Володар драконів

Назад

Місяць високо стояв над долиною, коли Лунг із Беном і Сірчаною шкуркою на спині вийшов із тунелю дубідаї. Навколо рогів дракона звивався літачок Луї з Мухоніжкою на задньому сидінні. Відтоді як щур врятував гомункулуса від зубів Кропивника, вони стали нерозлучні.

Майя везла на спині Бур-бур-чана. Вона вирішила проводити Лунга до монастиря. Молоток Кремінної бороди розбудив ще двох драконів. Разом з Іскристим Хвостом вони вийшли назовні, щоб попрощатися з Лунгом і Майєю і знову побачити місяць. Тільки Кремінна борода залишився в печері. Він був так занурений у роботу, що лише кивнув драконам, коли вони підійшли до нього попрощатися.

— Повертайся скоріше, — промовив Іскристий Хвіст до Лунга біля входу в тунель. — І приводь інших. Долина велика, занадто велика для нас, навіть якщо гном розбудить нас усіх до єдиного.

Лунг кивнув.

— Спробую, — відповів він. — А якщо вони не захочуть, я повернуся один, — він востаннє глянув на білі вершини і чорне озеро і подивився вгору на всипане зорями небо. Потім розправив крила і відштовхнувся від кам’янистого схилу. Майя наздогнала його і полетіла поруч, і незабаром вони опинилися біля того перевалу, через який Лунг пробирався в долину — так нещодавно і так давно.

Йому було добре летіти поруч з іншим драконом. Іноді, коли він не був упевнений, яку дорогу вибрати, Майя з Бур-бур-чаном залітали вперед, і дубідаї показував дорогу. Але більшу частину часу дракони летіли поруч. Лунг летів повільніше, ніж зазвичай, щоб Майя могла пристосуватися до незвичного вітру.

І ось вони вже ковзали небом над крутим схилом, до якого ліпився монастир, і бачили внизу тьмяне мерехтіння Інду. Щур перший приземлився на площі перед молитовною залою.

Цього разу їх ніхто не чекав. Але Бен перед відльотом до Подолу неба домовився про дещо з Барнабасом Візенгрундом і ламою. Заледве Лунг опустив крила, хлопчик зліз з його спини, побіг до довгого ряду дзвонів, що погойдувалися на вітрі біля сходів у дюкханг, і задзвонив у найбільший з них. Гулкий, густий дзвін пролунав у ніч, і незабаром всюди стали розчинятися вікна і двері, і ченці ринули на площу зі своїх будиночків.

Вони оточили обох драконів, голосно сміючись і перегукуючись. Бен насилу зумів пробитися через натовп назад до Лунга. Вилізши нарешті до нього на спину, він став озиратися у пошуках Візенгрундів.

Майя міцно притиснулася до Лунга. Вуха у неї нервово здригалися. Вона лякливо дивилася на метушливих людей. Бур-бур-чан заспокійливо погладив її по лусці.

Бен нарешті побачив професора і його сім’ю, що протискувалися разом із ламою до драконів. Гіневер сиділа на плечах у матері і махала рукою. Бен зніяковіло помахав у відповідь.

— Ласкаво просимо! — гукнув Барнабас Візенгрунд. — Яка ж це радість, що ви знову тут! — Від хвилювання він мало не спіткнувся об двох малих ченців, які самозабутньо посміхалися Лунгу. Лама шепнув їм щось, і вони почали ретельно розчищати драконам шлях до дюкхангу. Барнабас Візенгрунд обійняв за шию Лунга, потиснув Сірчаній шкурці волохату лапу і широко посміхнувся вгору до Бена.

— Ну як, Володарю драконів? — крикнув він, перекриваючи гомін голосів навколо. — Я вгадав? Все вдалося, чи не так? Ви перемогли Кропивника, золотого дракона?

Бен кивнув. Від хвилювання він не міг вимовити ані слова. Малі ченці, старший з яких був, напевно, наполовину молодший за Бена, влаштували у натовпі прохід для дракона, і сам лама повів їх нагору широкими сходами дюкхангу. Майя з полегшенням ступила у прохолодну темряву. Лама сказав ще кілька слів присутнім ченцям, і всі раптово притихли у місячному сяйві. Потім він зачинив за драконами важкі двері і з посмішкою звернувся до них.

— Два дракони одразу! — переклав професор. — Скільки ж щастя це обіцяє нашому монастирю і долині! Чи так все сталося, як було передбачено? Чи справді повернення Володаря драконів повернуло нам самих драконів?

Бен спустився зі спини Лунга і зі збентеженим виглядом став поруч із професором.

— Так, я гадаю, дракони тепер повернуться, — сказав він. — Кропивник зник. Назавжди.

Барнабас Візенгрунд схопив його руку і міцно стиснув її. Гіневер посміхалася йому. Бен не міг пригадати, щоб він коли-небудь у житті почувався таким щасливим — і таким збентеженим.

— Але… це зробили всі ми разом, — вичавив він із себе.

