Володар драконів

Непроханий гість Барнабаса Візенгрунда

Барнабас Візенгрунд збирався в дорогу. Не те щоб це були довгі збори, адже зазвичай він завжди брав із собою лише стару, обшарпану сумку, куди влазило кілька сорочок, кілька пар білизни, улюблений светр і пенал з олівцями. Крім того, він завжди возив із собою фотоапарат і товстий, весь у плямах, блокнот, схожий скоріше на альбом, куди він записував всі історії, які йому траплялося почути. Туди ж він вклеював фотографії, туди ж копіював знайдені ним написи, там же робив замальовки за розповідями людей, які зустрічали ту чи іншу казкову істоту. Професор заповнив уже більше сотні таких блокнотів альбомного кшталту. Усі вони стояли у нього вдома в робочому кабінеті, акуратно розсортовані за породами казкових істот і за тим місцем, де вони зустрілися. А цей альбом, подумав Барнабас Візенгрунд, ніжно погладжуючи корінець, посяде спеціальне місце на його полицях, тому що в нього вклеєна фотографія Лунга. На знак подяки за свій порятунок дракон дозволив йому себе сфотографувати.

— Не можу дочекатися, аби почути, що скаже з цього приводу Віта, — зітхнув професор, запихаючи альбом у сумку. — Вона завжди боялась, що дракони вже всі вимерли.

Із задоволеною посмішкою він узяв рушника і вийшов у вечірню пітьму, щоби вмити перед дорогою спітніле і запилене обличчя. Його намет стояв із самого краю табору, поряд з єдиним колодязем. Неподалік були прив’язані віслюк і кілька верблюдів, що дрімали в тихому вечірньому теплі. Людей зовсім не було видно. Табір наче вимер. Більшість його мешканців подалися до розташованого неподалік міста. Решта спали в наметах, писали листи додому або сиділи над своїми робочими записами.

Барнабас Візенгрунд підійшов до великого колодязя, повісив рушник на край і витягнув відро чудової прохолодної води. При цьому він тихенько насвистував і поглядав на зорі, яких було цього вечора на небі не менше, ніж піщинок у нього під ногами.

Раптом віслюк і верблюди злякано підвели голови, потім підхопилися і стали, хвицаючи, рватися з прив’язі. Але Барнабас нічого не помітив. Він думав у цей момент про свою доньку — чи виросла вона за той місяць, що він її не бачив. Але тут якийсь дивний шум відірвав його від приємних думок. Звуки, що долинали з колодязя, були схожі на дихання — важке дихання дуже-дуже великого звіра.

Здригнувшись від несподіванки, професор поставив відро на край колодязя і відступив на крок. Йому, як спеціалістові, вже точно було відомо, що з колодязів люблять з’являтися дуже неприємні істоти. Але цікавість завжди брала гору у Барнабаса Візенгрунда над обережністю. Тому він не зробив найрозумнішого у цій ситуації — тобто не повернувся і не побіг, не озираючись, геть. Ні, він застиг на місці і став чекати, що ж такого цікавого виповзе зараз із колодязя. Лівою рукою він схопився за маленьке люстерко, яке носив про всяк випадок у задній кишені штанів. І ще у нього там лежало кілька предметів, які можуть стати в пригоді при небезпечних зустрічах.

Дихання істоти наближалося, стаючи все гучнішим. До нього додався дивний скрегіт у шахті колодязя, наче по грубих кам’яних стінах шкребли сотні залізних кілець.

Професор наморщив чоло. Що б це могла бути за казкова істота? Хоч як він старався, але нічого доречного йому на думку не спадало, тому він на всяк випадок відступив ще на крок. У цю саму мить, коли місяць-молодик саме зник на небі за чорними клаптями хмар, із колодязя висунулася величезна лапа, вкрита золотою лускою.

