Вовкулаки не пройдуть

Розділ четвертий Люди скажуть, як зав’яжуть

Тож і мусили ми йти через усі Великі Колоди, на луки понад річкою, до Бебелів. За хатою таки справді була розсипана свіжа глина.

- Щось тут не тулиться, - одразу втямила я, - замість ховати сліди злочину, приміром, он у ту ополонку, він їх на виду розкидає.

Тут і Пащенко грюкнув дверима:

- О, Маріє! Як тобі треба буде глина свинарник підмазувати, то бери, я ще накопаю.

- А нащо? Приватну шахту робите?

- Щось таке. Головне - аби глибоке. О! А цей гебельс що тут робить?

Гебельс, він же Бахур, він же Вдовиченко зігнувся мало не навпіл і заховався за нашими спинами.

- А чого гебельс, дядьку?

- Бо бреше, бреше, бреше… лазить по селу і бреше.

- Я вас попрошу! - обурено дзявкнув з-за спини Шерифа Дусьчин бахур.

- А я тобі зараз як відміряю пужалном, то більше не проситимеш.

Дискусія заповідалася цікавою, але мій братик, як завжди, не дав насолодитися:

- Громадяни, припиніть! Ми тут у службовій справі. Надійшов сигнал, що ви, громадянине Пащенко проводите у своєму погребі земляні роботи невідомого призначення. Прошу пояснити.

- І поясню. Хоча - “мій дім - моя фортеця”, чули таке? Але я ордера не питаю. Бо я, щоб ви знали, передбачливіший від усіх вас. От ходімте в хату, все розкажу… а ти куди? На вулиці мерзни. Мерзни, вовчий хвіст!

У хаті Пащенко запросив сісти, налив усім чаю і таки пояснив, а потім ще й похвалився, як то кажуть, проробленою роботою.

- Я оце днями телевізор дивився, передача з Америки про смерчі. Чи як вони його називають, торнадо. То я вам скажу: от не розумію, чим вони собі думають, ті американці? Хата окремо, а сховище - окремо. Поки до нього добіжиш та ляду відкриєш, а ляда ще й назовні відчиняється, то ця холера і ляду зірве, і тебе сто разів засмокче та й десь у сусідній області викине. Неживого. То нащо воно таке?

- Коли це у нас торнадо були?

- А таки ж були! За Горбачова. Я сам бачив, як із Києва до Прилук їхав, то всі дерева вздовж траси, як одне, похилені були, наче їх хтось узяв - і причесав. А посеред поля - уявляєте?

- Що?

- Тролейбус! Справжнісінький київський тролейбус, навіть із номером. Ото його на Печерську підняло, через Дніпро перенесло і аж там гепнуло. То я оце зараз подумав: поки там наступний смерч закрутиться, а у мене вже буде сховище просто в хаті. І з запасним виходом у яру. І ляда буде відчинятися навіть не зовні, не всередину, а вбік - ото як у пеналі. Ніяка стихія не вирве. Отак! Ну, ходімо, глянете, може й у себе так зробите. Однак зараз зима, на городі поратися не треба, а в погребі земля не промерзла, копається добре.

- А фундамент не порушите?

- Навпаки! Я одночасно з копанням його укріплюю: он цегли привіз.

Може, когось і розсмішила дядькова надмірна передбачливість, але ж я того тролейбуса серед поля теж колись бачила на власні очі. До того ж ідея глибоченького погреба, де влітку прохолодно, а взимку картопля не померзне, мені сподобалась.

- Обов’язково таке ж сховище у себе зроблю! - пообіцяла я з серйозним виглядом, - аж два. Одне для людей, а друге для Коханого з гаремом. Під свинарником. Спасибі, дядьку, що підказали. Покличемо Петю Гітлера на земляні роботи. Тільки ляду я все ж таки не таку, як у вас, а як у американців поставлю.

- Чого?

- Ваша на роликах?

- Аякже.

- Заклинить на раз. І смерчу не треба. Ламати доведеться.

- Але коли ж то воно ще буде, оте ваше торнадо?- встряв братик, - Бо де ми, а де ті Прилуки.

- А коли б не було. Як старики вчать: людина полагає, а Бог розполагає. Як мені обійдеться, то дітям чи онукам знадобиться. Ще спасибі скажуть. Та власне, вже жінка дякує, бо в такому глибокому погребі краще її консервації зберігаються.

- Добре, дядьку. Щодо користі погреба на випадок смерчу чи як там його - торнадо, ви мене переконали. А якщо, не дай Боже, нас замість торнадо та повінь навідає?

- А що мені повінь? Налякали бабу… ой, Маріє, вибачте, ледь не зірвалося. Я це ще раніше врахував, ніж до погреба взявся. У мене хата, щоб ви знали, на найвищій точці в селі стоїть. Сюди весною вода жодного разу не добігала. Навіть за царя.

- Передбачливо!

- То нехай Бахур повені боїться. Він зі своєю ледачою Докією - пара цвай. Ліньки було зайвий метр качок до річки гнати, так вони свою халупу біля самої води приткнули. От побачите - попливуть вони колись за течією разом із дітьми, козами і подушками. А у мене і хата ціла буде, і консервація навіть у спеку не бабахне.

Отут Шериф нарешті й згадав, чого ми, власне, прийшли до Пащенка:

- До наступної консервації, дядьку, як і до торнадо ще дожити треба. А проблема у нас уже сьогодні. Може, ви за вашими земляними роботами головну новину не чули, але - Семен Панченко пропав.

- Котрий вчитель?

- Котрий вчитель. Що думаєте, чи може, чули щось таке?

- А що люди кажуть? Тільки не той стукач, котрий вас сюди привів, а ті, котрі нормальні. Бо ж я вчителя не вбивав і в погребі не закопував. У мене це, як його - алібі.

- Яке алібі? І звідки ви знаєте, що Панченка вбили - і коли саме? Я ж тільки сказав - зник.

Старий Бебель образився:

- Майоре, не тули горбатого до плоту, чи я не здогадуюся, що мій дорогий сусід міг на мене наплести! Але мені з Панченком ділити нічого! А щодо алібі - то я зараз шкільного атестата вам покажу. Там у мене тільки дві п’ятірки - одну Панченко поставив, а друга - зі співів. Ви людей попитали? Окрім цього гебельса, що на мене показав…

- Дядьку, вибачайте, може я й справді щось не те сказав. Бо то служба у мене така. Але ви правильно кажете: людей треба питати. Так ото ж і питаю - вас першого.

Бебель на те і Бебель, щоб отак одразу на лестощі не купитися.

- Ой, чи першого? - хитрувато примружився він. - Та ні в жисть не повірю, що наші народні месниці до вас іще з ночі стежечку не протоптали! Хоч щось путнє сказали? Бо як від вас ішли, то так сперечалися, що на нашому кутку було чути.

- Сказали. Що мені женитися пора.

- Стервозні бабці, але тут я їх підтримую. А що про вчителя?

