Вовкулаки не пройдуть

Розділ десятий Ті ж самі і той же генделик “У Зятя”

Пройшло чотири з гаком місяці. Настала… а якщо казати точно - то ЩО настало? Це колись в Україні було чотири пори року, а зараз? Було літо, було літо, та й стала зима, а потім знову - була зима, була зима - та й настало літо.

Одне слово - кінець травня. І навіть увечері так спекотно, що Зять мусив накрити нам стола не в самому генделику, а на свіжоприбудованій веранді. Компанія зібралася не так щоб велика, бо самі лише свої - ми з Павлом, свекор зі свекрухою, ясна річ, Шериф, кума Вікторія з районної податкової (поки що без чоловіка, який знову десь там засідає). І нова людина, ні не те щоб взагалі незнайома, просто за отаким от столом - вперше не по службі. Бо то підполковник Діденко, Олексіїв начальник.

І ще одна новація: за окремим столиком сидять і старанно удають із себе дорослих наші з Павлом хлопчики. Посидіти разом із дорослою компанією та ще й увечері їм дозволили виключно, як любить повторювати мій свекор, з педагогічних міркувань: в якості нагороди за… мало не сказала - високі показники в навчанні. Точніше - за хороші оцінки у табелях.

Сиділи, піднімали тости, гомоніли, віддавали належне неперевершеній майстерності Джигіта і його господині Галі. Вони все облаштували, як слід, а тоді зачинили головний зал і приєдналися до нас. Ну мають же право й вони хоч колись на свято душі.

- Це ж відколи нам так добре не було? - пустився у спогади свекор, - либонь із Броникового весілля.

- Кому весілля, а кому гірше похмілля, - подала голос свекруха, котра зазвичай у компаніях мовчала, - як згадаю бідного Семена Григоровича, то плакати хочеться.

Всі затихли. І напевне, водночас подумали, що життя у наших Великих Колодах - як у шістдесят п’ятому, поділиться на те, що було ДО того, як учителя вбили, і те, що діялося ПІСЛЯ того.

Наша зі свекром участь у слідстві проти Рейтаровських-Баринових не обмежилася самою лише пригодою в морзі на Йордан. Доводилося ще кілька разів давати свідчення і нашим, і обласним слідчим, приїжджати на очні ставки і на, як це там… “відтворення картини злочину”. На щастя, для цього Бронику не довелося знову ганяти бойову машину - приїхали з комфортом на службових міліцейських.

Судили батька і сина в області. Як нам пояснив Діденко, цей звичай запровадили ще за радянської влади. Коли підсудному світила розстрільна стаття, то справу приймав не районний, а одразу обласний суд - аби захистити суддів і свідків. Не знаю… може десь по інших краях когось і треба було захищати, але у нас ні суддям, ні свідкам ніщо не загрожувало. То на захист батька з синочком ніхто і слова доброго не сказав.

Хоча ні - було таки, було! Ми ще не встигли навіть до дверей суду підійти, як раптом - на тобі! Мітинг! Людей, правда, небагато, але кожний за десятьох репетує. А плакати, матінко моя! Таке понаписувано - і чомусь російською мовою: “Защитим сына героя революции!”, «Долой бандеровский суд!», «Украина - баз НАТО!» (тиць Гриць, а це тут до чого?). І нарешті - «Возродим СССР!».

А дехто - і сміх, і гріх - тримає, мов ту ікону… що б ви подумали? - репродукцію з радянських підручників. Оту саму, з першим комсомольським осередком - по коліна в болоті і куркульськими синочками на паркані.

Ну і, ясна річ, червоні прапори. Із серпом і молотом. Товаришочки зібралися.

Дивлюсь на свекра і питаю:

- Тату, ви у нас головний політик. Чого це вони позбігались і до чого тут НАТО з відродженням СРСР, коли цих ганцихристів за вбивство судять?

- А ти хіба не чула? Кажуть, дострокові вибори будуть. От вони і забігали. Їм той Рейтаровський, вибачай, сама знаєш, до якого місця. Тут головне - себе показати. А потім - серед оцього мотлоху справжній комуніст, як колись казали, за покликом серця, - один з десяти. А решта за гроші найнялись, як отой Миколочка Кульок, котрому хоч людям голови дурити, хоч курв петрушити - аби не працювати.

