Вовкулаки не пройдуть

Розділ третій. Де життя, там і смерть.

Молодь на весіллі збиралася гоцати до ранку, а ми з Павлом, а за нами його батьки і журналіст-ветеран вийшли надвір дихнути свіжого повітря. Задивилися на зоряне небо… он зірка впала, ще одна… а ця куди побігла?

- Та то не зірка, то літак! - вистромився з-під дідової руки наш старший синок.

- Ні, не літак. Бо не чути, як гуде, - заперечив йому з-за батькової спини молодший.

- Кажу тобі - літак, просто дуже високо летить, тому й не чути.

- Якби літак, то блимав би. А це - супутник. Дивіться всі - он іще один! І ще! Ой, як їх багато! І бігають, наче мурахи по мурашнику.

- Хлопці, а вам не час додому? - прикинувся суворим батьком Павло.

- Ні! - закричали хлопці. - Ще солодкого не подавали! І ми ще танцювати будемо! Ну, тату, завтра ж до школи не треба!

- Тоді - киш у хату, бо померзнете.

Хлоп’ята здиміли, а ми лишилися далі дихати свіжим повітрям. Старий журналіст, не відриваючи погляду від неба, поскаржився:

- Оце тільки у вас у селі Чумацький шлях добре видно. А у нас у райцентрі вже ні. Про Київ не кажу… ліхтарі перебивають.

І раптом перейшов на вірші:

- За вікном небо зорями вишите,

а ви ж мені, мамо, листа пишете…

- Ваші вірші? - поцікавився Павло.

- Та ні, то ще з юності причепилося, вже й не пам’ятаю, чиї, але гарні…

Павлового батька теж потягло на ліричне і він смикнув товариша за рукав:

- Щось пишеш зараз чи тільки розписуєшся - за одержану пенсію?

- Нічого не пишу. Бо про що нині пишуть? Про політику: хто скільки накрав або хто кого зарізав. Сам бачиш, які часи. Колись люди на весіллях пліткували, хто, кого і з ким, а зараз бач - про Черчілля.

- А от як Марія знайшла, хто покійного Сороку в зашморг устромив, чого ж ти не написав?

- Та я зарікся на кримінальну тему писати відтоді, як мені мого детектива зарубали. Документального. Ну, ти маєш пам’ятати. Це одразу після Хрущова було, коли нашого вчителя Панченка вбили, ввечері посеред вулиці.

- То ти що - тоді й написав? Смілива людина!… Стривай, а де ж його тоді зарубали, детектива твого? У “Піонерській правді”? Бо ми ж із тобою - однолітки, ще в червоних галстуках тоді бігали.

- Та ні, це я вже за горбачовської “пєрєстройки” наважився. Пам’ять у мене - гріх скаржитися, то я, правда, старих людей перепитав, переосмислив, знацця, дитячі враження у дусі часу, відфільтрував усе - і сотворив. А мені з “Огонька” прислали цидулку на одне речення: “Ваш допис не відповідає формату нашого видання”.

- Краще би ти свій самогон фільтрував, а не дитячі враження, бо, пригадую, коли я у тебе востаннє був, то такого сушняка назад привіз - півколодязя вихлептав.

- А ти даремно кепкуєш, старий Макаренко. Я ж тобі копію машинопису посилав тоді. Забув? То хто має “самжене” фільтрувати?

- Ну, пробач, пробач. Бо ж уже років зо двадцять пройшло від твого писательства. І що - з тією повістю більше нікуди не потикався?

- Ага! Потикався! Мене поткнули. Запросили до обласного кадебе і ввічливо так, на ви, розтлумачили, що партія об’явила гласність, а не вседозволеність. І щоб я більше не смикав поважаних ветеранів підозрілими натяками. Бо то вже не журналістика, а дискредитація.

- І що?

- Як що? Як бачиш, живий. А взагалі - воно ж як було з тим убивством: всі знали, хто, всі знали, за що, півсела бачило, хто за вчителем ішов, а потім тікав, а міліція ніяких доказів не знайшла. А до речі, щось я не бачу вчителевого сина. Хіба його не запросили?

- Ти ж знаєш, у нас на весілля не запрошують, усі самі приходять. Просто кому весілля - а кому навпаки. Поїхав бідолаха у район на похорони однокурсниці. Вони там усім курсом дуже дружили, зустрічались у неї щороку. От цього разу - на поминках зберуться. Тож нашому Семенові Григоровичу нині не до весілля.

- Ой, життя, життя…

І тут за нашими спинами почувся жалібний голос Петі Гітлера:

- А я теж колись написав детектив. Ще у школі. І мене за це на другий рік лишили.

