Володар драконів

У клітці

Коли Бен прокрався в табір, біля наметів майже нікого не було. Всі були в цей час біля руїн, розкопуючи під спекотливим сонцем стародавні стіни, засипані піском, і мріючи про запечатані гробниці, в яких покояться мумії. Бен заздрісно задивився на гурт чоловіків за наметами, на затягнутих канатами розкопах. До чого ж цікаво, мабуть, спускатися старезними сходами, з яких археологи зішкрібали пісок пустелі.

Шум збуджених голосів вивів Бена з задуми. Він обережно пішов на звук, прослизаючи вузькими проходами крізь намети, аж поки опинився раптом на майдані. Чоловіки у довгому розвіяному вбранні, а дехто в тюрбанах, з’юрмилися навколо чогось, що стояло посеред площі, у затінку великої фінікової пальми. Деякі з них сплескували руками, інші, здавалося, повністю позбулися дару мови. Бен пропхався крізь натовп, побачив нарешті те, що їх усіх так схвилювало. Під пальмою стояли клітки, великі і маленькі. В одних були кури, з іншої дивилася нещасними очима мавпа. А в найбільшій сиділа Сірчана шкурка. Вона повернулася спиною до людей, які витріщалися на неї, але Бен миттю її впізнав.

Люди навколо розмовляли один з одним різними мовами — англійською, французькою, але Бену все ж таки вдалося розтлумачити кілька слів.

— Я вважаю, що це — мутація мавпи, — говорив чолов’яга з товстим носом і подвійним підборіддям. — Без сумніву.

— А я все ж таки маю сумніви щодо цього, професоре Швертлінгу, — заперечив високий худий чоловік, що стояв поруч із Беном. Професор Швертлінг застогнав і звів очі до неба:

— Я вас прошу, Візенгрунде, не морочте мені голову цими вашими казковими істотами.

Професор Візенгрунд сумно посміхнувся.

— Дорогий колего, ваша здобич, — сказав він м’яко, — це кобольд. Плямистий лісовий кобольд, якщо бути точним. І це дуже дивно, оскільки цей вид зустрічається здебільшого на півночі Шотландії.

Бен здивовано витріщився на нього. Звідки він може знати? Сірчана шкурка, очевидно, теж прислухалася до розмови — Бен помітив, як вона нашорошила вуха. Але професор Швертлінг лише глузливо похитав головою.

— Чи не соромно вам весь час робити з себе блазня, Візенгрунде? — запитав він. — Ви ж учений, профеcop археології, доктор історичних наук, фахівець зі стародавніх мов і всяке таке інше. І при цьому не соромитеся говорити такі дурниці.

— Боюся, що це не я тут роблю з себе блазня, — відповів професор Візенгрунд. — Мавпа, скажіть, будь ласка! Ви коли-небудь бачили таку мавпу?

Сірчана шкурка з люттю повернулась до обох.

— Поганки! — Засичала вона. — Мухомори смердючі!

Професор Швертлінг злякано відсахнувся:

— Боже мій, що ще за дивні звуки?

— Він лається, хіба не чуєте? — Професор Візенгрунд посміхнувся. — Називає вас всілякими грибними назвиськами. На грибах він розуміється, не сумнівайтеся! Поганки, мухомори та інша погань. Здебільшого, мабуть, це гриби, що викликають нудоту — можливо, саме так ми діємо на нього. Ну хіба не огидна ця людська зарозумілість — ловити живих істот і замикати в клітці?

Професор Швертлінг лише несхвально похитав головою і притиснув живіт ще ближче до клітки.

Бен намагався крадькома подати Сірчаній шкурці знак, але вона надто захоплено лаялася і трясла ґрати решітки, не помічаючи Бена за всіма цими велетенськими людьми.

— А це що за істота, колего? — запитав професор Швертлінг, вказуючи на клітку поруч із Сірчаною шкуркою.

Бен здивовано витріщив очі. Там сидів, закривши обличчя руками, крихітний чоловічок із кошлатим морквяно-рудим волоссям і тонкими, як спиці, ручками та ніжками. На ньому були дивні штани до колін, довгий вузький каптан із великим коміром і крихітні гостроносі чобітки.

