Вовкулаки не пройдуть

Електоральне свинство.

- А ви, Ельвіро, повинні завтра попрацювати з жінками.

- Цікаво, це як? Завдати сапу на плечі і піти з дівчатами буряки сапати?

- Відстали ви, шановна колего, від життя у свої прокуратурі.

- В якому розумінні?

- А в тому, що тут ніхто зараз із сапою на буряки не ходить.

- Що, вже сапок немає? Щось краще вигадали?

- Гірше. Буряків нема. Не садять.

- Чого раптом?

- Цукрозавод у Чорториї пам’ятаєте?

- А хто ж його не пам’ятає. Він у наших краях з одна тисяча вісімсот дев’яносто п’ятого року.

- Ви що, колего, були запрошені на відкриття?

- Я зараз комусь так натякну на мій вік, що натякалка відпаде! На заводському димарі рік викладено. Кольоровою цеглою.

- Так от - забудьте про завод.

- Згорів, чи що?

- Чи що… погорів! Збанкрутував. Його один… ну… немісцевий купив, вважайте, за безцінь. Дешевше металобрухту. Не для того, щоб цукор робити, а щоби перепродати. Але для цього треба було довести завод до банкрутства, а вже потім… якась там комбінація, я в цьому не дуже тямлю. Я більше по піару… До банкрутства він його довів. А комбінація не вийшла. Підприємству гаплик, а комбінатору - самі збитки.

- Слухайте, добре, що ви мені це розказали. А давайте-но ми це розкрутимо!

- Не розкрутимо. Бо знаєте, як прізвище того комбінатора?

- Скажіть.

Сказав. На вухо. Мадам зойкнула, а потім вголос виматюкалася. І додала:

- Шкода. А на конкурентів це скинути не можна?

- Не можна. Бо він на ту комбінацію у них гроші позичав. Стільки крику було! Збиралися навіть на лічильник ставити. А ви як думали - нащо йому недоторканність? Так ото ж…

- Все це добре, тобто, не дуже добре. А що ж мені з жіночим контингентом робити?

- Вам видніше. Одне скажу: шукайте до жіночого контингенту жіночі підходи.

Вранці агітаторка з групи „центристів” і завітала до мене з отими своїми підходами. Ступала вона по двору, наче пані з реклами, котра на мобільник ґелґотання придушеної гиндички записувала. Але посміхалася дуже навіть приязно.

- Хазяєчко! Дозвольте вас запитати. Ви згодні, що ми, жінки, маємо вести спільну лінію? - продекламувала вона, як по написаному.

Якщо ту спільну лінію я маю вести, наприклад, із Манькою і Ганькою - вибачайте, не згодна. І взагалі, поясніть мені спочатку, що то за спільна лінія, куди вона веде. А вже тоді я подумаю…

Я не встигла цього сказати, бо ззаду рипнули двері хліва. То, підваживши писком клямку, на волю вибрався Коханий.

Воно й раніше так бувало: вийде, розімнеться трохи на подвір’ї, нагуляє апетит, полякає сусідських собак і сам себе покладе, де взяв.

Свин потрюхикав до нас. Певно, зараз підставить мені карк, щоб почухала.

Але схоже на те, що сьогодні Коханому не там свербіло. Він підкрався до гості і тихенько рохнув.

- Сві-і-інка! - ахнула агітаторша. - ах, какая свінка большая!

Голубонько, де твої очі? У кнура “хазяйство”, як мої два кулаки, а вона його “свінкою” називає!

Але я й цього разу не встигла нічого сказати: Коханий ще раз рохнув і… тицьнув писком дамі під спідницю. Мадам звереснула, підскочила і знову звереснула, бо кнур повторив свій маневр. Наступні п’ять хвилин я лише крутила головою на всі боки, оскільки вгодована агітаторка бігала навколо мене, як молоденька, а за нею, позираючи млосним оком і інтимно підрохкуючи, дріботів Коханий. В останньому ривку мадам опинилася на верхівці груші і вже звідти закричала:

- Забєрітє вашего маньяка!

Коханий - все ж таки мужчина, хоч і свинячий. Варто мені було брязнути ополоником об казан із його харчем, як він одразу викинув з голови амурні зальоти і рвонув до корита.

Щоби зняти даму з груші, довелося кликати Павла і обох синів. Притягли драбину, намостили сіна і сяк-так умовили агітаторку перебратися з гілки на щабель. В її босоніжках на “шпильках” було не так просто це зробити, довелося їй там-таки на груші роззуватися. Тож спочатку на землю полетіла взуванка, а тоді з третього щабля й дама благополучно гупнулася на підстилку, а коли її обтрусили, завели до хати і відпоїли валер’янкою, зітхнула і ображено спитала:

- А пачєму он к вам нє пристайот?

- Бо він мене з дитинства рідною мамою вважає.

- Іздєваєтєсь? - дама, вочевидь, з переляку забула українську мову. А мо’ й не знала…

- Чисту правду кажу. Це з ним уперше.

- Розумієте, генетично свині найбільше наближені до людей. Певно, щось у вас таке є, що він оком накинув. - Павло, мабуть, хотів зробити жінці комплімент, але…

- Я на вас у суд подам! - заверещала вона, остаточно оговтавшись.

- Подавайте. Тільки на кого? Я до вас під спідницю не ліз. Моя дружина теж. Хто - Коханий? От на нього й подавайте. І повісточку хай на нього виписують, бо у нас із Марією на такі дурниці часу немає. Ми, дорогенька, на відміну від вас, діло робимо. Тому - йдіть, звідки прийшли, поки я не покликав…

- Міліцію?

- Краще - журналістів!

Мадам зрозуміла, що коли в газетах з’явиться публікація “Кнур закохався в агітаторку”, її не візьме на кпини хіба що сліпо-глухо-німий, стулила писок і рвонула з нашого обійстя, на ходу обтрушуючи залишки сіна зі спідниці.

Невдовзі з’ясувалося, що невдалий похід агітаторші на наше фермерське обійстя - то не випадковість, а частина, як пояснили самі заїжджі, “сценарію передвиборної роботи з авторитетними людьми округу”. Ти диви! Отак живеш собі, свиням дерть запарюєш, дітям штани латаєш, із податковою дружиш, а не знаєш, що тебе в самому Києві вже в авторитети записали. Спасибі, що не в кримінальні.