— Слиною кобольдів і полум’ям драконів! — додала Сірчана шкурка, зісковзуючи зі спини Лунга. — Хитрістю гомункулуса, розумом людини і за допомоги гнома — вона, що правда, була мимовільною.

— Схоже, ви маєте про що розповісти, — сказала Віта Візенгрунд. Бен кивнув:

— Ще й як!

— Що ж, тоді… — Барнабас Візенгрунд потер руки, обмінявся кількома словами з ламою і знову обернувся до драконів. — Люди, які тут живуть, — сказав він, — обожнюють цікаві історії. Як ви гадаєте, чи знайдеться у вас час, перш ніж Лунг вирушить у зворотний шлях, розповісти їм, як усе було? Вони були б щасливі.

Дракони перезирнулися і кивнули.

— Хочете спершу відпочити? — запитав Барнабас Візенгрунд. — Хоче хтось поїсти і попити?

— Було б непогано, — в один голос озвалися Сірчана шкурка і Бур-бур-чан.

Кобольдам принесли поїсти. Бен теж ум’яв цілу гору рису і дві плитки шоколаду, які принесла йому Гіневер. Тепер, коли всі жахіття були позаду, він знову відчув апетит.

Дракони розляглися у дальньому кутку молитовного залу на дерев’яній підлозі, і Лунг поклав голову на спину Майї. У сяйві тисячі лампадок, що освітлювали залу, вони, здавалося, зійшли з картини на стіні. Коли лама відчинив двері, ченці ринули до приміщення, але, завбачивши драконів, застигли між колонами, як вкопані.

І тільки коли Лунг підвів голову, а професор зробив їм знак наблизитися, вони рушили вперед повільними, боязкими кроками і сіли на підлозі навколо драконів на чималій відстані. Старші підштовхували наймолодших вперед, ближче до срібних лап.

Візенгрунди розташувалися серед ченців, а Бен, кобольди, Мухоніжка і Луї сіли на хвости Лунгу та Майї.

Коли в залі стало зовсім тихо, так що чути було лише шурхіт одягу, Лунг відкашлявся і почав розповідати — мовою казкових істот, зрозумілою всім.

Надворі вже зайшов місяць і визирнуло сонце, а він все розповідав історію своїх пошуків від самого початку. Його слова сповнювали залу картинами. Перед слухачами оживали мудрий білий щур, зачаровані круки і дубідаї. Розпадався на порох василіск. Синій джин розкривав тисячі очей. Морський змій розсікав хвилі, а птах Рок тягнув Бена в жахливих пазурах. А коли сонце надворі вже знову опускалося за гори, Кропивник попрямував вгору до драконової печери. Його панцир розтопився у блакитному полум’ї, а з пащі вистрибнула жаба.

Лунг замовк, потягнувся і подивився довкола:

— На цьому закінчується історія про Сірчану шкурку і Бена, Володаря драконів, а також Лунга і Кропивника, золотого дракона, якому його власні слуги принесли погибель. Завтра вночі почнеться нова історія, кінця якої я поки не знаю. Але розповім я її лише тоді, коли дізнаюся, чим вона закінчиться.

Лама підвівся, вклонився дракону і сказав:

— Спасибі тобі від усіх нас. Ми запишемо все, що ти розповів. Хай щастить тобі на шляху, який тобі ще належить здолати! А тепер ми підемо і залишимо вас самих, щоб ви відпочили і набралися сил на зворотну дорогу.

Ченці як один підвелися і тихо вийшли із зали. Біля дверей кожен із них обертався і кидав погляд туди, де сиділи між колон дракони — вони ж не знали напевно, чи випаде їм у житті ще раз таке щастя — побачити дракона.

— Бене, — сказав професор Візенгрунд, коли зала спорожніла і з ченців залишався тільки лама, — ми завтра повинні їхати. У Гіневер закінчуються канікули. М-м-м… — він збентежено провів рукою по сивому волоссю. — Чи прийняв Володар драконів якесь рішення?

Бен подивився на Лунга, на Сірчану шкурку і Мухоніжку, що сидів на підлозі поруч із Луї.

— Я б з радістю приєднався, — сказав він. — Я маю на увазі, до вас.

— Чудово! — Барнабас Візенгрунд так стиснув руку Бена, що мало не розчавив йому пальці. — Віто, ти чула? Гіневер, ти чула?

Віта Візенгрунд та її дочка посміхалися.

— Звичайно, чули, Барнабасе, — сказала Віта, — але навіщо ж на радощах калічити пальці моєму майбутньому сину?

Гіневер нагнулася до Бена і шепнула:

— Знаєш, мені завжди хотілося мати брата. Іноді, між іншим, дуже втомлює бути єдиною дитиною в родині.

— Уявляю, — пошепки відповів Бен, хоча поки він не міг уявити собі нічого, крім суцільного щастя у своїй новій родині.

— Ти поглянь, як вони перешіптуються, — сказав Барнабас Візенгрунд дружині. — Вони вже мають від нас секрети. Ото буде весело!