- Та гріх навіть повторювати, сміятися будете. Спочатку на покійників грішили, а потім - на вовкулаків. Звісно - що старе, що мале…

- Не кажіть! Бо щодо покійників, то це, вважайте, в саму точку. Якби я сам не вичитав у нашій районці, як вона ще виходила, що один паскудник нарешті помер, то одразу подумав би на нього. Таких, як він наш замполіт у полку обзивав “ізвєрги роду человєчеського”.

- А що, Панченко до цього “ізвєрга” щось мав?

- Мав, тільки не він, а Григорій, батько його, як ви пам’ятаєте, теж учитель. Та ви не пам’ятаєте… Це ж він уже років сорок на тому світі. От його, Григорія - точно вбили. Навіть суд був.

- А покійник, про якого ви кажете, прізвище-ім’я-по батькові мав? Хто це - конкретно?

- Конкретно - Паскуда.

- Що, прізвище таке?

- Нє, партійна приналежність. От хай Марія у свого свекра порозпитує, кого в нашому селі люди “скаженим комісаром” звали і чим йому Семенів батько насолив. Та хіба він тільки на старого Панченка зуб мав? Таким, як отой комісар, на Страшному суді до Господа й дійти не дадуть - воскреслі його одразу на вила візьмуть! Точно! Я все сказав, пішли мою роботу дивитися.

Звичайно ж, бо куди дінешся, мусили ми разом із Бебелем спуститися до його “торнадосховища”, оглянути, похвалити та й подивуватися. Потім вилізли, шугонули Бахура якомога далі, а братик ще й статтю йому пообіцяв пришити: за наклеп і свідоме введення слідства в оману. І помчали вистрибом по морозу - назад, грітися.

На ходу, точніше, на бігу братик таки встиг висловитися:

- Знацця, що ми тепер знаємо?

- Ми знаємо, що ми нічого не знаємо.

- От Бебель! От хитрюга! І про своє алібі сказав, і про Страшний суд, а хто такий “скажений комісар” і куди його притулити, то це вже ви, дітоньки, самі у старших попитайте. А про що питати, коли він уже помер, отой скажений?

- Не знаю. Але у тата нашого спитаю. Не відкладаючи. Доки ти з підлеглими замети перекопуватимеш.

… А коло Шерифового офісу вже чекали наступні добровільні помічники зі своїми версіями, які неодмінно треба було перевірити по гарячим слідам. Олексій, щоправда, мене відпустив, але ввечері завалився до нас - змерзлий, голодний, злий і страшенно втомлений. Тому після двох “стопочок” і двох полумисків борщу заснув мало не за столом. Павло тихенько перевів його на диван, вклав і укрив кожухом. Шериф щось замуркотів крізь сон і раптом, наче й не спав, спитав:

- Марусю, а ти давно Федю Тищенка бачила?

- Недавно. Заспокойся: він ночами на вовка не перекидається і на місяць не виє. Лежить у районній лікарні з виразкою, під наглядом лікарів. Я так розумію, через виразку й козятини не їв, бо вона й на здоровий шлунок важкувата.

- А, ну добре! - і братик уже остаточно заснув. Я аж перехрестилася подумки і Богові подякувала, що нарешті хлопець відпочине.

І одразу ж у двері постукали!

- Маріє, твій брат у вас? - ввалилася до хати баба Софа.

- Тс-с-с! У нас. Спить. Заїздили сьогодні хлопця.

- Та я ж із дуже важливою справою! Може, розбудиш? Він, усе таки, влада…

- А хоч убийте! Нізащо! Потерпить ваша важлива справа до ранку.

- Та що ти кажеш! Тут сім’я гине, а ти - потерпить до ранку!

- То ви не щодо зниклого Панченка? Бо сьогодні всі тільки про нього й говорять. Тоді знаєте що: може я якось зараджу? Кажіть мені, я вранці йому переповім.

- Ти? Гм-м-м… А може, якраз і допоможеш. Ти, як жінка, мене краще зрозумієш.

Баба Софа вмостилася на стільчику на кухні і зітхнула:

- Якщо чесно, то не знаю, як і почати. Дід мій зовсім розум втратив. У гречку стрибає.

- Яка гречка, її ж восени всю зібрали… а-а-а, то це ви про… ОТЕ?

- Оте саме. Здурів на старості років.

- Та з чого ви взяли?

- У мене очі ще фанерою не забиті.

Та-а-ак, виразів щодо фанери і тому подібного - бабця від онуків нахапалася. Але все решта?

- Розумієш, Маріє, чоловіки - вони такі! Соромно казати, але задивляється мій дід Андрій - і на кого! - на Ганьку! Я не раз бачила, як він на трасу не навпрошки йшов, а давав кругаля повз хутір. А на весіллі - ти помітила?

- Та що я мала помітити?

- Він із тою Ганькою аж три танці підряд танцював! Вдома відро води принести - скаржиться, що немічний. А тут - три танці! І маслав її за обидва боки, а мене хоч би раз обійняв! Ні, дорогенька, я тобі зізнаюся: ми тому стільки років разом прожили, що я завжди пильнувала і ніяких Ганьок до Андрія на піонерську відстань не підпускала. Але ця ж - як та клізма, без мила лізе.

- Ну, а що ж вам Олексій допоможе?

- А хто ж іще допоможе? Парткому вже немає, до сільради йти - то там тільки посміються і розголосять на все село. А твій Олексій - як ото батюшка в церкві - по закону мусить мовчати. І ти теж нікому не кажи, дуже прошу.

- А до батюшки чом не підете?

- Та ти що! Невдобно! Я ж у нього в церковній десятці, а тут така ганьба. То краще твій братик допоможе. Я тебе прошу, щоб ти його попросила…

- Ну, що я йому маю сказати? Про дідові зальоти? Так це ж, як колись казали, чистісінька аморалка. Де тут кримінал? До чого тут мій родич?

- А ти подумай: як він мене кине і на Ганьці жениться, все ж шкереберть піде! Зять із ним вітатися перестане, а ще, чого доброго, помститься, як у них у горах заведено. А це тобі вже не аморалка, а чистісінький кримінал.

Ну й ну! Ще тільки вендети у нас у Великих Колодах не вистачало! Хоча, мушу визнати, в історії нашого села, а разом із ним і не знищених ще тоді Малих Колод та хуторів Великі і Малі Пеньки подібні випадки навіть на моїй ще дитячій пам’яті траплялися.

Пригадую - це я у класі п’ятому була - сіли ми вечеряти, аж тут знадвору крики, вереск. Ми всі ложки покидали, повискакували, дивимось: а по вулиці тітка… не скажу, хто саме, свого чоловіка, царство йому небесне, сапкою жене. А дядько чомусь босий і без штанів. Я ще не розібрала, що до чого, як тато заткнув мені долонями вуха, затяг до хати, закрив у коморі, де вікон не було, і знову побіг дивитися.

В Англії кажуть: у кожній старій шафі захований свій кістяк. Та у нас мало не в кожній сільській скрині можна знайти стільки кістяків, що ніякої на них міс Марпл не вистачить. Тільки зачепи!

