Володар драконів

Вогнище

— Нічого не можу вдіяти, — сказав Бен, розгублено схиляючись над мапою щура. — Навіть гадки не маю, де ми зараз. Поки ми летіли вздовж річки, все було ясно, а тепер, — він знизав плечима, — це може бути що завгодно, — він постукав пальцем по білих плямах, які, мов діри, переорювали мапу на схід від русла Інду.

— Які чудові перспективи! — простогнала Сірчана шкурка. — Що подумає професор, якщо ми не прибудемо вчасно до монастиря?

— Це все через мене, — зніяковіло сказав Бен, складаючи мапу. — Якби не довелося мене шукати, ви б, напевно, були вже там.

— Ага, а тебе б ізжерло пташеня, — відповіла Сірчана шкурка. — Не кажи дурниць.

— Приляжте і поспіть поки що, — буркнув Лунг із найтемнішого кутка печери. Він згорнувся в щільний клубок, поклав морду на кінчик хвоста і міцно заплющив очі. Політ у сонячному світлі втомив його більше, аніж три ночі безперервного лету. Навіть занепокоєння через те, що вони заблукали, не могло змусити його підняти обважнілі повіки.

— Ти маєш слушність, — пробурмотів Бен, лягаючи на холодну долівку печери і кладучи голову на рюкзак. Мухоніжка приліг поряд із ним, спираючись на долоню хлопчика, як на подушку. Тільки Сірчана шкурка залишилася стояти, неспокійно принюхуючись.

— Ви що, не чуєте? — запитала вона.

— Що? — сонно пробурмотів Лунг. — Знову гриби?

— Ні! Пахне багаттям.

— І що з того? — Бен відкрив одне око. — Тут повно старих багать, ти ж бачиш. Схоже, тут чимало людей знаходило притулок.

Сірчана шкурка похитала головою.

— Деякі з цих вогнищ не такі вже старі, — сказала вона. — Ось це, наприклад, — вона розкидала лапою обвуглене гілля. — Йому щонайбільше два дні, а ось це — зовсім свіже. Багаття тут горіло години дві-три тому.

— Ну тоді стій на варті! — сонно пробурмотів Лунг. — І буди мене, якщо хтось зайде, — і він заснув, не договоривши.

— Дві-три години тому… Ти впевнена? — Сказав Бен, сідаючи і протираючи очі. Мухоніжка, позіхаючи, притулився до його руки.

— Яке з них, волохата мордо? — запитав він.

— Ось це! — Сірчана шкурка вказала на крихітну купку попелу.

— О господи, — простогнав Бен, знову лягаючи. — Це, напевно, було багаття дощового хробака, Сірчана шкурко, — він повернувся набік і за мить вже спав так само міцно, як Лунг.

— Дощового хробака, аякже! — Сірчана шкурка сердито схопила свій рюкзак і сіла з ним біля входу в печеру. Мухоніжка пішов за нею.

— Не можу заснути, — сказав він. — Я стільки спав за останній час, що виспався на найближчі сто років, — він став поряд із Сірчаною шкуркою. — Тебе справді турбує це вогнище?

— У всякому разі, треба бути напоготові! — Пробурчала Сірчана шкурка і дістала з рюкзака пакунок із сушеними грибами, подарований професором. Мухоніжка обережно визирнув із печери. Полуденне сонце пекло велику долину. Стояла мертва тиша.

— Ось так, напевно, все виглядає на Місяці, — зауважив гомункулус.

— На Місяці? — Сірчана шкурка надкусила білий гриб. — Ні, мені завжди здавалося, що там все інакше. Туман, волого і дуже холодно.

— Ага, — гомункулус задумливо дивився навколо.

— Сподіваюся, це вогнище залишили не ельфи, — промовила Сірчана шкурка. — Ні, ельфи не розводять багать. А тролі? Як ти гадаєш, бувають гірські тролі твого зросту?

