Володар драконів

Дороговказ

На четверту ніч подорожі місцевість, над якою пролітав Лунг, стала більш гористою. Власне, як попереджав професор. Під ними у місячному сяйві лежали дикі скелі. Земля була схожа на зіжмакане сіре покривало. Стрімчаки здіймалися все вище й вище, деякі немов кололи небо своїми гострими вершинами. Бен вражено дивився згори на міста, що ліпилися по гірських схилах. Їх стіни немов летіли назустріч місячному сяйву тисячами своїх цегляних зубців.

— Як у «Тисячі й одній ночі», — пробурмотів він.

— Як у чому? — перепитала Сірчана шкурка.

— Як у «Тисячі й одній ночі», — повторив Бен. — Це казки, розумієш? Багато-багато казок. Про килими-літаки і всяке таке інше. До речі, джини там теж трапляються.

— Ага, ясно, — буркнула Сірчана шкурка. Їй набридли нескінченні скелі й пісок. У неї боліли очі від сірого, жовтого й коричневого. Вона хотіла побачити зелені дерева, почути шурхіт листя на вітру замість скрекоту цвіркунів, що невпинно звучав у неї у вухах. Лунг вже двічі приземлявся на її прохання біля дороговказу — але це виявлялася не та дорога. Бен казав їй про це від самого початку, пхав їй під ніс мапу, але нетерплячка робила її просто навіженою.

— Ну, значить, наступне, якщо не це, — примовляла вона майже невпинно, дивлячись згори на дорогу. — Наступне вже точно буде наше роздоріжжя, правда?

— Так, наступне вже точно, — сказав Бен і раптом схвильовано нахилився вниз. — Дивись! Там, унизу, бачиш?

Темні гірські схили вздовж дороги блищали у місячному сяйві яскравіше, ніж море.

— Тільки не це! — простогнала Сірчана шкурка. — Це вони. Абсолютно точно.

— Хто саме? — Бен необережно нахилився вперед, мало не скотившись зі спини Лунга. — Хто це, Сірчана шкурко?

— Ельфи! — Сірчана шкурка почала смикати за ремені. — Лунгу! — загорлала вона. — Лунгу, піднімайся вище! Мерщій!

Дракон здивовано обернувся, сповільнюючи лет:

— Що трапилося?

— Ельфи! — крикнула Сірчана шкурка. — Ти лише поглянь! Вони тут аж кишать!

Дракон тут же злетів вгору, потужно змахнувши крилами.

— Не треба! — вигукнув Бен. — Давайте полетимо нижче! Мені так кортить подивитися на них зблизька!

— Ти що, з глузду з’їхав? — Сірчана шкурка лише головою похитала на безпросвітну людську дурість. — Про це навіть мови бути не може! А раптом у них із собою любовні стріли, і ти, дурне людське дитинча, тут же закохаєшся у першу ліпшу ворону? Ні, ні і ні!

— Це рідкісний випадок, коли Сірчана шкурка права, мій юний пане, — погодився з нею Мухоніжка. Він сидів у Бена під курткою, лише голова стирчала між ґудзиків. — Добре було б, якби вони нас не помітили.

Бен розчаровано подивився на мерехтливий рух унизу.

— Ні, тільки не це! — простогнала Сірчана шкурка. — Там попереду, здається, роздоріжжя. Як навмисне, саме зараз. Я навіть дороговказ там бачу.

— Мені доведеться знизитися, — гукнув до них Лунг. — Інакше Бен не зможе прочитати, що написано на тому дороговказі.

— Знизитися? — Сірчана шкурка звела очі до неба. — Чудово! Саме зараз, коли навколо повно тих мерехтливих створінь. Опеньок і бліда поганка, добром це не скінчиться!

Лунг став поступово знижуватися і нарешті приземлився на асфальтованому шосе.

Коли Бен спробував порівняти літери на табличці з тими, що написав йому професор, виявилося, що напис повністю обліплений роями пилкових ельфів. Завбільшки вони були з метелика-лимонницю, піщано-жовтого кольору, з лискучими крильцями і зеленим, кольору пилку, волоссям. Вони так кружляли, щебетали, хихикали і пурхали навколо дороговказу, що у Бена голова пішла обертом.

— Ну ось, починаються неприємності, — пробурмотіла Сірчана шкурка. — Точніше, вже почалися.

Невеличкий гурт легких як пух створінь відокремився від загального рою і підлетів до Лунга. Вони сідали на зубці його хребта, на ніс і на роги. Ще кілька ельфів кружляли навколо Бена і Сірчаної шкурки, з реготом щипаючи обох за щоки, смикаючи за волосся та за вуха.

Мухоніжка сховався під куртку Бена так, що між ґудзиків стирчав лише кінчик носа.

— Юний пане! — покликав він. — Юний пане!

Але Бен не чув його за хихиканням і щебетом ельфів. Він сидів і зачаровано дивився на маленькі мерехтливі створіння.