Я підійшла ближче і ледь об поли не вдарила. Як там любила казати наша Спірідоновна, коли хтось із нас спізнювався? - «Ба, знакомые всё лица!». Це ж ота комуняцька гоп-компанія, котра перед минулими виборами у нашому селі колобродила. Чи мені здалося, чи все ж навіть щойно згаданий Микола Кульок за спинами ховається? От перекотиполе! Від мене відвернувся і сякається, аж стогне. Про вовка помовка!

Щодо Кулька, то може мені й здалося. Бо бачила лише мигцем. А от Ельвіру, ту, до якої наш Коханий залицявся, впізнала одразу. Хоча вона під пролетарку переодяглася і навіть змила манікюр і напхала під нігті землі.

Ну-ну!

На суді ми дізналися чимало цікавого. Зокрема - як Рейтаровський став Бариновим. Щоби недобра слава, яка разом із прізвищем теліпалася за ним по всій Україні, не псувала “синові героя революції” життя, він прокрутив досить спритну оборудку. Десь у Криму познайомився з баришнею, що там ціле літо відпочивала, прокурорською доцею, дівкою, як у пісні співається, рудою та поганою, але на чоловічу стать ласою. Швиденько розписалися і він узяв її прізвище. Доня привезла свіженького чоловіка до Києва і поставила перед очі батьків:

- Папа-мама, вот мой муж!

Папа-мама чомусь від радості гопки не скакали, а одразу їй руба:

- Цей муж котрий у тебе - четвертий чи п’ятий? Бо ми вже з ліку збилися.

А вона їм у відповідь, знову ж таки, вчетверте чи вп’яте:

- Що ви в любві понімаєте! Він мене так любить - навіть моє прізвище взяв.

Щодо прізвища - дитячий лепет стосовно того, що він же її так любить, так любить, що хоче продовжити династію Баринових, татуня-прокурора не переконав, а швидше насторожив. І він, як справжній професіонал, чітко по своїм каналам продзвонив: хто і що є його черговий зятьок. Тут сплила і судимість, і тимчасова, на один рік, прописка у робочому гуртожитку. А головне - темна історія з хованками від аліментів.

Отож, швиденько прокрутили все назад, і невдовзі на питання уїдливих сусідів: а де ж це, дорогенька, твій муж, доня вже мусила буркати: “Муж объелся груш…” Та за всіма клопотами забули про прізвище. І отак судимий Рейтаровський зник, а з’явився Баринов, з першого погляду - білий і пухнастий. Щоправда, лише з першого. Але хто там придивлятиметься, якщо людина не балотується у депутати, та й взагалі поперед інших не пхається.

На додачу Радянський Союз розпався. Може, для тих, хто при владі був, то й справді неприємність велика, а для таких, як Рейтаровський - гуляй, хлопці, воля! Мало того, що десь чи то вкрав, чи купив, чи підробив диплом за фельдшерське медучилище, та ще й повернувся нахабно туди, де його скаженого татка й досі проклинають навіть ті, хто ніколи в житті не бачив.

А на самому суді - то взагалі було “кіно і німці”. Судили обох, і батька, й сина, бо з’ясувалося, що у обох були руки в крові. Як не впиралися на слідстві, як не викручувались, але довелося признаватися - під протокол і з підписами. Аби на суді влаштувати комедію.

Спочатку батечко ледь не зі сльозами заявив, що відмовляється від усіх своїх показань на слідстві, бо його, бачите, піддали тортурам: “…годинами тримали роздягненого в морзі при мінусовій температурі”. Довелося прокуророві пояснювати, що всі слідчі експерименти хоч і відбувалися на початку березня, але тоді якраз трапилося раптове потепління, тож усім, включно з підсудним, було не холодно, а якраз жарко.

Тоді з’явилася нова баєчка. Мовляв, районні слідчі були заздалегідь до нього упереджені, бо його батько колись їхніх батьків розкуркулював і висилав у Сибір. А відтак - це не суд, а зведення політичних порахунків.

