Високий Мисливець

Розділ шістнадцятий САМОСУД, АБО ДОБРА ПРОЧУХАНКА

Коні бігли швидко, хоч і були трохи зморені. Стояв чудовий ранок, повівав свіжий вітрець. Та обидва вершники їхали мовчки.

— Що у вас на серці, Альваро? — почав розмову Високий Мисливець. — Уже другий день ви якийсь похмурий.

— Мені сумно, бо розвіялись мої ілюзії. Я так радів, що потраплю до індіанців, яких вважав незіпсованими і вільними дітьми природи! Як вони мене захоплювали у перші дні! Та, виявилось, я помилявсь. Ці кадувеї просто варвари, і тепер, коли я власними очима побачив їхнє життя, перестав дивуватися Мальгейросові, який хоче винищити їх до ноги. Якби я не був переконаним спіритом [60], то сам повів би своїх негідних земляків проти індіанців.

— Може, ви поясните, що спільного має з вашим бажанням спіритизм?

— Хіба ви не знаєте? Адже за цим ученням людина з лихими намірами принаджує до себе злих духів, які ще більш зміцнюють ці лихі наміри, скеровуючи все майбутнє життя людини на злі вчинки. Тому я не хочу навіть думати про індіанців.

— Виходить, це не таке вже й шкідливе вчення, якщо лікує людину від поганих намірів, та ще краще було б, коли б воно обходилось без духів. Але що ви побачили в індіанців таке жахливе, мій юний друже? Що викликало у вас ненависть і упередження проти людей, які вас гостинно приймали?

— Навіть дикі звірі не могли б чинити такої наруги над природою!

— Гм. Я знаю індіанців кадувеїв уже чимало років, можливо, теж не з усіма їхніми звичаями погоджуюсь, але чому я повинен жадати, щоб вони жили саме так, як мені хочеться? Що ж до вчинків, які б суперечили природі, то такого я у них не помічав. Може, ви скажете трохи зрозуміліше?

— Оце мене найбільше й дивує! Ви живете серед них, розумієте їхню мову і вдаєте, начебто нічого не помічаєте. Першого дня, коли ми приїхали, мені здалося, що кращих людей, ніж індіанці, й у світі нема, такі вони веселі, добрі, приязні… Я порозумівся з деким, хто хоч трошки говорив по-португальському. І що ж я почув?! Спершу я думав: вони щось плутають через незнання мови, тому почав перепитувати про те, що вони мені сказали, в інших, і виявилося, все правда. Ви не уявляєте, як я легко зітхнув, коли ми поїхали звідти. Я думав про це навіть уві сні. Мій добрий дух застерігав мене і закликав негайно забиратися звідти.

— Може, духи й справді дізнаються за один день більше, ніж наш брат за цілі роки. Поділіться зі мною добрим духом, щоб він трохи повчив і мене. — Високий Мисливець ледве стримував сміх.

— Не глузуйте з духів, бо на вас упаде їхній гнів! — суворо промовив Альваро і, ніби переводячи мову на інше, запитав: — Як ви думаєте, скільки років доньці Наувільйо, отій найменшенькій, яку звуть Очопаною?

— Кажуть, вісім років. Але кадувеї вміють лічити тільки до чотирьох. Коли вони хочуть сказати «п'ять», то вживають слово, яке означає «багато». їхня лічба неточна. Я не думаю, щоб дівчинці було більше, ніж шість років, адже я пам'ятаю її ще немовлям. А чому ви нею цікавитесь?

Замість відповіді Альваро запитав знову:

— Чи знаєте ви, з якого приводу було влаштовано те урочисте свято і чому індіанці пекли на рожнах цілих биків у шкурах?

— Раз я сам наполягав, щоб свято перенесли з Шуваради в Наліке, то, мабуть, знаю. Це свято обжинків, свято на честь сузір'я Плеяд, яке кадувеї вважають божеством урожаю. Колись, як вони гадають, це божество втілилось у їхнього предка, що навчив кадувеїв вирощувати овочі, фрукти і злаки. Трьома — зернинами квасолі, трьома качанами кукурудзи і трьома гарбузами бог нагодував силу людей, яких скликав на свято народження сина. Це один з найчудовіших міфів, які мені довелося записати у індіанців різних племен.

— А іншої причини це свято не мало?

— Мало, але тільки за збігом обставин. Одночасно святкували весілля меншої дочки Наувільйо.

