Вовкулаки не пройдуть

Частина перша Ще не вмерла…

А от москалів якраз у нашому селі Великі Колоди і прилеглому до нього хуторі немає. Є євреї - в кількості одна особа. Прибився у Великі Колоди з великої ж любові. І ще - зять баби Софи, котрий “кавказької національності”, з таким хитромудрим іменем, що баба, коли писала дочці листа у місто, починала його так: “Здрастуй, дорога доню Галю… і твій муж”. Доня Галя давно вже під мамине крило повернулася, її муж справно служить у баби Софи зачухою - “завідуючим чужим хазяйством”, приймаком, себто і навіть українську мову вивчив. Хтось колись спитав його: навіщо? І одержав:

- З поваги до тещі! Слухай, вона ж мене сином називає!

А вся справа в тому, теща ніяк його імені не вимовить, тому й звертається: синку! Але то таке. Я про інше.

Те, про що я маю розповісти, могло статися в будь-якому селі нашої України, будь-якого року після 1991-го. Тому не питайте, в якій області наше село. Яка різниця, всі ми - українці.

Великі Колоди разом із прилеглим до них хутором Малі Пеньки - не обласний центр і навіть не районний. Проте останні…надцять років життя у нас, хвалити Бога, цвіте і буяє. Завдяки об’їзду.

Пояснюю: спочатку гавкнулася траса, що через райцентр ішла. Гавкнулась якраз тоді, коли “пєрєстройка” стрімко переходила в перестрілку. Тобто, ще за еСеРеСеРу. Ну, воно як - дорозі гаплик, але ж їздити людям треба. Хоча б в об’їзд. А отой об’їзд зробили через наші Великі Колоди. І навіть залатали асфальтом найглибші дірки в бруківці, ще й дорожні знаки на додачу пришпандьорили. І загуло на наших тихих вуличках, задеренчало і забібікало. Навіть уночі. Особливо після того, як зняли з сільради червоний прапор і повісили синьо-жовтий.

Ремонт основної магістралі затягнувся. То інвесторів не знаходили, а коли знаходили - інвестиції розкрадали. То цемент для бетону виявлявся не тієї марки, зате чудово підходив для будівництва котеджів у мальовничих куточках нашого краю. То губернатора міняли, то районного голову виганяли, то ще щось заважало. Тому об’їзна дорога поступово перетворилася на головну. І почала обростати, як кажуть вчені люди, інфраструктурою. Спочатку розквітла вже геть занедбана чайна на три столики. Потім кіоски на узбіччях повистромлялися, а за ними і генделики. А коли Василь на прізвисько Дизель переробив свій рідний городець на автостоянку для ТІРів і пробив заправочку - навіть ліниві збагнули, що жити при дорозі, як отой будяк, у наші часи вже не випадає.

Це добре, що нашого полку сільських капіталістів приросло. Бо досі тільки ми з моїм Павлом на власній свинофермі парилися. А решта люду сиділо, склавши руки і чекало, доки вернеться совєцька власть і помаже всім їм медом. А головне - відновиться колгосп, в якому знову можна буде красти.

Рипнулися було за звичкою красти і в нас. Але! Я на цих експропріаторів маю протиотруту, як зараз кажуть - “кришу”. Все дуже просто: наш дільничний міліціонер - мій двоюрідний брат Олексій. Він не просто міліціонер, а по-нинішньому - Шериф. Йому МВС навіть офіс спорудило посеред села. На повороті. На два поверхи. Знизу приймальня, капезе і туалет з унітазом. А на другому поверсі - службова квартира. Ну, пощастило хлопцеві, нічого не скажеш. Мені з ним, до речі, теж. Після першої ж спроби колодчан “приватизувати” з нашого обійстя якусь дещицю, він зібрав збори і пояснив, що з цього приводу каже Закон:

- Краще - по-людському: як щось треба, спитайте.

- А от я попросив п’ятірку - не дали! - поскаржився хтось. - А у них гроші є, я знаю!

- Що значить - попросив? Позичити?

- Ні, чому позичити? У них же є, то хай дадуть тому, в кого немає.

- Дядьку, вони не зобов’язані вам просто так давати. Це ж вам не колгосп. Вони ці гроші не малюють, а власними руками, власним потом заробляють. Та якщо ви запропонуєте їм допомогу, вони вам за неї заплатять.

- О! Що ж це робиться? Знову експлуатація трудового класу, як до революції?

- Ви нам іще тут “Повстаньте гнані і голодні!” заспівайте.

- А що таке?

- А те таке, що якщо вам Марія просто так ту п’ятірку дасть, то вийде, що ви її експлуатуєте? До речі, коли у них толока була, щось я вас там не бачив. А Павло всім, хто прийшов, потім добре віддячив.

Не одразу, але згодом вдалося вибити з мізків колодчан оте совкове сміття “мені повинні дати”. Особливо, коли це стосувалося мого мобільного телефону. Мобільник такої старенької моделі, зі слабенькою батарейкою (чи то пак - акумулятором), але ж як він мене часом виручав! Я тримала його вдома задля того, щоб із кумою, котра в районі, зв’язуватися одразу, як тільки виникне потреба. Сусіди пронюхали - і почалося:

- Ой, виручайте, так треба подзвонити, так треба! А пошта чомусь зачинена, а в конторі не дозволили! Ой!

А пошта насправді не зачинена, а в конторі ніхто до телефону не просився, а подзвонити треба, щоби спитати, чи це правда, що в районі на гастролях Вірка Сердючка. А як собі до хати телефона провести чи теж мобілку купити, так одразу: ой, ми ж люди бідні! А на ту ж Сердючку навіть до Києва змотатися, так гроші є.

Один поговорить, другий… не встигла озирнутися, як посадили мені весь акумулятор і виговорили всю карточку. До куми дзвонити - а дзуськи! Тоді я запасний заховала, а всім, хто з’являвся показувала телефон із порожнім:

- Ось, бачите, зіпсували мені батарейку, а нову купувати - в область треба їхати. Коли ще я зберуся!

Але я щось відволіклася від головного. А головне - які в нашому селі історії трапляються - куди тим мексиканським серіалам.