Володар драконів

Корабельний щур

— Тобі який саме склад потрібен? — запитав Бен. — Якщо ти не знаєш номера, ми можемо тут довго шукати.

Вони стояли біля вузького мосту. По обидва боки каналу тяглися склади, дивні вузькі будівлі з червоної цегли з високими вікнами і загостреними дахами. Великий порт був недалеко. Звідти дув холодний вітер, намагаючись зірвати капюшон із гострих вух Сірчаної шкурки. Повз проходили люди, але ніхто не звертав уваги на маленьку постать, що схилилася поруч із Беном на перила мосту. Лапи Сірчаної шкурки сховалися під довгими рукавами светра, підгорнуті джинси прикривали її ноги, а котячу мордочку затуляла тінь капюшона.

— Щур казав, останній склад перед річкою, — шепнула вона. — Його кузен живе там у підвалі.

— Щур? Але ж, сподіваюсь, це не справжній щур? — Бен недовірливо подивився на Сірчану шкурку.

— Звичайно, справжній. А який ще? Ну що ти витріщився, як бовдур? Загалом це в тебе чудово виходить, однак ми маємо справи важливіші, — вона нетерпляче потягла Бена за собою.

За мостом починалася вузька вулиця. Поки вони йшли тротуаром, Сірчана шкурка весь час стривожено озиралася. Від шуму машин у неї боліли вуха. У маленьких містечках вона, звичайно, бувала, цупила там фрукти з садів, обнюхувала льохи, дражнила собак. Але тут не було ані садів, ані кущів, за якими можна було швидко сховатися. Тут взагалі все було кам’яне.

Маленька кобольдиха зітхнула з полегшенням, коли Бен нарешті потягнув її за собою у вузький прохід між двома останніми складами. Червоні стіни складів мали кілька дверей. Двоє були зачинені, але, коли Бен штовхнув треті, вони піддалися з легким скрипом.

Прибульці швидко ковзнули всередину й опинилися перед темними сходами. Єдиним джерелом світла в приміщенні було вузьке запилене віконце. Одні сходи вели нагору, другі збігали вниз. Бен боязко подивився на сходинки, які зникали у темряві.

— Здається, щурів тут повно, — прошепотів він. — От лишень, де саме той, що тобі потрібен? І як ми його впізнаємо? Він носить краватку, чи щось на кшталт цього?

Сірчана шкурка не удостоїла його відповіді. Вона скинула капюшон і побігла східцями униз. Бен обережно рушив за нею. На сходах було так темно, що Бен дістав із кишені ліхтарик. Перед ними був льох із високим склепінням і знову-таки з безліччю дверей.

— Овва! — Сірчана шкурка презирливо похитала головою, дивлячись на ліхтарик. — Ви, люди, нічого не можете без машин, га? Навіть бачити!

— Це не машина, — Бен водив променем ліхтарика від одних дверей до інших. — Що ми збираємося тут шукати? Щурячу нору?

— Дурниці! — Сірчана шкурка повільно рушила вздовж дверей, прислухаючись і принюхуючись. — Нам сюди, — вона зупинилася перед коричневими дверима, які були не замкнені, а лише прикриті. Сірчана шкурка прочинила їх рівно настільки, щоб протиснутися всередину. Бен подався за нею.

— Що тут таке? — пробурмотів він. Висока кімната без вікон, куди вони зайшли, була до стелі напхана всіляким мотлохом. Серед полиць, завалених запорошеними теками, височіли штабелі старих стільців, поставлених один на один столів, шафи з відламаними дверцятами, гори каталожних скриньок.

Сірчана шкурка якийсь час стривожено нюшила повітря, і раптом впевнено кинулася кудись вглиб. Бен набив чимало синців, пробираючись за нею в темряві. Дуже скоро він втратив будь-яке уявлення про те, в якому боці двері, в які вони увійшли. Чим далі вони рухалися, тим заплутаніше ставав лабіринт із речей. Несподівано прохід загородили кілька полиць.

— Ну ось, приїхали, — сказав Бен, обводячи навколо променем свого ліхтарика. Але Сірчана шкурка пригнулась, проповзла між двома полицями і зникла.