— Ніколи не чув, — Мухоніжка зловив мошку, яка пролітала повз, і ніяково сунув її в рота, затуляючись рукою.

І раптом Сірчана шкурка застережливо притисла палець до вуст. Вона кинула рюкзак всередину печери, підхопила Мухоніжку і сховалася з ним за скелю.

Мухоніжка почув неголосне дзижчання, потім стукіт, і до входу в печеру підкотився маленький запилюжений літак. Він був зелений, мов жаба, і від носа до хвоста вкритий чорними відбитками лап. На крилах красувався знак, що видався Сірчаній шкурці на диво знайомим.

Двері кабіни рвучко відкрилися, і звідти виліз сірий щур. Він був такий товстий, що костюм пілота сидів на ньому, як шкурка на шинці.

— Чудова посадка! — почули Сірчана шкурка з Мухоніжкою його голос. — Бездоганна! Ти першокласний пілот, Луї Довгохвостий, це вже точно, — щур повернувся спиною до печери і дістав зі свого літака кілька рулонів паперу, жердинки і бінокль.

— А де книжка? — пробурмотів він. — Грім і зламаний пропелер, куди ж я її запроторив!

Сірчана шкурка посадила Мухоніжку на плече, приклала пальця до вуст і вийшла з укриття.

— Тебе звуть Довгохвостий? — запитала вона. Щур підскочив і з переляку впустив усе, що тримав у руках.

— Що? Що? — пробелькотів він. Потім скочив у літак і спробував завести мотор.

— Стій, стій! — крикнула Сірчана шкурка, підбігла до літачка і вчепилася в пропелер. — Куди ти? У тебе, бува, немає родича на ім’я Гільберт, білого, як печериця?

Щур ошелешено дивився на малу кобольдиху. Потім вимкнув мотор і висунув із кабіни гостру мордочку.

— Ти знаєш Гільберта? — запитав він.

— Ми купили у нього мапу, — відповіла Сірчана шкурка. — Печатка, яку він на ній поставив — точнісінько така сама, як знак у тебе на крилах. Але мапа не завадила нам заблукати і опинитися тут.

— Мапа? — щур виліз із літака і одним стрибком опинився на землі. — Мапа цих місць? — він подивився на печеру, потім знову на Сірчану шкурку:

— У тебе там, бува, не дракон?

Сірчана шкурка посміхнулася:

— Точно, дракон.

Луї Довгохвостий закотив очі і просичав крізь зуби:

— То це через вас мені доводиться метлятися по цих богом забутим краях! Ну спасибі! Дуже дякую!

— Через нас? — запитала Сірчана шкурка. — Чому це через нас?

— Відтоді, як ви побували у Гільберта, — щур підібрав усе, що впустив при раптовій появі Сірчаної шкурки, — він ні про що інше не може думати, окрім як про ці білі плями. Він став мені постійно телефонувати до Індії, де я чудово проводив відпустку у брата, і всі вуха продзижчав! Луї! Ти мусиш летіти у Гімалаї! Луї, допоможи своєму старому дядечку! Луї, мені треба заповнити білі плями на мапах. Благаю тебе, Луї! — щур охнув під вагою спорядження, яке він тягнув у печеру.

— Ти б краще допомогла, аніж стояти і витріщатися на мене! — гримнув він на Сірчану шкурку. — Затягни літак у печеру, а то він так розпечеться, що у ньому можна буде пекти страусові яйця.

— Викапаний дядечко! — рикнула Сірчана шкурка, спустила Мухоніжку з плеча і підняла літак. Він був такий легкий, що вона запхнула його під пахву. Коли вона увійшла з ним до печери, Луї Довгохвостий стояв як укопаний перед сплячим Лунгом.

— Грім і блискавка! — шепотів він. — Це справді дракон!

— А ти що гадав? Не буди, йому треба виспатися, а то ми звідси ніколи не полетимо, — Сірчана шкурка поставила літак на землю і придивилася до нього уважніше. — Звідки у тебе ця машинка? — Тихо запитала вона.

