Високий Мисливець

Розділ восьмий НА СОЛОНІЙ РІЧЦІ

— Після того як ми розпрощалися з доном Пабло, він поїхав на південь, у місця, де водяться видри, щоб поглянути, чи не почалися вже в них шлюбні ігрища, які відбуваються щороку о цій порі. Дон Пабло обіцяв сповістити мене про це і запевняв, що такого дивовижного видовища просто не можна проґавити. А я поїхав доганяти своїх людей.

Ви всі знаєте, що Солона Річка впадає у Парагвай за одну бразільську милю на північ від Пан де Азукар. Там, де люди мали чекати мене, я і знайшов їх разом із отим лордом. Він отаборився на кілька кроків далі, але корентинець уже допомагав йому збирати дрова і влаштовуватися на нічліг. Коли я приїхав, почало сутеніти, і я мусив чекати ранку.

Ще до схід сонця я прорубав собі дорогу крізь зарості на маленький пагорок, що на південь від гирла. Той, хто бував там, знає, що пагорок цей голий, якщо не зважати на ніби нарочито нагромаджені уламки скель, поміж якими де-не-де в'ються красиві зелені стебла сарсапарілли [26]. Я був там кілька разів і назбирав не одну аробу [27] коренів, що виручали мене, коли було скрутно з грошима. Раніше аптеки добре платили за них, поки не винайшли кращі лікувальні засоби проти нашкірних хвороб. З того пагорба видно далеко навкруги — ідеальне місце для димових сигналів. Проте я не радив би нікому вдаватися до них. Уже кілька років у мене є домовленість з індіанцями тумрагами про деякі сигнали, і коли я запалюю вогонь, вони приходять здалеку на призначене місце. Вони будуть незадоволені, якщо замість мене з'явиться інша людина, яка не принесе їм жодного подарунка. Такий жарт дорого обійшовся б їй. Крім того, вам же відомо, що є різні сигнали, і хто їх добре не знає, може накликати індіанців на власну голову.

Отож я наносив дров і цілу купу прілого листя, розпалив вогнище й почав підкидати в нього листя з певними інтервалами, так що в повітря здіймалися клуби диму — довгі й короткі, ніби телеграфні знаки. Про те, якими знаками користувався я і які мали вожді, котрих я кликав, яким способом я передавав, що вони мусять узяти з собою стільки-от людей, лишивши дома, в глибині краю, своїх жінок і дітей, я краще не говоритиму. Все це можна передати димом так само, як і то, наприклад, чи брати їм із собою зброю. Цілком зрозуміло, що індіанцям не сподобається, якщо хтось підведе їх і їм доведеться марно пробиватися крізь джунглі кілька днів, замість того щоб подбати про свої родини.

Я чекав на відповідь або принаймні на знак, що мій димовий сигнал помічено. Але відповіді не було. Щоправда, далеко на обрії, на відстані чотирнадцяти денних переходів, з'явився слабенький димок. Може, навіть то був і не сигнал, може, то мисливці викурювали якогось звіра, — звідси важко було роздивитись. Я знову дав сигнал, що затримаюсь тут пе довше як на тиждень: хто недалеко, хай обізветься. Треба було зачекати. Можливо, хто з індіанців, полюючи, і помітив сигнал, але відповідь передасть лише після того, як зустрінеться з вождем або ж як розпалить вогонь. Сірників у індіанців немає, а на те, щоб добути вогонь тертям дерева, потрібен час. Крім того, під горбом, у долині, все було ще мокре від роси.

