Володар драконів

Зрадник Мухоніжка

Мухоніжка замружив очі. Він чекав, що Бен зараз скине його із свого плеча, і що Лунг своїм полум’ям перетворить на якого-небудь клопа — але нічого такого не відбулося. Між стародавніх колон просто стало дуже тихо. З суші на море злітав гарячий вітер і куйовдив волосся нещасного гомункулуса.

Оскільки нічого не відбувалося, Мухоніжка знову відкрив очі і кинув швидкий погляд убік. Бен дивився на нього з жахом, із таким жахом і розчаруванням, що у гомункулуса серце ледь не розірвалося від цього погляду.

— Ти?! — насилу вимовив Бен. — Ти?! А… а як же круки?

Мухоніжка подивився на свої тонесенькі ніжки. Вони розпливалися, тому що очі в нього сповнилися сльозами. Вони збігали з його гострого носа і скрапували йому на руку і на коліна.

— Круки — це його очі, — сказав він, схлипуючи, — натомість я був його вухами. Я той шпигун, про якого чув професор. Я все йому розповів: і про те, що у професора дві пластини з його луски, і про те, що ви шукаєте Поділ неба, і що ви збираєтеся поставити запитання джинові, тільки… — він не зміг продовжувати.

— Я так і знала! — гаркнула Сірчана шкурка. Одним стрибком вона опинилася поруч із гомункулусом і схопила його гострими кігтями.

— Відпусти його! — закричав Бен, відштовхуючи кобольдиху.

— Що?! — в Сірчаної шкурки хутро встало дибки з обурення. — Ти навіть тепер збираєшся його захищати? Навіть коли він сам зізнався, що видав нас цьому чудовиську? — вона загарчала, вишкірила зуби і знову підійшла ближче. — Я весь час відчувала, що з цим малим щось негаразд! Але ви з Лунгом просто закохалися в цього красунчика! Ось візьму й відкушу йому зараз голову!

— Нічого ти йому не зробиш, Сірчана шкурко! — Бен застережливо виставив руку, захищаючи Мухоніжку. — Перестань розігрувати з себе злюку. Ти ж бачиш, що він кається, — він обережно зняв Мухоніжку зі свого плеча і пересадив на долоню. Сльози все ще скрапували з очей гомункулуса. Бен витягнув з кишені запорошений носовичок і витер чоловічкові обличчя.

— Він був моїм повелителем, — затинаючись, розповідав гомункулус. — Я начищав до блиску його панцир. Я підстригав йому кігті і тисячу разів розповідав історію його подвигів, яка ніколи йому не набридає.

Я був його чистильником панцира від того дня, як був створений — вже не знаю, з чого, — він знову схлипнув. — Хто знає, може бути, я так само — всього лише рак із клешнями? Хто знає? Хай там як, але створила мене та сама людина, що створила Кропивника. Це було багато століть тому, багато темних, холодних, самотніх століть. У мене було одинадцять братів — Кропивник ізжер їх усіх, — Мухоніжка закрив обличчя руками. — Він ізжер навіть нашого творця. І вас він так само зжере. Вас і всіх драконів. Усіх.

Гіневер раптом зробила крок до Бена. Вона відкинула з лоба довге волосся і зі співчуттям подивилася на гомункулуса.

— Чому він ізжере всіх драконів? — запитала вона. — Він же начебто сам дракон?

— Він не дракон, — схлипнув Мухоніжка. — Він лише на вигляд як дракон. Він полює на драконів, тому що саме для цього він створений. Так само як кішка народжена для того, щоб ловити мишей.

— Що?! — Барнабас Візенгрунд недовірливо подивився через плече Бена. — Кропивник — не дракон? А хто ж він тоді?

— Не знаю, — прошепотів Мухоніжка. — Не знаю, з якої істоти зробив його алхімік. На ньому панцир із непроникного металу, а що ховається під ним, ніхто не знає. Творець зробив Кропивника схожим на дракона, щоб йому легше було до них підкрадатися під час полювання. Будь-який дракон знає, що зустрічі з людиною краще уникати, але жоден дракон не побіжить від іншого дракона.

