Вовкулаки не пройдуть

Історія друга, печальна.

Розповіла я про цю пригоду лише братикові-Шерифу, по секрету. Він побожився, що мовчатиме, подивувався моєму, як він сказав, детективному таланту. Певно, тому, коли в селі сталася біда, він кинувся до мене по допомогу.

Я саме того дня мила холодильник. Аж тут увірвався братусь, у формі, при зброї і з виряченими очима.

- Сестричко - рятуй! Кидай усе і бігом зі мною! І Павла клич!

- Ага, зараз! А холодильника Коханий помиє? А харчі на такій спеці зіпсуються, ти їх потім поїси?

- Харчі давай у мій холодильник. Ціліші будуть. А твій - клянуся, сам помию.

Не дуже я повірила братовим обіцянкам, бо у Великих Колодах ще ніхто не бачив, щоби мужчина холодильника мив. Але раз просить - то щось справді сталося. А Олексій підганяє:

- Бігом, бо сліди затопчуть! Я, щоправда, Микитовича поставив, але ти ж знаєш, який із нього сторож.

Микитович, щоб ви знали, наш голова сільради. Колись у школі трудове навчання викладав, а зараз начебто влада.

- Чиї сліди? Інопланетяни прилітали, чи вовки у баби Софи гусей подушили?

- Ти що - смієшся? Які вовки. У нас “висяк”! Тьху! Заговорився з тобою! Повішеник!

Отакої!

- Хто? Свій чи чужий?

- Та свій. Здається, Сорока. В тому нічийному хлівчику, що на межі городу баби Софи. З району вже їдуть, діда я в капезе закрив, щоби нікому не розляпав, а ви з Павлом підете за понятих. Тільки б ніяка зараза не пронюхала!

Авжеж! У нас таких “зараз” у Великих Колодах - вважай, у кожному дворі. Не встигла ще наша трійця вибігти на вулицю, як раптом понад самим вухом:

- Сірожа! Бігом! Коло баби Софи повішений у шопі!

Шопами у нас у селі чомусь хлівчики звуть. А кричав сусідський малий, аж присів, сердега, від напруги. І гукав він такому ж шмаркачеві - молодшому Феді Тищенка, аж на той кінець села.

Абзац!

Доки добігли, так і є: половина села вже тут. Притисли бідного Микитовича аж до дверей шопи так, що він ось-ось копита натягне, кричать, руками махають. А решта, хто далі живе, вже звідусіль набігає.

Шериф від такого нахабства аж зблід. А потім як закричить, де й голос узявся:

- Ану марш усі за ворота! Бо зараз стріляти почну! Спочатку в повітря, потім по ногам. Микитовичу, а ви у нас влада, чи… вашу мать? Складіть мені списка на всіх, хто лізе! Я їх потім за перешкоджання слідству притягну, напозичаються на штрафах!

Односельців моїх налякала не погроза стрілянини, а магічне слово “штраф”. Миттю відкотились аж на той бік вулиці, перемовляючись і ойкаючи. Шериф не вгавав:

- Васю! Котрий Дизель! А ти чого рота роззявив? Оно під криницею поламане дишло лежить! Бери, ставай коло Микитовича і як хто влади не послухається - одразу в лоб! Тільки не до смерті, досить із нас одного покійника.

Народ затих. Ми підійшли до дверей шопки - і тут Олексій раптом перейшов на шепіт:

- Маріє, може, ти надворі постоїш?

- А що таке?

- Та розумієш, він же, здається, не один день висить. Запах…

- Ой, дорогенький, що мені ті запахи після свинячого гною? А як уже покликав у поняті, то потерплю. З зашморгу ми його вийматимемо, чи районні?

- Поки вони не приїдуть, нічого чіпати не можна, тільки дивитися.

- Ну, то слава Богу.

І тут мій Павло, котрий через Шерифове плече уважно приглядався досередини хлівчика, прошепотів:

- Тут, здається, не лише ми дивимося. Ану, глянь! Бач, он дірка у тій стінці! Чиєсь око…

Олексій присів, уважно вдивився і на чотирьох відповз убік. Тільки тут випростався і просичав:

- Ну, зараз ти у мене попідглядатимеш! Повилазить!

І обережненько, навпочіпки рушив за хлівчик, на ходу виймаючи з кобури пістолет, котрий стріляв гумовими кулями. Ми з Павлом продовжували розмову, наче Шериф стоїть поряд.

Родич прокрався до рогу, обережненько зиркнув і махнув нам рукою, мовляв: підходьте! Ми так і зробили. Видовище було ще те! Спочатку побачили широченну жіночу дупу в короткій спідниці. Її власниця стояла на колінах і прикипіла оком до щілини в стінці шопи. А оскільки щілина ця була майже над самою землею, то поза склалася - “крім дітей до шістнадцяти років”.

На обличчі мого братика чітко прочиталася боротьба між щирими намірами і службовим обов’язком. Спочатку він прицілився з пістолета в “п’яту точку”, а потім зітхнув і бабахнув у повітря.

З вулиці почулися крики:

- Уби-и-или! Шериф бандита застрелив!

І одразу ж - могутній Василів баритон:

- Ану, стояти всім, де стояли! Бо як дзизну-шваркну оцим дишлом, то й вуха дзенькнуть, і шнурки розв’яжуться!

Павло з Шерифом витягли зомлілу від переляку баришню з-за хлівчика, похлюпали на неї водичкою з відра і оголосили:

- Отак буде з усіма, хто заважатиме слідству! Котрі її родичі - можуть забрати. Протокола писати будемо? - Не будемо. - Добре, не будемо.

На цьому смішки закінчилися. Всі терпляче і без галасу дочекалися міліції з району, після чого нам із Павлом, нарешті, дозволили увійти до хлівчика. Я лише на мить зиркнула - і потім мені це з місяць снилося. Бідолашний Сорока, схоже, й справді провисів у зашморгу кілька днів.

