Гноми мали слушність.
Замок, неподалік якого приземлився Лунг, був похмурим, таємничим місцем і більш небезпечним для дракона, аніж для гірських гномів. Гноми взагалі цікавили господаря замку не більше, ніж мухи або павуки. Зате дракона він чекав уже сто п’ятдесят років.
Стіни замку давно розмило дощем, вежі зруйнувалися, сходи позаростали чортополохом і терном. Але це не турбувало того, хто тут жив. Панцир надійно захищав його від дощу, вітру та холоду. Кропивник на прізвисько Золотий, сидів глибоко під землею у вологому склепінчастому підвалі і сумував за тими прекрасними часами, коли крівля замку ще не мала дірок, а сам він виходив на полювання, ганяючись за єдиною дичиною, яка могла його потішити, — за драконами.
Панцир Кропивника і зараз сяяв, як щире золото. Кігті його були гостріші за уламки скла, зуби гострі, а сила — більша, аніж у будь-якої іншого живої істоти. Але він нудьгував. Нудьга мучила його. Вона доводила його до нестями, до сказу, до того, що він ставав кусючим, як дворовий собака на ланцюгу, і давно вже пожер більшість своїх слуг.
Поруч із ним залишався всього лише один слуга — крихітна, худа, як спиця, істота на прізвисько Мухоніжка. День за днем він полірував панцир Кропивнику, витирав порох із зубців його гребеня, чистив йому лискучі зуби і точив кігті. День за днем, із ранку до вечора, провадив він за цим заняттям, поки золотий дракон лежав у своєму занедбаному замку і чекав, щоб один із його численних шпигунів приніс нарешті довгоочікувану звістку — звістку про останніх драконів, на яких він міг би знову полювати.
Того ранку, коли Лунг мирно спав між камінням всього лише за дві гірські вершини звідси, до Кропивника вже з’явилося два шпигуни — один з його круків із півночі і блукаючий вогник із півдня. Але повідомити їм було по суті нічого. Абсолютно нічого. Вони доповідали про всілякі дурниці: там трапилось двійко тролів, тут дві-три феї, морська змія і гігантський птах — вони бачили усе що завгодно, але тільки не драконів. Жодного дракона. Тому Кропивник ізжер їх на сніданок, хоча знав, що від воронячого пір’я у нього заболить живіт, неодмінно і гидко заболить.
Він був у поганому гуморі, коли Мухоніжка зі своїми ганчірками і щітками низько схилився перед ним у поклоні. Манюнє створіння видерлось на величезний тулуб Кропивника і почало полірувати золоту луску, що вкривала тіло господаря з голови до кінчика хвоста.
— Обережно, гомункулусе безмозкий! — засичав на нього Кропивник. — Ой! Не наступай мені сьогодні на живіт, зрозумів? Чому ти мені не сказав, щоб я не їв цю мерзенну сірчану птицю?
— Ви б мене все одно не послухалися, повелителю, — озвався Мухоніжка і хлюпнув із зеленої пляшки у відро з водою трохи політури для панцира, яку гноми готували спеціально для його господаря. Без-неї луску неможливо було начистити до такого дзеркального блиску, щоб бачити у ній власне відображення.
— Вірно, — рикнув Кропивник.
Мухоніжка змочив ганчірку в розчині і взявся до роботи. Не встиг він начистити навіть три лусочки, як його господар зі стогоном повалився на бік. Відро Мухоніжки перекинулось і впало на підлогу.
— Завершуй! — гаркнув Кропивник. — Обійдемося сьогодні без полірування — у мене від нього ще більше живіт болить. Краще поточи-но мені кігті, ну, хутчіш!
Гірко зітхнувши, він здмухнув Мухоніжку зі спини. Той полетів сторч головою на стерте каміння брукованої долівки. Мовчки підвівшись, малюк дістав із-за пояса пилку і почав заточувати чорні кігті. Кропивник невдоволено спостерігав за його роботою.
— Давай-но розкажи що-небудь! — прогарчав він. — Розкажи мені про мої колишні подвиги.