— Гей, постривай! — Бен просунув голову в діру, крізь яку вона пролізла. Перед ним виник маленький кабінет, що за розмірами якраз годився для щура. Він перебував близько метра від нього, під стільцем. За письмовий стіл була книга, покладена на дві консервні бляшанки, а замість крісла — перекинута бляшанка з-під кави. Всюди стояли напхані каталожними картками скриньки — сірникові коробки. Вся кімната була освітлена звичайною настільною лампою, що стояла, як прожектор, на підлозі біля стільця. Але господаря кабінету ніде не було видно.

— Почекай тут, — шепнула Сірчана шкурка Бену. — Щось я дуже сумніваюся, що кузен Щура буде радий побачити тут людину.

— Ще чого! — Бен проліз у дірку і випростався. — Якщо вже цей пацюк тебе не злякається, то мене поготів. До того ж він мешкає в будинку з людьми, тому навряд чи до мене людей не бачив.

— Обережно, — просичала Сірчана шкурка. — Спробуй бути трохи чемніший з тим, хто не схожий на людину, добре?

Вона озирнулась. Крім маленького робочого місця під стільцем, тут стояв ще справжній письмовий стіл, шафа з важезними висувними шухлядами і величезний старий глобус, трохи похилений на своїй підставці.

— Агов! — гукнула Сірчана шкурка. — Чи є тут хто-небудь? Як же його в біса звати? Гізельберт. Ні, не так… Гамсбарт, ні, Гільберт Довгохвостий чи щось на кшталт цього…

Над столом пролунав шурхіт. Бен і Сірчана шкурка підвели очі й побачили товстого білого щура, який підозріло дивився на них, сидячи на запорошеному абажурі.

— Що вам тут треба? — вигукнув щур писклявим голоском.

— Я від твого кузена, Гільберте, — промовила Сірчана шкурка.

— Від якого саме? — запитав білий щур недовірливо. — У мене сотні кузенів.

— Від якого саме? — Сірчана шкурка почухала потилицю. — Взагалі-то ми його завжди кличемо просто Щуром, але… стривай хвилину, зараз згадаю. Так, звичайно, його звати Роберт.

— Ти від Роберта? — Гільберт Довгохвостий спустив із лампи короткий шнур і став поспіхом спускатися ним до прибульців. Із м’яким ляскотом він гепнувся на великий письмовий стіл. — Так би й сказали, — він пригладив бороду, сніжно-білу, як його шубка. — Чим можу служити?

— Я шукаю одне місце, — відповіла Сірчана шкурка. — Точніше, одні гори.

— Ага! — білий щур задоволено кивнув. — Тоді ти потрапила куди треба. Я знаю всі гори на цій планеті, великі, маленькі і середні. Я знаю про них геть усе. Адже мої інформатори подорожують по всьому світу.

— Твої інформатори? — перепитав Бен.

— Саме так. Корабельні щури, чайки та інші затяті мандрівники. Крім того, у мене дуже багато родичів, — Довгохвостий підбіг до великого чорного ящика на письмовому столі, відкинув кришку і натиснув кнопку збоку.

— Справжній комп’ютер! — вигукнув здивований Бен.

— Звичайно, — щур натиснув на кілька клавіш і, мружачись, подивився на екран. — Портативний, все як треба… Мені його дістали на моє прохання, щоб навести лад у паперах. Але, — сказав він, зітхнувши, і знову натиснув на клавіші, — у мене з цією штукою постійно щось не гаразд. То які саме гори вам потрібні?

— Ну, загалом… — Сірчана шкурка почухала живіт. Шерсть у неї страшенно свербіла від усіх цих людських речей. — Найвищі. Найвищі гори на світі. Десь серед них повинна бути гірська гряда, яку називають Подолом неба. Ти чув коли-небудь про таке?

— Ах ось воно що. Поділ неба, зрозуміло, — пацюк із цікавістю подивився на маленьку кобольдиху. — Захмарна долина, батьківщина драконів. Що й казати, це не просто, — він повернувся до комп’ютера і заклацав по клавішах.