Коли районні хлопці зробили все, що їм належало, а ми - порозписувалися там, де нам показали, їхній старший “втішив” мого родича:

- Забігати наперед не буду, але по-моєму це класичне самогубство. Він у вас пив?

- Ну, не так, як Петя Гітлер, але останнім часом прикладався.

- От бачите, не знаю, як у вашому селі, але по району на тверезу голову вже ніхто не вішається. Такі часи…

- У наших Великих Колодах досі взагалі ніхто не вішався.

- То, вважайте, пощастило… з почином вас!

- Ну спасибі! - похмуро буркнув Олексій.

- Ну будь ласка… То ви вже тут самі оформлюйте, здавайте. Експертизу вам пришлють. А ми поїхали.

- Далеко?

- На трасу. Банду ловити.

- Яку банду? - здивувався мій Шериф. - В орієнтировці ж нічого не було.

- Службова таємниця. Якісь, розумієш, дотепники, що вигадали? Вночі знімають на трасі шлагбаум і напис “об’їзд”. Машини летять, не гальмуючи, до першої ями. Ну, а там - крики, ґвалт! І тиша навкруги. Водій розуміє, в яку він халепу вскочив, іде до повороту, щоб когось перепинити і підмогу викликати, а тим часом оці невідомі вискакують з кущів, за п’ять хвилин чистять салон і багажник - і тільки їх бачили!

- Багато епізодів? - поцікавився родич.

Старший з району чомусь знітився.

- Зареєстрували ми, власне, один. Їхало таке цабе з обласної адміністрації. Ну, не скажеш же йому, що сам винен, нічого було гав ловити. Начальство! А до речі, у ваших Колодах ніхто не пропонував водіям новеньку автомагнітолу купити? Стерео…

- Та наче ні.

- То якщо того… то ви сигнальте. У нас сьогодні яке число?… Двадцять дев’яте? То добре, можеш закрити справу наступним кварталом, бо в цьому один повішений у нас уже є.

- А хто це?

- Із Зозова дядько. Хотів тещу налякати, по п’яному дєлу. Вчепив зашморга, поставив табуретку за столом, щоб з дверей не було видно. Виліз, голову встромив, очі заплющив, язика висолопив. Схоже вийшло, навіть дуже. Бо теща заверещала - і бабах! - на підлогу. А він, придурок, смиконувся до неї - і все. Забув, що зашморга по-справжньому прив’язав. Жінка прийшла - матір з інсультом, а чоловік уже холодний. Жартики! Ну, добре, ми поїхали.

І поїхали. А ми лишилися.

Щоб ви знали, Сорока - то не прізвисько, а прізвище. Хоча покійного ще зі школи ніхто на ім’я не називав. Бо він і справді на ту птицю був схожий: маленький, вертлявий, писклявий. Тільки його й чути.

А те, що не одразу кинулися, де Сорока всі ці дні пропадав, так на те причина була. Поминальні дні. От Сорочиха і вибралася до родичів у сусідню область, та й загостювала. Продавщиці з кіоску, котрий Сорока на перехресті тримав, - ще ті хвойди. Приходили вранці на роботу, як хазяїна нема, півгодини покрутяться - і драла. А у баби Софи на обійсті, крім діда Андрія, законного її, теж нікого не було. Бо дочка з Зятем цілий день у генделику, а баба Софа коло воріт чатує, то що їй той хлівчик, який, до того ж, не на їхній землі.

А тут - дід подибав шукати курку, котра занадилася десь у кущах нестися - от і зазирнув… На свою голову. Бо його Олексій, про всяк випадок, у капезе зачинив, аби дід розголосу не наробив. Та й забув про це. А старий теж - перечитав усі газети й журнали, що йому залишили, приліг на койку і задрімав. Уже ввечері, коли прокинувся і зголоднів, почав у двері калатати. Слава Богу, що не серед ночі.

За клопотами через пару днів я якось і думати про цю історію перестала. Коли заявляється до нас увечері братик, мовчки тисне Павлові руку, сідає посеред кухні на табуретку і отак, без “драстуйте вам”, починає:

- Ні, ото вже як не щастить, то не щастить. Хоч плач.

- Братику, - кажу йому, - тобі в школі Валентина Спиридонівна за ліричні відступи в творах оцінку знижувала?

- Навпаки - підвищувала!

- То це ти тепер нас дістаєш своєю освіченістю? Що таке? Кажи по-людському.

- Так оця справа з Сорокою… Не тим боком повернулася.

- А чого раптом? Отой старший із району казав же - класичне самогубство. Головне - статистику не псувати. Закрити наступним кварталом. То чого ж ти?

- Бачиш, сестричко, не скажу, що з легким серцем, бо все ж таки земляк, але всю цю справу закривати я почав без особливих переживань. Тим більше, що експертизу надіслали швиденько, не тягли. Видимих слідів насильства на тілі покійника не виявили, окрім помірної дози алкоголю, в крові нічого зайвого. І взагалі - картина така, що на той світ Сорока сам полетів, без сторонньої допомоги.

- Я так тебе зрозуміла, що ніхто бідолаху не впоїв до гикавки, щоб у зашморг встромити, і по голові попередньо не дав.

- Саме так.

- Так чого тобі до повного щастя не вистачає? Передсмертної записки?

- Не завадило б, але це не обов’язково. Мотиву немає.

- А по-людському можна?

- От чого він у зашморг поліз, ти мені не скажеш?

А й справді - чого? Через горілку? Дурня… В нашому селі всі потроху вживають, і він не більше інших. Дружина задовбала? Ну, сварилися, бувало, але, знову ж таки, хто з нас у сімейному житті - янгол? Навіть я на свого Павла часом цитькаю, щоб не наврочила якась сатана. Тещу надумав полякати? Так у нього теща вже давно померла. І не так він уже її любив, щоб скучити…

- Що, сестричко, мовчиш?

- Думаю.

