Вовкулаки не пройдуть

Розділ другий. Весілля-весілля, все, як на долоні…

У наших Великих Колодах весілля грають зазвичай восени. Так повелося, що треба встигнути до малого посту, котрий перед Різдвом. А влітку, скажімо, під вінець тільки ті ганцихристи йшли, котрим більше робити нічого. Та ще хіба що живіт у нареченої під носа підпирає - але тоді тільки до загсу, а до церкви зась. Ну, воно, звісно, як люди просто хочуть випити-погуляти, а головне - себе показати, то їм що звичай, що не звичай, аби гулянку давай. Але то не про наших.

Та цієї осені така щаслива нагода сталася вперше за багато років, що всі бажаючі обвінчатися до посту не встигли. Що би там у Верховній Раді не казали, мовляв, Україна гине, вимирає, і тому терміново потрібен демографічний вибух… а бодай би їм банки з консервацією в погребі повибухали, якраз тоді, коли вони зберуться дітей робити!… так ото ж, що б вони не казали, а у нашому селі без усяких там вибухів і стрілянини народ любиться, жениться і благополучно розмножується. Кажу ж, земля у нас хороша.

А ще - почала приїжджати вінчатися до нас та молодь, чиї батьки звідси родом. І отак воно й склалося, що хто не встиг до батюшки на чергу стати, мусив чекати аж до Різдва. Та й тих виявилося чимало, тому останнє в черзі весілля грали мало не під Водохрещу.

- Ні, воно звичайно, - міркували свати, - можна було б і раніше, якби, скажімо, по дві пари на день вінчати. Але ж то не годиться! По-перше, не дай Бог два весілля по дорозі зустрінуться. А це, щоб ви знали, ще гірша прикмета, ніж чорна кицька. По-друге, це ж гостям виходить, як однією, вибачайте, дупою, на два стільці. Там недоперепив, там перезакусив, там сваху з тещею переплутав, а свекра з троюрідним дядьком по лінії куми… Ні! Ні! Ні! То не по-людському. Ми вже краще зачекаємо, ніж коней гнати. Особливо, коли йдеться не просто про “свайбу”, а про весілля року. Звичайно, у наших великоколодівських масштабах.

Отого останнього в черзі весілля всі чекали, як жодного іншого. Річ у тім, що старшенька доня нашого Васі Дизеля виходила заміж за прапорщика з військової частини, котра за лісом. Ні, не те щоби наречена в дівках засиділася, але вже ж пора було… Не знаю, чого там про прапорщиків розповідають анекдоти, буцімто вони дурні, але цей якраз вчинив просто таки мудро, що на нашу Люсю оком накинув. Бо і розумна, і хазяєчка, і рукодільниця. Хай не красуня писана, але ж і він не Ален Делон. А до того ж - виявилося, що Вася Дизель у якості тестя - якраз те, що треба. Бо прапорщик теж тягу мав до всілякої техніки, особливо тої, котра на чотирьох колесах. Уявляєте - жених приїхав освідчуватися не в “жигулях”, а в бе-ем-пе, зі сватами на броні. Від того випадку і пішла по селу примовка “Броник на бронику”.

Отож після того, як оформили все у сільраді, а в церкві батюшка проголосив: “Вінчається раб Божий Броніслав рабі Божії Людмилі…”, за весільними столами зібралася геть уся рідня молодої, навіть найдальша. І навіть Петі Гітлеру, як двоюрідному онукові троюрідної тітки Василя, знайшлося місце. На жаль, з боку молодого була лише одна його тітка, бо більше родичів він не мав. Схоже на те, що тьотя чи ще незаміжня, чи вже не заміжня, бо вбралася в стилі “гібрид няні Віки і бідної Насті” і пускала очима бісики всім чоловікам, біля яких на той час не було їхніх дружин.

Так ота тьотя придивилася спершу до здоровенного весільного намету чи, як у нас кажуть, “кабаре” (у нас на всіх весіллях для гостей “кабаре” ладнають, бо ніяка хата всіх не вмістить), потім, які хто подарунки приніс - і замислилася. А тут іще й дід Андрій із бабою Софою урочисто вручили молодим гарну подушку, через наволочку якої просвічували зекономлені на купівлі кожуха долари, дід до того ще й виголосив:

- Даруємо вам рублі, щоб не спали на землі.

А щоб спали на постелі і злітали аж до стелі!

А баба Софа додала:

- Людочко, дитинко, якщо він тебе не слухатиметься, то битимеш його цією подушкою.

