Вовкулаки не пройдуть

Розділ перший Який починається з того, на чому, власне, закінчилася попередня історія.

- А до речі, кумо, давно збираюся спитати: а що там зараз із тою хатинкою в лісі, де нас із Павлом колись на найвищому рівні охмуряли?

Ми з чоловіком сиділи у затишній квартирі куми Вікторії, котра з податкової, відзначаючи наше спільне професійне свято: день подачі декларації про доходи. Всі обов’язкові тости були виголошені, всі компліменти кулінарній майстерності хазяйки та мисливсько-рибальським талантам господаря зроблені, тож надійшла пора попліткувати “за життя”.

- Що тобі сказати: як тільки після виборів у Києві влада помінялася, забігали, заметушилися, а потім почали давати драла. Першою “телезвізда” дременула. Люди кажуть - одразу за кордон. Ну, її партєйний муж - той взагалі останній місяць невідомо де був. Та не встигла мадам здиміти, як почали якісь люди меблі вивозити. На двох трейлерах із київськими номерами. Але наші хлопці з автоінспекції, що їх до головної траси супроводжували, казали, що караван повернув не на Київ, а одразу в напрямку станції Чоп. Усе вивезли, навіть драного віника не залишили.

- От народ! - це вже мій Павло втрутився. - А седеси з унітазів вони не познімали? Вимикачів не викручували? Бо один мій однокурсник колишній вселявся в Києві в хату після такого ж номенклатурного, так той не те що люстри пообрізав і розетки повикручував, а й унітаз виламав. А що ванна через двері не пролазила, то її автогеном порізали і на брухт здали - аби тільки комусь іншому не залишати.

Чоловік куми, як він сам казав, вічний заступник голови райадміністрації при всіх властях, підсумував:

- Вони там у Києві якісь не такі. Ото дивишся: наче нормальна людина, зробила на низах кар’єру, без блату, без хабарів, пішла на підвищення, перебралася до столиці - і все! Року не пройшло, а воно вже обличчя на мордяку розгодувало, з тобою - крізь зуби. І два пальці подає. Ні, краще бути другим у нас у районі, ніж першим у Києві.

Ми ще трішечки попліткували з кумою про відмінності нашого і столичного життя, потім перейшли до питання, що зараз носять, наші чоловіки тим часом нищечком на кухні прийняли чарку “стременну, дишлову і забугорну”, потім ми всі нарешті обійнялись, обцілувались і роз’їхалися по домівках. Не підозрюючи, що на всіх нас уже чекає нова велика халепа.

Почалося все з того, що корова баби Софи, дай їй Бог здоров’я (корові, а не бабі, цій здоров’я не позичати, вона з ціпком ходить лише для виду, а сама ще й на городі порається, і в хаті, і коло корови, а хвора лежала лише півдня, та й то три роки тому, на Йордан, коли на льоду посковзнулась і приклалася до дороги всією своєю нижньою частиною… тьху, та я ж не про те!)

Так ото - корова баби Софи привела двійко телят: бичка і теличку. Може, для, скажімо, Зозова чи Педосів, це диво, а в наших Великих Колодах буває не так уже й рідко. Край у нас такий: що земля, що худоба, що люди - родючі. Пригадую, засіяли поле на зелену масу, як пора надійшла - скосили “зеленеє жито, зелене”. Якийсь час агроном на те поле не позирав, бо воно мало не за лісом, а як дійшли до нього руки - еге, та те скошене знову відросло і вже й заколосилося. Звісно, рекордного врожаю не зібрали, але, що посіяли, те повернули.

А свині? Пригадуєте, звідки у нас Коханий? Його мама-свиноматка щоразу приносила поросят більше, ніж у неї цицьок. От і доводилося зайвих роздавати - на відгодівлю.