- От і я так. Думаю з ранку до вечора. Боргів Сорока не мав, державними секретами не торгував, бо хто б йому довірив ті секрети. Рекет на нього не наїжджав, що там з його кіоску візьмеш? Зауваж: про те, що ця точка кілька днів зачинена, згадали лише тоді, коли його мертвим знайшли. Он Зятя теща на півгодини пізніше розбудить - вже черга під генделиком.

- Так якого ж він…

- От із цим я до тебе й прийшов.

- Ну, раз із цим прийшов, то скидай для початку кашкета і застібни кобуру. А то он - племіннички вже позирають ласим оком, як у дядька пістолет потягти і постріляти десь понад річкою.

- Тобі жарти, а мені справу перекваліфікували.

- А це як?

- А так, що до вчорашнього дня йшлося про невмотивоване самогубство, а від сьогодні - про вбивство. Ймовірно - з ревнощів.

- Свят, свят, свят! Це хто ж таку дурню нагородив?

- Не дурню, а нову версію, згідно з заявою потерпілої сторони.

- Братику, всім ти хороший, крім одного. Як тільки починаєш хвилюватися, так середня школа міліції з тебе аж пре. Це що - Сорока з того світу заяву написав? Він же у нас потерпілий.

- Даремно насміхаєшся. Вдова його, Сорочиха. Тільки-но від родичів примчала, так одразу й заголосила: знаю, мовляв, хто його у зашморг запхав!

- І хто?

- Не повіриш - на Зятя бочку котить.

- Що, на Зятя? Та він же, коли йому допечуть, “зар-р-ежу!”, а не „повішу!” кричить. Але щось я не пам’ятаю, щоб він когось “зар-р-езав”. То у них, кавказців, жарти такі.

- Хороші жарти! Я його ледь-ледь у начальства відгавкав, щоб у район не везли, в їхнє капезе. Випросив підписку про невиїзд.

Тут уже я загнала малолітніх спадкоємців спати і спитала у брата:

- У тебе знову обід на вечерю наїхав? Сідай до столу.

Доки їли, про справи не говорили. Лише потому, як прибрала посуд, повернулася до теми:

- Кажеш, Сорочиха заяву написала?

- Уяви собі! І такого наробила ґвалту у райвідділі! Відмовилася забирати чоловіка з моргу! Як тобі це подобається? Каже, доки ви цього моджахеда за грати не посадите, лежатиме мій нещасний Сорока у вашому холодильнику. Нічого з наших Великих Колод їхню Чечню влаштовувати.

- Де вона слів таких нахапалася? В школі, пам’ятаю, за вуха на трійки тягли. Як тільки чужі штани побачить, одразу вся наука з голови вилітає.

- Що ти хочеш, сестричко, це все телебачення! Дурню несе, дурню показує. От дурні і набираються різних там словечок.

- А твоє розумне начальство накладає на цій дурні свої резолюції. І в результаті - хтось тут у мене бігає по стелі. Голодний, до речі.

- Ой, спасибі, що нагодувала. Чим я тобі віддячу? Може, посуд помию?

- Ага, зараз. Із твоєю вправністю - половину поб’єш. Ти мені краще розкажи, звідки Сорочиха зло на Зятя має? Жаба душить, що не у неї такий гарний чоловік, а у Галі?

- На жаль, сестричко, у неї, окрім зла, котре до справи не приліпиш, ще є речові докази, від яких слідство нікуди не дінеться.

- А, ну-ну, розказуй! Та не крути носом, бачила я твої таємниці слідства, знаєш де? В отому кіно по телевізору, що після опівночі.

- Листи вона принесла. Цілу пачку. І всі про любов.

- Чию? До кого?

- Ну, від нього до неї. Від Сороки до Галі, маю на увазі.

Отут я сіла на табуретку і почала реготати. Реготала довго, аж до сліз. Олексій чомусь моїх веселощів не розділяв. І навіть образився:

- Смішки з чужої лемішки. Людині, може, довічне світить, а вона - ги-ги!…

- Пробач, братику, але ти можеш собі їх поряд уявити: Галю - метр вісімдесят - і курдупеля Сороку?

- Чесно? Не можу. Але листи є.

- То чиї, кажеш, листи і до кого?

- Ну, покійника. До Галі. Зять перехопив, чи знайшов, точно не знаю. Від ревнощів Сороку придушив, а коли отямився - злякався і зімітував самогубство.

- Так ти ж мені сам сказав, що з експертизою все гаразд - ніякого насильства.

- Ой, сестричко, з тою експертизою, як із врожаєм у колгоспі. Коли мерця того ж дня з зашморгу виймають, маєш один результат, а як через тиждень, то там суцільне “можливо, ймовірно, припустимо, недостатньо підстав для остаточного висновку…” Зараз, кажуть, повторну будуть призначати. Може й добре, що його Сорочиха з моргу не забирає, а то мали б ми ще й першу в історії села ексгумацію.

- Уже мали, щоб ти знав. Тільки тоді нас іще на світі не було. В п’ятдесят третьому влітку. Солдатиків із братніх могил по селах повикопували - і до району звезли. В одну величезну. А нащо? Тут хоч доглядали б. А в містечку - хто там потурбується…

Помовчали, позітхали, потім знову до справи повернулися.

- Кажеш, Зять любовні листи познаходив?

- Ну, така версія. Але він божиться, що нічого не було і в очі він їх не бачив.

- Стоп! Листи до Галі! Від Сороки. А як вони до вдови втрапили?

- Каже, вдома надибала.

- Вдома… Зайшла, а вони просто так і лежать, на виду? Зять навмисне поклав, щоб його пов’язали? Слухай, ти ж до Сорочиної хати навідувався того дня. Ще акт писали… Ти там ці листи бачив?

- Не бачив. Шмат мотузки на столі лежав і ніж, яким він його відрізав.

- А мотузка - та ж сама?

- Точнісінько! Хлопці з району тоді ж забрали, співставили з зашморгом. Із одного шматка. І ніж підходить.