Отже, мені не лишалося нічого іншого, як чекати. І саме під час вимушеного відпочинку я помітив, що в тому лісі живуть гокко. Це найхитріший птах у світі, і, щоб уполювати його, мисливець повинен сидіти, не поворухнувшись, навіть оком не змигнути. Добре, що там, на горі, не літали комарі, а для мушок полворінес, які обліплюють очі і боляче кусаються, було ще рано. Тоді я і вполював трьох гокко. Перших двох — стрілою, тихенько, а третього кулею. Чув я ще й четвертого самця, але навмисне відігнав його пострілом — хай залишиться на втіху курочкам-вдовицям. На той постріл і підійшов до мене англієць, а коли побачив мою здобич, вирішив теж спробувати щастя. Проте він тільки марно згаяв час. Спочатку хотів поповзом наблизитись до птаха, орієнтуючись на його белькотання, але скоро зрозумів, що це марна річ, і вирішив підстерегти птаха. Як виявилося, у лорда було не менше витримки, ніж у нас. Він сидів, не ворушачись, хоч уже почали літати мушки полворінес, які безжалісно кусались. Це викликало у мене симпатію до нього. Та досить було йому стрельнути по курочці гокко, щоб хоч чим-небудь відшкодувати згаяний час, як це враження миттю щезло.

Незабаром стало зрозуміло, що я не дочекаюсь відповіді на свої димові сигнали, індіанці, певно, десь далеко, тож доводилося поки що облишити всю ту справу. Та оскільки бачки із спиртом вже були притарабанені аж сюди, я подумав, чи не пошукати рибу понсе удвох з Отонте. Я сподівався водночас спекатись англійця.

Одразу ж після обіду ми поплили вгору по Солоній Річці. Англієць догнав нас, коли ми наближалися до порогів. У мене був намір ще до ночі перейти пороги й отаборитися трохи вище по течії. Я вже намірився в'їхати своїм каное поміж скель, коли почув згори крик: «Уступіться з дороги — іду за течією!» Нагорі, де починаються пороги, з'явився човен Велькера, що швидко плив до нас. Я швиденько завеслував до берега, бо на бистрині каное не розминулися б, але англієць, незважаючи на застереження, плив далі.

Своїм криком Велькер сполохав двох фазанів жакутінгів, які, шумливо лопочучи крильми, перелітали через річку, і тут сталося таке, чому я ніколи б не повірив, якби не бачив на власні очі. У Велькера, як завжди, всі три пари окулярів були на лобі. Жакутінгів він почув, коли був уже в кінці порогів. Тримаючи весло лівою рукою, Велькер правою схопив рушницю і вистрілив з обох стволів. Ми знали, що старий стріляв на слух, що замість птахів у його очах промайнула тільки миготлива тінь, а мушки на стволі він взагалі не бачить. І все ж таки він поцілив одразу двох птахів! Більше того: він так спритно повернув човна на повному ходу, що підстрелені фазани впали прямо в нього. Завдяки цьому повороту Велькер і уник зіткнення з англійцем. Зрозумівши це, мисливець почав верзти всякі нісенітниці. Він опустив на ніс окуляри і витріщився на англійця, мов степова сова. А побачивши, що перед ним білий, накинувся на того з лайкою по-німецьки. Та англієць був незворушний, і Велькер, збагнувши, що він не розуміє, заходився ганити його по-французькому, а потім і всіма іншими мовами, якими він тільки вмів лаятись. А ви ж знаєте, що це він справді вміє. Зате привітатися Велькер забув.

Я вирішив спинитися перед порогами, бо не був певен, чи знайду добре місце, щоб отаборитися, вище по течії, та й погода почала псуватись. Ви ж знаєте, що, коли цвіте біле кебрачо, починаються перші дощі, які ллють по кілька днів. Тому саме час був ставити намет і пильнувати за каное.

Поки Отонте і Мітапіру напнули намет, а корентинець збирав дрова, Велькер уже оглядав наші запаси і радив, що краще приготувати на вечерю. За Велькером прибігли його пси — худі й голодні, як завжди, — і одразу ж почали шукати чогось поживного. Мої два собаки не хотіли того зрозуміти, і Велькерові це коштувало розірваної холоші, бо він кинувся розбороняти собак, лупцюючи, однак, тільки моїх. А мої собачки не люблять таких штук. Тільки-но закипіла вода, Велькер присунувся до вогню і сам налив собі нашого мате.