Ми озирнулися. Наш штатний алкоголік хоч і передрімав, та на ногах уже майже не тримався. Але погляд був у нього був майже тверезий.

- Петюню, про що ти? Який детектив, коли?

Але Петюню вже вимкнуло. Він махнув рукою, м’яко опустився на холодну землю, скрутився клубочком і заснув.

Ми акуратно перенесли бідолаху до хати на вже застелений тапчанчик у закутку і повернулися до столу, де свекор налив старому журналістові чергову чарку зі словами:

- Ну, друже, за твій орган!

- Який?

- Друкований, глупоснику!

- Нема. Гавкнувся тихою смертю. Свобода слова, конкуренція, райрада замість фінансів дала дулю. Одне слово - Бобік здох! Була районка - нема районки.

- Ну, тоді вип’ємо за упокій, як колись казали, “колективного пропагандиста”…

- “… і організатора”! - підхопив відставний газетяр, - Не цокаючись!

Старше покоління прийняло на душу, квакнуло і повернулося до спогадів:

- Ну, як пам’ять просвітило, то може хоч згадаєш, що ти мені про повість мою казав? Тільки чесно.

- Сказав, що написано добре. На Юліана Семенова, правда, не тягне, а на Віталія Коротича - вполнє!

- От мені Коротич ту цидулку і підписав! А хто вже в кадебе стукнув - точно не знаю, але здогадуюсь. Я тебе прошу - пошукай при нагоді, може та повість у тебе ще й досі десь у запічку лежить? Бо з “Огонька” не повернули, а свої копії та рукопис я спересердя тоді спалив. Цікаво було би глянути… з погляду вічності!

- Спересердя спалив чи з переляку?

- Ну, знаєш!

- От тільки не корч із себе Гоголя… добре, добре, домовилися. Покопирсаюсь. Хай тільки твоя вічність трохи зачекає.

Хто би міг подумати, що за кілька днів моєму свекрові доведеться й справді копирсатися по всіх своїх закутках аби нарешті віднайти аж на горищі той третій чи четвертий, через стару копірку віддрукований екземпляр. І то не з цікавості чи ностальгії, а з сумної нагоди.

Не лише Петі Гітлеру не вдалося третього дня весілля дочекатися, а й мені з братом теж. Бо назавтра з самого ранку прийшла дочка вчителя - Семена Григоровича Панченка з заявою про зникнення батька.

- Я ж думала, що він там у друзів залишився ночувати, а вони сьогодні дзвонять, мовляв, як там тато, нормально доїхав? Куди доїхав? - Так додому ж. Вчора одразу з поминок поспішив, щоб на останню електричку встигнути. Вони йому: та зачекайте трохи, машиною на станцію відвеземо, а він: дітки, я ще не такий старий, щоби не зміг пару кілометрів пішки пройти. Холодно? Та я в Сибіру в армії на снігу спав у сорок градусів морозу! А зараз одягнений тепло, а ще й у собачому светрі, то чого б то я змерз? Так і пішов сам.

Собачий светр - то ще одна з прикмет мешканців нашого села. Після того, як багато років тому проїжджі крутелики загубили у нас породистого і дуже кудлатого пса, всі цуценята у Великих Колодах почали народжуватися кошлатими, наче вівці. Жіночки вичісували з них вовну і плели теплі, а головне - дуже корисні при радикуліті светри. Такий же був і у зниклого вчителя. Донька ж і вив’язала.

- До лікарні дзвонили?

- Олексію, ти собі як знаєш, але я одразу до тебе. Бо якщо я подзвоню, то мені можуть і не відповісти, а ти все-таки людина офіційна. Давай дзвонити разом.

Олексій навіть не заїкнувся, що за міліцейськими правилами заяви про зниклих тільки через три доби приймають. Бо по-перше, йшлося про вчителя Панченка, людину всіма шановану, а по-друге, якби він, Шериф, усіх тих правил дотримувався, то бігли би люди до нього по допомогу не в першу, а в останню чергу. І сидів би він досі задрипаним лейтенантом, а не наймолодшим у області майором.

До лікарні Панченка не привозили - ні живого, ні не-живого. Про всяк випадок подзвонили черговому по райвідділу: раптом старий мимоволі у якусь бійку встряв, а міліція не допетрала. Нічого схожого. Більше того, погодилися сигнал одразу зареєструвати, а не післязавтрашнім днем. Записали дані і попросили терміново закинути фотографію. Вже легше. А з іншого боку - ще тяжче.