- А листів не було?

- Ніяких! Ні на столі, ні на підлозі. Ми ж записку передсмертну шукали. Не знайшли нічого.

- Братику, тобі не здається, що Зять у нас - повний ідіот? Спочатку залишає на видному місці мотузку, з якої на зашморг відрізав. Ножа… А потім ще й заходить після вас крадькома і листи підкидає. Мовляв, ось він я, в’яжіть мене, люди добрі. Ну просто не версія, а якийсь мексиканський серіал!

Олексій помовчав, а потім сказав, що він згоден:

- Ідіот не він, а я. Відбитків пальців з ножа не зняв. А чому не зняв? Бо ніж не на місці злочину лежав.

- Ти не ідіот, ти молодий фахівець. Таким, як ти, за радянських часів ще навіть квартиру не давали, лише койку в гуртожитку. Це не ти мав про відбитки дбати, а оті, з району. Твоє діло взагалі теляче - стій, дивись, пиши акти.

- Ну, не додивився, каюсь.

- Каяття до справи не пришиєш, сам казав. Слухай, а з листів вони відбитки зняли?

- Не знаю…

- А хто знає? А може, він ті листи сто років назад писав, у дев’ятому класі?

- Чому в дев’ятому?

- Бо він саме в дев’ятому почав навколо Галі впадати. Отоді листи, пам’ятаю, точно писав. На уроках. Ще скандал був зі Спиридонівною. Вона у нього тихенько листочок вихопила і хотіла вголос прочитати. Тільки й сказала: “Дорога Галю…”, як Сорока шулікою кинувся, вихопив - і в рот! Училка ледь не гепнулася від несподіванки. А Сороку аж до випуску дражнили “Дорога Галя”!

- Я й не знав…

- То щоб знав.

- Сестричко, тепер щось у тебе не сходиться. Дивись: листи писав ще у дев’ятому класі. Значить, любив. А стара любов не іржавіє. Значить - у Зятя є мотив.

- Ой, що ти тямиш у любові. Якби мій Павло взявся душити всіх, хто мені колись листи писав і побачення призначав, щодня похорони б грали.

Павло в кутку з-за газети тихенько хмикнув, але я показала йому пальцем, мовляв, цить, не збивай з думки.

- Там хоч дати є, на тих листах?

- Немає.

- Отож! А як мені в дев’ятому класі в коханні освідчувалися, то не тільки дату проставляли, а й години і хвилини. І взагалі - ти ті листи бачив?

- Ото ж то, що тільки бачив. Здаля. Начальство через стіл показало - і знову в сейф. А потім - клістира вставили. При вдові! Мовляв, не знаю обстановки на місці, не орієнтуюся… ну і всяке-яке!

І саме на цьому місці наша спокійна розважлива розмова обірвалася. Тому що бабахнули двері і до кухні не увійшла і навіть не вскочила, а влетіла вдова Сорочиха з криком:

- А, ось де він! Убивця по селу ходить, а він тут чай п’є! - і кинулася на Олексія з виразно недобрими намірами.

Мій Павло, який за весь вечір не зронив жодного слова, підскочив і перекрив Шерифа, як амбразуру, своїм широким корпусом. Сорочиха врізалася йому головою в живіт і ледь не впала. Що було далі - то ми вже потім пригадували зі сміхом. Олексій заховався за спину Павла і вони обидва крутилися на місці, а навколо них бігала, розмахуючи кулачками маленька Сорочиха і репетувала так, що у мене дзвеніло у вухах.

Нарешті, коли вона вибігалась і викричалась, упала на вчасно підставлений мною стілець і заплакала. Нормальна реакція. Я на мигах наказала своїм чоловікам мовчати і не рипатися, а сама підсіла ближче і подала склянку води. Вдова потрохи заспокоїлася, витерла сльози і зітхнула:

- От бачиш, Маріє, у тебе Павло є. У Галі - її Джигіт. А у мене навіть мого Сороки не було. Він, як забуде, все мене Галею кличе… кликав… ой, мамо!

Знову сльози полилися. Але то треба було перечекати.

- А тут ще ці листи!

- Стривай, а де ти їх знайшла?

- Як де? Хіба я в міліції не казала? У нього в кіоску. Я ж документи шукала, щоб свідоцтво на похорон виписати. І гроші… Отам вони й лежали, під старими накладними.

Отут мене наче по голові стукнуло:

- То якщо листи там лежали, значить - він їх не відсилав?

- А що ж, для себе писав? - здивувалася Сорочиха.

- Виходить - для себе. Бо ті перші, що він у школі Галі під щоденник підсовував, вона вертала непрочитаними.

- Звідки знаєш?

- Забула? Ми ж із нею на одній парті сиділи.

Тут уже мій Шериф оговтався:

- Скажіть, а скільки було ключів від кіоску?

- Як скільки? Один. Сорока як зачиняв, то приносив додому і ховав. А я знала, де. Про всяк випадок.

- Чекайте, у нього ж було дві продавщиці, позмінно.

- Манька з Ганькою? Ну, їм він сам відчиняв. А ввечері приходив, приймав касу і зачиняв.

- Ключ лежав там, де завжди?

- Аякже.

- От тепер подумайте своєю головою, шановна. Припустимо, тільки припустимо, що вашого чоловіка хтось убив з ревнощів. І що робить цей убивця? Замість того, щоб знищити листи, які його викривають, він якимось чином залазить до кіоску і ховає їх там? Дурня!

Вдова мовчала. Тут уже я перехопила ініціативу:

- А ти точно знаєш, що то його листи?

- Чи мені його почерку не знати? У кого я контрольні списувала? Спиридонівна ще сміялася, що у Сороки почерк - як курка лапою.

- А читала ти їх, чи одразу в міліцію понесла?

- Все я прочитала, все! І це він не в школі писав, а зараз, зараз, зараз! Писав - і маскувався. Підпис був: твій Климук! Хто такий Климук? Є у нашому селі такий? У нас навіть Климчуків немає!