Тому вранці я Олексієві прохання баби Софи передала. Він хмикнув, але поставився до ситуації серйозно:

- Я знаю, що робити. Мені ще треба кілька вчорашніх сигналів перевірити, то я діда Андрія на весь день за понятого запряжу. А між ділом і його, як то кажуть, промацаю.

Поговорили - і розбіглися. Братик людей розпитувати і діда Андрія “мацати”, а я до хліва - Коханого з сімейством порати.

А ввечері брат знову вмостився за столом, знову прийняв “внутрішнє від застуди”, сьорбнув гарячого борщу і раптом розсміявся:

- Ну й діла! Ну й ошелешив мене дід Андрій!

- А що таке? Ганька від нього вагітна?

- Слава Богу, ні, до ОТОГО у них не дійшло. Але цілком може дійти, якщо баба Софа заходів не вживе.

- Яких заходів?

- Ну ти б почула, про що мені дід зізнався! Хоча ні - не почула б, бо розмова у нас була суто чоловіча.

- Ну кажи вже, не тягни жили! Бо я зараз теж заходів вживу - суто по-жіночому. Борщ заберу, а замість нього у Коханого з корита зачерпну - те, що він не доїв…

- Тільки - нікому ні слова. Навіть бабі Софі! Хоча, з іншого боку, щось же їй пояснити треба, а справа така делікатна, що я навіть як посадова особа не знаю, яким боком їй це пояснити… О! От ти й поясниш!

- Якби ще хтось мені пояснив, чому мій брат як посадова особа мені досі ніяким боком не пояснив, що я маю пояснювати бабі Софі?

- Коротше - дід Андрій мені сказав так… тільки не смійся… ну, одне слово, він сказав: “Якби мені моя Софа хоч раз на тиждень давала, то я б ні на кого і не позирав”!

- Так і сказав?

- Слово в слово!

- Добре. Вважай, що це питання ми вирішили. Завтра зранку зазирну до Софи.

- Ну тільки ж…

- І тільки так.

Вранці я справді пішла до баби Софи.

- Ну що ж - я ваше прохання виконала. І Олексій розслідування провів. Мушу вас, шановна Софіє Демидівно, засмутити: ви самі винні!

- Як то?

- Ви і тільки ви. Чули про таку чоловічу хворобу - простатит? Капосна, до речі, штука, гірша за радикуліт. І у вашого Андрія Петровича може бути.

- Та до чого ж тут я?

- У літніх чоловіків вона виникає, якщо вони відмовляються від… одне слово, ОТОГО. Скажіть мені, отак от по секрету, між нами жінками: коли ВОНО у вас востаннє було?

- Ой, та про що ти говориш! Ми ж не молодята юні.

- Вас послухати, то ви така стара, як теща Адама. В дзеркало на себе погляньте - таки справді “ягідка”!

- Таке кажеш - яка я там ягідка? Хіба що - сухофрукт. Та й потім, хай уже коли моя Галя зі своїм Джигітом за стінкою вовтузяться, а ми все чуємо… а якби ми отак заходилися, що б діти сказали? Подуріли баба з дідом…

- А ви вдень, діти будуть на роботі, онуки в садочку. Ніхто не заважатиме. Зрозумійте, це навіть лікарі радять. І дідові корисно буде, і вам теж, до речі. Між іншим, я вам трошки заздрю. Адже у вашому віці не треба озиратися, що не дай Бог, завагітнієш. І ніякі “критичні дні” не заважають. То чого ж?

- Та воно мені ніяке…

- Тоді й було ніяке, коли за стінкою свекруха з дітьми підслухали, коли аборту боялися, коли цілий день на буряках сапкою махали, що ввечері не розігнешся… А зараз - сприймайте це як лікарську процедуру. І тоді вашому сімейному благополуччю ніщо не загрожуватиме.

- Лікарська процедура? Хіба що. Аби біса з дідового ребра виганяти. Ну, що ти скажеш? Не дід, а сама комедія. Чи, як каже наш онучок молодшенький, кубендія. Добре, Маріє, я подумаю…

І видно таки недурна баба Софа добряче подумала, бо більше дід Андрій на Ганьку не позирав, а ходив по селу з виглядом кота, який добряче сметанки нализався.

Все склалося так, як мій братик наврочив ще й у перший день слідства. Дільничні перепитали всіх свідків, кого тільки можна було перепитати, хлопці з району зняли показання з усіх без винятку, хто був і на похоронах, і на поминках. Шериф із чималенькою групою добровільних помічників таки справді тричі прочесав і відкоси попід колією, і узбіччя траси, і всі чагарники вздовж дороги зі станції до села. І навіть у Дем’яновій балці весь сніг перекопали. Нічогісінько.

Єдиний, хто сказав щось путнє, так це касирки - і наша, і райцентрівська. Наша пам’ятала, як продавала квиток Панченкові, але ці свідчення не мали ніякої ваги, бо ж і так було відомо, що вчитель до райцентру доїхав, похорони відбув і поминки майже до кінця досидів. Касирка з райцентру через віконце бачила, як Панченко вийшов з поїзда і пройшов через станцію на вихід. Помилитися вона не могла, бо була наша, великоколодівська, а зниклий колись був її класним керівником. Вона ще йому з віконечка погукала, він рукою їй махнув - і поспішив кудись. А от увечері на касі сиділа вже місцева бабища, котра не те що людину запам’ятати - своїх родичів упритул не бачить. Візьме гроші, квитка тицьне, гарикне “слєдующий!” - ото й уся її робота. Не допоміг навіть докладний опис того, у що був одягнений зниклий: тепла чорна куртка, шапка, а з особливих прикмет - светр із собачої шерсті.

А от назад до нашої станції вчитель точно не доїхав. Бо по-перше, ні касирка, ні черговий гав не ловили. А по-друге, людей з електрички зійшло зовсім небагато. Чесно кажучи, яка у нас електричка - так, півтора людського. Два вагони і дизель. У нас її чомусь бомбелем дражнять.

Шериф аж з лиця спав. Він навіть у офісі намагався не з’являтися, бо під дверима постійно сиділа вчителева дочка і дивилася на всіх такими нещасними очима, що аж серце заходилося.

І тут третього вечора віднаходить мене свекор і каже:

- Ходімо до нас, справа є.

- Тату, а справа до нас із Павлом чи до нас із Шерифом?

- Олексій уже у мене вдома сидить, чекає. Його наша мама мало не силоміць із ложки годує. Ваша справа, ваша…

По дорозі свекор поцікавився:

- Ти мого приятеля, старого журналіста з району пам’ятаєш?

- Котрий на весіллі був і на життя скаржився?

- Точно.

- Ну чого ж не пам’ятаю. Той, що мені Черчіллем голову морочив… і ще про якийсь роман говорив.

- Так я його найшов, романа отого! Через те й кличу, бо воно може й напряму, але якимсь боком до зниклого Панченка тулиться.

Роман виявився тоненьким, сторінок на сорок машинопису, ще й десь із четвертої закладки. Папір за ці двадцять років пожовк і пахнув цвіллю. Деякі слова важко було розібрати, тож довелося добряче напружувати очі. Я брала від свекра по сторіночці, прочитавши передавала Олексієві. Він, у свою чергу, не просто уважно вивчав текст, а ще й робив у службовому блокноті якісь помітки.

