Вовкулаки не пройдуть

Як вечір звечоріє…

Сват свашеньку попросив

І завів в смородину.

Сваха ноги підняла

І кричить: “За Родіну!”

(весільна приспівка)

З усіх наших з Павлом міських звичок тільки й залишилося, що інколи ввечері, як усе зроблено і діти поснуть, посидіти у кав’ярні, себто, в генделику “У зятя”. Того самого, зятя баби Софи, котрий “Галин муж”. Виявився він “спецом по каві”, не кажу вже про шашлики. Тож із початком передвиборчої кампанії наш первісток капіталізму в сфері громадського харчування перетворився в такий собі об’єднаний штаб із випивкою. Сидіти там стало може не так затишно, зате цікаво.

Того вечора, після невдалого представлення програм “ліві”, “праві” і “центристи” засиділися в генделику мало не до перших півнів. Пили і чіплялися до кучерявенького з трояндою.

- А оцей ваш, котрий “давно не в нашій фракції”, він по якій статті у малолєтку сходив?

- То наклеп на нашу фракцію! Такого не було! То наклеп, наклеп, наклеп!

- Колего, заспокойтеся. Ми ж не на роботі. Ви ще ляпніть щось про “політичну провокацію з боку підступних конкурентів”. Скажіть краще: ходив ваш колишній у малолєтку чи не ходив?

- А вам навіщо? Хочете його нинішнім однопартійцям у борщ плюнути? Будь ласка, але без мене. Бо як треба буде, то я сам їм усе це продам. Зважте - продам! А ви за старою звичкою все задарма хочете. Халява закінчилася в серпні дев’яносто першого! Тепер платіть!

- І заплачу! Ви мені розкажете про малолєтку, а я НЕ розкажу вашим виборцям, хто разом із Чикатилом у школі сидів у шостому класі за одною партою і заглядав дівчаткам під спіднички.

- Брехня! Нахабна брехня! Він сидів за однією партою з Онопрієнком, але той тоді був ще не маніяком, а нещасною, педагогічно занедбаною дитиною. І не в школі, а в Малинському інтернаті. І взагалі, ви щось інше придумати можете, окрім того, що ваш конкурент або секс-маньяк, або секс-меншина?

- Можемо. Але ця версія на електорат діє найкраще. Та якщо ви хочете, щоб замість “заглядав дівчаткам під спіднички” було “розбещував хлопчиків у піонерському таборі” - то будь ласка! Підем, як колись казали, назустріч побажанням…

- А я ще раз кажу: все це провокація і чорний піар. І до речі, після п’ятого класу нашого кандидата дядько до Києва забрав.

- Стосовно чорного піару згоден. Чорніше не буває. Ну то як? Колетеся?

- Умовили. Що у вас є на того, котрий совєцькі карбованці роздавав?

- Та так, одна інформашечка. Я тільки-но про ці ніби радянські гроші почув, так і подумав: це він, той же почерк. Річ у тім, що свого часу один ну дуже схожий на нинішнього нардепа хлопчик з таким же прізвищем допомагав своєму родичеві - слюсарю-розточнику з заводу “Арсенал” - клепати ночами у гаражі фальшиві металеві рублі. І замели їх не тому, що вислідили чи вирахували, а через те, що один персональний пенсіонер усіх дістав скаргами: йому, бачите, заважає спати якийсь дивний дзенькіт з кутка двору. Дільничний прийшов перевірити скаргу, а там - монетний двір!

- Ну треба ж - так не повезло!

- Воістину! Слюсарю відписали слюсареве, по повній програмі. П’ятнадцять років. Бо він, бачите, підробляв не прості рублі, а “лисики”, ювілейні, з Леніним. Ну, а племінник загудів у малолєтку.

- Стривайте, що ви мені туфту гоните? По цій статті дітвору не судили. Це ж вам не групове зґвалтування старшої піонервожатої.

- Не судили. Але посадили. От мені самому цікаво: за що, як не за фальшиві гроші? Ви щось знаєте?

- Знаю. В рішенні суду сказано: за порушення закону про загальну середню освіту. Уроки прогулював. Я думаю - як вночі клепаєш гроші, то коли ж відсипатися? Вдень.

- Згоден з вами. Мене з іншого сміх бере. По цій статті можна було б половину Радянського Союзу пересаджати. Бо хто тоді уроків не пасував? Колючого дроту тільки не вистачило б.