Тьотя зітхнула і нахилилася до свата, себто, до Васі Дизеля:

- Повезло нашому Броникові. Сирота, а дочку олігарха взяв! От порадуються у нас у селі, як розкажу!

- Чекайте, якого олігарха?

- Ну, ви ж заправку маєте? А той, хто на бензині сидить - ясне діло, олігарх. І взагалі, дивлюсь я: у вас село багате, не те що наше. У нас роботи немає, з самого городу не проживеш. І до траси далеко, городину продавати не вийдеш. Отак і мучимося, як би дожити до тої пенсії. А хто дожив - бідкається, що на неї не проживеш.

- То чого ж не поїдете туди, де є робота?

- Та знаєте… не хочеться рідні місця кидати. У нас же так гарно, така природа! Ліс, річка! А повітря! А я хату квітами обсадила, то так гарно, так гарно!

- Як у вас так гарно, то хай до вас у відпустку люди з міста їдуть. Он я бачив у Прикарпатті: господарі поставили літні хатки у дворі, пускають дачників, готують їм їсти. Харчі ж зі свого городу. І знаєте - добре заробляють, бо міські охоче їдуть. Зараз у санаторіях такі ціни гилять, що не кожен потягне. А отакий, як його називають, зелений туризм багатьом подобається.

- То це що - якась міська пані приїде, а я їй прислужувати маю?

- Чому пані? Така ж, як і ви. Тільки вона за рік добряче втомилася розриватися між роботою і домашнім господарством, тому вам добре заплатить за те, що ви замість маленької каструлі борщу зготуєте великий баняк, аби й на неї з чоловіком вистачило. А як той чоловік за компанію з вашим кілька разів на рибу сходить - то буде щасливий до наступного року.

- Ну ні-і-і, хто ж це таким буде займатися? Це ж позор - на когось спину гнути!

- А-а-а… ну добре, тоді нюхайте, тьотю, ваші квіточки. Тільки ж не забувайте: на білому пісочку гречка не родить.

Вася Дизель нахилився до нас із Павлом:

- Був я у їхньому селі. Паркани повалилися, на майдані перед сільрадою клумба бур’яном заросла в людський зріст, у клубі не тільки вікна й двері, а й підлогу видерли і вкрали, сільмаг уже три роки не працює, бо нема кому до цього діла рук докласти. Себто, люди є, але кожен каже, що спекулянтом ніколи не був і не буде. Спекулянтом! І сміх і гріх. Уявляєте - вони ті дошки з клубу не на ремонт пустили, а в печах попалили! Ні, ну я розумію, в колгоспі роботи немає, нову хату поставити - нема грошей… але ж щоб узяти в руки молоток, гвіздки і паркан підрихтувати грошей не треба.

- А гвіздки за що купити?

- Що значить - купити? У хорошого господаря вони завжди є. Он у мене на горищі досі у скрині ще дореволюційні, моїм прадідом ковані лежать! Я, коли стару хату розбирали, обценьками до останнього гвіздочка повитягав. І не викидаю, бо знаю, що колись як знахідка будуть. Але то таке. Слава Богу, племінник не в тьотю вдався. Ми з ним уже таку добру справу задумали! Як вдасться: закачаєтеся! Тільки поспішати треба, щоб хтось дорогу не перебіг.

Мій Павло подумав-подумав і відповів:

- Васю, воно, звичайно, щодо поспішати… то воно так. Неповороткому поросяті дістається цицька коло дупи. Тільки ж - я тебе знаю, тому прошу: робіть із зятем, що хочете, аби лишень від вашої доброї справи все українське військо бляшаною виваркою не накрилося. Бо воно і так уже… Марусю, мовчу, мовчу, мовчу! Забери кулака спід моїх ребер. Більше не буду.

- Ото ж! - підтримала мене свекруха - Синочок не кращий за свого тата. Той теж, за що би не взявся, все на політику зверне.

Свекор здогадався, що йдеться про нього, але недочув за гамором, що саме кажуть. Тому відповів навмання:

- А нікуди не дінешся! Влюбишся і женишся.

І знову повернувся до сусідів, які, схоже, розповідали щось веселеньке.

- …а ще така історія у нашому селі була: погавкалися жінка з чоловіком. Не вперше. Де був, з ким пив, знову за свої, а діти голодні… слово по слову, а на кінець: оце хата, оце діти, оце худоба. Крутися сам, доглядай, порайся, а я тебе кидаю і повертаюся до мами. Май на увазі: корову ввечері треба подоїти, дітей нагодувати у спати вкласти.

