Володар драконів

Дракон

Небо вигравало м’яким ранковим сяйвом, і сонце пекло ще не дуже сильно, коли Лунг із Беном та Сірчаною шкуркою підійшли до села. Над головою дракона кружляли зграї білих чайок і пронизливими криками сповіщали про його прихід.

Місцеві жителі його вже чекали. Вони стояли перед хатинами, тримаючи на руках своїх дітей. Весь берег був всипаний квітами. З дахів звисали паперові дракони, і всі, навіть маленькі діти, були одягнені у найошатніше своє вбрання. Бен, сидячи верхи на спині дракона, почувався королем. Він озирнувся, виглядаючи круків, але вони не з’являлися. Зате всюди сиділи сільські кішки, білі, руді, смугасті і плямисті — на кожному даху, біля дверей кожної хатини і в гілках нечисленних дерев. Лунг йшов по квітах повз людей і кішок, поки не вгледів Барнабаса Візенгрунда. Коли він зупинився перед професором, усі шанобливо розступилися. Тільки Зібеїда Халіб і Гіневер залишилися на своєму місці.

— Дорогий Лунгу, — сказав Барнабас із низьким поклоном. — Побачити тебе сьогодні для мене таке ж щастя, як за першої нашої зустрічі. З моєю дружиною ти познайомишся пізніше, але вже зараз я можу представити тобі мою дочку, Гіневер. Поруч із нею — Зібеїда Халіб, найвидатніший у світі фахівець із драконів, яка допоможе тобі перехитрити чорний місяць.

Лунг повернув до неї голову.

— Ти справді можеш це зробити? — здивовано запитав він.

— Мені здається, що так, Аждарху! — Зібеїда Халіб із посмішкою вклонилася. — Аждарха — так тебе називають нашою мовою. Хейян хазіц — бережи тебе Бог! Знаєш, я саме так уявляла твої очі, — вона нерішуче піднесла руку і торкнулася луски Лунга.

Тут у дітей минув останній страх. Вони вирвалися з рук батьків, оточили дракона і стали його гладити. Лунг покірно зносив це, тихенько штурхаючи мордою то одного, то другого. Діти стали зі сміхом ховатися за його лапами, а найсміливіші вчепилися за зубці хвоста і видерлися йому на спину. Сірчана шкурка від самого початку з тривогою спостерігала за небезпечним, як на неї, скупченням людей. Вуха у неї тремтіли, і навіть білий гриб, який вона гарячково гризла, її не заспокоював. Вона звикла уникати людей і ховатися, ледь зачувши або побачивши їх. Із появою Бена ситуація трохи змінилася, і все ж таки посеред такого натовпу серце малої кобольдихи скажено калатало. Коли поруч із нею на спині Лунга з’явився перший незнайомий хлопець, вона з переляку впустила гриб.

— Гей, — засичала вона на чужака, — ану злазь, чоловічку!

Хлопчик перелякано сховався від неї за зубець на гребені Лунга.

— Перестань, Сірчана шкурко, — заспокоював її Бен, — ти ж бачиш, що Лунг зовсім не проти.

Сірчана шкурка тільки загарчала у відповідь і міцніше вчепилася у свій рюкзак. Але чужого хлопчика зовсім не цікавив рюкзак. Він зачаровано втупився у волохату малу кобольдиху і щось тихо запитав. За його спиною з’явилося ще двоє дітей.

— Чого йому треба? — пробурчала Сірчана шкурка. — Я не розумію, про що ці люди говорять.

— Він запитує, — переклав Мухоніжка, що сидів у Бена на коліні, — чи ти — маленький демон?

— Що?

Бен посміхнувся:

— Це щось на зразок злого духа.

— Ах ось як! — Сірчана шкурка скорчила похмуру гримасу. — Ні, я не демон, — гаркнула вона на дітей, що виглядали з-за зубців Лунга. — Я кобольд. Лісовий кобольд.

— Дубідаї? — запитала одна з дівчаток, показуючи на хутро Сірчаної шкурки.

— Це іще що? — мала кобольдиха зморщила ніс.