— Це правда! — Зібеїда Халіб задумливо кивнула. — Але навіщо знадобилося алхімікові чудовисько, що вбиває драконів?

— Для дослідів, — Мухоніжка втер очі подолом каптана. — Це був дуже талановитий алхімік. Глянувши на мене, ви зрозумієте, що він проникнув у таємницю створення життя. Але цього йому було замало. Він хотів робити золото, як усі алхіміки того часу. Адже люди через золото зовсім втрачають голову, чи не так?

Віта Візенгрунд погладила Гіневер по голові й кивнула.

— Бувають і такі, — сказала вона.

— Так от, мій творець, — продовжував Мухоніжка тремтячим голосом, — встановив, що для створення золота йому не обійтися без однієї речі. Він обов’язково мусить додати в суміш розмелені роги дракона, які складаються з матерії, ще більш рідкісної, аніж слонова кістка. Але лицарі, яких він посилав на полювання за драконами, не могли доставити йому необхідного числа рогів. Йому було потрібно більше, набагато більше. І тоді він створив власного вбивцю драконів, — Мухоніжка подивився на Лунга. — Він зробив його схожим на справжнього дракона, але набагато більшим і сильнішим. І лише літати Кропивник не міг, оскільки алхімік вдягнув його у важкий панцир із непроникного металу, якому не зашкодить навіть драконівське полум’я. І послав Кропивника на полювання, — Мухоніжка якусь мить помовчав, дивлячись на море, де гойдалися на хвилях рибальські човни.

— Він ловив їх скрізь, — продовжив гомункулус. — Він налітав на них, як буря. Мій творець міг тепер удень і вночі продовжувати свої досліди. І раптом дракони зникли. Кропивник шукав їх усюди, аж поки кігті його сточилися і тіло скрутило від втоми. Але драконів ніде не було. Мій творець був розлючений, адже йому довелося зупинити свої досліди. Але дуже скоро він зрозумів, що головна біда полягає тепер не в цьому. Кропивник став нудьгувати, і чим довше він нудьгував, тим злішим і скаженішим ставав. Алхімік створив зачарованих круків, які шукали драконів по всьому світу, але все було марно. І тоді Кропивник, ще більш розлютившись, ізжер спочатку всіх моїх братів. Мене він пощадив тому, що йому потрібен був чистильник панцира, — Мухоніжка закрив очі при цьому спогаді.

— А одного разу, — тихо продовжив він, — коли черговий крук повернувся і доповів, що про драконів ніде нічого не чути, Кропивник на прізвисько Золотий, заковтнув також нашого творця — а разом із ним таємницю свого походження. Але драконів… — він підвів голову і подивився на Лунга, — драконів він досі шукає. Останні, яких він знайшов, від нього вислизнули. Морські змії і власна нетерплячка позбавили його здобичі. Тепер він став розумнішим — і терпляче чекає, щоб ви привели його до мети його довгих пошуків, — гомункулус замовк. Мовчали також усі присутні. Мошка сіла на тонку ногу Мухоніжки. Він зігнав її втомленим рухом.

— А де він зараз? — запитав Бен. — Він десь поблизу?

Сірчана шкурка тривожно озирнулася. Ніхто з них ще не встиг подумати про те, що золотий дракон, може бути, вже зовсім близько. Але Мухоніжка похитав головою.

— Ні, — відповів він. — Кропивник зараз далеко, дуже далеко. Хоч я доповів йому про відповідь джина, але… — на його заплаканому обличчі майнула посмішка, — я йому збрехав. Вперше, — він гордо обвів поглядом присутніх. — Вперше у житті я, Мухоніжка, збрехав Кропивнику Золотому.