Ну, чоловік посидів-почекав, а раптом охолоне - і повернеться. Але вже темніє, корова сама рогами хвіртку відчиняє, а діти за штанину смичуть: тату, їсти! Бере дядько відро - і йде до хліва. Оце, думає, корову подою, дітям молока наллю, хліба вріжу - от і вечеря.

А корова по-перше, до хазяйки звикла, а по-друге, перегару, як усі особи жіночої статі, не терпіла. Він сів, відро підставив, за дійки смик-смик, а вона ногою - хвиць-хвиць! І відро - за двері. Дядько вирішив застосувати інженерний підхід: знайшов якогось оривка і зафіксував корові праву задню - до загородки. Так вона ухитрилася те ж саме проробити лівою. Прив’язав він і ліву. Тільки знову примостився, а вона скотина хвостом - мах! І йому по писку! Покотилися і відро, і дядько.

Ну, він уже такий лютий встав, що вже й не тямить, що робить. Підставив ослона ззаду, виліз, задер корові хвоста, перекинув через бантину, глядь - а прив’язувати нічим! То він зопалу однією рукою хвоста тримає, а другою розстебнув паска зі штанів, витяг і вже моститься якось вузла зав’язати… а що штани на тому паску ледве трималися, то без нього взагалі впали. Нє, ну ви собі картину уявили? Дядько і хвоста коров’ячого відпустити не хоче, і штани підтягти - рукою не дістає.

А жінка тим часом у мами посиділа, виплакалась і таки охолола, та ще й мама розумна підказала: мовляв, доню, чоловіків, звичайно, вчити треба, але з оглядом. Бо як їх самих надовго залишати, то їм усякі глупості в голову лізуть. Жінка як подумала, які там можуть бути глупості - то й бігом додому, городами. Заскакує в хату - діти самі сидять і зі столу крихти збирають. Де тато? Тато коло корови. Жінка у хлів, а там, кажу ж вам, картина - шедевр! Стоїть розчепірена корова з задертим хвостом, а за нею на ослоні - дядько зі спущеними штанами.

Жінка йому: що ти робиш? А він… ой, почекайте… ви прожуйте і ковтніть, щоб не вдавитися. Мені ж як почув, що він їй відповів, то довелося по гальмам дати, бо я якраз за кермом був…

- Ну, то що він сказав?

- “Ти не повіриш - корову дою”!

Спочатку всі зареготали так, що й музики замовкли, але потім якийсь зануда все ж додав свої штани в жлукто:

- Слухайте, я цю історію вже чув. Між іншим, аж у Молдавії…

Але його зацитькали: не псуй людям настрій.

…Джигіт, обнявши дружину, затяг:

- Ой, ти Галю, Галю молодая…

Галя аж розцвіла, прихилилася до чоловікового плеча, а мій сусід, якийсь далекий родич молодих, поцікавився:

- А оцей, що співає, він же наче не українець?

- Син Кавказьких гір!

- А як гарно по-нашому виводить! Майже без акценту.

- То ви не чули, як він іноді російською говорить. Отам його акцент - аж пре!

- Правильно. Наша ж мова м’яка, певно, як і його рідна. А російською говорити - то так щелепи треба напрягати… Тож вони і матюкаються через слово - щоб судома горлянку не звела.

- Добре, що ми не в Росії…

- Гості, дорогі, прошу без політики! - занепокоївся старший боярин. - У нас весілля, а не вибори, хвалити Бога…

Дід Андрій, чоловік баби Софи, який тільки-но перехилив чергову чарку і ще не встиг закусити, докинув свого:

- Ага, нащот виборів! Я оце слухав учора по телевізору Юлю, вона казала про секс, так я з нею зго…

Баба Софа з розгону заліпила йому могутнього потиличника. Перехилила свою чарку, запила “Живчиком” і завела:

- Ой, там, на товчку, на базарі жінки чоловіків продавали…

Жіночки пожвавішали, засміялись, а баба Софа хвацько взялася в боки, підморгнула і продовжила:

- Як прийдеться до ладу, то я й свого поведу та й продам!…

Дід підскочив і як відрізав:

- Не з твоїм щастям! Вкрадуть по дорозі! Мотузку вріжуть і вкрадуть, роззява!

- Сам роззява!

- Хто ж таких, як ваш дід, мотузкою припинає, - втрутився хтось із гостей, - дротом треба прикручувати, дротом! І то таким товстим, щоб “болгарка” не взяла.