А двійко телят корова привела, бо її водили до бугая, котрий сам із двійнят. От воно і вийшло. Теличку Мазуху, як водиться, залишили, а бичка трохи підгодували і тоді пустили на м’ясо. А що Галя з Зятем влаштували собі сяку-таку відпустку і вибралися нарешті до його батьків, аж на Кавказ, то в генделику подавали лише холодні закуски. Отже - телятину вирішили продати на базарі. По-перше, гроші потрібні були, а по-друге, підкотила нагода продати на базарі аж у Києві, бо ж однаково Зять домовився зі Степаном про машину до бориспільського аеропорту, то й діда Андрія з мішками прихопили.

Поїхали раненько. А ввечері я пішла до Олексія щось спитати, вже не пам’ятаю, що саме - і застала таку картину: сидить дід Андрій посеред офісу на табуретці у новісінькій дублянці, але якийсь спантеличений, а братусь мій, забувши, що він людина офіційна, мало не під стола сповз від реготу і вже тільки хапає ротом повітря і сльози витирає.

- О! Діду, - кажу, - а де це ви, собі такого гарненького кожуха купили?

Олексій вже почав синіти від сміху, а дід глянув на мене - так докірливо…

- Ну чого ви, діду? Дивитеся так, наче я спитала, у кого ви його вкрали.

Здається, комусь доведеться викликати “швидку”. І це буде перший випадок, коли людина помре від сміху.

- І ти туди ж… - жалібно промимрив дід Андрій.

Я вхопила зі столу карафу, нюхнула: чи там точно вода - і вилила її на голову братові. Він начебто трохи отямився, витер обличчя рукавом, шморгнув носом і попросив:

- Діду, я вийду, бо більше не можу… а ви розкажіть ще раз, спеціально для Марії. Може, вона вам щось розумніше, ніж я, порадить.

Садюга все таки мій братик. Справжній Шериф. Він своє відреготав, а мені довелося стримуватися з усіх сил, робити серйозну міну і слухати, слухати…

Виявляється, баба Софа, виряджаючи діда на торг, дала йому дуже цінну вказівку:

- Як усе спродаси, поміняй гривні на долари. Всі розумні люди так роблять.

Вказівка справді слушна, бо в наших Великих Колодах якраз на порі кілька весіль, а що не кажи, коли почнуть гостей з чаркою обходити, то на таріль краще кидати долари. Ні, не тому, що ми не патріоти. Просто згадайте: хто на українських гривнях намальований? Люди заслужені і навіть великі, але хто з них мав щастя в сімейному житті? У одного кохана втекла, у другої жених потонув, а третій взагалі нежонатим помер. Так ото ж! Може у нас через те, кажуть, кожний другий шлюб розпадається, що ми не ті портрети на весільні тарілі кладемо?

Але вертаю до діда Андрія з його комерцією. Поки він із тим м’ясом упорався, вже й звечоріло. Обмінки позакривалися. Ледве встиг до одної, та й то там залишалося нещасні 10 “зелених”. Дід їх забрав, поклав поверх пачки гривень, усе разом обмотав мотузочком і отак, тримаючи руку з грішми в кишені, пішов по базару, бо до електрички мав вільних пару годин.

Додибав до того ряду, де одяг продавали. І надибав дядька, що торгував оцю ж дублянку.

- Я дивлюся: ловкий такий кожушок, без новомодніх наворотів, але зате добротний і всі шви гарно прошиті… Ну, сама бачиш. Одне слово, взимку в такому на свята до центру села прогулятися було би саме воно. А той продавець, миршавий такий, стоїть, наче останнє з плеча продає. Правда, якби він дорого запросив, я б не взяв, але ж спитати ніхто не забороняє. На те воно й базар…

Тож дід підійшов, помацав:

- Ану, дай поміряти.

А той, що продавав, сам же шминдрик зачуханий, а губу відкопилив і якось недбало:

- Іди, діду, гуляй. Це товар не для таких, як ти.

Діда аж закандзюбило:

- Чого це - не для мене? Хіба я злидень якийсь? Чи у мене грошей немає?