Наостанку Шериф сам морг набрав. Бо ця печальна установа у нас фактично була кущова. Сюди не тільки з нашого району, а й з сусідніх неопізнаних небіжчиків привозили для експертизи і опізнання. Описали ми Панченка детально, там хтось довго шарудів паперами і нарешті відповів, що і схожого нікого немає. І додав: як не дай Бог щось втрапить, то самі повідомлять. У встановленому порядку - і міліції, і родичам.

Після всього цього Олексій із чистим сумлінням звернувся до Панченкової дочки:

- Заяву принесете завтра, число поставите післязавтрашнє, а пошуки ми вже, як бачите, сьогодні розпочали. Будемо сподіватися на краще.

Заспокоїв він бідну жінку чи не заспокоїв, головне - зробив усе, що належало і навіть більше. Тобто - подзвонив окремо кільком дільничним (бо ж треба якось і своєю владою старшого над ними скористатися) і роздав доручення. Кому підійти на нашу станцію і переговорити з черговим по перону, кому відслідкувати шлях учителя від школи, де в актовому залі поминальні столи накрили, до самої станції, звідки він мав від’їжджати, а кому цю саму станцію перетрусити від касира до останнього бомжа. Бо пророблялися три стандартні варіанти: загубився десь уже у нас, не виїхав з району і нарешті - зник “між пунктом А і пунктом Б”. Останній варіант вимагав обов’язкового втручання транспортної міліції, тож мій братик зітхнув і сів писати відповідну реляцію, промовляючи:

- Кажуть, востаннє на нашому перегоні пасажира на ходу викинули, коли нас із тобою, сестричко, ще в проекті не було. Але ні від чого не слід зарікатися. Особливо, якщо ти мент… Ну от, завтра доведеться ноги в руки - і по рейкам, по шпалам шкандибати. І попід укосами все перетрусити.

- Завтра, братику, не нашкандибаєшся, а насидишся. Бо ще до ночі всі Великі Колоди знатимуть, що вчитель пропав і народ зрання побіжить до тебе зі щиросердною допомогою слідству. Тож бережи вуха, бо зав’януть.

- Ну, ти теж послухай. Я тебе дуже прошу. І походи, попитай.

- Олексію, кому з нас майора дали, а кому свині хату розриють, як не погодує?

- Ну не прошу ж тебе спеціально бігати…

- Ще чого не вистачало. І потім - це в сучасних повістях жінки-детективи гасають за вказаними адресами, прикидаються ким завгодно, вигадують якісь прицюцюрені історії, тільки щоби сусіди, знайомі чи родичі розповіли їм, чому громадянин такий-то і громадянка така-то, як у тій пісні - любились, та й розійшлися, але не зійшлися навіки знов. І розповідають!

- Так і тобі розкажуть, бо вірять.

- Розкажуть, якщо пригадають. По-твоєму, наприклад, та ж сама баба Химка все життя сидить і чекає, коли ж то я прийду і спитаю: а чи ви не пам’ятаєте, що було сімнадцятого березня тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року? А вона мені: як же, як же, звичайно пам’ятаю! Всього ж якихось півста років тому було, з невеличким хвостиком, а начебто вчора. Ми з Гапкою ще якраз і дивувалися: і чого це досі Марія не прийшла і не спитала, чому баба Софа вийшла заміж за діда Андрія, а не за попового сина із Зозова?…

- А до речі, сестричко, чому у них не склалося?

- А до речі, братику, якби це до мене чіплялися з такою дурнею, я би спитала натомість: яке ваше діло? А мені - ніякого, бо мені, на відміну від міс Марпл, англійський уряд пенсію не платить, а свій рідненький так і дивиться, що б іще з мене, приватного підприємця, здерти. Тому, як ти розумієш, я б у той бік і не глянула, якби мій рідний-двоюрідний братик, котрий Шериф, та не лінувався сам мізками ворушити.

- Твій рідний-двоюрідний братик без своєї рідної-двоюрідної міс Марпл не впорається. Ну, Мару-у-усю…

- Знацця так… ти з отим своїм однокашником, котрий нам поміг із поросятами справу залагодити, ще дружиш?

- Обов’язково!

- Так ото сідай на телефон, дзвони йому і проси, щоб він зробив “гав!” одному дядькові з його дільниці. Хто і де - я тобі зараз напишу. Він мені ще три дні тому мав кормовий буряк для свиней привезти, а й досі немає. А гроші ж узяв! Будуть буряки - буде і міс Марпл. Але тільки в тому разі, як уже справді припече.