Віслюк і верблюди заволали, закочуючи очі. Вони висмикнули з піску кілочки, до яких були прив’язані, і потягли їх за собою в пустелю. А Барнабас Візенгрунд все не рушав із місця, немов приріс до землі.

— Барнабасе! — пробурмотів він собі під ніс. — Вшивайся звідси швидше, бовдуре! — Він відступив ще на крок, але далі ноги відмовлялися його нести.

Широка кам’яна огорожа колодязя розлетілася, немов картковий будиночок, і з шахти виліз величезний дракон. Його золота луска виблискувала у місячному світлі, немов кольчуга казкового велетня. Чорні кігті глибоко вгризалися в пісок, а довгий, втиканий шипами хвіст, із брязкотом тягнувся по землі. За один із рогів дракона чіплявся гном із величезним віялом.

Чудовисько повільно рушило до Барнабаса Візенгрунда. Здавалося, земля здригалася під ним. Очі його палали в темряві криваво-червоним сяйвом.

— Ти маєш дещо з того, що належить мені-і-і! — Голос Кропивника налітав на Барнабаса Візенгрунда, немов удари грому. Професор закинув голову і подивився просто в роззявлену пащу чудовиська.

— І що ж це може бути? — вигукнув він вгору, до гострих, наче дротики, зубів, одночасно повільно засовуючи руку в задню кишеню штанів, де, крім дзеркала, лежала ще маленька скринька.

— Луска, дурню! — гаркнув Кропивник. Від його крижаного подиху Барнабаса Візенгрунда почало лихоманити. — Поверни пластину з моєї луски, інакше я розплющу тебе, як комаху!

— Луска, ось воно що! — вигукнув професор, ляскаючи себе по лобі. — Ну звичайно. Золота пластина. То вона належить тобі? Це цікаво. Дуже цікаво. Але звідки ти дізнався, що вона в мене?

— Не заговорюй мені зуби! — загарчав Кропивник і виставив вперед одну лапу, так що чорні кігті торкнулися колін Барнабаса Візенгрунда. — Я відчуваю, що вона в тебе. Віддай її гномові. Мерщій.

У голові у професора вихором проносилися думки. Як це чудовисько його знайшло? А раптом йому відомо також, у кого саме друга пластина? Раптом хлопчик у небезпеці? Як його попередити?

Гірський гном став квапливо спускатися спиною Кропивника. У цю мить Барнабас Візенгрунд одним стрибком зник під черевом чудовиська. Він помчав до його задніх ніг, притьмом видерся на величезну лапу і міцно вчепився в лускатий панцир.

— Ану виходь! — оскаженіло заревів Кропивник, крутячись навколо своєї осі. — Де ти?

Гном гепнувся на пісок, немов стигла слива, і поспіхом сховався за купку каміння, щоб господар із люті не розтоптав його. Барнабас Візенгрунд сміявся, міцно вчепившись за ногу Кропивника.

— Де я, питаєш? — крикнув він чудовиську. — Ну звісно там, де тобі мене не дістати.

Кропивник, сопучи, спинився і спробував дотягнутися мордою до задньої лапи, але його величезне тіло було занадто незграбним. Він зумів лише просунути голову між передніми лапами і з люттю втупився в чоловічка, який висів, немов п’явка, на його золотому тілі.

— Віддай пластину! — прогарчав Кропивник. — Віддай, і я не стану тебе їсти. Чесне слово.

— Твоє чесне слово? Ха-ха! — Барнабас постукав по величезній нозі, на якій висів. Звук був такий, наче він стукав по залізному котлу. — Знаєш що? Я, здається, зрозумів, хто ти. Ти той, кого у стародавніх легендах називають Кропивником, чи не так?

Кропивник не відповів. Він скажено тупотів ногами, щоб струсити людину. Але лапи його вгрузали в пісок пустелі, а Барнабас продовжував так само висіти на ньому.