Не знав Рейтаровський нашого Діденка. Бо той такі фіглі одразу прорахував. І слідчі, і міліцейські з прокурорськими - не з місцевих були. По призначенню приїхали, коли “скаженого комісара” вже давно чорти вилами під боки взяли.

Шкода, що не вмію я швидко записувати. Навіть у академії не навчилася. Тому мушу переказувати по пам’яті те, що на суді почула.

Питає суддя:

- Підсудний Баринов, так ви себе винним визнаєте чи ні?

- Не визнаю.

- Чому, на яких підставах?

- Бо я до всього цього не причетний.

- Добре, припустимо. Але потерпілого Панченка збили вашою машиною?

- Не знаю, може й моєю. У мене її вкрали. Саме того дня.

- А чому ви не заявили про це в міліцію?

- Не встиг. Доки зібрався, дивлюсь - вона знову стоїть. Але побита.

Тут уже прокурор зі своєю баночкою на дьоготь:

- Підсудний, уточніть, будь ласка, звідки у вас вкрали машину.

- З дому.

- З дому чи з гаража?

- З гаража. Зламали замок і вкрали.

Прокурор називає, в якому томі і на якій сторінці експертиза щодо того, що замка в гаражі ніхто не ламав, ніхто в ньому не колупався, ключі не підбирав, відчиняли і зачиняли лише “рідними” ключами. Ще й фотографії замка показує.

Тут суддя вступає:

- Підсудний, припустимо, ви не встигли повідомити, що у вас машина в таємничий спосіб зникла з гаража. Але ж коли вона там знову, незрозуміло, як, об’явилася, то була вже побита. Чому ви цього разу не викликали міліцію, а натомість погнали у сусідній район до приватника рихтувати капот і бампер, та ще й за мовчання йому заплатили?

Стоїть синок “скаженого комісара”, мовчить, тільки обличчя стало такого кольору, що хоч із ним на комуністичні мітинги ходи. Замість прапора.

Але то все забавки були. Бо коли притисли по-справжньому, та ще й свідків представили, котрі, як ми й здогадувалися, бачили, як “кум кума п’яного в машину садовив” - отоді почалася справжня вистава:

- Каюсь! Водив в оману і слідство, і високий суд. Бо насправді прикривав свого сина. То він у мене без дозволу машину взяв, кудись погнав, а потім вривається переляканий, увесь білий, труситься і кричить: батя, я людину збив! А я що? Я ж сидів, ка-ве-ен дивився…

Отут Вадік і підскочив:

- Батя, ти що - на мене стрілку переводиш? От гад! Ну, раз так - пишіть, я хочу зробити заяву!

Татуньо почав хапати синка за руки, кричати:

- Синку, пожалій, я ж уже старий, у тюрмі здохну, не можна мені туди, а тобі за щиросердне скосять!…

Довелося міліції їх розтягати. Старшого взагалі у клітці залишили, а малого поставили на свідоцьке місце.

Він почухав носа, плюнув і почав батька рідного топити на мілкому:

- То не він, то я перед телевізором сидів, а його десь чорти носили. Мені якраз подруга подзвонила. Наречена… ви її допитайте, вона підтвердить.

- Світлана? - поцікавився прокурор, який був у курсі амурних пригод меншенького, - так її як свідка не заявлено.

- Та ні, інша. Напрошувалася покататися. А я кажу: батя десь ганяє, приїде, добавить, ляже, то я тебе - з вітерцем. І прокатаю, і все решта.

- Чекайте! - здивувався суддя. - Ви щойно сказали: батько приїде і “добавить”. Себто - ще вип’є? Він що - нетверезим поїхав?

Вадік навіть не посміхнувся, а зло єхидно скривився:

- А він без чарки взагалі за руля не сідав - руки тремтіли.

- Коли батько повернувся?