— Що ж, ви, напевно, вважаєте, що це також мутація, — зауважив професор Візенгрунд. Його товстий колега похитав головою:

— Ні, це, судячи з усього, дуже складно влаштований механізм. Ми зараз намагаємося дізнатися, хто міг загубити його тут, у таборі. Вранці, коли його знайшли, він валявся між наметами, абсолютно промоклий. Його шарпав за одяг здоровезний крук. Ми лише поки не зрозуміли, як він вимикається, тому про всяк випадок помістили його так само в клітку.

Професор Візенгрунд кивнув і продовжував задумливо дивитися зверху вниз на маленького чоловічка. Бен теж не міг відірвати очей від дивної істоти. Тільки Сірчану шкурку цей недомірок, схоже, анітрохи не зацікавив. Вона знову повернулася до людей спиною.

— В одному ви маєте слушність, Швертлінгу, — сказав професор Візенгрунд і підійшов ближче до маленького в’язня. — Це насправді не витвір матінки-природи, як оцей кобольд поруч. Це штучна істота. Але все ж таки не механізм, як ви вважаєте, а істота з плоті і крові, створена людиною. Середньовічні алхіміки були великі майстри на такі штуки. Так, поза всяким сумнівом, — він знову відступив від клітки, — це справжнісінький гомункулус.

Бен побачив, як маленький чоловічок злякано підвів голову. Очі у нього були червоні, обличчя біле, як сніг, а ніс довгий і гострий. Професор Швертлінг розреготався. Він реготав так голосно, що кури заметушилися у своїх клітках, а мавпа клацнула зубами від страху.

— Візенгрунде, ви просто диво! — вигукнув він. — Гомункулус! Знаєте що? Мені б дуже хотілося почути, яке божевільне пояснення ви дасте цим таємничим слідам на березі моря. Ходімо подивимося разом, якщо ви не проти, гаразд?

— Взагалі-то я хотів повернутися до печери з василіском — мені тут трапилась одна така, — професор Візенгрунд глянув наостанок на бранців. — Я там виявив кілька дуже цікавих ієрогліфів. Але кілька хвилин у мене, звичайно, знайдеться. А скажіть-но, Швертлінгу, чи відпустите ви цих двох істот на свободу, якщо я розтлумачу вам сліди?

Професор Швертлінг знову розреготався:

— Знову ці ваші жарти! Відколи це здобич відпускають на свободу?

— Справді, відколи? — пробурмотів професор Візенгрунд. Потім, зітхнувши, повернувся і рушив за своїм товстим колегою, який був нижчий за нього на цілу голову. Бен подивився їм услід. Якщо вже цей Візенгрунд зрозумів, що Сірчана шкурка — кобольд, то він, напевно, так само розпізнає сліди дракона. Отже, пора їм із Сірчаною шкуркою повертатися до Лунга.

Бен заклопотано озирнувся. Біля кліток все ще стояло кілька людей. Бен присів на пісок поблизу великої пальми і став чекати. Минула ціла вічність, поки всі нарешті розійшлися у своїх справах, і площа зовсім спорожніла. Бен схопився і підбіг до клітки Сірчаної шкурки. Про всяк випадок ще раз обережно озирнувся. Тільки худа кішка ковзнула повз нього. Чоловічок у клітці вже знову сидів, закривши обличчя руками.

— Сірчана шкурко! — зашепотів Бен. — Сірчана шкурко, це я!

Маленька кобольдиха здригнулася від несподіванки.

— Нарешті! — пхикнула вона. — Я вже гадала, що ти прийдеш лише тоді, коли ці смердючі мухомори опудало з мене зроблять.

— Ну-ну, заспокойся, — Бен вивчав замок на дверцятах. — Я вже давно тут, але що я міг вдіяти, поки всі вони тут стояли і сперечалися до хрипоти, мавпа ти чи ні.

— Один мене впізнав, — прошепотіла Сірчана шкурка крізь ґрати. — Це мені не подобається.

— А ти справді з Шотландії? — запитав Бен.

— Тебе це не стосується, — Сірчана шкурка з недовірою подивилася на нього. — Ну то як? Ти зможеш це відкрити?

Бен знизав плечима:

— Не знаю. Схоже, це не так просто, — він дістав із кишені складаний ножик і вставив кінчик леза в замок.

— Швидше, — прошепотіла Сірчана шкурка, тривожно озираючись. Між наметами поки нікого не було.