— Ну як, зблизька вони тобі теж подобаються? — шепнула йому Сірчана шкурка. Бен кивнув. Один з ельфів полоскотав його під підборіддям і показав крихітний жовтий язик. Потім злетів йому на коліно і підморгнув хлопчикові. Бен із захопленням розглядав строкаті крильця.

— Гей, ви там! — Сірчана шкурка визирнула з-за плеча Бена. — Може, ви будете такі люб’язні і звільните табличку? Нам треба подивитися, чи це та дорога, яка нам потрібна.

Ельф закинув ногу на ногу, склав крильця і з усмішкою глянув на маленьку кобольдиху.

— Ні, не та, — відповів він щебетливим голоском. — Зовсім не та.

Бен здивовано схилився до нього.

— Чому це не та? — запитав він.

— Тому що інша, — відповіло маленьке створіння, знову підморгуючи. — Однозначно, двозначно, багатозначно інша, ясно? — Малого ельфа підкосив такий напад реготу, що він мало не гепнувся з коліна хлопчика. Сірчана шкурка закотила очі й застогнала.

— А якою ж дорогою нам йти? — запитав Бен.

— Будь-якою, — відповів ельф, — тільки не цією.

— Ага, ясно! — спантеличено пробурмотів Бен. У цю мить до них підлетів ще один ельф. Він став на плечі першого, приязно посміхаючись до прибульців.

— Що тут таке, Мукарібе?

— Вони хочуть піти цією дорогою, — прощебетав Мукаріб. — Скажи їм, Білкісе, що це неправильна дорога.

— Це неправильна дорога, — тут же прощебетав Білкіс. — Я б навіть сказав, що поза всяким сумнівом це найбільш неправильна дорога з усіх існуючих на світі!

— Сил моїх більше немає! — загарчала Сірчана шкурка. — Якщо ці безглузді метелики негайно не злізуть із дороговказу…

— Що там каже твоя подруга? — запитав Мукаріб. — Може, нам варто розсердитися?

До них підлетіли ще три ельфи і сіли Бенові на плечі.

— Ні, не варто! — пробелькотів хлопчик. — Вона просто сказала, що у вас дуже гарні крильця.

Пилкові ельфи задоволено захихикали. Один із них перелетів Бенові на руку. Бен підніс руку до очей, щоб розглянути ближче маленьке створіння. Воно важило не більше, ніж пушинка, але коли хлопчик обережно підніс другу руку, щоб помацати переливчасті крильця, всі ельфи зірвалися з місця і полетіли.

Лунг повернувся до своїх супутників.

— Що будемо робити, Сірчана шкурко? — запитав він. На кожному зубці його гребеня перекидалися мерехтливі малятка.

— Дмухни на них трохи драконового полум’я, — порадила Сірчана шкурка. — Не знаю, що вони нам за це влаштують, але щось робити треба.

Дракон кивнув. Але тут Мухоніжка раптом висунув руку з-під куртки Бена і вщипнув хлопчика за руку.

— Ой! — скрикнув Бен, здивовано дивлячись на гомункулуса.

— Юний пане, — прошепотів Мухоніжка, — юний пане, я знаю, як їх спекатися. Підніміть мене трохи вище.

На щастя, ельфи в цю мить захоплено скочувалися, наче з гірки, з хвоста Лунга. Мукаріб і Білкіс крутилися у повітрі, а ті троє, які щойно сиділи у Бена на плечі, водили хороводи над головою Сірчаної шкурки. Бен витягнув Мухоніжку з-під куртки і всадовив собі на плече.

— Побажайте мені успіху, — прошепотів гомункулус. — Сподіваюсь, вони такі самі, як гірські ельфи, з якими я добре знайомий. — Він відкашлявся, приклав рупором руки до рота і загорлав щосили:

— Атакую, авантюристи ажурні! Бережіться, безглузді бовдури! Ворушіться, вертляві вуглинки! Горе, галасливі гнилі горлопани!

Ефект був приголомшливий. Перелякані ельфи безладно заметушилися, як потривожений рій джмелів, блискучою хмарою пурхнули на всі боки і, відлетівши подалі, почали навперебій сваритися звідти своїми стрекотливими голосами.

— Дороговказ! — вигукнула Сірчана шкурка. — Дороговказ видно!

Але не встигла вона вимовити ці слова, як рій ельфів знову розпався, і вони з усіх боків понеслися з лютим стрекотінням на Лунга. Вони трусили зеленим волоссям, і на Бена, і Сірчану шкурку летів сріблястий пилок. Лунг так чхнув, що з носа в нього посипалися блакитні іскри.

— Ти зруйнувала чари, морда волохата! — заволав Мухоніжка. — Вони сиплють на нас сонний пилок! Швидше добирайте слова! На літеру «д», ми зупинилися на літері «д»!