— Звичайно, ти Кропивник! — гукнув він. — Кропивник на прізвисько Золотий. Як я міг забути легенди про тебе? Я мав би згадати їх ще тоді, коли знайшов золоту луску. Кажуть, що ти брехливий, кровожерливий і хитрий, схиблений на вбивствах і пихатий. Про тебе навіть розповідають, ніби ти зжер свого творця, що він, чесно кажучи, заслужив, оскільки створив таке чудовисько, як ти.

Кропивник слухав з опущеною головою, риючи рогами пісок.

— Ось воно як? — буркнув він. — Говори-говори! Зараз я зжеру тебе. Ти ж не можеш вічно там висіти. Чистильнику панцира! — він підвів огидну морду і озирнувся. — Чистильнику панцира, де ти там у біса сховався?

Кремінна борода неохоче виткнув голову зі свого сховку:

— Слухаю, ваше золоте сіятельство?

— Ходи-но сюди, полоскочи цю людину своїм опахалом! — рикнув Кропивник. — Може, він від цього звалиться.

У професора від цих слів пересохло в роті. Він ще міг триматися, але пальці в нього вже боліли, і він, на жаль, дуже боявся лоскоту. Допомоги чекати було нізвідки. Якщо на гарчання гігантського дракона з наметів досі ніхто не вийшов, то, мабуть, найближчим часом на це розраховувати аж ніяк не доводиться. Тож треба, мабуть, йому самому подбати про свій порятунок. Але як саме? Хай хоч скільки ламав він собі голову, нічого путнього йому на думку не спадало.

Між передніх лап Кропивника з’явився гном. Обличчя в нього було незадоволене, капелюх весь у піску, в руках він тримав опахало з павичого пір’я. Він нерішуче дибав по піску до Барнабаса Візенгрунда.

— Голубе, пора б тобі щось вигадати, — мовив сам до себе професор. — А то твоя кохана дружина більш ніколи тебе не побачить.

І тут він дещо придумав.

— Гей, гноме, — голосно прошепотів він, коли Кремінна борода у своєму здоровезному капелюсі опинився під лапою свого господаря і вже тягнувся до нього павичим пір’ям.

Барнабас Візенгрунд зубами стягнув із пальця золоту обручку і виплюнув її під ноги гномові. Той одразу відкинув геть набридле опахало, схопив кільце і з виглядом знавця погладив блискучий метал.

— Непогано, — пробурчав він. — Щире золото, висока проба.

Тієї ж миті професор зісковзнув униз і гепнувся в пісок поруч із переляканим гномом.

— Ну що там, Кремінна бородо? — пролунав із темряви громовий голос Кропивника. — Він вже відчепився?

Гном хотів відповісти, але професор встиг заткнути йому рота.

— Слухай, Кремінна бородо, — прошепотів він гномові на вухо. — Ти отримаєш обручку, якщо відповіси своєму господареві, що я зник, годиться?

Гном укусив його за палець.

— Я його і без цього отримаю, — пробубонів він крізь долоню Візенгрунда, що заважала йому говорити.

— Не отримаєш! — сказав професор, забираючи в гнома обручку. — Тому що він проковтне мене разом з обручкою. Ну то як, домовилися?

Якусь мить гном завагався. Потім кивнув на знак згоди.

— Чистильнику панцира! — заревів Кропивник. — Що там у біса відбувається?

Він знову нагнув голову і, вишкіривши зуби, подивився крізь свої передні ноги на задні. Але до того часу надворі вже так посутеніло, що він не міг до пуття роздивитися, що ж відбувається під його задньою половиною.

Барнабас Візенгрунд кинув обручку під ноги гномові.

— Тільки спробуй мене виказати! — прошепотів він. — Я розповім твоєму господареві, що підкупив тебе, ясно?

Гном нахилився за обручкою, а професор тим часом щодуху помчав по піску до хвоста Кропивника. Задихаючись, він видерся по ньому нагору і міцно вчепився в шипи. Кремінна борода сторопіло подивився йому вслід, а потім засунув обручку в кишеню свого жилета.