— Ви добре зробите, Велькере, якщо до смерку подбаєте про власне місце нічлігу і наносите собі дров, — сказав я йому.

Він утягнув носом повітря, як кваті [28], і відповів:

— Буде дощ, а в мене нема намету. Пересплю у вашому.

Він сказав це так, ніби то було зрозуміло само собою. Мій намет справді розрахований на двох, а мої хлопці поставили собі другий, менший. Коли корентинець довідався, що Велькер, який так влучно стріляє, майже сліпий, його зачудуванню не було меж. Він покинув збирати дрова і всівся перед мисливцем. Англієць поставив намет на кілька кроків далі, в кущах, і тільки-но розклав вогнище, як Велькер і корентинець одразу перебралися до нього. Мітапіру сказав мені, що корентинець весь ранок шепотівся з лордом, і вони, видно, порозумілися між собою, я тільки не міг збагнути як: адже знання іспанської мови в обох було дуже скромне, до того ж один не знав англійської, а другий — гуарані. Я б не заперечував, якби лорд забрав у мене корентинця, та вирішив не випереджати подій.

І тут сталася інша дивовижна пригода.

Англієць прихилився до дерева й почав набивати свою люльку. Він хотів запалити її, але побачив, що вона забилась. Тоді він озирнувся довкола, шукаючи, чим би її прочистити, і, не помітивши нічого такого поблизу, витяг із-за пояса револьвер і вистрілив між листя дерева. До ніг йому впала розшматована кулею маленька пташка тангара. Англієць присунув її до себе ногою, вирвав з крильця перо, прочистив ним чубук і кинув пташку в огонь. Це була відповідь на Велькерів стрілецький рекорд. У Велькера, і особливо у корентинця, те викликало просто захват, але мої двоє індіанців мовчки перезирнулися, і з їхніх поглядів я зрозумів, що цей жарт їм не до вподоби і що лордові доведеться за нього розплачуватись. Тому я вирішив втрутитись.

— Послухайте, сер! — гукнув я від свого вогнища. — Я, мабуть, отак легко та ще й у сутінках такої штуки не утну, але якщо завтра після сходу сонця побачу вас тут, то розіб'ю вам кулею коліно. І будьте певні — не схиблю!

— Ол райт, — пролунала відповідь, після чого всі троє — лорд, Велькер і корентинець, — схилившись, почали пошепки домовлятися про щось.

Повечерявши, ми випили кілька калабас мате і пішли спати. Але спали недовго. Як я й думав, одразу ж після заходу сонця вперіщив дощ. Це була справжня злива. Тільки-но упали перші краплини, як Велькер заліз у мій намет. Він розклав свою постіль, анітрохи не бентежачись, що заважає мені спати, і розлігся так, що я зі своєю постіллю мусив відсунутися вбік. До того ж йому кортіло побалакати. Я гримнув, щоб він не заважав спати. Але старий не вгавав. За хвилину він почав нарікати:

— Я не можу заснути: ваші пси весь час чухаються — у них блохи.

— Вони не мали б тих бліх, якби не набралися від ваших собак. Коли собак годувати, блохи на них довго не втримаються.

— У кожного собаки є блохи.

— Завтра на порогах вони їх погублять.

— Але я не можу спати, через те що вони чухаються.

— А я — через ваші теревені. Замовкніть!

— Краще виженіть цих тварюк з намету!

— В таку погоду? І не подумаю. Мені їхнє чухання не заважає.

— Так мені заважає! Мої ж собаки надворі.

Це вже було занадто. Мабуть, того дня я був у поганому настрої, бо відчував, що тільки змарнував час, вирушивши у цю подорож. А Велькер ще підлив масла в огонь, ударивши ногою мого собаку. Пес рвонув йому штанину, і це зовсім розгнівило старого.

