Вовкулаки не пройдуть

Розділ сьомий. Вовки показують зуби.

На жаль, до “свого свинства” я того дня трапила не одразу. Бо ледь зайшла до хати, а там уже новий гість, та ще й несподіваний - наш приходський священик отець Зосима. Не скажу, що ми з ним не спілкувалися зовсім, бо здибались і в церкві, і часом на вулиці. Але до нашої хати батюшка прийшов уперше.

Отець Зосима був нестандартним попом. Вперше він об’явився у Великих Колодах у формі капітана-десантника, коли разом із солдатиками привіз з Афганістану домовину з тілом єдиного сина старого Чижевського. По виконанню цього печального обов’язку повернувся на війну і вдруге - вже остаточно - приїхав до нашого села кілька років тому. Як колишній афганець, колишній офіцер і діючий священнослужитель. Його матушка, як виявилося, теж пройшла з ним через оте пекло, бо служила медсестрою у польовому шпиталі. Такі от повороти долі.

Я грішним ділом вирішила, що батюшка прийшов просити якоїсь допомоги у своїх церковних справах, бо знав, що ми з Павлом щодо цього ніколи не відмовимо. Та з’ясувалося: якраз він хотів нам допомогти.

- Я знаю, Маріє, що ваш міліцейський родич в усьому вас слухає. Мені до нього йти з певних причин не з руки. Такі люди, як я, самі до влади не ходять.

- Знаю. “Кесарю кесареве”…

- Тож ви вже передайте те, що я вам розповім. Я так здогадуюся, що знайти Семена Григоровича живим ви вже не сподіваєтеся. А я, по правді, з вами згоден.

- То передчуття чи якась реальна підстава?

- Та куди вже реальніше! Ви знаєте, що на минулий Великдень в Очеретні було?

Приход у нашого отця Зосими був великий - бо аж п’ять сіл і дві церкви. Одна у нас, а друга в Очеретні, що за лісом, неподалік військової частини, де Броник служить.

- Та скажу по правді, батюшко, щось таке чула, начебто якась веремія з сектантами була.

- То не веремія, Маріє, то сам Сатана нам роги показав. Тільки-но люди з церкви вийшли, а вже їх на обійсті чекають, під самими дверима. Душ зо двадцять. Єговісти! Взяли народ у кільце і одразу: схаменіться, спасіться, ви неправильно Богу служите, ви неправильно молитеся, ви неправильно Біблію розумієте і взагалі - ваш Христос не син Божий, а бандит і брехун. За руки хапають, смикають, перед очима своїми книжечками махають! Чистісінькі Содом і Гомора!

А парафіяни у мене в Очеретні - переважно жіночки немолоді. Обурилися, почали сперечатися, а єговісти тільки кільце стискають і кричать, мовляв: нікого юдеї не розпинали на хресті, ніхто не воскресав і тільки їхня віра всю правду знає! Аж тут ми з Григоровичем на галас із церкви вийшли.

- Вибачайте, а що Панченко в Очеретні робив?

- Хіба ви не знаєте? Він же у нас у церковній десятці. Найповажніша людина! Бо за збір пожертви відповідав.

- Семен Григорович? Член десятки? От уже, даруйте, ніколи б не подумала. Він же і комсомольцем був, і в партії.

- Не согрішиш - не покаєшся. А не покаєшся - так і помреш, благодаті не зазнавши. Щоправда, гріхів якихось особливих у нього не було. Ну що там - по малолітству храмів не закривав, ікон об коліно не ламав. Хіба що покійному батюшці, моєму попереднику, з-за паркану язика показував - так то його старші хлопці підбурили. Але я не про те, хто праведний, а хто грішний. Я про те, що далі було. Вийшли ми з Григоровичем на сходи, дивимось - еге! Зараз диспут у бійку перейде. Уявляєте? Бійка, в такий день, та ще й коло церкви. Підійшли ми до цих нарваних і так делікатно кажемо, що, мовляв, порушуєте, громадяни, закон, бо не маєте ви права на землі, яка належить іншій конфесії, свою віру проповідувати. А вони нам: а таких, як ви, взагалі треба знищувати. Ну, тут, каюся, моє афганське минуле раптом сплило, закачав я рукава ряси - і вперед! На супостатів! А Григорович мене прикриває. І знаєте, що зворушливо? Бабці мої, прихожанки, теж похапали все, що на очі трапило - і в атаку! Єговісти побачили, що непереливки, повскакували у свій автобус - і тікати.

- Шкода, що мене там тоді не було, - озвався мій Павло. - Бо точно би ці хулігани до свого автобусу не добігли б. Але я не розумію, до чого тут це? Який зв’язок?