— Та невже? — уїдливо кинула Сірчана шкурка. — І ти гадаєш, ми тобі повіримо? Чому це ти раптом йому збрехав, коли до цього ти був таким відмінним шпигуном і всіх обвів навколо пальця?

Мухоніжка сердито подивився на неї.

— Вже точно не через тебе! — насмішкувато відповів він. — Чесне слово, я б не став проливати сльози, якби він тебе зжер!

— Та він тебе спочатку зжере! — гаркнула розлючена Сірчана шкурка. — Якщо, звичайно, ти справді йому збрехав.

— Так, я йому збрехав! — сказав Мухоніжка тремтячим голосом. — Я послав його у Велику пустелю, далеко-далеко звідси, тому що… — він відкашлявся і ніяково покосився на Бена, — тому що він хотів зжерти також людське дитя. А юний пан був такий добрий до мене. Без всякої причини. Такий привітний. Зі мною ніхто ніколи так не поводився, — Мухоніжка засопів, витер носа і втупився у свої гострі коліна. А потім додав зовсім тихо:

— Тому я вирішив, що нехай тепер він буде моїм господарем. Якщо, звісно, захоче, — гомункулус боязко подивився на хлопчика.

— Його господарем! Ви тільки послухайте, що він каже! Поганка і дощовик! — Сірчана шкурка презирливо реготнула. — Чи не завелика честь? Щоб ти його потім зрадив?

Бен знову сів на кам’яного дракона і поставив Мухоніжку собі на коліно.

— Облиш цю дурню з господарем, — сказав він. — І перестань називати мене «юним паном». Ми будемо друзями — просто друзями, годиться?

Мухоніжка посміхнувся. Його носом знову скотилася сльоза.

— Друзями, — прошепотів він. — Так, друзями.

Барнабас Візенгрунд, відкашлявшись, схилився над ними.

— Мухоніжко, — сказав він, — а як зрозуміти те, що ти послав Кропивника в пустелю? У яку пустелю?

— У найбільшу, яку тільки зміг відшукати на вашій мапі, — відповів гомункулус. — Розумієте, лише пустеля може затримати Кропивника на деякий час. Адже він… — Мухоніжка стишив голос, наче його господар міг ховатися у чорній тіні, яку відкидала кам’яна баня, — він говорить і бачить за допомогою води. Саме вода надає йому силу і рухливість. Тому я послав його туди, де води найменше.

— Отже, він — Володар води, — тихо сказав Лунг.

— Що? — Барнабас Візенгрунд здивовано подивився на нього.

— Так сказав нам морський змій, якого ми зустріли дорогою сюди, — пояснив дракон. — Що в Кропивника більше влади над водою, аніж у нього самого.

— Звідки вона в нього? — запитала Гіневер, пильно глянувши на гомункулуса. — Ти знаєш, що все це значить?

Мухоніжка похитав головою:

— На жаль, я знаю не всі таємниці, в які посвятив його алхімік. Якщо я або хтось інший з його слуг плюне в воду або кине туди камінь, на воді з’являється відображення Кропивника. Він розмовляє з нами, ніби сам стоїть поруч, навіть якщо він перебуває в цей час на іншому краю землі. Як він це робить, я не знаю.

— Ах ось що ти робив тоді в цистерні! — вигукнула Сірчана шкурка. — Ти мені ще став розповідати, що розмовляв із власним відображенням. Ах ти брехливий, негідний конику! Ти…

— Припини, Сірчана шкурко, — перебив її Лунг. Він подивився на гомункулуса. Той зніяковіло опустив голову.

— Вона права, — пробурмотів він. — Я дійсно говорив тоді з моїм господарем.

— Ось і продовжуй у тому ж дусі, — сказала Зібеїда Халіб. Мухоніжка здивовано обернувся до неї. — Може, ти зумієш сам виправити наслідки своєї зради, — пояснила фахівець із драконів.