— Знову одне й те саме, — тихо пробурмотів Мухоніжка.
— Що ти сказав? — гарикнув Кропивник.
— Нічого, мій пане, нічого, — поспішно відповів Мухоніжка. — Вже починаю, вибачте. Отже, одну хвильку. Як там воно було? Ага, ось так! — Малюк випростався. — Холодної, темної зимової ночі тисяча чотириста двадцять третього року…
— Тисяча чотириста двадцять четвертого! — знову гаркнув Кропивник. — Скільки разів тобі повторювати, мізки твої пташині? — Він розлючено махнув лапою убік чоловічка, але Мухоніжка спритно ухилився.
— Саме так, повелителю, холодної, темної місячної ночі тисяча чотириста двадцять четвертого року, — почав він знову, — великий алхімік Петрозій Беленіус створив найбільше диво з тих, що будь-коли бачив світ, могутню істоту…
— Могутню і найнебезпечнішу істоту, — грізно перебив його Кропивник. — Зосередься, будь ласка. А то я відкушу твої павучі ніжки. Розповідай далі.
— Так, могутню і найнебезпечнішу істоту, — покірно продовжував Мухоніжка, — що коли-небудь ступала по землі. Він створив її з іншої істоти, імені якої не знає ніхто, з вогню і води, із золота і заліза, з твердого каменя і ніжної роси з листя фіалки. Потім силою блискавок він пробудив її до життя і назвав своє творіння ім’ям Кропивник, — Мухоніжка позіхнув. — Пробачте, будь ласка.
— Продовжуй, — прогарчав Кропивник і прикрив червоні очі.
— Продовжую, мій пане, — Мухоніжка затиснув пилку під пахвою і перейшов до наступної лапи. — Тієї ж ночі Петрозій створив ще дванадцять гомункулусів, чоловічків, останній з яких сидить зараз тут і підпилює вам кігті. Решта…
— Пропусти це! — рикнув Кропивник.
— Може, розповісти про кінець Петрозія, нашого творця, у вашій високоповажній пащеці?
— Ні, це не цікаво. Розкажи краще про полювання, чистильнику панцира, про моє велике полювання.
Мухоніжка зітхнув:
— Уже невдовзі після свого створення великий, непереможний, вічно сяючий Кропивник, на прізвисько Золотий, поставив собі завдання зчистити решту драконів із лиця землі…
— Зчистити? — Кропивник розплющив одне око. — Зчистити?! Гадаєш, це добре звучить?
— А хіба раніше я вживав якесь інше слово, повелителю? — Мухоніжка потер свій гострий ніс. — Я його, мабуть, забув. Ой, пилка зламалась.
— То піди візьми іншу! — прогарчав Кропивник. — Тільки швидше, не барись, а то я пошлю тебе провідати одинадцять братиків у мене в шлунку.
— Дякую, не треба, — прошепотів Мухоніжка, швидко схоплюючись.
Але в ту мить, коли він хотів вже було бігти по пилку, до підземелля спустився кам’яними сходами великий крук. Крукам Мухоніжка не дивувався. Чорнопері істоти були для Кропивника найстараннішими і найвірнішими шпигунами, хоч час від часу він зжирав котрогось із них. Але цього разу на спині в крука сидів ще й гірський гном. Взагалі-то ці дрібні створіння зазвичай не наважувались сюди зазирати. Навіть політуру для панцира вони не приносили самі, а передавали кимось із круків.
Спускаючись сходами вниз на спині крука, гном притримував руками криси свого величезного капелюха. Обличчя в нього розчервонілося від хвилювання. На останній сходинці він притьмом зістрибнув із чорного птаха і зробив кілька кроків убік. Кропивник на повен зріст простягся перед ним на долівці.
— Чого тобі треба? — невдоволено запитав господар Мухоніжки.
— Я його бачив! — вигукнув гном, шанобливо схиливши голову. — Я його бачив, ваше золоте сіятельство!
— Кого саме? — Кропивник із нудьгуючим виглядом почухав бороду. Мухоніжка підійшов до гнома і схилився над ним.
