Володар драконів

Другий звіт Мухоніжки

Мухоніжка скрадався у напівтемряві. Над руїнами догорав багряний захід, колони відкидали на пісок довгі тіні. Кам’яні обличчя, вирізьблені на стародавніх стінах, видавалися в неясному світлі сутінок ще страшнішими, аніж удень, але Мухоніжка не звертав на них уваги. Він звик до страхітливих кам’яних гримас. У замку його господаря їх було хоч греблю гати. Його турбувало зовсім інше.

— Де, в ім’я неба і пекла, — бурмотів він, ступаючи розпеченим, палючим піском, — де ж я тут знайду цю кляту воду? Всюди висохла земля, тверда, як луска мого повелителя. Сонце тут навіть крапельки вологи не залишає. Уявляю, як він гніватиметься, якщо я ближчим часом не вийду з ним на зв’язок! Дуже гніватиметься!

Гомункулус побіг швидше. Він роззирався посеред руїн храмів, шукав воду під пальмами, і врешті-решт у розпачі впав на землю біля пересохлого річкового русла.

— І цей клятий крук також пропав, — поскаржився він сам до себе. — Що ж мені тепер робити? Що мені робити?

Сонце вже зайшло за пагорби. Мухоніжку накрила чорна тінь. Раптом він ляснув себе по лобі.

— Море! — закричав він. — Який же я бовдур! Море!

Він схопився так швидко, що перечепився через власні ноги. Швидше за білку промчав він пересохлим руслом, скотився вниз пологим схилом і зістрибнув у пісок, що омивався солоними морськими хвилями. Море наповнило його вуха рокотом, хлюпнуло в обличчя солоною піною. Мухоніжка видерся на прибережний камінь і плюнув у темну воду. Повільно виникло у ній відображення його господаря, викривлене брижами прибою. Воно зростало, не зустрічаючи перешкод на велетенській поверхні моря.

— Чому так довго? — загарчав Кропивник. Його так трясло від люті, що гном Кремінна борода метлявся на його спині з боку набік.

— Я нічого не міг вдіяти! — жалібно заволав Мухоніжка, сплескуючи руками. — Ми потрапили в бурю, а потім крук кинув мене. Мене зловили люди і посадили в клітку, а потім… — він затнувся, — потім мене звільнив цей хлопчисько і взяв із собою, а потім я спочатку не міг від них втекти, а потім ніде не було води, а потім…

— А потім, а потім, а потім! — глузливо передражнив його Кропивник. — Припини морочити мені голову своїми дурницями. Мене вони не цікавлять. Кажи краще, про що ти дізнався?

— Вони шукають Поділ неба, — боязко промовив Мухоніжка.

— Р-р-р! — заревів Кропивник. — Це я давно вже знаю без тебе, бовдуре! Чи цей клятий крук виклював тобі залишки мізків, перш ніж вшитися? Про що ти ще дізнався?

Мухоніжка провів рукою по спітнілому чолу:

— Про що ще дізнався? Про багато чого, повелителю, але ви мене урвали, я не встиг доповісти. Все-таки це було дуже виснажливо.

Кропивник нетерпляче рикнув.

— Чисть давай! — гаркнув він на гнома, який зібрався було подрімати хвилинку поміж зубцями його хребта.

— Так от, слухайте, — сказав Мухоніжка, — людина їм розповів доволі дивну історію. Про драконів, на яких напало чудовисько, що з’явилося з глибин моря. Це були ви, повелителю?

— Не пригадую, — прогарчав Кропивник, на мить прикриваючи очі. — Я не хочу згадувати про це, зрозумів, Павучисько? Вони тоді від мене вислизнули. Вислизнули, можна сказати, просто з пащі. Забудь про цю історію і ніколи більше мені її не розповідай, а то я зжеру тебе, як твоїх одинадцятьох братів.

— Вже забув! — здригнувшись, вигукнув Мухоніжка. — Геть усе забув, не хвилюйтеся! Суцільна чорна діра в пам’яті, і більш нічого, повелителю. У мене в пам’яті, знаєте, багатенько таких чорних дірок…

— Замовкни! — Кропивник гнівно тупнув лапою по розбитій кам’яній долівці свого замку. Його відображення у мерехтливій воді зросло до таких розмірів, що Мухоніжка злякано втягнув голову в плечі. У гомункулуса тремтіли коліна, а серце стрибало, як заєць, що тікає від собак.