… Петя Гітлер, котрий сидів тут на правах дуже далекого родича молодої, раптом затяг:

- Стара ба…

Стара баба, як холера,

А ще хо…

А ще хоче кавалера.

Старий ді…

Старий дід, як пеньок,

А ще хо…

А ще хоче до дівок.

- Чи ти здурів? - трусонула я його межи плечі. - Цю ж пісню лише на третій день співають!

- А де я буду на третій день? - майже риторично запитав Петя. - У вистепку…

Тапчанчик у вистепку мостили на кожному весіллі, де мав бути Петя. Бо знали, що він десь за пару годин застілля тихенько сповзе під стіл, і найкраще буде покласти його де-небудь у затишному куточку, де він і спатиме тихо-мирно кілька діб. До наступного весілля.

- Зав’яза…

зав’язали дірку ликом,

стала ба…

стала баба - гоп зі смиком.

Ой, біда, ой біда-біда-біда,

Стала ба…

Стала баба молода!

Соло Петі Гітлера підтримав оркестр, і все весілля радісно кинулося в танок, який у нашому селі чомусь називають “полька-сажотруска”. Петя замовк, із задоволенням промочив пересохле горло і зауважив:

- Ти диви, як жених підстрибує! Либонь у школі мав п’ятірку з фізкультури.

- Петю, а у тебе в школі хоч одна п’ятірка була?

- Була.

- Чи не зі співів?

- Ні, з трудового виховання. Любив я це діло, доки в колгосп не пішов. А там - як рукою зняло. Спочатку мучився, а як почав пити, то відпустило.

…Тільки-но гості згорнули сексуальну тематику, як мого сусіда за столом потягло на високі матерії. Воно й не дивно: він колись разом із моїм свекром учився. Чи то в одному класі, чи то на одному факультеті. Але свекор усе життя нашій школі віддав, а його приятеля одразу, щойно він додому зі свіжим дипломом об’явився, райком партії в нашу місцеву газету забрав. Отам він і просидів аж до самісінької пенсії. І за отого сидіння став таким занудою, що аж молоко скисало, як він до хати заходив. Полюбляв говорити довго, за розумно і не до ладу. От і зараз: скуштував бурячків з хроном і - ні сіло, не впало, повернувся до мене:

- От ви ніколи не замислювалися, чому Черчіллю дали Нобелівську премію саме в галузі літератури?

- Чому ж, замислювалася. От як даю їсти Коханому, так і думаю про Черчілля.

- Ваш чоловік так на нього схожий?

- Чоловік ні. А от Коханий - дуже.

- І ви отак от при всіх визнаєте…

- А що в цьому такого?

Товариш ніяк не міг втямити, чого всі регочуть. А коли йому все розтлумачили, то, на щастя, навіть не образився. Тільки вдарився у спогади:

- Свина з чоловіком переплутати - це ще що! От у мене, пам’ятаю, як я ще районкою керував, так одна баришня написала у заяві: “Прошу прийняти мене на посаду кор-ректора”. Уявляєте? Заплуталася між кореспондентом і ректором.

І тут у Павла з-під руки виринув ще порівняно не п’яний Петя Гітлер зі своєю баночкою на дьоготь:

- Знайшли, кому дивуватися - баришні недовченій. А от у нас у школі, пам’ятаю, Валінтіна Спірідоновна, русачка наша, якось таке з книжки прочитала: “У входа стоял швайцар с бакенбродами”.

…Добре п’яненький тамада оголосив:

- А зараз добре слово молодим скажуть сваха Іван Петрович і сват Галина Андріївна. Тю! Я мав на увазі - сваха Іван Андрій ович і сват Галина Петрівна.

- Сатурну більше не наливати! - звично скомандував Вася Дизель.

… Задзвонив мобільник. Мій Павло витяг його, послухав і спантеличено сказав:

- Дзвонили з районного загсу. Питали, чи це не ми у них у туалеті дідуся забули. Але ж наші начебто всі на місці…

- Дідусь у загсі - це ще що… Он у районі не свою бабцю з моргу забрали. Вже до ями опустили, аж тут справжні родичі прибігли з криком: махнем, не глядячи! Ви нам нашу бабцю, а ми вам - вашу!

- Жах! Нічого святого у людей не лишилося.

- Е, не кажіть. Інакше б мінятися не стали.

- Та я не про те. В нашому районному морзі така плутанина, що не дивно було би якби не те що покійників переплутали - живого поховали!

