Ущелина джина

Бен прокинувся від того, що Лунг спустився на землю. Він злякано озирнувся. Довкола вже розвиднялося. Над горами лежав молочно-білий ранковий туман. Дорога тут різко повертала, а скелі перед ними так несподівано падали кудись углиб, наче земля у цьому місці розкололася навпіл. Ніде над ущелиною не було видно моста.

«Це воно, — подумав Бен. — Ущелина синього джина».

Лунг стояв на краю прірви і дивився вниз. Із далеких глибин долинав приглушений гуркіт. Бен озирнувся. Сірчана шкурка все ще мирно похропувала. Бен обережно взяв на руки сплячого Мухоніжку і зліз разом із ним зі спини Лунга.

— Ну як, виспався? Позбувся нарешті цієї мани ельфів? — запитав дракон, глузливо тицяючи його мордою. — Дивись! Ми, схоже, дісталися до житла нашого джина.

Бен обережно зазирнув униз, в ущелину. Вона була не дуже широка, напевно, всього лише удвічі ширша за дорогу, над якою вони летіли. Просто під ними були самі лише голі скелі, але вже кількома метрами нижче з’являлися густі зарості чагарнику. Кам’янисті схили були вкриті квітами, а з дна ущелини до сонця тяглися величезні пальми. Внизу було темно. Тепер Бен виразно чув гуркіт. Це, мабуть, гуркотіла річка, про яку розповідав професор. Однак до вух хлопчика долинали ще й інші звуки — голоси звірів, хрипкі крики небачених птахів.

— Гей, чому ви мене не розбудили? — сердито гукнула зі спини Лунга Сірчана шкурка. Мухоніжка, який все ще спав на руках у Бена, прокинувся від її крику і став очманіло озиратися.

— Можеш не злазити, Сірчана шкурко, — сказав Лунг, витягаючи шию вниз, у прірву. — Ми зараз полетимо вниз. Тільки важкувато буде приземлятися у цих заростях.

Як тінь ковзнув дракон на глибину екзотичної ущелини. Пальмове листя торкнулося обличчя Бена, коли дракон продирався крізь зелену крівлю дерев. Кілька енергійних помахів крилами — і Лунг м’яко приземлився на березі повільної річки. На воду спадали сонячні промені. Бен глянув угору. Небо видавалося страшенно далеким. Навколо них у буйній зелені лунало щебетання, скрекіт, шипіння і каркання. Повітря було задушливе і вологе, над поверхнею води хмарами метлялася мошкара.

— Зеленушка болотна! — Сірчана шкурка злізла зі спини Лунга і по груди зникла у кучерявій зелені. — Як у цих джунглях можна що-небудь знайти? — Сказала вона, тривожно озираючись.

— Треба просто почати шукати, — відповів Лунг, прокладаючи собі шлях крізь зарості.

— Гей, постривай! — Сірчана шкурка вчепилася йому в хвіст. — Тобі добре казати! Адже ти не тонеш у цих заростях по самі вуха! До речі, — вона на пробу запхала один листок до рота. — Смачно! Навіть дуже смачно!

— Хочеш залізти мені на спину? — запитав Лунг, обертаючись до неї.

— Ні, ні! — Сірчана шкурка махнула рукою. — Все нормально. Я проберусь. Ти диви! Ні, справді, — вона обривала листя одне за одним і засовувала у свій рюкзак. — Ну яка ж тільки смакота!

Бен посміхнувся і посадив Мухоніжку собі на плече.

— Сірчана шкурко! — Лунг нетерпляче крутнув хвостом. — Досить, ходімо! Провізією на дорогу займешся тоді, коли ми відшукаємо джина, — він повернувся і рушив далі. Бен попрямував за ним. Незабаром обидва вони зникли за деревами.

— Що за свинство, — бурчала Сірчана шкурка, тупцяючи за ними. — Ніби цей джин не може п’ять хвилин почекати. Адже я не можу харчуватися самим лише місячним сяйвом. Невже він хоче, щоб я врешті-решт знепритомніла від голоду і звалилася у нього зі спини?

Лунг прокладав собі шлях уздовж річки. Ущелина ставала все вужчою. Нарешті шлях дракону перегородила величезна повалена пальма. Її вивернуте коріння висіло у повітрі, а довгий стовбур лежав на кількох уламках скель, утворюючи ніби міст над водою.

— Стривай! — Бен посадив Мухоніжку на хвіст Лунгу, сам видерся на стовбур поваленої пальми і пробіг по ньому кілька кроків. — Дивіться! — вказав він, показуючи на той бік. — Ось там, між червоними квітами.

Лунг ступив у воду і витягнув шию.