— Так, я теж про це подумав, Зібеїдо! — Барнабас Візенгрунд вдарив кулаком по долоні. — Мухоніжка міг би стати чимось на зразок подвійного агента. Що ти про це думаєш, Віто?

Його дружина кивнула:

— Непогана думка.

— Подвійний агент? Що це таке? — запитала Сірчана шкурка.

— Це дуже просто! Мухоніжка прикидається, ніби він, як і раніше шпигун, Кропивника, — пояснив їй Бен. — А насправді він буде лише нашим шпигуном. Розумієш?

Сірчана шкурка тільки скривилася у відповідь.

— Звичайно! Мухоніжка міг би й далі збивати його зі сліду! — вигукнула Гіневер. — Ну то як, ти згоден? Я маю на увазі, це не дуже небезпечно?

Мухоніжка похитав головою.

— Не в цьому справа, — відповів він. — Боюся, що Кропивник давно вже знає, що я його зрадив. Ви забули про круків.

— Та вони ж тепер раки, — Сірчана шкурка презирливо махнула рукою.

— У нього не два круки, мордо волохата! — різко відповів Мухоніжка. — Наприклад, той, з яким ти погралася в камінчики над морем. Він до цього возив мене на собі і був вже без того налаштований недовірливо. Твій камінь його, я думаю, сильно розлютив.

— Ну то й що? — гарикнула Сірчана шкурка.

— У тебе що, в голові справді саме лише хутро? — крикнув Мухоніжка. — Тобі не спадає на думку, що, розсердившись, він, швидше за все, полетів до мого колишнього господаря? І як ти думаєш, чи не виникне у Кропивника підозри, коли він почує від крука, що ми пливемо Аравійським морем на спині морського змія? У той час як я йому розповів, що дракони ховаються в пустелі, яка лежить на багато тисяч кілометрів західніше?

— Ох! — пробурмотіла Сірчана шкурка, чухаючи за вухом.

— Ні! — Мухоніжка похитав головою. — Я не думаю, що це така вже хороша думка — знову перед ним з’явитися. Не варто недооцінювати Кропивника! — Гомункулус здригнувся і глянув на Лунга, який з тривогою дивився на нього. — Я не знаю, навіщо ти шукаєш Поділ неба, але вважаю, що тобі слід повернути назад. Тому що в іншому разі ти приведеш найбільшого ворога твого племені просто до виконання його злісної мрії.

Лунг мовчки зустрів погляд Мухоніжки. Потім він сказав:

— Я вирушив у цю довгу подорож, щоб знайти новий притулок для себе і для тих драконів, які колись давним-давно, рятуючись від Кропивника і від людей, перебралися на північ. Там ми знайшли собі місце для нового життя — затишну долину, нехай холодну і вологу, але там ми могли почуватися спокійно. Тепер вона навіщось знадобилася людям. Поділ неба — це остання наша надія. Де ж я ще знайду місце, яке б не належало людям?

— То ось що привело тебе сюди, — тихо сказала Зібеїда Халіб. — Саме тому ти шукаєш Поділ неба, як розповідав мені Барнабас, — вона кивнула: — Так, Гімалаї, де, як кажуть, розташовується це таємниче місце, і справді не належать людям. Можливо, саме через це мені не вдалося знайти Поділ неба. Тому що я людина. Я думаю, тобі б це вдалося. Але як зробити, щоб Кропивник не прийшов туди слідом за тобою?

Барнабас Візенгрунд розгублено похитав головою.

— Назад Лунг теж повернутися не може, — пробурмотів він. — У цьому випадку він приведе Кропивника до драконів півночі. Справді нелегка ситуація, друже мій!

— Атож! — зітхнула Зібеїда Халіб. — Але я думаю, так повинно було статися. Ви не дослухали до кінця стару легенду про драконів. Ходімо, я покажу вам дещо, і насамперед тобі, Володарю драконів, — вона взяла Бена за руку і потягнула за собою до напівзруйнованої гробниці.