- Свят-свят-свят! Що це ви таке кажете?

- Не кажу, а розказую. Те, що сам чув.

Я вже давно помітила дивну особливість наших людей. На поминках неодмінно говорять “за життя”, а на весіллях обов’язково хтось та почне тему: як кого ховали і хто від чого помер, і хто гірко плакав, а хто у хусточку хмикав.

- Що було, товариство, то було. Я сам, пригадую, колись санітарові з нашого моргу пику натовк. Уявляєте - приходжу якось домовлятися щодо покійного дядька з маминого боку… ну, там обмити, поголити, одягнути… а ця п’яна скотина питає: “Вам як незабутнього поголити - з одеколоном чи без, невтішний ви мій?” Ну, довелося мізки вправити.

- А там ще дві санітарки були. Різне про них казали.

- Були та й загули. Одна від п’яні згоріла, а другу новий начальник вигнав.

- Новий? А я й не знав.

- І дякуйте Богу, що не знали. Бо морг - то вам не продмаг, туди щодня не ходять. Кажуть, якийсь об’явився, навів порядок. Старих п’янюг вигнав, набрав нових.

- Кого нових, п’янюг?

- Ой, не ловіть мене, куме, на слові! І взагалі, чого це ми тут завелися про покійників? Наче більше нема про що. Давайте краще вип’ємо за молодих!

… Мій сусід, гість із іншого району націлив оком на другий кінець столу:

- О! А то хто коло Федоровича сидить?

- Зять їхній.

- А звідки я його знаю?

Цікаве питання, особливо після десятого тосту. Хоча - після одинадцятого я почула ще цікавіше.

- Знаєте, яка різниця між нами, українцями і росіянами, котрі москалі?

- Ну, виходячи з етногенетичної спільності…

- Та облиште ви вашу науку для студентів і слухайте. У нас на весіллі тещу зять вивозить на тачці чи візку. А у москалів - на бороні, та ще й зубцями догори. Відчуваєте різницю?

- Та ви що? Яка дикість! Не жартуєте? - аж підскочила баба Софа.

Тут встряв Зять:

- Вай, мама-джан! Якби я знав, який скарб моя теща, то я би на своєму весіллі вам не те що возика - таксі би подав! На весь день!

Баба Софа розцвіла і промуркотіла:

- Ну що ти, синку, я тебе і без таксі люблю…

Блаженний момент на кожному весіллі: коли весь загал розбився на компанії по інтересам, і всім добре, і розмови гудуть, як ті бджоли над гречкою, і вже локальні тости пішли, бо дядю-тамадю вже таки заїздили: спить у кутку на лаві. А народ п’є-закусює і говорить, говорить, говорить…

- Я вам більше скажу! - не вгавав свекрів однокашник. - От у нас іще хороший звичай є: як тільки хату збудують, її одразу тричі оборюють. Зараз на конях, а колись на волах, і то не простих, а чорних близнюках. Щоб ніяка нечисть через ту ріллю не проскочила. У росіян теж такий звичай є. Але! Кого хазяїн у плуга запрягав? Власну дружину. Та ще й батогом її поганяв, із відповідними текстами, такими, що не при дітях.

- Що ви кажете?

- Не просто кажу, бо щодо тещі на бороні сам бачив - як у армії служив у Костромі.

І тут, як завжди на весіллях, встряв зі своєю баночкою на дьоготь Петя Гітлер.

- Я теж у Росії служив. Правда, вже не в армії, а в дисбаті. За дембельський альбом.

- Петю! Ми про твій альбом уже сто разів чули!

- А я не чув! - загорівся свекрів товариш. - Ну-ну?

- Ай, що там… мені й самому набридло розповідати. - муркнув Петя і поклав голову на стіл, якраз між двома тарілками з холодцем. Тому просвітити гостя щодо Петрових “подвигів” довелося моєму Павлові.

- Історія про Петін дембельський альбом із наступною відсидкою, я так думаю, й досі, напевне, переповідається по казармах всього колишнього СРСР. Розумієте, наш герой вирішив зробити цей неодмінний атрибут прощання зі збройними силами не якимсь там, а з, як він сам казав, “цвєтомузикою”. Ідея, треба визнати, була геніальна. Палітурки Петя зробив із відшліфованих дубових дощечок, просвердлив у них по периметру дірки і вмонтував різнокольорові лампочки. Плюс - пласка батарейка і ще щось там, щоби блимало. Заковика була в тому, що лампочки Петя повиколупував із пульту управління ракетного дивізіону. В результаті, як написали у вироку, під час навчань в імітаційному режимі стався несанкціонований запуск бойової ракети класу “земля-повітря”. Добре, що не міжконтинентальної з ядерною боєголовкою. В усякому разі, несанкціонована ракета таки знайшла свою несанкціоновану ціль: птахоферму колгоспу-мільйонера.