— І ви кажете про це так спокійно?! Та хіба може бути щось аморальніше? Це ж — злочин, а ви говорите про нього, як про щось дуже звичайне.

— Хіба весілля — аморальність чи злочин?

— Який жах! Дивуюсь, як я взагалі можу розмовляти з вами! Ви справді така зіпсована людина чи тільки вдаєте із себе циніка? У мене є сестра, на якийсь рік старша за Очопану. Вони схожі, мов дві краплі води. На думку, що мою сестру видали б заміж… — Бачачи, як здивовано дивиться на нього Караї, Альваро вигукнув: — Та хіба ви не розумієте, що це дитина?!

— І в цьому ви вбачаєте аморальність? Послухайте, проженіть свого доброго духа, і якнайшвидше! То, мабуть, не добрий, а злий дух спокусив вас засуджувати вчинки людей, навіть не замислившись, чи справедливо ви це робите. Так от: те, що ви вважаєте аморальністю і неприродністю, є насправді настільки морально, що навіть святий Антоній, не кажучи вже про декого з нас, навряд чи здатний на таке. Я був на одному кадувейському весіллі, — нареченій ледве минуло два роки. Що б ви на це сказали? Запам'ятайте, негоже засуджувати звичаї будь-якого народу, якщо глибоко не пізнав їх і не зрозумів. Індіанці кадувеї одружуються з дітьми, щоб виховати з них дружин. Вони живуть разом, довгі роки сплять під однією протимоскітною сіткою, як брат і сестра, аж поки з дитини не виросте жінка. Поміркуйте про це, і, коли зрозумієте, відішліть на пенсію свого доброго духа, і попросіть вибачення у душ померлих кадувеїв за кривду, яку ви їм заподіяли.

— Невже це можливо? — тільки й промовив Альваро. За розмовою вони й не помітили, як під'їхали до мисливського табору.

Коли вершники наблизились до лісочка, назустріч їм вибіг Нене Фіорі, вигукуючи ще здалеку:

— Нарешті ви прибули! Якраз вчасно! Ми збираємося вчинити над ним самосуд! Якби не Отонте, котрий запевняв, що ви от-от приїдете, цей тип уже гойдався б на гілляці, хоч він і має для вас якесь доручення! Ви тільки погляньте, що він витворяє… Але мерщій, якщо хочете застати його живим!

Мисливець скочив з коня і побіг за Фіорі. Те, що він побачив на галявині за табором, було просто неймовірне. Порядна людина ніколи так не вчинила б, особливо ж у джунглях. Караї не вірив власним очам. Якийсь чоловік у мисливському вбранні, неначе щойно знятому з вітрини крамниці, стояв біля коня, міцно прив'язаного коротким поводом до дерева, і щосили бив дрючком нещасну тварину. Чим більше кидався і лютував кінь, тим дужче гамселив його чолов'яга по спині, по ногах і по голові, аж з товстелезної ломаки на всі боки летіли тріски. Бідолашний кінь тремтів усім тілом. Навіть очерствілі серцем мисливці, яких важко чимось зворушити, і ті казали потім, що бачили, як у коня виступили сльози і він намагався сховати голову за деревом. Але жорстокий чоловік на це не зважав і без упину люто бив коня.

— Якийсь ідіот, — мовив Високий Мисливець до Нене. — Мабуть, він несповна розуму.

— Ні, мерзотник, і не я один так думаю. Гляньте на всіх. Я ледве стримав їх до вашого повернення. Адже після того, як дон Пабло поїхав, я став за старшого у таборі.

— Що ви тут робите? — запитав мисливець міського панка із тим спокоєм у голосі, який завжди свідчив про його глибоке хвилювання або гнів.

Чолов'яга витер піт і, глянувши на Караї, почав шукати щось у кишенях.

— Ви, мабуть, той самий мисливець, якого знають під іменем Караї Пуку? Я доктор наук професор Москітінго. У мене є рекомендаційні листи до вас. У них сказано, щоб ви мені служили.

— Я питаю, що ви робите?

— In media res[61], вивчаю життя тварин на волі. Це дуже важливо і для науки, і для всього людства. Розумієте, я, власне, другий Сетон-Томпсон [62] — проводжу наукові спостереження над природою.

— Можна було вибрати і зручніший час для спостережень, але не в тім річ. Я питаю, що ви робите з конем?