- Кажу - йди, діду. Тут твої гроші не ходять. Тут - долари!

Дід Андрій - людина тиха. Але якщо йому вже щось допече, то ой!

- Долари? А це по-твоєму що?

І він тицьнув продавцеві під носа пухкеньку пачку грошей. Той як забачив верхню зелену купюру, прикинув, скільки ж то їх має бути всього, - і став як шовковий, навіть на “ви” перейшов:

- Ну так то ж зовсім інша справа! Давайте поміряємо!… Як добра людина та добрі гроші - то чого ж. Це ви на чому такий навар маєте?

- На м’ясі, - буркнув дід Андрій, ховаючи гроші в кишеню куфайки.

- І немало ж виходить? Певно, не менше тисячі?

- Більше! - гордо відповів дід, знімаючи куфайку і подивляючись, де б її повісити.

- А давайте я потримаю, поки ви мірятимете… отак, руку сюди, другу - сюди… тепер поверніться.

Дід Андрій повернувся спиною, а коли озирнувся - не було ні продавця, ні куфайки. Дременув!

- То що ж вам мозолить? Дублянка хороша, дорога. Скільки у вас там грошей у куфайці було - тисяча гривень?

- Півтори. І ще десять доларів.

- Десь стільки вона й коштує. Баш на баш вийшов.

- Який баш на баш? Не було у куфайці грошей. У мене у кишені дірка, то я отак от через ту дірку всю пачку до кишені штанів запхав. І тепер думаю: що ж це виходить? Виходить, що я його обікрав. Бо як я людина чесна, то може треба було того дядька дочекатися? Але ж я на електричку спізнювався, а тоді довелося б до ранку в Києві кукурікати. На вокзалі. А там лягаві такі, що… ой, пробач, Маріє, я не твого родича мав на увазі, а тих, київських.

- Діду, - я затулила рота рукою, щоб він не бачив, як я стримую сміх, - як то кажуть, кожен сам кує своє щастя. От він і скував, що заслужив. Хай тепер він носить вашу куфайку з діркою в кишені. А ви - носіть на здоров’я кожуха, і хай вас совість не мучить.

- А як він мене десь надибає? Скаже: віддавай кожуха?

- Не скаже. Б’юсь об заклад: він вирішив, що гроші у дірку в кишені випали. Може, досі на базарі попід прилавками шпортає, свої долари шукає… Вибачайте, але мені пора!…

Я вискочила за двері, а дід у мене за спиною все бурчав:

- Що то розумна людина. А цей усе сміється, сміється… раденький, що дурненький.

За хвірткою я наткнулася на брата.

- Слухай, у тебе совість є? Хто у нас у селі Шериф - ти чи я? З дідом розбиратися - твоя справа. А так - переказую тобі його слова: раденький, що дурненький.

- Сестричко, не прикидайся сердитою. Я ж бачу - ти сміх стримуєш, аж губи смикаються. А я, розумієш… ой, я як уявив собі того шминдрика, коли він до кишені куфайки по гроші поліз, а там - ді-ді-ді-і-ірка!!!

Тут уже ми обидва зігнулися від сміху.

Щоб не забути: Галя з Джигітом недовго гостювали на тому Кавказі. Повернулися сумні і невеселі. На всі розпитування баби Софи Галя тільки й сказала: ой, мамо, чи то радість, коли їдеш на свято, а втрапляєш на цвинтар?

А її чоловік, як справжній джигіт, не розказав нічого. Послався на те, що, мовляв, ніколи особливо гостювати та відпочивати, коли зимові весілля на підході, а це ж для його бізнесу - як жнива. Одного разу лише прохопився:

- От якби мою батьківщину, отак разом із людьми і горами, взяти - та й перенести у Великі Колоди. Рай би був, рай на землі!

Недаремно старі люди попереджають: не смійся забагато, бо скоро плакати будеш.

Так воно і вийшло.