- Ну так, хто ж іще має робити “гав!” якщо не лягавий…

- Ти щось сказав?

- Єсть!

Ви не повірите, але буряки лежали у мене на обійсті вже того ж вечора.

Не те щоб я не хотіла братові допомогти. Але ж мені і справді ніколи тинятися й розпитувати. Це колись, у мої студентські часи, коли вчитися мені було легко, бо ж сільське господарство добре знала, вистачало часу і на кіно з танцями, і на те, щоби на гітарі грати вивчитися (ой, сто років уже до рук її не брала!) і перечитати купу детективів з домашньої бібліотеки подруги-однокурсниці. Правда, я б не сказала, що вони на мене вплинули. Якраз навпаки: англійська чи американська логіка для українця часом ну абсолютно неприйнятна.

Магічні слова “сестричко, виручай, бо вже гаплик!” мій братик вимовив назавтра мало не одразу після сніданку.

Першим, як завжди, з’явився до нашого Шерифа старий дядько Вдовиченко. По-вуличному, вибачайте, Бахур. Не подумайте, що він у нас якийсь там Дон Жуан, через якого жіноцтву проходу немає. Боже борони! За все життя дядько спокусив одну-єдину доярку Докію, сплодив із нею дітей, завів хазяйство. Начебто все - як належить. Та вся штука в тому, що дядько зі своєю Докією чомусь жили, як це зараз називається, у цивільному шлюбі. Але у нас у селі мораль така: якщо ти зі своєю благовірною не повінчаний, чи бодай не розписаний, то тебе ніколи чоловіком Докії Овсіївни ніхто не назве. Будеш ти Дусьчин бахур, доки не помреш, або не порозумнішаєш. Дядько Вдовиченко, видати, вирішив, що краще чекати смерті.

Так от, старий Ба… Вдовиченко тихенько пошкрябав у двері Шерифового кабінету, потім просунув голову:

- От ви тут сидите, товаришу начальник, і нічого не знаєте.

- Влада все знає! - огризнувся мій братик. - А якщо й не знає, то такі, як ви, одразу настукають.

- Не настукають, а поінформують, - образився дядько.

- Скажіть уже краще - збрешуть, - відвзаємив Олексій. - Заходьте. Сідайте і кажіть. Тільки коротко. Раз-два і… “з моїх слів записано правильно”, прізвище, ім’я, по-батькові і дата.

- Під протокол будете? Так не боюсь я вашого протоколу. Не ті зара часи, щоб боятися. Пишіть: мій сусід, громадянин такий-то…

- Не “такий-то”, а ім’я, бо сусідів у вас двоє: ліворуч і праворуч. А третій - через дорогу. То котрий?

- Котрий Бебель по-вуличному.

- Знов за рибу гроші. Ви, громадянине Вдовиченко, не на вулиці, а в офіційній установі. Або кажіть усе, як у попа на сповіді, або - онде двері і вйо!

- Ну… Пащенко.

- Та-а-ак… і що ж Пащенко? Знову ваших курей зі свого городу пужалном виганяв? Хоча, який зараз город? Зима надворі… А! Знаю! Підсвинка зарізав, а вас на свіжину не покликав.

- Ні! Він Панченка вбив. І закопав!

- І напис написав: “Вдовиченко був зануда, він його любив”?

- Даремно глузуєте, майоре. Святу правду кажу. Записуйте: мої підозри щодо злочинної діяльності громадянина Пащенка ґрунтуються на підставі неодноразового винесення ним за останні дні потай, у вечірню пору ближче не встановленої кількості відер свіжовикопаної глини з власної хати на зади власного обійстя. З наступним розсипанням її по землі.

- Я вас, дядьку, мабуть у секретарі до себе візьму. Протоколи складати. Бо у мене так ловко не виходить. Ну добре, виносить Пащенко з хати глину - і що?

- Як що? Він же покійного Панченка до себе в хату заманив, убив і в погребі закопав.

- А чому саме в погребі?

- А де ж? Зима зараз. На вулиці землю ломом не вдовбаєш. А в погребі - якраз м’яка глина. І не замерзла.

- Звідки така обізнаність? Самі, либонь, прикопували - і то не раз? Признавайтесь одразу. І щиросердно: кого, коли, де?

- Поживіть з моє, - огризнувся ображений у кращих почуттях дядько. - Так ви оперативно-слідчі дії проводити будете, чи мені до району їхати?

- Вже приїхали. Понятих треба. Зараз гляну, чи Марія вдома.

