Володар драконів

Гнів Кропивника

Кропивник був страшенно розлючений. Його втиканий шипами хвіст так бив по піску пустелі, що навколо стояла хмара жовтого пилу, а Кремінна борода, закашлявшись, опустився навколішки між його рогами.

— Р-р-р-р! — гарчав дракон, ступаючи величезними лапами крізь дюни Великої пустелі. — Хай йому грець, цьому павучому бовдурові, але що він мені набрехав? Що їхнє сховище розташовується на відстані одного дня дороги від оази? То чому ж я блукаю тут вже більше двох днів і стер вже всі кігті об цей клятий розжарений пісок?

Пихкаючи, він зупинився на гребені чергової дюни і злобно подивився на величну пустелю. Його червоні очі сльозилися від спеки, але панцир залишався холодним як лід, хоч сонце нещадно палило згори.

— Можливо, джин збрехав! — гукнув Кремінна борода. Він безупинно змітав пісок із золотої луски Кропивника, але вітер пустелі працював спритніше, набагато спритніше. Зчленування дракона тріщали і скреготіли, ніби їх багато місяців не змащували олією.

— Може, може! — прогарчав Кропивник. — А може, цей дурний гомункулус все не так зрозумів, — він підвів очі до розпеченого сонця. У небі над ними кружляли шуліки. Кропивник роззявив пащеку і пустив на них своє смердюче дихання. Немов уражені блискавкою, птахи посипалися вниз і впали просто у відкриту пащу чудовиська.

— Самі шуліки та верблюди, — зачавкав він. — Коли ж ми знайдемо нарешті щось смачне?

— Ваше золоте сіятельство! — Кремінна борода витягнув кілька пір’їн із шуліки, що застрягли у Кропивника між зубами. — Я знаю, ви довіряєте Мухоніжці, але… — він змахнув із носа крапельки поту, — але що, коли…

— Що? — запитав Кропивник. Гном поправив свого капелюха.

— Мені здається, цей блідолиций павучок просто збрехав вам, — заявив він із таємничим виразом на обличчі. — Саме так я вважаю.

Кропивник застиг на місці як громом уражений:

— Що-о-о?

— Присягаюсь! — Кремінна борода плюнув на свою ганчірку. — Надто дивний він мав вигляд, коли доповідав востаннє.

— Дурниці! — Кропивник обтрусив пісок із луски і рушив далі. — Цей павучок ніколи на таке не наважиться. Адже він боягуз. Він слухається мене від того часу, як з’явився на світ. Ні, просто він своїм мушачим розумом щось не так зрозумів, у цьому вся справа.

— Як вам завгодно, ваше золоте сіятельство, — пробурчав гном у бороду. — Ви ж, ваше золоте сіятельство, завжди маєте слушність. Якщо вже ви кажете, що він не наважиться, значить, він не наважиться. Давайте далі спокійнісінько смажитися собі у цій клятій пустелі.

— Замовкни! — Кропивник заскреготав зубами, озираючись. — У всякому разі, він був кращим чистильником панцира, ніж ти. Ти вічно забуваєш постригти мені пазурі. І не вмієш розповідати про мої подвиги.

Збиваючи куряву своїми велетенськими ножиськами, він котився дюнами вниз. Крихітні блукаючі вогники кружляли навколо нього, як мошки, і цокотіли слабенькими голосками по тисячі шляхів, які можуть вивести його з пустелі. Кремінна борода вже стомився відганяти їх від голови свого господаря.

— Гей, досить змітати пісок мені в очі, чистильнику панцира, — гаркнув Кропивник і заковтнув дюжину блукаючих вогників, які необережно залетіли йому в пащу. — Я через твій віник ніяк не роздивлюся, чи існує в цій бісовій пустелі хоч де-небудь вода.

Він знову зупинився і, кліпаючи, дивився на пісок, що тягнувся, немов жовте море, до самісінького обрію.

— Р-р-р-р! Я зараз просто лусну від злості! Ніде ані краплі води. Таке враження, ніби я звідси взагалі ніколи не виберуся! Я за все життя жодного разу не бував у такому безнадійно безводному місці! — Кропивник розлючено затупотів ногами, але на м’якому піску це пролунало не надто вражаюче. — Мені треба негайно щось розірвати! Розірвати зубами, кігтями, на шмаття, розтоптати!

Кремінна борода заклопотано озирнувся. Розривати зубами було абсолютно нікого — за винятком, звичайно, його самого. Але Кропивнику явно було потрібно щось більше. Він пошукав очима, які нещадно сльозилися і побачив кактус, який стирчав із піску, наче стовп. Зі злісним гарчанням він кинувся до нього.

— Стійте, ваше золоте сіятельство! — вигукнув Кремінна борода, але було вже пізно. Кропивник із насолодою застромив зуби в кактус — і з виттям відсахнувся. Тисячі дрібних голок встромилися йому в ясна — єдине місце на його тілі, не захищене панциром.

— Витягни їх, чистильнику панцира! — заволав він. — Витягни ці колючі, пекучі штуки!