І тут він почув схлипування. Мухоніжка сидів на підлозі, закривши обличчя руками. З-під пальців у нього скрапували крихітні сльози і падали на гострі колінця.

— Мухоніжко! — Бен опустився навколішки поруч із гомункулусом. — Ти ж знав, що я хочу залишитися у Візенгрундів.

— Так, знав, але… — гомункулус схлипнув ще голосніше. — Але що мені тепер робити? Куди мені подітися, юний пане?

Бен поспішно підняв його собі на плече.

— Ти залишаєшся зі мною, ясна річ! — він запитально подивився на свою нову матір. — Адже можна, чи не так?

— Ну звичайно, — відповіла Віта Візенгрунд. — Ти нам можеш дуже стати в нагоді як перекладач, Мухоніжко.

— Точно! — вигукнув Барнабас. — Скільки мов ти знаєш?

— Дев’яносто три, — відповів гомункулус, перестаючи схлипувати.

— А знаєш що? — Гіневер поплескала його пальцем по коліну. — Ти можеш жити у мене в ляльковому будиночку.

— У ляльковому будиночку? — Гомункулус відвів руки від обличчя і ображено подивився на дівчинку. — Я ж не лялька! Ні, мені б прохолодну схованку в льосі та кілька книжок — ось це було б те що треба.

— Це, я гадаю, не проблема, — посміхнувся Барнабас Візенгрунд. — Ми мешкаємо у великому старому будинку з великим старим льохом. Тільки ми багато подорожуємо. Я сподіваюся, ти зможеш до цього прилаштуватися.

— Звичайно, — Мухоніжка вийняв із рукава хусточку і висякався. — Мені навіть сподобалося пізнавати світ.

— Чудово, отже, із цим теж порозумілися, — сказав професор весело. — Можна пакувати речі, — він обернувся до Лунга. — Можемо ми ще що-небудь для тебе зробити? Коли ти хочеш вилітати?

Дракон похитав головою:

— Щойно зійде місяць. Я, правда, майже не спав за останній час, але якось обійдеться. Зараз я можу думати тільки про політ. А як щодо тебе, Сірчана шкурко?

— Я готова, — буркнула Сірчана шкурка, чухаючи живіт. — Взагалі-то… існує тут одна дрібничка…

— Яка саме? — Лунг здивовано подивився на неї. Бур-бур-чан відкашлявся.

— Я б із задоволенням полетів із вами, — сказав він. — Щоб показати моїй дворукій рідні, як вирощують гриби.

— Значить, у мене знову два їздця, — сказав Лунг. — Що ж, чудово, — він повернувся до Майї. Дракониха вилизувала луску, стоячи поряд із ним. — А як щодо тебе? — запитав Лунг. — Чи зумієш ти знайти дорогу назад?

— Звичайно, зумію, — Майя підвела голову і глянула на нього. — Але я не полечу назад. Там залишився Іскристий Хвіст, він подбає про решту. Я полечу з тобою.

Серце Лунга затріпотіло з радості. Йому раптом стало майже все одно, що чекає його там, удома.

— Раптом вдома тобі не повірять? — Майя немов прочитала його думки. — А коли поруч буду я, вони переконаються, що ти знайшов нас і Поділ неба.

— Двоє драконів! — Барнабас Візенгрунд заклопотано насупився. — Це небезпечно, Лунгу, любий! Двом драконам не так вже просто знайти собі притулок на день.

— Не турбуйтеся! — Луї Довгохвостий одним стрибком опинився серед величезних лап і ніг. — Перед вами найкращий драконячий лоцман! І мені якраз з ними по дорозі. Драконам доведеться тільки пристосовуватися іноді до моєї швидкості.

— Ти вже повертаєшся? — здивовано запитав Мухоніжка з плеча Бена. — Ти хіба завершив уже всі свої обміри?

— Обміри! — щур презирливо махнув лапою. — Знаєш, що я думаю? Мені тут дещо спало на думку. Я так непомітно викривлю мапу цих місць, що ніхто ніколи не знайде Поділ неба, — він задоволено пригладив вуха. — Що ви на це скажете?

Лунг схилився до щура і тихенько ткнув його носом у товстий бочок:

— Ми скажемо тобі спасибі! А ще більшу подяку ми перекажемо твоєму дядечкові, якщо така мапа отримає широке поширення.

— У цьому вже не сумнівайтеся! — відповів Луї. — Поширення вона отримає! У дядечка впливова клієнтура, і дуже багато родичів!

— Чудово! — Лунг, зітхнувши випростався. — Тоді я запропоную малим ченцям покатати їх на прощання на спині. Ти братимеш участь, Майю?

— Звичайно, — відповіла дракониха. — Я можу також дорослих покатати, якщо їм схочеться.

І ось селяни, які поверталися на заході зі своїх полів, побачили двох драконів, що кружляють над горами. На їхніх зубчастих спинах сиділи ченці з монастиря і реготали, як діти. Навіть найстаріші.