- Безпосередній. Оті іроди не просто втекли, вони одразу після Паски об’явилися в районі з двома київськими адвокатами і з заявою на мене з Григоровичем, що ми, буцімто, свідомо релігійну ворожнечу розпалювали. Уявляєте? Зовсім уже совісті немає. Ми то що! Голіруч відбилися. А он у Черкаській області мій же однополчанин, а нині такий же батюшка, як я, єговістів від церкви осиковим кілком відганяв! Так там цілу справу розкрутили! І міліцію купили, і прокуратуру.

- А у нас чим усе закінчилося?

- У нас Семен Григорович усіх порятував. Чітко так пояснив слідчому, та ще й з посиланням на закони, хто у нас насправді і ворожнечу розпалював, і релігійні почуття ображав. І сам із мирянами аж два зустрічних позови організував. Щось там на чотири чи п’ять кримінальних статей тягнуло. То ця компанія знову вскочила у свій автобус - і більше їх не бачили. Але боюсь, Маріє, що цього вони Григоровичу не простили. І ті слова, що таких, як ми, треба знищувати - то навіть не погроза, то обіцянка. Скільки злочинного люду до них прибилося! Бо у справжній церкві устав, а у цих - кругова порука. А гроші у них є, у сектантів. І не тільки гроші, а й влада. Он кілька років тому їх аж сто п’ятдесят тисяч у Києві зібралося на якийсь свій шабаш. Думаєте, просто так їм би це дозволили?

- Так то, батюшко, за старої влади було. А зараз нова. Свобода того, свобода цього, жодних заборон, сама свобода.

- Еге ж, влада нова. Зі старими латками. Той сектантський пастор, що СБУ командував, хвалити Бога, недовго, так він чий - старий чи новий?

- Отче, що це з вами? То кажете, що вам гріх у мирські справи втручатись, а то раптом політінформацію влаштовуєте на рівні мого батька.

Святий отець знітився, як школярик, якого впіймали на списуванні, і почав виправдовуватися:

- Суєта суєт, Маріє. То я по паспорту немолодий, а як слуга Божий - то зовсім ще зелений. Та й за церкву нашу обида бере, що всілякі там христопродавці її обсіли… мовчу, мовчу, мовчу! Тож ви вже передайте вашому родичеві, хай цих супостатів сектантських добряче потрусить. Бо чує моє серце, що бродить душа раба Божого Семена неприкаяною. Без прощення і панахиди.

Звичайно ж, я все переказала братові - слово в слово.

- Ну і де їх шукати, цих єговістів?… Чекай, не кажи, я сам. Раз була порушена судова справа, має там бути все: і прізвища, і адреси, і навіть номер автобуса. Так! Дзвоню в район, нехай Діденко бачить, що я не лише за мерцями ганяюся.

Начальник міліції похвалив Олексія за те, що той “нарешті почав думати головою”, але потім розчарував. Бо той сектантський десант виявився і справді зальотним. Принесло їх якимсь чортом аж із Росії, де вони у своєї міліції в печінках сиділи. Більше того - перебували у розшуку за якісь дуже реальні гріхи. Тож коли наше міністерство кинуло запит до російського, одержало звідти слізне прохання, мовляв: хоч між нами і немає угоди про видачу злочинців, але будьте людьми, ви їх тільки до Хутора Михайлівського довезіть - і за це вам довіку вдячні будемо. Наші, чесно кажучи, зраділи і відповіли так: хоч між нами й немає угоди про видачу злочинців, але якщо чинити по-людському, то забирайте своїх ганцихристів ік бісовій матері! Тож на сьогодні зальотні єговісти мали найміцніше у світі алібі: небо в клітиночку.

Одразу після цієї невтішної новини моєму родичеві усміхнулося щастя. Але тут же з’ясувалося, що усмішка та була іронічною. Після того, як згідно з розпорядженням начальства Олексій розпочав пошуки Панченка не за натхненням, за інструкцією, молодий дільничний у районі віднайшов оту каністру, про яку наполегливо допитувався Діденко.

Як я вже казала, радість була короткою. Речовий доказ, що мав би стати головним, спокійно валявся на виселках під дверима халупи, в якій жив нещасний Микита - місцевий божевільний, або, як казали наші бабці, тихо помішаний. Тихим, власне, він не був, бо, дибаючи з ранку до вечора вулицями і околицями, та підбираючи все, що на очі трапить, вголос обурювався всім, що трапляло на язик - від політики часів Хрущова до того, що сонце сьогодні зійшло не там, де треба.