— Загалом такого місця не існує, — сказав він згодом. — Але дещо мені доводилося про нього чути. А вам воно навіщо знадобилося? Кобольду і людському дитинчаті! Кажуть, навіть самі дракони вже давно забули, де розташований цей Поділ неба.

Бен відкрив було рота, але Сірчана шкурка не дала йому нічого сказати.

— Людина тут ні до чого, — пояснила вона. — Я вирушила разом з одним драконом на пошуки Подолу неба.

— Із драконом? — Гільберт Довгохвостий здивовано подивився на Сірчану шкурку. — І де ж ти його ховаєш?

— На старій фабриці, — сказав Бен, перш ніж Сірчана шкурка встигла розкрити рота. — Недалеко звідси. Там він у безпеці. Туди вже багато років жодна людина не заглядала.

— Ага, ясно! — Гільберт кивнув і задумливо похитав білою головою.

— Ну то що? — нетерпляче сказала Сірчана шкурка. — Ти знаєш, де розташовується Поділ неба? Можеш вказати нам більш-менш безпечний шлях?

— Не поспішай, — відповів щур, погладжуючи бороду. — Де розташовується Поділ неба, не знає ніхто. Про це ходять лише непевні чутки, не більше того. Але найвищі гори на світі — це, звичайно, Гімалаї. Однак вказати дорогу туди, яка була б безпечною для дракона, — нелегке завдання. Дракони, — він реготнув, — дракони, розумієте, не найбільш непомітні істоти. А їхні роги і пазурі дуже високо цінуються. Не кажучи вже про те, що людину, яка вбила дракона, тижнями показували б по телевізору. Чесно кажучи, я сам не проти подивитися на твого друга, але… — він похитав головою і знову повернувся до свого комп’ютера, — я ніколи не виходжу далі порту. Занадто це небезпечно, враховуючи, скільки навколо бігає кішок. А також решта всього іншого — собаки, люди зі своїми ножищами, щуряча отрута! Ні вже, дякую.

— А я гадала, ти так само об’їздив увесь світ, — здивовано промовила Сірчана шкурка. — Роберт казав, що ти корабельний щур.

Гільберт зніяковіло посмикав за вуса:

— Так, це правда. Мій дід навчав мене цьому ремеслу. Але у мене навіть у човні одразу починалася морська хвороба. У першому ж плаванні я ще в гавані вистрибнув за борт, доплив до берега і більш ніколи не сходив на ці плавучі консервні бляшанки. Ось так! — Він нахилився вперед так сильно, що ткнувся гострою мордочкою в екран. — Що тут у нас? Отже, Гімалаї. Їх називають ще Батьківщиною снігу. А також Дахом світу. У вас попереду далека подорож, друзі мої. Ходіть-но сюди, — по мотузці, що тяглася від столу через всю кімнату, Гільберт Довгохвостий швидко переліз на великий глобус. Він всівся згори на важкому дерев’яному кріпленні і штовхнув лапкою земну кулю. Та, скрегочучи, стала обертатися, аж раптом Гільберт притримав її ногою.

— Стоп, — пробурмотів він. — Де вони тут у нас?

Бен і Сірчана шкурка з цікавістю дивилися на нього.

— Бачите ось там білий прапорець? — запитав білий щур. — Це приблизно те місце, де ми перебуваємо. Що ж до Гімалаїв… — Гільберт переліз через кріплення і постукав з іншого боку кулі. — Гімалаї ось тут. Поділ неба, як розповідають у старих легендах, розташовується десь у західній їхній частині. На жаль, точніше, як я вам уже доповідав, ніхто нічого сказати не може. Те місце, про яке мова, дуже велике і важкодоступне. Вночі там страшно холодно, а вдень, — він посміхнувся Сірчаній шкурці, — вдень доведеться тобі, напевно, попотіти з таким хутром.

— Це ж страшенно далеко, — пробурмотів Бен.

