Вовкулаки не пройдуть

Ой, наступила та чорная хмара…

На цьому Олексій переді мною вибачився, бо, мовляв, йому на голову ось-ось начальство впаде:

- Поки що вони мене по телефону вчать, як мені жити. А потім іще особистим прикладом учити стануть. Боюся, буде так, як отой полковник з міністерства на нараді казав: тридобова п’янь, тільки не “во здравіє”, а “за упокій”.

- Братику, не рюмсай, гірше не буде. Далі Великих Колод не зашлють і нижче дільничного не розжалують.

Тільки-но я вийшла з Шерифової хатки, як зрозуміла, що гірше таки буває. В наше донедавна тихе село з усіх боків увірвалися машини з грізними написами на бортах: “ТV” та “Преса”. З них мало не на ходу вискакували молодики та чолов’яги з телекамерами, а також дівчатка, схожі на хлопчиків і хлопчики, розмальовані, мов ті дівчатка. Ще мить - і весь оцей содом із гоморрою покотився вулицями, перекрикуючи один одного і наших сільських собак та, змітаючи з дороги худобу і птаство.

Першою втрапила під цей обстріл баба Софа, котра з гідністю прямувала до Зятевого генделика. Не встигла вона отямитись, як їй під самого носа тицьнули кілька мікрофонів одразу і навели з усіх боків об’єктиви.

- Як ви вважаєте, - заверещало щось таке, невизначеної статі, - чи не маємо ми в даному випадку нової справи Гонгадзе?

- Це ви про якого грузина кажете? - перепитала баба Софа. - Як про мого зятя, так він не Гонгадзе. У нього інше прізвище.

- Ні, ми маємо на увазі журналіста з Києва.

- Котрого журналіста? У нас тут з Києва самі ці, як їх?… Що за вибори агітують.

- Члена команди “центристів”.

В майстерності прикидатися дурненькою, глухуватою чи підсліпуватою, коли це треба, нашій бабі Софі в селі немає рівних.

- Та не триста їх, штук п’ятнадцять, цих агітаторів. Чекайте, це ви тільки-но приїхали? Здалеку?

- З Києва.

- Ой, так то ж так далеко. А ви, мабуть, і не поснідали, а вже, либонь, вечеряти пора. Так ото як підвезете бабу до центру, то баба покаже, куди не треба заходити, щоб поїсти, а куди - просто таки треба. Там і чистенько, і смачненько, і недорого…

- А люди туди ходять?

- Тільки туди й ходять! І люди, і ці, як їх? - ваші командири.

За хвилину всі журналістські машини вишикувалися у довгу валку і помчали до установи громадського харчування під назвою “У зятя”. В передній з гордим виглядом сиділа поряд із водієм баба Софа. Одне слово - якщо навіть курці смерть, то комусь усе одно весілля.

Подальші події того дня я знала переважно з сусідських балачок. Преса з телебаченням нашвидкуруч випила-закусила у Зятя і знову рвонула шукати, питати і знімати. Щоправда, на той момент до генделика прибігли не лише мої охочі до видовищ земляки, але й усі три команди агітаторів. Їхні професійні побоювання: чи не обскачуть когось із них конкуренти, не виправдалися. Телекамер і мікрофонів вистачило на всіх.

Проте, вже через кілька хвилин журналісти виразно скисли, бо агітатори не стільки відповідали на запитання, скільки вихваляли своїх кандидатів та їхні програми. Як сказав потім один із телевізійників своєму колезі:

- Три двогодинні касети я на них угробив, а матеріалу - секунд на тридцять.

Тож довелося журналістам “йти в народ”. Отут і почалося! Ледь хтось із наших дядьків чи тіток зачує команду “екшен!”, як одразу, мов по писаному:

- Я хотів би передати привіт моєму швагрові і його батькам! А також усім, із ким я служив у Росії в місті Запихайлові - у стройбаті!

Журналюги хапалися за голову.

- Дядьку, це ж не “Поле чудес”, це зовсім інша передача.

- А мені без разниці. Головне - привіт передати. Ото ж я й кажу: швагро, котрий зараз у тещі в Пермі приймакує, привіт!

- Дядьку, з “разницею” чи без “разниці”, але на Росію ця передача не йде.

- Тю! То про що мені з вами ще говорити? Бувайте здорові…

- Ну, я цьому Якубовичу! - колотився той, що раз-по-раз кричав колегам: режисер я вам, чи не режисер? - Спаскудив усю малину, до нового пришестя! “Піпл”, як тільки камеру бачить, одразу привіти рветься передавати.

Тут хтось із агітаторів усю цю журналістську братію настрополив на мого Олексія. Повскакували у свої машини - і аж закуріло, до офісу. На щастя, той полковник із міністерства, про якого брат не раз згадував, проінструктував підлеглих не тільки на предмет тридобової випивки, а й як із журналістами справу мати.

Мій братик вийшов на ґанок, увесь такий офіційний, що далі нікуди, поклав руку на кобуру і так, наче він щоранку всім телеканалам інтерв’ю дає, виголосив:

- В інтересах слідства поки що ніяких коментарів не буде!

І в хаті зачинився. Журналюги ще повешталися навколо, позазирали до вікон, а потім повернулися на висхідну точку. Себто, до Зятя. Там уже замовили гаряче і почали надзвонювати на своїх мобільниках. Агітатори теж підтяглися поближче до “четвертої влади” - ану ще щось запитають? Народ ще трохи потинявся навколо, а потім хтось пустив чутку, що зараз усіх нас і наші Великі Колоди показуватимуть у новинах по телевізору. І всі розбіглися по хатах.

Село наше таки показали. Але як? Наче в тій пісні: за туманом нічого не видно… Тільки замість туману весь краєвид перекривали мордяки агітаторів, котрі, не моргаючи, шкірилися в камеру, а перед ними - журналіст чи журналістка з мікрофоном верзли щось про “Гонгадзе-два” і безсилля влади. Щоправда, яку владу вони мали на увазі - нашого сільського голову Микитовича, чи ту, котра на самій горі - нам так і не сказали. Один лише раз в кадрі промайнув Петя Гітлер, та й усе. Зате жоден (чи жодна?) не забули наприкінці відтарабанити: такий-то чи така-то, спеціально для каналу… з Великих Колод.