Години через півтори, коли в очах уже було наче піску насипано, процес читання, на щастя, завершився. Ми з братиком перезирнулися і одночасно сказали:

- Ну, як?

- Ти перша кажи. У тебе логіка нестандартна. Я вже потім.

- Ну що - як відкинути всі ті розумування стосовно неминучого торжества справедливості і дитячі спогади автора про те, як він у дитинстві босоніж бігав і ліпив після дощу пасочки з грязюки, то вимальовується картинка сторінки на півтори. Ну, дві від сили. Даремно він на Коротича наговорює.

- Так, - погодився Шериф, - доказового матеріалу, як кіт наплакав. А головне - без експертів нічого не добереш. Часу скільки пройшло!… двадцять років від написання і сорок від убивства. Можна, звичайно, автора залучити, але боюся, що почуємо від нього щось на взірець…о, сторінка десята. “Пройшло вже дев’ять років після історичного двадцятого з’їзду, на якому партія на повний голос сказала людям те, про що самі люди досі боялися говорити навіть пошепки. Були відновлені ленінські норми суспільного життя і соціальна справедливість повернулася в наше повсякденне існування. Та наскільки важким був тягар минулого. Навіть для людей досвідчених, розумних і загартованих життям!” Кінець цитати. Далі читати?

- Спасибоньки, не треба. Я цього перегною ще в школі наїлася… тату, вибачте. То не про вас і не про ваше викладання, а про підручники з історії СРСР. Мені особисто інше сподобалося. Хочеш, процитую? “І все ж, незважаючи на всі хитросплетіння епохи, примудрилося наше село зберегти свій своєрідний тихий затишок і чистоту, як і колись, після кожного дощу, як яскраво виблискує на сонці численна зелень, що затоплює всі вулиці, а в старому ставу, облямованому очеретом, весело грає риба і так же весело продирається крізь предковічні валуни льодовикового ще періоду наша чиста річечка”.

- Одразу видно, писав і плакав… сліди від сліз збереглися?

- Хіба що на першому примірнику. Тому, який він спалив. Як Гоголь свої “Мертві душі”. І це єдине, що поєднує обох письменників. А, ні, Гоголь, пригадується, теж поїсти любив.

Як і слід було чекати, на цьому місці втрутився свекор:

- Ану, годі знущатися над старшим поколінням! Поживете стільки ж, як він, побачу, що ви напишете: “Заповідаю свою стару кобуру онукові…”. До речі, як онука плануєш назвати?

- Кого?!

- Онука.

- Дядьку Назаре, помилосердствуйте! У мене ще дітей нема, а ви вже з мене за онуків жили тягнете.

- За твоєю роботою мама точно не дочекається від тебе ні її онуків, ні твоїх. Не буде кому й заповіта написати.

Шериф почухав носа.

- Що я напишу, - хмикнув він, - я вже сьогодні знаю. Щось таке, що й зараз щодня малюю: “Труп громадянина Н. лежав у напрямку північ-захід з витягнутими вздовж тулуба ногами”. Або таке: “Підозрілого було підстрелено під час спроби самогубства з мосту”.

- Тьху на тебе, Олексо!

- Навзаєм, Назаре Петровичу!

- Обмінялися люб’язностями. А тепер давай, братику, витягай із цієї графоманії всю, як ти кажеш, доказову частину, а я потім додам свої емоції. Тату, у вас є що сказати? Я здогадуюся, що ви цей рукопис ще до нас перечитали.

- Як казали в мої часи, дорогу - молоді, а старим - повага. Я вже якось потім…

- Ну що, - енергійно розпочав Шериф, - якщо перекласти всю цю, як ти натякаєш, сестричко, дурню на нормальну мову міліцейського протоколу, то ми матимемо приблизно таке: “Такого-то жовтня 1965-го року на розі вулиць Леніна, Жовтневої і провулку Озерний було зафіксовано у стані непритомності громадянина Панченка Григорія Трохимовича, вчителя великоколодівської середньої школи, 1922-го року народження, члена КПРС, ветерана Великої Вітчизняної війни, одруженого, прописаного по вулиці Садовій 9 ес-ем-те Великі Колоди. Первісний огляд місця злочину встановив, що гр. Панченко став жертвою розбійного нападу, в результаті якого йому було завдано важкі тілесні ушкодження, - цитую, - “в район трошки вище потилиці голови”. Як не вмів наш брат мент протоколи складати сорок років тому, так і не навчився.

- Братику, не відволікайся на ліричні відступи, чеши далі!

- Йєс-с-с, міс-с-с! “В результаті завданих пізніше не виявленим важким тупим предметом ушкоджень потиличної частини черепа гр. Панченко Ге-Те ймовірно втратив свідомість на ближче не визначений час між 19.00 і 19.30. Після чого під впливом прохолоди…” Слухай, сестричко, як тобі цей шедевр - під впливом прохолоди?

- Так, кровинко ти моя лягава! Як іще раз зіб’єшся з ритму, то сам втратиш свідомість від ударів тупим важким предметом… тату, можна мені з кухні макогона взяти?

- Все-все-все! Гітлер капут! Продовжую! “Під впливом прохолоди потерпілий прийшов до стану напівсвідомості і доповз до приміщення районної бібліотеки імені Короленка за адресою вул. Жовтнева, два. Дріб один. Де його стогони зафіксувала працівниця…” А це часом не нашої Ганьки мама?

- Вона, синку, вона, царство їй небесне.

- Що ви кажете, дядьку Назаре? А я ж сподівався…

- А ти, синку не сподівайся, а викладай, як то кажуть, у повній відповідності. Бо я точно зараз щось тупе і важке з кухні принесу.

- Ну я ж стараюся, чого ви?… Так, “громадянка така-то викликала зі службового телефону міліцію…” слухайте, вона що - до району подзвонила? В яку рейку?

- А ти хіба забув? У нас до шістдесят п’ятого у Великих Колодах був райцентр. А якщо точніше - аж двадцять років, із сорок п’ятого. І міліція була навпроти стадіону. Там, де зараз отой сірий будинок на чотири квартири для колгоспних спеціалістів. Колгоспу нема, спеціалістів теж, але люди живуть. І то хліб.

- Забув. Зовсім забув. Як кажуть, не знав-не знав, та й забув. Мене, між іншим, тоді ще й у проекті не було. Добре, продовжимо. “Міліція, яка з’явилась о 20.05 виявила гр. Панченка Г.Т. у стані повної непритомності, зодягненого у саму білизну, але взутого, закривавленого, з кількома виразними пораненнями на голові і кистях обох рук”. Так? А коли прийняли виклик? Скільки часу він без пам’яті пролежав? За який час вони оті чотириста метрів проїхали? Чи пішки прийшли? Нічого немає.

- Я здогадуюся, що сталося. Спочатку вдарили, як там написано, “в район трошки вище потилиці голови”, але не дуже сильно. Вчитель встиг рефлекторно прикритися обома руками і далі били вже не аби побити, а щоби вбити.