Нещасним зробив Микиту не Хрущов, а його, Микитин батько. Тьху, заговорилася! Маю на увазі - батько нашого Микити, а не Хрущова. Він у нашому районі після війни, страх подумати, одержав Героя Соціалістичної праці за високі врожаї… кок-сагизу! Що то за одне, не те що мої діти не знають, а й мені свого часу довелося в Сільгоспакадемії старих викладачів розпитувати. Так от - оцей, можна сказати, бамбук, на верхівці якого стирчав звичайнісінький хатній віник, тільки зелений, китайський вождь Мао Цзедун подарував товаришу Сталіну на семидесятиріччя. А наш вождь замість хату ним підмітати, закомандував засіяти цим китайським одороблом найкращі українські чорноземи. Та ще й пообіцяв високі нагороди за відповідні врожаї.

Кок-сагиз і справді вимахав, як той ліс, удвічі вищий за кукурудзу. От тільки тепла йому навіть у нашому українському кліматі не вистачило, щоб насіння дозріло бодай для наступної сівби. На додачу з’ясувалося, що після кок-сагизу жодна земля, навіть чорнозем не родить чи то два, чи то навіть три роки. Але який же ідіот відрапортував би товаришу Сталіну, як воно є? Звісно, доповіли, що високу довіру виправдали, братню культуру впровадили, високих врожаїв досягли. Невдовзі товариш Сталін помер, рештки посівного матеріалу кок-сагизу мусили прикопати в балці, бо його не дзьобали навіть голодні горобці. Але свою Зірку Героя наш місцевий ланковий встиг ухопити. І навіть на радощах назвати свого первістка Йосипом. А наступного сина - Микитою. Бо прийшов Хрущов зі своєю качанистою - і нашому герою заблимала ще одна Зірка, тепер уже за “королеву ланів”. І на додачу - бронзовий бюст на батьківщині та ціле море халяви державним коштом.

Як то кажуть, кіна не вийшло, бо кінщик захоробів. Хрущова погнали за волюнтаризм, недороблений двічі Герой з горя спився, а обидва його сини, ледь сягнувши повноліття, збожеволіли. Старшого Йосипа навіть довелося зачинити до божевільні, бо він був, знову ж, як казали наші бабці, буйним. А Микита… ходить собі, всякий непотріб збирає і лає вголос Хрущова і сонце. Тож, як свідок, він виявився ніякий, бо навіть не міг пригадати, де він ту каністру з-під самогону знайшов.

Як потім висловився мій братик, події розвивалися стрімко, але виключно в небажаному для слідства напрямі. Та це було потім, а для мене з Павлом той день ледь не закінчився непередбаченою і дуже неприємною пригодою. Точніше, не день, бо сталося це вже вночі. Чомусь наша стара сучка Рада того разу чи то проспала, чи то десь тинялася. І тому до свинарника пролізли двоє вовків.

Точніше, спочатку мені приснилося, що до нас у свинарник залізли вовки. Підкопали стіну і вже хазяйнують. Підскочила я вся мокра, кинулася до вікна. Все тихо, спокійно, ніхто не верещить і не кувікає. Ще подумала: це ж треба! І заснула.

Отут вовки і об’явилися. Не уві сні, а насправді.

Видати, не привиділися мені кілька днів тому оті сріблясті тіні в місячному світлі. То вовки розвідку робили. Але хто ж їм винен, що стіну вони підрили не там, де свинки, а точнісінько у сажу Коханого. Знайшли куди лізти. Коханий, для якого його саж був - його фортеця, такого нахабства терпіти не збирався. Так от - перший вовк розгріб лапами діру, тільки-но сунув туди писка, як за того писка кліщами вчепилися кнурові щелепи. Коханий втягнув сіроманця за голову досередини, помотав ним туди-сюди, а потім щосили гупнув вовком об дерев’яний стовп, що стояв посеред його сажу. То колись Павло прилаштував Коханому товсту колоду, щоби він точив об неї ікла і не обгризав загородку. Коханий вже сточив її посередині мало не на сірничок. Давно збиралися поставити іншу колоду, але, на щастя, не встигли. Коли вовк врізався в колоду, вона тріснула, її горішня частина впала і переломила хребет другому вовкові, що вже майже повністю проліз досередини.

Коханий ще трохи помотав туди-сюди мертвим вовком, а тоді виплюнув його.

Нас розбудили кури - вони здійняли неймовірний галас, хоча, як то кажуть, не до них пилося. То спочатку ми кинулися до курника, бо подумали, що там хазяйнує лисиця або тхір. І лише потім для контролю зазирнули у свинарник, де й побачили у сажі Коханого двох дохлих сіроманців.

- Добре, що ти звечора свиней погодувала, - сказав Павло. - Інакше збирали би ми вранці клаптики…

- Ти що, досі не прокинувся? - напустилася я на чоловіка. - ще не втямив, яку ми халепу маємо? А раптом вовки скажені? Хоч ти Коханому всі щеплення робив, але однаково - береженого Бог береже.