Тим часом на тому кутку села, де жили Павлові батьки, розгорілася справжня баталія. Без усякої підробки. Бо ж команда “лівих” вирішила розпочати укладання списків на підтримку свого кандидата саме зі свекра, як учителя. Себто, людини все ще поважаної у віддалених сільських округах. Але теорія - то одне, а практика у наших Великих Колодах - то зовсім інше. Мій загалом чемний свекор, педагог зі стажем, люблячий батько і дідусь раптом не просто вигнав за ворота збирачів підписів, а й заходився відв’язувати Бровка. Ґвалт здійнявся на весь куток. На щастя, ми з Павлом якраз ішли тією вулицею у своїх справах і об’явилися на полі бою дуже вчасно. Надбігли на галас, відтіснили “червоних” якомога далі від обійстя і кинулися заспокоювати розлюченого свекра.

А було як? Підійшли до їхнього двору, тицьнули свекрусі під носа списки і попросили “віддати свій голос на підтримку їхнього кандидата”.

- Вибачайте, люди добрі, але хай мій голос при мені залишиться.

- Не віддасте? Добре, так і запишемо! - агітатор витяг іншого списка. - Це яка у нас вулиця, який номер?

Отут свекор і розбушувався так, що навіть свекруха, котра завжди мала над ним владу, цього разу забігла аж до річки, начебто перерахувати качок, і спостерігала звідти, як чоловік воює на подвір’ї.

- Я вам зараз запишу! Я вам ваші списки на ваших спинах пужалном випишу!

- Та чого ви, діду? Це ж нічого такого… ну що вам варто підписатися за нашого кандидата? Вас це ні до чого не зобов’язує!

- Знайшли дурних! Я собі вирока не підпишу!

- Тату, заспокойтесь, якого вирока? - це вже ми з Павлом.

- А того списка на підтримку, гадаєте, вони просто так складають?

- Та то ж згідно з законом. Так треба.

- Кому треба? Мені батько покійний розказував, що в тридцять третьому році теж зробили спочатку списка, хто за колгосп, а хто ні. Під протокол, а наші, придурки, ще й порозписувалися. А після того - активістам, їх тоді буксирниками звали, - нагани і заступи в руки і гаття трусити хліб у несвідомих одноосібників! А ще згодом тими ж заступами могили на вигоні копали - для померлих із голоду. Ну, а як у сорок першому німці прийшли, то ці ж “буксирники” їм одразу хліб-сіль на рушнику - і списочка. Тільки не того, де несвідомі одноосібники, а того, де колгоспний актив.

- Так що ж вони, тату, подуріли? Ви ж самі казали, що вони першими в колгосп кинулися.

- А то, доню, наволоч була завжди завбачлива. Для гепеу у них - один списочок, а для німців - інший. Ось у що вашим дідам демократія обійшлася!

- Тату, не треба так хвилюватися. То ж був демократичний централізм, себто, диктатура, а зараз у нас, яка не є, а справжня демократія.

- Павло, не вчи вченого. Тим більше - батька. Демократія, може, і справжня, тільки демократи ті ж самі. Познімай з них піджачки за тисячу доларів, одягни у френчі - можна обабіч товариша Сталіна у президії розсаджувати.

На відміну від свекра мене хвилювала набагато конкретніша проблема. Це ж тільки одна команда рипнулася підписи збирати. А що буде, коли припруться решта? Одне з двох - або мій свекор таки спустить на агітаторів Бровка, або у нього, не дай Боже, серце не витримає. Йому ж хвилюватися не можна.

Тож доки Павло заспокоював свого батька, я хутенько перебігла до брата-Шерифа з однією, як мені здалося, слушною думкою.

Проте, Олексій був не сам. Отой слідчий із центру, котрий сказав “гоп”, не подивившись, у що вскочив, сидів у нього в офісі, втомлений, розслаблений і десь навіть нещасний.

- Марію ви пам’ятаєте, - сказав Шериф, - при ній все можна. Вона у нас ця…

Але тут я його перебила:

- Отепер, братику, я за комуністів проголосую!

Братиком трусонуло. І то добре.

- Ти чого?

- Бо при них горілку в сільпо тільки до сьомої вечора продавали.

Почервоніли обидва.

- Так це ж ми, сестричко, розумієш, тут, у порядку оперативно-слідчої роботи, версії проробляємо.

- Бачу-бачу, он дві версії вже пророблені за сейфом стоять. До самісінького денця проробили.

- Ти б замість глузувати, та щось підказала б розумне. От як нам того гаспида віднайти? Які чорти його вкрали? А головне - кому він треба?

- Зараз - точно нікому. А може то він за свої старі паскудства розплачується? Як там в усіх детективах радять? Для початку покопатися в минулому постраждалого. От яке у нього минуле?

Тут уже відгукнувся слідчий із центру:

- Та яке у цієї публіки минуле? Підозріле. Повне зібрання статей Кримінального кодексу України. Від шлюбного афоризму до крадіжки шпал на перегоні “Бердичів-Козятин”.

- То чого ж ви тут сидите і вухами ляпаєте? Беріть цих лебедиків і тягніть до суду під відповідну статтю.

- А тому сидимо, що собі дорожче. Ви ж знаєте, як воно у нас: колись за комуністів курей у колгоспі крав, а зараз - борець із режимом, народний обранець. Або ще веселіше: сидів за спекуляцію дефіцитним лінолеумом, а тепер - лєпший друг у Самого… разом на води їздять.

Я кинулася дурненькою:

- З ким їздить?

- А з отим!

І показав самими лише очима на офіційний портрет, що висів на стінці над Шерифовим столом.

- Ну, це вже…

- Так ото ж, кажу. Я колись притяг одного такого, як ви кажете, лебедика за перевищення швидкості. Мчав по селу на сто сорок! Мало того - вискочив на стрічну і протаранив корову. Уявляєте - скотинка через заднє скло вилетіла!

- А він сам?

- А що йому, бугаю, станеться? Рогом вухо порвало, та й усе.

- І що далі?

- Далі з’ясувалося, що цей Шумахер ходить у помічниках мало не у самого спікера. Понабігло начальства!… Йому “пардон на разі” і під білі рученьки з капезе вивели, а мене - в оборот!

- А якби він не корову, а людей позбивав?

- Ой, Маріє, ви наче вчора на світ народилися! Було б те ж саме! Мені ще пощастило, бо доки у відділі внутрішніх розслідувань, вибачайте, дупу мантачили, отой помічник партійну касу обікрав. Інакше ходив би я зараз у вашого родича в заступниках, та ще й на ставці прибиральниці. Тож тут не те що вип’єш, уп’єшся до непотребства.

- Вам, мужикам, аби привід. А я, між іншим, у справі. Агітатори пішли по селу зі списками на підтримку своїх коханих.

