Вовкулаки не пройдуть

Розділ восьмий. Йорданська купіль.

Вдома у Вікторії було тепло і весело. Господар уже встиг не тільки повернутися з засідання, а й розігрітися чаркою-другою з моїм свекром. “Вічний заступник” голосно пояснював нашому татові, що він би давно не тільки сказав усе, що його начальству варто сказати, а й показав би, а як не зрозуміють, то й написав би. І намалював - на стінах їхніх котеджів.

- От доживу до пенсії, візьму квача в руки - і вйо!

Свекор жваво пристав на цю пропозицію і додав, що не можна обмежуватися лише низовою ланкою, треба нарешті і сказати, і намалювати, і показати всім тим, котрі на самій горі

- Доки дехто дрижить над своєю майбутньою пенсією, Україна гине, малі річки пересихають, а наші діти вчаться глупостям з американських бойовиків.

Вікторія обірвала цю ідилію рішуче й одразу:

- Чоловіки! Закривайте Майдан! Ми прогулялись і хочемо їсти. А тут дехто вже доп’явся… не скажу, хто й до чого.

Світланка трохи подзьобала в тарілці і пішла спати. А ми згуртувалися навколо столу щоб нарешті поговорити не за політику і навіть не про дітей, а про своє, життєве.

- Добре, що ви приїхали, - зітхнула кума, - то я хоч на роботі відпросилася, відпочиваю. А так - іду на роботу рано вранці, додому вертаюся пізно ввечері… і по суботах, і в неділю часом. Я от думаю: за що мені таке? Мабуть, у минулому житті я ухилялася від сплати податків.

- До речі, про життя минуле і майбутнє, - втрутився господар, - Маріє, що там чути про Панченка? Щось знайшли?

- Ой, боюсь, що як знайдуть, то радості буде мало. Мій Олексій хіба що по стелі не бігає. Увесь сніг перекопав, всі околиці облазив, в усі колодязі зазирнув.

- Бодай хоч щось знайшов? Як не слід, то натяк якийсь?

- Знайшов. Каністру з-під самогонки, що Панченко на поминки привіз. Але де? У дворі у нещасного Микити.

- Раз у Микити, то це дохлий номер, - погодився господар, - ой, щось я не до ладу ляпнув… а каністру ту я пам’ятаю. Бачив на власні очі у Панченка в руках.

- Коли?

- А як він із нею вже порожньою із поминок ішов. Я біля вікна якраз сидів, то через нього побачив.

- Де сидів? На роботі?

- Та ні, на тих же поминках. Я там, по-перше, був як офіційна особа від адміністрації, Валентина ж у нас шанована людина, всіх місцевих вождів у школі вивчила. Тож навіть якби мене не послали, то я би сам пішов - ушанувати.

- Тоді ти мусиш пам’ятати: Панченко далеко від тебе сидів?

- Зачекай… знацця, посередині вдівець, праворуч його діти, ліворуч я… а Панченко сидів одразу за дітьми!

- Не звернув увагу: він із кимсь розмовляв чи домовлявся?

- Та він взагалі одне речення сказав: “Тихо тобі, Валю лежати, землю пухом держати!” А так мовчав. Це ж не весілля - поминки. Єдине, що першим пішов. Тихенько із Валиним чоловіком попрощався, вибачився, мовляв, на вечірній дизель має встигнути. Син Валин хотів його на машині відвезти - так куди! Відмовився.

- Раз ти каністру помітив, то може, звернув увагу: за Панченком ніхто не йшов?

- Та він так швидко щез, що й ніхто не помітив. Син же Валин таки вийшов до машини, але поки завів, поки вивів - а дядька вже й немає!

- А решта коли порозходилися?

- Ну мінімум через півгодини. Спочатку погомоніли, потім ще раз до Валиного чоловіка з дітьми підійшли, поспівчували. Потім один з одним прощалися… і знаєш - таке враження, що прощалися, як навік.

- Не таке враження, а точно, - докинув свекор, - їх же усіх Валентина щороку збирала. А тепер… хто їх збере? Хіба наступні похорони.

- А що слідство каже? - змінила тему Вікторія.

