Володар драконів

Розповідь професора Візенгрунда

Небо вже забарвилося рожевим, коли Барнабас Візенгрунд повернувся до печери, несучи в одній руці великий кошик, а в другій — пом’яту каструлю.

— Я вирішив зготувати вам дещо, — сказав він. — Так би мовити, на прощання. Я, звичайно, не так добре готую, як моя дружина, але дечого вона мене все-таки навчила. Шкода, що її тут немає і вона не може з вами познайомитися. Вона якраз спеціалізується на лісових кобольдах.

— Ви маєте дружину? — з цікавістю запитав Бен. — А як щодо дітей?

— Дітей я теж маю, — відповів професор. — Дочку. Звати Гіневер. Вона приблизно твого віку. Зараз у неї, на жаль, школа, тому вона не змогла поїхати сюди зі мною, а зазвичай ми їздимо у дослідницькі експедиції усі втрьох. Дорогий драконе, — він кинув на підлогу жменю сухого листя, — зроби ласку, позич трохи твого чудового блакитного вогню.

Лунг видихнув на листя язичок полум’я. Професор поклав навколо вогнища кілька каменюк і поставив на них свою каструлю.

— Я приготував суп, — сказав він. — Гороховий суп зі свіжою м’ятою, улюблена страва у цих краях. Я подумав, що кобольд, хлопчик і худий, як спиця, гомункулус напевно нічого не мають проти гарячого обіду перед подорожжю. Драконам, як відомо, досить місячного сяйва. Чи мене неправильно інформували?

— Правильно, — Лунг труснув головою, поклав морду на лапи і задивився на вогонь. — Нам нічого не треба, крім місячного сяйва. Наша сила прибуває разом із місяцем, але так само разом із ним зникає. Коли у небі молодик, мені, буває, не стає сили навіть на те, щоб вийти з печери.

— Ну, я сподіваюся, що під час подорожі з цим проблем не буде, — сказав професор, помішуючи своє вариво в каструлі. Сірчана шкурка присіла біля вогню і нетерпляче принюхувалася.

— Якщо ця штука зараз не буде готова, — бурмотіла вона, — я почну жувати ось ті колючки, це вже точно, — у череві в неї при цьому голосно забуркотіло.

— Краще не треба, — відповів Барнабас Візенгрунд. — У багатьох кактусах живуть пісочні люди. З ними краще не жартувати. Крім того, — він зачерпнув суп ложкою і скуштував, — страва майже готова. Я думаю, тобі сподобається. Моя дружина пояснювала мені, що саме люблять кобольди, — він обернувся до Бена:

— А ти маєш родину? Я маю на увазі, крім Сірчаної шкурки і Лунга.

Бен похитав головою:

— Ні.

Професор деякий час задумливо дивився на нього.

— Що ж, бувають речі гірші за подорож у компанії кобольда і дракона, — сказав він нарешті. — Чи не так?

Він порився у своєму кошику і витягнув три миски, три столові ложки і крихітну кавову ложечку для Мухоніжки.

— Але якщо тобі захочеться поспілкуватися з людьми… м-м-м… — професор зніяковіло почухав носа. — Я ж, вибач, навіть імені твого не знаю.

Хлопчик посміхнувся.

— Бен, — відповів він. — Мене звуть Бен.

— Ага, дякую. Отже, Бене, — професор налив суп у миску і простягнув її Сірчаній шкурці, яка вже нетерпляче облизувалася. — Якщо тобі одного разу захочеться поспілкуватися з людьми, приходь у гості до мене і моєї родини, — він поліз у кишеню штанів, витяг пом’яту і трохи заляпану візитівку і простягнув Бену:

— Ось, будь ласка, це наша адреса. Ми могли б погомоніти про кобольдів і драконів. Можливо, навіть твої друзі так само захочуть прийти разом із тобою. Тобі напевно сподобається моя дочка. Вона чудово розуміється на феях, набагато краще, ніж я.

— Спасибі, — затинаючись, сказав Бен. — Це дуже люб’язно з вашого боку, правда.

— Дуже люб’язно? Чого б це? — професор подав йому миску з гарячим супом. — Що ж тут люб’язного, скажи на милість? — він простягнув Мухоніжці кавову ложечку. — Можна, ти будеш зачерпувати у Бена? У мене, на жаль, лише три миски.

Гомункулус кивнув і сів Бенові на руку. Барнабас Візенгрунд знову повернувся до хлопця:

— То що ж у моєму запрошенні люб’язного? Гадаю, люб’язно буде, якщо ти його приймеш. Ти приємний хлопець, а крім того, після такої подорожі напевно зможеш розповісти чимало цікавого. Тому з мого боку бажання запросити тебе в гості видаватиметься справжнім егоїзмом, якщо вдуматися.