- То й що? Нормальна процедура. Згідно з законом. Нема списків - нема тебе в бюлетені. Хоч ти гопки скачи, хоч плач.

- Братику, плакати будемо ми з Павлом. І ти теж, як наш родич. Павлів тато через тих клятих списків так перехвилювався, думали - все! Інфаркт! Каже: сьогодні це виборчі списки, а завтра - розстрільні. Тридцять третій рік згадав, коли хліб трусили теж по спискам, одноосібників. То може в місті все це позабувалось, а у наших пам’ять довга.

- Що ти пропонуєш?

- Запроси всіх старших агітаторів до себе, скажи приблизно таке: списочки ви собі десь у іншому місці заповните, а у нас народ полохати не варто.

- Заборонити? Так я ж не маю такого права!

- Він не має такого права, - підтвердив слідчий із центру.

- А хто сказав, що він заборонить? Дружня порада. Мовляв, народ у нас несвідомий, боязливий, ще з переляку взагалі на вибори не прийде. А мо’ й за вила візьметься.

І тут отого, з центру, раптом пробило на правду.

- А я взагалі не розумію, на якого ікса ці придурки влаштовують комедь зі списками? Їм же в районі прямо з паспортного столу видали на руки всі дані. Тільки проставляй і розписуйся. Що вони тут у тебе пили, що їх на чесні вибори потягло?

- Та фельдшер дегустацію влаштовував. Настоянки на лікарських травах, народні рецепти.

- Треба ознайомитися. І взагалі, лейтенант, ти хочеш бути майором?

- Дуже!

- Тоді запам’ятай: від старших товаришів можна приховати все: справжню статистику і навіть нерозкриті злочини. Тільки не випивку! Особливо ту, котра за народними рецептами.

Братик благально глянув на мене. Ну що тут поробиш?

- Добре, - кажу, - виділю вам пляшечку мікстури з особистих запасів. Але тільки після того, як ви агітаторів щодо їхніх списків укоськаєте. І приберіть палітурки від ваших “версій”. Бо ще хтось побачить і вашому начальству накапає.

Тої ночі якраз поросилася свинка Федора, і ми з Павлом добряче нахвилювалися. Але все обійшлося. І на ранок льошка принесла нам цілу команду жвавеньких поросяток. Усі до одного - викапаний тато їхній у дитинстві. І знову тринадцять! Коханий, ну треба ж совість мати! Де я зараз прийомну маму знайду, якщо у решти свиноматок теж повний комплект?

Поки прийняли весь гурт, поки пообмивали, поки зубастеньким кливаки поскусювали - то вже й сонце встало. Вже й решта нашої живності заголосила свою улюблену пісню, як зараз кажуть, хіт: “Їсти дай!”.

Тож ми з чоловіком швиденько всіх попорали, дітей розбудили, дали їм вказівку готувати сніданок, а потім, коли всі поїли, вигнали дітвору погуляти на вулицю, а самі прилягли перекуняти бодай годинку-другу.

Перекуняти не вийшло. Бо хвилин через…надцять наші хлопчики влетіли в хату з криками:

- Мамо, тату, скоріше, скоріше!

Павла аж підкинуло:

- Де горить?

- Не горить! Дядько Самуїл пікетує! Коло сільради.

- Що робить? - не збагнули ми спросоння.

- Стоїть із плакатом, - пояснив старшенький, - написано по-українському, але слова такі, що ми не знаємо.

- Щось там про бабу Ксену, - уточнив молодший. - І ще він зірку на груди вчепив. Таку, шестикутну.

Сну - як не було. Річ у тім, що євреї у нашому селі не водились, як казали старі люди, навіть до революції. Чомусь не викликали Великі Колоди у них ніякого інтересу. В райцентрі, щоправда, жили. І навіть мали свою синагогу. Але давно вже повиїжджали: хто в Америку, хто до німців, а хто до Ізраїлю.

Тому з’явитися в нашому селі єврей міг або з великої любові, або з великого непорозуміння. В цьому випадку було і те, і друге.

Почалося з того, що одну нашу відмінницю послали колгоспним коштом учитися в області. І там на неї накинув оком такий собі хлопчина на ім’я Семен. Отож, любов не забарилася, одного прекрасного дня він прийшов із оберемком квітів просити її руки, але почав своє освідчення досить оригінально:

- Ми, євреї, маємо триматися один одного…

- Сам ти єврей! - розреготалася кохана. - А я українка з діда-прадіда.

- Не може бути! Поглянь на своє обличчя - то ж єврейське обличчя!

Поглянула. У дзеркало. Що сказати? Кучеряве волосся, таке руденьке, що всі подружки заздрять - мамине. Великі очі й повні губи - татові. А все разом - хто його зна, може й схоже…

Показала женихові фотографію батьків. Він трохи посумнішав. Але тільки трохи.

- А чого ти сказав: ми, євреї? Хіба ти - єврей?

- Найсправжнісінький.

- Нітрішки не схожий.

Отже, кажу ж, велике непорозуміння вийшло. Але було вже пізно - любов є любов. І коли дівчина повернулася після науки до рідного колгоспу, то не з порожніми руками: окрім диплому поставила перед ясні очі батьків і майбутнього зятя. Чесно попередила про його національність, щоб потім ніяких питань не виникало.

Тато почухав потилицю:

- Ну, нічого, з них теж люди бувають…

А мама, після того, як Семен полагодив їй телевізор, пралку, світло в коморі, а також ще цілу купу всілякого несправного домашнього начиння, обізнаність виявила:

- Ще й які люди! Ейнштейн, наприклад.

Зять виявився не Ейнштейном, а Фірінштейном. І не Семеном, а Самуїлом. Отут уже теща зятя вичитала:

- Семенів у нас у селі своїх троє. Що це виходить: я тебе кликатиму, а вони відгукуватимуться? Чи ти соромишся того імені, яким тебе батьки назвали?

Отак і прописався у Великих Колодах Самуїл Фірінштейн, на всі руки майстер, тиха, поступлива людина. Ремонтував телевізори і взагалі все, що треба було ремонтувати, допоміг Павлові змонтувати нашу домашню механізацію. І начебто завжди все було гаразд. Так у чому ж справа?

Самуїл і справді стояв навпроти сільради, причепивши на груди клапоть білої матерії з намальованою “зіркою Давида”. Я таке бачила тільки в кіно про список Шиндлера. В руках наш єдиний на все село єврей тримав плакат із написом: “Ксенофобії та антисемітизму - ні!”

