Вовкулаки не пройдуть

Україна не Росія.

Як я вже казала, те наметове містечко з агітаторами в селі одразу прозвали “піонерським табором”. Бо власне ж, так воно колись і було. Саме на цьому місці стояли літні, або як їх тоді називали, фінські будиночки, куди щоліта звозили з усього району юних ленінців на перепочинок. Будиночки ці наші хазяйновиті люди давно вже розібрали і пристосували до діла. Залишився лише отой розбитий літній кінотеатр, у якому з таким гуркотом провалилися гастролі фальшивої Вірки Сердючки.

Так ото ж - усе, що діялося у “піонерському таборі”, негайно ставало відоме всім Великим Колодам. Ну, куди дінешся? Намети хоч і затишні, але ж стінки з брезенту. Тут хоч під ліжко залізь, ковдрою вкрийся, дай сам собі дулю - через п’ять хвилин усе село знатиме.

І от із самого ранку від хати до хати понеслося: соціологи приїдуть!

Треба сказати, що ми у нашому селі про цю породу дещо чули, переважно у сполученні з іще одним не дуже зрозумілим для нас слівцем “рейтинг”. Ото як тільки вибори накочують, так по телевізору лише про одне триндять: “Соціологи встановили, що рейтинг такого-то піднявся, в такого-то - впав…” А на кого він піднявся і після чого впав? Темна ніч! Дурять нас, дурять, дурять!

Соціологів привезли, звичайно ж, центристи. Справжніх, не як Вірка Сердючка. От тільки знову пальцем у небо влучили. Бо за принципом, що мій свекор охрестив “падати з коня - так з хорошого”, вони замовили спеціалістів навіть не у Києві, а вважайте за кордоном. Щоправда, не в Європі, а в Москві, але кажуть, і ці заломили ціну на рівні світових стандартів. Та справа не в ціні, а в тому, що цей коник виявився, як співають наші дітки, “без ноги”.

Москвичів було двоє. Старший - схожий на китайця, у окулярах і з бородою, а другий - такий собі невиразний, гладенько виголений і дорогим одеколоном від нього несло так, що перебивало всі традиційні сільські запахи. Це вже з подальших розмов з’ясувалося, що соціологи полінувалися перекласти свої анкети українською мовою і прихопили те, що у них від власних виборів у Думу залишилося. Зате взяли передоплату. І вийшли на наші вулиці з таким виглядом, як оті грецькі попи, котрих привезли Київську Русь хрестити.

І треба ж було, щоби першим, кого вони запримітили на нашій вулиці, був Петя Гітлер, котрий із самого ранку за звичаєм тинявся навколо “піонерського табору” в надії на те, що раптом щось перепаде - як не халтура, то халява.

Напевне, у порівнянні з їхніми російськими бомжами наш Петя виглядав мало не фраєром, бо соціологи зі своїми анкетами одразу підкотилися до нього і заговорили, природно, російською мовою. І це була їхня друга помилка. Петя випнув груди, задер носа і проголосив:

- Як хочете щось запитати, то говоріть державною мовою або кличте переводчика. Бо я вашого птичого язика не знав і знати не збираюся.

Росіяни остовпіли, а потім витріщилися на супроводжуючого, котрий розгубився не менш, аніж заїжджі.

- Чаво?

- Переводчика требует, мля! - розтлумачив нашенький.

- Это что - Галиция?

- Да нет, Украина, самая настоящая! Я вам сейчас на карте покажу.

- Ото ж! - зрадів Петя Гітлер, - Україна! Найсправжнісінька! А як не вірите, то он моя колишня вчителька йдуть, Валентина Спиридонівна. Спиридонівно! А скажіть-но оцим москалям, яка у мене з російської мови оцінка була?

Старенька Валентина (чи як вона сама вимовляла, Валінтіна Спірідоновна), котру мій свекор якось у запалі суперечки обізвав “наріжним каменем великодержавного російського шовінізму на селі”, зупинилася, взяла руки в боки і нещадно “окаючи” та “гекаючи” вигукнула:

- Пошол вон, нєгоднік! Ти мнє єщо в школє остохрєнєл!

Соціологи спочатку поприсідали, а потім кинулися до ветеранші педагогічної праці зі своїми папірцями. Але вона відбила їхній наїзд, як Кутузов Наполеона під Бородіно:

- А дє ви билі, когда здесь із нас дєлалі нацмєншину і запрєщалі Пушкіна?

Після чого демонстративно показала всім спину і попрямувала собі далі.

Петя Гітлер тим часом стояв собі мовчечки, але на його замурзаній фізії вимальовувалося: “А що я вам казав? І куди ви без мене тепер дінетеся, лебедики?”

Ситуацію розрядив Софин Зять, котрий нагодився на галас зі свого генделика:

- Що ви з ним голову морочите, люди добрі? Дайте йому на пляшку, то він із вами не те що російською, китайською мовою заговорить!

До московських спеців нарешті дійшло:

- Во, мля! Опять на маргинала напоролись!

- За що боролися, на те й напоролися, - втішив Зять. - А взагалі у нас у Великих Колодах такі справи натщесерце не робляться. Заходьте до мене. Бо горілка гріється, закусь стигне. А потім я вам такі шашлички зроблю - вах!