- Вибачай за каламбур, але цитую Кравчука: маємо те, що маємо. Вже й область підключили і навіть Київ. Усі розуміють, всі йдуть назустріч, а Семена Григоровича як не було, так і досі немає.

- А люди що кажуть? У селі ж секретів немає.

- Старі люди таке кажуть, що Гоголь у труні перевертається. А Панченкові ровесники інше пригадують - що бідному Гоголеві й не снилося.

- Себто?

- Довго розказувати. Старі люди то на привидів грішать, то на вовкулаків. А молодші… У нього ж, Семена Григоровича батько наглою смертю помер, от вони й кажуть, що син батькову долю повторив.

- А це якось пов’язано?

- Якби знати… то не мучився б мій Олексій і все його начальство - від району до столиці. А то не докази, а потороччя з клоччя.

Тут ні сіло ні впало свекра потягло на філософські узагальнення.

- Я десь у когось читав, що кожне вбивство кидає тінь у майбутнє. Важливо тільки її розгледіти. От якби ви під цим кутом глянули…

- Тату, в історії з Панченками стільки тіней, що там суцільний морок. А в тому мороці вовкулаки зубами клацають - як отой ваш “скажений комісар”.

- Це часом не Рейтаровський? - пожвавішав господар, - як він, то у мене для вас новина. Наша райрада нарешті вирішила вулицю його імені у Великих Колодах назад перейменувати. Як там вона у вас називалася? Історично, маю на увазі.

- Не повіриш - Скотомогильна.

- О, Господи! Як сказав би мій покійний вчитель літератури, не життя, а суцільна символіка.

Коли ми вже наговорились і налаштувалися спати, я не втрималась і подзвонила Шерифу. Переповіла те, що почула від “вічного заступника”, дізналася, що ті новини, через які Олексій залишився в селі, ніякого відношення до Панченка не мають, умовила його не приїжджати по нас із самого ранку, а чекати у себе на службі, доки повернемося своїм ходом.

Раненько вранці ми зі свекром уже стояли на зупинці маршрутки, щоби їхати додому. А що зупинка була поряд із автовокзалом і залізничною станцією, то народу товпилося чимало. Якийсь дядько, обвішаний причандаллям для зимової риболовлі, нахилився щось підняти - аж тут якийсь шминдрик зірвав з його голови розкішну лисячу шапку - і дременув!

Кілька чоловіків, видно, друзі обікраденого, рвонули за ним. Та де! Той кинувся до дверей вокзалу, як забіжить досередини, змішається з людьми, а там через рейки, поміж товарними вагонами - і шукай його. Тікав злодюга швидко, та ще й розігнався і, пригнувшись, засковзав по смузі льоду, накатаній дітворою. Ще б мить - і втік би. Але тут двері вокзалу розчахнулися, бо виходив народ, що приїхав вранішньою електричкою, і шминдрик в’їхав просто у торець дверей… ні, не просто, бо ще й приклався лобом до дебелої кованої клямки. Як стояв - так і впав.

Люди добігли, шапку відібрали, дали кілька копняків під ребра - і відпустили.

- Ду-у-урний, дурний! - похитала головою маленька суха бабця, що теж маршрутки чекала. - І додумався ж, коли красти! На Водохрещу!

- А що - сьогодні не можна? А в інші дні можна? - поцікавилися дядьки.

- Грішити взагалі не можна. А в такий день, як сьогодні - особливо шануватися слід. Бо - Свято ж!

- Нє, ну я знаю, що сьогодні Водохреща, празник, значить. Але…

- Празник! То ваш Первомай - празник: і випити, і погуляти, і согрішити на майовках. А Водохреща - Свято від Бога! І поводитися належить праведно. Божа кара за порушення Божих законів рано чи пізно, а настає. Хоча, часом лише у третьому коліні. Але сьогодні - бачили? - одразу ж!

- Він не лише Божий закон порушив, а закон фізики! - буркнув рибалка. - От за це розплата й наступила.

Бабця стулила губи в курячу гузку.

- Якби не согрішив, то стояв би собі спокійно і ніхто б його не чіпав. А от вам - теж попередження було. От заробите і ви в лоба. І де тоді буде ваша фізика?

