Вовкулаки не пройдуть

Розділ одинадцятий. Друге дихання.

Посміялися, гукнули до гурту Павла з Олексієм, що вже захекалися бігати навкруг генделика, випили на коня і почали з’ясовувати, хто кого підвозить, а хто піде пішки, бо близько. Джигіт із Галею тихенько радилися: прибирати у головній залі та на кухні зараз чи нехай краще завтра раніше встануть.

І тут на мене зненацька накотило друге дихання. Це ще з студентських років десь узялося. Бувало, перед іспитом увечері баняк кави вип’єш, щоб іще раз конспекти переглянути, а тебе вимикає через п’ять хвилин. А бувало - ганяєш цілий день, голодна на додачу, а воно раптом наче перемкнуло: і голова свіженька, і втоми немає, немов цілу добу відсипалася. Дива!

Я стала посеред веранди і почала командувати:

- Оскільки я тепер теж начальство, та ще й на громадських засадах, то я вам наказую. Перше: ніхто нікуди не їде після стільки випитого. Всі йдуть пішки. Не зима і дощу нема. Друге. Павло! Візьми за руки хлопчиків, веди додому, вкладай спати, а потім і сам лягай. Бо я затримаюсь. Третє. Шерифе! Застібни… портупею і проведи додому Павлову маму. Як не заснеш по дорозі назад, то вертайся сюди.

Братик образився:

- П’яний майор міліції, що спить під тином - то для нашого села занадто екзотично.

- Не перебивай старших, роби, що наказують.

Павло без заперечень узяв обох синів за руки, а Олексій мою свекруху під лікоть - і рушили в темряву.

А я вже як розкомандувалася, то не могла зупинитися:

- Пане підполковнику, вас я попрошу залишитися. І вас, тату, теж. Бо ви хоч і п’яненький, але єдиний свідок. Галю, серденько, ти свій пісочник іще не вимкнула? От добре! Зроби нам три кави, такі міцнющі, щоб аж-аж! Бо у нас балачки закінчились, а розмова почалась.

Коли ми сіли на куток уже прибраного столу і Галя принесла каву, я помітила, що й начальник міліції тримається так, наче щойно тверезісінький випадково на вогник зайшов. Що то досвід!

Діденко скуштував каву, саме скуштував, а не відсьорбнув чи відпив, поставив чашку і сказав:

- Маріє, розповідайте чи питайте - як вам краще. А я уважно слухаю.

- Спитаю. Чому Зінько Рейтаровський ані на слідстві, ані на суді не прикинувся божевільним? Мовляв, я не живу людину збив, а привида убієнного сорок років тому раба божого Григорія. Отак, як він синові з переляку сказав.

- Бо знав, що ніякої експертизи не витримає.

- Знав, не знав… але це ж краще, ніж усе на свого Вадіка звалювати. Як кажуть у нас у селі, самашедших навіть на суді жаліють. Бо з наволоччю яка розмова? Або в голову його, або строк йому. Або ще краще - і в голову, і строк.

- Маріє, визнали б його неосудним чи ні - ще невідомо. А от добровільно зізнатись у ще одному вбивстві, коли тебе за вбивство ж судять - то, знаєте, на рівні самогубства. Бо з одним покійником на совісті ще є шанс від довічного відкрутитись, а з двома - здохне, вибачайте, в Житомирській зоні і собаки не загавкають.

Свекор, котрий, здається, вже остаточно прийшов до тями, встряв зі своєю баночкою на дьоготь:

- Зараз! Здохне він у зоні! Я тут недавно в газеті читав, що навіть Онопрієнку збираються його довічне до двадцяти років скостити.

- В газетах, вибачайте, чимало дурні пишуть. А те, що Зінько із зони не вийде - то вам не тільки я гарантую.

- Ну-ну, пане начальнику, розказуйте-розказуйте! Бо відчуваю, що ви щось таке знаєте, про що ми не відаємо.

Підполковник Діденко помовчав, посопів трохи, акуратно допив каву і махнув рукою:

- Ну добре, умовили. Тим більше - сторонніх тут уже немає. Ви, Маріє, можна сказати, тепер офіційний правоохоронець, а ваш шановний свекор заявлений свідком по новій справі. Точніше - по новій старій.