- Я втямив, що спати більше не доведеться. Зараз переведемо Коханого до курника - курей тільки з сідал треба познімати і кудись подіти, бо й їх пожувати може, раз крові скуштував. Дірку доведеться капітально засипати, щоби ще комусь не закортіло туди пролізти. А вовків зраночку разом із братом повезеш до району на аналіз. Бо я нашу машину бруднити не збираюся. Ану справді якась зараза, а нам на ній і поросят возити, і м’ясо людям.

Павло озирнувся на свинок:

- Ну що, дівчата, часом з переляку передчасними пологами мене ніхто не обрадує?

Дівчата весело зарохкали, закрутили хвостиками, мовляв: який переляк, ми за нашим Коханим - як за кам’яною стіною!

- Ну-ну… але, крім вітамінів, феродекс я вам завтра однаково всім пропишу.

На ранок я таки повезла вовків на аналіз до району. Але не з Шерифом, а з Павловим батьком, бо Олексій мусив бути на місці - хтось із його дільничних начебто віднайшов якісь речові докази і мав привезти йому показати. То вже потім з’ясувалося, що докази ті - по зовсім іншій справі. Але тоді Шериф, можна сказати, хапався і за соломинку. Тому нас прихопив Степан, висадив обох із вантажем коло санепідемстанції, та й поїхав далі - робити свій бізнес. Ми все оформили - і рушили до куми. Я вже разів зо сто збиралася до неї у гості, та все щось перебивало - як не одне, так друге. А тут не було би щастя, так нещастя помогло.

По дорозі пригадала:

- Тату, може, зайдемо на хвилинку до ветерана районної преси? Пам’ятаєте - Олекса просив його про дещо попитати. Бо знаю я Вікторію: і загодує, і заговорить - геть усе з голови повилітає. Де той ваш однокласник живе? Либонь, у центрі?

- Та тут за рогом… слухай, ти у нас справді телепатка, чи що? Я ж якраз захопив того рукописа, віддати, як обіцяв. Однаково Олексій з нього ксерокопію зробив.

- Тільки прошу вас - саме на хвилинку. Максимум на п’ять. Віддамо “опус” - і вйо! Бо двох посиденьок я сьогодні не витримаю.

- Про вовка помовка - онде він власною персоною навстріч чимчикує!

Перепинили, привіталися, насилу відкараскалися від запрошення зайти додому і гарненько посидіти (“бо ж сто років не бачилися!”), пригасили образу обіцянкою, що наступного разу і зайдемо, і посидимо - ґрунтовно і фундаментально, а потім нарешті запитали те, що нам від нього було треба. Ветеран зітхнув, як паровоз “на запасному путі”.

- Архівні документи, кажете? Ну, якщо чесно, то у мене їх не було. Ці тодішні правила допуску, бодай вони сказяться… але рішення районного суду я мав!

- Звідки?

- Адвокат подарував. Він його офіційно одержав, як захисник. На предмет апеляції чи ще там чогось. Але до обласного суду його вже не допустили, та й взагалі…

- Знаємо, знаємо. З роботи вигнали.

- Отож! То я з цього рішення витиснув усе, що міг. Ну, там відредагував, осмислив… А чого це ви раптом про це згадали?

- Так от - думаємо у Великих Колодах власний щотижневик заснувати. То згодилося б для рубрики “З наших архівів” чи ще щось там…

- Жартуєте? Знущаєтеся, дівчинко, над старшим поколінням? Ви ще скажіть, що збираєтеся мене на головного редактора запросити.

- У кожному жарті є тільки доля жарту. Бо як надумаємося видавати “Великоколодівські і столичні новини”, то запросимо - як не на головного редактора, то на головного консультанта вже точно. А як без жартів, то є тут у нинішньої міліцейської молоді одна думка. Ви нам скажіть: той адвокат іще живий?

- На жаль… він десь дуже швидко помер потому, як я з ним говорив. Старий був, із фронту, весь поранений.

- А та судова постанова у вас часом не залишилася?

Відставний газетяр знітився і, як мені здалося, навіть почервонів:

- Та знаєте - я її після тої халепи з “Огоньком” спалив разом з усіма матеріалами і чернетками.

Свекор сердито пирхнув:

- Міцно ж тебе, Саньок, у кадебе налякали, що ти навіть Гоголя переплюнув.

- Не зрозумів?…

- Гоголь лише другий том “Мертвих душ” спалив, а ти - все, що мав. Налякали, питаю, добряче?

- Та вміли вони це робити. Я їм кажу - у нас же в постанові пленуму сказано: гласність і крапка! А вони мені: е, ні, то не крапка, а три крапочки. А після них - закрите роз’яснення, що гласність - це не те, що ви думаєте. Це спеціально для таких дурнів, як ви, влаштовано, щоби повистромляли голови і зацвірінькали. А ми зі свого боку ті голівки і поскручуємо, поскручуємо!