- Точно не скажу, я тільки трубку поклав, а він вривається, очі вирячив, увесь білий, руки трусяться. І кричить: Вадік, я вчителя вбив! Я йому кажу: тиць Гриць, батя, теж мені новина. Сорок років пройшло, ти ж мені сто разів розказував, як йому помстився і як тебе покійні баба з дідом від зони відкосили. А він мені: так це він, учитель із того світу прийшов і мені перед машиною став! Ну, я думаю: все! Допився мій папаня до білої гарячки.

Я одразу зрозуміла, в чому справа. Всі, хто обох Панченків знав, казали, що Семен Григорович на старість став страшенно схожий на свого батька - і статура, і хода точнісінько така ж. Ну і уявіть собі: жене Рейтаровський по вулиці і раптом бачить поперед себе постать, яка йому, певне, всі ці сорок років перед очима стояла. Нормальна людина в такому раз на гальмо натиснула б, а він - на газ.

Батя після синкової заяви скис, спробував навіть втратити свідомість, але, падаючи, вдарився об лаву і голосно зойкнув. Адвокат, щоправда, свою справу знав: одразу підкинув судові версію, що обидва його підзахисні діяли в стані афекту. На що прокурор дуже слушно відповів:

- Згоден, що у стані афекту - чи сп’яніння, але це якраз обтяжуюча обставина - можна людину з привидом сплутати. І навіть після того, як її зіб’єш, не загальмувати, а по ній проїхатися. Але подальша картина: зупинився, пересвідчився, що має справу з реальною людиною, переїхав її ще раз, а потім завантажив у машину, відвіз до моргу, там знищив одяг як головний речовий доказ, а потім у документах цілу легенду описав - це вже, погодьтеся, ні в які афекти не вписується. Це називається зумисне вбивство з обтяжуючими обставинами.

Звичайно вся ця історія не тільки мені чотири місяці снилася. Бо розмова одразу ж перекинулася на суд.

- То чим усе закінчилося? - запитав у Діденка свекор. - Там же адвокат апеляцію подавав.

- Краще б він цього не робив. Бо суд присудив “двадцятку”, а Верховний замінив на довічне.

- Ти диви! - аж сплеснув руками свекор. - Обернулося Зінькові тим же кінцем та по тому ж місцю. В шістдесят п’ятому - пригадуєте? Подали на апеляцію про пом’якшення вироку тому сироті, на якого вбивство скинули, а йому натомість ще й додали.

- Тим то кінцем, та не зовсім тим, - заперечив Діденко. - Тоді ж безневинного засудили, а зараз справжній злочинець одержав, скільки належить.

- Все одно - якою мірою міряєте, такою і вам відміряють.

- А по синочку Верховний суд вирок підтвердив. А пацан же так сподівався, що йому за щиросердне визнання переграють на умовний строк.

- Може б і переграли, - це вже Шериф обізнаність продемонстрував, - якби він із любові чи зі страху просто сидів би і мовчав про татів подвиг. Недонесення на рідних у нас зараз злочином не вважається. А то ж він побиту машину в сусідній район на ремонт зганяв, слюсареві мовчання купив і самотужки салон від крові відмив. Хай посидить.

- Чи не надто суворо для малого? - зітхнула свекруха.

- Та ні, мамо. Коли поросята зубатими народжуються, то їм одразу ті кливаки видаляють, щоби свиноматці соски не порвали. Отак і тут - цей поросюк, котрий Вадік, схоже, в тата вдався…

- І в діда! - додав свекор. - талановитою дитинкою показав себе цей Баринов Вадим Зіновієвич. Спочатку цілий гарем із наречених завів, та ще й яких - із високопоставленими батьками, щоб уже напевне, а потім - батька-злочинця прикрив і не скривився. Та лише смаленим запахло - одразу ж і здав.

- Яка хата, такий тин, - озвався Діденко, - але я тут про що подумав? Рейтаровський сам себе перехитрував. Бо якби він тоді ж, у неділю подзвонив до нас у міліцію і сказав: хлопці, мені якісь іроди збитого мерця під морг підкинули! - то слово честі, був би він останнім, на кого б ми подумали. Та навіть якби в журналі дані правильно записав - і то шукали б ми й досі невідому машину і невідомого водія!

