Володар драконів

Суцільна брехня

Мухоніжці дуже сподобалося влаштоване людьми свято — спів, сміх і танці, діти ганяються один за одним по піску у місячному сяйві, що мерехтливою доріжкою відбивається у морських хвилях.

Гомункулус сидів разом із Беном, Сірчаною шкуркою і Візенгрундами перед хатиною Зібеїди Халіб. Лунг приліг на березі, і видно було лише його голову — так щільно обступили його місцеві мешканці. Кожному хотілося погладити луску дракона, видертися на прикрашену зубчастим гребенем спину або присісти поміж лап. Дракон зносив усе це цілком миролюбно, але Сірчана шкурка знала його досить добре, щоб помітити його нетерпіння.

— Бачите, як у нього вуха тремтять? — сказала вона, кидаючи в рота жменю рису. Рис був із родзинками, солодким мигдалем і прянощами — це було так смачно, що Сірчана шкурка вперше за своє довге життя не могла відірватися від людської їжі.

— Коли в Лунга саме так тремтять вуха, — чавкнула вона, — це означає, що йому не терпиться, дуже не терпиться. Бачите, як він наморщив ніс? Я вам точно кажу — більше за все на світі йому хочеться схопитися і полетіти цієї ж хвилини.

— Скоро він зможе це зробити, — запевнила Зібеїда Халіб, сідаючи поруч із нею. В руці у неї був флакон із червоного скла, що мерехтів сріблястим сяйвом. — Я зібрала усе до краплі з драконових квітів. На жаль, це все, що я можу для вас зробити. Ось, Володарю драконів, — вона віддала флакон Бену, — бережи його! Нехай, звісно, ця краще роса вам не знадобиться, але я впевнена, що вона може допомогти в разі потреби.

Бен кивнув і заховав флакон із місячною росою в рюкзак, де вже лежала мапа щура. Він обговорив із Барнабасом Візенгрундом вказівки джина. Професор пояснив Бенові, що замок, який відбивався в оці джина, може бути лише монастирем, який Візенгрунди бачили в одну з минулих поїздок. Він розташовується недалеко від того місця, де русло Інду повертає на схід, високо у Гімалаях. На карті Гільберта Довгохвостого у цьому місці було багато білих плям.

— Як ти гадаєш, фахівець із драконів, — запитала Сірчана шкурка, струшуючи з шерстки зернятка рису, — чи можна голодному кобольду захопити з собою трохи людської їжі в дорогу?

Зібеїда Халіб розсміялася.

— Звичайно, — сказала вона. — Адже ми всі зацікавлені, щоб ти не ослабла. Хто знає, скільки зачарованих круків тобі ще доведеться прогнати.

— Так, хто знає, — пробурмотіла Сірчана шкурка, глянувши на небо. Її пильні очі не могли розрізнити серед зірок жодної чорної точки, але вона не довіряла своєму зору. Ніч — занадто добре укриття для чорного пір’я.

— Гей, Мухоніжко, — сказала вона, смикнувши його за рукав. — Підшукай собі якусь калюжу. Пора вже тобі поговорити з хазяїном.

Мухоніжка, який замріяно споглядав із колін Бена сільське свято, перелякано здригнувся:

— Що ти сказала?

— Кропивник! — нетерпляче повторила Сірчана шкурка. — Чи ти забув — твій колишній хазяїн. Ти повинен з’ясувати, чи досі він у пустелі, а чи ні. Ми скоро вилітаємо.

— Так, звичайно, — Мухоніжка одразу знітився.

— Піти з тобою? — запитав Бен.

— Ви справді готові на це, юний пане? — Мухоніжка вдячно подивився на хлопчика.

— Звичайно, — Бен посадив гомункулуса собі на плече і підвівся. — Але якщо ти ще раз назвеш мене «юний пане», я піду, і тоді розмовляй зі своїм чудовиськом сам!

Мухоніжка кивнув, притулившись до його светра.

— Гаразд, ви там вирішіть цю проблему, — гукнув Барнабас Візенгрунд їм услід, — а ми із Зібеїдою поки звільнимо Лунга від його палких шанувальників.

Бен пішов із Мухоніжкою до ділянки з драконовими квітами. Там біля огорожі був укопаний в землю невеликий таз із водою, з якого Зібеїда поливала квіти, коли їх листя скручувалося від спеки. Він був закритий чорною поліетиленовою плівкою, щоб дорогоцінна вода не випаровувалася на сонці.

Бен поставив Мухоніжку на землю, відсунув плівку і притулився до огорожі. Драконові квіти широко розкрили блакитні чашечки, а їхнє колюче листя виблискувало у темряві.

— А якщо він справді досі в пустелі? — запитав Бен. — Він все одно зможе відповісти?

Гомункулус заперечливо похитав головою:

— Ні, без води у нього нічого не вийде. Але я не думаю, що Кропивник досі в пустелі.

— Чому ти так вважаєш?

— Я це відчуваю, — пробурмотів Мухоніжка, піднімаючи з землі камінчик. Бен нервово погойдував огорожу.

— А якщо Кропивник усе ж таки з’явиться, — сказав він, — він зможе помітити мене звідси, як ти гадаєш?