- Ходімо, - приречено сказав нашенький. - витрати спишемо на представницькі.

- Ходіть, ходіть, - підтримав його Зять, - в ногах правди немає, а суха чарка рота дере.

- Послушайте, - озвався старший з двох спеців, котрий з борідкою. - Вы же, кажется, не украинец?

- З Кавказу я.

- И говорите по-ихнему, то есть, по-украински?

- Аякже! З поваги до тещі. Вона мене любить і сином рідним кличе. А я їй, по-вашому, як відповідати повинен: спасіба, мама?

- Тёща? Зятя? Любит? Ну, ваще!… что за страна?!

І пішли до генделика. Вочевидь, наша українська культура вже до Росії якось пробилася. Бо слова “горілка” і “закусь” перекладача не потребували.

В генделику попри ранню пору вже смакував каву “правий”, отой, що кожну дискусію до рукопашної доводив, а навпроти нього сидів мій родич Шериф. Як то кажуть, для порядку. І ми з Галею - тихенько собі в куточечку оформляли накладні на куплених у нас свинок.

Ще не встигли соціологи з нашим центристом сісти за столик, як “правий” зірвався на ноги, розкинув руки і басом проголосив:

- Как говаривал в аналогичном случае первый русский революционер протопоп Аввакум: «Пошто прикатили, б…ски дети?» Палкий привіт москаликам!

“Москалики” аж попригиналися, а їхній старший злякано перепитав нашого:

- Это точно не Галиция?

- Та ні, - перейшов на державну кучерявенький, - але цей пан таки з Галичини. І наш, до речі, опонент.

Росіянин зрозумів без перекладу, бо лише головою закивав:

- Мощный у вас пиар, мощный, ничего не скажешь!

І тут Зять почав виставляти на стіл укриті холодною росою пляшки, свіжоспечені хлібини, цибульку-огірочки-помідорчики-перчики-укропчик-петрушечку. А на самий центр - велику тацю, на якій у вигляді шашлику розлігся один із тих нащадків Коханого, кому в цьому житті не пощастило.

Господар особисто налив російським гостям по фірмовому гранчаку з весільного посагу своєї тещі і виголосив довгий українсько-кавказький тост за дорогих гостей і гостинних хазяїв.

Після третьої, гусарської, москвичів пробило на правду:

- Хотели по-честному, а вышло, как у… Черномырдина.

- То нічого, колеги, то нічого. Перекусимо, погуляємо, надвечір юшку замовимо, уху по-вашому. А оці анкетки ви нам залиште, ми над ними попрацюємо.

- Тут главное, чтобы ваши результаты с последующим экзит-полом не разошлись.

- А це ще що за хієровина така?

- Последний писк моды: после выборов на участках опрашивают людей, кто за кого проголосовал, а потом сопоставляют с предварительным анкетированием.

- Що ви кажете? Спасибі, бо ще встигнемо оцей ваш, як його, котрий екзіт, загнати в кошторис.

- Рано радуетесь. На Западе с этим очень строго. Сойдутся цифры - распишитесь в ведомости. Не сойдутся - в грызло!

- Що, так одразу і в гризло?

- Ну не совсем так. Это я образно. Просто сошлось - есть оплата и новый заказ, не сошлось - нет ни бабок, ни заказа.

- Н-да… Європа, я вам скажу. А у нас навіть курви без передоплати не дають.

- А у вас в селе и такой сервис есть? - пожвавішали “специ”.

- Є. У нас усе, що хочеш, є. Навіть уроки естрадного вокалу. І ті, про кого ви питали, теж є. Та вже десь котрий день не видно. Мо’, в область майнули, а мо’ і в Київ - на підвищення кваліфікації.

- А, ну ладно. А насчёт девочек, так вы не лезьте в НАТО - и проблем не будет. Ну что - наливай?

- Аякже!

- Стоп! Та куди ж ти, опудало москальське, гранчака тягнеш?

- А что - тебе жалко?

- Та до чого тут жалко! Хіба ж можна отак - на вису наливати?

- А почему нельзя? Что, плохая примета?

- Дуже погана. На вису тільки на кладовищі наливають. Бо там столів не накривають.

- Хм-м-м… а у нас всегда так наливают…

- От того у вас там усе отак от - сторч головою.

- Чего-чего? Да на себя посмотрите!…

- Брек! Ану розійшлись у різні кутки і тихесенько п’ємо!

На жаль, дискусія між нашими і їхніми на найцікавішому місці вийшла за межі мого слуху - бо вся соціологічна братія рушила протруситися після шашликів. Але я нічого не втратила, бо коли підсіла до родича, то почула, як “правий” говорить йому:

- Знаєте, як наш лідер оцю публіку називає, котра соціологи?

- Не чув.

- Наперсточники! З ними - скільки грошей не кидай, а всі у них у кишені будуть. От як ви вважаєте, пане владо, на минулих виборах у Верховну Раду з кого оці соціологи найбільше здерли?

- Звичайно, з того, хто найбільше голосів набрав. Логіка.