- А це я тобі розкажу, хто такий Климук, царство йому небесне. Двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник, льотчик-космонавт. В одному загоні з Гагаріним був.

- Що ти верзеш, який генерал, який космонавт?

- От не сиділа ти з Галею на одній парті, і навіть не дружила. А то б знала, що, власне, вона тобі Сороку посватала.

- Як це?

- Він до неї на випускному підкотився: давай поженимося! А вона розреготалась і каже: це ж тобі, щоб мене поцілувати, на табуретку ставати доведеться. А він їй у відповідь: одна, каже, вже так пожартувала, так потім повісилася. Освідчився їй курсантик з льотного училища. Такий же зростом, як і я, сантиметр у сантиметр. А вона йому: киш звідси, мені карапети не потрібні! А коли через кілька років отой карапет, Климук котрий, у космос полетів, вона з досади й повісилася.

- Ой!

- От тобі й “Ой!” А ще Галя твоєму Сороці сказала: хочеш женитися - он тобі пара підходяща. І на тебе показала.

- То ж то я думаю - чого він після школи у льотне училище рвонув. А його на медкомісії так зрізали, що навіть до армії не взяли. Переживав дуже. Особливо, як вип’є. Каже: дехто тут зірками на мавзолеї трусить, а дехто, не гірший за них, у Великих Колодах загибається.

- А коли Галя до міста подалась і там за свого Джигіта вийшла - от він, напевне, і став ті листи писати. І ховати від усіх.

- І пити…

- То не дивно. Зап’єш тут, - це вже мій Павло озвався.

Врешті решт усі заспокоїлися і домовилися: Шериф зранку разом із Сорочиною вдовою їдуть у район і забирають із міліції заяву. Мовляв, написала в стані розпачу, з великого горя, не знаючи певних суттєвих обставин з життя покійного.

Заяву вдові віддали, але справу не закрили. Сам начальник райвідділу Олексієві сказав:

- Ото, як маєш, хлопче, де посидіти-подумати, та ще й казенним коштом, то сідай і думай: чого ж він у зашморг поліз, твій космонавт недорослий? Бо ж не через любов… Від любові зараз тільки діти родяться. Якась тут недоробка з твого боку. У мене теж нещасна любва була. Теж принця шукала… Знайшла. Такого, що я зараз мушу через день до її хати патрульну машину посилати: чоловік-алкаш мотузить. А з моєю нинішньою ми може й не з великої любові побрались, але, хвалити Бога, старший син уже академію в Києві закінчує.

Ото йди, лейтенанте - і шукай мотив.

А куди бідному лейтенанту подітися після того, як його начальство послало, та ще й без точної адреси? Тато з мамою - в сусідньому селі, та й що вони порадять? Хіба пожаліють. Тому одна дорога - до двоюрідної сестри.

Ну, а сестрі що залишається? Як уже показала себе такою розумною, то слід і далі марку тримати. До речі, щоб не забути: поховали Сороку по-людськи. Не так, як за старих часів, коли, кажуть, самогубців ледь не в канаві прикопували. Зять із Галею горілки безплатно відпустили - і на дев’ять днів, і на сорок. І то не самогонки, а просто з заводу. Та й ми м’яса підкинули - однокласник усе ж таки. І пом’янули теж, як належить - культурно, без галасу. Навіть Петя Гітлер не впився, а лише попросив пляшку з собою, щоб без свідків з горя у себе вдома прийняти.

Вже як потім ми з братиком, як то кажуть, усе заново в пам’яті прокручували, то зрозуміли, що нові неприємності впали нам на голову саме через оті “дев’ять днів”. Заскочив до села один землячок із самого Києва - по дари ланів. А з ним дочечка-студенточка. А тут - пів села в жалобі. Земляк поспівчував, та й годі, а мала вчепилася: розкажіть їй, що, як, через кого… А у нас хто найбільше розказує? Той, хто найменше знає.

А десь іще днів через десять, ну максимум через два тижні вже не мого Олексія до району викликають, а саме начальство мало не в повному складі - в область. А там поставили струнко і кожному в писок - столичну газетку. На першій сторінці - хрест над Сорочиною могилою і заголовок великими червоними літерами: “Таємниче вбивство у Великих Колодах! Жертва любові чи жертва режиму?” А нижче такого понаписувано, що як бодай половина того схожа на правду, то треба всьому районному начальству одразу застрелитися.

Ну, на такі крайнощі обласний генерал районним хлопцям, як то кажуть, в лоб не натякав, але… Бо на додачу газетка ця була не проста, а опозиційна. Її, як згодом Шерифові сказали, не стільки по Україні, скільки в зарубіжних посольствах читають. А потім у різних їхніх організаціях та держдепартаментах роблять висновки і тичуть президента носом - щодо прав людини.

І хто ж його знав, що ота маленька паскудниця в цій нехорошій газетці підробляє? Бо як міліцейський генерал пояснив, простим спростуванням не відбудемося. Тільки залізні факти! Інакше післязавтра міжнародні спостерігачі приїдуть. Бо ж у тому “брехунці” написали, що згідно з однією версією Сороку зацькували через якусь нетрадиційну сексуальну орієнтацію.

Братик, що то молодий, одразу розмірковувати почав:

- А в чому ця нетрадиційність полягала? Хіба що в тому, що він женився на дівці, від якої всі хлопці села в шелюги ховалися?

Генерал визвірився:

- Якщо справу негайно не розкриєш, то спочатку тебе, потім ваших районних, а насамкінець і мене у начальства на килимі… і традиційно, і нетрадиційно! Нічого тут образованість показувати, йдіть… ні, біжіть, працюйте!

І отоді районні, либонь з великого переляку, покликали екстрасенса.

Офіційно прибився він до нас пару років тому. Казав, що тут якась виняткова енергетика і всі аури видно, як на долоні. Набагато краще, ніж у Києві, де він на курсах у Кандиби червоний диплом одержав. Там не те що працювати нормальному екстрасенсу - дихати нічим!