— То що ж ти дізнався про Поділ неба? — запитав Кропивник загрозливо тихим голосом. — Де вони збираються його шукати?

— О, цього вони ще самі не знають. Вони хочуть відвідати жінку, яка багато знає про драконів. Вона мешкає на тому узбережжі, про яке ви, мій пане, заборонили вам нагадувати. Але де розташовується Поділ неба, вона теж не знає, і тому…

— Що-о-о тому? — заревів Кропивник.

— Тому вони хочуть спитатися в джина, — пробелькотів Мухоніжка. — В тисячоокого синього джина. Він, кажуть, знає відповідь на будь-яке запитання, але відповідає тільки людям, тому питатиметься у нього хлопчисько.

Гомункулус замовк. На превеликий подив, він раптом відчув, що турбується за хлопчика. Це було дивне, незнайоме для нього почуття. Мухоніжка не міг зрозуміти, як воно прокралося йому в серце.

— Ось воно як! — буркнув Кропивник. — Ну що ж, чудово. Нехай хлопчисько дізнається про це також для нас. Це буде дуже зручно! — Його огидна морда розпливалася в глузливій посмішці. — Коли я знатиму відповідь, Павучисько?

— Напевно, кілька днів піде на дорогу, — нерішуче відповів Мухоніжка. — Вам доведеться набратися трохи терпіння, повелителю!

— А-а-ах! — гарикнув Кропивник. — Терпіння, терпіння! У мене немає вже ніякого терпіння. Я хочу нарешті знову вирушити на полювання. Мені осточортіли корови і вівці. Доповідай за першої ліпшої нагоди, чуєш? Я хочу завжди точно знати, де перебуває цей дракон. Зрозумів?

— Зрозумів, мій повелителю! — пробурмотів Мухоніжка, відкидаючи з чола вологі пасма волосся. Відображення лютого монстра стало розпливатися в морських хвилях.

— Стривайте! — закричав Мухоніжка. — Стривайте, повелителю! А як же я буду за ними стежити? Адже крук кудись зник!

— Придумаєш що-небудь, — голос його повелителя лунав немов здалеку, а відображення поступово зникало. — Ти у нас хлопчина тямущий.

Голос замовк. Довкола нічого не було чути, крім гуркоту моря. Мухоніжка жалібно глипнув на темні хвилі, зістрибнув із каменя на вологий пісок і став видиратися схилом нагору. Видершись нарешті, він обережно визирнув із-за краю схилу. Назустріч йому йшли пересохлим руслом Лунг із Беном, Сірчаною шкуркою і професором.

Гомункулус поспішно присів за найближчий кущ. Як бути? Що їм сказати, коли вони почнуть запитувати, де він був? Ця Сірчана шкурка вже точно поцікавиться. Ну чого їм було не затриматися ще хоч трохи у печері? Він тоді б тихенько, як мишка, прокрався назад, і ніхто б не помітив, що він взагалі зникав.

Вся компанія зупинилася за три кроки від Мухоніжки, який зачаївся за кущем.

— Ну що ж, друзі мої, — сказав професор. — Ось провізія, яку я вам обіцяв, — він простягнув Бену туго напханий мішок. — У мене, на жаль, вже не так багато залишилося запасів, тому я, чесно кажучи, прихопив ще трохи сухофруктів із наметів моїх колег. Крем від сонця теж поклав. Не забувай ним користатися, Бене. А це, — він обгорнув хлопчикові голову білою хустиною, — носять тут для захисту від сонця. Називається куфія. Сподіваюсь, вона вбереже тебе від сонячного удару — з такими білошкірими, як ми, він у цих краях дуже легко може статися. Вас зазвичай, — звернувся він до Сірчаної шкурки і дракона, — добре захищають хутро і луска. Тепер ще раз про маршрут…

Він увімкнув кишеньковий ліхтарик і разом із Беном схилився над мапою:

— Судячи з ваших розповідей про те, як літає Лунг, вам знадобиться на дорогу близько чотирьох днів.