- Подаруйте вашу логіку Петі Гітлеру, бо так у лейтенантах і посивієте. Найбільше вони заробили якраз на тих, хто пролетів, мов фанера над Парижем.

- Та ви що! А як це так?

- Талант, пане владо, талант! Такого замовникам наспівали, що ті їм одразу всю суму передоплатою скинули.

- Багато скинули?

- Що вам скажу - от ми школярикам по п’ять копійок за наклеєну листівку платимо. Від себе, можна сказати, відриваємо. Плачемо отакими… ні, о-о-отакими сльозами, що діток ображаємо, але більше нема. А ці - наперсточники - чемоданами гонорар беруть. Як скажу суму прописом - все одно не повірите. З автоматом Калашникова стільки за п’ять років не заробиш, навіть якщо виключно “обмінки” грабувати.

Мій чесний Шериф ухопився за голову:

- Господи, що ж це робиться? У нас у Великих Колодах колись, ще за радянської влади, мій двоюрідний дядько дав за дочку в посаг три кіла червінців. Червінців, а не сотенних і навіть не двадцятьп’яток. І що? Ще оркестр “вишибального” маршу не дограв, а вже йому на голову обехаес з прокуратурою і районне кадебе. А тут - чемоданами! Кінець світу! І хоча б на користь, а то ж - на вітер! І що, ради на них немає?

- Звідки? Це ж вам не кримінальний елемент. А за їхні художества статті не передбачено. Це тільки комуняки колись голові колгоспу або директору заводу за приписки строк давали. А ці - що вам треба, те й намалюють. А народ вірить!

- Ну добре, народ вірить. А ті, котрі замовляють, чого мовчать? Це ж аферизм!

- По-перше, мовчать, бо куди з такою скаргою підеш? У податкову інспекцію? Не смішіть! Звідки у скромного нардепа з зарплатою півтори тисячі гривень зайвих п’ять мільйонів доларів віднайшлося, та ще й не задекларованих!

- Ні, це вже точно кінець світу. Наші бабці он тридцяти гривень прибавки до пенсії котрий рік чекають. А вони - мільйонами розкидаються!

- Пане владо, ви аніж отут-от теревені слухати, пройшлися б назирці за тими наперсточниками, бо раптом хтось із них після літра випитої і пів поросятка з’їденого теж у якійсь копанці втопиться, а вам відповідати!

Тут і я свої п’ять копійок встромила:

- А що - по-вашому Кульок у копанці втопився?

- Ні, не втопився.

- Чому ви так вважаєте?

- Бо він - лайно. А воно не тоне.

- Жартики у вас, шановний. Мій Коханий почервонів би. Котрий кнур!

- Привіт йому. Він, здається, єдиний політично не заангажований у ваших Великих Колодах. Бо решта вже продались. Або набивають ціну.

- Що за натяки? - насупив брови Шериф. - Як усі, то і я?

- Боронь Боже! Я виключно про відсутніх.

- І про відсутнього Кулька теж?

- По нього - в першу чергу. Мене лише одне цікавить: де це він примудрився так гарно заховатися, що на нього й досі ніхто не наступив?

Наступного дня з села зникли всі журналісти. Ще вчора до пізньої ночі тинялися за звичкою вулицями, скрізь заглядали, клацали своїми фотоапаратами та наводили на все телекамери, перекрикували, сидячи в генделику, навіть наших сільських цапів і собак - а тут раптом тиша! Благодать! Самі лише агітатори з наглядністю під пахвою туди-сюди бігають. Ну, та ми до них уже звикли.

- А куди це ваша Каїнова печать поділася? - поцікавилася я у вусатого “правого”, котрий якраз минав наші ворота. Він зупинився, посміхнувся і не без задоволення пояснив:

- Серед ночі рвонули на Трускавець. Хтось стукнув, що „дорогая пропажа” начебто підліковує страчене тут здоров’я в колишньому цекістському санаторії. Під чужим прізвищем, що характерно.

- А під яким саме - невідомо?

- Відомо. Кацнельбоген.

- Ну дуже поширена фамілія, - погодилася я. І повернулася до господи.

Тільки-но тісто поставила, як Петя Гітлер припхався. Серйозний такий, що навіть ноги витер.

- Маріє, кличте вашого родича, хай веде до агітаторів.

- Що таке? Вибачатися надумав за агітацію в сортирі?

- То нехай вони тепер переді мною вибачаються! Бо я їм їхнього Кулька найшов!

- Петю, я за жарти не платитиму.

- Маріє, які жарти? А потім - мені грошей не тра! Навіть від отих… Я теж свою гордість маю. Хватить з мене, що вибачаться. Ну, може ще пару пляшок дадуть… Але виключно як ту, як її? Аморальну компенсацію.

- Оце точно, що аморальну. Що ти там уже вигадав?

- Я ж кажу - знайшов Кулька. Живого!

- І де ж він?

- По селу ходить, тільки ви такі всі забацані, що нічого не помічаєте. А Петя хоч і Гітлер, і алконавт, а глаз у нього - як алмаз!

- Петро, не тягни! Хто по селу ходить?

- Кульок! Тільки він зараз не Кульок, а цей, як його? Ну, китайчук такий бородатий. Загримувався!

- Це ти соціолога маєш на увазі? Котрого з Росії виписали?