Кремінна борода поспіхом скотився вниз величезною мордою, сів на страхітливих передніх зубах і взявся до роботи.

— Він мені за це заплатить! — ревів Кропивник. — Він заплатить мені окремо за кожну колючку, цей дурний гомункулус. Треба негайно знайти воду. Воду! Я не можу більше залишатися в цій клятій пустелі!

І раптом навколо розжованого кактуса здійнявся пісок, немов тонке покривало, і в розпеченому повітрі виникла істота, яка, здавалося, змінювалася на вигляд із кожним подихом пустельного вітру. Його піщане тіло росло і витягалося, аж поки перед Кропивником не з’явився загорнутий у ряднину вершник на тонконогому верблюді. Його розвіяний бурнус був зітканий з тисяч піщинок, як, власне, вся його постать.

— Тобі потрібна вода? — прошепотів вершник. Голос його звучав як хрускіт піску. Кремінна борода скрикнув і гепнувся сторч головою з морди свого господаря. Кропивник від несподіванки закрив сколоту шпичаками пащу.

— Ти хто такий? — загарчав він на піщаного вершника. Прозорий верблюд гарцював просто перед носом гігантського дракона і, схоже, анітрохи його не боявся.

— Я піщана людина, — прошелестіла дивна істота. — І я повторюю своє запитання: тобі потрібна вода?

— Так! — гаркнув Кропивник. — Що за дурне запитання! Потрібна, звичайно!

Піщана людина тріпотіла, як діряве вітрило на вітрі.

— Я дам тобі воду, — видихнув він. — Але що я за це отримаю?

Кропивник гнівно сплюнув кактусовими колючками:

— Що ти за це отримаєш? Я не стану тебе їсти! Ось тобі й винагорода.

Піщана людина розсміялася. Рот її був просто дірою в обличчі з піску.

— Що я за це отримаю? — запитав він знову. — Кажи, жерстяний велетню!

— Пообіцяйте йому що-небудь, — прошепотів Кремінна борода на вухо Кропивнику. Але Кропивник опустив роги, пихкаючи з люті. Брязкаючи панциром, він рвонувся вперед і клацнув пащею. На зубах у нього заскрипіло, а піщана людина розсипалася. Прокашлявшись від піщинок, які потрапили йому в пащеку, Кропивник вишкірив зуби в задоволеній усмішці.

— Так тобі й треба! — гаркнув він і хотів вже було повернутися, щоб рушати далі, аж раптом Кремінна борода скажено затарабанив по його панциру.

— Ваше золоте сіятельство! — заверещав він. — Ось там! Ось там, ви лишень подивіться!

Там, де щойно розсипалася піщана людина, з піску раптом виросли дві нові. Вони високо здіймали кулаки, крізь які проходило яскраве сонячне світло, і раптом у пустелі здійнявся вітер.

— Тікаймо звідси, ваше золоте сіятельство! — закричав Кремінна борода. Але було вже пізно.

Вітер із виттям промчав дюнами, і там, де він піднімав і жбурляв пісок, із землі виростали нові піщані люди. Вони галопом поскакали верхи на своїх верблюдах просто на Кропивника і оточили його. Величезна, непроникна хмара з піщаних тіл огорнула дракона.

Кропивник люто кусався, як оскаженілий собака. Він хапав зубами тонкі ноги верблюдів і розвіяні накидки вершників. Але за кожну загиблу піщану людину, яку йому вдавалося схопити, з піску пустелі повставало дві нові. Здіймаючи куряву, вони гарцювали, взявши його в кільце, все швидше і швидше. Кремінна борода з переляку насунув капелюх на очі. Кропивник ревів, гарчав, бив лапами, знову й знову клацаючи своєю страхітливою пащею. Але на зубах у нього залишався тільки пісок, скрипучий, сипучий, такий що дряпає піднебіння і дряпає горло. З кожним колом, яке об’їжджали навколо нього піщані люди, Кропивник потопав у піску все глибше, аж поки навіть голова його з гарчанням сховалася під купою піску. Коли піщані вершники притримали своїх верблюдів, золотий дракон і його чистильник панцира зникли. Лише величезний піщаний пагорб видавався серед дюн. Якийсь час верблюди, форкаючи, ще стояли навколо, і піщані плащі вершників майоріли на вітрі. Потім по дюнах пронісся новий порив вітру, і піщані люди розсипалися, зникнувши у пустелі.

Гадюка, яка невдовзі проповзала гарячим піском, раптом почула, як у дивному пагорбі щось шкребеться. На поверхні з’явилася маленька голова у великому капелюсі.

— Ваше золоте сіятельство! — вигукнула голова, скинула капелюха і витрусила два наперстки піску. — Перемога! Я виліз назовні.

Гадюка хотіла було непомітно підповзти ближче, щоб подивитися, чи не їстівна ця істота, але тут із піщаного пагорба виринула огидна морда і своїм смердючим диханням відігнала її за найближчу дюну.

— Давай, чистильнику панцира! — гаркнув Кропивник. — Швидше відкопуй мене! І зітри мені з очей цей триклятий пісок!