- Вгадала, сестричко.

- Мерсі за компліман. А от чого я не вгадала, так як це можна людину роздягти, не роззуваючи. От ти пробував коли-небудь зняти штани раніше чобіт? Тобто - його ж знайшли у самій білизні і чоботях. То це як?

Крапки над усіма ”і” одразу розставив свекор:

- Зараз я вам усе поясню. Олексо, у тебе на твоїх міліцейських холоші які завширшки?

- Ніколи не міряв. Але - хвилиночку! Ну, десь двадцять п’ять сантиметрів буде.

- От бачиш - двадцять п’ять. А тоді, в шістдесят п’ятому хто у таких штанях ходив, одразу заробляв: стиляга! І проходу йому не давали. А бувало й таке, що вели до міліції і там ножицями розрізали холоші аж до коліна. Ходи, мовляв, як усі люди.

- Який жах! Суцільне порушення прав людини. Хоча - хто тоді про ті права взагалі знав? А, до речі, “всі люди” як тоді ходили?

- Тридцять п’ять-сорок. А то й сорок п’ять. Так можна було зняти, не роззуваючись.

- Оце то кльоші! Я думала - тільки моряки у таких ходили.

- У моряків ще ширші були… але куди це ми завернули - не в той степ? Що там, Олексію, далі?

- Далі цей наш містечковий Шерлок Холмс офіційну версію роздвоює і починається, даруй, суцільна галіматня на два голоси.

- Шерифе, ти що на ніч читаєш?

- Нічого, окрім інструкцій з міністерства.

- А, тоді мені все зрозуміло. Бо тут днями в одній дуже незалежній газеті натякали, що у твого найбільшого начальника роздвоєння особистості.

- Маріє, скільки тебе просити: про політику - ні слова! Щоб вона вср…

- Цить! Без цієї твоєї вср…ї політики ти не був би майором. Давай далі, без роздвоєння. Бо зараз обійдусь і без макогона - оцим важким тупим предметом під назвою кулак.

- Ша, ша, ша! Вже ніхто і нікуди не роздвоюється. Викладаю обидві версії: офіційну слідчу і ту, котру розкопав татів приятель, він же автор усього цього… шедевру. З чого починати?

- Як і належить - з офіціозу. Бо перша версія, як я знаю з прочитаних мною детективів, є або остаточно правильною, або стовідсотковою дурнею.

- Умовила - щодо правильності і дурні. Так от, гр. Панченка доправили до місцевої лікарні, де він через три доби помер, не приходячи до свідомості. Щоправда, в стані марення він постійно повторював кілька прізвищ своїх учнів, випускників 1965-го року. І серед них найчастіше - прізвище Рейтаровського Зіновія. Назаре Петровичу, а це що за один?

- Олексію, як кажуть класики, дні ідуть, літа минають. От бачиш - навіть ти вже перепитуєш: а хто такий Рейтаровський. Ну, воруши звивинами, воруши!

- Зараз-зараз… щось таке древнє, сиве і… не пам’ятаю.

І тут до мене дійшло:

- Послухайте, так це ж нам про нього Бебель натякав! Та ще й у вас порадив розпитати. “Скажений комісар” - то це Рейтаровський?

- Саме так. Батько Зінька Наум Рейтаровський, скажений комісар або просто Паскуда. Було в ньому щось таке, що ним навіть його ж партійні начальники гидувати не гидували, але й у гості не запрошували, тільки у президію. І Зінько, оте зінське щеня - весь у тата. Що вони за одні, ті Рейтаровські? Як тобі сказати? Хто вони такі, де вони зараз, хто з них живий лишився? Про найстаршого, котрий Наум, сама тільки зла слава ходить, бо це ж скільки років, як він помер? Дайте подумати…

- А це чи не той самий, яким наші бабусі нас лякали, комісар з наганом? - згадала я. - Так його вже сто років, як прикопали.

- Та які сто, десь так зо двадцять. Довго жив, холєра. Хвастав іще: я ровесник віку, я хрещеник революції! Хоча що він у ту революцію робив і в громадянську війну теж - невідомо. Старі люди казали, об’явився у нас на початку двадцятих - у довгій такій шинелі аж до землі, в будьонівці, з наганом і заходився совєтську власть встановлювати.

- Все, згадала! Я з його синочком колись перемкнулася у випадковій компанії в Києві. Він від мене добряче старший. Пригадую, ще вихвалявся, що батька, мовляв, на одній знаменитій картині намалювали і вона в Музеї українського мистецтва висить.

- Була картина. За радянської влади в кожному підручнику історії її друкували. Називалася “Перший комсомольський осередок на селі”.

- От-от, вона. Зіновій Рейтаровський ще казав, що отой худий у шинелі з червоним бантом, який поперед усіх грязюку місить, то його революційний тато.

- Бреше він, як найнятий. То не його батько, а художника. Вони обидва з наших країв - і той, художників, таки справді і в революції був, і в комсомолі змолоду. А старий Рейтаровський як на кого з тої картини схожий, так на куркульського синка з круглою мордякою і в смушковій шапці, що на тину сидить і насіння дзьобає.

- Темне діло, ця історія. - встряв Шериф. - Зараз уже, напевно, і не добереш, хто насправді кров проливав, а хто на тину сидів і насіння дзьобав.

- Не кажи. Люди все пам’ятають. От коли цей старий Рейтаровський дуба врізав, так товариші з райкому в увічнення пам’яті його іменем вулицю назвали. В наших же Великих Колодах. І що? Таблички рівно один день протрималися. А вночі хтось не полінувався здерти всі до одної, поламати об коліно, скласти перед сільрадою на порозі та ще й припечатати зверху купою свіжого лайна. Начальство вулиці, щоправда, назад не перейменувало, але нові таблички замовляти не стало.

- Зрозуміли натяк. Але ж як не крути, але перші колгоспи у нас у районі таки він створював?

- Ну, це так називалося “створював”. А насправді - заганяв людей: і кулаком, і матюком, а то й прикладом межи плечі. А як хтось рипнеться, його одразу в “підкулачники” - і за Можай. А коли перед голодовкою у нас у селі храм Святого Миколи закривали, то ніхто з людей не погодився хреста з куполу скидати. Так цей Рейтаровський сам видряпався! Люди його проклинали, а начальство натомість на кожній нараді у приклад ставило. І хитрюще ж стерво: в голови колгоспу не подався, бо знав, що як не так, то у нього першого голова полетить. У вічні парторги записався.

- А що люди?

- Ти ж наших людей знаєш. Терпіли. Думали: або Рейтаровський перебіситься, або влада порозумнішає. Але коли одного дня побачили, як комісар священика, рабина і ксьондза на одному полудрабку в районне гепеу відвіз!… сиділи, бідолахи, як горобчики, обійнявшись і кожен по-своєму молився. Так слід по них і згинув. Отоді хтось забив комісарові вночі двері й вікна і підпалив. Так він, як вужака, через комина втік. Тільки підсмалився трохи. Чекісти ходили селом, мов ті боцюни, всіх на допити перетягали, та й не по разу, та так нічого й не знайшли. А “погорілець” у тридцять третьому відігрався: так план по хлібозаготовкам перевиконав, що не те що собаки живого - людей у селі не лишилося.