- Оце ви правильно робите. Бо сестричка у вас, щоб ви знали, ясновидяча. Крізь землю бачить. Не те, що деякі. Сидять тут у кабінетах і глузують.

Я, на свою голову, була вдома. Хоч-не-хоч, а мусила одягатися і йти до братового офісу. Але не встиг Олексій пояснити, навіщо я йому потрібна, як у двері постукали наступні добровільні помічники закону. Точніше - помічниці. Дві наші легендарні бабусі баба Химка і баба Гапка, або, як вони самі одна одну обзивали, німецька сучка і колгоспна лярва.

Пришкандибали, глипнули на Бахура так, що він сам вилетів за двері (але там і принишк), сіли, сперлися на ціпки і завели:

- Оце ви Григоровича шукаєте, так то його покійниця Валя до себе позвала.

Шериф, котрий уже був не в гуморі, відтак огризнувся, та ще й недоречно:

- Бабусі, стосовно “покійниця позвала” - то це не до мене, а до попа. То по його відомству. У мене покійники нікого і нікуди не кличуть. І не посилають. Лежать собі сумирно, де їм належить, і ні в що не втручаються.

І заробив:

- Ганцихрист! - вигукнула баба Гапка.

- Шмаркач! - додала баба Химка.

- І щоб ти прожив двісті років і твої діти та онуки так старість поважали, як ти нас зараз!

- А бодай тобі грець!

- Здаюсь, здаюсь, здаюсь. Пояснюйте, що ви маєте на увазі. Тільки або по черзі, або дуетом. Бо як одна другу перебиває, то це не розмова. Що ви можете пояснити стосовно громадянина Панченка, який перебуває в розшуку? До чого тут його покійна однокурсниця? І куди вона його позвала, а головне - коли?

- Ні, Химко, ти глянь! У школі вчаться, погони носять, револьверта на пояс чіпляють, а найголовнішого не знають. Як хтось раптом помре чи загине десь, то може тих живих, котрих любив, за собою забрати.

- Як це - забрати?

- З нашого світу - на той, їхній.

- Громадянки бабусі! Я вас ще раз офіційно запитую: яким боком ваші покійники живих забирають і коли саме?

- Уві сні! Приходять і кажуть: мені без тебе сумно, ходімо зі мною. А той, котрий ще живий, якщо не знає, як відповідати, може таки й піти. І все! Вранці не прокинеться.

Братик із такою народною версією контактів живого світу з потойбічним зіткнувся вперше. Тому не став сперечатися, а одразу ж поцікавився:

- А як треба відповідати?

- А так: вибач, дорогенький, я тебе люблю, я за тобою теж скучаю, але я ТУТ потрібніший. Всьому свій час. Зажди.

- Вони завжди погоджуються ждати, бо для них часу не існує. От мій старий, скільки мені не снився, а завжди погоджувався почекати. Перші років десять, щоправда, зітхав тяжко, а зараз тільки головою киває і посміхається.

За дверима теж хтось тяжко зітхнув, а потім почувся смутний голос Бахура-Вдовиченка:

- Брехня це все собача! Не могла Валя його позвати. Ви її знали? Ні! А я знав. Мій старший брат теж із нею на одному курсі вчився. То я вам скажу: золота була людина! Вона би Панченкових дітей і онуків засмучувати не стала. Швидше б вас за собою потягла. Обох! Із вашими язичками…

- Ану, цить там, за дверима! - гарикнув Шериф.

Потім узяв себе в руки і лагідно, але чітко пояснив бабусям:

- Версія ваша, звичайно, має право на існування, хоча моє начальство в неї не повірить, але!… Панченко поки що вважається таким, що зник, а не помер чи загинув. Поки тіла немає, юридично він ще живий. Ще версії є?

- Є. Як не Валя, то вовкулака його забрав. Напав, кров випив, а тіло десь загріб.

- Тю, стара дурепа! Химко, ти чому молодь вчиш? Вовкулаку з упирем переплутала. То він кров п’є. А вовкулака тільки або загризе, або порве. Ну хіба що тіло кудись у кущі затягне - та й край.

- Ти мене, ударнице колгоспна, не вчи. Сама знаю, хто кого в кущі тягне і для чого.

- Знаєш, знаєш… либонь, коли молода була, жодного кущика не минула. Всі знали, чим ти свої трудодні відробляла.

- Ах ти ж сучка німецька! - підхопилась ударниця та ще й кийком замахнулася.

Шериф кинувся поміж них, традиційно заробив з обох боків, але таки розтяг войовничих бабусь по кутках і тимчасово вилучив знаряддя ближнього бою.