Мій Павло поклацав-поклацав канали, а потім спантеличено запитав мене:

- Це вони такі дурні, чи я втомився? Бо де ж тут новини?

- Заспокойся, ти у мене розумний, а хочеш новин - будуть!

І я знову пішла до Олексія - поцікавитися останніми новинами.

Картина у Шерифовій хатинці була ще та. Він бігав по кімнаті, хапався то за голову, то за подарований заступником міліцейського міністра підручник з практичної криміналістики, то за телефонну трубку, то знову за голову. Угледівши мене, зарепетував:

- Усе! Придумав!

- Що придумав? Як отого придурка знайти?

- А ти вже знаєш?

- Що знаю? Що він придурок, чи що він зник? І про перше, і про друге вже всі горобці процвірінькали. То кажи, що ти придумав.

- За кого я голосуватиму. За комуністів!

- Ти що - з дуба впав?

- Та при них усієї цієї хрінотрахальщини з виборами не було. Один кандидат на весь Радянський Союз - батько Сталін. А решта - кого партія призначить. І - хто проти радянської влади, підніміть руки.

Я збагнула, що ще мить - і розум у мого родича закоротить повністю і остаточно. Тому я вхопила його за чуба, як колись у наших дитячих суперечках, підтягла до вікна офісу і тицьнула мало не носом у дерев’яного хреста, котрий височів над братньою могилою односельців, загублених Голодомором. Цей пам’ятник виготовили і пагорба насипали за наші з Павлом гроші. Щоправда, районна адміністрація записала його у звітах на власний кошт, але то вже таке…

- Глянь, дурню, отам закопані ті, чиїми життями комуняки проголосували за свою радянську владу. Де наші з тобою прадіди і прабаби? Де весь їхній куток? Де Мокра Зачепилівка? Де Малі Колоди і Великі Пеньки? Лісом поросли. А в Малих Пеньках тільки дві курви-лімітниці, котрих із міських повій прогнали за дискредитацію професії.

Подіяло. Олексій охолов і ледь не розплакався.

- Дзвонять, дзвонять, дзвонять… І з району, і з області, і з Києва. Всі командують, усі погрожують. Усі вимагають. А ще журналісти - де вони взялися на мою голову, хто їм настукав? Понабігали, скрізь носа стромляють, усіх розпитують, сліди затоптують.

- Тримайся, то тільки початок. От як твоє начальство зобачить тебе по телевізору, всього такого красивого і розумного, то одразу примчить до нас у село, щоб керувати тобою не по телефону, а особисто. Тоді ще ти не раз журналістів незлим тихим словом згадаєш.

- Банда писюча!

- Братику, проти писючих є лише два способи. Або спустити на них собак, або нацькувати начальство.

- Сестричко, спасибі за розуміння, але зараз не ті часи. Усіх отих собак повісять спочатку на моє начальство, а потім воно скине їх усіх мені на голову. Я ж не витримаю.

Я не стала розвивати цієї теми далі, тільки міцно взяла родича під руки і скомандувала:

- Поснідати тобі не дали, про обід ти забув, ходімо до нас, повечеряєш.

Треба сказати, що той агітатор здимів вельми невчасно. До мене в гості якраз завітали з іншого кутка свекор із свекрухою. Онуків побавити, з нами про політику погомоніти. Дуже я розраховувала на Шерифову підтримку, а він замість за столом спокійно сидіти - то зривався на ноги, то хапався за кашкет, то налапував кобуру з пістолетом, викликаючи нездоровий інтерес у племінників. Врешті решт, мій свекор не витримав:

- Чого ти крутишся, як оте… в ополонці?

- Ну так пропав же!…

- Теж мені - велика втрата! Якийсь шибздик. Либонь, нажерся самогонки і ригає зараз у бур’янах далі, ніж бачить. А ці його дурні, чи як вони там кажуть - команда - вже з нього другого Гонгадзе роблять.

- Ну, не кажіть, тату, - делікатно опонував мій Павло. - все ж таки довірена особа кандидата.

- Ікс він моржовий, а не довірена особа! - свекор все життя викладав у нашій школі математику і географію, тому полюбляв екзотичні матюки. Але тут із кухні озвалася свекруха, котра допомагала мені накривати на стіл:

- Не знаю, хто там зараз ригає в бур’янах, але хтось у мене сьогодні спатиме надворі, біля Бровкової будки. Чого це ти матюкаєшся? Онуки чують! Це ж тобі не вчительська.

- Пардон на разі, - вибачився свекор, - я ж про що? У нас колись на маньоврах міністр оборони пропав - і то так не бігали, як за оцим х…

- Хвостом собачим! - дуетом вигукнули ми з чоловіком і розреготалися. - Дурень народився.

- А що, він і справді загубився, отой міністр? Це що - в совєцькі часи було, либонь? Бо я й не чула… якби в наші, то вже б телебачення тринділо б про це з ранку до ночі.

- В совєцькі, доню, в совєцькі. Наші міністри не пропадають, вони тільки власні літаки збивають, а так увесь час на виду. Коло начальства. М-да… так про що я?

- Про те, як міністра вкрали, діду! - нагадали онуки.

- Не вкрали, а сам зник. І то ж не який-небудь просто міністр, а міністр оборони, маршал, двічі герой, два метри зросту без кашкета, сто п’ятдесят кіло живої ваги плюс півпуда з’їденого і випитого за один раз!

- Либонь, Якубовський, - виявив свою ерудицію Шериф.

- Прісь їй бо, не пам’ятаю. Та яка різниця? Одне слово - маньоври були у нас у області. Війська нагнали, як під Берлін у сорок п’ятому. Навіть Брежнєва чекали, але він чомусь не приїхав. А для маршала спеціальний поїзд підкотили на наш полустаночок. І з вагоном-рестораном, між іншим. А він, дарма, що маршал і герой, і в політбюро в члєнах, а людина проста. Нащо мені, каже, ваші ресторани, давайте он у тому садочку накриємо на плащ-палатці. Як у мого покійного тата в дитинстві, царствіє йому небеснеє.