- Хто, я? Свідком? А кого ще вбили?

- Поки що нікого. Я ж казав - нова стара справа. Але прошу не розголошувати. Одне слово - ми домоглися через Верховний суд відміни рішення по вбивству старого Панченка ще до того, як ми ту кляту справу в архівах розшукаємо і вчинимо повторне слідство.

- І як це вам вдалося?

- Не питайте, Маріє, не питайте… сказав би мені хтось років зо двадцять назад, що так можна зробити, то я би довго сміявся. Бо хто колись про права підозрюваного чи підсудного згадував?

- Які права? - озвався свекор. - Признавайся і кайся, навіть якщо ти невинний. Як тоді казали? У нас безневинних не заарештовують, міліція не помиляється, а радянський суд - то й взагалі найгуманніший у світі.

- Отож, - погодився Діденко, - але що б там не казали, навіть у радянській конституції було написано, що ніхто не може бути визнаний винним у скоєнні злочину інакше як за рішенням суду. Інша річ - в яких саме кабінетах ті рішення приймалися. Але в історії з убивством старого Панченка партійні хлопці передали куті меду. Думаю, хтось дуже високопоставлений власні гріхи замазував - тож і ризикнув.

Діденко замовк, як наша Валентина Спиридонівна перед тим, як оголосити оцінку. Себто - надовго. Тому я навіть не кашлянула, а щось таке вигукнула. Подіяло.

- Ще до суду першої інстанції в обласній партійній газеті надрукували статтю “Смерть за смерть!”. Виклали версію прокуратури, прізвище отого бідолашного сироти повністю подали і написали, що провину на слідстві довели стовідсотково - залишилося тільки суду своє справедливе слово сказати. А районний суддя, як ви пам’ятаєте, не прислухався до вказівок, тож заробив ще одну статтю… в газеті: “Хто покриває вбивцю?”

- Знав би, хто таким паскудство понаписував, - обурився свекор, - я б йому руки разом із ногами повідривав!

- Не раджу, - усміхнувся Діденко, - бо цей писака свій гріх спробував спокутувати. Хоч і запізно. Інша справа - що нічого у нього не вийшло.

Свекор здогадався майже одразу. От що значить - не перепивати зайвого. Вчасно ми його зупинили.

- Та невже? Він? Соловейко перебудови? Шерлок Холмс недороблений! Але ж чекайте - він тоді, як той суд був, іще мамці в пелену сякався. Може, однофамілець? Чи родич якийсь?

- Вбили вчителя коли? В шістдесят п’ятому. А того сироту коли судили? Через два роки. Знацця, у шістдесят сьомому. Тоді ж і обидві статті вийшли. Вісімнадцять років уже вашому, як ви кажете, соловейкові було. Вже не шмаркач. Інша справа - що то напевно не він писав, але ім’я та прізвище - його. А поряд - “наш позаштатний кореспондент”.

- І що він з того мав, крім гонорару? Чи й того не виписали?

- Мав, Маріє, ще й чимало. Рекомендацію обкому партії на факультет журналістики. Пройшов, як…

Порівняння миттю віднайшов свекор:

- Як перша чарка після Великого посту.

- Нічого, тату, сміятися над чужим горем. У всякому разі слідство йому спасибі скаже. Бо він тепер, як я розумію, за головного свідка піде.

- Безперечно, - підтвердив Діденко.

- Так беріть “до кучі” бабу Химку, котра згадала, як той сирота, котрий у неї на квартирі жив і з хліба на воду перебивався, казав їй, що скоро матиме добрі гроші і заживе по-людськи. І що обіцяли йому ті гроші, як він “одного папірця підпише”.

- Хто обіцяв?

- А оце вам посвідчить громадянин Жидовоз…

- Хто-хто?

- Петя Гітлер наш. Він на власні очі бачив, як жінка Рейтаровського вночі до сироти ходила. Певно, умовила його, грішми голодного і наївного хлопчину спокусила. Я навіть здогадуюсь, що вона йому казала: ти, мовляв, сирота, неповнолітній, сухотник, дадуть тобі умовно… а він і повірив.