— Ми відвеземо його до тебе, щойно повернемося, — пообіцяла Сірчана шкурка, прицмокуючи. — Ах, лисички і маслюки, до чого ж смачний суп!

— Тобі справді подобається? — професор задоволено посміхнувся. — Ну, якщо вже це каже мала кобольдиха, то, напевно, це правда. Чекайте, але ж треба ще вкинути туди трохи свіжої м’яти. Ось, прошу!

— М’ята! М-м-м! — Сірчана шкурка закотила очі. — Треба нам взяти тебе з собою кухарем, Барнабасе!

— Я б залюбки, — зітхнув професор. — Але, на жаль, у мене паморочиться у голові на великій висоті, не кажучи вже про політ. Крім того, я скоро маю зустрітися з родиною. Ми сядемо на корабель і попливемо на пошуки Пегаса, крилатого коня. Тим не менш, ваша пропозиція — велика честь для мене, — він злегка вклонився, а потім налив і собі миску свого надзвичайно смачного супу.

— Лунг розповів, що ви вважаєте, ніби саме він якимсь чином привернув увагу цього василіска, — сказав Бен. — Це правда?

— Боюся, що так, — професор Візенгрунд знову наповнив супом миску Бена і простягнув йому окраєць хліба. — Я абсолютно переконаний, що одна казкова істота притягує другу. Я гадаю, що Лунг ніколи не помічав цього через те, що поруч із ним завжди перебувала якась казкова істота, а саме ти, дорога Сірчана шкурко. Але у більшості ваших родичів одразу починає свербіти шкурка, щойно ви опиняєтеся поблизу, тому цікавість завжди буде нестримно притягувати їх до вас.

— Обрадував, нічого не скажеш! — пробурмотіла Сірчана шкурка, з похмурим виглядом зазираючи в паруючу каструлю. — Гірські гноми — це ще куди не йшло, але те, що ви тут розповідаєте про цього вазелінска… — вона стурбовано похитала головою. — Хто до нас заявиться наступним разом?

— Ну… — окуляри Барнабаса Візенгрунда зовсім запітніли від пари, поки він мішав суп. Він зняв їх зі свого великого носа і протер. — Бачиш, на цій планеті залишилося не так вже й багато казкових істот. Більшість із них зникли багато століть тому. Але, на жаль, вижити вдалося якраз найменш приємним представникам цього племені. Тому, якщо ваша подорож буде довгою, готуйтеся до неприємних зустрічей.

— Професоре! — Бен доїв останню ложку супу і поставив миску в сріблястий пил, що залишився від василіска, і який досі вкривав долівку печери. — Чи доводилося вам чути про Поділ неба?

Сірчана шкурка штурхнула Бена в бік. Лунг підвів голову. Мухоніжка нашорошив вуха.

— Доводилося, — відповів професор, обтираючи свою миску шматком хліба. — Подолом неба називають ті відомі з легенд гори, за якими нібито лежить долина — батьківщина драконів. Але це, власне, майже все, що я про неї знаю.

— А що ти ще знаєш? — запитав Лунг.

— М-м-м… — Барнабас Візенгрунд наморщив лоба. — Поділ неба, мабуть, розташовується в Гімалаях — це дев’ять снігових вершин, майже однакової висоти, що оточують, немов захисне кільце, казкову долину. Ми з Вітою — це, до речі, моя дружина — кілька років тому хотіли вирушити на її пошуки, але раптом натрапили на сліди єдинорога. Так вже вийшло, — він похитав головою. — Одна наша колега, знаменита Зібеїда Халіб, спробувала тоді відшукати долину, але, на жаль, безуспішно. Хоча ніхто на світі не знає про драконів більше, аніж вона, — професор подивився на Лунга. — Вам, мабуть, варто було б її відвідати. Вона зараз у Пакистані. Якщо ви летите в Гімалаї, це вам якраз по дорозі.

— Ну, — Сірчана шкурка жадібно глянула на паруючу каструлю, і Барнабас Візенгрунд поспішно налив їй ще миску супу, — про драконів Лунг без того все знає. Адже він сам дракон.

Професор посміхнувся:

— Це вже точно. Але ж Лунг не може летіти, коли не світить місяць, чи не так?

Сірчана шкурка скривилася:

— Цього жоден дракон не може.