Народ набігав з усіх боків, оскільки такої форми волевиявлення, як пікет, наше село не знало, навіть коли ділили земельні паї. Кожному було цікаво глянути: що ж то воно таке? Тим паче, що пікетував сумирний Самуїл, котрий не те що когось із сусідів - муху боявся образити. А тут - одразу! Пікет!! Як він сам казав, коли його випадково струмом било, “азохен вей”!!!

Краєм ока я помітила, що неподалік з безневинним виглядом походжає котрийсь із агітаторів, зиркаючи, одначе, раз-по-раз в бік натовпу. Помітила - і забула. До пори, до часу. Бо Самуїл уже вступив у дискусію з моїм Павлом.

- Самуїле, що таке антисемітизм, я знаю. А що ти маєш проти баби Ксени?

Пікетник ображено засопів і демонстративно перейшов на “ви”:

- От ви, Павле, і ваша Марія - культурні люди. Маєте мобільник…

І цьому дзвонити приспічило. Дався ж їм наш мобільник!

- То я й кажу: маєте мобільник, вищу освіту, свиней розводите, а не знаєте, що таке ксенофобія.

- І що?

- Те ж саме, що й антисемітизм. Супроти євреїв, значить.

Тут уже я приєдналася.

- Самуїле, і хто ж це тебе так образив, що ти своїм плакатом горобців лякаєш?

- Антисеміти.

- Де ти їх бачив? Хто, де, коли? Скажи - ми їм бубна дамо!

- Не дасте. Бо це ви всі.

Опа! Мало того, що ми капіталісти, куркулі по-вуличному, так ми ще й антисеміти. Приїхали. А Самуїл вів далі:

- Мою національну гідність ображаєте.

Тут уже вперед Шериф пропхався. Побачив зі свого вікна збіговисько перед сільрадою і примчав:

- Самуїле, хвилиночку! Як вас хтось образив, то прошу до офісу. Спишемо заяву, протокол, проведемо роботу, як треба буде - то й притягнемо… це ж не жарти. Мало нам виборів, так ще й антисемітизм…

- На себе пишіть! І роботу з собою проводьте! І себе притягайте! Бо ви, лейтенанте, щоб знали, у нас на селі антисеміт номер один!

Востаннє такий вираз обличчя був у мого родича в п’ятому класі, коли він сів на кнопку, підкладену дівчинкою, в яку він був закоханий. На тому перша любов трагічно обірвалася, та так різко, що хлопець і досі нежонатий ходить.

Цього разу Олексій оговтався швидше, але не зовсім. Бо ляпнув:

- Самуїле, перехрестіться! Який з мене антисеміт?

- От-от-от! Самі хрестіться, а мене не примушуйте.

- Вони не хрестяться, - шепнула я на вухо братові.

- Юдеї не хрестяться! - продублював мене Самуїл. - Люди, бачите? Сьогодні він уже мої релігійні переконання зобижає. А завтра накаже, щоб я без “мугендовіда” на вулицю не виходив - як у окупацію!

Плакат в руках у Самуїла задрижав разом із ним - чи то від образи, чи то від обурення. Мій братик з досади аж об поли вдарив:

- Ну, по-перше, у нас не окупація, а незалежна Україна.

- То для вас вона незалежна. А для мене? Татари - й ті мають автономію, а євреям - дулю з маком? Котись, мовляв, Самуїле, у свій Ізраїль? Чемайдан-вокзал-Тель-Авів?

Натхненна Самуїлова промова справила враження. Дехто з бабусь почав шморгати носом і витирати краєм хусточки сльози, промовляючи:

- Це ж тра! Довели бідолаху! Куди йому тепер?

Шериф зрозумів, що ще трохи - і Гітлером зватимуть не Петю, а його, офіційного представника влади, між іншим. От уже порадіють і “ліві”, і “праві”! Тому він ще раз викашлявся і взяв Самуїла під лікоть:

- Як маєте щось до мене особисто, то пишіть скаргу моєму начальству. Воно дасть раду. Ще якісь факти антисемітизму навести можете?

- Скільки завгодно! От що ви, лейтенант, вчора Васі Дизелю сказали, коли він колесо рихтував до вашої машини? “Васю, твоє “щас”, як жидівське “зараз”.

- Ну, сказав! Але спересердя. Вася хлопець хороший, але ж гальмує! Все “щас” та “щас”, а мені їхати треба. Агітатора шукати, хай йому!

- І що, обов’язково знадобилося жидів поминати? У вас агітатор зник, а ви про мою націю? Що, знову євреї винні?

- Так то ж приказка така.

- А у вас, українців, хіба інших приказок нема? Тільки про жидів?

Мій Шериф розгубився і навіть почервонів. У натовпі загигикали, баби перестали плакати. Довелося рятувати репутацію родича.

- Самуїле, дорогенький, лейтенант більше не буде ображати вашу національну гідність. Він казатиме Васі: “Васю, мені твоє “щас”, як серпом по яйцям”. Влаштовує?

- По яйцям влаштовує. Аби не по єврейським.

- Домовилися. Хто ще вас ображає?

- Всі!

- Ну, знов за рибу гроші. Як це - всі?

- А отак! Ви чого Петю Гітлером обізвали? Щоб над нашим Голокостом познущатися? Оце і є, щоб ви знали, ксенофобія. Сьогодні ви алкаша Петю Гітлером обізвали, а завтра для мене “Сільські вісті” передплатите?

- А що “Сільські вісті”? Ти їх читав? - озвався хтось із натовпу.

- Не читав! Бо мене попередили, що то - антисемітська газета!

- Ну-ну, цікаво, хто ж це тобі таке наспівав?

Самуїл зиркнув на агітатора, котрий уважно вивчав, як у синім-синім небі пташечка літає, і розгубився:

- Яка різниця - хто?… І взагалі, я вам не про те! Я про Петю! Чого це він у вас - Гітлер?

- А як нам було його обзивати за його капості? Сталіним чи Брежнєвим? А може - Дзержинським?

- Сталіним не можна. Бо він теж був проти євреїв. І Брежнєв туди ж. А Дзержинським можна.

- Ви б мене спитали, - подав голос Петя Гітлер. - Забули, чи що? У нас баба Ксена польської національності.

- Не польської національності, пся крев! - почувся розгніваний голос Ксени, котра теж пришкандибала на галас. - Ми, проше пана, єстем уродзоні! Крулєвськего роду! А ти, пшекльонта холєра, мені Дзержинським у очі не тикай! Він теж жидзєм був, жидзєм, жидзєм! Шляк би вас трафив!

- От бачите! - зрадів Самуїл, аж плакат перестав дрижати. - Мене ображають, публічно! І весь мій народ!