— Це, схоже, місцева назва кобольда, — припустив Мухоніжка. — Правда, вони дивуються, що в тебе лише дві руки.

— Лише дві руки? — Сірчана шкурка похитала головою. — А у них що, більше?

Маленький хлопчик хоробро простягнув руку і, трохи вагаючись, погладив Сірчану шкурку по лапі. Вона було її відсмикнула, але потім змирилася. Хлопчик щось сказав.

— Ось як, — пробурчала Сірчана шкурка. — Це навіть я розумію. Цей чоловічок зі шкірою, як у маслюка, каже, що я схожа на королеву кішок. Уявляєте? — Улещена, вона пригладила своє плямисте хутро.

— Ходімо, Сірчана шкурко, — сказав Бен. — Звільнимо місце тут, нагорі. Адже ми частенько сидимо у Лунга на спині, а дітлахи ніколи такого не бачили.

Але Сірчана шкурка енергійно похитала головою.

— Вниз?! Отакої! — вона з жахом вчепилася в зубці Лунга. — Ні вже, я краще залишуся тут, нагорі. А ти можеш спускатися, щоб ці твої одноплемінники тебе затоптали.

— Ну то залишайся тут, буркотухо волохата!

Бен посадив Мухоніжку в рюкзак і спустився між дітьми зі спини Лунга.

Дракон саме лизнув у ніс дівчинку, яка повісила йому на роги вінок із квітів. Усе більше дітей видиралося Лунгові на спину, чіплялося за зубці його гребеня, тягнуло за ремені, якими прив’язували себе Бен і Сірчана шкурка, і гладили теплу срібну луску. Сірчана шкурка сиділа серед всієї цієї метушні, схрестивши руки і міцно притискаючи до себе рюкзак.

— Сірчана шкурка ображається, — шепнув Бен на вухо дракону. Лунг глянув через плече і насмішкувато похитав головою.

Дорослі теж оточили дракона, доторкалися до нього і намагалися зазирнути в очі. Лунг обернувся до Зібеїди Халіб, яка з усмішкою дивилася на дітей у нього на спині.

— Розкажи мені, як перехитрити місяць, — попросив він.

— Для цього нам треба пошукати більш спокійне місце, — відповіла фахівець із драконів. — Давай підемо туди, де я знайшла вирішення цієї загадки.

Вона піднесла руки, браслети її задзвеніли, а каблучки на руці заблищали у сонячному світлі. Одразу ж стало тихо. Збуджені голоси замовкли. Діти скотилися зі спини Лунга, і було чути самий лише гуркіт моря. Зібеїда Халіб щось голосно промовила до місцевих мешканців.

— Ми з драконом йдемо до гробниці Володаря драконів, — переклав Мухоніжка. — Мені треба обговорити з ним важливі речі, яких не повинні чути сторонні вуха.

Мешканці села підвели очі до неба. Зібеїда розповіла їм про круків. Але в небі нікого не було, крім зграї білих чайок, які летіли до річки. Від натовпу відокремився старий і щось сказав.

— Ми поки приготуємося до свята! — переклав Мухоніжка. — Великого свята на честь повернення драконів і Володаря драконів!

— Свято? — перепитав Бен. — На нашу честь?

Зібеїда з посмішкою обернулася до нього:

— Звичайно! Без свята вас звідси нікуди не відпустять. Люди тут вірять, що дракон приносить щастя на цілий рік — щастя і дощ, а це тут найбільше щастя.

Бен подивився на блакитне небо.

— Щось поки на дощ не схоже, — зауважив він.

— Хто знає! Драконівське щастя налітає, як вітер, — відповіла Зібеїда. — А тепер ходімо, — вона повернулась і поманила за собою Лунга унизаною каблучками рукою. Він уже хотів було піти за нею, коли Гіневер Візенгрунд несміливо поплескала його по передній лапі.

— Вибач, — сказала вона, — як ти гадаєш, тобі б не важко було… ти б не міг…

Лунг нахилив шию.

— Залазь, — сказав він. — Таких, як ти, я можу везти з десяток і навіть не відчути.