— Згоден, але хіба завжди так було? — поцікавився професор. — Зібеїда нещодавно написала мені, що вона, як їй здається, знайшла дещо, здатне замінити силу місячного сяйва. Хоча б на короткий час. Вона пише про це у дуже таємничих виразах. Звичайно, довести вона нічого не може — вона не знає жодного дракона, на якому можна було б спробувати її засіб.

Лунг, який весь час задумливо дивився на срібний пил, підвів голову.

— Це цікаво, — сказав він. — Я від початку нашої подорожі ламаю голову над тим, що буде, коли ми долетимо до високих гір саме тоді, як на небі зійде молодик.

— Отже, як я казав, — професор знизав плечима, — Зібеїда нібито щось знайшла, але подробиць вона мені не повідомила. Вона мешкає зараз у селі на узбережжі Аравійського моря, неподалік гирла Інду. Крім досліджень про місячне сяйво, вона тлумачить там одну історію, що, як кажуть, сталася в околицях цього села більш, аніж сто п’ятдесят років тому.

— Це історія про драконів? — запитав Бен.

— Ну звичайно, — професор посміхнувся. — Про що ж іще? Зібеїда — фахівець із драконів. Мова йде, наскільки мені відомо, про цілі зграї драконів.

— Зграї драконів? — недовірливо повторив Лунг.

— Так, — кивнув Барнабас Візенгрунд. — Саме так. Старі люди у цьому селі стверджують, що їхні діди бачили, як щоразу, коли на небі був молодик, на узбережжі з’являлися зграї драконів і купалися в морі. Поки не сталася загадкова подія, — професор наморщив чоло. — Одного разу вночі, приблизно півтора століття тому, з моря з’явилося чудовисько і напало на одного з драконів, який купався. За описом це міг бути лише морський змій, але от що дивно: морські змії і дракони — далекі родичі, і мені невідомо жодного випадку, щоб вони нападали одне на одного. А це морське чудовисько, як я сказав, чомусь напало на драконів. І від того часу вони більше не з’являлися. Зібеїда підозрює, що вони повернулися за Поділ неба і більше вже не покидали свого притулку.

Лунг підвів голову.

— Вони сховалися, — сказав він. — У драконів всі історії про втечу, переслідування, сховок. Невже немає інших?

— Чому немає? — здивувався професор. — Саме там, куди ви летите, дракон вважається священною істотою, що приносить щастя. Але якщо він справді з’явиться перед ними… — Візенгрунд похитав головою. — Не знаю, що скажуть на це люди. Будь обережний.

Дракон кивнув.

— Морських чудовиськ нам так само варто остерігатися, — похмуро зауважила Сірчана шкурка.

— Ну, це було давно, — заспокоїв її професор. — І окрім як у цій історії, нічого подібного більш ніде не траплялося.

— А крім того, це було ніяке не морське чудовисько, — пробурмотів Мухоніжка і тут же злякано затиснув собі рот рукою. Бен здивовано повернувся до нього:

— Що ти сказав?

— Ні-ні, нічого, — пробелькотів Мухоніжка. — Я просто хотів сказати, що… м-м-м… морських чудовиськ напевно вже давно не існує. Я саме це мав на увазі.

— Ну, в цьому я не дуже впевнений, — сказав Барнабас Візенгрунд задумливо. — Але якщо вас цікавить ця історія, то вам справді варто летіти через Пакистан і зазирнути до Зібеїди. До того ж вона, можливо, зуміє вам допомогти перехитрити місяць-молодик. Хто знає.

— Це було б непогано! — Бен ізсадив Мухоніжку на долівку, скочив і вибіг із печери. Він зняв із каміння мапу Гільберта Довгохвостого, яку розклав там для просушування. Вона вже зовсім висохла і злегка потріскувала, коли Бен розгортав її перед професором.

— Ви не могли б показати мені, де тут це рибальське село, в якому мешкає спеціалістка з драконів? — попросив він. Барнабас Візенгрунд із подивом схилився над мапою.

— Молодий чоловіче, це неймовірно! — вигукнув він. — Це справжній шедевр картографії. Хто вам її дав?

— Один знайомий щур, — відповіла Сірчана шкурка. — Але особливої користі нам від цієї штуки поки що не було.

— Ах ось воно як, один знайомий щур! — пробурмотів професор і ще нижче схилився над чудовим витвором Гільберта Довгохвостого. — Я б теж був би не проти замовити у нього мапу. Дуже цікаві, наприклад, місця, що відмічені жовтим. Деякі з них мені відомі. Що означає цей жовтий колір? Ага! — він подивився на поле мапи. — Жовтий: біда, небезпека. Можу підтвердити, що саме так воно насправді і є. Бачите? Ось, — він тицьнув пальцем у мапу, — ми перебуваємо тут. Все жовте-жовтісіньке. Ваша мапа повинна була б вас застерегти від цієї печери.