- І що, так і накрили? Члену політбюро - на травичці під грушею? - не повірила я, а свекор образився.

- Доцю, він же не простий члєн, а воєнний. А в армії як кажуть? Наказ начальника - закон для підлеглого. Скаже посеред болота накрити - накриють. Одне слово, випили, додали, закусили, добавку попросили…

- А коротше можна? - це знову свекруха з кухні, - Бо як через твою “Війну і мир” мої деруни охолонуть, то їх не ти, а Бровко їстиме.

- Зара буде! Так ото ж - за якийсь час прикрутило міністра збігати туди, куди навіть президенти пішки ходять. А об’єкт за хатою був старенький, на одне, я звиняюсь, очко. І підлога не на півтора центнери розрахована. Ну і… проломився маршал.

- Втопився? - жахнулася я.

- Не зовсім. Ноги і тулуб унизу, в оцьому самому… а він на ліктях висить і мовчить.

- Як то мовчить?

- А так. Бо хоч ви з Павлушею і лаєте совєцьку владу, але тоді гордість у людей була. Не стане ж вам маршал Радянського Союзу, котрий брав рейхстаг, кричати на всі Старі Коровинці: “Рятуйте, в гівні тону!”

Онуки, котрі в чеканні вечері попивали “Живчик”, уявили собі змальовану дідом картину і пирхнули з повними ротами. В усі боки полетіли бризки. А свекруха на кухні чимось демонстративно грюкнула, бо дуже не любила отаких “застільних” розмов. Свекор натяк зрозумів одразу.

- Подаю скорочено. Тривогу здійняли негайно, все навколо обдивилися, навіть на горища залізли, а в нужник зазирнути якось не здогадалися. Бігають, як ті… навколо. Вже збиралися нагору доповідати, аж тут якийсь ад’ютантик підскочив до тієї будочки по малій потребі. А вже темно, то він всередину і не глянув і навіть не зайшов. Двері розчинив і з порогу дзюрить. Аж тут раптом хтось, як з-під землі, командирським таким голосом:

- Доложіться!

Ад’ютантик злякано, але за статутом:

- Старший лейтенант такий-то!…

А командирський голос йому:

- Зміни азимут струменю, салаго! Тут міністр оборони СРСР!

Реготали всі. І сам оповідач, і свекруха, котра не раз чула цю байку, і ми з Павлом, і діти. Один тільки Шериф раптом спохмурнів і рвонув до дверей з криком:

- Сестричко, Павле, де у вас ліхтарик? Бо в моєму акумулятор сів…

Я перехопила його за рукав уже коло порогу:

- Ти куди?

- Відпрацьовувати версію “сортир”. Треба зараз бігти, перевірити…

- Сядь! - гарикнув свекор. - Щоб тебе бігунка вхопила! Випий, поїж і відіспись. Оте, вибачайте, депутатське лайно, на відміну від маршала, гордості не має. Якби воно в сортир провалилося, то верещало би так, що в райцентрі почули б.

- Чим же все закінчилося? - це вже Павло мій. Не любить, коли не всі крапки над “і” розставлені.

- Ну чим, чим… Ад’ютант решту струменя собі в галіфе пустив. Потім гукнули солдатиків, вони будочку розмели, маршала висмикнули, підігнали пожежну машину, обмили зі шланга, переодягли в сухе - і в спальний вагон. І знаєте, він найбільше радів, що перед тим, як за хату піти, мундир з усіма нагородами зняв і на кущика повісив. Міністр, каже, може бовтатись у лайні. Навіть якщо він міністр оборони. Зрештою, служба у нього така. А от Герой Радянського Союзу - ніколи!

- А будка, котру розмели?

- Яка будка? А, ця, котора?… Поставили нову. Коштом міністерства оборони. Я ж кажу - люди гордість мали. Не те, що тепер.

- Знаю я вашу гордість! - то вже свекруха з порогу кухні, - Сидиш у лайні - то не цвірінькай. От і процвірінькали державу.

Подальша дискусія набула такого напряму, що я швиденько спровадила дітей спати на вишках у сіні. Єдине, що запам’яталося, як уже зовсім натомлений суперечкою і вечерею свекор сказав на прощання:

- Як ви ще з Павлом до школи бігали, єдиним злочином у нас було, коли хлопчики крали яйця з-під власних курей, щоби зміняти в кооперації на батарейки для ліхтариків. Пам’ятаєте ту моду на ліхтарики?

- А ще б! Вважалося найкращим подарунком.

- Бо на краще, доню, батьки не могли спромогтися. А тепер от - людину крадуть. І де? У Великих Колодах!

Дообідали (чи довечеряли) нарешті, провели Павлових батьків на їхній куток, а Шерифа до його хатки, та й рушили нічною вже порою додому. Коли глядь - а в генделику „У зятя” ще світиться, і голоси чути. Кому це там не спиться? Цікавість взяла. Завернули.

А в самому генделику ще одна несподіванка: всі три команди разом сидять! То вони кожен у своєму кутку тулилися, як зайдеш, то „праві” праворуч, „ліві” ліворуч, а „центристи” - посеред них під вікном. А тут - столи позсували, посідали впереміжку, один одному наливають, і всі такі тепленькі-тепленькі… Видати, давно сидять. Допилися до того стану, коли всі люди - брати.

Ми на мигах Зятеві свою каву замовили - і в улюблений куточок, де тінь. Але агітатори нас навіть не помітили.

- Що я вам, скажу! - це, здається, „лівий”. - Шкода Миколку, хоч плач. Оце ми з вами тут п’ємо і закусюємо, а він лежить десь на дні якогось… водойому. І каменюка до шиї прив’язана.

- Задній міст від „газона” краще, - похмуро докинув його сусід. - Тоді вже точно не випливе.

- А ти звідки знаєш, спеціаліст? - підколов хтось із тверезіших. - Либонь, сам на цьому ділі підробляєш поміж виборами? Признавайся!