— Із магазину іграшок, — відповів Луї Довгохвостий так само тихо, не зводячи очей з дракона. — Я його, звичайно, переробив. Літає чудово. Навіть ці гори долає, — він обережно наблизився до дракона ще на крок. У повний зріст він був не вищий за ступню Лунга. — Гарний! — прошепотів щур. — А чим він харчується? — Луї стурбовано обернувся до Сірчаної шкурки. — Не щурами, я сподіваюся?

Сірчана шкурка розсміялася:

— Ні, не хвилюйся. Лише місячне сяйво — більше йому нічого не потрібно.

— Ось воно як, місячне сяйво? — здивувався щур. — Цікаве джерело енергії. Я пробував якось зробити місячні батареї, але поки нічого не виходить, — він обернувся і поглянув на Бена, який все ще спав біля входу в печеру, змучений пригодою з птахом.

— У вас тут ще й людина? — прошепотів він. — Дядя розповідав тільки про тебе і дракона. Про цю крихітку, — він вказав на Мухоніжку, — теж мови не було.

Сірчана шкурка знизала плечима і штовхнула лапою пропелер літака Луї. Він закрутився з тихим дзижчанням.

— Так вийшло, що вони до нас прибилися, — сказала вона. — Іноді, звичайно, від них бувають неприємності, але загалом вони обидва нічого. Малий — це гемінколос.

— Гомункулус! — виправив Мухоніжка, кланяючись Луї Довгохвостому.

— Ага, ясно, — сказав він, змірявши того поглядом з голови до п’ят. — Не ображайся, але ти схожий на іграшкову людину.

Мухоніжка зніяковіло посміхнувся.

— Ну, в якомусь сенсі це справді так, — сказав він. — Дозвольте вас запитати, наскільки ви просунулися у справі картографування цих місць?

— Майже завершив, — відповів Луї, пригладжуючи вуса. — Я, власне, залетів сюди ще раз лише для того, щоб записати сьогоднішні обміри.

Сірчана шкурка з подивом подивилася на нього:

— Отже, ти тут добре орієнтуєшся?

— Ще б пак! — щур знизав плечима. — Я вже встиг кожен камінчик вивчити у цих триклятих місцях!

— Правда? — Сірчана шкурка підбігла до Бена і потрясла його за плече. — Прокидайся! — засичала вона йому у вухо. — Нам тут можуть показати дорогу! Дорогу до монастиря!

Бен сонно повернувся і закліпав на Сірчану шкурку:

— Що трапилося? Хто нам може показати дорогу?

Сірчана шкурка вказала на Луї. Товстий щур на всяк випадок відступив на крок, але тут же впер руки в боки і сміливо глянув людині в обличчя. Бен сів і здивовано втупився в нього.

— Звідки він тут взявся? — спитав він здивовано.

— Він? Мене звуть Луї Довгохвостий! — ображено промовив щур.

— Це племінник білого щура, — просичала Сірчана шкурка. — Гільберт послав його сюди, щоб він склав йому мапу тутешніх місць. Ходімо, — вона потягнула Бена за рукав. — Поговоримо надворі, а то ми розбудимо Лунга!

Назовні все ще нестерпно палило сонце, проте у затінку величезного каменю, що лежав перед печерою, було більш-менш прохолодно.

— Дістань мапу, — сказала Сірчана шкурка. Бен послухався і розгорнув її перед щуром.

— Можеш нам показати, де ми перебуваємо? — з цікавістю запитала Сірчана шкурка в Луї. Щур забігав мапою свого дядечка, хмурячи лоб і придивляючись.

— Зараз подивимося, — бурмотів він. — Ага, все ясно, — він постукав лапкою по ділянці на північному сході від Інду. — Ви перебуваєте тут, ось у цих горах, у Кам’яній долині, як я її називаю.

— Ми шукаємо монастир, — пояснив Бен. — Монастир на схилі гори. Долина Інду у цьому місці широка й зелена. Монастир великий, у ньому багато будівель, а на них — майоріють прапори.