Отут у діалог “ліві-центр” устряв “правий” у вишиванці.

- Я вам таке скажу, панове товариші. Оцей ваш слюсарчук мудак уже тому, що зображає з себе колишнього прогульника. Надаремне! Ми б із цих рублів, котрі він разом із родичем клепав, такий би піарчик зробили! Пальчики оближеш.

Всі повернулися до “правого”.

- Кажете, “лисики” підробляв? Прекрасно! Фальшивий Ленін! Як вам? Це ж не просто так, а свідомий виклик комуняцькому режиму. Далі: ці фальшиві гроші руйнували совєцьку планову економіку, отже, наближали крах СРСР. І нарешті - людина має робітниче походження. Супер! Це ж вам не ті наші “пісатєлі”, котрі раніше кричали “Слава КПРС!”, а тепер горлають “Слава Україні!” Це, можна сказати, народ.

Панове товариші відреагували неоднозначно. Кучерявенький навіть скривився:

- То може у вас на Западній таке пройде. Але не тут. У цих краях Леніна краще не чіпати. Пачка гречки і торба з грисом надійніше.

Кортіло мені сказати:

- А торбу з дустом кожному з вас! - але промовчала.

Врешті решт, добряче потомлені агітатори, котрих їхня ж товаришка обізвала не дуже пристойно, але дуже точно, перейшли на співи. “Ліві”, звичайно, виводили: “А Лєнін такой молодой…”, з правого боку чулося: “А ми тую червону калину підіймемо…”, а кучерявенький і його колеги завели, що називається, в тему:

“Выбери меня, выбери меня,

птица счастья завтрашнего дня!”

Люди поступово розбрелися. Зібралися додому й ми з Павлом. Вирішили скоротити дорогу і пройти городами поза кемпінгом. З наметів чулися голоси: видать, агітатори продовжували свою нараду і “в койках”.

- Анекдот розказати? Слухайте: йде хлопець лісом, бачить: на галявині бабця сидить, така страшна, як атомна війна. Хлопець скривився, а бабця йому: ти не кривися, я, між іншим, чарівниця. Можу виконати будь-які три твої бажання.

Добре, каже хлопець, хочу шикарну машину. - Машину? Буде. На узліссі на тебе чекатиме шестисотий “мерседес”. Потім, каже хлопець, хочу багато грошей. -Зазирнеш у багажник - весь буде доларами забитий. - А ще хочу красуню-дружину, білявку з довгими ногами. - Якраз така в машині й сидітиме. - Гаразд, а що за все це? - Зрозуміло, що. Сексуальна послуга.

Обслужив хлопець бабцю, штани натяг - і бігом із лісу! А бабця йому вслід: синку, а скільки тобі років? - Двадцять п’ять, а що? - Та нічого, такий дорослий, а в казочки віриш.

Сміялися і в цьому наметі, і в сусідніх. Потім перейшли на шепіт:

- Слухайте, щось треба робити! Народ ще чого доброго справді проголосує за цих “лівих” за звичкою.

- А що саме робити?

- Що робити, що робити… Знову студентів кликати з відкріпними талонами.

- Боюся, цього разу такий варіант не пройде. Але студентів однаково треба. Хай на виборчій дільниці влаштують штовханину, нібито довжелезну чергу. Тоді простий дядько подивиться на цю веремію, плюне і піде в городі поратися.

- То й що?

- Е-е-е, в тому то й секрет, що простий дядько піде, а той, котрий від нас аванс одержав, проголосує. Ми цю тактику в Черкаській області апробували - спрацювало, як годинник! Щоправда, команда того, котрий програв, відловила наших і відмотузила по перше число.

- Звідси висновок: студентів треба брати з інституту фізкультури.

- Слухайте, тут он конкурентам закинули, що їхній кандидат нічого не тямить у сільському господарстві. Так вони: “Не хвилюйтеся, наш кандидат може відрізнити ґаблі від граблів”.

- І що?

- Що-що… нам теж щось подібне можуть сказати. А ми як відповімо? Що він відрізняє хліборізку від соломорізки?

- Пиши: відрізняє трітікум дурум від авена сатіва.

- Що? Від чого?