— Вони всі біля моря, розглядають сліди Лунга, які ти не встигла замести, — пробурмотів Бен. — Чорт забирай, яка ж тільки вперта штука.

— Вибачте, — пролунав раптом боязкий голос у нього за спиною. — Якщо ви мене випустите, то я вам зможу допомогти.

Бен із Сірчаною шкуркою здивовано озирнулися. Гомункулус підійшов до ґрат своєї клітки і посміхнувся їм.

— У моїй клітці замок зовсім легкий, наскільки я можу судити, — сказав він. — Вони, мабуть, вирішили, що з огляду на мої розміри простого замка достатньо.

Бен глянув на замок і кивнув.

— І правда, — сказав він. — Цей відчинити — раз плюнути, — він вже вставляв свій ножик у замок, коли Сірчана шкурка крізь ґрати схопила його за рукав.

— Гей, зачекай, не поспішай! — засичала вона. — Адже ми навіть не знаємо, хто він такий.

— Дурниці! — Бен з усмішкою похитав головою. Він одним рухом відчинив замок, відкрив дверцята клітки і витягнув чоловічка.

— Уклінно дякую! — сказав малюк, кланяючись хлопчикові. — Підніміть мене, будь ласка, щоб я міг дістати до вашого замка. Зараз подивимось, що я можу зробити для цього буркотливого кобольда.

Сірчана шкурка похмуро глянула на нього.

— Як тебе звуть? — із цікавістю запитав Бен.

— Мухоніжка, — відповів чоловічок. Він просунув тонкі пальчики у замкову щілину і прикрив очі.

— Мухоніжка! — буркнула Сірчана Шкурка. — І справді, відповідне ім’я.

— Тихіше, будь ласка, — сказав Мухоніжка, не відкриваючи очей. — Я знаю, всі кобольди люблять поговорити, але зараз, повірте, не час.

Сірчана шкурка стиснула губи. Бен озирнувся. Він почув голоси — вони лунали здалеку, але, схоже, наближалися.

— Швидше, Мухоніжко! — гукнув він до гомункулуса. — Сюди йдуть!

— Майже готово, — відповів Мухоніжка. Замок клацнув. Чоловічок із задоволеною посмішкою витягнув пальці з замка. Бен підхопив його на плече і відкрив Сірчаній шкурці дверцята. Вона з бурчанням зіскочила на м’який пісок.

— Мухоніжко, — Бен підніс гомункулуса до клітки, в якій сиділа сумна мавпа, — а чи не міг би ти відчинити ще й цей замок?

— До ваших послуг, — гомункулус тут же взявся за справу.

— Що він там робить? — засичала Сірчана шкурка. — Ви що, з глузду з’їхали обидва? Нам треба негайно тікати звідси!

— Не можемо ж ми кинути тут мавпу, — розсудливо мовив Бен. Замок клацнув, Бен відчинив дверцята клітки, і мавпа в два швидких стрибка зникла з очей.

— Та ходімо вже нарешті! — непокоїлась Сірчана шкурка. Але Бен повідчиняв ще й клітки з курми. На щастя, в них не було замків, а лише засувки. Мухоніжка весь цей час сидів у Бена на плечі і здивовано спостерігав за хлопчиком. Голоси все наближалися.

— Зараз, зараз, — сказав Бен і відкрив останню клітку. Йому назустріч витягнув худу шию ошелешений півень.

— Як звідси вибратися? — крикнула Сірчана шкурка. — Говори швидше, в який бік бігти.

Бен розгублено роззирнувся довкола.

— Чорт забирай, я забув, з якого боку прийшов, — застогнав він. — Ці намети всі однакові.

— Сюди зараз прийдуть! — Сірчана шкурка тягнула його за рукав. — Де вихід?

Бен закусив губу.

— Все одно, — випалив він нарешті. — Голоси чути з того боку — значить, ми побіжимо в протилежний.

Він схопив Сірчану шкурку за лапу і потягнув за собою. Не встигли вони сховатися за наметами, як ззаду пролунали вигуки.

Бен повернув праворуч, потім ліворуч, але звідусіль назустріч їм вибігали люди. Вони намагалися їх схопити, загороджували шлях. Тільки завдяки гомункулусу Сірчаній шкурці разом із Беном все ж таки вдалося втекти. Легкий, як жук, він видерся Бенові на голову, всівся там, немов на капітанському містку, і, пронизливо командуючи, вивів їх за межі табору.