Я глянула на ветерана районної преси і мені мимоволі стало його шкода. Це ж скільки років пройшло вже, де та партія, ті райкоми і те кадебе. А у нього ще й досі руки трусяться, як згадає. Свекор, на відміну від мене, сказонув без зайвої сентиментальності:

- Добре, горобчику ти наш сивий, скачи далі. Забирай назад свого шедевра. Вертаємо, як просив, можеш і його спалити. Ходімо, Маріє, бо кума заждалася.

Кума, зраділа, що має довгожданих гостей, а значить дізнається про всі великоколодівські новини. Подзвонила куди треба - і своїм авторитетом посприяла, щоб аналіз зробили швиденько, бо ж завтра вже свято - Йордан, то нам слід би бути вдома. А у нас “швиденько” - то не те, що в столиці. Побідкалися, що, крім нашого сказу, у них ще три ящури і одна позачергова підозра на “сибірку”. Але постараються… зрештою - коли буде готове, самі подзвонять. Одне слово - Вікторія мала до самісінького вечора час і наговоритись, і наслухатись. А нам зі свекром не довелося, мов тим зайцям скакати з району в село і назад.

- Так! - підняла за обідом кума свій коронний тост. - Маріє! За нас, гарнесеньких, а хто бачив кращих, хай тому повилазить!

Перехилили. А мене на сміх потягло.

- Що таке?

- Та згадала рецензію на свою книжку. Там таке зауваження було: скільки можна себе вихваляти! Так я подумала: якщо писатиму продовження, то мабуть про сьогоднішній вечір промовчу. Бо знову рецензентка дорікне: скільки можна та скільки можна…

- Відповідай: скільки треба, стільки й вихвалятиму. І справа тут не в тому, що як сама себе не похвалиш, то цілий день ходиш, як обпльована. Просто мені якось один наш родич - він у Києві живе і працює психологом - порадив кожного ранку казати собі: ти, Вікторіє, молодець! І тоді буде заряд позитиву вважай на цілий день. І все йтиме на лад. Раніше як було? Варто сказати жінці, що вона добре виглядає, як одразу починалося: ой, що ви, я така замучена, така нещасна, така хвора… А потім оця замучена, нещасна і хвора дивується, чого це “ніхто її не любить, ніхто з нею не дружить”?

- Ото мабуть і ця така.

- Та певно ж! До чого ще чіплялася?

- Та вже не пригадую… А! Чому нашу сучку звуть Рада? Що це, мовляв, за політичні натяки? А яка політика? Якщо тата нашої Ради, чорнющого псюку звали Циганом, то не дивно, що доні дали теж циганське ім’я.

- Ой, до речі: коли Павло дзвонив, що ви вже виїхали, то просив тобі передати, що віднайшлася ваша Рада.

- А, так, вона з ночі десь ховалася, поки вовки свинарник підкопували.

- Ховалася. І де б ти думала? На горищі! Як вона видряпалася туди по драбині - незрозуміло. Але вилізла, зашилася в куток і тихо скавчала з переляку. От на звук її засікли.

- Ну, з переляку й на небо видерешся.

Другий тост теж був традиційний - від мене. За приватне підприємництво і його розквіт на місцях. Знову ж таки виходило - за мене, кохану. Бо власне, приватним підприємцем зареєстрована тільки я, у Павла до того хисту немає.

- Вікторіє, я що спитати хотіла: от потрібно мені в документах вказувати, скільки я маю найманих робітників. То власний чоловік вважається найманим робітником, чи ні?

- А ти йому зарплату платиш?

- Ні, тільки годую.

- І більше нічого він не бажає?

- Бажає, під хороший настрій. Але не в грошовому еквіваленті.

- Ну, таке не декларується. Значить - працює на тебе задарма.

- Як то - задарма? А дітей йому хто родив?…

Отак ми з кумою пожартували, попліткували - і час не без користі провели.

Я вже, здається, казала, але не гріх повторити, що у нас у районі за столом до гарячого тричі п’ють. А потім роблять перерву. Себто - говорять про справи. Так і того разу було: свекор підняв третю чарку за любов, випили - він навстоячки, а ми з кумою сидячи - після чого старий влаштувався у сусідній кімнаті перед телевізором, а мене Вікторія потягла на канапу, поговорити.

- Я від тебе, Марусю, поради чекаю…

- Що, теж вирішила у приватний бізнес перейти?

- Не зараз. От як на державну пенсію напрацюю, то й піду до тебе в компаньйонки. А поки що - справа нагальніша. Мала наша, Світланка закохалася.

- Ну нарешті!

- Що нарешті?