- Я вас дуже прошу: про любов - вдома. А я на службі. І у нас не жартики, а людина зникла. Поважана, між іншим, людина.

- От нащот любові - так ми тебе спитати хотіли: ти чого досі нежонатий?

- Громадяночки, а оце до нашої кримінальної справи ніякого відношення не має.

- Як то - не має? Коли людина жоната, та ще й супруга у нього розумна, отака, як ваша сестра Марія, так він і сам жінку слухає, і власним розумом краще кумекає. А як тобі самому ніколи підходящу дівчину шукати, то ми вже надивилися. Зараз, щоправда, піст, трошки потерпите, а там і до вінця. І дівчині добре буде, і тобі від людей більше поваги.

- Бабці, а ви коли надивлялися, окуляри одягали?

- А нам окулярів і не треба. То ви, мужики, всі сліпі по цьому дєлу. Ладні за такими, як Манька з Ганькою, цуциком бігти. А справжньої любові під носом не бачите.

Шериф ухопився за голову:

- Шановні мої і дорогенькі! Кажіть, як на духу: ви мене сватати прийшли, чи все ж таки по справі?

- Одне другому не завадить.

- Тоді поясніть мені, молодому і недовченому: звідки у нас можуть взятися вовкулаки?

- Ага! Нащот звідки може взятися така дурна, що за тебе вийде, то ти не питаєш. Бо погоджуєшся. Одразу за вовкулаків учепився.

- Бабці, не робіть із мене дурня. Як уже сказали “а”, то кажіть і “бе”. То звідки вовкулаки?

- Ну от, а ще влада. Вовки у нас у районі є?

- Ну, є. Колись, кажуть, не було. А зараз - розвелись і розперезались.

- От-от-от! Розперезалися! Скотину у людей деруть?

- Є факти. Почали з собак, а зараз уже й на теличок перейшли. А у Феді Тищенка козу пошматували. Довелося прирізати.

- В саму точку, синку. Прирізати! Народ у нас несознательний або жадібний. Як вовки тваринку не до смерті задеруть, то вони її прирізають і їдять. А то й на продаж - або на базар, або до генделиків.

- Ну то й що з того? Не дохлятиною ж торгують.

- Ой, синку, то ще гірше. Щоб ти знав: як хто м’яса, вовком накусаного, поїсть, той у вовкулаку обертається. І ото ходить собі ночами, ходить і на людей нападає.

- Усі обертаються? Чи через раз?

- Ну, не всі. Бо як, скажімо, чоловік у суботу народився, то його не тільки ніяка сатана не візьме, він сам будь-яку нечисть без борони побачить.

- Бабцю, як це - без борони? Це котра з зубцями?

- Ця, синку. Тільки не велика, бо хто ж її підніме, а маленька, з дерева зроблена. Так от - як хочете знати, чи оцей, приміром, Бахур не відьмак або чи його жінка не відьма, ви на них через ту маленьку борону подивіться. І одразу вгледите - і роги, і хвоста, і копита. Все, як нечистій силі належить.

За дверима аж застогнав нещасний Бахур. А мого братика перспектива побачити цього зануду з рогами, копитами і при хвості добряче розвеселила. А коли відсміявся, то бабусям сказав:

- Ну добре, дайте громадянину Вдовиченку спокій із вашими народними прикметами і скажіть краще, що ви ще можете додати стосовно вовкулаків і до того, як це ліпиться до зниклого вчителя. Припустимо, загриз його цей ваш перевертень. Усе одно має десь тіло залишитися. Самі ж кажете: вовкулаки людей не з’їдають.

- А буває ще так: вовкулака людину навіть не загризе, а просто вкусить. І кінець! Щоночі бідолаха на звіра перекидається, до ранку по лісу бігає, а потім знову в людину і так мучиться, мучиться, доки його хтось не вб’є або не розворожить. Отак, видно, і з Панченком було. Перестрів його десь вовкулака і або загриз, або вкусив.

- То що я маю робити, шановні мої експерти? Всі ліси-переліски, комиші, пустирі ми, звичайно, тричі прочешемо. Як є останки - цілі або пошматовані - обов’язково знайдемо. А якщо він, припустимо, живий і тільки у вовчій шкурі бігає, що тоді? Таких людей, котрі можуть вовкулаку в людину, як ви кажете, розворожить, за моїми даними у Великих Колодах теж нема. Не кликати ж Вітю Пальчика. Той лише чужу дурість на власний прибуток обертає.