- Чого вчепився? Нікого я не топив, хіба що тещину сучку. Та й то у відрі. Мале таке, сучку маю на увазі, а таке ж падлюче, як і його хазяйка. Всі руки покусала.

Тут уже єдина жінка, котра колишня прокурорша, звереснула:

- Припиніть! Гицелі! У вас нічого святого! Поминки називається!

- О! Так ми його, виявляється, вже поховали! Може, скажете, де? Завтра разом підемо на могилку з квіточками… і з міліцією.

- А ви не чіпляйтеся до слова, то я обмовилася.

- Та годі вам гавкатися! От я пам’ятаю: в дев’яносто четвертому в Києві, ну в тому нещасному окрузі на Сирці, ви всі його знаєте, так ми на людях по різні боки вулиці ходили. А ввечері тихенько зберемося, вип’ємо і ділимося всім - і горілкою, і підписами, і голосами. Кандидату кандидатові, а нам - наше.

- Н-да-а-а, ти маєш рацію. Я про той округ ще дітям розказуватиму. Такого більше вже точно не буде. Три роки підряд вибирали-вибирали… і таки не вибрали.

- А це все ота, котра його в дев’яностому розпечатала. Не інакше - відьма! Наврочила. Не йшов народ голосувати - і край! Казали: хватить з нас отої самовисуванки. Казали: як сама висунулася, то тільки її й бачили. То її в Америку занесе, то в Австралію… а як труба коло технікуму луснула ще при комуністах, так вода й досі тече. Очерети вже виросли, жаби кумкають, скоро риба заведеться. А вона - то у Папи Римського, то у Патріарха Вселенського… то у чорта лисого. Тільки не в окрузі.

- Ой, та не перебільшуйте ви роль лічності в історії! Чому вас тільки в партшколі вчили?

- Брехня! Не вчився я у партшколі!

- Він взагалі ніде не вчився, він у нас самородок, ги-ги! До сорока років не знав, що в літері Ї дві крапочки писати треба.

- Цить! Бо як будуть тебе вибирати, то я конкурентам твого табеля продам, за шостий клас.

- Я що - дурний - сам висуватися? Мені й в агітаторах добре. Давайте краще наллємо і вип’ємо за них, за годувальників наших, дай їм Бог здоров’я, а нам - виборів почастіше.

- Ні, що не кажіть, а тоді на Сирці ми погусарили. Господи, які люди! Колишній міністр, майбутній начальник канцелярії і все ще директор військового заводу! Які гроші крутилися, який нал! Мамо рідна, яка готівка! З рук у руки!

- Якби ще не та клята інфляція, то не стирчали б ми з вами зараз у цих Колодах, як лом, не скажу, де.

- А вам що - купонами платили? Тю! Команда називається! Вам тільки за голову сільради агітувати.

- Ну, знаєте, не кожному „капусту” в дипломатичних кейсах „з-за бугра” возили. Ми, приміром, як увесь народ: вранці одержав і бігом до магазину, доки ціни не підскочили. До речі, що б там не казали, але від нас була найбільша явка. І не за „капусту”, а по велінню, так би мовити.

- Бо дурні! І ви, і ваш електорат. Ми, приміром, агітували, щоб люди сиділи вдома, але культурно, і так, щоб кандидати не знали.

- Та ви що! Це ж зрада!

- Ви ще скажіть - ганьба. Ніяка це не зрада, а тверезий розрахунок. От, приміром, прокрутилися б ми, всіх, кого треба, підмазали, решту умовили. Або просто збрехали. Народ, бачте, й досі в золоті гори вірить, а тоді це було на раз. Скажеш їм: на Київ-товарному вже ешелон стоїть з німецькою гуманітаркою. Як тільки нашого кандидата оберуть, так одразу - згідно зі списком: хапай мішки, вокзал відходить! Вірять! Ну, а після виборів, що б ми мали у результаті?

- Відловили б і хліборізки поначищали.

- Ні! Мали б ми, перш за все, депутата в окрузі і безробіття для нашої команди на наступні три роки. Нема виборів - нема кохання.

- Чекайте, я щось не зрозумів. Це ж саботаж!

- Саботаж вам жінка влаштує, коли ви їй зарплату не принесете. Оті троє, котрих ми начебто пропихали, а насправді - запхнули, куди подалі, вони що - з голоду повмирали? Живіші за всіх живих, як той Ленін!

- Ти Леніна не чіпай, падло бандерівське!

- Так! Джигіте! Сатурну більше не наливати! Бо перейшов на особистості… Так про що я?

- Ну, про ті вибори на Сирці, що так і не закінчилися.

- То я й кажу: головне не те, що жоден з кандидатів не пройшов, а те, що ми з голоду не здохли.

І тут раптом один з агітаторів, котрий тихесенько собі куняв, раптом скинувся, як той кінь, і голосно зареготав. Компанія замовкла, а потім хтось здивовано спитав:

- Ти чого? Щось наснилося?

- Та ні. Згадав, як ми мульку запустили про нашого кандидата, що він, мовляв, долари чемоданами за бугор вивозить.

- А що тут смішного?

- Бо то не брехня виявилася, а правда. Його ще ледь не посадили, але обійшлося.

- Либонь, поділився, з ким треба. Нормально.

- Чекайте, щось воно у горлі деренчить… Джигіте - наливай!

Наступний ранок був навдивовижу тихий і спокійний. Я спершу не могла зрозуміти, чого це воно так добре: начебто сонечко світить, як і раніше, клопотів не поменшало, гості на вигоні ще товчуться, а на душі спокійненько-спокійненько! І лише за якийсь час зрозуміла: я прокинулася сама, а не розбуджена суперечкою Маньки і Ганьки.