- Та хто тебе ображає! - перейшла баба Ксена на державну мову. - Щоб ти знав: у поляків і слова такого “євреї” немає. Жидзі - і все!

- Ну добре, не буде Петя ані Гітлером, ані Дзержинським. А ким він буде? Петю, а справді, як твоє прізвище? Бо все - Гітлер, Гітлер…

Петя раптом густо почервонів і щось пробурмотів.

- Що? Голосніше кажи, нічого не чути.

- Та Жидовоз моя фамілія, Жидовоз! Ну? Хто ще не чув? Краще вже звіть, як звали. Бо я теж собі щось на грудях намалюю і отут стоятиму, доки випити не дасте!

Всі зареготали, і навіть ображений у національних почуттях Самуїл теж. Аж тут агітатор почав подавати йому з-за наших спин якісь знаки. Горе-пікетник миттю виструнчився і голосно вигукнув:

- А ще - вимагаю, щоб мої релігійні почуття були задовільнені згідно з Конституцією!

- Синагогу тобі тут побудувати, чи що? - спробував пожартувати Шериф.

- Як ви, православні, тут собі церкву поставили, то я теж маю право на власну синагогу.

Цю проблему несподівано пригасив мій вчений свекор, котрий крім екзотичних матюків знав ще чимало цікавого:

- Самуїле, шановний, ви ж у нас єдиний юдей на все село.

- І єдиний теж має право молитися!

- Самуїле, я не про право, котре в Конституції. Я про те право, котре у вашому Талмуді. Служба в синагозі, на відміну від церкви, може розпочатися тільки тоді, коли в ній збереться не менше десяти євреїв-мужчин. То що - поставити вам тут синагогу і ще дев’ять євреїв навколо вас оселити? Де ми їх візьмемо? В містечку - жодного, а з області хто до нас поїде?

Самуїл благально подивився на агітатора і раптом сказав:

- А коли почнеться єврейський погром, до кого мені бігти ховатися?

- Який погром, Самуїле? Ви що - з дуба впали?

- А он у них запитайте. Товариш агітатор мені сказав по секрету, що коли виберемо “правого”, то той поведе страшну боротьбу зі ксенофобією, особливо з антисемітизмом, та так, що саджатимуть навіть за слово “жид”. А що? Таке вже було, десь у двадцятих роках, одразу після революції. То я собі подумав: не знаю, чи дорветься до влади той “правий”, а що на мені вся ця боротьба окошиться - сто відсотків! Хтось щось скаже, його посадять, а винен буду я? Та он уже зараз Петя Гітлер чмихає, як мене побачить. І дулі в кишенях крутить.

- Брехня! Рученьки - ось вони! - заволав Петя Гітлер, показуючи всім розчепірені пальці.

- І потім, мені здається, репресії вже почалися. Де отой агітатор? Зник? Розказуйте казочки. Його антисеміти вбили. А труп вивезли аж у Білорусію!

- Звідки у вас такі дані? І потім, за паспортом Микола Кульок - українець.

- Де ви зустрічали українця з таким прізвищем? Ваші, щоб ви знали, ніколи товар у кульки не пакували. Тільки євреї! Вже! Почалося! Як не поможе тут, так я завтра до самого Києва поїду з оцим от. І до речі, нехай ваші “праві” не сподіваються, що я буду голосувати за їхнього кандидата, хай би він навіть зробив обрізання і ходив до синагоги!

І тут кучерявенький агітатор облишив удавати стороннього спостерігача і кинувся на захист свого хазяїна:

- Не ображайте нашого кандидата! Він для таких, як ви, у Верховній Раді і днює, і ночує! Не те, що деякі, котрі з Канар не вилазять!

- Розкажіть свої казочки козам на вигоні, - опонував мій вчений свекор. - Днює він і ночує! Зараз! Американський посол у нашій Верховній Раді частіше буває, ніж ваш кандидат, трясця його матері! От чого він сам до нас не їде, а тільки дурнів поприсилав?

- Бо либонь ще дурніший! - висловив хтось припущення.

- От ви тут посваритеся, поб’єтеся, - сумно озвався Самуїл, - а винними знову будуть євреї. Як у тридцять третьому році.

- Якому? Коли був Голодомор?

- Ні, коли Христа розіп’яли!

- Ну, знаєш! І пам’ять же у тебе!

- Не скаржусь! - огризнулася “жертва антисемітизму”.

- Чекайте, чекайте! - це мій свекор. - Щось тут не стикується. Школяреві ясно, що від такої агітації буде негативний результат: проти одного вашого, Самуїле, голосу в плюсі кілька десятків наших у мінусі. Бо кому сподобається обіцянка повернути нас у двадцяті роки?… “Праві”, ви сказали? Але ж отой агітатор, що вам це розказав - від “центристів”!

- Опаньки! - це вже Шериф не втримався. - Громадянин “центрист” пройде зараз зі мною складати протокола про порушення виборчого законодавства і спробу розпалення міжнаціональної ворожнечі. Стаття сто шістдесят перша. До п’яти років, як з гармати! А ви, громадянине Фірінштейн, підете за свідка.

- Не піду я нікуди! - вперся Самуїл.

- А, не підете? Тоді я вас відведу: за несанкціоноване пікетування. Ви в сільраду заявку подавали? Час і місце проведення узгодили? Ні! Отож, не рипайтеся і слухайте, що вам люди кажуть.

У цей час до Самуїла пробився його молодшенький, посмикав за штани і коли той нахилився до дитини, малий начебто на вухо, а насправді - на все село забасив:

- Татку, чуєш, татку, а бабця казала, що жидами не всіх євреїв обзивають, а тільки вредних. А ти ж не вредний… Татку, ходімо додому, увімкни мені футбол по телевізору.

- Ти що, будеш футбол дивитися?

- Ні, футбол подивишся ти. А я шкоду зробив - розбив маминого бутля. То вона, якщо ти будеш дивитися футбол, гніватиметься не на мене, а на тебе.

- Ну от, - розсміявся Шериф, - маємо жертву домашнього антисемітизму. Самуїле! Марш додому, до жінки, залагодь халепу з бутлем, а потім - до мене в хату на протокол. А ви, громадянине Жидовоз… Петро! Чуєш: до тебе звертаюсь! Зав’язуй із п’янкою і міняй прізвище.

На цьому перший в історії села міжетнічний конфлікт було залагоджено. Щоправда, той нарваний “правий” ломився в офіс до Шерифа з криком: “Де цей провокатор? Я зараз із нього самого обрізаного зроблю! Кривими ножицями!”