- Мені - попередження? - здивувався рибалка. - це щодо чого?

- Теж грішите. Сьогодні святий день, а ви хіба до церкви пішли? Ні, ви рибу ловити зібралися. Дивіться, щоб вона вами не закусила, та риба, коли ви зі своїм приладдям під лід підете, аж до весни, доки крига не скресне.

- А ви ж, бабцю, куди сьогодні підете чи поїдете? - запитав рибалка, якого чомусь не порадувала змальована старенькою перспектива.

- Оце ж їду! Куди треба! - бабця гордо показала на сумку з порожніми пляшками. - У селі, звідки я родом, батюшка дуже добросовісний. Усяку службу дуже гарно править. То я якраз встигну святої водички набрати. А ви б ото краще свого чемодана з люшнею додому віднесли. Бо ж не можна так, не по-людському.

- А що ще не можна? - зачепили бабцю друзі рибалки, - жінці по хаті помагати?

- А ви не смійтеся! Хоч Йордан і робочий день, але шануватися треба. На Водохрещу навіть і не ховають, і не вінчають, і не хрестять, бо це ж не просте свято, а з Двунадесяти головних!

- Ясна річ: батюшка ж цілий день коло ополонки. - хмикнув рибалка.

- І не тільки тому. Не буде він у цей день заупокійну читати. І душенька усопшого не упокоїться. Це хіба що безбожника якогось закопають - без молитви, без хреста.

- Або когось, кого треба швиденько з людських очей прибрати, - докинула я і мало не прикусила язика. Мене щось як штовхнуло. Я швиденько витягла з-за пазухи мобілку (добре, що нову купила, у старої б на такому морозі батарейка враз здохла), натисла швидким набором номер Шерифа. Аби ж тільки він уже прокинувся!…

- Сестричко, Ісус охрестився! - бадьоренько озвався брат.

- У річці Йордані! - відвзаємнила я. - Тривога номер один! Слухай уважно: дзвони своєму районному колезі, треба швиденько з’ясувати у морзі, чи не збираються там зраночку когось ховати? Якщо так - затримати!

- Кого затримати? Того, кого ховатимуть? Чи того, хто збирається?

- Відставити жартики! Тут не до сміху. Затримати тих, хто ховатиме. Дзвони негайно, бо як сам любиш казати, у перспективі матимеш замість двох великих зірочок на погонах дві маленькі.

- Ти мені скажи - щось надибала стосовно вчителя?

- Можна сказати - підказка згори.

- З області?

- Якої області, занудо! З самої-самої гори. Та дзвони ж швидше!

- А ти не можеш сама подзвонити? Я ж тобі його телефон у пам’ять забив.

- Тільки не зараз! Його жінка може неправильно зрозуміти. Прошу, роби, як я кажу. І одразу мені передзвонюй, як щось дізнаєшся.

Передзвонив, можна сказати, таки одразу.

- Слухай, правда твоя! Щось там діється. Скидається на термінове поховання неопізнаного трупа. Вантажівка стоїть, копачі крутяться, а родичів з вінками - жодного.

- Ну ви з твоїм другом просто реактивні! Так швидко!

- Ти ж сама сказала - швидше. Але весь секрет у тому, що з його вікна якраз морг і видно. Сержантика друг уже послав, я зараз Микитовича попереджу, хай, як найвища сільська влада, за порядком коло ополонки наглядає, стрибаю в машину і мчу, а ти вже, як можеш, так і добирайся. Тобі ж ближче!…

В наш час помахай папірцем - і куди хочеш довезуть, не те що до моргу. Але тільки не сьогодні. І не те що не зупинялися - жодна машина не проїхала повз нас. А бігти пішки теж не випадало, бо від автостанції до лікарні, де морг, мало не стільки ж, як до наших Великих Колод. Все тому, що коли ще за радянської влади нашому райцентру робили статус міста, то до самого селища приєднали ще аж чотири чи навіть п’ять сіл. Їм статус, а тут як у Малих Пеньках - хоч би щось на чотирьох колесах з’явилося!

- Та куди ж вони всі поділися?

- Мороз, доню, - пояснив свекор. - Схоже на те, що просто з гаражів не змогли виїхати. Не завелися. А хто зміг - той уже на Йордані.

