Вовкулаки не пройдуть

Післямова авторів.

Зараз модно писати на початку чи наприкінці детективних повістей або фільмів, що описані події ніколи не відбувалися, всі співпадіння персонажів із конкретними особами - чиста випадковість і взагалі - все, що ви побачили чи прочитали, не має нічого спільного з дійсністю.

Як на нашу думку - то є в таких твердженнях щось нещире. Ну нехай там про якогось бандюгу можна сказати, що його насправді не було, спіть спокійно, шановні читачі. Але ж якщо в повісті є добрі люди і добрі справи, то навіщо стверджувати, що їх насправді не існує?

Ми ж навпаки - запевняємо: більшість подій, описаних у наших детективах, саме й відбувалися насправді. Таки так - і двійники Вірки Сердючки по селах ліві концерти давали, і пройдисвіти, що на базарі поросятами, вапном підпоєними торгували, продали таких поросят не кому-небудь, а свасі нашій. І як агітатори з різних фракцій перед виборами за барки бралися, а їхній недотумкуватий колега забрів агітувати до чужого округу - все це ми бачили власне під час кожної передвиборчої кампанії, в яку з письменницької цікавості стромляли свого носа. Реальні особи - і баба Софа, котра не могла вимовити ім’я зятя-кавказця, і дід Андрій, якого на старості років на любов потягло і, на жаль, бідолаха, що на хворобу Бехтєрєва потерпав, та на себе руки наклав… було.

Старше покоління на Вінниччині досі пам’ятає вчителя, вбитого за загадкових обставин у середині шістдесятих… а вже в наші дні за таких же загадкових обставин загинув інший вчитель, що цілком міг би бути сином того, першого. Щоправда, причини їхньої загибелі так і залишилися нез’ясованими. Тож ми і пропонуємо свою версію.

І страта в Дем’яновій балці людей, винних лише в тому, що хотіли ЖИТИ - була. І нікуди від того не подінешся. Як і від перевертнів-вовкулак, котрим усе одно, яка влада, аби бути при ній. Але досить про те.

Генделики з дотепними написами на кшталт: “Якщо хочеш буть щасливим, замість водки випий пива” ми бачили в славному містечку Могилів-Подільському.

І кнур Коханий - уявіть собі, теж був, його ми бачили на власні очі!

І навіть те, що шістдесяти-з гаком-літня бабця дитинку народила - теж колись було! В одній палаті з нею лежала молоденька мама, котра тоді ж вродила доню… майбутню Лапікуриху!

І нічого не треба вигадувати! Варто лише уважно слухати і пильно дивитися.

Якось взимку їхали ми вночі автобусом з Києва до Гусятина, батьківщини славного сина українського Северина (а точніше - Семерія) Наливайка. Згадували минулі подорожі, наші мандри фронтами Балканської війни, дивилися, як місяць по верхівках дерев скаче. Якось сам по собі й вірш напросився:

Тут автобус повернув в об’їзд, проїхав кілька кілометрів і зупинився. Ми вийшли розім’яти ноги. І от дивина: точно знаємо, що ніколи в цих місцях не були, так чому ж вони нам такі знайомі?

Придивилися уважно: маленька заправка, коло неї порається дядько, якому допомагає синок-підліток… трохи далі - генделик, із військового намету з маскувальною сіткою перероблений… за генделиком будочка “на два очка”…

- Слухай, це ж наші Великі Колоди!

Де ми знайшли село, котре, як самі вважали, вигадали, зліпили з багатьох сіл, у котрих нам довелося побувати? В якій області? Відповімо словами нашої героїні: “Ой, та яка різниця, всі ми - українці”.

І всі ми варті, щоби про нас і життя наше писали те, що є, а не вигадки всілякі. Тому ми, Лапікура з Лапікурихою, дуже уважно прислухаємося до історій, котрі, як скарб найцінніший, дарують нам наші земляки - у теплих розмовах за щедрим українським столом.

Відтак - щира їм подяка: Ростиславу Шерстюку, Олексію Лютаревичу, Віорелу Котику, Ніні Невмержицькій, Петрові Бровкові, дай їм Бог довгих і щасливих років життя. Славетному вченому-українознавцю Степану Павлюку з його дружиною Лесею - першим слухачам перших розділів повісті. І Науму Фірінштейну - світла йому пам’ять.

І нехай нам закидають, що наші герої надто прості, часом грішні… Головне - всі ми люди. І живемо серед людей. І раді всім, хто до нас по-людському.

А вовкулаки - не пройдуть!

03.06.2009