- Так я про цей випадок чув! Кажуть, пір’я по окрузі три дні літало. То он чия це робота була! Ну, таланти твої, Україно!

- Нічого собі - таланти! Центнер вибухівки з неба впав. На щастя, для невдахи-дембеля і переляканих ракетників людей на фермі чомусь не було.

- Чомусь! Бо накрили саме того дня столи в клубі і гуляли всім селом День колгоспника. Тому замість зони суворого режиму залетів Петя до дисбату і дочекався дембелю вже коли його однолітки по призову “на гражданці” і переженились, і первістків сплодили.

- А далі що?

- Та що? Сам Петро до своєї епопеї ставиться спокійно і навіть дякував не раз, особливо як вип’є, військовому трибуналу за гуманну міру покарання: дисбат, мовляв, не тюрма, за судимість не вважається, тож на відміну від декого маю чисту біографію.

…Після п’ятнадцятого тосту знову зачепилися за зятя нашого Федоровича.

- Здається, він не з вашого району.

- А його батьки? Як прізвище?

- Фірінштейн.

- О! Так це ж мо’ синочок Нусі Фірінштейна, що після війни в нашому містечку в перукарні сидів… Хлопче, чуєш, Нусь Фірінштейн - чи не твій батько?

- Га?

- Кажу, Нусь Фірінштейн…

- Ага, мій дід!

- Ну от бачите! Звуть тебе як?

- Самуїл.

- А! Семеном будеш.

- Уже був. Більше не буду. Теща заборонила.

- Мудра у тебе теща. Так от, Самуїле, тобі твій дід розповідав, як він партизанив?

- Та якось не довелося. Він у містечку жив, а батьки зі мною ще маленьким у область переїхали. Так і не поговорили.

- Ну так слухай: що для партизанів наших найстрашніше було?

- Німці?

- Та де… свої! Особливо ті, з енкаведе, що всім, хто у партизанах був, перевірочки влаштовували. Куди тобі твоєму гестапо. Отак візьми і покажи їм довідки, та ще й з двома підписами - командира и комісара - і печаткою: скільки ти німців убив, де, коли, за яких обставин. А інакше ти не партизан, а замаскований фашистський посібник. І одна тобі дорога - на Магадан.

- А дід мій що, теж через оце пройшов?

- Аякже! В першу чергу. Він на свою біду в партизанах не з гвинтівкою по лісах бігав, а свою роботу робив: голив, стриг, слідкував, щоби вошей не було. А ці песиголовці вчепилися: розповідай про свої подвиги! От старий Нуся (ну, тоді він ще старим не був) підморгнув їм і каже тихенько: я секретну підривну роботу вів, особливої ваги.

Яку ж таку роботу? Каже: вошей дресирував, щоб вони своїх не кусали, тільки німців.

- І що, повірили?

- Ну, може й не повірили, але більше не чіплялися.

- … Степане, щось ти роз’їздився. По три дні тебе вдома не видно, як за тим туманом.

- Так бізнес же! Люди просять: того відвезти, того привезти. А по дорозі - товар для Джигітового генделика прихопити. А то ж усе жива копійка!

- Ага, копійка. А жінка вдома сама. Дивися, щоб не заскучала…

- Е, щодо цього - то я спокійний.

- А ти не будь такий спокійний. Ти знаєш що зроби? Як приїдеш якось, як днів зо три вдома не був, то сходи одразу до лазні…

- Так ясно ж, то перш за все!

- Та ні-і-і, ти не перебивай. У лазні добряче попарся, піт рушником обітри, а вдома той пітний рушничок жінці поклади під подушку - вона уві сні розкаже, як без тебе жила.

- У тебе рецепти на всі випадки. А від склерозу щось знаєш?

- Знаю!

- То чого ж не лікуєшся? Ти мені це чотири роки тому радив.

- А ти зробив?

- Уяви собі - зробив. Після того, як із Білорусі повернувся.

- І що?

- А то! Нічого вона мені не розказала. Бо ми тої ночі взагалі не спали. Гадаєш, звідки у нас наш молодшенький?