Вовкулаки не пройдуть

А на ранок з’ясувалося…

А на ранок з’ясувалося, що зник агітатор на ім’я Микола Кульок. Як по-нашому, по-сільському, то це був уже не ранок, а десь навіть ближче до обіду. Село не місто, тут Бог дає тільки тому, хто рано встає. Ну, а заїжджі команди за своєю міською звичкою, та ще і після вчорашньої халепи з несправжньою Сердючкою, прокинулися пізненько.

Спочатку ніхто не звернув увагу на те, що цього Кулька немає. Подумали навіть - устав раніше і пішов десь, погуляє і вернеться. Бо ж на одинадцяту домовилися зібратися, посидіти-подумати, своєму начальству в Києві по телефону відзвітувати. У кожного своя робота - хто свиням раду дає, хто - політикам.

Проте, коли у визначений час Кульок не об’явився, почали питати, хто його бачив. З’ясувалося, що з учорашнього дня - ніхто. А головне - мовчав його мобільник. Коли ж придивились уважніше, помітили, що ліжко з учорашнього ранку заслане: як він кинув на нього пачку анкет, так вони з обіду і валяються. Вирішили: раптом щось удома трапилося, зірвали терміново. Але тоді би він попросив у керівника машину. А потім - усі речі, навіть гроші й документи так і залишилися в наметі. Тут уже стривожилися не на жарт, але шуму не здіймали.

Кучерявенький з колишньою прокуроршею зайшли до Шерифа і, вставляючи через кожне слово “тільки без розголосу”, попросили допомоги. Олексій теж особливо не проймався:

- Ну подумаєш - дорослий дядько, на сільській природі, на чистих харчах і нормальній випивці цілком міг десь завіятися і спати собі в якійсь копичці.

- А чому саме в копичці? - не зрозуміли відвідувачі.

- Щоб не заважало хропіння з власного намету і сусідніх. Бо точно чув: хтось із ваших так хропе, аж у генделику вітрина деренчить.

- Не знаю, не знаю, - відмахнулася колишня прокурорша. А кучерявенький так хмикнув, що ми з Олексієм одразу зрозуміли, що хропе сама мадам.

- Ну раз така справа - пишіть заяву.

- А на словах можна? Щоб ніде не фіксувати? Бо ж ситуація, як ви розумієте, делікатна.

Хоч ситуація і була делікатною, проте, заява, хай і на словах, є заявою. Щось треба робити.

Шериф вивів з гаражу свого “газика”, посадив кучерявенького поряд з собою, а прокуроршу на заднє сидіння і потихеньку об’їхав усі вулиці, а потім і околиці. Крадькома, щоб ніхто не бачив, зазирнув під копички за вигоном… Нема! Тобто: всі собаки, кози, гуси, качки і кури, і, як завжди, зранку п’яненький Петя Гітлер - у наявності. А Кулька нема.

Коли в черговий раз зупинилися біля крайньої хати, хлопчик років чотирьох, який сидів на паркані, мов той горобчик, спитав:

- Дядьку Шелиф, ви вже знайшли того, шо плопав?

От вам і “тільки без розголосу”. Село!

Нічого не поробиш, довелося вертатися до офісу і там писати заяву за всією формою.

- Був би ваш Кульок нормальною людиною, - скрушно сказав кучерявенькому мій родич, - то ми би згідно з інструкцією взяли би від вас цю бомагу тільки через три дні. А так - доведеться шукати. Політика, хай вона горить!

- Найсмішніше буде, - відповів кучерявенький, - якщо його хтось із оцих от, конкурентів перекупив.

- Як це - перекупив? - здивувався мій наївний Олексій. - Він що, корова чи, вибачайте, кнур?

- Свинюка він! - раптом вибухнув “центрист”. - Йому що не скажеш, все по-своєму зробить, аби тільки не так. Я не знаю, з чого б він взагалі жив, якби не ті вибори. З усіх нормальних робіт його вже виганяли, а нам доводиться брати. Ви ж розумієте, пане лейтенанте, платиш їм, платиш, лаєш їх, лаєш, просиш… мало не на коліна стаєш. А йому тільки-но з-за куща зайвий долар покажуть - і нема його!

- Щось воно тут не тулиться. Якби його перекупили, то як каже мій шановний родич Павло, з усіма тельбухами. А так - речі на місці, гроші і документи теж. І взагалі - для Великих Колод це щось новеньке. Щоправда, старі люди казали, колись один наш дядько з хутора від родичів вертався, взимку діло було, і пропав. А навесні, коли крига скресла - виплив.

- Як то - виплив?

- А отак. Він, бачите, навпрошки пішов, через ставок. А вже темно було, та й мело добряче. То він у підмерзлу ополонку і шугонув. От уже точно - хто прошкує, той дома не ночує.

- Так ви вважаєте, що й наш десь утопився?

- Згідно з лекціями з криміналістики, що нам у школі міліції читали, потопельник спливає як мінімум через тиждень. Зачекаємо.