— Справа в тому, що ми взагалі не мусили тут приземлятися, — сказав Бен. — Минулої ночі буря відтіснила нас на захід. Ось бачите? — він показав на золоту лінію, прокреслену Гільбертом Довгохвостим. — Ми повинні летіти за цим маршрутом. Але ж він не проходить через те село?

Барнабас Візенгрунд задумливо похитав головою:

— Ні, але ви зробите не такий вже великий гак. Вам треба буде відхилитися від маршруту всього лише на кілька сотень кілометрів на південь. На такому довгому шляху різниця буде непомітна. Щоправда, — професор спохмурнів, — у пошуках Подолу неба, як я вже сказав, Зібеїда вам допомогти не зможе — вона сама його шукала, але безрезультатно. Так, у цих пошуках… — Барнабас Візенгрунд похитав головою, — у цих пошуках вам, напевно, ніхто допомогти не зможе. Поділ неба — одна з найбільших загадок цього світу.

— Що ж, доведеться нам обшукати його весь, — сказав Бен, дбайливо складаючи мапу. — Облетімо кожен куточок у Гімалаях.

— Гімалаї дуже великі, мій хлопчику, — зауважив Барнабас Візенгрунд. — Ти навіть уявити собі не можеш, які вони великі, — він провів рукою по сивому волоссю і став паличкою малювати на посрібленій долівці ієрогліфи. Один із них був схожий на вузький розріз очей.

— Що він означає? — з цікавістю запитав Бен.

— Оцей? Він… — професор різко випростався і подивився на дракона. Лунг здивовано глипнув на нього.

— У чому справа? — запитав Бен.

— Джин! — вигукнув професор. — Джин із тисячею очей.

— Із тисячею? — пробурмотіла Сірчана шкурка, облизуючи миску. — Я не знаю нікого, хто мав би хоча б три.

— Слухайте! — професор схвильовано нахилився вперед. — Адже досі вам була сама лише шкода від того, що ви притягуєте інші казкові істоти, чи не так? Або, принаймні, ніякої користі.

Дракон похитав головою.

— А що, якби, — продовжував професор, — ви притягли істоту, яка допомогла б вам у ваших пошуках?

— І ця істота — джин? — поцікавився Бен. — Із тих, що сидять у пляшці?

Професор засміявся:

— Азіф навряд чи дасть посадити себе в пляшку, мій хлопчику. Адже він, аби ти знав, дуже могутній джин. Розповідають, що він здатний зробитися величезним, як місяць, і крихітним, як піщинка. Шкіра у нього синя, немов вечірнє небо. Вона вкрита тисячею очей, в яких відображається тисяча місць, які існують на світі, і кожного разу, коли Азіф моргає, у дзеркалі його зіниць відображається нова тисяча місць.

— Схоже, я воліла б ніколи з ним не зустрічатися, — пробурчала Сірчана шкурка. — І навіщо нам його викликати?

Професор знизив голос:

— Тому що цей джин знає відповіді на всі питання на світі.

— На всі? — недовірливо перепитав Бен. Барнабас Візенгрунд кивнув:

— Летіть до нього і запитайте, де розташовується Поділ неба.

Троє друзів переглянулись. Мухоніжка неспокійно совався у Бена на плечі.

— А де ми його знайдемо? — запитав Лунг.

— Вам доведеться відхилитися від маршруту, але я гадаю, що справа того варта, — професор розгладив мапу Гільберта Довгохвостого. — Це ось тут. Вам треба дістатися нижнього краю Аравійського півострова, — він провів пальцем по мапі:

— Якщо ви полетите вздовж шосе, що тягнеться узбережжям Червоного моря, на південь ось до цього місця, — він постукав нігтем по паперу, — де воно завертає на схід, то ви опинитеся біля ущелини Ваді Юмах. Вона така вузька і глибока, що на її дні сонце світить лише чотири години на день. І все ж таки там внизу ростуть гігантські пальми, а між стрімкими скелястими стінами біжить річка, навіть тоді, коли вся вода в окрузі пересихає під палючим сонцем. Саме там мешкає Азіф, тисячоокий джин.

— А ви самі його коли-небудь бачили? — запитав Бен. Барнабас Візенгрунд із посмішкою похитав головою:

— Ні, для мене він нізащо не з’явиться. Я не дуже його цікавлю. Що ж до дракона… — він подивився на Лунга. — Дракон — це зовсім інша справа. Лунг обов’язково приверне увагу Азіфа. А тобі, Бене, доведеться поставити йому запитання.