- Закохалася. Це скільки їй зараз? Шістнадцять? Давно пора. У нас із тобою перше кохання коли було? В дванадцять років - у таборі більше праці, ніж відпочинку: на буряках. То обкомівські дітки по артеках та орльонках на пляжах вигрівались, а такі, як ми з тобою - сапку в руки і ке-ме туди, ке-ме назад, вздовж рядочка. В основній позі трудящої жінки. Але що то юність - норму зробили і на танці.

- Ой, Маріє, тобі все жарти, а тут, здається, повний серйоз.

- Що, вже отак і женитися? А звідки ж майбутній зять?

- Женитися не женитися, але вже стежку протоптав. З’являється, як рідний, навіть за стіл сідає без запрошення.

- То звідки ж таке щастя?

- Та з нашого ж “телячого університету”.

Отут треба пояснити детальніше цю дивну назву. Річ у тім, що дуже довго, аж від “після війни” у райцентрі животів собі потихеньку сільгосптехнікум, в народі - “телячий”. Технікум, де готували колгоспних бухгалтерів і ветеринарних фельдшерів. Потім, коли все колгоспне та радгоспне зігнали в агропром, старі хазяї навчальний заклад тихцем прикрили і передали на баланс наросвіти. Якийсь час на приміщенні висіла табличка “Районний міжшкільний навчально-виробничий комбінат”. Але потім, як казав один тодішній оратор, повіяли вітри перебудови і змели табличку разом із “трудовим вихованням”.

Але на щастя останнім директором комбінату виявився досить таки меткий дядько. Хтось йому порадив, чи своїм розумом дійшов - невідомо, але поїхав він наприкінці дев’яносто першого року до Києва, і Верховну Раду, знайшов там нашого депутата і той підсобив. Злі язики подейкували, що підсобив не за так, а за портфель з грішми, вирученими від нелегального продажу всього навчально-виробничого устаткування. Але мало що тоді люди казали. І досі кажуть…

Головне - що колишній директор повернувся додому ректором Державного Університету міжнародного бізнесу, менеджменту, права, телебачення і зарубіжного туризму. І з відповідною ліцензією. Що таке міжнародний бізнес, мої земляки вже знали. Бо якраз тоді почали їздити за кордон на заробітки. Телевізор усі дивилися щовечора. Сяк-так допатрали, що “право” - це те ж саме, як учити “на юриста”. А от про менеджмент не второпали, а що таке туризм - лише здогадувалися. Та головне, що на ліцензії і, відповідно, вивісці було написано: “1-2-й рівень акредитації”. Це вже добряче потім один столичний земляк розтлумачив, що по суті перший-другий рівень - то трішечки вище плінтуса.

Та з іншого боку університет, та ще й з міжнародним ухилом, нехай і найнижчого рівня - це вам не телячий технікум. А головне для батьків - що він тут-таки, через город навприсядки. Не треба тепер тягати діткам клумаки в область чи Київ, не потерпати, чи не втрапить син без батьківського контролю у погану компанію, а дочка від городських подружок глупості нахапається. Бо ось воно, все поряд!

Радість минула швидко. Коли перші випускники ДУМБМПТіТу ломонулися до Португалії зі свіженькими дипломами, їх там підняли на сміх, дали в руки лопати і поставили чистити стайні. Злі язики одразу схрестили стару і нову назву. І став наш, з дозволу сказати, вуз “телячим університетом”.

- Та то нічого, що жених з “телячого університету”, - спробувала я втішити куму. - Аби, як кажуть, людина була хороша.

- Так ото ж! Я в цьому не впевнена.

- А факти, як каже мій братик Шериф? Бо подобається чи не подобається - то лише емоції. Що за стіл без запрошення сідає, то хто ж їх зараз тій культурі вчить? Це колись за таке зухвальство від діда з бабою ложкою по лобі одержували, а зараз не те що діда з бабою, дехто батьків п’ять хвилин на добу бачить. Яке вже там виховання.

- Справа не в нахабстві, а в нещирості. Як оте циганське золото: наче блищить, а по пальцям мажеться.

Ще не встигла Вікторія пояснити, що має на увазі, як моєму свекрові у сусідній кімнаті набридло дивитися нескінченну телерекламу про карієс і прокладки з крильцями. І він перемкнув на інший канал. Виявилося - на московський. А там півсотні якихось добряче захмелілих ревли під гармошки на мотив пісні про трьох танкістів: “По лицу страны легли границы…” Тут уже я підскочила і закричала:

- Павле, вимкни ти їх під три чорти!… Бо зараз тут декому буде точно, як тим самураям!… Ой, тату, вибачте, то я за звичкою… але, будь ласка, перекрийте кисень отому ансамблеві пісні і пляшки, бо ж ми так поглухнемо!