Отут нарешті Джигіт, який увесь вечір лише слухав, подав голос:

- І що за люди! Батько сина топить, син - батька… хіба це люди? Та це вовки якісь! У нас у горах такі довго не живуть… вовки!

- Навіть не вовки. Бо вовки своїх вовченят не загризають. Це вовкулаки. Вдень ходить - начебто людина, а раптом раз - і у звіра перекидається…

Я ще хотіла додати, що першими про вовкулаку таки наші невгамовні бабці сказали. Аж тут знову мій свекор сплеснув руками і аж підскочив:

- Говорили-балакали!… А що ж зі вбивством старшого Панченка? Ви ж самі обіцяли Зінькові, що він і за нього сяде.

- Ой, дядьку Назаре, невгамовний ви наш! Згадайте - коли це було? Сорок років тому! Перш ніж нову справу відкривати, треба аби стару закрили. Як кажуть - за нових обставин. Ясна річ, ніяких матеріалів попереднього слідства не залишилося. Сама судова справа десь у архіві. Конкретно - в області. І це ще добре, бо могли і до Києва передати - на вимогу Верховного суду. Це щоб її знайти, боюсь навіть сказати, скільки часу треба. Комп’ютерів тоді ж близько не було. Всі протоколи і експертизи від руки писали.

- Сорок років чекали, почекаємо ще.

- Але попереджаю: навіть якщо знайдемо, то спершу реально реабілітуємо отого бідолаху, чиє прізвище навіть усі забули. До речі, якби ваш друг-журналіст з переляку те рішення суду не спалив, то не мали би ми зараз проблем із пошуками.

- Дідька лисого я його більше в гості запрошу! - пообіцяв свекор. - То невже Зінько знову вислизне?

- Ну, по-перше, з Житомирської зони, де такі, як він, сидять, вислизають тільки ногами вперед на в’язничний цвинтар. А по-друге - що одне довічне ув’язнення, що два… ну хіба що друге на тому світі відбуде.

Свекруха вдруге за вечір приєдналася до розмови:

- Правильно наша баба Ксена “крулєвськего роду” каже: суд справедливий не мусить бути квапливий.

Посиділи, подумали, що життя таки й справді одне, та й те не таке довге, як хотілося б… щось навіть випили з цієї нагоди. А потім товариство взялося за мене.

- Маріє, ти коли цю історію описуватимеш, так і назви її: “Вовкулаки”.

- Хто сказав, що я описуватиму?

- А хіба ні?

- А хіба воно вартує витраченого часу? Та якби мені за свиней платили так, як братики-видавці за першу книжку, то довелося б навіть не у Зятя в генделику, а на вокзалі підлогу мити.

- А що, не заплатили?

- Бідкаються, що грошей немає, бо повість не продається. Я їм - ну то заплатіть натурою, себто книжками. А вони: і книжок немає! Щастя їхнє, що у мене часу немає як слід із ними розібратися… ну не смикати ж тебе, кумо, за будь-якої дрібниці. Кума у мене одна, я її берегти мушу…

- Та я би допомогла, - заїкнулася було кума, але її перебив Діденко.

- Тепер я з ними розберуся! А написати треба. Хай люди знають, що ніякі вовкулаки зараз не пройдуть, бо правоохоронці у нас не лише мух у кабінетах ловлять і хабарі на трасі деруть.

Зять, що досі мовчав, раптом пожвавішав і зацікавився:

- А багато заробляють?

- На чому? - не одразу зрозумів Діденко.

- На хабарах. На трасі. Більше, чим я в генделику, чи менше?

- Ну, це я так, образно висловився, - начальник міліції знітився і зам’яв цю тему, - То як, Маріє, ще одну книжку напишете?

Я все ще намагалася опиратися:

- Якийсь неправильний детектив цього разу виходить: завжди злочинцем виявляється той, на кого менше всього думали. А тут - геть усі пальцем тикали на Рейтаровського - і таки вийшло, що це він винен.

- А знаєш, - почухав потилицю Олексій, - якраз тому, що всі мені про нього говорили, я спочатку цю версію відкинув. Та десь одразу й побачив, що інших версій практично немає. А тут мене начальство писком у сніг: не там копаєш!