— Що поробиш! — Довгохвостий нагнувся і прокреслив на глобусі невидиму лінію. — Вам треба рухатися приблизно так, я вважаю, — спочатку на південь, потім на схід, — він почухав за вухом. — Так. Здається, саме так. Назовні, я чув, а саме на півночі, люди ведуть чергову війну. Крім того, до мене доходили звідти вкрай неприємні чутки про одного велетня, — Гільберт так низько схилився над глобусом, що ткнувся в нього носом. — Ось там, бачите? Кажуть, він там бешкетує, у горах Тянь-Шаню. Ні, що не кажіть, — а південний маршрут безпечніший, — білий щур похитав головою. — Звичайно, сонце там зайвий раз може підпалити вам хутро, зате дощ у цей час малоймовірний, а дощ, наскільки я знаю, — він засміявся, — дуже пригнічує драконів, чи не так?

— Так, звісно, — відповіла Сірчана шкурка. — Але там, звідки ми прилетіли, до нього вже звикли.

— Правда, як це я забув? Ви ж мешкаєте в пральні Європи. Далі… — Гільберт знову штовхнув глобус. — Де я зупинився? Ага, ось тут. Аж до цього місця, — він постукав лапкою по глобусу, — я можу забезпечити вас достовірною інформацією. А це ж, погодьтеся, більша частина дороги. Утім, далі… — Гільберт зітхнув і похитав головою. — Далі — тиша, нуль, ніщо, табула раса, великий знак питання. Навіть мандрівна група церковних мишей-буддистів, яку я зустрів у порту рік тому, не могла повідомити мені нічого корисного. Боюся, місце, яке ви шукаєте, розташовується саме там — якщо воно взагалі існує. Я збираюся доручити одній моїй родичці зробити обміри у цих місцях, але поки… — він знизав плечима на знак співчуття. — Якщо ви доберетеся туди, далі вам доведеться самим шукати дорогу. Гадки не маю, кого там можна зустріти, але за що я готовий поручитися, — він пригладив білі волоски вусів, — так це за те, що там живуть пацюки. Ми повсюди.

— Оце вже радість! — пробурмотіла Сірчана шкурка, похмуро розглядаючи глобус. — Нас, схоже, чекає подорож навколо світу.

— Ну, до Нової Зеландії ще далі, — зауважив Гільберт і переправився по своїй мотузці назад на письмовий стіл. — Однак це довгий шлях навіть для дракона, треба визнати. Довгий і небезпечний. Можна поцікавитися, як це вам спало на думку вирушити в таку подорож? Я чув від Роберта, що драконам зовсім непогано живеться там, на півночі?

Сірчана шкурка покосилася на Бена і кинула на щура застережливий погляд.

— Ага, розумію, — Гільберт Довгохвостий замахав лапками. — Ти не хочеш говорити при людині. Цілком природно. Ми, щури, теж немало натерпілися від людей, — Гільберт підморгнув Бену, який пригнічено похнюпився, не знаючи, куди очі подіти. — Тебе особисто, малий, це зовсім не стосується.

Щур-архіваріус притьмом підбіг до комп’ютера і застукав по клавіатурі:

— Отже, кінцевий пункт: Гімалаї. Мандрівники: один дракон, один кобольд. Видати відомості про: найбільш безпечний маршрут, небезпечні пункти, а також місця, які треба обов’язково уникати, найкращий час для подорожі. Натискаємо команду «Enter», — щур відкинувся назад із задоволеним виглядом. Комп’ютер задзижчав, як спійманий джміль, екран спалахнув — і згас.

— О ні, тільки не це! — Гільберт Довгохвостий скочив на клавіатуру і затарабанив по клавішах як божевільний, але екран залишався темним. Бен і Сірчана шкурка стурбовано перезирнулися. Гільберт, чортихаючись, зіскочив на письмовий стіл і закрив кришку комп’ютера.

— Я ж казав, — прошипів він. — Самі лише проблеми. І все через те, що в цю штуковину потрапило трохи солоної води. Може, ви також одразу зламаєтеся, якщо вас занурити в солону воду?