Манька і Ганька - ото й були ті дві лімітниці, котрі оселилися на хуторі Малі Пеньки. Обидві наші, місцеві. Тільки Манька одразу після школи записалася в міську “ліміту” і на селі з’являлася лише тоді, як треба було “поповнити торбу”. Наче ураганом змітала городину з грядок у мами, обносила черешню, яблуню, грушу - і до наступного врожаю. А Ганька, її подруга, і була тою неповнолітньою “порнозіркою”, про яку я вже згадувала. З міста їх обох теж вигнало безробіття, а тут, маючи дах над головою, вважайте, безплатний, ту ж саму свою городину і ще дещо з лісу, на все решту вони заробляли, миючи посуд у генделику, прибираючи офіс Шерифа (як є така ставка, то мусить же хтось прибирати), ну й підторговуючи в кіоску “Снікерсами” і презервативами.

Єдина проблема, яка постійно турбувала Маньку й Ганьку - чоловіки. Ні, заміж дівки не збиралися, нащо? Мужчина їм потрібен був тільки для одного, отого самого. Але ж у Великих Колодах єдиним неодруженим був Шериф, а до нього з зальотами підкочуватися небезпечно. Решта чоловічого поголів’я трималося від Маньки з Ганькою подалі, бо від них, як влучно сказав один артист, “можна ящур підхопити”. Отож - суцільне безриб’я. Тому, варто було з’явитися комусь ненашому, хай і поганенькому, аби у штанях теліпалося, як подруги починали його обробляти. Зрештою, одній із них вдавалося привернути до себе увагу “об’єкта” - і от тоді починався цирк! Бо друга одразу заявляла, що то її мужчинка, а подруга, мовляв, його відбиває. Здіймався крик, мами затуляли дітям вуха, а решта дорослого населення ставало біля парканів і слухало, як на концерті.

- Ах ти прастітутка! У тебе замість совісті дірка між ногами!

- Тю! Можна подумати - ти свою зашила. Сама ти прастітутка. Ти перша до мужика липла. А я не винна, що він у мене влюбився.

- Влюбився, зараз! Може, ще поженитеся? Обоє рябоє, знаю я, чого вам треба.

- Ну так! Бо я жива людина! Це отам, - тицяється пальцем у кладовище через дорогу, - отим нічого не треба. А я ще не вмерла! Мені мужичка треба!

Отак з ранку і майже цілий день. Однак, увечері Манька з Ганькою мирилися, за вечерею випивали по “стопочці” домашньої медовухи і співали на весь хутір, аж у село було чути: “Ой, літала в синім небі пташечка, літала. Але ж я була дурна, що вчора не дала!”

Та ото ж кажу - день почався гарно. Зайшов Зять:

- У вас там кабанчика, щоб на м’ясо, не знайдеться?

- Є у нас і кабанчики, є у нас і свинки. Зайдеш, вибереш, разом заколемо. Може, ще щось треба?

- Думаю, завтра все треба буде. Свої припаси закінчуються, бо гості їдять, як після місячної дієти.

- Скажи: от ти всю цю братію в генделику частіше за інших бачиш. То що про них думаєш?

- Маріє, якби там, де я колись жив, у мене зник навіть не родич, а кунак - слухай, я б гори перевернув, я б місця собі не знайшов, не їв би, не спав би. Та й у Колодах теж народ небайдужий. А вони, оці агітатори… так, наче не людину загубили, розумієш, а коробку сірників. Ти знаєш, що вони про все це говорять?

- Звідки? Я ж до тебе як і зазираю на каву, то міські у “піонерському таборі” вже хропака дають. Ото тільки вчора засиділися.

- Розумієш, ті, з ким він приїхав, ця… як її…

- Команда.

- Ага. Футбольна… Так вони кажуть спочатку: було би добре, якби його подовше шукали, до самих виборів. А як побачили, що я прислухаюся, то одразу: ні, звичайно, дай Боже, щоб він був живий! Бо ж як щось трапиться, то його нашому Хазяїну в труні під самі вікна принесуть. Ще й телебачення покличуть.

- А інші що ляпають?

- Інші мовчать-мовчать, а потім, як вип’ють, то кажуть, що… пробач, Маріє, що дурний у тебе родич. Мовляв, не там шукає. Не в селі треба і не навколо села, а в місті, прямо в штабі. Отам він сидить, кажуть, і над усіма насміхається.

- Ой, люди, люди, небораки. Ну, що міські говорять, я вже від тебе знаю. А що ти сам думаєш?

- Думаю, або агітатори правду кажуть, або зовсім уже в тих містах народ перевівся. Ти ж розумієш - людина зникла, а вони анекдоти розказують.

Обурений Зять виказав усе, що йому накипіло - і пішов. А за якийсь час від паркану погукав фельдшер:

- Маріє, у тебе домашньої на травах не лишилося?

- Є. На звіробої і на горіхових перетинках.

- Беру! Все оптом! По роздрібній ціні!

- Горіхівку не віддам. Як раптом Павла “швидка Настя” вхопить - чим я його лікуватиму?

- Павлові я пігулку дам, ще краще буде. А настоянка мені позаріз потрібна: гості попросили повторити лекцію про народну медицину.

- Добре. Але будеш у районі - привезеш мені вітаміни для свинок.

- Нема проблем! До району я може просто сьогодні й поїду.

- А що, ліки в аптеці кінчаються?

- Ой, якби ж то ліки! Хочеш посміятися? Заходить до мене сьогодні Манька. І просить “запобіжники”, ну, презервативи. Я їй: скільки? А вона - скільки є, всі давай. Нащо так багато, питаю. І що ти думаєш? Раніше вона б мені таке сказонула, що вуха в трубочки поскручувалися б.

- Ця може…

- Так ото ж! А сьогодні - тільки глянула на мене отак, млосно: я ж, мовляв, не лише для себе, нас же двоє… І воркоче, як ото твої свинки після Коханого…

- Може, вона для кіоску?

- До кіоску Сорочиха після похорону нікого не пускає. Та й потім - що то за навар вийшов би? Як із крутих яєць. Ні, для себе брала. Знову в блуд кинеться. Клієнтів же понаїхало!

- А, ну-ну…

Просив мене брат: як щось помітиш незвичне, одразу мені кажи. Незвичне не забарилося. Павло зайшов зі двору до кухні і запитав:

- А куди ти заступа переставила?