Ще б довго я на тому морозі стрибала, але тут загуло-забасило і до нас, чхаючи соляркою, підкотив армійський БТР. З лівого борту відчинилися дверцята і визирнув Василів зять-прапорщик.

- Ти диви! - здивувався мій свекор. - Броник на “бронику” прикотив. Броніславе! А що ти тут робиш?

- Та я по службі… і по дружбі. Бачу - ви стоїте, то може ще почекаєте, я вас прихоплю, як додому вертатимемо. Ми швидко…

- А чого на бойовій техніці ганяєш? Що, німці Фастів узяли?

- Не німці. Мороз. Жодна машина не завелася. А цей - звір! Йому на мороз начхати.

- Та-а-ак, дизель - то вещ! - погодився мій свекор.

- Га? Що? Я тут! - з-за спин солдатиків і прапорщика визирнув Вася Дизель.

- Та то ми не про тебе. А чого це ти на військовій техніці роз’їжджаєш?

- Бо не зять у мене - а золото! Тільки заїкнувся, що мені до центру треба - і будь ласка. Бетеер ніякого морозу не боїться - і жене по ріллі швидше, ніж мій “запорожець” по шосе. А головне - страху наганяє. Жоден мент не гальмоне.

- Так я - хіба що? - знизав плечима Броник, - Мені однаково їхати треба було. То чого ж не виручити?

- Дорогенькі, нас, нас виручайте! - втрутилась я. - Мусимо негайно біля моргу бути!

- Та вам ще рано, - спробував пожартувати Василь, але глянув на мене і стулив писок.

- Може статися, що не рано, а пізно буде!

- Не буде! Скачіть досередини! Куди? Це вам не жигуль. З корми двері. Хлопці, посуньтеся!

Солдатики відчинили не двері, а добрячі ворітця і втягли нас досередини, в тепло. Двигун ревонув - аж застогнав! І ми помчали по вулиці, розганяючи всю живність, і двоногу, і чотириногу, на ходу пояснюючи Василеві і Броніславові, у чому справа.

- Розумієте - мене як по голові стукнуло: якщо Семен Григорович справді загинув, то його тіло вже давно мали знайти. А якщо знайшли - але не ми? Якщо на Олексин запит хтось у морзі просто відмахнувся, мовляв, немає у нас такого. Ну, просто чи з п’яної голови, чи ліньки було йти шукати. Пам’ятаєте, на весіллі про плутанину з бабусями померлими розповідали? Те ж саме. А потім цей хтось протверезів - і змикитив, що міліція може й перевірку влаштувати. А тепер подумайте і скажіть мені: коли найзручніше небажаного покійника позбутися?

- Коли?

- Сьогодні! У звичайний день, коли ховають, як належить - з родичами, батюшкою і музиками - будь-хто може звернути увагу, що поряд когось тихцем прикопують. У нас же не Київ, усі на виду. Помираємо, але, хвалити Бога, в черзі до ями не стоїмо. А сьогодні в моргу нікого сторонніх не буде, бо ж свято!

- Гадаєш, спробують?

- Вже! Розвідка доповіла - щось там діється. Газуй, Броніславе, газуй!

Примчали! Гальмонули - аж виляски пішли. І повискакували. А хуліганистий Броник ще й башту повернув і наставив кулемета на двері скорбної установи.

Спершу ми побачили фігуру міліцейського сержанта, котрий стояв у позиції “стріляю без попередження!” під дверима гидотно-сірого будинку з вивіскою “Відділення морфологічних досліджень”. Два неголених санітари у брудних комбінезонах стояли коло вантажівки під наглядом міліцейського сержанта. У відчиненому кузові машини було видно якийсь довгий чи то мішок, чи то чохол.

Ми приїхали дуже вчасно, бо санітарам уже набридло стовбичити на морозі і вони підозріло зиркали на лом і лопати в кузові. Але коли з нашого бетеера висипали спочатку солдати, а потім прапорщик із тестем - швиденько відвернулися і зробили вигляд, що вони тут ні до чого. Мовляв, рученята - ось вони! Проте, додивившись, куди саме спрямований кулемет, підвели руки догори.