Він розлючено зіскочив зі столу на стілець, під яким розташовувався його кабінет, вправно спустився по гладкій ніжці і почав копирсатися в одній із коробок свого каталогу. Бен із Сірчаною шкуркою лягли на підлогу, щоб спостерігати за його діями.

— Отже, ти не зможеш нам допомогти? — запитала Сірчана шкурка.

— Зможу, не хвилюйся, — Гільберт витягнув із коробки мапу завбільшки з ніготь і кинув на письмовий стіл. — Оскільки ця чортова штуковина не хоче працювати, доведеться мені зробити все по-старому. Чи міг би хто-небудь із вас, велетнів, витягнути мені третю шухляду з тієї шафи?

Бен кивнув. Коли він потягнув шухляду, на нього посипалися географічні мапи, великі й маленькі, старі й нові. Маленькому архіваріусу знадобився деякий час, щоб вивудити ту, яку було треба. Мапа мала незвичний вигляд, таких Бену ще не доводилося бачити. Складена у безліч разів, вона була скоріше схожа на маленьку книгу, з обох боків якої стирчали вузькі білі стрічки.

— Мапа? — розчаровано запитала Сірчана шкурка, коли Гільберт із погордою розгорнув перед ними свій незвичний скарб. — У тебе нічого немає для нас, окрім мапи?

— А ти чого чекала? — щур ображено вперся лапками в боки. Сірчана шкурка не знала, що й сказати з цього приводу. Скривившись, вона з недовірою дивилася на мапу, що лежала перед нею.

— Дивіться уважно, — Гільберт Довгохвостий ніжно провів лапкою по морях і горах. — Тут половина земної кулі. І зовсім небагато білих плям, про які я нічого не зміг дізнатися. Як я вже казав, велика частина їх, як навмисне, розташована там, куди ви хочете потрапити. Бачите оці стрічки? — Він підморгнув обом і потягнув за мотузку, приторочену до краю мапи. Мапа тут же розчахнулася, виявивши під сподом другу.

— Неймовірно! — вихопилося в Бена. Проте Сірчана шкурка лише невдоволено скривилася:

— А це що таке?

— Це… — маленький архіваріус врочисто покрутив вуса. — Це мій власний винахід. Завдяки йому ви можете побачити будь-яку ділянку мапи, але у збільшеному вигляді. Зручно, правда? — він, помилувавшись на мапу, згорнув її і вщипнув себе за вухо. — Що ще? Ага, хвилинку.

Гільберт Довгохвостий взяв зі столу тацю, на якій стояло шість наперстків із кольоровими чорнилами. Поряд лежало гостро заточене пташине перо.

— Я запишу вам на згадку, що означає кожен із кольорів, — поважно мовив щур-архіваріус. — Звичайні позначення ви, мабуть, знаєте самі: зелений — рівнина, коричневий — гори, синій — вода, і так далі. Це всім відомо, але з моєї мапи можна дізнатися дещо інше. Отже, золотистою фарбою, — він вмочив перо в наперсток, — я малюю той маршрут, який вам рекомендую. Червоною, — він ретельно обтер перо об ніжку стільця і вмочив у червону фарбу, — я обводжу ті місця, які вам слід облітати стороною, тому що там воюють люди. Жовтий колір означає, що про ці місця я чув дивні історії — місця, до яких пристала біда, як слимаковий слиз, зрозуміли? І нарешті, сірий. Сірий означає: тут можна спокійно відпочити, — Гільберт обтер перо об власне хутро і запитально подивився на своїх замовників:

— Вам усе ясно?

— Так-так, — буркнула Сірчана шкурка, — ясно.

— Чудово! — Гільберт поліз у нагрудну кишеню, витягнув звідти крихітну печатку і чорнильну подушечку і з силою ляснув відбиток на нижній край мапи.

— Ось так! — він уважно подивився на штемпель і задоволено кивнув. — Цілком розбірливо, — він промокнув штемпель рукавом, акуратно склав мапу і вичікувально подивився на Сірчану шкурку. — Тепер поговоримо про оплату.

— Оплату? — здивовано перепитала Сірчана шкурка. — Роберт про це нічого не казав.