Так, це саме він. Великий сірий автомобіль, обплутаний ліанами, вкритий опалими квітами і ящірками, що грілися на сонечку на його гарячому капоті.

Бен, похитуючись, пройшовся по стовбуру і зістрибнув на протилежний берег. Дракон із Сірчаною шкуркою і Мухоніжкою на спині перейшов убрід мілку воду і зупинився на березі, вичікуючи. Бен розсунув ліани і обережно зазирнув до салону автомобіля. На передньому сидінні принишкла велика ящірка. Вона засичала на хлопчика, коли той наблизив обличчя до бічного вікна. Бен злякано відсахнувся. Ящірка одним стрибком зникла між сидіннями.

— Скло вибите, — неголосно вигукнув Бен. — Саме так, як казав професор.

Він знову обережно просунув голову у вікно машини. Ящірка зникла, але на задньому сидінні скрутилися клубком дві змії. Бен міцно стиснув зуби, просунув руку у вікно і натиснув на сигнал. І швидко відскочив.

Хмаровиння птахів із лементом злетіли у повітря. Ящірки зісковзнули з гарячого металу і порснули у зарості ліан. І знову запала тиша.

Бен обережно, поволі відходив від автомобіля. Вони повинні чекати на відстані сімнадцяти кроків, як сказав професор. Один… два… три… чотири… Сімнадцять кроків — це, здається, багато. Він навмисне намагався крокувати не дуже широко. Відрахувавши сімнадцять, хлопець сів на камінь і став чекати. Лунг приліг за його спиною серед квітів і буйного листя. Сірчана шкурка і Мухоніжка повсідалися йому на лапи. Всі як зачаровані дивилися на автомобіль.

Азіф не змусив себе довго чекати.

Із вікон автомобіля заклубочився блакитнуватий дим і став підводитись все вище і вище, поки Бену, що стежив за ним, не довелося закинути голову вгору. Між вершинами пальм пасма диму зійшлися докупи і закружляли у зростаючому вирі, поки з величезного стовпа диму утворилося тіло, синє, як нічне небо, і таке велике, що закрило своєю тінню все довкола. На шкірі, на плечах, на руках і на товстому животі Азіфа блищала тисяча очей, круглих і сяючих, немов коштовні камені.

Бен відсахнувся, відчувши спиною панцир Лунга. Сірчана шкурка і Мухоніжка зіщулились від жаху на спині у дракона. Лише Лунг не зрушив із місця і, високо задерши голову, дивився на джина.

— А-а-а-ах! Ви ті-і-льки погля-а-а-ньте! — Джин схилився над ними. Тисяча очей з тисячею відображень мерехтіла у них над головами, а подих Азіфа проносився від одного кінця ущелини до іншого, як гарячий вітер пустелі. — Хто-о-о до на-а-а-с прийшов! — Пролунав його грімкий голос. — Дракон, справжній дракон! О-о-сь воно як!

Голос у нього був гучний, як луна, і одна кам’яна стіна ущелини відкидала його до другої.

— Через те-е-е-ебе у мене так свербіла шкіра, що тисячі слуг довелося мене чесати!

— Це я ненавмисно, джине! — крикнув йому Лунг. — Ми прийшли, щоб поставити тобі запитання.

— О-о-о-о! — губи джина розтягнулися в посмішці. — Але ж я тільки людям відповідаю на запитання.

— Це ми знаємо! — Бен схопився, відкинув волосся з лоба і подивився вгору на величезного джина. — Питання поставлю я, Азіфе.

— О-о-о-о! — видихнув джин. — Ця комашка зна-а-а-ає наше ім’я. І що у тебе за пита-а-а-ння? Мої умови тобі відомі?

— Так, відомі! — відповів Бен.

— Чудо-о-о-во! — Джин схилився ще нижче. Дихання його було гарячим, немов пара з каструлі. Бен обтер піт із кінчика носа.

— Запи-и-и-туй! — сказав джин. — Мені якраз не завадить ще один слуга! Наприклад, щоб чистити мені вуха. Зріст у те-е-е-ебе відповідний.

Бен судомно ковтнув слину. Обличчя Азіфа було тепер просто у нього над головою. У ніздрях у джина росло синє волосся завтовшки із стовбур молодого дерева, а гострі вуха, що стояли сторчма високо над лисою головою, були більші за крила Лунга. Два величезні ока, зелені, як у гігантської кішки, глузливо дивилися згори на хлопчика. Він побачив у них своє крихітне відображення. В інших очах Азіфа сніг засипав незнайомі міста і тонули кораблі в море.

Бен знову змахнув краплю поту з кінчика носа і голосно мовив:

— Де ми могли б знайти Поділ неба?

Сірчана шкурка заплющила очі. Лунг затамував подих, а Мухоніжка затремтів усім тілом. Серце в Бена скажено калатало, він, завмерши, чекав на відповідь джина.