Шерифів колега, видати, роздивився у вікно, що прибула підмога, а тому і сам вибіг, демонстративно поправляючи на ходу кобуру.

- Що тут робиться? Бо мені начальник: бігом! А що? Чого? Чого бігти?

- Треба перевірити, кого це так терміново хочуть поховати. І головне - не по-людськи. Без труни і, боюся, без документів.

Шерифів колега заскочив у кузов, нахилився:

- Та-а-ак, спальник армійський. Прапорщик, то не з вашого хазяйства вкрали?

- Номер гляньте - скажу.

- Номер хлоркою випалений. А чого покійник не в труні?

- Грошей не перерахували на поховання бомжів, - буркнув один із санітарів. - Доводиться так. Мішок не крали, з гуманітарки списаний, тільки на це й годиться. Руки можна опустити?

- Потерпиш! Ну, побачимо, який там бомж. Поняті - підійдіть, - це він уже до нас із Василем.

Шерифів колега потяг замочок зіпера - і відкрилося бліде, побите, застигле обличчя нашого хорошого, стільки років нами знаного і отак от безбожно понівеченого вчителя Семена Григоровича.

- Ви хоч знаєте, кого саме збиралися, мов того собаку, прикопати? - не витримала я, хапаючи лома з кузова.

Санітари, зобачивши це, аж поприсідали і руками голови прикрили. А я спересердя врізала ломом по покришці вантажівки - аж загуло… а потім зашипіло. Все! Сьогодні ця машина вже нікуди не їде.

- Ну, бомж - він і є бомж, - заскиглив один із санітарів, як я зрозуміла, старший. - але ховаємо не як собаку, а по інструкції. По акту. Ось-о бомага, дивіться: печатка, підпис начальника.

- Де ваш начальник?

- А ви йому подзвоніть. Либонь, дома сидить.

- Подзвонимо, коли треба буде! - гарикнув міліціонер. - А зараз - процедуру поховання припиняю, а вас обох затримую як підозрюваних у намаганні прикопати… тьху! Приховати від слідства важливий речовий доказ.

- Яке слідство? Не маєте права!

- Якраз маю. На дві доби, а там уже - що суддя скаже. А суддя, здається, не лише скаже, а й накаже. Ану, гицелі, марш до бетеера! І сидіть там, як миші. Спробуєте розмовляти - солдатики вам кляпом роти позатикають.

- Позатикають! Шматтям із соляркою, - підтвердив прапорщик. - Виконуйте.

Солдатики, котрі вже втямили, що заповідається не на учбову, а на бойову тривогу, козирнули і хором сказали: “Єсть!”

Сказали - і взялися до справи. За нашими плечима комусь дали копняка в куприк. І закріпили рефлекс ударом приклада межи плечі.

Хтось заверещав:

- Не бийте, я сам!

Хтось наказав:

- Ану, мордами в підлогу і руки за голову! Дригатися вони мені здумали! Попереджали ж!…

Чийсь голос, схожий на прапорщиків, зауважив:

- Ніяких морд! Згідно статуту!

Хтось перепитав:

- А як будуть рипатися, то можна разочок, аби служба медом не здавалася?

Прапорщик погодився:

- Можна. Але мовчки. Один раз. Але так, щоб вистачило.

Солдатики й промовчали. Тільки синхронно звереснули обидва санітари, після чого запанувала тиша. І тільки тут до районного міліціонера дійшло:

- Слухайте, а що тут армія робить?

- Грачує, - нахабно заявив Вася Дизель, - ви ж знаєте, який у них зараз бюджет.

- Та ну вас із вашими жартами! Прапорщик! Ти хоч дозвіл на те аби твої люди з автоматами поза частиною шастали, маєш? Бо не знаю, як із тебе, а з мене моє начальство голову зніме. Чи мо, автомати учбові?

- Не бойсь, - розважливо сказав Броник, - автомати справжні. А патронів у ріжках - жодного. Тільки нікому не кажи! Слухай, а може продаси пару патрончиків? У вас у міліції, кажуть, із цим ділом легше.

- Ага, легше! У нас один раз стрельнеш - три дні відписуєшся.