— Це кінь зовсім не об'їжджений. Я сказав би, що це одна з тих диких і свавільних тварин, які никають тут по схилах гір. Цікаво, що його природний, може й добрий, норов зіпсувався при першому ж зіткненні з людиною, так само як псується вдача напівцивілізованих дикунів. З часом вони перестають боятися технічних досягнень, розпізнають дошкульні місця цивілізованих людей і роблять для себе основний життєвий висновок: робота — прокляття, отож можна вдаватися до будь-яких хитрощів, аби тільки не працювати і нічим не поступатися задля блага інших.

— Це погляд людини, яка не вміє їздити верхи, проте лінується ходити пішки. Це ваш кінь?

— Ні, не мій. Мені позичили його на прохання дуже поважних осіб, які надають великого значення моїй науковій діяльності. Мені доведеться їздити на ньому цілих чотирнадцять днів, щоб зробити своє діло. А діло в мене дуже важливе — вивчати життя тварин на волі, щоб знати, як треба правильно, по-спортивному вбивати їх. Цієї породи коней я не знаю. Хіба ж можна сідати на коня, не приборкавши його…

Далі Альваро не міг слухати.

— Сеньйоре, — вигукнув він, — та ви ж більша скотина, аніж цей кінь!

Вчений муж повернувся до Караї і докірливо сказав:

— І ви дозволяєте оцьому молокососові ображати мене?

— Я вам не гувернантка, — відповів Високий Мисливець. — Дивуюсь, що цей юнак назвав вас сеньйором. Але можу дати вам пораду. Тут існує такий звичай: якщо хтось почуває себе ображеним, то сам зводить рахунки з тим, хто перед ним завинив.

— Але ж у мене рекомендаційні листи від впливових осіб. Дозвольте передати їх…

— Вони вам тут не допоможуть. Люди, які дали вам рекомендаційні листи, навіть коли вони політики, почервоніли б від сорому, побачивши, як ви знущаєтесь з коня, та ще й чужого. Гадаю, вам не лишається нічого іншого, як витягти револьвер і порахуватися з молодиком, який вас образив, інакше з вами порахуються інші. А це, гадаю, для вас буде не дуже приємно.

— Але ж той молодик, напевне, теж стрілятиме, якщо я вийму зброю? Він увесь час позирає на мої руки, та й револьвер у нього висить спереду на поясі.

Незважаючи на те, що мисливці були страшенно злі, вони не могли втриматися від сміху.

— А ви, мабуть, носите зброю, щоб стріляти лише в те, що тікає від вас і не може оборонятися?

— Безперечно! Я не можу ризикувати своїм життям. Воно надто цінне і для науки, і для людства взагалі. Зрозумійте, панове, що я професор, вихователь молоді.

Тим часом Альваро розстебнув пояс і кинув його на землю.

Щойно він зробив це, як рука професора потяглася де револьвера. Мисливці напружилися, та їм не довелося втручатись, бо зброя професора застрягла в кобурі, ніби соромлячись свого власника. Діставши красивий і міцний удар у підборіддя, Москітінго не встиг навіть витягти її.

— Це вам завдаток! — вигукнув Альваро.

— Може, дати йому ще того дрюка? Клепати, доки не розлетиться на друзки? Хай панкові дістанеться, як і його коневі! — висловив думку Нене Фіорі.

— Це я тільки трохи розім'явсь… Але йому досить і цього!

Для «вченого спостерігача» звичаїв диких тварин такої прочуханки справді було досить.

Тим часом Караї відійшов до свого намету і переглянув рекомендаційні листи. Якими непередбачливими і легковажними буцають деякі люди, пишучи їх! Вони не думають ані про те, кому дають такі листи, ані про те, кому вони призначені. Звіддаля Караї почув іще, як Нене Фіорі радив професорові на прощання:

— Ану, збирайтеся швидше і геть, звідки прийшли. Але пішки! Якщо ми побачимо вас верхи на коні, ви так легко, як оце зараз, не відбудетесь. Наука і все людство можуть зазнати тяжкої втрати!

Незабаром Караї забув про цей випадок — у нього були інші, важливіші турботи. Ні він, ні решта мисливців більше не зустрічали доктора наук Москітінго. Тільки й того, що, їдучи разом із Альваро до Барранко Бранко, Високий Мисливець спитав його дорогою:

— Ну, а що кажуть про цей славний удар ваші добрі духи?

— Мабуть, задоволені; єдине, в чому вони сумніваються, чи не мало я йому вліпив…