Гільберт відразу притиснув карту лапкою:

— Не казав? Це дуже на нього схоже. Але знайте, що я працюю за плату. За яку — це я дозволяю вирішувати замовникам.

— Але у мене… у мене нічого немає, — пробелькотіла Сірчана шкурка. — Лише трохи грибів і корінці.

— Ну, це можеш залишити собі, — глузливо сказав Гільберт. — Якщо тобі більш нічого запропонувати, діла не буде.

Сірчана шкурка стиснула зуби і схопилася. Гільберт Довгохвостий за зростом ледве сягав її коліна.

— Як же мені кортить запхати тебе в якусь із твоїх шухлядок, — просичала кобольдиха, схиляючись над ним. — Відколи це треба платити за дружню пораду? Та якби я хотіла, я б просто витягла мапу з-під твого товстого щурячого заду, але мені плювати на твої картинки. Ми й без них доберемося до цих Гаміліямів чи як їх там. Ми…

— Хвилинку, — спинив її Бен. Він відсунув Сірчану шкурку убік і присів навпочіпки перед щуром. — Звичайно, ми заплатимо. Це ж скільки потрібно праці, щоб зробити таку чудову карту!

— Ще б пак, — ображено прогугнявив Гільберт. Ніс у нього тремтів, а довгий білий хвіст зав’язався вузлами від образи.

Бен заліз у кишеню, звідки витяг дві пачки жуйки, авторучку, дві гумки і монетку в одне євро. Після цього він розклав свій крам на долівці перед щуром.

— Вибирай, що тобі більше подобається, — запропонував він. Гільберт Довгохвостий облизнувся.

— Нелегкий вибір, — сказав він і заходився ретельно розглядати кожен предмет. Нарешті він вказав на жуйку. Бен підштовхнув до нього обидві пачки:

— Чудово. Давай сюди мапу.

Гільберт зняв лапку з мапи, і Бен засунув її в рюкзак Сірчаної шкурки.

— Якщо ти даси мені ще й авторучку, — прогугнявив білий щур, — я розповім вам ще дещо важливе.

Бен простягнув щуру ручку і запхав решту речей назад до кишені:

— Кажи.

Гільберт трохи схилився вперед.

— Ви не єдині, хто шукає Поділ неба, — прошепотів він.

— Що? — спантеличено перепитала Сірчана шкурка.

— Ось уже багато років до мене час від часу навідуються круки, — тихо сказав Гільберт. — Дуже дивні круки, як на мене. Вони запитують про Поділ неба, причому найбільше їх цікавлять дракони, які там нібито ховаються. Я їм, звичайно, ані слова не сказав про драконів, яких знає мій любий кузен Роберт.

— Правда не сказав, не брешеш? — недовірливо запитала Сірчана шкурка. Гільберт ображено випнув груди.

— Звичайно, правда. За кого ти мене маєш? — він скривився. — Вони пропонували мені золото, багато золота та коштовні камені. Але мені ці чорні хлопці не сподобалися.

— Круки? — запитав Бен. — А чому саме круки? Яке їм діло до драконів?

— Ну, вони, звичайно ж, не для себе запитували, — Гільберт Довгохвостий знову стишив голос. — Їх хтось посилає, але мені поки не вдалося дізнатися, хто саме. Але хай хоч хто це був, вашому дракону треба його остерігатися.

Сірчана шкурка кивнула.

— Золото, — пробурмотіла вона. Гільберт і Бен з цікавістю подивилися на неї.

— Що ти сказала? — запитав хлопчик.

— Ні, нічого, — вона задумливо повернулася і попрямувала до проходу між полицями.

— Хай щастить, Гільберте, — сказав Бен, рушаючи за нею.

— Якщо повернетеся додому, передайте привіт Роберту! — вигукнув щур їм услід. — Скажіть йому, щоб навідався до мене як-небудь. Там недалеко від вас є пором, на якому не сиплють щурячу отруту.

— Та невже? — Сірчана шкурка обернулася. — І скільки ти мені заплатиш, щоб я йому це переказала? — Не чекаючи відповіді, вона зникла між полицями.