І отак от, доки Шериф гнав свого джипа з Великих Колод до райцентру, ми міцно тримали облогу. А вже коли він з’явився, викликали по телефону начальника моргу.

- Сказав - зараз буде. Щось занервував дядько, - пояснив райцентрівський міліціонер. - Але то нічого. Він у нас зараз навіть не занервує, а заверещить, як кнуряка під ножем. Маріє, вибач, я мав на увазі - як сучка під палкою. Ой, не щипайся, я при виконанні! Шерифе, ну й сестричка у тебе!

- Сестричка у мене - золото! А ще - бджілка. Спочатку вкусить, а потім меду дасть… Маріє, вгомонись! Що підлеглі скажуть?… Слухай, як ти до всього додумалася?

- Власною головою, а не позиченою, як дехто. А як - не скажу. Бо он там у Броника під наглядом чотири сторонніх вуха стирчать. Нічого розголошувати таємниці слідства!

- Добре, добре, умовила. Ну де цей клятий начальник моргу? Скільки можна стояти на цьому морозі? Либонь, там, де мерці - і то тепліше.

З-за рогу завернула вже знайома мені іномарка Світланчиного Вадіка. З неї вискочив, розмахуючи руками, опецькуватий вусатий літній дядько і одразу загорлав:

- Ви чого це людям працювати не даєте? Спробували б самі з покійниками вовтузитися! Це вам не бомажки перекладати! Робота важка! На морозі! Копійки платять!

- Хто це? - здивувався мій брат.

- Це наш новий начальник моргу Баринов. - підказав Шерифів колега.

- Баринов! Той, що на мій запит про Семена Григоровича Панченка відповів, що такого у них немає! Немає? А це ж тоді хто? Він таки ось де, тут! І ховають його похапцем, як бомжа якогось! Ану, громадянине Баринов, годі зображати вітряка, бо й так холодно.

- Чекайте, який Баринов? Це ж Рейтаровський! - вигукнув мій свекор.

- Моє прізвище - Баринов! - наприндився начальник моргу.

- Розкажеш це квіточкам. Чи пташечкам. А мене не обдуриш! Та я б тебе упізнав, навіть якби ти в негра перефарбувався. Офіційно заявляю: він - Рейтаровський.

- Котрий, тату? Невже?… ну не з того ж світу, свят-свят-свят!

- Той самий! Зінько! Зінське щеня! Синок скаженого комісара! Так ось чому ви його знайти не могли! Шукали Рейтаровського, а він уже Баринов! І не десь там, а майже вдома! Думав, як вуса відпустив, мордяку розгодував і прізвище поміняв, то ніхто його не пізнає? Паспорта купив, чи вкрав, злидню?

- Все по закону! - загорлав начальник моргу. - Ні у кого я паспорта не крав! Не пришиєте… начальнички! Я сам жертва режиму! Комуняки все життя поламали. За правду відсидів! За правду! Доки такі, як ви, тут панували.

- Ну-ну, ти ще скажи, що на одних нарах із покійним Чорновілом спав, під одною куфайкою. Чи Стусові вірші на волю виносив. Як ти такий заслужонний, то чого ж ти у морзі, а не у Верховній Раді? Мовчиш? Нічого. Підеш, голубчику, по старій трасі.

Рейтаровський-Баринов якусь мить хапав ротом повітря, не маючи що заперечити, а тоді знову заверещав:

- У мене все по закону! Не підкопаєтеся! Не пришиєте!

- А введення в оману слідчих органів шляхом спроби знищення головного речового доказу? Теж по закону? - то вже Олекса втрутився.

- Він тут уже сто років лежить! Всі строки закінчилися! По інструкції!

- Знову брехня! Не сто років, а кілька днів. Ану, хлопці, кличте сюди патологоанатома, той і без розтину скаже: що, де і коли. А потім вам суд відпише - як мінімум по півроку за кожний день незаконного переховування. І на умовний строк не сподівайтеся, бо по-перше ви у нас раніше судимий, а по-друге, здається, тут не тільки не про незаконне, прости мене господи, прикопування покійників йдеться, а про страшніше.