- Ой, щось мені дещо інакше пригадується…

- Ну не присікуйся. Визнаю чесно - заплутався. Тому якби тебе на Йордан не осінило…

- Олексію, ти у нас Шериф чи хто? Шериф завжди мусить до людей дослухатися - в першу чергу.

- Тоді б у першу чергу я мусив засадити Бебеля, а потім попросити Вітю Пальчика зв’язатися з духом покійної однокласниці Семена Григоровича.

- Будеш іронізувати - більше я тобі не допомагатиму.

- Ще й як допомагатимете! - радісно відчеканив Діденко. - Прошу всіх: увага! У світлі останнього наказу міністерства про посилення роботи дільничних інспекторів, ви, пані Маріє, моїм наказом призначаєтеся громадським помічником старшого зонального інспектора - з видачею службового посвідчення і - увага, я сказав! - і табельної зброї. Хто там бульки з пепсі-коли носом пускає?

Першими оговталися наші синочки, конкретно - старший:

- Ура! Мамі дадуть пістолет! Я з нього стрілятиму, а тобі не дам!

- А я сам візьму! І вовкулаку вб’ю!

- Громадяни, ша! Бо до дядька в капезе позачиняю! У мене тепер на це право є.

- До речі, про право, - подав голос Павло. - Олексію, це твоя була підлянка… себто - ідея? У світлі останнього наказу?

- Е-е-е… - протягнув братик, бочком пробираючись до дверей.

- Тут хтось легкого життя захотів? - закричав мій благовірний. - То зараз він його матиме! Не подивлюся, що ти майор!

І почав демонстративно розстібати паска на штанях.

Поки Павло ганяв Олексія навколо генделика, Діденко взявся розтовкмачувати мені і всім решті важливість моменту, необхідність громадянської свідомості у світлі відновлення зв’язку міліції з народом. А я щосили опиралася:

- Це все добре, але подумайте: який із мене міліціонер?

- Беріть вище - слідчий! Від Бога!

- Що ви кажете? А я так думаю: для того, щоби бути спецом, скажімо, з дактилоскопії, недостатньо знати, що у людини десять пальців.

- Для дактилоскопії та інших премудростей у вас Олексій є. З його дипломом і чемоданчиком. А для вас головне - людей слухати і висновки робити. Це у вас виходить просто геніально.

І умовляв, і умовляв, і умовляв… Заговорив мене так, що я нарешті промимрила:

- Ну що ж, може бути… якщо вже для людей…

- Та не може бути, а треба бути!

- Е ні, почекайте! - обурився мій свекор. - Що ж це виходить? Якщо злочини розкриває проста сільська жінка, то начальство кричить: а що там у районі міліція робить? Але якщо ця жінка не проста, а - як ви там сказали? - помічник зонального інспектора, то начальство уже не кричить, а навпаки, хвалить: яка ж у вас у районі гарна міліція! Маріє! Я тобі, як народ, доручаю першу справу: розслідувати, чому Павлові досі не заплатили премію за отих вовків, що ви разом із Коханим вполювали? Непорядок! При комуністах - і то платили! Павле, ти де? Облиш ганяти правоохоронні органи на місцях, іди сюди. Пиши заяву!

- Кому?

- Жінці своїй! Вона тепер - теж влада. Але її ременем навколо генделика не поганяєш. Здоров’я не вистачить.

І тут втретє і востаннє за вечір зронила золоте слово свекруха:

- Хтось удома щодня “совків” лає. А сам хто?

- Хто? - підскочив свекор, - Я?

- Покійна теща твоя, царство їй небесне.

Свекор не втямив, що й до чого, сів і тільки очима кліпав. А свекруха говорила, мов гвіздки забивала:

- Кому Павло заяву писатиме? Марії! Своїй жінці! Про що? Про те, що влада його і Марію зобидила. А Марія тепер хто? Влада. То що - вона мусить саму себе і карати й захищати?

Джигіт встиг тільки першу літеру вимовити, як усі ми хором підхопили:

- Сатурну більше не наливати!