- Ніхто його нізвідки не виписував. Це Кульок причепив собі бороду, перейшов на москальську мову і всім нам у кишені дулі дає. А ми бігаємо, шукаємо: пропав, пропав!

Я замислилася. Справді, якби до Кулькових вусів та причепити руденьку борідку - викапаний племінник Мао Цзедуна. З боку матері. Але нащо агітаторам такий маскарад?

- Петю, є надійний спосіб перевірити, чи ти “бре…”, чи ти “не бре…”. Смиконути отого соціолога за бороду. Тільки сильніше, бо зараз, кажуть, такий клей є, що й спиртом не розмочиш.

Як я й передбачала, Петя Гітлер з усією своєю безпосередністю підскочив і вже намірився бігти. Але я встигла схопити його за брудну кацавейку:

- Стій! Перш, ніж тобі п’ятнадцять діб дадуть за хуліганство, скажи мені: ти щось бачив, чи краще - чув?

- Та так, дурня повна. Прапорщик оце тільки-но в генделик зазирав. Там той сидів, що мене вигнав. А прапорщик йому й кричить з порога: а де цей ваш вусатенький? Він мені коньяк обіцяв, то хай готує.

- А за що обіцяв, не сказав?

- Та ні, бо отой, старший, одразу підскочив, прапорщика за плече, цитькнув на нього і потяг кудись до “піонерського табору”. А мені після отого шкандалю якось слідом іти не випадало. Ну, мало що він кому обіцяв? Робота ж у них така - обіцяти.

- Це все?

- Ну, хіба що… Хочете посміятися? Йду повз Малі Пеньки, де лісочок, чую: Ганька Маньку сварить. Камбала ти, кричить, кислоока, шпійонка аргентинська!

- Та, то хіба новина! Вони ж кожного дня сваряться.

- А новина в тому, що Ганька кричить, а Манька їй не відповідає. Коли це таке було?

- Маєш рацію. І що?

- Я ближче підійшов. Роздивився. Виявляється, то Ганька чиюсь корову лає, що від стада відбилася і на їхній город припхалася.

- Ну так, корова їй не відповість.

- Корова то так. Але ж якщо Ганька вдома, то й Манька мусить, вони ж - нерозлийвода. Особливо, після того, як кіоск з їхніми “Снікерсами” прикрили. От куди Манька поділася?

- Ну, як мені ще й Маньку шукати, то у мене тісто перекисне. Йди, Петю, не мороч голову.

- То я пішов!

Він пішов, а Павло зайшов. Сміється:

- Ти мені можеш пояснити, що діється?

- А що?

- Та вчора - забув тобі розказати. Поки ви там з Галею у генделику сиділи…

- По ділу сиділи!…

- Так я ж і кажу, поки ви там з Галею ділом займалися, заходила Манька.

- А Петя Гітлер каже - десь щезла…

- Яке там щезла, влетіла на кухню, і до мене: я знаю, що ви просто так нікому дзвонити не даєте, то ось вам п’ять гривень, а мені так треба, так треба зателефонувати! На дві секундочки!

Я їй кажу, що й усім, мовляв, батарейка сіла. Хай би йшла зі своєю п’ятіркою до сільради. А вона: а закладаємося на п’ять гривень, що ваша батарейка ще послужить? От дайте сюди телефончик, я подивлюсь!

- І ти дав?

- Так цікаво ж стало! Вона його покрутила-покрутила, батарейку витягла, назад встромила, а тоді - ось, будь ласка, все працює.

- Ну й куди вона дзвонила?

- Гм… Слухай… А скидається на те, що нікуди! Забрала назад свою п’ятірку - і гайнула. Чого ж вона приходила?

- На тебе, гарного, подивитися. Май на увазі - я ще ревнивіша, ніж Зять!

- Ой, як добре: моя жінка нарешті мене приревнувала! Значить - досі любить!

- Та ну тебе… Тут роботи по вуха, а йому кохання в голові! До вечора потерпи. А зараз - за діло беремося.

Але попрацювати мені не дали. Братик-Шериф прискочив на службовій машині. То дивно, бо просто так по селу він нею не їздить, береже казенне паливо й резину, та й для здоров’я корисніше пішечки шпацірувати. Гальмонув, аж завищало, і не виліз, а випав.

- Маріє, що у тебе з мобілкою? Кума Вікторія з району всі телефони обірвала, зв’яжи, мовляв, терміново.

Мені стало недобре. Бо кума з району працює, як я вже згадувала, у податковій. А ніяких хороших новин від цього відомства ніхто ніколи не чекав і не чекає. Невже ж Манька щось зламала? Хоча - може Павло знову вимкнув? Я побігла до хати, вхопила мобілку. Ні, все гаразд, увімкнена, працює. Просто, як Коханий у хліві свою пісню заведе, то з хати не те що телефону - гарматних пострілів не почуєш.

Кума одразу заговорила так солоденько і лагідно, що я зрозуміла: вона там у своєму кабінеті не сама:

- Маріє, ріднесенька, слава Богу! Ти все у справах, та в справах? А тут до тебе гості, та ще й з самої області, зараз я їм трубочку дам.