Зінько Рейтаровський негайно змінив тактику і хіба що хвостом не закрутив - та й то тільки тому, що хвоста не мав:

- Ну помилився, ну у мене вже райенерго холодильники за борги вимикає! Чи я маю зі своєї зарплати платити? Хоч розірвись! Ну недодержав строків, винен!

- Не викручуйся, як вужака під вилами! Холодильники йому вимикають! Та в такий мороз навіть якби й надворі у штабелі покійників складали, нічого б не сталося. От я зараз спитаю твоїх санітарів, скільки ти їм зі своєї зарплати докинув, щоб вони взимку, та ще й на свято, мерзлу землю самі довбали. Броніславе, голубчику, тягніть отих гавриків сюди, досить їм вилежуватися.

Санітарів навіть не витягли, а висмикнули з черева бетееру і увіткнули у сніг перед нами. Шериф гаркнув:

- Ану, кажіть, як на духу, скільки вам начальник заплатив за співучасть у злочині? Чого мовчите?

- А їм зуби заважають, - встряв прапорщик. - То що, майоре, може, обійдемося без стоматолога?

- Треба подумати.

- А чого думати, - вибухнув Вася Дизель, - та я їм зараз за Семена Григоровича!… Маріє, дайте-но лома, я щас декому похоронний марш на ребрах зіграю!

Санітари благально глянули на міліцію, але Шериф і хлопці з райвідділу демонстративно відійшли на пару кроків та ще й спинами повернулися.

Лома я, звичайно, не дала. Хоча і в самої руки свербіли. Тоді Василь почав демонстративно закачувати рукави.

- Оце так! - озвався нарешті один із санітарів до свого напарника. - По-моєму, замість цього жмурика нас із тобою прикопають. Разом із начальником… Чуєте, міліція? Ми грошей не брали! Спирту обіцяв - але вже як поховаємо. І могилку зарівняємо.

Шериф поклав руку на кобуру пістолета і голосно, щоб усі чули, сказав:

- Громадянине Рейтаровський, ви тимчасово затримані до остаточного рішення суду по вашій справі! Чого дивитеся? Адвокатові подзвонити? Через дві доби. І то - як знайдуть. Бо зараз усі нормальні люди Йордан святкують. І телефони в такий мороз кепсько працюють.

- Все одно нічого не доведете! - вже аж заверещав Баринов-Рейтаровський. - У мене алібі!

- А звідки ви знаєте, коли саме потерпілий загинув?

- Я хоч і без вищої освіти… не дали отакі от… гади… але свіжого покійника від лежалого одразу відрізню. А цей ще теплий був! Як його… привезли…

- Опа! Панченко ж у неділю пропав! Пригадуєте? Ми ж тоді всі на весіллі гуляли. То що ви, громадянине Баринов, робили у своєму морзі у вихідний? Тільки не брешіть про трудовий ентузіазм і планову інвентаризацію небіжчиків.

- Добре! Я визнаю, але лише посадову недбалість. Ну, максимум зловживання. Я вам навмання ляпнув, що такого у нас немає, аби відчепилися. Роботи багато, доводиться і у вихідні на посту бути. А потім - у мене робочий тиждень не нормований. Людина як помирає, то не дивиться на календар, що там у нас - субота чи вівторок.

- Темні ви люди! Вихідні у нас саме хлібні дні! Подвійний тариф! - кинувся на допомогу начальникові один із санітарів, - На менше він не погоджується. Шкура! І з народом не ділиться! А копати нам доводиться, мерзлу землю довбати.

Рейтаровський знову зірвався, аж зуби вишкірив:

- А я тебе, півняра, сам задарма у вічній мерзлоті закопаю! Ще й ментам спасибі скажу, як дозволять!

І тут на сцені з’явився новий персонаж, якого ми в гарячці спочатку й не помітили. З іномарки видряпався синочок Баринова, котрий досі тихенько ховався на задньому сидінні у сподіванні, що якось минеться. Та як побачив, що не минається, виліз і закричав із батьківськими інтонаціями:

- Що ви робите? Зараз не тридцять сьомий рік! Припиніть!

- А ти, шмаркачу, звідки знаєш про тридцять сьомий рік? Що, дідусь розповідав? А ти знаєш, як його люди між собою звали?