— Мені? — здивовано запитав Бен. Професор кивнув:

— Саме тобі. Азіф відповідає на запитання лише у тому випадку, якщо виконані три умови. По-перше, запитання мусить ставити людина. По-друге, це має бути питання, яке джинові ще ніколи не ставили. Якщо в Азіфа вже питалися про щось таке подібне, той, хто запитував, на все життя залишається слугою джина…

Лунг і Бен злякано перезирнулися.

— По-третє, — продовжував професор, — запитання повинно мати сім слів, не більше і не менше.

— Це вже занадто! — Мала кобольдиха схопилася, люто чухаючи свою шкурку. — Ні, ні, ні, це все нікуди не годиться. Зовсім нікуди. У мене свербить шкурка від самої лише думки про зустріч із тисячооким. Як на мене, нам краще просто летіти за маршрутом, який намалював цей задавака щур.

Лунг і Бен мовчали.

— Саме так, ваш щур… — професор почав збирати миски та інший посуд назад до кошика. — Він так само знає про джина. Ущелину Ваді Юмах він повністю зафарбував на мапі жовтим. Знаєте що? — порушив він мовчанку, яка раптово запала. — Сірчана шкурка, напевно, права. Забудьте про джина. Надто вже небезпечне це знайомство.

Лунг продовжував мовчати.

— Отакої! Летимо до нього, — сказав Бен. — Я не боюсь. Адже питатися все одно мені, чи не так? — Він знову опустився навколішки поруч із Барнабасом Візенгрундом і схилився над мапою. — Покажіть мені, будь ласка, ще раз, де саме розташовується ця ущелина, професоре.

Барнабас Візенгрунд запитально подивився спершу на хлопчика, потім на Лунга і Сірчану шкурку. Маленька кобольдиха лише нервово плечима знизала.

— Він правий. Питатися доведеться йому, — сказала вона. — А якщо цей джин справді знає відповідь, це дуже скоротить час наших пошуків.

Дракон стояв і нічого не казав. Лише хвіст його неспокійно метлявся туди-сюди.

— Та припини вже, Лунгу! — сказав Бен. — Не дивись, будь ласка, так!

Дракон зітхнув:

— А чому мені не можна буде запитати?

— А знаєте що?! — вигукнула раптом Сірчана шкурка. — А нехай запитує цей гоменколос! Адже він лише за розміром трохи менший, а так — справжня людина. Цей джин із тисячею очей напевно сам плутається у всьому, що бачить. Він вважатиме його за людину. А якщо з питанням буде щось не так, Мухоніжка просто отримає нового господаря, а ми від нього звільнимося.

— Припини, Сірчана шкурко! — Бен пошукав очима Мухоніжку і виявив, що той зник.

— Де він? — стривожено запитав хлопчик. — Адже він щойно був тут! — Бен сердито подивився на Сірчану шкурку:

— Він утік, тому що ти весь час говориш йому якісь гидотні речі.

— Що за дурня! — пхикнула у відповідь маленька кобольдиха. — Просто наш маленький Павучисько злякався тисячоокого з синьою шкірою і цілком слушно вшився геть. Як на мене, дуже вдало вийшло.

— Підло так казати! — напустився на неї Бен. Він схопився, підбіг до виходу з печери і визирнув назовні. — Мухоніжко! — гукнув він. — Мухоніжко, де ти?

Барнабас Візенгрунд поклав йому руку на плече.

— Сірчана шкурка, мабуть, права: ваша подорож видалася цьому малюкові занадто ризикованою затією, — сказав він. І, подивившись на небо, зауважив:

— Вже сутеніє, друзі мої. Якщо ви справді хочете поговорити з джином, вам невдовзі час вирушати. Шлях туди лежить здебільшого крізь пустелі — спекотні дні, прохолодні ночі, — він підняв свою корзину і ще раз посміхнувся Бену:

— А ти, виявляється, хоробрий хлопець. Я зараз швиденько сходжу до табору і принесу вам ще провіанту на дорогу. А тобі, напевно, не завадить тюбик крему від сонця і хустку на голову, як носять араби. А про гомункулуса не турбуйся. Це дуже примхливі істоти. Хтозна, можливо, йому просто закортіло повернутися назад, до його творця, — з цими словами він розсунув тернові зарості біля входу в печеру і розчинився у вечірніх сутінках. Сірчана шкурка, підійшовши, стала поряд із Беном, сторожко озираючись.

— Мені б все ж таки дуже хотілося знати, куди подівся цей малюк, — пробурмотіла вона.

Знадвору між пальмовим гіллям пролунало каркання крука.