Свекор навіть не став заперечувати, перемкнув назад на прокладки та ще й звук прибрав.

- Вибачай, кумо, що перебила. Ти там про нещирість женихову щось казала…

- Не щось, а конкретне. Минулого тижня… я якраз прихворіла, тому вдень вдома була. А Світланка, навпаки, в школі затрималася. А цей з’явився. Дзвонить у двері. Я ще подумала: не буду я нікому відчиняти, мене немає, я вся вийшла! Кому треба - на мобілку подзвонить. А воно телебенькає і телебенькає. Я навшпиньки до дверей підходжу, тихенько так, навіть капці не взула, у вічко дивлюсь - стоїть зятьок майбутній. А на писку у нього такий вираз, ніби він стоїть не перед дверима коханої, а перед станційним нужником. Ну, думаю, треба відчинити, бо ще стукати в двері почне. Я тільки ключ у дверях повернула (а сама ж далі у вічко дивлюсь), а він раз - і як маску на обличчя натяг. Вираз такий привітненько улесливий, здавалося, зараз хвостом закрутить, як твоя Рада, коли у мене ковбаску випрошує.

- Вікторіє, вибачай, але то в тобі майбутня теща говорить. Мало чого у хлопця може бути кислий вигляд. Може живота прикрутило. Та може ще що… І ото все?

- Та не все. Розумієш - до нас ходить, а з батьками знайомити не поспішає.

- Що, сирота? Чи десь далеко живуть?

- Я спитала, чи не першого ж дня. Каже - матір померла, а батько у нього по медичній частині. Але що дивно - медиків наших я всіх знаю. І в поліклініці, і в лікарні. Ну нема там ніякого Баринова - це прізвище їхнє.

- Вибачай за жарт, але й серед ветеринарів такого я теж не знаю. А це вже мого Павла компанія.

- До чого тут ветеринари?

- Бо дітки часом соромляться зізнатися, що батько волам хвости крутить… власне й волів уже немає… ну, кнурів каструє. От і кажуть: татко по медичній часті.

- Тю! - вигукнула кума. - Як свіжину наминати, так ніхто не відмовляється, а як їхній тато ту майбутню свіжину каструє, бо робота у нього така, так вони, бачите, стидаються.

В цей час грюкнули двері і до кімнати вскочила моя улюблениця Світланка. Обцілувала мене, гукнула: добрий вечір, діду! - і одразу до матері.

- Вадік не дзвонив?

- Доню, добрий вечір! У тебе в голові, крім твого Вадіка, ще щось є?

- Ой, мамо, можна подумати…

- …що я в твоєму віці не така була? Таки інша. Я у твоєму віці думала, що всі хлопці - дурні, у них лише одне на умі, а воно мені треба? І взагалі - заміж не виходитиму.

- Як ти так думала, то звідки я взялася?

- Свєтко! А ременем по…?

- Тьотю Марусю, рятуйте!

- Порятую. Але не від ременя, а від дурної голови.

Дитина закопилила губку, мовляв, і ви, тьотю, туди ж, а мій Вадік дуже хороший, він мене так любить, так любить, він стільки розказував, як ми гарно будемо разом жити, як він мене на руках носитиме… розповідь про золотого-дорогого Вадіка зайняла стільки часу, що свекор встиг подивитися новини на одному каналі і перемкнув на інший.

- Це він зараз, доню, такий хороший: ягідко моя, вишенько моя, яблучко моє. А після весілля цілком може бути: я з тебе компот зроблю!

Світланка забилася в куток, тицьнулася туди носом і чітко та категорично відрубала:

- Мій! Вадік! Не! Такий!

- А, не такий? Кажеш, мав подзвонити?

- Мав… ще вчора.

- І не подзвонив. Так… зараз розберемося, що він за золото. Ану, набирай його номер!

- Навіщо? Пізно ж, він уже спить, напевне…

- Спить? У таку пору? Нічого собі, режим дня. Та у нас у селі до перших півнів хіба що Петя Гітлер вирубається, та й то, коли зранку вип’є. Давай-давай, набирай. Лови, як то кажуть, момент істини.

Набрала. Десь на сьомому гудку у трубці почулося хрипле “альо?…”

Я набрала у груди повітря і голосно зітхнула.

- Слухаю! - прохрипіло з другого кінця дроту.

- М-м-м… - млосно протягла я.

- Та кажіть уже!

- Я люблю тебе, - проворкотіла я “на низах” і повернула трубку, щоб і мала могла чути. Але краще б вона не чула, бо більшість слів, що лунали з “того боку”, були непридатні для дівочих вух. Повторювати їх мені моє провінційне виховання не дозволяє, тому замінюю на “тра-ля-ля”.