— Де! — насилу вимовив Бен, якому ельфи задмухували в ніс срібний пилок і як скажені смикали за волосся. Лунг знову чхнув.

— Дурнуваті дияволи доріг! — вигукнув Бен. І саме вчасно — двоє ельфів вже схопили Мухоніжку за руки і хотіли вже тягти за собою. Вони з прокльонами випустили його, і він гепнувся на коліна Бену.

— Єхидни, єлейні єдиноплемінники! — пропищав гомункулус, завзято вимахуючи крихітними кулачками. — Електричні емігранти, емальовані ембріони, енергетичні епігони… Живоглоти жовтокрилі, жартуни жахливі, желейні… желейні…

— Живоїди, — підхопила Сірчана шкурка, обтрушуючи хутро від сонного пилка.

Ельфи знову заметушилися як божевільні, потім ще раз із лютим скрекотом зібралися над дороговказом і полетіли геть, до гірських схилів, що чорніли вдалині. Ще кілька хвилин було видно в темряві їхній мерехтливий слід, потім все зникло. Ніде не було чути ані реготу, ані тріпотіння крилець, ані щебетливих голосків. Лише гуркіт моря лунав уночі, стрекотіння цикад та віддалений гул вантажівки на шосе.

— Машина! Машина їде! — вигукнула Сірчана шкурка, штурхаючи Бена в спину. — Ну, хутчіш. Що там із дороговказом?

Бен порівняв літери.

— Так! — радісно вигукнув він. — Це саме та дорога!

— Увага! Тримайтеся міцніше! — гукнув їм Лунг, змахнув крилами і відірвався від землі. Машина наближалася, але, коли світло її фар впало на дороговказ, дракон вже зник за горами.

— Із тобою все гаразд? — із тривогою запитала його Сірчана шкурка. — Чи багато вони встигли насипати тобі сонного пилку?

— Здається, він весь вилетів, коли я чхав, — відповів Лунг. — Я не відчуваю жодної втоми. А ви як?

Сірчана шкурка у відповідь позіхнула.

— Гей, Мухоніжко! — гукнула вона до гомункулуса, тручи сонні очі. — Звідки ти дізнався про цю штуку з ельфами?

— Мені вже траплялося з ними зустрічатися, — стомлено озвався гомункулус. — Щоправда, я не був упевнений, що на цю породу так само подіє це замовляння.

— Ще й як подіяло, — пробурмотіла Сірчана шкурка. — На щастя. А то б вони приспали нас просто на шосе своїм бісовим пилком! — Вона знову позіхнула.

Дорога, уздовж якої летів Лунг, внизу все глибше занурювалась у скелі. Дракону доводилося летіти обережно, щоб не наштовхнутися крилами на кам’яні стіни.

— Одного разу мені вже довелося добирати слова до літери «ю», — сонним голосом розповідав Мухоніжка. — Зате «й» можна пропускати, вони цього не помічають, дурні створіння.

Бен почухав носа.

— І все ж таки мені хотілося б ще раз на них подивитися, — тихо сказав він. — Вони такі кумедні! А крила у них мерехтять, як мильні бульбашки.

— Знаєш що, хлопче? — Сірчана шкурка притулилася до зубця Лунга і заплющила очі. — Якщо вже вони тобі так сподобалися, ці метелики, злови собі одного.

— Зловити? — Бен недовірливо подивився на неї. — Це як?

— Дуже просто, — пробурчала Сірчана шкурка. — Змішуєш у мисці трохи молока, дві ложки меду і свіжі пелюстки з троянд, і виставляєш на всю ніч надвір, коли тепло і молодик у небі.

Бен усе ще дивився на неї недовірливо.

— І що далі? — Запитав він і позіхнув. У темряві чути було тільки шум Лунгових крил.

— Далі, — тихо відповіла Сірчана шкурка, — дуже скоро неодмінно прилетить одне з цих безмозких створінь, щоб вмочити язичок у солодке молочко, що пахне трояндами. Раз! — Накидаєш на неї павутиння, і готово!

— Павутиння? — Бен невдоволено похитав головою. — Де ж я тобі візьму павутиння?

— Ну, це вже твої проблеми, — буркнула Сірчана шкурка. — Я тобі розповіла, як ловлять ельфів. А вже робити це тобі доведеться самому.

Бен теж відкинувся назад.

— Я все одно не збираюсь нікого ловити, — сонно пробурмотів він. — Не бачу в цьому нічого доброго. А ти?

Але Сірчана шкурка вже спала. Мухоніжка теж тихенько хропів у Бена на коліні. На носі у нього виблискував срібний пилок.

— Лунгу! — тихенько покликав Бен. — А ти справді не хочеш спати?

— Анітрохи, — відгукнувся дракон. — Хто його знає, може, драконів пилок ельфів бадьорить.

— Людей точно ні, — пробурмотів Бен. Наступної миті він уже міцно спав. І тільки Лунг неухильно летів крізь ніч над дорогою, що вела до синього джина.