- Не чіпала я заступа… Потримай краще двері в коморі, я банки повитягаю.

- Які банки?

- З огірками торішніми. У Зятя в генделику свої кінчаються, то я йому ці занесу. Однаково скоро новий урожай закручу… То що ти там про заступа питав? Може, діти на рибу черв’яків копають?

- Ні, вони сьогодні вдома сидять, футболу по телевізору чекають. Питав. Не чіпали.

- Я теж… Може, ти десь поставив та забув?

- Маріє, ображаєш. Щоб я - та забув?

Що правда, то правда. Павло ніколи нічого не забуває. Я тицьнула йому до рук трилітрову банку з маринованими огірками:

- Зачекай, я скоро.

Братик-Шериф втямив одразу:

- Заступ, кажеш, зник? Узяти його міг тільки хтось із приїжджих, у наших свої є. А нащо тобі брати заступа, якщо ти не збираєшся копати?

- Питання друге: що саме копати? Города бабі Мотрі? По-перше, не сезон, по-друге, тимурівці всі вимерли, як ті динозаври.

- Значить - яму. Аби щось приховати. Точно - приховати, раз заступ без спросу взяли. А що нормальний український командировочний мусить ховати? Пляшки від випитого? Ха! Хто на це зараз звертає увагу?… Добре, веди, показуй, де твій заступ стояв?

Заступ мусив стояти там, де йому колись визначив Павло. Запеклий акуратист, він уже давно переконав усіх нас, що набагато зручніше заздалегідь знати, де у тебе лежать, скажімо, гайки “на вісімнадцять”, аніж півдня шукати їх по всіх шухлядах. Так і синів привчив. Відтак - той, хто поцупив нашого заступа, добряче проколовся. Це б у Феді Тищенка три дні ніхто б не похопився, а у нас - помітили одразу.

Сліди ненашого взуття (ненашого, бо в Великих Колодах такого гостроносого ніхто не носить) на глині було видно досить чітко. Присвічуючи ліхтариком, бо вже добряче стемніло, Шериф мчав, як той хорт, що “взяв слід”. Глина скінчилася, сліди теж, але Шериф впевнено визначив напрямок. Невже по запаху?

За якісь метрів триста ми почули характерний звук заступа, що вгризається в ґрунт, хекання і шарудіння грудок землі. Я рвонулася вперед.

- Стій! - зашипів братик. - Бачиш, там у них щось у мішковину загорнуте. Схоже на людське тіло.

- Ой! - я вчасно затулила рота долонею і зойкнула вважайте подумки.

- Зачекай, хай вони докопають, скинуть туди мішок, засипати почнуть… Тоді будемо брати. Ти - свідок. Бо інакше скажуть, що черв’ячки на рибу копали, а тіло взагалі вперше бачать, у темряві навіть не помітили…

- А спитати, чого яма така глибока?

- Бо скоро осінь, черв’ячки на глибину пішли, як та риба. Не сумнівайся, це ж політики, вони від усього відбрешуться.

В цей час той, що копав, виліз із ями, сів, закурив і буркнув:

- Досить. Скидайте.

Об дно ями гупнуло, вже другий копач узявся за лопату - і тут мій братик-Шериф не витримав і загорлав:

- Стояти! Міліція! Ви оточені!

А щоб було переконливіше - бабахнув зі свого пістолета в небо.

І таки не збрехав мій братусь. Щоправда, для нього самого стало сюрпризом, коли навколо раптом спалахнули вогні й освітили живе кільце, в яке взяли копачів команди суперників упереміж із газетярами і тележурналістами, котрі вже давно націлилися своїми камерами на яму з мішком, а тепер при світлі “розстрілювали” копачів з усіх боків. З натовпу випхався слідчий з району.

- Ага! І ви тут? Добре, понятими будете.

- Що значить - “і ми”? - обурився Шериф. - А хто на місце злочину першим прийшов?

- Ми, звичайно! - взявся в боки районний. - Ми за ними постійне стеження встановили.

- Я перепрошую, - озвався один із копачів, котрий першим оговтався. - Про який злочин ви говорите?

- Як то - про який? Що ви тут закопували?

- Це вас не стосується.

- А то мені вирішувати, стосується, чи ні.

- Як так - то самі й дивіться.

Слідчий із району з криком “Гоп!” скочив до ями і потяг за мотузку. Мішок розсупонився і стало видно щось біле.

- Листівки… - розчаровано протяг районний.

- Чиї? - жваво поцікавився хтось із агітаторів.

- Наші, - сердито буркнув копач.

- То нащо ж закопували?

- А там… як би це вам пояснити… ну… одне слово… просимо нас зрозуміти…

- Помилка вкралася! - вихопився другий копач. - Помилка суттєва, а ми в друкарні не помітили, а оце щойно роздивилися. От і прикопали, щоб не вводити людей в оману.

- То чому саме прикопали?

- А щоб оці-от… - кивок на суперників - не глузували. І взагалі, в якому законі сказано, що людина не має права закопати свою власність?

Я забрала свою власність, себто заступ, і ми всім натовпом рушили назад до села. Коли майже порівнялися з кемпінгом, з намету вискочив розкуйовджений однопартієць наших копачів.

- Міліція! - загорлав він. - Міліція!!!

- Ну тут ми, тут, чого горлаєш? - зголосився Шериф.

- Хочу подати заяву про пограбування!

- Що вкрадено?

- Листівки! Наші листівочки, оце тільки з друкарні. Я знаю, хто це зробив! Це вони, вони! - тицьнув пальцем у намети конкурентів. - Ото така їхня чесність і порядність! Нас обманули - і вас, люди добрі, обмануть!

- Стоп, стоп, стоп! Заяву ви, звичайно, напишете! - потер руки Шериф. - Але, щоб ви знали, цей злочин уже розкритий. Ось вони, ваші листівочки. І той, хто їх украв.

От так воно буває іноді, коли язик розум випереджає.

- Ви? Так ви ж мали під лісом копати!

- А ми ж де копали?

- Так ліс отам - праворуч!

- То ми й повернули праворуч.