Спочатку, як я вже казав, ви полетите просто на південь. На щастя, ви все одно пересуваєтеся лише ночами, а вдень вже доведеться вам вибирати для перепочинку найбільш тінисті місця, які тільки вдасться знайти, тому що спека буде страшенна. На шляху у вас трапиться повно руїн, зруйнованих фортець і покинутих міст. Більшість із них давно вже вкрито пісками пустелі, але все ж таки там іноді можна знайти сховище навіть для дракона. Оскільки летите ви весь час уздовж моря, — він провів пальцем по береговій смузі, — то ви матимете надійний орієнтир у темряві. А з огляду на те, як яскраво нині світить місяць, вам навіть шосе буде добре видно. Воно тягнеться на південь нескінченно довго. На четвертий день дороги місцевість стане гористою. Міста там ліпляться до скель, як гнізда гігантських птахів. До півночі ви мусите дістатися розвилки шосе. Там стоїть дороговказ із таким ось написом арабською, — професор написав ручкою на полях мапи арабські літери. — Наскільки мені відомо, внизу те саме написано англійською, але про всяк випадок пишу вам ще й так. Це читається «Шибам», назва чудового стародавнього міста. Летіть уздовж шосе, аж поки воно поверне на північ. Ущелина, яку ви побачите біля повороту, — це саме те, що ви шукаєте. Ваше щастя, що Лунг вміє літати, оскільки дороги вниз немає. Люди не наважилися побудувати там навіть міст, — Барнабас посміхнувся. — Багато хто вірить, що у цій ущелині розташовується вхід до пекла, але можу вас заспокоїти — це малоймовірно. Коли ви дістанетеся дна ущелини, шукайте старий автомобіль із вибитими шибками. Натисніть звуковий сигнал, відійдіть від машини рівно на сімнадцять кроків і чекайте.

— Автомобіль? — здивовано запитав Бен.

— Саме так! — професор знизав плечима. — Азіф, здається, вкрав його в якогось багатія-шейха. Принаймні так розповідається в останніх казках про нього. Адже насправді це забобон, коли кажуть, ніби казкові істоти мешкають виключно в покинутих будинках і печерах. Іноді їм подобаються найсучасніші сховища. У руїнах одного міста, де я минулого року шукав сліди єдинорога, два джини чудово мешкали собі в пластикових пляшках.

— Неймовірно, — пробурмотів Бен.

— Чому це? Земляні ельфи, наприклад, полюбляють мешкати в закопаних у землю консервних бляшанках, — озвалась Сірчана шкурка з плеча Лунга. Вона залізла туди, щоб перевірити, чи міцно закріплені ремені. Буря переконала маленьку кобольдиху, що під час цієї подорожі їй так само краще якомога міцніше прив’язувати себе до зубців драконового гребеня.

— Цими бляшанками дуже добре лякати перехожих, — додала вона. — Ельфові варто лише постукати своїми молоточками по бляшаних стінках, — Сірчана шкурка хихикнула. — Бачили б ви, як люди підскакують від цього звуку!

Професор із посмішкою похитав головою:

— Загалом від ельфів нічого іншого чекати не доводиться, — він склав мапу і простягнув її Бену. — До речі, щодо ельфів. Дорогою на південь ви можете зустріти одного з особливих представників їхньої породи. Ночами біля покинутих міст, похованих у піску пустелі, повно пилкових ельфів. Вони будуть цілими зграями кружляти навколо вас, намагаючись звести вас на манівці, заплутуючи дорогу. Не піддавайтеся на їхні вмовляння, але також не будьте з ними дуже нечемні. Вони вміють сердитися не гірше, аніж їхні родичі на холодній півночі.

— Ще й це! — простогнала Сірчана шкурка зі спини Лунга. — Ельфи! — Вона закотила очі. — Я вже стільки натерпілася від цього дрібного народу! Одного разу вони обсипали мене своїми мерзенними стрілами, що викликають сверблячку, тільки за те, що я залізла на їхній пагорб, аби набрати собі грибів.

Професор тихо засміявся:

— Так-так, боюся, що їхні арабські родичі поводяться анітрохи не краще. Тому тримайтеся від них по можливості якнайдалі.

— Постараємося, — Бен запхав мапу в кишеню куртки і подивився на всіяне зорями небо. Денна спека вже зовсім не відчувалася, і хлопчина навіть трохи мерз. Але вдихати прохолодне повітря було приємно.