— Поділ неба? — повторив Азіф. Він ще на кілька метрів підвівся до неба, а потім розреготався так голосно, що зі стін ущелини зірвалося каміння і полетіло в прірву. Його товстелезний живіт коливався у Бена над головою, погрожуючи відвалитися.

— Ах, чоловічок, чоловічок! — прогримів Азіф, знову схиляючись над хлопчиком. Лунг встав перед Беном, захищаючи його, але Азіф м’яко відштовхнув дракона своєю величезною рукою вбік.

— Поділ неба, аякже, — промовив він. — Ти ж про це не для себе питаєш, чи не так?

Бен похитав головою.

— Hi, — сказав він. — Це потрібно знати моїм друзям. А що?

— Що? — Джин уперся йому в груди величезним вказівним пальцем, але Бен відчув лише теплий подув у тому місці, де велетень торкався до нього.

— Що-о-о? — Прогримів Азіф так голосно, що Мухоніжка затиснув вуха руками. — А те, що ти-и-и-и пе-е-е-ерший! Пе-е-е-ерший, хто запитує не для себе, чоловічок-комашка! Пе-е-е-ерший за сті-і-і-ільки тисячоліть, що я вже й сам не можу пора-а-а-ахувати! І тому я з особливим задоволенням відповім на твоє запитання. Хоча ти б мені ду-у-уже придався як слуга.

— Ти, ти… Ти знаєш відповідь? — У Бена язик прилип до гортані.

— Чи зна-а-а-ю я-а-а відповідь? — Джин знову розреготався. — Подивися сю-у-у-уди! — сказав він. — У моє двісті двадцять третє око. Що ти там бачиш?

Бен схилився над великим пальцем Азіфа.

— Я бачу річку, — прошепотів він так тихо, що Лунгу довелося напружити слух, щоб розібрати його слова. — Вона тече між зеленими горами, все далі й далі. Тепер гори стають вищі. Навколо порожньо і голо. Гори тут такої дивної форми, як… як…

Але тут картинка в оці змінилася.

— Річка тече повз будинок, — невиразно сказав Бен. — Це не звичайний будинок. Напевно, замок або щось на кшталт цього.

Джин кивнув.

— Подивися на нього уважно, — сказав він. — Дуже уважно.

Бен саме так і робив, поки зображення не зникло. Тоді Азіф простягнув до нього вказівний палець.

— Це моє двісті п’ятдесят п’яте око, — сказав він. — Що ти у ньому бачиш?

— Я бачу долину, — сказав Бен. — Вона оточена дев’ятьма високими горами зі сніговими вершинами. Всі вони майже однієї висоти. Долина вся в тумані.

— До-о-о-обре! — Азіф змигнув. І відображення, так само, як у дев’ятсот дев’яносто дев’ятьох інших його очах, зникло, а на його місці з’явилося нове. Бен широко розкрив очі.

— Ось! Ось! — він схвильовано схилився над величезним пальцем Азіфа. — Лунгу, там дракон! Такий самий, як ти! У печері! У величезній печері!

Лунг судомно зітхнув і зробив крок вперед. Але тут Азіф знову зморгнув, і відображення в його двісті п’ятдесят п’ятому оці зникло, так само, як у решті очей. Бен розчаровано випростався. Джин прибрав руку, поклав її на велетенське коліно, а іншою рукою пригладив довгі вуса.

— Ти добре запам’ятав те, що бачив? — запитав він хлопчика. Бен кивнув.

— Так, — вичавив він із себе. — Але… але…

— Стережися! — Азіф схрестив руки на грудях і суворо подивився на хлопчика. — Ти вже поставив своє запитання. Притримай язика, а то враз станеш моїм слугою на все життя.

Бен, збитий з пантелику, опустив голову. Джин випростався і з легкістю повітряної кульки здійнявся ще вище.

— Йди за течією Інду і шукай те, що бачив у моїх очах, — прогримів згори Азіф. — Шукай! Зайди в замок, що стримить на схилі гори, і розбий місячне сяйво об голову кам’яного дракона. Тоді двадцять пальців вкажуть тобі шлях до Подолу неба. І срібло виявиться ціннішим за золото.

Бен сторопіло поглянув на величезного джина. Азіф посміхнувся.

— Ти-и-и був першим! — повторив він. Потім він випнув груди, як вітрило на вітру, і його ноги та руки знову перетворилися на синій дим. Азіф став кружляти, тягнучи за собою квіти і листя, поки повністю не утворився цілком на синій стовп диму. Порив вітру розкидав його на всі боки, і він зник.

— Шукай те, що бачив, — пробурмотів Бен і заплющив очі.

Загрузка...