- Праворуч треба було повертати, як дивитися звідси, а не звідти…

Тут до натовпу нарешті дійшло, що сталося насправді. “Центристи” самі прикопали свої листівки, а звинуватити збиралися правих і лівих, дискредитувати конкурентів у очах електорату, а потім тихенько відкопати наочну агітацію і пустити в діло, як віддруковану заново.

Газетярі від реготу посідали на траву. “Праві” й “ліві” похапали все, що під руки втрапило. А телевізійники, не ловлячи гав, усі, як один, знімали з усіх боків, як “ліві” й “праві” мотузять „центристів”.

А я тим часом смиконула свого Олексія за рукав і поцікавилася:

- Ото воно обов’язково треба було стріляти?

- Та я ж у повітря…

- А хай у повітря. Ану ж бо куля об щось зрикошетила?

- Об що? Об НЛО?

- А хоча б! Як малі діти, їй бо! Тільки зброя до рук втрапить - одразу бабах!

- Маріє, не гарячкуй. Того пістолета, котрий справжній, я в сейфі залишив. А цей тільки гумовими кулями стріляє. Мені ж треба було їх якось на переляк узяти.

Я погодилася з цією аргументацією, завдала заступ на плечі і сказала родичу:

- Ну, тут без нас розберуться. Ходімо до мене вечеряти.

- Не будь така добра, сестричко. Протокола я на них таки спишу.

- За що? Вони ж самі у себе крали і своє загрібали.

- Ну, не тільки своє. Заступ вони у тебе поцупили? Поцупили. Отже, маємо незаконне привласнення чужого майна. Далі: яму в неположеному місці викопали? А якби в неї корова впала? Отже, порушення санітарного режиму, створення загрози для життя людей і худоби…

Шериф говорив як по писаному. Я просто таки милувалася своїм братиком. На жаль, клята преса цей настрій мені спаскудила. Бо бійка потрохи вщухала, тож вони і почали шукати, як то кажуть, свіжі обличчя. На той момент свіжі були обличчя тільки моє та Олексієве. Тому спробували причепитися до нас. Однак, мого родича вже понесло. У правильному напрямі.

- Панове журналісти! Попереджаю: як хтось у моєму селі й далі гратиметься в “Приховану камеру”, то дуже ризикує.

- Що, налетіти на кулю? - збуджено писнула маленька телевізійниця з голим пупиком і в міні-спідничці до рипиці.

- Розмріялася! Під статтю про зумисне перешкоджання оперативно-слідчим діям. У складі організованої групи.

Вперед випхався огрядний дядечко у чорній футболці та камуфльованій жилетці. В руці він тримав мікрофона розміром з макогін.

- “Магнолія-тіві”! У мене до вас кілька запитань!

- А у мене для вас жодної відповіді. Я мент, а не біолог. Нюхайте ваші квіточки, а мені працювати треба. Прошу громадян агітаторів до мого офісу.

Проте, до хатки Шерифа ми дібралися не одразу. Бо раптом щось загуло-замиготіло, голосно заквакало і з темряви виринула спочатку міліцейська машина з увімкненою сиреною та мигалками, а за нею - кілька іномарок. З передньої видряпався сам Лідер “лівих”. Отетеріли навіть журналісти. А що вже казати про нас, коли сільський народ бачив свого захисника виключно по телевізору?

Вождь одразу взяв ініціативу в свої руки:

- Ми тут проїздили повз… а нам повідомили про провокацію проти нашої партії.

- Хто повідомив? - поцікавився отой, в жилетці.

- Без коментарів!

- А чому з вами патрульна машина міліції? - наступав “телеботанік”.

- Нормальний супровід. Згідно з законом про вибори. Вибачте, інтерв’ю згодом, бо зараз я маю подякувати чесній людині, котра ударемнила чергову спробу політичного терору проти всіх лівих сил.

Потім Лідер довго тис руку моєму зніяковілому родичеві і голосно говорив про порядність як основу програми кандидатів від його партії. А зраділі журналісти танцювали навколо нас свої дикі танці.

Нарешті Лідер відпустив руку Шерифа і одноосібно підставив себе під мікрофони та телекамери. Говорив гаряче, натхненно, по-ленінськи вимахуючи правицею, але казав виключно те, що було надруковано у партійних листівках. Коли він на якусь мить замовк, щоб перевести подих, подав голос дядько Степан, котрий пропхався з натовпу до машин:

- От ти, голубе, кажеш, що все життя боровся за справедливість. А отого рубця на вилиці ти де дістав?

- Та-а-а… вже не пам’ятаю.

- Зате я пам’ятаю. Там же, де я зуба втратив.

Дядько Степан посміхнувся, показуючи дірку між передніх.

- То у вісімдесят першому було. Селянам не дозволили розпорядитися своєю ж картоплею, оцими от руками вирощеною. Здавай державі за копійки - і тільки. Я мішечок сестрі-студентці до Києва віз, а ти був у тому заслоні, що всі багажники в машинах трусив. Тоді ми з тобою й приклалися в зуби один одному. Тільки от - билися обоє, а п’ятнадцять суток лише я заробив. То це така твоя справедливість?

Лідер спершу отетерів, але не надовго. Знову посміхнувся, так приязно, як ліпшому другові:

- Хто з нас в молодості не робив помилок? Давайте, земляче, потиснемо один одному руки - і на тому об’єднаємося!

Він ухопив дядька за долоню, міцно струсонув, обійняв другою рукою за плечі і посміхнувся отак у об’єктиви фотоапаратів і телекамер. Здається, у Степана є шанс потрапити і в газети, і на екран.

Коли весь автообоз із патрульною машиною попереду розчинився в мороку ночі, прилапаний на гарячому кучерявенький остаточно оговтався і в’їдливо докинув свою баньочку на дьоготь:

- Тепер я знаю, чому ваші сімдесят чотири роки при владі протрималися. Одним лише терором не обійшлося.

Його несподівано підтримав “правий”:

- Кароль Маркс з Вовочкою Бланком, либонь, зараз у своїх домовинах сальто крутять. Це ж треба, як антинародний режим про своїх класових ворогів дбає! Самому записатися в “ліві”, чи що?