- Пшеницю від вівса. Чи навпаки - овес від пшениці. А взагалі - яка тобі різниця? Головне - звучить по-науковому…

- У мене є ще пропозиція: треба, щоб у лівих листівок не стало!

- Тс-с-с! Тихше!…

Заговорили ще тихіше. Ми з Павлом підступилися ближче, бо такі розмови вже пахли неприємностями для Шерифа. Хочеш-не хочеш, але доведеться й це вислухати.

- А як - щоб не стало?

- Елементарно. Спіонерити. Це ж не гроші, за них нічого не буде.

- Та ти що! Ми ж із ними угоду підписали!

- От так їм і скажемо: ми з вами угоду підписали, а ви тут інтриги точите. Самі листівки поховали, щоби нас брудом облити.

- Ну, ти даєш…

У другому наметі теж шепотіли:

- Хіба ти не віриш у нашу перемогу?

- Чесно? Не дуже…

- То нащо ж…

- А! Як не дожену, так хоч зігріюся. До речі, й сам погрійся. З усього треба мати вигоду, перш за все, для себе. Ти там у звіті скількох найнятих на місці агітаторів записав?

- Десять.

- Пиши двадцять, хто там перевірятиме. Паспортні дані я тобі потім дам. Розрахунок - тобі три, мені сім.

- А чому не порівну?

- Ідея і паспорти чиї? Ото ж. Тримайся мене, я агітатор зі стажем. Щось іще вигадаю, то й тобі перепаде.

- А раптом усе ж виграємо? Наш обіцяв…

- Обіцяв, обіцяв… Ну ти такий великий, а в казочки віриш.

Ми з Павлом уже зібралися йти, коли почули:

- А мені вчора сон приснився: зала засідань Верховної Ради, урочиста хвилина, грає “Ще не вмерла…” Наш стоїть із значком депутата… і ми з тобою коло нього!

- А, ну спи далі. Може, тобі присниться, як я президентом стану.

Нарешті затихли. Але на ранок з’ясувалося, що спали не всі. Ще не встигли наші господині вийти до корів, як побачили свіженькі листівки. Нічого нового в їхньому змісті не було, бо “ліві” вже кільканадцять років від виборів до виборів повторювали одне й те ж. Головне, що порозклеювали першими. І цю печальну істину, схоже, дуже боляче переживала колишня прокурорша, котра стояла під одним із стовпів і свого кучерявенького хіба що не носом в комуністичні гасла товкла:

- Ото будете спати! Будете спати! Все проспите! Це вам що - вибори? Чи фуршет на халяву?

Кучерявенький виправдовувався:

- Що я вам скажу? Це наша недоробка. Повага до друкованого слова ще збереглася у віддалених сільських общинах. Нас про це попереджали.

- А як попереджали, то чим ви думали?

- Розумієте, “ліві” на цьому ділі ще з дев’ятсот п’ятого року наблатикалися. Ми тут з вами паримося, паримося, а вони вже наліпили!

- Ну, то ліпіть наші!

- “Розумна річ, всі зачали гукать!”

- Хто зачав гукать?

- Це я цитую. З читанки. Але я не про те. Тут головне - не хто першим наліпить, а хто встигне наліпити своє зверху. Краще хай заклеїмо ми, ніж заклеять нас.

- Ну так чого ви стоїте, як Попандопуло? Бігом!

- Я почекаю, поки наклеять “праві”, щоб уже потім заклеїти усіх їх одразу. Одним махом.

- Ви мусите втямити одне: прізвище нашого кандидата має бути скрізь, щоби впадало у вічі, куди не глянь. На стовпі, на паркані, на стінах, на автобусній зупинці, на заправці…

- Там заправщик одразу поздирає.

- А ви знову наклейте. Розумієте, це має бути на рівні підсвідомості. Людина прийде голосувати, побачить прізвище, яке найбільше запам’яталося - і поставить галочку. На рівні умовного рефлексу.

Ого, нас уже з собачками Павлова в один ряд ставлять. Ну-ну…

- От якби ще на дорозі через кожні сто метрів ставити щити з величезним портретом Нашого! Це вже для водіїв. Щоб у очі кидалося. І який-небудь промовистий напис.

Ага, щоб відволікати водія від дороги? Гарно придумано, нічого не скажеш!

- І фото таке, щоб раз побачиш - і надалі перед очима стоятиме!

Тьху! Один раз уночі присниться - тоді вже точно за такого не проголосую!