Приємний молодий чоловічий голос у трубочці чемно привітався, назвав мене пані Марією і поцікавився:

- Чи є у вас із чоловіком на кого залишити своє хазяйство… ну так, на півдня?

А бодай би тебе твоя мама з твоїми паузами назад породила!

- А чого ж, - кажу, - звичайно знайдеться.

- Ну, то ми десь максимум через годину у вас будемо, а потім перескочимо разом до області…

Та-а-ак, ще одна пауза - і я йому точно своє побажання вголос висловлю. Стосовно мандрівки в дитинство.

- Ви тільки не хвилюйтеся! Ми маємо вас поздоровити і водночас вибачитися.

- А за що ж то честь така?

- Поздоровити з тим, що наше високе керівництво визначило вас із чоловіком найкращими платниками податків в Україні. Серед приватних підприємців. А вибачитися…

Ну, зараза, дістав ти мене своїми паузами!

- … А вибачитися за те, що… одне слово… технічна помилка вийшла. Наша інспекція, котра не районна, а в області, бо тут у вас усе гаразд… так вона з самого початку неправильно вас обраховувала. Давно вже постанова прийнята, що таким, як ви, належать пільги в оподаткуванні. Але директива чомусь до них не дійшла й досі. І, бачите, всі недоплачують, а ви переплатили. Є рішення з Києва повернути вам усе до гривні.

- І скільки ми переплатили?

Приємний голос назвав суму. Я отетеріла. Вперше з того, здається, моменту, коли Павло запросив мене заміж. Якщо додати до переплаченої суми ті невеличкі заощадження, про які ніхто не знає, то можна подумати про здійснення нашої світлої мрії: новенького джипика з великим багажником замість нашого латаного-перелатаного газика, якого ми колись купили у військових по ціні металобрухту. Тоді можна було б возити свинок покупцям напряму, не переплачуючи посередникам за доставку.

Я зосередилася, щось там промимрила стосовно великої вдячності і вимкнула мобілку.

- Куди ми їдемо? До прокуратури чи одразу в капезе? - приречено поцікавився Павло.

- Помий ноги і поголися. У лісі здохло щось величезне. Податкова нам гроші вертатиме - ти таке коли-небудь чув?

- Та ти що! Навіть якщо переплатиш, кажуть “зарахуємо на майбутнє”. Мо’, хтось пожартував?

- Зачекаємо - побачимо. А ти голись, голись…

Хвилин через сорок до нашого обійстя підкотила іномарка, з неї вибралися двоє у мундирах податківців: молодий чоловік, котрий, напевне й говорив зі мною по телефону, і білява баришня. Податківець приклався мені “до ручки” і голосно, аби чули сусіди, що вже повисли на парканах, засвідчив радість від того, що мене з чоловіком бачить і матиме честь відвезти нас для вручення високих нагород. Паркани затріщали. Дехто навіть упав.

Молодик сів за кермо, його колежанка поряд, ми з Павлом умостилися на задньому сидінні. Досить швидко домчали до траси - якраз до того місця, де починався легендарний об’їзд, і тут на нас чекала друга цього дня несподіванка. Дві міліцейські машини, що стояли на узбіччі - одна з мигалкою, а друга без - рвонули з місця і прилаштувалися попереду і позаду нашого “пежо”. Кортеж газонув і помчав трасою, та так, що нас аж втисло в сидіння. На додачу - обидві міліцейські машини ввімкнули сирени та мигалки. Зустрічний транспорт хіба що на телефонні стовпи не видирався.

За всіма цими несподіванками я не одразу помітила, як ми повернули з основної траси ліворуч і помчали добре доглянутою дорогою через ліс. Ще за одним поворотом виринув відкритий шлагбаум і двоє в камуфляжках, котрі козирнули нашому кортежу.

- Здається, це не податкова!

- Абсолютно правильно, - відгукнувся наш водій. - Оскільки привід приємний, то керівництво вирішило, так би мовити, неофіційно… Без галстуків і не в кабінетах.

Машини викотилися на велику галявину, проскочили через металеві ворота і гальмонули під ну дуже затишним котеджем з величезною верандою вздовж усього другого поверху. Я ще хотіла сказати, що непогані умови у наших податківців для неофіційний прийомів, але вирішила не псувати пейзаж.

У великому холі на першому поверсі (я такі бачила тільки по телевізору) до нас вийшов акуратний такий чоловічок наших років, справді без краватки. Приклався мені до руки. Це що у них - звичка така? А Павлову руку міцно потис і навіть потряс. І лише як почав говорити, я його впізнала. Він із тих, кого показують на УТ-1 на самому початку новин. І ще я зрозуміла, чому його не так часто показують. Бо він - маленький. І видати, цього соромиться.

- Радий бачити, ну дуже радий! - заговорив-заспівав чоловічок з теленовин, - вибачайте, що без попередження. Знаєте - справи, справи, справи. Але для таких людей, як ви…

І тут звідкись збоку увійшла молода вродлива чорнявка в кокетливому фартушку і гумових рукавичках. Цю я пізнала одразу. Її ми теж бачили тільки по телевізору і тільки в ну дуже поважних компаніях: або з нашими банкірами і чиїмсь президентом, або навпаки.