- Ти! (тра-ля-ля, тра-ля-ля, тра-ля-ля)! Іди ти зі своєю любов’ю в (тра-ля-ля), на (тра-ля-ля), під (тра-ля-ля). Ти що - зовсім (тра-ля-ля)? Будиш людей серед ночі, ти, (тра-ля-ля)! Та я тебе (все решта, що він казав - саме нескінченне “тра-ля-ля”).

Мала сиділа на підлозі і кліпала очима.

- Оце тобі твій культурний.

- Так може то просто спросоння…

- От-от. Коли себе не контролює, не прикидається, істинна натура і пре. І потім, щось мені здається, що то не спросоння, а з гострої потреби проспатися.

- Так може всі чоловіки такі?

- От уже ні. Гадаєш, я Павла не перевіряла?

- Як?

- Коли ми вчилися, він нічним сторожем підробляв. То я подругу підговорила, щоб вона йому в каптьорку десь серед ночі подзвонила і отак от сказала.

- І що він?

- А нічого. Хмикнув, сказав: добре, люби й далі. І поклав трубку. Розумієш, я ж у той час у нього під боком дрімала, то він вирішив, що це його напарникові дзвонили.

- Ой, а раптом мій Вадік здогадається, що то я?

- Чого б це він здогадався? Ти у нас говориш - як кошенятко нявкає, а я навмисне низи брала. Головне: роби вигляд, ніби нічого не знаєш. Але й висновки теж роби.

Завдяки авторитетові районної податкової, аналіз зробили досить швидко, заспокоїли, що ніякого сказу немає, але однаково на вечірню маршрутку ми не встигали. Тому пристали на пропозицію Вікторії переночувати. А поки її чоловік досиджував якесь чергове засідання у своїй адміністрації, залишили свекра стерегти хату, взяли Світланку і пішли гуляти містом. Раптом мала засмикала мене за рукав:

- Ой, тьотю Маріє, дивіться: он мій Вадік коло своєї машини! Ой! Ой, а що це з ним?

Її Вадік був добряче напідпитку, це й без експертизи видно. Тицяв ключем у двері машини і ніяк не міг влучити. Світланка підбігла до нього.

- Вадіку! Здрастуй!

- А! Привіт… - промимрив Вадік.

- Що з тобою?

- Ніч-чо! Всьо чотко! Я… того… це від морозу…

- Ти що - випив?

- Капочку!

- Але ж не можна у такому стані машину вести! Вадіку! Ти ж можеш когось збити!

Вадік глянув на неї, примруживши око - ну точнісінько, як Петя Гітлер, коли намагається довести, що він тверезий.

- То й що? Я зіб’ю - батько прикопає!

Він таки влучив ключем до замка, хряснув дверцятами і машина рвонула з місця. Спантеличена Світланка мало не плакала:

- Я його таким ніколи не бачила!

- То добре, що побачила зараз, а не після весілля. То як - вже не видається він тобі таким хорошим?

- Ой, тьотю Маріє, просто він дуже вразливий…

- Ага! “Зіб’ю… прикопає…” Нічого не скажеш - тонка натура.

- Він комплексує. У всіх батьки як батьки, а у нього - начальник моргу. Ну як йому з таким жити?

Вікторія вдарила об поли:

- Та-а-ак!… То майбутній сват у нас - старший над покійниками! І ти це знала! А чого ж торочила: “По медичній часті, по медичній часті…”?

- Бо соромно! - зарюмсала нарешті Світланка.

Я вирішила підтримати малу:

- Ну… живуть же люди. І не з такими професіями. Скажімо, асенізатори. Або - хіба ти думаєш, що моїх дітей свинарчуками не дражнили? Ще й як дражнили. Доки від наших хлопців пару гарячих не одержали.

Приголомшена Вікторія тільки й спромоглася на слово:

- То ж то він мені відразу не сподобався…

Вже як верталися додому, похнюплена Світланка подала голос:

- Обіцяв мене на Масляну в область прокатати, а потім каже: мотор забарахлив, треба на профілактику машину ставити. Але як тільки - то одразу. І покатаємося, і погуляємо. Еге ж, одразу… сам ганяє, а мені нічого не сказав. Обманщик…

- Еге ж… Га? Що? Я тобі дам гульки в область, та ще й із цим ганцихристом! - отямилася Вікторія. - Так кропивою відшмагаю, що пішки до Києва добіжиш!… чого ти смієшся, бісова дитино?

- Мамцю, а де ти взимку кропиву знайдеш? - пирхнула Світланка. Ми всі троє розреготалися - і якось наче на душі полегшало.

- Бачиш, кумо, - пояснила я, - у них зараз усе перекрутилося. Любить чи не любить - то вже не головне. А от коли обіцяв до області прокатати і гульками і танцями і збрехав - вважай, кінець світу!

- Точно кінець світу, - погодилася кума.