А ще більший галас здійнявся в “піонерському таборі”, коли вирахували, що провокатор - не “лівий”, не “правий” і не “центрист”, а взагалі - від однієї, як вони себе називали, автономістської партії, агітатори якої до нашого села ще не дібрались, але встигли упхати до лав опонентів свого “засланого козачка”. У нього знайшли пачки листівок усіх трьох фракцій і багато тюбиків з клеєм “Момент”. Агент „автономістів” мав завдання клеїти ці листівки намертво на машинах, на вікнах і на вітрині генделика. Щоби викликати у людей, котрим чи не зубами доведеться віддирати наклеєне, негативне ставлення до кандидатів десь на рівні підсвідомості. Але до цієї диверсії не дійшло. Агент тільки глянув на Зятя в момент, коли той величезним ножем різав м’ясо на шашлик - і чомусь у його мізках, теж, певно, десь на рівні підсвідомості з’явилося гостре небажання заклеювати вітрину генделика.

Отож, підступну натуру “засланого козачка” розшифрували, і тепер уже бити його хотіли всі.

Але якось обійшлося. Та про всяк випадок Шериф подзвонив батюшці, котрий у нас на три села, і просто таки зобов’язав його підготувати до неділі казання про те, що “немає ні елліна, ні іудея…”

Святий отець, щоправда, вперся:

- Я служу в церкві, а не, прости, Господи, на телебаченні. У нас проповіді виголошуються не коли комусь захочеться, а коли треба за церковними приписами.

Але братик мій теж не в тім’я битий:

- Якщо треба, то навіть не в церкві, а на майдані проголосите, отче. Щоб і нехрещені, і неправославні послухали.

Зрештою порозумілися. Тільки батюшка таки вщипнув Олексія:

- А як і ваш чеченець зажадає мечеть для нього відкрити, то ви вже мене заздалегідь попередьте.

- Це ви про Зятя? То нема чого попереджувати. Бо він у нас якраз не чеченець і, до речі, православний. А що до церкви не ходить - так просто нема коли. Зате на храм офірує - ви не знали?

А горе-агітатор, чекаючи на машину з області, котра мала депортувати його за межі округу, вчив мене з Шерифом тонкощам передвиборних, як він сказав, технологій:

- У вас тут не село, а край неляканих… виборців. Подумаєш - пустив одну-єдину піарівську заготовку…

- Що-що?

- Ну, плітку по-вашому. І ледь не кастрували! І хто? Якби ж несвідомий електорат, а то ж такий, як я, піарщик! Можна подумати!… Можна подумати, що вони там у їхній партії ніколи в чужих трусах додому не верталися.

- Жіночих? - жахнулася я.

- А то вже як повезе, - пояснив “автономіст”, - Та я не це мав на увазі. Наприклад, як ви гадаєте - от хто двійників придумав?

- Та либонь ніхто, а природа. Або артисти, якщо ви Вірку Сердючку на увазі маєте.

- Ой, знову ви зі своєю сільською безпосередністю. Я не про тих близняток, що від тата з мамою, а про котрих у бюлетенях. От приміром, пхаєте ви свого кандидата у Старокозолупівському окрузі.

- Що, є такий?

- Я сказав - приміром. Не перебивайте, будь ласка. Краще налийте чого-небудь, бо у мене після вашої гостинності труби горять.

- Молочка?

- Можна й молочка, тільки з-під скаженої корівки.

- Такого не тримаємо. Ви, шановний, у капезе сидите, а не “У зятя”.

- Що, взагалі гнати перестали? Ганьба!

- Прошу не висловлюватися. Краще розказуйте далі про своїх двійняток із Козолупова.

- Добре. Так от - в оцьому самому окрузі основний конкурент вашого кандидата має прізвище, скажімо, вибачайте, Бзденко. Та ще й на додачу - Сигизмунд Калістратович. Скажіть, можна знайти йому повного тезку?

- Складно, - погодилися ми з братом.

- Але можливо! Особливо, якщо добре захотіти і заплатити. Україна велика, десь та й бігає ще один Сигизмунд Калістратович Бзденко. А далі вже справа техніки: домовляєтеся з ним і реєструєте у вашому старокозолупівському окрузі, увага! - як незалежного кандидата. До нашого він офіційно не має ніякого відношення! Виключно унікальний збіг обставин, що два Сигизмунди Калістратовичі захтіли балотуватися саме у вашому окрузі. Головне - щоб у народу, котрий збирався за справжнього Бзденка голосувати, замакітрилося в голові і він у бюлетені поставив хреста не там, де треба, а навпроти двійника. Ну, воно, звичайно, масового затемнення свідомості не відбудеться, але в нашій справі часом і два голоси важать.

- Ну, а якщо ви отого Бзденка номер два не віднайдете? Або віднайдете, а він ні за які гроші не захоче гратись у вашу дурню? Що тоді?

- Ох, лейтенанте, лейтенанте! А ще в МВС служите! Що тоді… Берете якого-небудь Зорія Октябровича Мандюка і через паспортний відділ, за помірну, звичайно, плату швиденько робите з нього вашого Сигизмунда Калістратовича Бзденка, чи хто вам на той момент потрібен. І вам пожиток, і людині радість.

- Та ви що?

- Та ото! На минулих виборах одна така Анка-кулеметниця поміняла прізвище на… Моніка Левінські! Слухайте, наш головний піарщик од заздрості ледь у вікно не вискочив! Це ж треба! Такий хід, такий хід!

- І що, допомогло?

- ЦеВеКа не зареєстрував. Консервативний народ, ніякого польоту фантазії. А з оцим вашим, котрий зник, я вам скажу, непогано придумано.

- Тю на вас! - обурилась я. - може, людини вже на світі немає, а ви: непогано придумано.

- Та живий він, куди дінеться! Пом’яніть моє слово: це його свої ж десь прикопали… тьху, в переносному розумінні слова, в переносному! А потім, коли всі вже втомляться шукати, він з’явиться в самих лише порваних трусах і галстуку і розповість казочку, що його викрали конкуренти і весь час тримали без води та їжі у підвалі дачі їхнього лідера. І то не важливо, що у лідера немає не тільки підвалу на дачі, а й власної дачі. І взагалі, він навіть не у приватизованій квартирі живе, а в казенній. Від Верховної Ради. Все одно, хтось та й повірить. І не проголосує.

- Вас послухати, так для українців найголовніше в житті не сіяти, не орати, а - проголосувати.

- А як же інакше?!