— Швидше переходь до суті справи, — шепнув він, — нічого очі долу тупити. Повелитель сьогодні в поганому гуморі, гірше не буває.
Гном притьмом схопився, підвів перелякані очі на Кропивника і вказав тремтячим пальцем на стіну навпроти.
— Ось такого, — пробелькотів він, — такого я бачив.
Кропивник озирнувся. На стіні висів килим, витканий людьми багато століть тому. Фарби його зблякли, але малюнок було ясно видно навіть у підвальній напівтемряві — він зображував срібного дракона, за яким полюють лицарі.
Кропивник підвівся. Його червоні очі грізно втупилися в гнома.
— Ти бачив срібного дракона? — голос його прокотився громом під стародавнім склепінням. — Де ти його бачив?
— На нашій горі, — пробелькотів гном. — Він прилетів сьогодні вранці, з кобольдом і людиною. Я одразу ж полетів верхи на круку сюди, щоб доповісти тобі. Ти даси мені за це пластину твоєї луски? Одну золоту пластину!
— Цить! — гаркнув Кропивник. — Мені треба подумати.
— Але ти обіцяв мені! — вигукнув гном. Мухоніжка відтягнув його вбік.
— Тихо, бовдуре, — прошепотів він йому на вухо. — У тебе що, під капелюхом взагалі голови нема? Радій, якщо він тебе не зжере. Краще залазь швидше на свого крука і спробуй забратися звідси живим-здоровим. Ти, мабуть, побачив просто велику ящірку.
— Ні, ні! — заволав гном. — Це був дракон! Луска в нього ніби викута з місячного сяйва, і він великий, дуже великий.
Кропивник застиг, дивлячись на килим, потім обернувся.
— Горе! — нарешті сказав він. — Горе тобі, якщо ти помилився! Я розчавлю тебе, як таргана, якщо ти марно потурбував мене.
Гном втягнув голову в плечі.
— Чистильнику панцира, ходи-но сюди! — рикнув Кропивник. Мухоніжка здригнувся.
— Пилка, господарю, пилка! — схопився він за голову. — Вже несу, йду, лечу!
— Забудь про свою кляту пилку! — гаркнув Кропивник. — Я маю для тебе важливішу справу. Рушай верхи на круку до тієї гори, звідки прибув цей бовдур. Перевір, що він там бачив. І якщо це справді дракон, розвідай, звідки він прилетів, і чому з ним людина і кобольд. Я хочу знати все, чуєш, все!
Мухоніжка злякано кивнув і побіг до крука, який все ще терпляче чекав на сходах. Гном ошелешено дивився йому вслід.
— А як щодо мене? — запитав він. — Як же я повернуся?
Кропивник посміхнувся. Дуже гиденька була ця посмішка:
— Тобі дозволяється точити мені кігті, поки Мухоніжка буде відсутній. Тобі дозволяється полірувати мій панцир, стирати порох із шипів, чистити мені зуби і знімати мокриць із луски. На знак подяки за добру звістку я призначаю тебе моїм новим чистильником панцира!
Гном із жахом подивився на нього. Кропивник облизав пащу і самовдоволено посміхнувся.
— Я скоро, повелителю! — сказав Мухоніжка, видираючись на крука. — Я вже скоро повернуся!
— Не поспішай, а слухай мене, — невдоволено озвався Кропивник. — Будеш доповідати мені через воду, ясно? Це швидше, аніж літати туди-сюди.
— Через воду? — щелепа у Мухоніжки відвисла. — Та де ж я її знайду на цій горі, мій пане? Це вже' точно буде нескоро!
— Запитай у гнома, де там у них вода, мізки твої пташині! — гаркнув Кропивник і відвернувся від них. Повільно, важким кроком він підійшов до килима, на якому мерехтів витканий з тисячі ниток срібний дракон. Кропивник наблизився до нього впритул.
— А раптом вони справді знову з’явилися? — тихо промовив він. — Через стільки довгих років. Утім, я знав, що не можуть вони вічно від мене ховатися. Від людей — можливо, але не від мене.