З усіх населених пунктів нашого району той, з червоним дипломом, старанно обминав саме Великі Колоди. Бо попри довжелезну бороду і таке ж волосся, в нашому селі його могли б опізнати як Вітю Пальчика, котрого вигнали зі школи після восьмого класу і він у колгоспі корів пас. Потім десь щез, кажуть - того року в армії недобір був, то його замели в будівельний батальйон. І от на тобі - виринув! Екстрасенс!

Привезли Вітю, як велике цабе, на начальниковій “Волзі”, він до своєї бороди ще й чорні окуляри начепив - і з машини не вийшов. Каже, для чистоти цього… як його? Чи то зондування, чи то ще якось? А сам зирка перелякано на всі боки, щоб його хтось із однокласників часом не впізнав.

Посидів отак, посопів, потім каже:

- Обстановка зрозуміла. Шукайте жінку з чорною аурою і поганою кармою. Вона йому чакру пробила. Навиліт.

Начальник міліції усе по-своєму зрозумів:

- Перебрати всіх брюнеток і об’єктивки - мені на стіл!

А потім до сусіднього району в тамтешній ресторан. Зондування обмивати. Сміх та й годі! Всім, крім мого брата. Я вже сама до нього пішла. Кажу з порогу:

- Давай сюди пістолет, він у мене в сейфі полежить. Щоб хтось тут дурниць не наробив.

Бачу - не реагує. Тоді я весь офіс обійшла, в кожну щілину носа встромила, в усі шухляди зазирнула. В унітазі воду спустила. А потім до Олексія:

- Не зрозуміла! Хтось тут сачкує. Пройшло півдня, а у тебе жодної брюнетки.

Посміхнувся нарешті! Далі можна нормально говорити.

- Братику, прорвемося! Давай просто посидимо, подумаємо. Без усієї цієї чортівні з аурами і Вітею Пальчиком.

- Ага, ти теж його пізнала?

- Ще б не пізнати! Він нам із Галею у п’ятому класі косички разом зв’язав. А ми йому за комір - ягід шипшини роздушених напхали! Півдня чухався!

- Хто б отій журналісточці шипшини насипав? І не за комір! Такого понаписувала, ще й Гонгадзе нащось приплела. Де та Тараща, а де наші Великі Колоди!

- Олексію, не відволікайся. Якщо всю полову відсіяти, то що залишиться?

- Що залишиться… Те, що й було. Мотив самогубства.

- А не вбивства?

- Та кому він потрібен - убивати його! До чого тут боротьба з режимом? Якби дуже комусь припекло, то вбили б, закопали і напису не написали. Шукай вітру в полі. А от налякати, та ще й так, що він сам у зашморг полізе - могли.

- Хто? Ми ж не в Києві. Мафії у нас немає. Хіба що ті, котрі машини на трасі грабують.

- Теж мені - мафія. Пов’язали вже їх усіх. Школярі з Зозова. От же село! Дев’яносто п’ять відсотків злочинності по району і двадцять по області.

- Ти, братику, за статистику не ховайся, а мене послухай. Не знаю, чому там тебе в міліцейській школі вчили, але доведеться тобі добряче попобігати. І не сліди шукати, а людей розпитувати.

- Питав. Нічого не пам’ятають. Навіть, коли востаннє бачили.

- Не може такого бути. У нас, хвалити Бога, ще не місто. То там людина у квартирі півроку мертва лежить, а сусіди навіть не почухаються.

- Звідки знаєш?

- Газети читаю. І не тільки опозиційні. Так от - у нас село, люди ще не подичавіли. Не повірю я, щоб він хоч комусь та не поскаржився на свій клопіт. І, здається, знаю, з кого починати.

Зайшли до генделика, витягли Зятя з підсобки і затисли в куток:

- Слухай, Джигіте, а від тебе, до речі, підозру хто відвів?

- Вах, Маріє! Повік не забуду! Що хочеш, зроблю для тебе!

- Починай робити вже зараз. Пригадуй, коли востаннє Сороку живим бачив?

- Зараз?… Не підганяй… Так… Він прийшов не ввечері, а серед дня. Взяв горілки, щось про життя казав…

- Що саме?

- Не пам’ятаю… наче скаржився. Але він завжди скаржився, і всі скаржаться. Навіть ті, кому добре, теж скаржаться! Ще більше від тих, кому погано. Не запам’ятав…

- Довго сидів?

- А він не сидів. Випив - і пішов.

- Що за день був, не пам’ятаєш?

- Числа не пам’ятаю. Але це точно було тоді, коли Вася Дизель у Степановій машині ресори міняв. Василю! Йди сюди, дорогий!

- Що таке? - обізвався дорогий Василь від заправки.

- Ти коли Степанові ресори міняв?

- Він їх пригробив на трасі біля об’їзду. Це пам’ятаю точно. А коли?…

Пішли до Степана. На Причепівку. Це по той бік села, що од лісу.

Степан почухав потилицю, раз, вдруге:

- Пам’ятаю, що це після дощу було…

- Дощу котрого? Що в понеділок, четвер чи суботу?

- А я там знаю? Ти мене спитай, що вчора було, то й це не завжди скажу…

- Стоп! - закричав Шериф. - Ти на трасі обламався?

- Ну…

- А хто тебе в село на буксирі тяг?

- Так Вася Дизель і притяг.

Коло замкнулося. Почали спочатку: помарширували через усе село до Василевої заправки:

- Васю, що ще тоді було?

- Дощ.

- Спасибі, це ми вже знаємо. Може, бачив когось знайомого?

- Бачив.

- Кого?

- Джигіта.

- Тю на вас обох! І на Степана теж! Всі жили вимотаєте!

- Маріє, - устряв Зять, - ну дай же подумати!… Слухай, а може, ти у тещі моєї спитаєш? Вона у нас усе бачить, навіть коли у нужнику сидить.