- Коханий, - проворкотіла дама до болю знайомим голосом, - у мене від тої цибулі сльози. Ти не допоміг би?

Ну справжня наша Гюльчатай, така ж манірна.

А хазяїн аж порожевів:

- Бачу, ви впізнали. Це обличчя нашої партії і найдорожча для мене людина.

Обличчя партії посміхнулося і відкопилило губку.

- Драстуйте. Почувайтеся, як вдома. - і вже чоловікові - Так ти поріжеш мені цибулю?

Тут я втрутилася.

- Та чого вже там, давайте я допоможу. А ви, чоловіки, між собою побалакайте. Про життя і про політику.

Але хазяїн був - хоч на хліб його масти:

- Ну що ви, що ви! Знаєте - ходімо всі разом! Я вам нашу нову кухню покажу. Сам вибирав. Люблю, розумієте, у вільний від роботи час побавитися. Але його так мало, того часу, так мало…

Обличчя партії ще раз обізвало свою дорогу людину Коханим і чмокнуло у гарно замасковану перукарями лисинку на маківці. Він знову зашарівся і прошепотів до Павла:

- Правда ж - красуня? Венера Мілоська!

Кухня й справді була варта уваги. Я вже не кажу про її розміри. Тут би спокійно розмістився наш Коханий разом зі своєю Гюльчатай і рештою гарему. Але схоже було, що господиня подібна до Венери Мілоської не лише обличчям. Така ж безрука. Я навіть озирнулася мимоволі: чи не знімають нас усіх для якоїсь там прихованої камери. Наче ні. То й насправді була неофіційна приватна зустріч.

Господар, на відміну від своєї найдорожчої, цибулю нарізав досить вправно і швидко. А потім знову зробив широкий жест рукою:

- Ходімо поки що на веранду. Посидимо трохи по-домашньому. Повітрям подихаємо, поговоримо.

На веранді нас чекав ще один сюрприз, крім стола, накритого на шість чоловік. Ну-ну… на одному з крісел сидів мій братик-Шериф у парадній міліцейській формі. Я мовчки показала йому кулак, а він так же мовчки розвів руками.

Повсідалися, помовчали, подихали. До двору заїхала ще одна машина, обкладена двома джипами.

- Ну от, нарешті. Всі зібралися. Зараз моя хазяєчка подасть салат і можна починати.

На веранду спочатку випливла телевізійна пані з якоюсь тацею нарізаних овочів. А за нею - високий лисий дядечко в цивільному. По тому, як хутко мій родич підірвався з крісла, я зрозуміла, що це якесь його високе начальство.

Міліцейське цабе звернулося до господаря:

- Ви дозволите? - і коли той кивнув, виголосило:

- Пане лейтенанте, за результатами позачергової перевірки вам присвоюється позачергове звання старший лейтенант. Від імені Колегії міністерства та від себе особисто поздоровляю і, як кажуть, бажаю, щоб і надалі… саме в такому напрямі і без усяких там пригод.

Потім вклав у руку все ще отетерілому родичу пару новеньких погонів і потис її, що характерно - обома своїми. Вражений Шериф мовчав до самого кінця зустрічі. Ми теж не особливо виявляли ініціативу і міліцейський шеф складав нам у цьому компанію.

Ми обмили спочатку звання, потім примусили родича діставати зубами з дна коньячної склянки жменю офіцерських зірочок, потім господар підняв тост за прекрасних дам, після чого його офіційна партійна дама залишила нас, пославшись на те, що їй треба працювати над текстом для телепередачі. Отут і почалося те, задля чого нас привезли з таким понтом і конспірацією.

Господар, не посміхаючись, зиркнув на міліцейського начальника і сказав сухо:

- А тепер покажіть йому головне.

Начальник розкрив ще раз свою папку і дістав звідти целофановий пакет, в якому лежала пара погонів майора міліції. Потім відійшов до підвіконня і взяв з нього якусь красиву коробку. Поклав на стіл поряд з погонами і мовчки глянув на господаря.

Той якусь мить тішився нашою розгубленістю, а потім пояснив:

- Ваше позачергове звання, старший лейтенанте, то лише натяк. А ось це ви одержите, коли вам вдасться виконати одне невеличке прохання. До речі, в цій коробці - іменна зброя від Президента. А також посвідчення зонального, ви розумієте? - зонального, а не районного начальника служби дільничних інспекторів. З цими палітурочками і з цією цяцькою вам нічого не зроблять навіть обласні генерали.

Родич чомусь вирячив очі і, кашляючи після кожного слова, сказав:

- Служу… кахи!… народу… кахи!… України. Гапчхи!

Господар розреготався:

- На правду!… Ну, з вами все. А тепер про головне. Шановна пані Маріє! У мене особисто і у тих людей, про яких ви здогадуєтеся, до вас дуже велике прохання. Ні, я не запрошую вас у свою партію. Навіть у її керівництво. Скажімо, на рівні області. То не для вас.

- Звичайно не для мене. Як сказав один сучасний гуморист, коли у куховарки є з чого приготувати обід, вона не прагне керувати державою.