- Тіпун вам на язик, лейтенанте, - заверещала колишня прокурорша. - Та нам уже завтра наше керівництво таке влаштує, що хоч сама в ополонку стрибай. А де я її влітку візьму?…

- А ви спробуйте в копанку, - з погано прихованою надією в голосі порадив кучерявенький.

- Тьху, добалакалися! - підсумувала прокурорша.

Врешті решт домовилися так: Шериф робить своє, а команда - своє. Головне - щоби преса не дізналася. Бо тоді конкуренти з оцього здимілого Кулька таке розкрутять, що вже точно можна залишатися у Великих Колодах на постійне проживання. Адже в Києві вони вже нікому не будуть потрібні.

Мене ця новина примусила замислитись. А направду - то примусив брат. Після історії з повішеним він не раз питав моєї поради в складних ситуаціях, а тут - так просто таки сів на голову: думай, сестричко, думай! Бо як не розберемося, що сталося, то простою накачкою тут не обійдеться, погони знімуть.

От я й думала.

Ні, люди в селі на моїй пам’яті пропадали. Якось пару дядьків забігли аж на Камчатські землі, забувши повідомити дружинам і діточкам нові адреси. Кажуть, вигнали з барлогу ведмедя, залізли туди і жили собі спокійненько. Коли ж міліція відшукала їх з-поміж тамтешніх сопок, обидва заспівали схожої:

- Оце їхав у Жмеринку до кума в гості, а в Козятині на пересадці вкрали гроші і документи. Це ж позор! Ну, то я з горя сів у якийсь товарняк - і на край світу…

Проте, обидва совістливі не змогли пояснити дві дрібнички: чим харчувались як мінімум два тижні, доки поїзд тихенько собі чухав на отой край світу. Не святим же духом. І друге: як перетнули Охотське море? Пішки по воді, вплав чи верхи на колоді? Бо воно хоч і півострів, ота Камчатка, але поїзди туди не ходять.

Тож обох далекоходів повернули до Великих Колод під конвоєм і присудили по парі років примусових робіт. Кожному. Голова колгоспу дуже зрадів і заслав любителів мандрів на гній. А наші неповнолітні хулігани довго знущалися над дядьками, виспівуючи серед ночі хором у них попід вікнами:

- Мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз.

Бідолахи спочатку вискакували надвір у самих кальсонах, але де ти їх зловиш, отих співаків? Тож врешті решт махнули на них рукою і лише ображено сопіли в дві дірочки.

Але така, як каже мій вчений родич, версія сюди не годилася. Бо документів і грошей ніхто у Кулька не крав. Вони лежали в його барсетці під подушкою. До того ж там віднайшлись обидва паспорти - і наш, і закордонний. То суттєво, бо без них далі Хутора Михайлівського чи станції Чоп не заїдеш. У нас тепер, слава Богу, незалежна держава, з кордонами, прикордонниками і митниками. Ці пропустять! Та ще й надурняка? Аякже! Баба Софа, як їде до своєї свахи в Краснодар, то два мішки сала бере. Один для рідні, а другий - перехід через кордон змастити. З обох боків - і нашого, і російського.

Чогось іще подумалося: чи не скучив отой Кульок за своєю дружиною, та ще й так, що кинувся у самоволку, мов той солдатик. Але й ця версія відпала. Мій Шериф, виявляється, Кульковій жінці перш за все подзвонив, і та сказала, що чоловік додому не заявлявся. І ще додала: як її благовірний не припинить скакати по тих виборах, то вона теж зробить свій вибір. Не на користь законного. Кандидатів вистачає. І рейтинг у них в порядку. Піднімати не треба.

Ще одне зникнення людини з Великих Колод сталося теж за Союзу. Неповнолітня дочка мами-одноночки, така ж малахольна, як і родительниця, раптом завчащала до райцентру. Начебто у фотогурток Будинку піонерів. Ота матуся була не просто несповна розуму, а з довідкою від лікаря. Тож і не цікавилася, що це за гурток такий, що мало не щодня.

Ясність у справу внесла міліція. З’ясувалося, що ніякого фотогуртка в містечку не було. А був такий собі пенсіонер-фотолюбитель, котрий знімав дівчинку голою, а карточки їздив продавать аж у Одесу. Наївний! Світ, що не кажи, тісний. Якийсь відпочиваючий, родом аж із Кзил-Орди, купив у нашого ветерана на Привозі цілу пачку продукції. А ввечері, як щира душа, показав своїм сусідам по санаторній палаті. Одним із них виявився мій свекор, який одразу впізнав свою “улюблену” двієчницю, хоч вона була і не в шкільній формі. Кинувся до телефону, подзвонив у наш райвідділ міліції, там йому, звичайно, повірили на слово і зробили за відсутності хазяїна обшук. Тоді це простіше було.