Пошкандибали до баби Софи. Це ближче, ніж до Причепівки, але не набагато. На щастя, баба дома була. Хоча вже збиралася гайнути в сусіднє село.

- Питаєте, коли Вася Дизель Степана на буксирі притяг? Ну, коли дощ був.

- О, Господи!

- І Сорока покійний до Зятя в генделик заходив. Випити… от шкода, що помер. Ми б у нього спитали, яке то було число.

У бідолахи Шерифа почалася гикавка на нервовому ґрунті. А я скрутила дулю в кишені, сказала собі: терпи, Маріє, неси свій хрест. І почала розпитувати далі.

- Добре, давайте по порядку. Вася тягне Степана на буксирі. Іде дощ. Покійний Сорока заходить до Зятя. А ви, до речі, де були?

- Як де? Вдома. Обідали з дідом.

- То як же ви все це бачили?

- А я не бачила. Мені Галя розказала. І про Степана на буксирі, і про Сороку, що серед дня пити почав. А то ж тільки після роботи собі дозволяв…

Отже, треба вертати до генделика. По дорозі я не втрималась і таки уїла брата:

- Коли у нас котрась із свинок, як то кажуть, “в охоті”, то вона по сажу круги нарізає. Оце точнісінько так і ми з тобою зараз - по селу.

- Еге ж… бо ми ще в тій “охоті”!

Дісталися до генделика, покликали з кухні Галю.

- Галю, вибачай! Тут мені мужики зовсім голову задурили… та ні, не те, що ти подумала. Ти пам’ятаєш, як Василь Степана на буксирі притяг?

- А ще б! Степан так матюкався, аж у Малих Пеньках було чути.

- Покійний Сорока тоді заходив? Серед дня?

- Тоді. Ще мусив двічі повторювати, скільки йому налити, бо трактор реве, Степан кричить, а тут іще дощ…

- А якого це числа було?

- Не пам’ятаю. Слухайте, а ви запитайте у Сорочихи. Вона якраз того ранку до рідні на гробки поїхала. Степан її ще до траси підкинув, а як розвертався, то ресору зламав.

Ми помовчали, а потім я чесно сказала:

- Сищик із тебе, братику… як із Коханого - балерина.

- Хто б казав… Пішли до Сорочихи.

Пішли. Точніше - подибали. Вдова, на щастя, пригадала, якого числа це було і навіть побідкалася, що толком із чоловіком і не попрощалася.

- Навіть до траси не провів. Із самого раночку підскочив - і бігом на автобус до району.

- А що він там робив? У податкову їздив? Чи по товар?

- Їй бо, не знаю… Я тоді свій клопіт у голові мала - перехопити на трасі ту маршрутку, що мені треба.

Знову глухий кут. Хоча не зовсім. Бо якщо вірити експертизі, то Сорока їздив до району за кільканадцять годин до того, як повісився. Плюс-мінус, як сказав братик.

- Може, щось там у районі сталося? Доведеться самим їхати.

Перспектива повторити наші мандри в пошуках істини вже в райцентрі мого родича чомусь не окрилила. Але доля нарешті зглянулася і над нами.

- Маріє! Чекай! Я тебе по всьому селу шукаю!

Наш фельдшер.

- Ху! Заганяла!

- Хто - кого?

- Джигіт усе село сколотив: каже, хто пам’ятає, як він востаннє Сороку бачив - бігом до Марії. То я пам’ятаю. Отак я йду - отак він іде. Я йому кажу: ти коли в район по результати рентгену поїдеш? А він мені - та поїду ж, поїду.

- Це якого дня було? Коли дощ ішов?

- Ні, дощ був назавтра. Степан тоді знову ресору зламав і його Василь з траси на буксирі тяг по калюжах. Але то було вдень, тоді Сорока вже, гадаю, з району мав приїхати і до мене зайти. Але не зайшов…

Так, спасибі медицині, заощадила наше здоров’я.

- А що там було з тим рентгеном?

- Ой, Сорока мені вже давно скаржився, що спину крутить так, що зігнутися нормально не може. Підборіддям до грудей не дістає - хребці аж пече. А оце з пару місяців, як руки крутити стало. А він терпів. І жінці признатися боявся. Тільки пив щовечора. Ой, біда, біда, біда…

- То що ж то за болячка у нього така була?

- А це рентген і мав показати. Я йому направлення давно виписав, а він оце тільки зібрався. Чекайте… зараз… пару тижнів тому. Лікар районний теж діагноз одразу не ставив, я з ним говорив, то він так і сказав: почекаємо знімків.

Я глянула на Олексія і запитала:

- Братику, а в твоїй експертизі щось про Сорочине здоров’я було?

- На предмет?

- Ну, раптом рак чи ще що? Розтин йому робили?

- Робили. Наче нічого. Але коли людина вішається, то зразу “хімію” роблять - аналіз на алкоголь, наркотики, отруту. Мо’, щось недогледіли… доведеться таки в район пхатися.

- Треба їхать - будем їхать.

Нам до району добиратися було простіше: у Шерифа все-таки казенний транспорт є. Газик наших доріг не боїться, тож приїхали швидко, навіть ортопеда в поліклініці застали.

- Пам’ятаю, - каже, - вашого Сороку. Такі хворі у нас не кожного дня і навіть, хвалити Бога, не щороку бувають. Рідкісна у нього хвороба, але що характерно - всі про неї чули, тільки досі ніхто не знає, звідкіля вона береться.

Я жахнулася:

- Чи не СНІД часом?

- Та ні, що ви! Де він візьметься у нашій глушині? Хоча, я не впевнений, що десь не бігає якась… чи якийсь… із цією заразою. Розтин покаже.

А у вашого Сороки, можна сказати, благородна недуга. Хвороба Бехтєрєва називається. А як по науці, казати не буду, бо не запам’ятаєте, навіть, як напишу.

