Око місяця

— А воно велике, це озеро! — гукнув Луї крізь шум мотора.

— Так, — прошепотів Мухоніжка, — велике, наче море.

Він дивився у вікно, прислухаючись до клацання власних зубів. У вухах у нього торохтів мотор, а коліна стукалися одне об одне. Летіти у жерстяній машині! Який жах! Між ним і прірвою — лише трохи металу і громохкий механізм. Йому хотілося назад, на міцну спину Лунга, на теплі коліна Бена, куди завгодно, аби тільки не залишатися у цій пекельній машині.

— Гей, скажи що-небудь! Чи бачиш ти щось підозріле, гуманпокусе? — запитав щур. Мухоніжка судомно ковтнув слину. Але проковтнути страх йому не вдавалося.

— Ні, — відповів він тремтячим голосом. — Нічого. Тільки зірки.

Вони відбивалися крихітними світлячками у темній воді.

— Лети ближче до берега, — гукнув Мухоніжка до щура. — Він зазвичай ховається там, у твані.

Луї одразу розвернувся і, описавши широку дугу, полетів назад до берега. У Мухоніжки кавкнуло в шлунку.

Озеро лежало під ними, немов дзеркало з чорного скла. Літак із дзижчанням летів над водою. Довкола було темно. Лише квіти на березі мерехтіли таємничою блакиттю.

Мухоніжка глянув через плече туди, де приземлився Лунг. Але дракона не було видно. Він, мабуть, сховався у щілині скелі, і чекав на їхній умовний знак. Мухоніжка знову повернувся і подивився на воду. І раптом, ніби без будь-якої на те причини, він із жахом відчув у грудях дивне тремтіння.

— Він тут, — вихопилося в нього.

— Де? — Луї вчепився в кермо, напружено вдивляючись у темряву. Але нічого підозрілого він не бачив.

— Не знаю де! — у відчаї гукнув Мухоніжка. — Але я його відчуваю. Дуже чітко відчуваю.

— Мабуть, не даремно, — Луї притиснув гострий ніс до віконця кабіни. — Там попереду на воді розходяться якісь дуже підозрілі кола! Начебто туди кинули великий камінь, — він приглушив мотор. — Я вимкну фари, і ми спробуємо подивитися зблизька.

У Мухоніжки знову затремтіли коліна. Від самої лише думки, що він знову побачить свого колишнього господаря, кров стигла у нього в жилах. Луї підлетів до підозрілого місця. Фари були йому не потрібні. Так само, як Мухоніжка, він добре бачив у темряві, і йому було цілком достатньо світла зірок.

Там, де по воді розходилися кола і хвилі неспокійно плескалися об берег, квіти були прим’яті і поламані, ніби хтось прокладав собі шлях крізь їхні зарості. Хтось маленький. Маленький, як гном.

— Ось там! — Мухоніжка зіскочив із крісла, вдарившись головою об стелю. — Ось там, попереду, біжить Кремінна борода.

Луї спрямував літак до берега. Гном злякано висунув голову з мерехтливих квітів і подивився на незрозумілий предмет, що, дзижчачи, летів на нього. Довго роздумувати він не став і бігом кинувся назад до води.

Луї Довгохвостий розвернув літак. Біля самісінької води він наздогнав гнома. Кремінна борода мчав щодуху на своїх коротких ніжках.

— Хапай його, гімплумклуксе! — заволав Луї. Він відкрив дверцята і полетів так низько, що літак зачіпав за чашечки квітів. Мухоніжка зібрався з духом, висунувся якомога далі і простягнув уже було руку, щоб схопити Кремінну бороду за комір. Але в цю мить вода з шумом спінилася і плеснула об берег. Над хвилями з’явилася величезна паща — і ковтнула гнома-втікача. Гам! — І він зник.

Луї різко повернув літак, і Мухоніжка гепнувся назад на сидіння.

— Він його зжер! — здивовано вигукнув щур. — Просто взяв і зжер!

— Летимо звідси! — простогнав Мухоніжка. — Швидше!

— Легше сказати, ніж зробити, — крикнув Луї, відчайдушно борючись із штурвалом. Літачок зафиркав і увійшов у штопор. Він немов не міг відірватися від виблискуючих зубів Кропивника, які намагалися його схопити. Чудовисько виповзало з води все далі, розлючене цією набридлою механічною мухою, що кружляла навколо нього.

Мухоніжка зацьковано глянув у бокове вікно. Як там Лунг? Чи полетів він вже до печери?

— Ти не зробив мертву петлю! — скрикнув він. — Ми не подали знаку!

— Гадаєш, вони не бачать це чудовисько? — заволав Луї. — Напевно, вони вже помітили його навіть без цього клятого знака.

Літак нахилився. Мотор зафиркав. Мухоніжка тремтів усім тілом. Він знову подивився у бокове вікно і помітив срібне мерехтіння на чорному схилі гори.

— Лети! — крикнув Мухоніжка, наче дракон міг його почути. — Лети, поки він тебе не бачить!

І Лунг полетів. Він розправив крила — і рвонувся до озера.