- Як то немає? - дуетом обурилися бабусі. - А твоя сестричка? Сам отой…екстрасекс, котрий Пальчик - то він сам казав…

- Моя сестричка - не по тому дєлу. Ви поменше всіляких там Пальчиків слухайте… А от облаву організувати на вовків, це в принципі можна, але що з того? Ну, вб’ємо цього, як ви кажете, вовкулаку. А то виявиться зниклий Панченко. Що тоді? Того, хто стріляв - під суд за вбивство, а мене з вами - туди ж. За організацію і співучасть. Вам, звісно, умовно дадуть - з поваги до старості, а мені на всю котушку.

- А не треба вбивати! - замахали руками бабці. - Дурість яка! Маріє, слухай, ми тебе зараз навчимо. Візьмеш паска, можна свого, можна чоловікового. І у дванадцять ночі підеш на перехрестя. Перестрінеш вовкулаку…

- Громадяночки! - навіть не закричав, а зарепетував Олексій, - Ніхто нічого не візьме і нікуди не піде! Це ви, шановні зараз встанете і самі знайдете двері. Бо їй бо - виведу! Не буду я свою сестричку підставляти! У крайньому випадку сам піду, бо вовкулаки міліцейської форми бояться так само, як і осикового кілка.

- То упирі бояться… - намагалися заперечити бабці, але Олексій грізно підвівся з-за столу і це нарешті подіяло.

Коли двері за бабусями зачинилися, він зізнався:

- Я їм ото пояснюю, а сам думаю: Господи, що я мелю?

- Братику, - заспокоїла я його. - Не все, що старі люди кажуть, варто на глум брати. От скажи мені: чому ми з Павлом ніколи новонароджених поросят нікому не показуємо, доки не підростуть? І про опорос навіть ти не знаєш. Це перше. Друге: чому в нашому селі люди мітлу в сінях чи біля хліва завжди пруттям догори ставлять, а не навпаки? І чому біля дверей комори вісь від старого воза чіпляють?

- Про підкову над дверима до хати знаю. То на щастя. А щодо мітли і вісі - чесно скажу: не знаю… але пам’ятаю, як від баби в дитинстві тим пруттям пару разів нижче спини заробив за те, що двір підмів, а потім мітлу неправильно поставив.

- Так ото ж - поросят нікому не показують, щоб не наврочили. А щодо мітли, так це аби вештиці до хліва не занадилися.

Братик спантеличено глянув на мене і признався:

- Щодо наврочення, то про це я чув. Сам часом тричі плюю через ліве плече. А вештиці - це хто?

- А це відьми, тільки не ті, що чужих корів уночі доять і раз на рік на Лису гору на свій семінар літають, а особливо люті. Вони не тільки худобу, а й людей зі світу зводять.

- Сестричко, кохана, і ти у все це віриш? Я вже не питаю, звідки тобі все це відомо.

- Братику мій дорогенький, якби я вірила тільки у те, що в книжках написане, то я би зараз зі своєю вищою освітою у кращому разі у Софиного Зятя в генделику підлогу мила.

Каюся, не сказала я братикові головного: що не тільки я в нашому селі на так звані забобони зважаю, а й ще дехто. Конкретно - ті, хто колись на сусідів доноси в райком писав, а тепер вночі у нас під свинарником попіл розсипає - щоб невдача клятим куркулям була. Сипте, сипте! У нас із Павлом для таких, як ви навмисно будяк проти хвіртки росте. Діє краще колишнього партконтролю, недаремно друга назва його - чортополох.

- Ну, якщо ти така розумна, то підкажи, де я маю тих вовкулаків шукати.

- Як де? - почулося від дверей, -у Дем’яновій балці, де ж іще.

Ми з братом аж підскочили від несподіванки. Виявляється, обидві бабусі повернулись і з задоволенням підслуховували під дверима, як молодь перемиває їм кісточки.

Що ж до Дем’янової балки - глибоченької улоговини на півдорозі між залізничною колією і нашим селом - то нею лякали не одне покоління неповнолітніх неслухів. Та що там дітвору, коли навіть дорослі намагались, як стемніє, не потикатися у це зачароване місце і робили зайвий гак у кілька кілометрів через роз’їзд. А все тому, що в цій балці колись, ще за царя, сільські дядьки вбили конокрада на ім’я Дем’ян. Заловили на гарячому, коли він пильником коням залізні пута розпилював, але до поліції здавати не стали. Вивели у балочку і забили до смерті. Там-таки і закопали.

Відтоді це страшне місце офіційно вважалося нечистим.

Шериф отямився першим:

- Ну, раз ви так і не пішли, то заходьте знову. Чого вже там - через поріг балакати. Чому це ви раптом Дем’янову балку пом’янули?