— А таких, як я? — крикнула Зібеїда Халіб, ставши руки в боки. — Боюся, це буде навіть для дракона важкувато!

Лунг, посміхаючись, знову схилив шию. Зібеїда підхопила поділ свого розвіяного вбрання і прудко видерлася нагору, чіпляючись за зубці дракона.

Сірчана шкурка похмуро подивилася спочатку на жінку, а потім на дівчинку, і приречено зітхнула. Але коли Гіневер простягнула їй руку і сказала: «Привіт, яка я рада з тобою познайомитися», волохате обличчя малої кобольдихи просяяло.

Таким чином, Лунг повіз трьох своїх вершниць туди, де на пагорбі за хатинами стояла гробниця Володаря драконів, а Бен із Мухоніжкою і Барнабас Візенгрунд пішли за ними пішки.

— Отакої, — зауважив професор, дивлячись на хвіст Лунга, що звивався перед ними по піску. — Гіневер обожнює їздити верхи на слонах і на верблюдах. А я радий буваю, якщо мені вдається втриматися на віслюку. До речі, — він обійняв Бена за плечі, — біля гробниці нас чекає моя дружина. Віта дуже хоче з тобою познайомитися, так само як і з тобою, Сірчана шкурко, а особливо з Мухоніжкою. З кобольдами їй вже доводилося зустрічатися, натомість познайомитися з гомункулусом вона завжди мріяла, та нагоди не траплялося.

— Чуєш, Мухоніжко? — запитав Бен, повертаючи голову до чоловічка у себе на плечі.

Але Мухоніжка був занурений у свої думки. Перед очима в нього стояли щасливі обличчя місцевих жителів, коли Лунг прийшов до їхнього села. Вже двічі траплялося Мухоніжці бувати в людському селищі зі своїм господарем, однак поява Кропивника нікого не робила щасливим. Він приносив із собою лише страх. І насолоджувався цим.

— Щось трапилося, Мухоніжко? — стурбовано запитав Бен.

— Ні-ні, нічого, юний пане, — відповів гомункулус і провів рукою по чолу, ніби відганяючи сумні думки. Професор торкнувся плеча Бена:

— Ти навіть не уявляєш, як мені кортить про все детально тебе розпитати! Скажи хоча б одне, — він подивився на небо, але круків було поки не видно. — Джин знав відповідь? Ти правильно поставив питання?

Бен усміхнувся:

— Так, тільки він висловлювався трохи загадково.

— Загадково? Це вже вони полюбляють, ці джини, але… — професор похитав головою. — Ні-ні, про те, що він сказав, ти мені розповіси пізніше, коли ми зустрінемося з Вітою. Вона заслужила почути це. Без неї я б точно не зважився летіти сюди цим чортовим літаком. Крім того, відтоді, як я почув про шпигунів, я вважаю за краще бути обережним.

Мухоніжка нічого не міг із собою вдіяти — почувши слово «шпигун», він здригнувся всім тілом.

— Мухоніжко, дорогий, — сказав професор, — у тебе хворий вигляд. Ти, може, погано переносиш польоти?

— Мені теж здається, що він має поганий вигляд, — погодився Бен, стривожено поглядаючи на гомункулуса збоку.

— Ні-ні, — вичавив із себе гомункулус. — Зі мною все гаразд. Це просто через спеку. Я до неї не дуже звик, — він утер піт із чола. — Я створений для холоду. Для холоду і темноти.

Бен здивовано подивився на нього:

— Як це? Я гадав, що ти родом з Аравії?

Мухоніжка відповів переляканим поглядом:

— З Аравії? Так, звичайно, але…

Барнабас Візенгрунд несамохіть допоміг гомункулусу виплутатися з незручної ситуації.

— Вибачте, що я вас перебиваю, — сказав він, показуючи вперед, — але ми вже майже прийшли. Там нагорі — гробниця. А ось моя Віта! — Він помахав рукою і раптом перелякано опустив її. — Не може бути! Ти Бачиш, Бене?

— Так, — відповів хлопчик, спохмурнівши. — Нас вже чекають два жирні круки.