Мухоніжка знову заперечливо мотнув головою. У нього підкошувалися ноги, коли він підходив до води. Його відображення було блідіше за місяць. Але аромат квітів, що наповнював темряву, заспокоював його серце, яке шалено калатало.

— Залишайся темною, — шепотів гомункулус, — залишайся темною, водо!

Він кинув камінець. Водою побігли мерехтливі кола. Мухоніжка затамував подих. У темній воді з’явилося відображення. Але це був не Кропивник.

— Кремінна бородо! — з несподіванки Мухоніжка відсахнувся.

— Мухоніжко, ну нарешті! — гном зсунув на потилицю свого величезного капелюха. З його носа стікали великі сльози. — Хазяїн, його золоте сіятельство, — він сплеснув короткими рученятами і безпорадно опустив їх, — він… він… він…

— Що? Що… що з ним? — насилу вимовив Мухоніжка. Бен біля огорожі напружено вслухався.

— Його замело! — простогнав Кремінна борода. — Піском! Раз — і його не стало! О-о! — Він закотив очі і продовжував захриплим голосом:

— Це було та-а-ак жахливо, Мухоніжко! Скрип, шурхіт піску, а потім раптом… — гном так нахилився вперед, що здавалося, ніс його зараз висунеться з води, — все стихло. Зовсім стихло, — він знову випростався і знизав плечима:

— Що мені було робити? Я не зміг його відкопати. Я занадто малий для цього!

Мухоніжка пильно подивився на зарюмсаного гнома. Він не міг повірити розповіді Кремінної бороди. Чи може бути, що усі їхні проблеми справді занесені піском далекої пустелі?

— А де ти зараз, Кремінна бородо? — Запитав Мухоніжка в гнома, який заходився сякатися.

— Я? — Кремінна борода втер носа рукавом. — Мені пощастило. Повз проходив караван, саме там, де його золоте сіятельство… — він знову схлипнув, — де його замело піском. Я вчепився за ногу верблюда, і так дістався до міста, людського міста, повного золота і коштовних каменів. Це дивовижне місце, скажу я тобі, просто приголомшливе.

Мухоніжка кивнув, задумливо дивлячись на воду.

— А ти? — запитав Кремінна борода. — Ти зараз де?

Мухоніжка відкрив було рота, але в останню мить проковтнув слова, які готовий був вимовити.

— Ми, — сказав він замість цього, — теж лише вчора вибралися з пустелі. Драконів ми там не знайшли, так само, як і ви. Цей підлий джин обдурив нас.

— Так. Ось негідник, клянусь свинцем і міддю! — Кремінна борода дивився на Мухоніжку, але гомункулус не міг розібрати виразу його очей — їх приховувала тінь від величезного капелюха.

— А що ви тепер збираєтеся робити? — запитав Кремінна борода. — Куди тепер прямує срібний дракон?

Мухоніжка знизав плечима і удавано байдужим голосом мовив:

— Не знаю. Він щось зовсім засмучений. А ти круків не бачив останнім часом?

Кремінна борода похитав головою:

— Ні, звідки вони тут? — він озирнувся. — Ну добре, мені пора йти. Будь здоровий, Мухоніжко. Може, ще побачимось.

— Може, — пробурмотів Мухоніжка, поки відображення Кремінної бороди повільно розпливалося у темній воді.

— Ура! — Бен підскочив до Мухоніжки, підніс його високо у повітря, посадив собі на голову і пройшовся в танці навколо драконових квітів. — Ми його позбулися! — радісно співав він. — Ми його спекалися! Він лежить у пісочку, він дійшов до точки. Солодкі деньочки! Немає його, немає його, чудовиська жахливого! Аж не віриться! — Він зі сміхом притулився до огорожі. — Чув? Я справжній поет. Гей! — Він зняв Мухоніжку зі своєї маківки і підніс його до обличчя. — Що ж ти мовчиш? І вигляд у тебе якийсь нещасний. Можливо, ти був таки до нього прив’язаний, до цього вбивці драконів?

— Та ні! — Мухоніжка обурено струснув головою. — Просто… — він почухав свій гострий ніс. — Це занадто гарно звучить, щоб бути правдою, розумієте? Я стільки років мучився з ним і боявся його, упродовж століть, а тепер… — він глянув на хлопчика, — а тепер його ось так просто засипало піском? Ні! — він похитав головою. — У це я аж ніяк не можу повірити.

— Так кинь ти! — Бен поплескав його пальцем по вузьких грудях. — Не схоже було, що цей гном брехав. А в пустелі повно барханів. Я бачив по телевізору. Такий бархан заносить верблюда в одну мить, як мошку. Правда!

Мухоніжка кивнув:

— Звичайно, я теж чув про таке. І все ж…

— Ніякого «все ж», — сказав Бен, саджаючи його на плече. — Ти всіх нас врятував! Адже це ти відправив його в пустелю. Уявляєш, яке буде обличчя у Сірчаної шкурки, коли ми їй це розповімо! Я прямо не можу дочекатися, — і він побіг щодуху назад на берег моря, щоб повідомити друзям добрі вісті.