- Людям рота не заткнеш. Він за правду боровся!

- Що ж це за правда така крива, що від неї люди гинули?

- Вороги народу гинули! А люди жили краще, ніж тепер!

- Ти ще скажи: голосуйте за комуністів. А потім заспівай: “Смєло, товаріщі, в ногу!”… І буде у нас справжнісінький передвиборчий мітинг. Помовчав би… тут он твій татусь заслужену людину ледь, як собаку, не закопав. А ти мені про світле минуле казочки розказуєш. Вишкребок сталінський!

Старший Рейтаровський таки, здається, досі не зрозумів ані натяків, ані прямих текстів, бо одразу кинувся на захист сина:

- Малого не руште! Бо плакати будете! Він не сьогодні-завтра стане зятем у такого начальника, що ви йому в ніжки будете кланятися!

Отут уже я не змовчала:

- Не стане, сватоньку ви наш недороблений! Ваш синочок і не здогадується, що йому від учора наречена повний відлуп дала.

- Котра? - аж підскочив малий. - Батя, я нічого такого не робив! І ні одна мені нічого такого не казала…

- О, так у тебе, виявляється, не одна наречена була, а кілька? Резервні варіанти? Ну, тепер можеш і з ними попрощатися. Преса такої сенсації не пропустить.

І тут нашого полку прибуло. Підлетіла “Таврія” з міліцейськими емблемами та мигалкою і з неї вибрався наш головний районний міліціонер, котрий Діденко. Начальник міліції одразу навів порядок.

- Громадяни, закінчили мітинг. Як хто щось хоче сказати, то будь ласка до мене в прийомні дні. Хто тут старший? Майор? Доповідайте обстановку.

Мій братик грізно зиркнув на колегу. Той опустив очі і розвів руками, мовляв: ну подзвонив! Ну попередив. А куди б я дівся? Служба! Олексій теж махнув рукою і коротко описав:

- Поки що зафіксовано спробу незаконного поховання людини, яка перебуває в розшуку. Велика вірогідність злочинного мотиву таких дій… а щодо причини смерті, то потрібна експертиза. І негайно. Поки все!

Начальник одразу спохмурнів і роз командувався:

- Перше: знайдіть головного лікаря і патологоанатома. І кулею їх сюди! Друге: розшукайте прокурора. Якщо може - хай теж їде. А головне - суддю, суддю! Ордери на затримання підозрюваних - всіх трьох, а також на обшук і вилучення документації. Все! Одна нога тут, друга там! Капітан! Стій! Куди побіг? Ти хоч уявляєш, де їх шукати?

Олексин колега аж просвітлів:

- Я не уявляю, я знаю! Вони всі зараз у нашого батюшки Йордан обмивають! І головлікар, і прокурор із суддею, і цей, котрий анатом. Так я їх усіх - за одну ходку!

Начальник міліції ляснув себе по лобі:

- Точно! Це ж і мене отець Григорій запрошував. Ви ж мене, чортяки, можна сказати, на порозі перехопили… А чого це ми тут стоїмо? Ведіть затриманого на його робоче місце. Тільки не туди, де мерці, а де його кабінет. Бо точно задубіємо.

- Товаришу начальник, - обізвався капітан, - а головного ветеринара кликати? Бо він теж там, у батюшки.

- Ветеринара? Обов’язково клич! Бо я з тебе, як повернешся, козу безрогу зроблю. Зникни!

І тут я звернула увагу, що молодший Баринов за нами досередини не йде, а хамиль-хамиль підкрадається до своєї машини. Проте, помітив це і мій братик, бо тільки кивнув сержантові і показав рукою на жванчика. Сержант теж без жодного слова кивнув у відповідь, розчинив дверцята машини, висмикнув із панелі ключі і зробив студентові жест, мовляв: сідай і сиди! Але не рипайся. Той блимнув очима, але скорився.

Це ж помітив і Діденко, бо закричав услід капітанові:

- Стій! Не три, а чотири ордери на затримання. Плюс іще один на вилучення вантажівки і легкової як можливих речових доказів. Більше нічого не забув?… Нічого. Тепер біжи, бо змерзнеш.