— Так-так… — Луї кивнув і глянув на хлопчика. — Знаю, знаю. Гарний опис. Ти, певно, там уже бував?

— Ні, — Бен похитав головою. — Я бачив його у двісті двадцять третьому оці джина.

Із хвилину Луї Довгохвостий дивився на хлопчика, роззявивши рота.

— Ось воно як? — сказав він нарешті. — Ну що ж, як я вже казав, я цей монастир знаю. Там повно поголених ченців, великих і маленьких. Дуже привітний народ. Надзвичайно гостинний. От лишень чай у них огидний.

Бен подивився на нього з надією:

— Ти зможеш проводити нас туди?

— Звичайно, — Луї Довгохвостий знизав плечима. — Хіба що мій літак не встигатиме за драконом!

— Мабуть, справді не вженеться! — Лунг висунув із печери довгу шию, позіхнув і з цікавістю подивився згори вниз на товстого щура. Луї, зойкнувши, присів із переляку.

— Він… він… — пробелькотів щур, — більший, аніж я думав.

— Середнього розміру, — відрубала Сірчана шкурка. — Бувають дракони крупніші й дрібніші за його.

— Лунгу, це Луї, — пояснив Бен, — племінник Гільберта Довгохвостого. Правда, чудовий збіг? Луї може проводити нас до монастиря.

— Збіг — це добре сказано, — пробурмотів Луї, все ще не зводячи очей з дракона. — Я тільки через вас опинився в цих горах.

— Ти правий! — вигукнув Мухоніжка. — Це не збіг! Це передвістка.

— А що це таке? — перепитала Сірчана шкурка. — Зустріч, яка передбачена долею, — сказав Мухоніжка. — Те, що повинно було трапитися. Я бачу у цьому добру, дуже добру ознаку.

— Ага, ясно, — Сірчана шкурка знизала плечима. — Називай, як хочеш, але, у всякому разі, Луї допоможе нам вибратися звідси, — вона глянула на небо. — Тільки ми повинні вилетіти якомога раніше — місячну росу треба приберегти на крайній випадок. Вилітаємо, щойно зійде місяць. Усі згодні?

Лунг кивнув.

— А Роберта Довгохвостого ти теж знаєш? — запитав він Луї. — Він тобі, мабуть, доводиться дядьком.

— Звичайно, знаю, — Луї зіскочив із мапи, щоб Бен міг її скласти. — Зустрів якось на сімейному святі. Тоді я й почув уперше про драконів.

— А тут? — запитав Бен, збуджено нахиляючись вперед. — Тут, у горах, ти не бачив драконів?

— Тут? — Луї Довгохвостий похитав головою. — Ні, тут навіть їхнього кінчика хвоста не бачив. Хоч облетів кожен закапелок. Можете мені повірити. Я знаю, чого ти питаєш. Ви шукаєте Поділ неба. Можу вам сказати одне — я такого місця не бачив. Вкритих снігом вершин тут повно. Але драконів немає. Ані сліду, ніде.

— Цього… цього не може бути, — насилу вичавив Бен. — Я бачив ту долину! І дракона у величезній печері!

Луї Довгохвостий недовірливо подивився на нього.

— Де ти її бачив? — запитав він. — Знову в оці цього твого джина? Повір мені, хлопче, ніяких драконів тут немає. Монастирі, корови, трохи людей — і більше нічого. Ні-чо-го.

— Я бачив долину між снігових вершин, вкритих туманом. І печеру незвичайної краси! — вперто мовив Бен. Але Луї знову похитав головою:

— Тут сотні долин, а снігових вершин стільки, що можна з’їхати з глузду, якщо спробувати їх полічити. Але дракони? Драконів точно немає. Ти вже вибач. Саме це я збираюся розповісти дядькові Гільберту. Його просто не існує, цього Подолу неба. Не існує прихованої від світу долини драконів. Усе це — просто красива казка.