Бабусі з відповіддю не поспішали. Знову зайшли до кабінету, поважно всілися, перезирнулись і лише тоді пояснили:

- А де ж іще нечисть шукати, як не в тій балці? Там же закладені покійники скільки років лежать!

- Які такі покійники? Чим закладені? Дем’яна маєте на увазі?

- Що то молодь: вже нічого й не знає. Закладені покійники - це ті, кого не поховали, а так, тільки землею прикидали. Без батюшки і без панахиди.

- Німці, чи що?

- Які німці? Німців у нас не ховали. Тільки в районі, та й то в сорок першому і з їхнім попом.

- І не німці то були, - перебила друга бабця, - а чехи. Бо як при Горбачові ту могилку впорядкували і хреста поставили, то посол приїжджав із Чехії, а не з Германії. А в Дем’яновій балці своїх прикопали. У тридцять третьому.

- Це тих, котрі від голоду померли?

Обидві бабці синхронно зітхнули:

- Гірше. Бо щоб ви знали, як почав у селі і на хуторах народ вимирати, то люди збунтувалися. Начальство побили і в льоху замкнули, а самі пішли до району. То їх начальство… ну, вже не наше, а те, більше, по дорозі перепинило, кажуть, заспокойтеся, все буде добре, вже з Києва комісія до вас їде на поїзді. То ви тут, у балочці зачекайте, вони ось-ось під’їдуть, ви їм усе розкажете.

- І що, приїхала комісія?

- Ага! Приїхала! На цьому, як його - бронепоїзді. І прямо по балці з пушок стали гатити. А потім іще солдати з вагонів повискакували і добили тих, хто ще ворушився. Земелькою зверху прикидали, колючим дротом обнесли - і гайда далі. Ну, дріт у війну народ потрохи розтяг, а неупокоєні душі і досі в Дем’яновій балці щоночі бродять. Отам, либонь, і Панченка перестріли. Бо то ж зі станції найкоротша дорога.

Мій родич зітхнув:

- Боюсь, шановні мої бабусі, що і у нашого вчителя найкоротша дорога, самі знаєте, куди, була зі станції. Або між станціями… це вже слідство покаже.

Бабусі ще би посиділи і поговорили, але ми їх делікатно випроводили. Не встигли вони вийти з будинку Шерифа на вулицю, як Вдовиченко-Бахур знову нагадав про себе:

- Товаришу, чи як вас там - пане майор, ми йдемо до Бебеля чи ви будете тут сидіти, а я пішов на вас писати?

Братику дуже вже хотілося, щоб він таки сидів у своєму теплому кабінеті, а набридливий Бахур пішов. І то так аби більше не втрапляти пану-товаришу майору на очі. Але служба є служба, тож Олексій встав, одягнувся, кивнув мені і ми рушили. На холод.

Те, що бабці розказали про Дем’янову балку, не йшло у мого братика з голови, бо ще зачиняючи за собою двері, він сказав:

- В одному вони праві: не знаю, як щодо нечисті, а щодо нас, живих, то недобре виходить. Люди життя поклали… Як весна прийде - візьму за душу і батюшку нашого, і сільську владу. Хай хоча би з панахидою і всім, що належить, хреста дерев’яного поставлять. Такого, як ви з Павлом коло сільради поставили.

- Розумна річ. Щодо весни. І щодо хреста. А що зараз будемо робити? Куди йти, де шукати?

- У Дем’янову балку, до чорта, до біса… Якби ж то! А доведеться до Пащенка теліпатися, мало не до колишніх Малих Колод. Причому, пішки, бо на морозі у мене машина не заводиться. Але я таки піду, бо якщо ще когось нечиста принесе зі своєю версією, то я точно збожеволію. І завию!… І когось вкушу…

- Я ваших намьоків не пойняв, - ображено буркнув Бахур.

- Слухайте, дядьку, - повернувся до нього Олексій, - все хочу вас спитати: то не ваша сестра?

- Хто?

- Таж Вірка Сердючка? Бо ж схожі… і розмовляєте однаково.

- Нікого не треба кусати, братику, - втрутилася я, бо дядько Бахур підозріло заскрипів зубами. - Ти краще, коли наступного разу пістолета перевірятимеш, а хтось тим часом знову під вікнами тупцятиме, наче випадково на курок натисни. Куля дурна, але свою дірочку знайде.

- Гуманістка ти у мене, - втішився братик.

А дядько Вдовиченко пробурмотів:

- Знову намьоки…