— Ага, мало не забув, ось ще, мій хлопчику! — професор простягнув Бену товсту, розтріпану від частого вживання книгу. — Поклади-но це також у свій багаж. Це тобі від мене прощальний подарунок — тут описані майже всі казкові істоти, які коли-небудь згадувалися. Може, вона стане тобі в пригоді під час подорожі.

— Велике спасибі, професоре! — хлопчик зі збентеженою усмішкою взяв книгу, дбайливо провів рукою по палітурці і став гортати.

— Давай кидай її швидше в рюкзак, — поквапила його Сірчана шкурка. — Ми не можемо сидіти і чекати, поки ти її прочитаєш. Дивись, як високо вже місяць.

— Так-так, зараз, — Бен зняв рюкзак і акуратно переклав у нього мапу і книгу професора.

Мухоніжка обережно випростався за кущем. Рюкзаки! Ось те, що йому треба! Сірчана шкурка, звичайно, нізащо не погодиться взяти його з собою, хай хоч скільки б умовляв її хлопчик. Але якщо він просто сховається в рюкзаку у Бена… Тихенько, як тінь, вислизнув гомункулус із укриття.

— Гей, що це було? — запитала Сірчана шкурка, звісившись зі спини Лунга. — Щось повз нас прослизнуло! Ви бачили? Як тут, до речі, щодо пустельних пацюків?

Мухоніжка одним стрибком зник у рюкзаку Бена.

— Для тебе я так само дещо маю, Сірчана шкурка, — сказав Барнабас Візенгрунд, нишпорячи в кошику. — Це поклала мені з собою дружина, щоб додавати у страви, але ти, я впевнений, зумієш їх використати краще за мене, — він тицьнув у лапу Сірчаній шкурці полотняну торбинку. Вона з цікавістю обнюхала її.

— Сушені красноголовці! — радісно вигукнула вона. — І білі, і маслюки! — Вона недовірливо глипнула на Барнабаса Візенгрунда. — Ти що, правда хочеш мені все це подарувати?

— Звичайно! — розсміявся професор. — Ніхто не зуміє оцінити гриби так, як кобольд!

— Це точно, — Сірчана шкурка ще раз понюхала торбинку і побігла з нею до свого рюкзака. Він лежав на піску поряд із рюкзаком Бена. Мухоніжка затамував подих, поки вона зв’язувала їх разом, щоб повісити на спину Лунга на кшталт бесагів. Але Сірчану шкурку так сп’янив запах сушених грибів, що вона не помітила гомункулуса у Бенових речах. Натомість сам хлопець у цю мить сумно роззирався на всі боки.

— Що ж, схоже, Мухоніжки дійсно немає, — пробурмотів він.

— Яке щастя! — зауважила Сірчана шкурка, запихаючи торбинку з грибами на самісіньке дно рюкзака (але спочатку вона, звичайно, все ж таки витягла жменьку скуштувати). — Від нього тхнуло бідою, можеш мені повірити. Будь-який кобольд це одразу б відчув, але ви, люди, ніколи нічого довкола себе не помічаєте.

Мухоніжці дуже хотілося вкусити її за волохаті пальці, але він стримався і навіть кінчика носа не висунув зі своєї схованки.

— Можливо, він не подобався тобі, люба Сірчана шкурко, просто через те, що він гомункулус, — припустив професор Візенгрунд. — Ці створіння зазвичай не викликають добрих почуттів у істот, що народжені природним чином. У більшості з них вони викликають навіть огиду. Тому гомункулус часто відчуває себе дуже самотнім, знедоленим і чіпляється за свого творця. При цьому живе він зазвичай набагато довше, аніж людина, яка його створила. Набагато довше.

Сірчана шкурка похитала головою, затягуючи рюкзак:

— Гомункулус він чи не гомункулус, але він тхнув бідою, і все тут.

— Вона дуже уперта, — шепнув Бен професору.

— Так я вже помітив, — тихо відповів Барнабас Візенгрунд. Потім він підійшов до Лунга і ще раз глянув у його золоті очі.