- А що він у війну робив?

- Знову ж таки, діло темне. Із села здимів, ледь німці кордон перейшли. А повернувся десь аж у сорок сьомому. Кульгавий, із костуром і на піджаку - пару медальок брязкає. Та чекайте!… У мене ж в альбомі фото є. На сорокаріччя Перемоги знімалися - у вісімдесят п’ятому. І десь одразу потому цей вічний комсомолець і помер.

Свекор притяг із сусідньої кімнати величезний сімейний фотоальбом, погортав і тицьнув пальцем:

- Ось він, зі своїм костуром. У першому ряду.

Ми з братиком прикипіли поглядами. Фотографія як фотографія, таких у кожного в селі у кожному ж альбомі повно. Під сільрадою стоять у два ряди чоловік зо тридцять людей, попереду ветерани з переляканими обличчями і бойовими нагородами на стареньких піджачках. У центрі, як водиться, двоє голів - колгоспний і сільрадівський.

Той, на кого вказав свекор, вирізнявся хіба що не переляканим, а якимсь тупим виразом обличчя і повною відсутністю будь-яких ознак життя в очах. І ще - справді мінімальною кількістю нагород. Ліворуч - самі медалі, праворуч новенький Орден Вітчизняної війни. Як не раз казав свекор, “останній привіт від Льоні-маразматика”. Малося на увазі, що Брежнєв до чергової дати сипонув цю нагороду щедрою рукою всім підряд: і тим, хто в атаку ходив, і тим, хто в тилу на складах мордяки відгодовував. До речі, про відгодовані мордяки: свекор і тут виявився правий. Бо старий Рейтаровський таки й справді був викапаний куркуль із отої картини. Тільки добряче постарілий.

- Цікаво, тату, а де ж це він воював, що так скупо нагородили?

- Де він там воював - як питали, відмовчувався. Лише як Сталін помер, натякнув пару разів, мовляв: спеціальне завдання в тилу виконував. Там і поранення заробив.

- Знаю я той тил. Либонь або в районі Самарканду, або ще далі.

- Товариство, стоп! - вигукнув Олексій. - ми що - слідчу версію розкручуємо чи пишемо дописа в редакцію “Історія міст і сіл України”? Як я розумію, той перший на селі комсомольський чи то куркульський активіст-ентузіаст у покійника Панченка-старшого не вчився. Бо старший від нього років на двадцять п’ять. Отже, йдеться про Рейтаровського-середнього, як вказано у цьому детективі, чи як там його - 1948-го року народження, члена ВЛКСМ, виключеного згодом з подання слідчих органів прокуратури, випускника Великоколодівської середньої школи. Сорок восьмий рік народження - це йому зараз скільки?… Сходиться. Що він робив на момент убивства? Горобцям дулі давав! Після закінчення школи, як неповнолітній перебував на тимчасовому утриманні батьків.

- Братику, щось воно тут не тулиться. Наскільки я розумію, на ті часи син такої поважаної людини просто таки зобов’язаний був одразу після школи поступити до якогось університету або, як мінімум, обласного педінституту. Якого ж дідька він робив у наших Колодах через півроку після атестату?

- Сестричко, не жени коней! Цитую оцього нашого… як його: Конан Дойля невизнаного. “На підставі передсмертного марення потерпілого Панченка гр. Рейтаровського З.Н. було затримано і в ході подальших слідчих дій встановлено: підозрюваний не мав алібі на момент убивства, оскільки його підтверджували показання ще двох осіб, названих потерпілим Панченком у непритомному стані, як співучасників нападу на нього. Мотивом ймовірної спроби вбивства…”

- Доктор Ватсон, тепер ви гальмуйте коней і пояснюйте, з чим мали справу ваші колеги сорок років тому? З убивством чи зі спробою вбивства? Він же не одразу помер.

- Хвилиночку, місіс Хадсон. Зараз гляну. Остаточний висновок слідства: “Завдання важких тілесних ушкоджень, несумісних з подальшою життєдіяльністю”. М-да… цікаво, як там подальша життєдіяльність оцих от тодішніх ментів склалася? Тату, ви не пам’ятаєте?

- А чого ж - пам’ятаю. Я, щоправда, молодшим був за покійного, якраз у дев’ятому класі вчився. Але дещо добре пам’ятаю. Міліцію нашу тоді розігнали так, що нікого не залишилося. Кого перевели, з кого взагалі погони здерли… потім уже нових набрали, а тут район ліквідували і лишилося у нас пару дільничних та й от тобі й уся охорона громадського порядку. Але що характерно - міліцію забрали, а менше порядку від того не стало.

- Ой, нічого не змінилося. Нічого! Повертаюся до мотивів. “Ймовірним мотивом вбивства з боку Рейтаровського З.Н. послужив той факт, що потерпілий поставив йому на випускному екзамені три бали з математики, в результаті чого підозрюваний не одержав золотої медалі і не зміг поступити до вищого навчального закладу за пільгами, передбаченими для медалістів. Свідоцькими показаннями громадян…” прізвища опускаю, бо вони мені абсолютно нічого не говорять… “на випускному вечорі підозрюваний Рейтаровський у стані алкогольного сп’яніння середньої тяжкості погрожував потерпілому у формі “Ти мою трійку і на тому світі пом’янеш!”, що можна кваліфікувати як погрозу вбивством з мотивів помсти”. Все!

- Як то - все? Щось у нашого “писателя” купи не тулиться. Теж мені - мотив. Трійка в атестаті. Тату, що ви скажете?

- Та є що сказати. Розумієте, діти, на ті часи трійка для якого-небудь Петі Гітлера вважалася за щастя. Особливо, якщо дотягли до десятого класу. Принаймні шанс був не в колгоспі коровам хвости крутити, а прилаштуватись у якесь задрипане, але міське петеу. А от трійка в атестаті у сина парторга, члена бюро райкому партії - то вже був навіть не скандал, а кінець світу. Та що там парторга - десь тоді ж історія була, обійшла весь Радянський Союз. В газеті “Правда” про неї писали. Батько відшмагав ременем сина-семикласника за трійку з фізики. Не в атестаті і навіть не в табелі, а просто у щоденнику. Так малий після того взяв - і повісився. А тато у нього був звичайним, як зараз кажуть, інженером. Але навіть на цьому рівні трояк вважали за ганьбу батькам. А що вже казати про партійного ветерана.

- Добре, згодна. Мотив є, алібі немає! І це називається - все?

- Марусю, що ти читала? Суть справи чи ліричні відступи старого маразматика? Там же ріднесенькою нашою мовою написано: через три доби після факту нападу на потерпілого до райвідділу міліції з повинною з’явився громадянин такий-то 1947-го року народження, безпартійний, сирота, вихованець зозівського дитбудинку, некваліфікований робітник колгоспної ремслужби… ну, природно, нежонатий, прописаний там-то. Стоп! Це ж він у баби Химки проживав?