Лише опинившись на безпечній відстані від наметів, вони сповільнили біг, продерлися через зарості терну і причаїлися. Кілька переляканих ящірок метнулися геть, коли Бен і Сірчана шкурка, задихаючись, повалилися на землю. Мухоніжка вибрався з Бенового волосся і, задоволений, присів на пісок поруч із хлопчиком.

— Молодці! — сказав він. — Ноги у вас прудкі, мені б за вами не встигнути. Ну то нічого, зате у мене голова швидко думає. Не можна ж мати все одразу.

Сірчана шкурка сіла, все ще важко дихаючи, і глянула на нього зверху.

— Але, скажімо, скромності тобі зовсім не дісталося, чи не так? — уїдливо запитала вона. Мухоніжка мовчки знизав вузенькими плечима.

— Не звертай уваги, — сказав Бен, визираючи з-за гілок, чи не женуться за ними, — вона не хоче тебе образити.

Жодної людини поблизу не було видно. Бену навіть не вірилося, що вони справді зуміли втекти від переслідувачів. Хоча 6 на якийсь час. Він із полегшенням знову опустився на пісок.

— Відпочинемо тут ще трохи, — сказав він, — а потім треба пробиратися до Лунга. А то, якщо він прокинеться і побачить, що нас немає, він ще, чого доброго, вирушить на пошуки.

— Лунг? — Мухоніжка дбайливо струшував пісок зі свого каптана. — Це хто? Ваш друг?

— Не твоє діло, малий! — шикнула Сірчана шкурка. — Дякую за допомогу, лапа лапу миє і таке інше, але тут наші шляхи розходяться, зрозумів? Ходімо, — вона потягнула Бена за собою. — Ми вже достатньо відпочили.

Мухоніжка, сумно зітхнувши, похнюпив голову.

— Що ж, бувайте, — прошепотів він. — Звичайно, я розумію. А мене тепер, видно, шуліки з’їдять на обід.

Бен розгублено подивився на нього.

— А звідки ж ти взявся? — запитав він. — У тебе що, немає домівки? Адже ти десь мешкав до того, як вони тебе зловили.

Мухоніжка сумно кивнув:

— Туди я не хочу повертатися. Я служив в однієї людини, якій повинен був щодня начищати золоті сонети, перекидатися і розповідати історії, аж поки в мене голова не піде обертом. Тому я від неї втік. Але мені завжди не щастить. Щойно я втік від господаря, як мене схопив крук і потягнув кудись. Минулої ночі в бурю він впустив мене із своїх пазурів — і куди ж? Простісінько на наметовий табір, звідки ми зараз вибралися. Ось така халепа. Мені завжди не щастить.

— Чудова історія, — сказала Сірчана шкурка. — Ходімо, нам пора, — вона потягнула Бена за рукав, але хлопчик не рушив із місця.

— Не можемо ми його просто тут кинути! — сказав він. — Зовсім самого!

— Можемо, — пошепки сказала йому Сірчана шкурка. — Тому що я жодному слову у цій зворушливій історії не вірю. Щось із цим малим не так. Хіба не дивно, що він тут з’явився в один і той самий час із нами? До того ж не даремно він пов’язаний із круком.

— Але ж ти казала, що круки підозрілі, лише коли вони самі по собі, — відповів Бен. Мухоніжка робив вигляд, ніби не помічає їхнього перешіптування, але потроху присувався ближче.

— Забудь про те, що я казала! — прошепотіла Сірчана шкурка. — Я багато кажу всіляких дурниць.

— Як, ось зараз, наприклад, — зауважив Бен. — Він нам допоміг, ти, мабуть, забула. Ми перед ним у боргу, — Бен простягнув гомункулусу руку. — Ходімо, — сказав він. — Побудеш із нами, поки не знайдеться місце, де тобі сподобається. Домовилися?

Мухоніжка схопився на ноги і низько вклонився хлопцеві.

— У вас добре серце, ваша милість, — сказав він. — Я з величезною вдячністю приймаю вашу пропозицію.

— Боже ти мій, — простогнала Сірчана шкурка і роздратовано відвернулася. За всю дорогу до грота вона не сказала жодного слова.

А Мухоніжка сидів у Бена на плечі і метляв ногами.