Що казати? Розмов вистачило на п’ятирічку. Старого розпусника пов’язали просто на станції - по поверненню. А з школяркою вийшла халепа. Доки сперечалися між собою міліція з прокуратурою, хто ж вона, ця дівчинка: співучасниця, свідок чи потерпіла, мала здиміла з села - і то так надійно, що й всесоюзний розшук не допоміг. Об’явилася вже дорослою, через кілька років, після смерті матері. Хутенько оформила на себе садибу й хату в Малих Пеньках і, навіть не зазирнувши на сільський цвинтар, знову рвонула в місто - в лімітниці. Думали - назавжди, але вона об’явилася вже за незалежності, та ще й з такою, як сама, подругою.

Об’явилися добряче перелякані. Бо одразу напросилися працювати у торгівельній точці покійного Сороки. За околицю села не вистромлялись і взагалі весь вільний час відсиджувались у старій хаті. Переляку вистачило на рік. А потім баришні знову взялися за своє - сексуальні послуги. Щоправда, надавали вони їх заїжджим чоловікам, бо за місцевих дружини б їм усі патли повидирали б.

Але й ця історія з порнографією до зникнення агітатора ніяк не тулилася. А Шериф, той мені одразу сказав:

- Сестричко, я тебе поважаю за твій світлий розум, але серед наших людей підозрюваних не шукай. Отой столичний півник нічиїх дочок голими не фотографував, нічого ні в кого не вкрав і навіть нікому в борщ не плюнув. Хіба що Петі Гітлеру не заплатив за агітацію. Але по-перше - по ділу, а по-друге, з Петі такий вбивця, як із твоєї Гюльчатай - Клава Шифер. Хіба що - білявенькі обидві.

Календар із фотопортретом цієї блондинки, Клаву маю на увазі, висів у Олексія в хаті. Правда, не на службовій половині, а над ліжком у спальні.

- Ото й кажу, сестричко, в “піонерському таборі” треба сліди шукати, серед отих “політичних”. Бо у наших людей до такої дурні руки не доходять. Ну, хіба що… тещу матюкнути, та й то не всі на це здатні. Степан, наприклад, мовчить. Навіть, як добре вип’є.

- Взагалі - дурне діло нехитре.

- Е, ні! Ти знаєш, чому саме в наших Колодах оцю “хатку шерифа” поставили? За мої гарні очі? Зараз! За те, що у нас найкраща статистика по всій області. Востаннє оце, як ти кажеш, дурне діло сталося ще за Брежнєва, коли у одного йолопа самогонний куб перегрівся і вибухнув. А осколком забило ще одного йолопа, котрий під змієвиком сидів і чекав, доки йому з колоска первак закапає.

- А раптом - наркомани?

- Котрі на городі? Цуплять маковиння? Не сміши! Я кожну маківку оцими своїми руками ще навесні висмикнув. Якраз кампанія була - “стоп-наркотик”.

- Це коли за тобою баба Франя з костуром по вулиці бігла і кричала, що матимеш ти тепер від неї не пиріжки з маком, а дулі без маку?

- Дражнись, дражнись… От як би дізнатися, де його насправді востаннє бачили, того Кулька?

- То розпитай людей.

- Розпитував. Повний абзац! Той його бачив коло школи, той коло фельдшерської хати, а ще хтось - на містку через річку. І що характерно - всі одночасно!

- Де не посій, там вродиться…

- Та вони, ці агітатори навіть для мене один на одного скидаються. Всі нахабні, кричать, лізуть, куди не треба, не ходять, а бігають - і всі в джинсах. Тільки й розрізняю, що в одного на футболці тризуб, у другого - квітка, а в третього - Ленін у профіль.

- А якщо без цієї чортівні, то де він офіційно - як не був, то мав би бути?

- Офіційно мав складати списки на підтримку кандидата.

- А неофіційно?

- І неофіційно. Саме неофіційно, бо підкочувався зі своїми списками переважно до жінок. От знаєш: кого-кого, а його я якраз з-поміж інших вирізняв. У нього голос такий, проникливий, з переконливими інтонаціями. І коли з якоюсь жіночкою розмовляє, то очі примружує, ворушить вусами, надимає ніздрі, а губами своїми повними робить отак, бантиком, наче поцілувати збирається…

Братик зобразив, як саме робить губами Кульок. Схоже.

- Ну і от скажи мені, з вашої жіночої позиції, що б ти подумала, якби він перед тобою отак робив?

- Була б трохи молодша та дурніша - подумала б, що він у мене закохався.

- Ото ж! А я про що кажу? Ти ж у нас у селі найрозумніша!…

- Ну-ну… і що з того?

- Те, що ти сказала: будь-яка, дурніша від тебе, голову стратить від такого підходу. А далі? Чоловіки у нас ревниві. Взяти хоча б Зятя…

- Дай Зятю спокій! Він від минулої історії ледве оговтався. Наука на все життя.

- Точно. А потім - не крутився оцей Кульок навколо його Галі.

- А чому не крутився? Жінка ж гарна.

- Може, “не в його форматі”.