- Виходить, так, - озвався свекор, - щось таке тоді казали. Згадав! Стара Химка йому ще передачі носила - і в наше капезе, і в область.

- А область тут до чого?

- Ой, не питайте, де у мене заплакані очі! Ви знаєте, скільки всі ті суди зі слідствами йшли? Два роки! Спочатку у нас крутили. Потім під новий район усе це пішло. Засудили хлопця. Спочатку дванадцять років дали. Бо, мовляв, не до смерті вбив, потерпілий у лікарні помер. А це вже не вбивство, а завдання важких тілесних ушкоджень. Врахували, що хлопець - пролетар, сирота, раніше не судимий, зі слабким здоров’ям.

- А що, він і справді слабував?

- Навіть з військового обліку зняли.

- Дванадцять років! Ні за що! Це називається - пожалів вовк кобилу. І що, всі мовчали?

- Та ні. Адвокат апеляцію подав, кажуть, аж до Верховного суду в Києві дійшов. Хотів, як краще, а вийшло… прокуратура йому все перебила.

- Так це ж його адвокатське право - апеляцію подавати. Навіть у Конституції записано.

- Ой, діти! Хто на ті права тоді дивився і на ту Конституцію. Адвокат вимагав відміни вироку і нового слідства. Йому відмовили. А от прокурор теж мав право оскаржувати. От від нього апеляцію прийняли, не читаючи. Мовляв, суд піддався на вмовляння захисника і виніс убивці неправомірно м’який вирок.

- І чия взяла?

- Олексію, це ти у нас підкований. Як прокурора в суді називають?

- Державний звинувачувач.

- О! Державний. У ті часи держава була - понад усе.

- Програв адвокат?

- Не те слово. Вирок відмінили, його від справи відсторонили. Передали все в обласний суд. Отам хлопця і додовбали. П’ятнадцять років таборів особливого режиму плюс перші п’ять років тюрми.

- Жахіття якесь. Сирота, і то не наш, зозівський. Отже, покійний його не вчив, трійок йому не ставив, тож якого дідька він йому голову проламав?

- Оце вже, шановне товариство, версія номер два. Остаточна, схвалена прокуратурою і передана до обласного суду. На вчителя напав отой сирітка. Сам, без спільників. Єдине, що тут, у нас його дії кваліфікували як грабіжницький напад, а обласний суд переробив на зумисне вбивство з обтяжуючими мотивами.

- А це я вже згодом зрозумів, - пояснив свекор, - підкотила на часі чергова постанова ЦК про підвищення боротьби зі злочинністю, тож вони і відрапортували: боремося принципово, наполегливо і невблаганно!

- І все одно, не розумію я, які тут обтяжуючі мотиви і яке вбивство?

- Дорога моя і рідна моя! Я тобі заздрю, бо у тебе нормальна людська логіка, а не збочена ментівська. Розумієш, обтяжуючі обставини - це те, що він стяг з непритомного вчителя пальто і костюм і свідомо залишив його непритомним на холоді, усвідомлюючи ймовірні наслідки таких своїх злочинних дій.

- Стривай-стривай! Наскільки я розумію, шістдесят п’ятий рік - то все ж таки не тридцять сьомий. Самої лише заяви “я вбив” для суду було вже недостатньо. Хоч якихось та доказів вимагали.

- Докази були, та ще й які! Верхній одяг вчителя: костюм, пальто зі слідами крові потерпілого знайшли на горищі хати, де мешкав підсудний. Згорнуті у клунок. Він його так і не одяг.

- Тю, маячня якась. Село ж не місто, кожен би одразу сказав: чого це ти в панченківському пальті ходиш? Але ти мені ось що скажи: якщо він лише вдарив учителя по голові і роздяг непритомного, то до чого ж тут убивство, та ще й з обтяжуючими?…

- О! Ось вам приклад службової дурні: “В заяві про явку з повинною обвинувачений показав, що він свідомо хотів вбити гр. Панченка Г.Т. з метою заволодіти його верхнім одягом”. Тобто, раз хотів убити, то це вже зумисність, а раз не добив і кинув непритомного і голого - то це вже обтяжуючі… Чого ви на мене дивитеся? Я згоден, за сорок років нічого не змінилося. І в першу чергу - деякі молоді самовпевнені дільничні. Так-так, сестричко, я маю на увазі себе, коханого.

- Олексію, що це на тебе накотило? Переїв, перепив чи перепрацював? Як казала наша з тобою покійна бабуся, до чого тут міліція, як грім порося вбив?

- А до того, що я, як зональний інспектор, мав би одразу збагнути, що крім спогадів про босоноге шмаркате дитинство у цього “писателя” були в руках ще й якісь документи - або з судової справи, або зі слідчої. Він же їх відкритим текстом цитує, хіба що без лапок. Десь він їх та брав!

- Хіба це проблема? Зробив запит до архіву, одержав дозвіл, прийшов, подивився, переписав чи навіть копію зняв.

- Перехрестись! Одна тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік! Кого тоді пускали з вулиці до міліцейських, а тим більше - до судових архівів! Навіть із нас, ментів без ста двадцяти папірців на бланках і з печатками - і то далеко не кожного. А якщо у справі та ще й номенклатура була замішана, то вважай, що, як казала вже згадана тобою бабця, пиши пропало, читай - не вернеться.

- Але десь же цей сторонній дописувач щось та вичитав! Недаремно його до кадебе тягали.

Тут уже свекор втрутився.

- Діти, діти, де вас подіти? В чому проблема? Перескочте в район до мого приятеля і спокійненько розпитайте: що, де, коли, звідки. І не про спогади, а про документи. Бо він точно звідкись списав. У нього ця звичка ще в школі була - списувати. Може, тому просидів усе життя у нашій районці, а не де-небудь у Києві у “Сільських вістях”.

- Ну, ви скажете, тату! Для “Сільських вістей” ваш однокласник не такий уже й красивий.

- Хай буде - не в Києві, а в області. Головне - що не треба чужим розумом жити.

- Як ви, тату, у нас такі кмітливі, то давайте для початку свою версію.

- Не діждетеся. Я ж вам казав: мені на той час ледве шістнадцять було, а тодішні шістнадцять - це не сьогоднішні. Телевізорів не було, бо ретранслятор у області тільки через рік поставили. Кіно два рази на тиждень. Радіо - те, що зі стіни говорило. Репродуктор називалося. Працювало з шостої ранку до пів на одинадцяту, а потім з шостої вечора до півночі. Обласна газета приходила на другий день, московські і київські - аж на третій. Ну, а своя районна, щоправда, раз на тиждень, але про що там писали? Як відоралися, відсіялися, віджнивувалися. Як худоба перезимувала… ну і все таке. Але не це головне. От зараз навіть Маріїна малеча власну думку має і вголос висловлює - і щодо тата з мамою, і щодо діда з бабою. А тоді - не встиг рота розкрити, а тобі одразу: стули писок, ще замалий думати, за тебе старші думають, а твоя справа мовчати та дякувати.

- Ну та-а-ату… ви ж у школі історію, а не літературу викладали.

- А до чого це?