- Але, на жаль, це неможливо. Самі ж підписували угоду, в якій вказано, що портрети кандидатів мають бути не більші обумовленого розміру. Тридцять на сорок. Але сантиметрів.

- Ото питається, на якого біса підписували? А тепер крути мізками, як той циган сонцем!

- Нічим не треба крутити. І великих портретів не треба, бо малолітні хулігани їх одразу гноєм позаляпують. Цього добра на селі ще трохи є…

Тут солодка парочка побачила мене, замовкла і заклопотано помарширувала до своїх наметів.

“Праві”, скажу вам, на початку теж не особливо перетруджувалися. Заклеїли комуністичні гасла своїми: “Україні - волю! Злодіям - в’язниці!” Але це теж уже було. Тому всі три команди піднапружилися з конкретними обіцянками.

Для початку - зробити з нашого села взірцевий райцентр. Але що тут робити? Фактично ж останні роки, як казала моя кума з податкової, дев’яносто відсотків податків по району йшло саме з наших Великих Колод. Народ погомонів трохи на тему: зараз ми самі тут хазяйнуємо, а тоді доведеться ще цілу тічку дармоїдів годувати - і розійшовся у своїх справах.

Наступна листівка гарантувала Великим Колодам статус міста обласного підпорядкування. І ця ідея теж не викликала ентузіазму. Баба Мотря виклала контраргументи найлаконічніше:

- Город, кажете? А де я в тому городі свою корову і гусей тримати буду? На балконі? Та на трясцю мені здався той ваш статус.

- Ми доб’ємося, щоб нарешті відремонтували трасу біля вашого села!

- Що? Я тобі доб’юся! Я тебе самого так доб’ю з твоєю ініціативою, що більше не захочеш!

- Ми опинилися ще далі від народу, ніж колись декабристи! - картав своїх кучерявенький, - треба говорити з людьми їхньою мовою!

Поговорили. В наступній листівці обіцяли зробити з Великих Колод “вільну економічну зону”. І оце була найбільша помилка “центристів”. Бо отой народ, котрий, по-їхньому, електорат, почав не тільки плювати на цю обіцянку, а й малювати поперек неї різні образливі слова і навіть цілі вирази. Річ у тім, що для моїх односельців, людей простих, невибагливих і дуже земних слово “зона” мало лише два значення. Перше - Чорнобильська зона, друге - та, котра за колючим дротом і з конвоєм. Добалакалися…

Першими оговталися “ліві”.

- Ви придурки! Ще б пообіцяли кожному дядькові контрольний пакет акцій “Чейз-Манхеттен банку”. Простіше треба, дохідливіше!

Наступна листівка з профілем Леніна у горішньому правому кутку обіцяла повернути народу безкоштовну вищу освіту і медицину. Ефект не забарився.

- А коли це воно було безплатне? - мітингував біля генделика колишній колгоспний бухгалтер. - Я пам’ятаю, при комуністах мусив корову продавати, щоб пристроїти свою телицю в педінститут. Рипнувся, щоправда, і в медичний, але мені там одразу: ідіть, дядьку, ідіть, у ваших Великих Колодах колгоспний бухгалтер стільки не накраде. Хіба що голова - та й то, як добре вродить.

Люди підхопили тему і почали пригадувати, у що обходилося колись навіть наше скромне медобслуговування у фельдшерському пункті. Не кажучи вже про районну поліклініку.

І тут прокол!

Кучерявенький увечері взяв за душу Васю Дизеля:

- Ти мені скажи, чого у вас усі такі в’їдливі? Повітря тут таке, чи що?

- То у вас у місті повітря. А у нас - кисень. І потім, що ти хочеш - життя змінилося. Сімдесят з гаком років такі, як ти, нас їли - тепер ми вас їмо. Звикайте.

Підскочив “лівий”:

- А чого ви проти колгоспів?

- Бо як повернуть колгосп, то мені доведеться назад трактора віддавати.

- А, вам трактора шкода?

- Шкода. Я його, іржавого, оцими-от руками до гвинтика перебрав, а віддам - за день розкурочать.

- Як ви не розумієте, що колективна власність на землю - то сила!

- То сила тільки для таких, як Петя Гітлер, що як не вкраде, то не проживе. А для справжнього господаря то може й сила, тільки нечиста.