- Тоді, як каже моя кума, дозвольте поцікавитися: кого тепер судити будуть? Ну, сироту нещасного виправдають, хоча з того світу не повернуть. Але хіба він один такий? А головний звинувачуваний - хто тепер?

- Як хто? - не приховував свого здивування Діденко, - Ну ясна ж річ - Зінько! Всі докази проти нього.

- А ви пам’ятаєте, що про ваші докази написано в отій товстій книжці, що у мого братика на чільному місці лежить? Докази за відсутністю мотиву злочину - то лише випадкове зібрання речей і фактів.

- Знов за рибу гроші! - образився підполковник. - Ви ж самі сто разів говорили, що покійний Панченко зіпсував комісарському синочку кар’єру. Не дав на дурняк золоту медаль одержати. Хто тут дурень, вибачайте на слові?

- Визнаю чесно: я! Але у мене пом’якшуюча обставина є. Бо для мене шістдесят п’ятий рік - то щось на взірець Лукомор’я з дубом. А от ви, тату, мусили б пам’ятати, що в шістдесят п’ятому році золота медаль при вступі вже ніяких пільг не давала. Навпаки, різали медалістів, як курей у голод.

- Точно! - аж підскочив свекор! - Ну це ж треба! Забув! Хрущов цю пільгу ще в шести десятому відмінив. Потім, правда, повернули, але вже пізніше. То що ж виходить?

- А виходить, - здогадався Діденко, - що треба новий мотив шукати. Бо й справді, як подумати: шістдесят п’ятий рік, Зінькові сімнадцять, до армії ще два роки… тоді в дев’ятнадцять брали… тато ще в фаворі, бо їх, ветеранів революції, тільки після шістдесят сьомого затикати почали. Та ні, що я кажу? Після сімдесятого, це я вже точно пам’ятаю.

- То що ж це діється, Маріє? Знову ми не тому, звиняй, дупу мантачимо?

- Тату, ви тут самокритики не розводьте. Не радянські часи. А краще скажіть мені: що такого примітного в шістдесят п’ятому році було? Тільки коротко і без ліричних відступів. І без Хрущова, будь ласка. Його в шістдесят четвертому зняли.

Свекор помовчав, поворушив губами, довго дивився на чашку з захололою кавою, механічно взяв її, випив, як воду, поставив на стіл і зітхнув:

- У тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році Дев’яте Травня вперше зробили вихідним днем. І так, як його святкували того року, вже більше не святкували ніколи.

- Отож, про свято. Що вам із нього найбільше запам’яталося?

- Фронтовики прийшли при орденах і медалях.

- А скажений комісар, котрий Наум Рейтаровський?

- Стоп-стоп-стоп, доню! Він взагалі пропав - мало не до осені. Казав: старі рани, мовляв, розігралися, лікувався довго.

- А те фото, що ви мені показували?

- Та то вже коли було! У вісімдесят п’ятому! Через двадцять років, коли вже всі окопники у апостола Петра почесну варту тримали.

- А тепер - увага! Між отим святом у шістдесят п’ятому і вбивством Панченка восени що такого ще було?

- Ну я ж казав: Зінькові золота медаль накрилася. Ой! Не буду, не буду, не буду! Згадав! Поліцай із таборів повернувся.

- Який поліцай? - оживився Діденко.

- Та був у нас один такий. Служив при німцях в окупацію. Його особісти десь уже по війні розшукали, витягли з-під теплого боку якоїсь вдови під Воронежем. І оформили, як кажуть, на всю котушку.

- А судили його де?

- Хотіли у нас, але не вийшло. Уявляєш, Маріє, старі люди засвідчили, що він не звірствував, нікого не вбивав, до Німеччини не заганяв. Тільки дивився, щоб люди нічого не крали. А він так взагалі сказав, що в поліції служив за завданням командира партизанського загону.

- Так чого ж ті партизани на його користь не посвідчили?