- Не чув, але мудро. Справді, нащо вам політика? У вас чистіша робота, з вашими свинями. Я про інше. Як ви вважаєте, всі ці гони-перегони, вибори-перевибори, всі ці команди потаємних і явних алкоголіків - це все насправді?

- Ви хочете спитати, чи я їм усім вірю?

- Та про що ви. Ви занадто розумні, щоб забивати собі голову цією проблемою. Я хотів тільки спитати, чи все це виглядає достатньо переконливо? Чи прості люди справді вірять в усіх цих „правих”, „лівих”, „центристів”?

І тут я пригадала дотепну карикатуру на господаря, котру бачила, здається, в “Сільських вістях”. Художник зобразив його кухарем, що визирає з дверей, на яких написано: “Політична кухня”. А з-за дверей валує чорний дим.

- Ви хочете запитати, чи відчувають люди, що на вашій політичній кухні знову щось підгоріло?

- Вважайте, що так.

- Тоді скажу: актори у вас кепські, грають, як по писаному, але у справжньому театрі цього “писаного” не видно, а у вашому воно у кожного на лобі.

- Спасибі. На щастя, таких, як ви, раз-два - і все. Тому відповім без жартів. Невже ви й насправді вважаєте, що влада в такій державі, як наша Україна, має залежати від бабці Мотрі, котра ладна свою сусідку задушити за ті пару сот остарбайтерських марок? А за мішок комбікорму обрати до Верховної Ради бандита або параноїка?

- Про бандитів наслухалася. А от про параноїків…

- У Верховній Раді 90-го року скликання було щонайменше дванадцять депутатів, котрі довго відлежувалися у психушках… а потім цю інформацію засекретили. Але ми відволіклися. Скажімо так: певний елемент режисури в усьому цьому дійстві повинен бути. Я в цьому переконаний.

- А як же народне волевиявлення?

- Хтось із мудрих сказав: “Дайте дурням волю - і волевиявлення не забариться”.

- Слушно. Надивилася. І наслухалася.

- І я про те ж саме. Не буду посвячувати вас у всі тонкощі політики, бо основу ви вгадали правильно. Це театр, де розписані всі ролі, всі дії і всі несподіванки. Зрештою, має ж бути якийсь порядок.

- Порядок? Має бути. Не розумію лише одного: яке відношення має село Великі Колоди до вашої великої політики.

- Буду відвертим. Навіть дуже відвертим. Бо навіть якщо ви всім усе це розкажете, ніхто не повірить, що саме я з міністром внутрішніх справ запросили вас з вашим родичем приватно, як особистих гостей. Так ото ж, як любите ви самі казати. Село - це не так просто, як декому здається. Просто - в місті. Там електорат справляє своє волевиявлення в одну урну, а до виборчкому втрапляє точнісінько така, але зовсім інша урна з потрібним вмістом. А от село, таке, як ваші Великі Колоди - це штука, як казав товариш Сталін, крутіша від “Фауста” Гьоте. Один одному розкажуть, хто за кого голосував, результати на папірці в стовпчик підіб’ють, з офіційними даними звірять - а потім чийсь племінник чи синочок через неконтрольовану опозицію такий вереск здійме - до наступних виборів не відмиєшся.

- А що, у нас є неконтрольована опозиція?

- Пані Маріє, ми ж демократична держава! Хочеш-не хочеш, а має бути! Такі правила. Так що - є. І ви знаєте, кого я маю на увазі. Він своїх дурнів до вас у село не пришле. Треба буде - сам приїде, і без міліцейського супроводу. Але! Скільки голосів він набере зі своєю чесністю? Ну шість відсотків, ну вісім… то не страшно. Бо у нас на один його голос - два наших “в умі”. Я тут теж одного гумориста пригадав, Уїнстона Черчілля. Так той казав, що політика - це боротьба собак під килимом.

- Тут я з вами згодна. Газети читаю, радіо слухаю. І не тільки наше. Але, знову ж таки, не розумію - до чого тут ми з чоловіком, мій родич, моє село, мої свині?

- А до того, що село - не місто. В ньому без халтури треба працювати. І без дурних імпровізацій. Сюрпризи маю на увазі. Треба так, щоби люди повірили. Або, в крайньому випадку, продали свої бюлетені не якомусь там Сьомі Юфі, а нашим людям. І от у цей спектакль раптом влазить чиясь самодіяльність.

- Якщо можна, точніше. Бо знаєте, хоч у мене освіта й вища, але економічна. Я, власне, на колгоспного бухгалтера вчилася. То де у вас дебет з кредитом не зійшовся?

- Отой ідіот, котрий зник! Це не було заплановано. І всі клянуться і присягаються, що не мають до цього ніякого відношення. А хто має відношення? Ви уявляєте у що це може вилитися? Та ми ще за Гонгадзе не відмилися, а тут - знову, цей живчик, щоб йому… Я вам ще відвертіше скажу: дорогій для мене людині вже натякнули, що візу до певних країн їй можуть анулювати. Уявляєте, який це для неї жах!

- Співчуваю. І спасибі, що хоч правду сказали. Бо у нас зараз стільки брехні, як у поганого хазяїна на фермі гною. Але чим я можу вам допомогти? У вас же он - міліція, прокуратура, хто там ще? А я - приватний підприємець. Мені б із податковою не посваритися. А ви мене - в політику.