— Ах ти ж бісова тварюка! Ви заплатите тепер і за другу холошу, Караї. Виженете ви цих клятих собак чи ні?

— Якщо думаєте, що я їх залишу тут, то ви вгадали. Зате вижену вас. Збирайте манаття і геть з мого намету!

Мабуть, я був дуже лютий у цю мить, бо Велькера мов вітром здуло. Опинившись на дощі, він довго бурчав перед наметом:

— У таку погоду собаки, бач, не вижене, а білого, мисливця та ще й друга — вигнав!

Думаю, ви мене розумієте: якщо собаки мене годували, то цей білий тільки об'їдав. Я навіть не знаю, де Велькер переспав ту ніч. У намет англійця він, звісно, не поткнувся. Але вранці, коли дощ ущух і ми повставали, ні Велькера, ні англійця й сліду не було. Разом із ними зник, мені на радість, і корентинець. Перейшовши пороги, ми випливли на спокійну воду. Кілька днів шукали рибу понсе, але даремно. Я повернувся до Олімпо, щоб заховати спирт у надійному місці, а Мітапіру послав з одним каное знову на Солону Річку. Та ні про англійця, ні про корентинця я відтоді не чув. Шкода, що не можу цього сказати і про Велькера.

— Його ви так швидко не позбудетесь.

— Авжеж, і він вічно мені нагадуватиме, що я винен йому за порвані штани.

— І за чудову шкуру ягуара! — почулося від узлісся.

Велькер таки притарганивсь у табір. За спиною в нього висіли дві рушниці, на яких була розіп'ята ягуаряча шкура. Другу шкуру старий тримав у руці. Підійшовши, він кинув її до ніг Караї.

— Ви винні мені не менш як три фунти стерлінгів! До того ж ви назавжди зганьбили себе! Подумати лишень! Хіба справжній мисливець міг так вчинити? Попсувати кулею таку чудову шкуру! Треба було стріляти розривною кулею, щоб так розтрощити голову?! То була моя, розумієте, — моя ягуариха, бо це мої собаки загнали її на дерево і це я сидів під деревом. Ви вкрали її в мене! Та ще й втекли, мов хлопчисько, покинувши старого чоловіка під важенною тушею, я вже не кажу про те, що додали йому роботи, бо полишили на нього і другого звіра, якого треба було оббілувати. Ви мені заплатите за це, Караї! Я вже сказав, що здеру з вас не менш як три фунти!

Мисливці, які спершу ошелешено дивилися на швейцарця, зареготали…

— А мого сідла ви не принесли?

— Аякже! Більше ви нічого не схотіли? Бракувало мені ще з сідлом морочитися! Самі їдьте по нього, коня ж маєте?!

— Я подумав, що ви могли б заробити на фунт більше, якби принесли його. А так мені доведеться просити Нене Фіорі подбати про нього, а самому їхати на сідлі Отонте. Отже, ви сказали, Велькере, три фунти. Добре, я купую у вас шкуру. Все одно чепрак на моєму сідлі потерся, а кращого малюнка, ніж на цій шкурі, я ще не бачив. Отонте! Повісь, будь ласка, шкуру на жердині і за три дні, поки мене не буде, може, вичиниш її.

— А три фунти ви мені тут заплатите чи коли повернемося в Барранко?

— Мені все одно, Велькере. Хай буде тут, ви ж знаєте, що я не люблю залишатися в боргу. Можете негайно відрахувати їх од того, що ви мені завинили. Проте список ваших боргів мені від того не набагато зменшиться.

Не звертаючи уваги на Велькера, обличчя якого аж витяглося від несподіванки, мисливець повернувся до Джуліуса та парагвайця і сказав, щоб вони готували коней.

— Доспимо в сідлі. Якусь годину коні самі тюпатимуть знайомою дорогою.