- А вам це на раз! - одвзаємнили ображені в кращих почуттях “червоні”, - ваші вже скрізь побували: і в есесі, і в капеересі. Хочете, ми вам рекомендацію напишемо?

- Ти у мене зараз заповіт писатимеш, морда комуняцька! - вибухнув “правий” і кинувся в бійку.

Звичайно, ні рекомендації, ні заповіту ніхто тої ночі не писав. Всі писали пояснення у конторі Шерифа. І про вкраденого заступа, і про недоречну яму, і про спробу ввести правоохоронні органи в оману, і особливо - про обставини хуліганських випадів у формі образи дією один одного. Вечеряв мій братик уже вранці. І може тому не помітив, як йому під двері підсунули анонімку.

Ну просто таки - як у детективі: текст, складений із літер, вирізаних з агітаційної листівки одного кандидата і наліплений на звороті листівки вже кандидата іншого. В донесенні невідомий доброзичливець повідомляв, що того, кого ми шукаємо, збив своєю машиною дядько Степан і десь прикопав.

Якби це про когось іншого, а то ж Степан! Він на моїй пам’яті “наїжджав” не лише на лідера партії. Наприклад, курей і гусей, котрі “самі кинулися” під колеса Степанового “запорожця”, було нелічено. Собаки вже давно, зачувши торохтіння його двигуна, ховалися в буди.

Досить довго Степан конфліктував із бійцями дорожнього фронту, себто, даішниками. Їхнього поста приткнули під нашим селом якраз тоді, коли зробили об’їзд. Дня не було, щоб до Степана не чіплялися. Востаннє - рівно за день до того, як пост закрили у зв’язку зі скороченням штатів. Зобачивши замок на дверях поста, зраділий Степан балончиком написав на стіні великими літерами: “Забрали псів - заберіть і буду!”

- А що? - аж кипів Степан, коли йому нагадували про його сутички з ДАІ. - Я б їм іще не так сказав!

- От уїлися вони тобі. Невже ж ті штрафи варті того, щоб отак от на людей кидатися?

- Що штрафи! Що штрафи? Мене добра людина попередила: як їдеш по дорозі і побачиш, що лежить хтось збитий - не здумай зупинятися, в лікарню везти. Бо той наїзд на тебе й навісять! І що ж це виходить? Як на мене самого наїдуть, то я помиратиму, як той собака, при дорозі, і ніхто не порятує! А все через кого? Через них!…

Тому, як не крути, а цю версію відпрацьовувати доведеться.

- Що будемо робити? - хапався за мене братик, як за рятівне коло.

- Я - поросних свиноматок вітамінами поїти. А тобі, мабуть, доведеться йти питати Степана, де його заступ.

- Тобто, діяти так, як того хоче автор анонімки. А тобі відомо, що анонімки навіть останні кілька років радянської влади просто не розглядалися? От знати б, хто це “художество” зліпив!

- Ну, візьми відбитки пальців…

- Ага, і виявиться, що то “пальчики” агітаторів, котрі листівки розкидали, а ще, скажімо, якої-небудь баби Мотрі. Я її викликаю, а вона: тицьнули мені в руки, я подивилася - і викинула. А хто після мене підібрав - звідки я знаю?

- Мотрю викликати не треба. А от Степанову тещу - обов’язково.

- Звідки ти знаєш? Підпису немає…

- Є. На самому ж початку.

Я тицьнула пальцем у текст. Шериф глянув на мене з повагою:

- Ну, сестричка, ну голова!

Степанова теща ледь протислася поміж двох столів і вмостилася половинкою “нижнього бюсту” на казенному стільці.

- От і розкажіть нам, Докіє Петрівно, з якої такої причини ви вчора з зятем посварилися?

- А ви хіба чули? Наче ж неголосно говорили.

Коли Докія Петрівна говорить неголосно, чути на вигоні. А як у повний голос - то й до Малих Пеньків долітає.

- То через що?

- Бо дурні вони обидва - і він, і моя Олька така ж. Гроші тринькають. Нове пальто їй, бачите. Ще п’ять років не пройшло, як старе купували - і нове давай! Не на те, кажу, гроші треба тратити.

- А на що?

- На їжу! - хилитнула тілесами баба Докія. - Я їм кажу: як ви не вмієте копійку берегти, то давайте мені, я збережу на чорний день. А Степан мені: як наші гроші до вас втраплять, ото й буде чорний день, бо більше ми їх не побачимо! Ну, думаю, треба щось робити…

- … і тоді ви зробили ось це.

Шериф поклав перед бабою Докією анонімку.

- А звідки ти дізнався?… І взагалі - то не я!

- Добре, хай буде - не ви. Але ж тут пишеться про злочин. Значить, Степана треба заарештувати.

- Ну… то вже мусово!

- А якщо він не винен?

- Тоді випустиш. Але посидіти йому буде корисно.

- Гм-м-м… Ще раз питаю: ви, Докіє Петрівно, вважаєте, що вашого зятя треба посадити в капезе?

- Так! Мусово!

- А я вважаю, що туди слід посадити вас. Тільки для вас там буде тісно.

- Мене? За що?

- За те, що вводите в оману міліцію. Я тепер не маю сумніву, що анонімку цю зліпили саме ви, щоб зятя провчити.

- Не доведеш!

- І доводити не треба. Ви щойно сказали: мусово. І в анонімці написано: мусово. Так от, Докіє Петрівно, так кажуть на Волині, звідки ви родом. А у Великих Колодах це слово вживаєте лише ви. Я б, наприклад, сказав: обов’язково.

Баба Докія тільки руками розвела:

- Ні, що це робиться? Вже й зятя провчити не можна!

- Докіє Петрівно, не гнівіть Бога. Ваш зять, може, вперше за всі роки, як ви у нас живете, вам упоперек слово сказав. Іншим тещам так не повезло. Тому моя порада: скажіть спасибі, що він гроші Олі на пальто витратити хоче, а не пропити в області.

- І ви йому, мабуть, розкажете?…

- А то вже - мусово!