— Чи-и-и-стильнику панцира! У чому там справа? — гаркнув Кропивник. Гном схопив своє опахало, ще раз озирнувся і зі збентеженим виглядом з’явився між величезними передніми лапами.

— Його немає, ваше золоте сіятельство! — доповів він, здивовано знизуючи плечима. — Він зник, немов пісок його поглинув.

— Що-о? — Широка морда Кропивника так близько підлетіла до панцира чистильника, що той з переляку відсахнувся. — Де він, гноме? — проревів Кропивник і вдарив хвостом із такою силою, що пісок бризнув у вуха Барнабаса Візенгрунда, якому дивом вдалося не звалитися. Гном пополотнів і притиснув руки до жилета на грудях.

— Не знаю! — пробелькотів він. — Не знаю, ваше золоте сіятельство! Його там вже не було, коли я біг під вашим золотим животом!

Тоді Кропивник заходився рити. Він рив і рив, але хай хоч скільки він переорював пісок пустелі, Барнабас Візенгрунд не з’являвся. Кремінна борода стояв собі на камені і весь час засовував пальці під жилет, щоб помацати обручку професора.

А Барнабас Візенгрунд, вчепившись у шип на хвості Кропивника, чекав на можливість непомітно скочити в пісок і поповзти. Спочатку він боявся, що чудовисько кинеться до наметового табору і, не знайшовши його, надумає повечеряти парою його колег. Але Кропивник, схоже, уникав зустрічі з людьми. Переоравши половину пустелі, відкопавши при цьому більше музейних пам’яток, аніж усі археологи, разом узяті, і все одно не виявивши професора, він, сопучи, зупинився серед піщаних дюн. Вишкіривши зуби і смикаючи хвостом, він похмуро глянув на схід.

— Чистильнику панцира! — гукнув він. — Годі, сідай! Нам пора повертатися. Я хочу знати, що сказав цей клятий джин.

Барнабас Візенгрунд здригнувся. З переляку він мало не вщипнув Кропивника за хвіст. Невже чудовисько справді сказало «джин»? Він трохи витягнув шию, щоб краще чути.

— Вже йду, ваше золоте сіятельство! — озвався гном. Він неохоче підійшов до свого повелителя і видерся його панциром нагору.

— Горе цьому безмозкому шпигунові, якщо йому знову буде нічого мені доповісти, — прогарчав Кропивник, поки Кремінна борода вмощувався у нього між рогами. — Якщо я не дізнаюсь ближчим часом, де цей Поділ неба, доведеться мені з’їсти хоча б одного цього дракона разом із його людським дитинчам і кобольдом. Тьху, ці кобольди гидотно смердять грибами, не кажучи вже про те, що вони занадто волохаті.

Барнабас Візенгрунд слухав затамувавши подих. Він просто не вірив своїм вухам.

Кропивник розвернувся і зі злісним гарчанням рушив назад до колодязя, з якого виліз. Професор тим часом стрибнув у пісок і швиденько порачкував за уламки огорожі. Перед тим як пірнути, Кропивник зупинився і ще раз розглянувся довкола. Своїми червоними очима він обвів переритий пісок і наметовий табір.

— Я тебе знайду, людино Візенгрунде, — почув професор його гарчання. — Я тебе знайду, і наступного разу ти вже від мене не втечеш. Але поки що черга за срібним драконом, — і він пропхався назад у шахту. Його зубчастий хвіст прослизнув у чорний отвір колодязя. З глибини пролунали плескіт і пирхання — і Кропивник зник.

Барнабас Візенгрунд застиг серед уламків колодязя як громом уражений.

— Я мушу їх попередити! — пробурмотів він. — Я мушу застерегти Лунга і решту від цього чудовиська. Але як саме? І хто ж, чорт забирай, розповів Кропивнику Золотому про джина?