— Ні! — з жахом загорлав Мухоніжка. — Луї! Луї! Лунг летить до нас.

— Прокляття! — вилаявся щур, ухиляючись від лапи Кропивника. — Він гадає, що нам потрібна допомога. Тримайся міцніше, Мухоніжко!

Луї вивернув літак круто вгору і описав мертву петлю навколо роззявленої пащі Кропивника. Потім він здійнявся вище і описав ще одну і ще, тож у Мухоніжки шлунок бився вже десь у горлі. Гомункулус подивився вниз, де борсався у воді його колишній господар. Потім він перевів погляд і побачив, як Лунг нерухомо застиг у повітрі.

— Лети ж, ну, будь ласка, лети до печери! — прошепотів Мухоніжка, хоч від страху перед Кропивником серце у нього калатало як скажене, а рев чудовиська роздирав вуха.

— Ну як? Він повернув? — крикнув Луї, безстрашно виписуючи спіраль навколо шиї Кропивника.

Лунг повернув. Він стрілою мчав геть, а золотий дракон тим часом не помічав нічого, крім літачка, цієї дурної маленької істоти, в якої вистачало нахабства над ним знущатися.

— Полетів! — гукнув Мухоніжка. Голос у нього тремтів від радості. — Полетів назад, до гір.

— Чудово! — сказав Луї, піддав газу і промчав у Кропивника між ніг. Той ударив обома лапами одразу, намагаючись збити літачок, але броня у нього була дуже важка, і він гепнувся, важко дихаючи, назад у воду.

Мухоніжка бачив, як Лунг підносився все вище, як він сідав на вкритий снігом схил — і раптом зник. Зник, наче його й не було.

— Щуре! — крикнув гомункулус. — Перемога! Лунг зник. Він у печері, — важко дихаючи, він опустився в крісло. — Можеш повертати назад!

— Повертати назад? — крикнув Луї. — Коли тут так весело? Ну ні, зараз тільки все почнеться! — він описав широку дугу і полетів просто на роги Кропивника.

— Що ти робиш? — заціпенів Мухоніжка.

Кропивник здивовано підвів голову, примружився і втупився у маленьку літаючу істоту, яка знову мчала на нього, як розлючений шершень.

— Ще коло! — крикнув Луї. — Повний вперед! — Він пролетів так близько від броньованого лоба Кропивника, що Мухоніжка скотився між крісел і закрив обличчя руками.

— У-у-ух! — горлав щур, облітаючи роги Кропивника. — Це тобі не гори обміряти! У-у-ух!

Золотий дракон, сопучи, закрутився навколо своєї осі. Він повертався, роззявляв пащу, кидався знову і знову — і щоразу хапав зубами лише нічне повітря.

— О-го-го! — кричав Луї, метляючись навколо Кропивника, який крутився у воді, як дресирований ведмідь. — О-го-го! Твій колишній господар, схоже, трохи постарів, а, гумельпікусе? Щось він не дуже жвавий, — він помахав у вікно кабіни. — До побачення! Лягай назад у болото, бовдуре, і лежи, поки не заіржавієш! — І він спрямував літак вертикально у небо, так що бідний Мухоніжка перестав розрізняти, де у нього п’яти, а де ніс.

— Трам-пара-рам! — Щур у захваті протарабанив по дошці з приладами. — Молодець, стара бляшанко. Я б навіть сказав, надзвичайно!

Кропивник ревів їм услід так голосно, що Мухоніжка затиснув вуха. Але літак був давно вже поза межами його досяжності.

— Ну що, гумпельпокусе? — сказав Луї, весело барабанячи по керму. — Як ти вважаєш, чи заслужили ми сніданок?

— Ще й як! — насилу вичавив із себе Мухоніжка. Він усе ще поглядав назад, на свого колишнього господаря, який переслідував їх поглядом своїх червоних очей, немов сподіваючись притягти літачок їхньою зловісною силою. Цікаво, чи впізнав його Кропивник, коли він висувався, щоб схопити гнома?

Гомункулус ткнувся обличчям у коліна.

— Я не хочу його більше бачити! Ніколи! — Шепотів він, стискаючи кулаки. — Я не хочу його бачити! — Навіть якби він сто разів облетів навколо пащі Кропивника, тисячу разів вислизнув із його зубів і на додачу триста разів плюнув на його броньовану голову — навіть тоді він не перестав би його боятися. Ніколи.

— Я посаджу літак там, де ми приземлилися спочатку, — сказав Луї. — Заперечень немає?

— Ні, — сказав Мухоніжка зітхнувши. — Але що ми будемо робити далі? Як ми знайдемо наших?

— Не переймайся! — Луї спрямував літак на зниження і посміхнувся. — Вони здогадаються, як нас забрати. А поки що ми можемо потішити себе сніданком. Я вважаю, — він із задоволеним виглядом пригладив вуха, — що ми напрацювалися на цілий тиждень вперед, чи не так, гельмангофікусе?

Мухоніжка кивнув.

А Кропивник внизу на озері знову занурився у воду. Він пірнув у неї і зник, мов страшний сон.

Загрузка...