- Щось я не чула про таку. Про Бехтєрєва чула, а про його хворобу - ні.

- Ви “Як гартувалася сталь” у школі ще проходили?

- Пробігали.

- Так от - хвороба Бехтєрєва і у Корчагіна була, і, відповідно, у Миколи Островського. Я вашому Сороці так і сказав, коли знімки вивчив: болячка у вас не проста, а літературна. І пояснив.

- А він?

- Дивно так на мене глянув і каже: мріяв бути другим Гагаріним, а доведеться стати другим Корчагіним… До чого це він? Не знаєте?

- Здогадуємося. Після школи в льотне училище рвався, а його підчисту комісували.

- Були такі часи, що кожен шмаркач мріяв бути “льотциком” або космонавтом.

- У Сороки серйозні наміри були.

- Співчуваю. А до речі, в область на комісію він таки поїхав, чи не поїхав? Я ж йому все пояснив, що це тепер лікується. Щоправда, з гори на лижах кататися не рекомендується, та й гопака на весіллях танцювати теж. Треба тільки групу інвалідності зробити і записатися в чергу на стаціонар у Києві. Пару місяців полежить, потім знову комісія, переатестація, стаціонар… Розумію, марудно все це. Але головне - жити буде довго і майже нормально.

- Не буде.

- Що не буде?

- Жити вже не буде, лікарю. Ані нормально, ані майже нормально. Повісився він одразу після вашого діагнозу.

Кажуть, у лікарів нерви міцні - професія у них така. Брехня все це. Ортопеда ми з медсестрою вдвох відкачували. Вже думала - доведеться гріх на душу брати. Але він отямився і жалібно так:

- Нічого не розумію! Він, щоправда, запитав, чи я його часом не заспокоюю, бо ж Островського і паралізувало, і осліпило. То що ж це, каже, і я тепер буду лежати безпомічний і під себе пудити? А я йому: коли Островський хворів, навіть пеніциліну не було, не кажучи вже про все інше. Ні, не повинен він був так вчинити… Нічого не розумію!

Шериф залишився записувати лікареві свідчення, а я вийшла у фойє. І отут побачила… точніше - почула. Гладка руда реєстраторка репетувала на перелякану бабцю, котра щось намагалася запитати:

- Що ви мені тут голову морочите? Робити нема чого, що вдома не сидите, по лікарях лазите? Я вас сюди кликала?

- Та я…

- Що “та я”? Лазять тут, лазять своїми костурами торохтять, працювати спокійно не дають! Іди, бабо, труси своїми кістками десь у іншому місці, бо зараз точно винесуть ногами вперед!

Да-а-авненько я не чула таких монологів. Ще за радянських часів! Ти диви! Це ж треба!

- Як її тут тримають, таку чорнороту? - спитала я у літньої прибиральниці, яка совала шваброю поряд зі мною.

- Ой, правду кажете, чорнорота! Але знаєте, яка у нас тут зарплата? Скоро хворі самі себе будуть на прийом записувати і процедури призначати. А те, що ви чули - то ще нічого… Пару тижнів тому вона свою пащу на одного бідолаху так розкрила, що його валер’янкою відпоювали. Уявляєте, підійшла людина, маленький такий чоловічок, і певно, дуже хворий. Ввічливо попросив виписку з карточки. Так вона йому: що за народ пішов, однією ногою в могилі, а ти йому виписки малюй! Він питає: а що ж мені робити? А вона - а що хочте, хоч вішайтесь, а у мене обідня перерва.

Коли Шериф вийшов з кабінету ортопеда, я поцікавилася:

- Слухай, десь я чула, наче є така стаття: доведення до самогубства?

- Є. До п’яти років. Тільки треба довести.

- Ну, то бери ОЦЮ, сказала б - льоху, так своїх свиней ображу. І доводь до суду. Бо це вона Сороку в зашморг штовхнула. Свідки є.

П’ять років тій паскуді, звичайно, не дали. Обійшлася двома, та й то умовно, з відстрочкою. Пом’якшуюча обставина: самотня мама. Бідні діти…

Справу про причину смерті Сороки закрили. На щастя для мого родича і його начальників, ота в’їдлива газетка, що наробила стільки галасу, благополучно прогоріла. Оце тільки нещодавно, кажуть, хтось її знову купив - спеціально під вибори.

Нарешті Олексій мав спокійний, вільний вечір, прийшов до нас, разом повечеряли, сіли подивитися телевізор. Показували англійський детектив за Агатою Крісті. Братусь під хороший настрій обійняв мене лівою рукою і щасливо сказав:

- Міс Марпл ти наша! - за що одразу одержав потиличника.

- Ти чого?

- А ти чого обзиваєшся? Ще б Шерлоком Холмсом назвав! - прикинувся ревнивим Павло.

- Холмсом не назвав би. Бо Марія не палить люльку і не грає на скрипці, хіба що на гітарі, та й то - чотири акорди.

- Не чотири, а чотири рази по чотири! - образилася я.- І це лише в першій позиції. А барре?

- Навіть із барре ти на скрипці не зіграєш. Я інше мав на увазі. Міс Марпл була сильна тим, що всіх своїх односельців знала, як облуплених: хто здатен на злочин, а хто ні. Так і ти у нас: усе помічаєш, усе фіксуєш. От, наприклад: звідки мені було знати, що Сорока у школі до Галини залицявся?

- Справді, звідки? Ти тоді, пуголовок зелений, ще верхи на Бровкові їздив.

- Будеш дражнити пуголовком - обізву старою вішалкою.

- Що-що? Це моя молода, красива, розумна дружина - стара вішалка? От я тобі!…

- А, то ви - двоє на одного? Ну, тримайтеся!

Діти мали величезне задоволення, спостерігаючи, як старші б’ються подушками і регочуть. Сімейна демократія!

А в селі після всієї цієї історії мене заповажали так, що навіть місцеві алкоголіки почали звертатися до мене на “ви”.