- А тут така історія, що й досі не розкрутили. Вибили німці той загін до ноги у сорок третьому. Подейкували - зрадив хтось. Але доказів не було. Тож нікому свідчити. Десь там у Воронежі дали строк, а в шістдесят п’ятому під осінь він раптом у селі об’явився. І найцікавіше - у кого він переночував. Ніколи не вгадаєте.

- Либонь у Панченка, - сказала я. - Тільки не питайте, звідки я знаю. Вважайте, що вирахувала. Панченко щось комусь розказував про поліцая?

- Не пригадую, доню. Але пам’ятаю, що покійний Панченко ходив засмучений і щось розпитував у людей, котрі окупацію пережили… але його самого невдовзі вбили. А потім прийшла повістка з обласного кадете. Викликали на співбесіду, згідно з заявою. Що і як - вдова уточнювати не стала, в сільраді поставили штемпселя, мовляв, адресат вибув у зв’язку зі смертю. От і все.

- Питання будуть, пане підполковнику? Хоча ні - у мене є останнє питання. Зінько в юності такий же хирлявий, як і зараз, був?

- Ясна річ. Його навіть від фізкультури звільнили.

- А тепер скажіть мені, пане Діденко, як старий досвідчений мент: чи може шмаркатий пацан, ще й від фізкультури звільнений, одним ударом дерев’яної палиці пробити череп сильній дорослій людині?

- Маріє, вибачте, але все, що далі буде - то вже не нашого розуму справа. І не ваша, і не наша, міліцейська. Хоча, якщо чесно, то тяжко буде цю версію розробляти.

- Що, “червоні” крик здіймуть, що ми історію переписуємо?

- Гірше, Маріє. Боюсь, чи не вирине свідок із довідкою за підписом самого Бандери про те, що Наум Рейтаровський насправді з сорок першого по сорок четвертий роки бився за волю України в лавах ОУН УПА. Все!

- Тіпун вам на язик, гражданін начальник!

Далі було все або майже все, як ми зі свекром та Діденком говорили тої пам’ятної весняної ночі у генделику “У зятя”. Наш начальник міліції написав, куди належить, офіційні листи - і справа закрутилася. Хоча по телебаченню частенько лають наші суди і прокуратуру, що, мовляв, і те в них не так, і люди роками в капезе чекають, але у нашому випадку все закінчилося швидко. Або, як любить казати мій братик, оперативно.

Приїздили ввічливі молоді хлопці в цивільному, довго розмовляли з бабою Химкою і Петею Гітлером і акуратно записували їхні показання на диктофон та ноутбуки. І ввічливо дякували за допомогу слідству. З цієї причини Петя Гітлер - ви не повірите - місяць не пив і ходив весь такий задумливий. І навіть не дражнив Спиридонівну.

Аби реабілітувати нещасного сироту знадобилося зовсім небагато часу. Оскільки так і не вдалося відшукати когось із його родичів, відповідну довідку з Генпрокуратури передали бабі Химці. Вона ще довго плакала і примовляла:

- І де ж вас, люди добрі, сорок років чорти носили?

Вирок суду над Зіньком Бариновим-Рейтаровським і його синочком відмінили у зв’язку “з новими обставинами, що відкрилися”. Розслідували справу ще раз, додавши матеріали сорокарічної давності, які розкопало вже СБУ. Як я й здогадувалася, скажений комісар в першому ж бою здався німцям у полон і до сорок четвертого служив агентом в гестапо. Він видав не тільки наш місцевий партизанський загін, а й ще кілька. І не тільки у нас в Україні, а й у Білорусії. Як він у сорок четвертому примудрився ще раз змінити личину, мов той вовкулака - то вже інша історія.

Головне - дали Зінькові довічне, а його синочкові, як злісному співучаснику, дванадцять років. А потім - і сміх, і гріх - бо синочок із татусем місцями помінялися. Останній з роду скажених комісарів на етапі власноручно задушив свого тата і поїхав відбувати покарання в ту колонію, звідки живими на свободу не виходять. А тата, кажуть, закопали десь, мов те стерво, на краю цвинтаря під номером замість прізвища. Як говориться у нас у Великих Колодах, і собаки не загавкали, і пугач не пугикнув.