Той день надовго нам запам’ятався. Вночі не спали, в обід гасили міжетнічний конфлікт, а надвечір…

Тільки сіли до столу, а з вулиці - крик, вереск, гармидер, як у курнику, коли туди тхір залізе.

Павло подивився у вікно і сказав:

- О, „праві” свого б’ють!

Я й собі зиркнула через чоловікове плече:

- Де? А-а-а… Ти, дорогий мій, відстав від життя. Цей з учорашнього дня вже не „правий”, а навпаки. Казали бабці на лавці, а їм - Софа, а тій Галя переповідала, що чув її Джигіт… А він що тут робить?

Так, нічого схожого в жодному мексиканському серіалі не побачиш! Цілий натовп суне до Шерифової хатки, агітатори аж четверо тримають за руки свого конкурента, решта кулаками розмахують, щоправда, ще не б’ють, а тільки галасують. А попереду йде Зять із полумиском і раз-по-раз тиче тим, що у полумиску, затриманому під носа.

- Кидай усе, Павле, і бігом до Шерифа! Бо чого доброго, і його поб’ють за компанію.

Встигли! Вскочили до братового кабінету з чорного ходу за мить до того, як розлючений натовп увірвався з головного.

- Арештовуй його! - проголосив Зять із порога. - Він убивця! Він не просто убивця - він маніяк!

Народ за спиною Зятя зашумів, підтакуючи. Схоже було на те, що справа серйозна, ще трохи - і самосуд учинять.

Шериф почекав, коли всі стихнуть, а тоді спитав:

- Докази?

- Ось вони, докази! - грюкнув по столу полумиском Зять. - Ти бачиш, що це?

- Схоже на плов…

- Схоже? Це був найкращий плов, який тільки готують на Кавказі! Спеціально баранину замовив, розумієш? Я того баранчика цілим на рожні засмажив, так? Я його потім на шматочки порізав, так?

- Ну, так…

- Я дно в казані виклав тоненькими шматочками картопельки, так? Я полив його топленим коров’ячим маслом, так?

- Джигіте, садюга, коротше! У мене вже слинка котиться! Ми ж через вас не довечеряли.

- Я садюга? Я над цим пловом, як над дитиною рідною дрижав! Я виклав на картоплю приварений рис, потім м’ясо, потім знову рис, так? А потім іще маслечка, маслечка…

- У-у-у… а моркви?

- Морква - то в узбецькому плові, у грузинський її не кладуть, то й я не клав. Зате потім кришкою накрив, вологим рушничком затулив і тримав сорок хвилин на слабенькому вогнику.

- Джигіте…

- Все було просто прекрасно… А він його вбив!

- Кого?

- Плов! Я сам бачив: він туди щось підсипав! Цілий казан плову загинув!

Люди зашуміли:

- Це він усіх потруїти хотів! В капезе його!…

- Я не хотів… - лепетав затриманий. Але його ніхто не чув.

- Убивця! Убивця! Тримайте його, я йому зараз!…

- Цить! - гарикнув Шериф. - Ми що з вами - на Дикому Заході? Ану, кажіть по порядку.

А по порядку з’ясувалося ось що. Коли Зять чаклував над своїм найкращим на Кавказі пловом, до нього на кухню бочком-бочком протиснувся оцей самий „маніяк”. І почав заговорювати зуби.

Наївний! Ревнивому Зятеві чомусь здалося, що агітатор не до нього, а до Галі підкочується. Тому слідкував за кожним гостевим поглядом і порухом. Тож як не намагався той непомітно підняти кришку і щось кинути до казана з пловом, одразу був прилапаний на гарячому. На жаль, порошок у плові розчинився миттю.

- Я знаю - він усіх потруїти хотів! Усіх, крім своїх. То ж то я його приятелеві кажу: сідайте, зараз плов достигне. А він: ні, дякую, я на дієті. Яка дієта, слухай? Вчора сам цілу смажену курку ум’яв - це дієта?

Шериф підтяг пояс із кобурою і звернувся до затриманого:

- Сподіваюся, ви розумієте серйозність вашого становища?

- Я нікого не збирався вбивати, клянусь честю!

- Нема у тебе честі! - загорлав хтось із натовпу. - Ти за рік уже у всіх фракціях відмітився! А тепер що? Я тобі скажу, що: дострибався ти, голубе, дострибався! Кримінал - він і у Великих Колодах кримінал. А недоторканності у тебе немає, а твій шеф своєю не поділиться.

- Пане владо, дозвольте, я сяду і пояснення напишу, тільки без свідків. Хай усі вийдуть…

- Всі не вийдуть, - категорично відмовив Шериф, піймавши мій погляд. - Поняті мають бути. Ось, будь ласка, наші люди залишаться, а решта - прошу за двері.

- Ні! - обурився Зять. - Я постраждалий - я теж залишусь!

- Добре, добре. А решта - вийдіть. Дайте трохи тиші.

Коли двері зачинили, затриманий посміливішав:

- Ви спершу аналіз зробіть, а потім звинувачуйте. Ніякої отрути в плові немає.

- Аналіз? - мало не заревів від обурення Зять. - Зараз буде тобі аналіз!

Він з розмаху виставив перед затриманим полумисок і тицьнув йому до рук ложку:

- Їж!

- Не буду!

- А, не будеш? Значить, плов отруєний.

- Та ні, не отруєний. Там навіть не пурген…

- До чого тут пурген? Ти мені до плову отруту всипав! Їж, бо зар-р-ежу!

- Знаєте, - порадила я, - якщо це справді не загрожує людському життю, то краще їжте. Бо інакше він не заспокоїться. Самі розумієте, людина східна, кров гаряча…

„Маніяк” зітхнув, узяв ложку і поцікавився у Шерифа:

- Туалет тут далеко?

- Он ті двері…

Їв він, можна сказати, з апетитом. Люди за дверима погомоніли-погомоніли, двоє-троє навіть зазирнули знадвору у вікно, впевнилися, що ніяких звірств не відбувається - і потихеньку розбрелися. А „маніяк” доїв плов, поставив полумисок, зітхнув, подумав трохи і сказав:

- Ну, раз мені однаково тут сидіти треба, то слухайте і записуйте моє щиросердне визнання. Розумієте, я в першому житті - фармацевт, правда, недовчений. А політикою став займатися, бо жити ж якось треба. Так ото, ситуація, яка склалася на сьогодні в селі, страшенно дратує „лівих”. Кажуть: крутяться конкуренти під ногами, працювати заважають… от я й запропонував свої послуги.

- Ну-ну, докладніше, будь ласка.