— Для тебе я маю лише це, — сказав він, простягаючи дракону розкриту долоню. Там лежала золота пластина з луски якоїсь великої істоти, блискуча, тверда й холодна, як справжній метал. Дракон із цікавістю нахилився над нею.

— Багато років тому я знайшов дві такі пластини, — пояснив професор. — У Північних Альпах. Там час від часу зникали корови і вівці, і люди розповідали моторошні історії про величезне чудовисько, яке ночами спускається з гір. Мені тоді, на жаль, вдалося знайти лише ці пластини з його луски. На вигляд вони дуже схожі на твої, але на дотик зовсім інші. Там були також сліди, але їх розмив дощ і затоптали перелякані селяни.

Мухоніжка нашорошив вуха у своєму сховищі. Це мала бути луска його господаря! Кропивник за все життя втратив всього лише три пластини зі своєї луски, і, хоч він щоразу посилав круків на пошуки, жодна з них до нього так і не повернулася. Йому б точно не сподобалося, що дві з них підібрала людина.

Гомункулус висунув ніс із речей Бена, щоб поглянути на пластини, але рука професора була занадто високо.

— Вони нічим не пахнуть, — сказав Лунг. — Наче зроблені з нічого. Але від них відгонить таким холодом, ніби вони з льоду.

— Можна мені теж глянути? — запитав Бен і схилився над долонею професора. Мухоніжка прислухався.

— Можеш навіть взяти їх у руки, — сказав професор Візенгрунд, — і розглянути гарненько. Дивні штуковини.

Бен обережно взяв одну з пластин із його долоні і провів пальцем по гострому краю. На дотик вона й справді була схожа на метал, і в той самий час це було щось інше.

— Мені здається, вони з фальшивого золота, — пояснив професор. — Це метал, з якого алхіміки Середньовіччя намагалися отримати щире золото — безуспішно, звичайно. Але він, безсумнівно, сплавлений з чимось іншим, тому що ці пластини дуже тверді. Навіть алмазним різцем я не зміг провести по них ані найменшої подряпини. Ось такі справи, — Барнабас Візенгрунд знизав плечима. — Візьміть одну з собою. Може, ви у своїй подорожі натрапите на слід цієї загадки. Я так давно вже тягаю за собою ці пластини, що втратив будь-яку надію.

— Можна, я покладу їх до себе в рюкзак? — запитав Бен у дракона. Лунг кивнув, підвів голову і в задумі подивився на море. Бен кинув обидва рюкзаки Сірчаній шкурці. Вона їх зловила і перекинула через спину Лунга.

— Пора в дорогу! — гукнула вона. — Хто знає — можливо, завтра вранці нам пощастить приземлитися саме там, де хочемо?

— Що ж, погода сприятлива, Сірчана шкурко, — сказав професор, поглядаючи на небо. Бен підійшов до нього і соромливо простягнув руку.

— До побачення! — сказав він. Професор Візенгрунд міцно потиснув йому правицю.

— До побачення! — сказав він. — Я справді маю надію, що ми ще побачимося. Ага, до речі, — він вручив Бену маленький картонний прямокутник, — мало не забув. Це візитівка Зібеїди. Якщо ви все ж таки зберетеся завітати до неї дорогою від джина, переказуйте від мене вітання. Вона із задоволенням поповнить ваші запаси провізії та зарадить із тим, що вам ще може знадобитися. Якщо у тому селі, де вона провадить свої дослідження, не сталося якихось надзвичайних змін, то люди там досі з нетерпінням чекають на повернення драконів. Але все ж таки краще заздалегідь переконатися в цьому, перш ніж Лунг з’явиться їм на очі.

Бен кивнув і додав картку до інших своїх скарбів. Потім він видерся вгору хвостом Лунга і ще раз озирнувся на професора.

— Мою візитівку ти теж не загубив, сподіваюся?

Бен кивнув.

— Тоді хай щастить! — вигукнув професор Візенгрунд, у захваті спостерігаючи, як Лунг розправляє крила. — Обміркуйте добряче запитання, яке збираєтеся поставити джинові! Стережіться гадюк і напишіть мені, коли знайдете драконів!

— До побачення! — крикнув Бен і помахав рукою.

Лунг злетів у повітря. Він описав коло над професором, видихнув на прощання в темряву блакитне полум’я і подався геть.