- Та до чого тут політика! Знайдіть нам цього ідіота, живого чи мертвого, хоча краще живого. Щоб ми хоч знали, хто нам партачить усю картину. Чи хтось зі своїх паскудить, чи просто сам лохонувся і лежить зараз на дні вигрібної ями.

Міліцейський міністр делікатно кашлянув і вперше встряв у розмову:

- Версію щодо вигрібних ям ми перевіряли.

Господар зневажливо відмахнувся:

- Це все, що ви вмієте. Пані Маріє, ми знаємо про ваш авторитет. І про ваші таланти. Тут ми порадилися з одним… ну, консультантом з нетрадиційних, знаєте, методів одержання інформації.

- З екстрасенсом, чи що?

- Саме так. І він сказав: чого ви мені голову морочите? Я стосовно минулого-майбутнього. А щодо криміналу - йдіть до Марії. Вона на злочинах спеціалізується. Пані Маріє, я не знаю, що він мав на увазі.

- Якщо це той екстрасенс, на котрого я думаю, то я знаю, що він мав на увазі.

- От бачите - ми не помилилися!

Екстрасенс? Невже ж Вітя Пальчик? Зараза, звідки він дізнався, що то я розслідувала випадок із повішеним Сорокою? Ну добре, я тобі принагідно віддячу. Минуле-майбутнє? От пошлю до тебе наших “правих-лівих”, будеш їм морочити голову чорною аурою і дірявими чакрами. А потім, як майбутнього не вгадаєш, підрихтують вони тобі карму - від щирого серця.

Господар зрозумів, що коли я чогось недоговорюю, то й йому не варто далі переді мною розкривати всю свою кухню, особисто нам усім нам налив, запропонував тост за успіх і наприкінці просто таки медом помазав:

- Пані Маріє, що матиме ваш родич в разі успіху нашого спільного проекту - ви вже бачили. А що хотіли би ви?

- Щоб мені ніхто і ніколи голову не морочив.

- Мудро. До речі, щодо звання найкращих платників податків, то не спектакль для ваших сусідів. І повернення переплати - теж. Це - зараз. А стосовно “не морочити голову” - то вже після виборів. У разі перемоги.

- Питання можна? Журналістів із села ви прибрали?

- Звичайно. А на якого біса вони своєю аурою будуть вам заважати? І взагалі - це така публіка! З усього сенсацію зроблять, нічого святого!

Розпрощалися. Господар провів нас до порогу. А міліцейське цабе - до самої машини. І вже відчинивши нам дверцята, міністр заговорив майже по-людськи:

- Маріє, спасибі за правду про того повішеника. Бо кляті писаки, бодай би їм, хотіли його на нас вчепити. Мовляв, закатували в райвідділі, а потім інсценували суїцид… Так що - не проймайтеся. Нові погони вашому родичу ви заробили чесно.

- А я й не проймаюся. От тільки попрошу, щоб дав поносити. На Восьме березня.

Як приїхали додому, було вже пізно. Принаймні, за нашими сільськими мірками. То в місті так рано не лягають, але й так рано не встають. Проте, ніхто на нашій вулиці не спав. У всіх раптом відшукалися термінові справи і саме до нас із Павлом. Довелося показувати їм роззолочену, як ікона, почесну грамоту від головного податківця і подарунки від обласного, завбачливо покладені в машину отою парою, що нас супроводжувала.

- Для декого і податки платити вигідно! - кинув репліку Петя Гітлер. І одразу ж поцікавився: - А обмивати коли будемо?

- Після виборів, Петю, після виборів. А як дуже хочеш, то пішли надвір, я тебе зі шланга, котрим Коханого мию… Чи ще краще: сходи до Шерифа, нову зірочку обмити. Його сьогодні в званні підвищили.

- Маріє, ну зовсім у вас немає цього, як його?… О! Гуманізму. Думаєте, як Петя п’є, то йому можна такі от знущання влаштовувати. Де це видано, щоб міліціонер з таким, як я, зірочки обмивав? Та мені швидше Зять наллє, він хоч і з гір, але не дикий…

А коли нарешті по радіо відіграли гімн, і в хаті спорожніло, озвався мій благовірний:

- Маріє, ти глянь, що вони роблять. Нам віддали те, що у нас забрали. Нам пообіцяли те, що тільки може бути. А може й не бути… А ми за це маємо для них дерти дупу на британський прапор, як каже мій тато?

І чи не вперше за час нашого спільного сімейного життя у мене не було чим чоловікові заперечити.

- Знаєш, що мені це нагадує?

- ???

- Пам’ятаєш, ми з тобою їздили в Білорусію, на отой величезний свинокомплекс, досвіду набиратися?

- Було.

- Ти тоді сам сказав, що їхнім кабанам до нашого Коханого далеко. То їм замість справжніх свинок підсовують муляж свиноматки. Вони купуються на цю макуху, обходжують її, як живу. А вже потім технік одержаний генетичний матеріал пускає на штучне запліднення.

- Пригадую. То що?

- Так оте, що сьогодні було, дорогенький мій, воно і є.