- Ми вам про історичні факти, а ви нам - ліричні відступи.

- Історичних фактів у мене, дітки, як кіт наплакав. Я взагалі один-єдиний раз у цей суд прорвався. Та й то хвилин на тридцять. Внесли мене разом із натовпом, тричі перекрутили, припечатали до стінки так, що я майже нічого не бачив, тільки чув, а потім суддя оголосив перерву, теж на півгодини, а після перерви суд взагалі відклали.

- Тату, а можна по порядку?

- Тримайте. Завели підсудного, посадили чомусь спиною до залу, а обличчям до сцени.

- Якої сцени, Назаре Петровичу? Де в суді сцена?

- Синку, а що, той наш, як ти його назвав, Шерлок Холмс чи Конан Дойль хіба не написав, що спочатку суд вирішили зробити відкритим? І проводили його у сільському клубі. Суддя з засідателями - на сцені, як ті орли на сучечку, прокуратура ліворуч, адвокат праворуч, але вже не на сцені, а внизу. Лави підсудних не було, поставили чомусь табуретку, а за нею замість спинки два міліцейських бовдури з охорони стоять. Так що ніхто цього бідолаху, крім судді, толком і не бачив. Ну що далі? Ще навіть звинувачення не зачитали, як устав адвокат і висловив недовіру судові. Народ аж ахнув.

- А чого ахати? Теж мені - дивина. Зараз це мало чи не кожен адвокат робить.

- Так то зараз. А то - тоді. Як нас виховували? Бога немає, Божого суду теж, а от наш радянський, та ще й народний суд - найсправедливіший і найгуманніший у світі. Добре, не перебивайте. Заявив, значить, адвокат недовіру судові, суддя з ним трохи погавкався. Ще раз перепитав, чи є якісь претензії від прокуратури. Ясне діло, не було ніяких. Тож оголосив перерву і пішов дзвонити у райком партії.

- Звідки дзвонити? Прямо з клубу? А там телефон тоді був?

- Тоді не було. Але для судді протягли спеціальну лінію. Від клубу до першого секретаря. Минаючи пошту, аби телефоністки не підслухали.

- Нічого собі правосуддя! А ви не пам’ятаєте, чого саме адвокат недовіру суду висловив? На яких підставах?

- А чого ж, оце якраз пам’ятаю! Бо потім люди тільки про це й говорили. Той адвокат, або, як його на ті часи “защітнік” називали, сказав, що суд свідомо не взяв до уваги його заяву про повернення справи на додаткове розслідування, оскільки… стривайте, зараз пригадаю… слідство формально підійшло до перевірки алібі попередньо підозрюваних Зіновія Рейтаровського і ще двох його дружків-бандитів, не пам’ятаю вже їхніх прізвищ. Тобто, взяло до уваги тільки їхні власні свідчення, не підтверджені показаннями інших незалежних свідків. Здається, так.

- Смілива людина цей адвокат. На ті часи, як нам у міліцейській школі розказували, захисник у суді тільки про людське око захисником називався. Все, що йому дозволялося, так це попросити скостити строк до мінімуму або перекваліфікувати на лагіднішу статтю. Недарма на блатному жаргоні адвоката як називали? - “кивало”. А щоб отак одразу - судді, прокуророві і слідчому в лоба? На це мало хто наважувався. Добре, вибачайте, то вже мене на лірику потягло. Так додзвонився суддя до секретаря райкому?

- Аякже! Повернувся через півгодини, червоний, як рак, а вуха аж світяться! Буркнув, що з технічних причин судове засідання переноситься, дату оголосять додатково. І звелів очистити приміщення. А чим усе взагалі закінчилося, ви читали.

- Читали. Я так думаю - адвокат догрався зі своєю сміливістю. Спочатку від справи відсторонили, а потім узагалі з адвокатури вигнали. Та з іншого боку, як не крути, а розстріляти хлопця не наважилися, хоч прокурор і тиснув.

- Що догрався - то однозначно, роботи позбувся. Кажуть, десь юрконсультантом допрацьовував. Справу, як я згадував, передали до області, там же хлопця і засудили. Перекваліфікували з розбійного нападу на зумисне вбивство і лише тому, що круглий сирота, молодий і раніше не судимий, замість розстрілу відписали п’ятнадцять років, на всю котушку. Тільки гуманність тут ні до чого. Якраз постанова вийшла про поліпшення роботи з дітьми-сиротами після того, як їх випускають з інтернатів у великий світ. От обласний прокурор і не наважився поперек лінії партії йти.

- Цікава логіка. Спочатку, згідно з лінією партії, хлопцеві об коліно життя зламали. А потім, знову ж таки, згідно з цією лінією, виявили гуманність: замість кулі в потилицю смерть в розстрочку за ґратами.

- А далі що з тим сиротою було? Бо вашого списувача під кінець потягло на лірику - самі описи природи і власні ліричні переживання з цього приводу.

- А що далі було, діти, мені особисто невідомо. Хоча - навряд чи бідолаха весь строк відсидів. Баба Химка побивалася, що квартирант у неї дуже вутлий і кашляє - аж пищики у грудях грають. Ото й усе, що маю сказати. Хіба що… то вам для справи не згодиться, але знати мусите. Старого Панченка у наші часи порятували б - і то без проблем.

- А чого ж він тоді помер?

- Бо це зараз з телефонами не проблема, а тоді, в шістдесят п’ятому їх на весь куток було аж два. Один у школі, другий в сільраді. Школа, кажуть, була на замку, ключ у директора, а директор в області на нараді. А секретарка з сільради гайнула на хутір до родичів. У бібліотеці, ясна річ, телефону не було.

- То простіше було до лікарні добігти, аніж видзвонити?

- А у нас, хоч ми й районом обзивалися, лікарні не було. Щось таке, як тоді казали - больничка. Один лікар, один фельдшер, медсестра та санітарка. І дві палати. Як дві кабінки у сортирі -чоловіча і жіноча. І такого ж розміру. Але телефон був. Бо як щось складне, то “швидку” з кущової лікарні викликали. Тієї, що в нинішньому райцентрі.

- Встигали якраз, щоб свідоцтво про смерть правильно оформити?

- Десь так. Доки бібліотекарка до больнички добігла, доки додзвонилися, доки приїхали - старий Панченко ще був живий, але багато крові втратив. Треба було в область везти, але як? Вночі та по мерзлій ґрунтівці? Асфальту ж теж не було. Тому не ризикнули так далеко везти, поклали в кущову, в сусідньому районі. А там, кажуть, в лікарні не топили, бо кочегарка накрилася. То ще диво, діти, що старий Панченко аж три дні прожив. Міцний був організм. Не хотів помирати.

- Тату, щось ви, як для шістнадцятирічного пацана, забагато про це вбивство знали. Чи не цікавилися пізніше?

Свекор від прямої відповіді ухилився.

- Така вже у старих людей пам’ять. Я от часом не згадаю, куди щойно окуляри запроторив, а вночі, як не спиться, пригадую кожного, хто і сорок, і навіть п’ятдесят років тому у Великих Колодах жив, як його звали, що він носив і де його хата стояла.