- Та що тут докладніше? Я у своїй справі трохи тямлю. От і приготував такий препарат, без смаку і запаху, але від нього пронесе - як те гусеня. Ніякої шкоди для здоров’я, самий лише „художній свист”. Прорахував, скільки потрібно на казан, попередив „лівих”, щоб вони… Ой!

Решту пояснення він диктував уже з-за дверей туалету.

- Попередив, щоби плову не їли. Розрахунок був простий - якщо на всіх „швидка Настя” нападе, здіймемо паніку, що це епідемія, якась кишкова інфекція, викличемо з району „швидку” - і всіх, хто… Ой! Вибачайте… Ой, мамо, як же недобре… Ще раз вибачте…

- І всіх, на кого підозра, ізолюють на чотири тижні! Гарно придумано, нічого не скажеш! Певно, добре вам за це заплатити мали?

Стогін з-за дверей туалету свідчив, що таки чимало. Але, але, але… Замість грошей - самий лише „художній свист”.

Якщо хтось сподівався, що ліміт пригод на той день уже вичерпався, він глибоко помилявся. Вечеря теж не обійшлася без несподіванки. Горе-агітатор, якого аж від вітру хилитало, відірвався нарешті від фаянсового „трону”, приповз до Зятя, опустився на стілець за столиком своєї команди і попросив міцного-міцного чаю без цукру. Його колега, котрий наминав густий, наваристий борщ, без будь-яких задніх думок співчутливо попитав:

- Що це ти сьогодні весь у національні кольори?

- Як то?

- Сам жовтий, а під очима - синці. Може, голодний? Борщику хочеш? Я замовлю!

- А-а-а…ой-й-й… ну-у-у… добре, давай! Хоча не знаю, в що це мені виллється.

- В унітаз!- єхидно кинув сусід-“центрист”. - Якщо добіжиш. Бо тут на все село один унітаз - у Шерифа.

- Слухай! - раптом гарячково зашепотів постраждалий агітатор колезі, - а якщо пообіцяти їм обладнати теплі туалети в кожній хаті?

- Пошлють. На унітаз і пошлють. Вони звикли до туалетів типу “сортир”. До речі, зверни увагу: генделик, можна сказати, європейського рівня, а відхожий заклад - будочка за рогом.

Принесли бабин Франін борщик, такий запашний, що на нього будь-який вегетаріанець спокусився б. Зі сметанкою, з часничком! Синьо-жовтий агітатор вхопив ложку, обережно сьорбнув кілька разів, а потім махнув рукою - і ну наминати! Десь за хвилину тарілка була порожня, ложка облизана, а сам “їдець” розімліло відкинувся на спинку стільця з виразом запитання до себе, рідненького: ну, що ти ще з’їси?

Може би й на печеню розігнався. Але живіт йому крутонуло так, що мало очі не повилазили. Бідолаха підскочив і рвонув у щойно підказаному напрямку.

- Ну, це до ранку, - махнув рукою “центрист”. - Нехай. То про що ми говорили?…

Але продовжити розмову йому не вдалося, бо з-за рогу, з отої самої будочки, котра “туалет типу сортир”, почулося дике ревіння:

- Паскуда! Ну ж я тебе впіймаю!

- Це він про кого? - спантеличено озирнувся “правий”.

- Вийде - пояснить.

Коли двері будочки нарешті розчинилися, з’ясувалося, що нічого нікому пояснювати не треба. Бо всі побачили, що нужник зсередини весь обклеєний портретами кандидата від “центристів”, прикрашеними на додачу його передвиборним гаслом: “Я завжди з вами!”

- Це хто ж таке зробив?

- Як то хто? Ми наймали Петра, котрого Гітлером дражнять.

- А, ну то подати сюди того Гітлера!

- А що таке? - виправдовувався Петя, доки його тягли, щоб поставити перед ясні очі старшого “центристів”. - Туди всі ходять! І де ж іще таку пресу читати, як не в нужнику?

З’ясувалося, що решта великоколодівських сортирів теж розцяцьковані цією наочною агітацією.

Але останню баночку на дьоготь за традицією підкинув конкурент з “правих”:

- Я би, колеги, на вашому місці, поцікавився, хто з ваших розповів Петі Гітлеру про юдейське коріння оцього, котрий на портреті?

Колеги жахнулися:

- Ви вважаєте?

- Переконаний. Ви про магію імені коли-небудь читали?… Так ото ж. Раз він Гітлер, то де йому ще чіпляти портрет замаскованого єврея?

- Щось ви наплутали з вашою магією. В сортирі мочать терористів. Та й то не у нас, а в Росії.

“Правий” замислився. А потім радісно вигукнув:

- Геніально! Невеличкий наліт невідомих терористів на мирне сільське населення з наступною ліквідацією їх силами прихильників нашої партії!

- Тіпун вам на язик, колего!

- А що? Щоправда, при цьому доведеться замочити пару агітаторів, для вірогідності.

- От з вас і почнемо!

- Допилися! - констатував з-за шинквасу Зять.

Не встигла я вранці свиней погодувати, як на порозі нашої ферми вродився Петя Гітлер, ще жалюгідніший, аніж завжди. Воно й зрозуміло - з однієї команди поперли за оту історію з обклеєними нужниками, в інші не беруть, бо спаскудив репутацію, а до виборів, щоби продати бюлетень і нарешті випити, ще далеко. Довелося, як казали у нас у школі на зборах, знову йти “дорогою слави батьків”, себто, жебрати на пляшку. Проте, Петя Гітлер не був би Гітлером, якби з’явився до мене з криком: Маріє, труби горять, рятуй! Ні, він почав здалеку:

- От шкода, Маріє, що серед наших кандидатів немає жодного злодюги.

- Тю на тебе! Досить з нас тих, що вже маємо.

- Не кажіть! Із них не тільки вред, а й польза буває. Для трудящих. От у дев’яносто четвертому, правда, не у нас, а в тому окрузі, що за Чорним лісом, прибився один такий, досі люди згадують. Він там у себе в Києві обікрав на трастах… вважайте усіх! Од бомжів до міністрів. А головне - люди йому самі гроші несли, в черзі давилися, благали, щоб узяв. Що то столиця! Культура! А у нас? Тьху! Помирати будеш - гривню не дадуть.

- Не плюйся, тут тобі свинарник, а не твоя хата. Зараз у мене все язиком вилижеш. А гривню я дам…

- Марія, ну яка ж ви свята женщина!

- Але тільки як помреш - на віночок. Раніше - зась! Живи довго, Петю.

Петро посопів-посопів і знову мені казочку про білого бичка завів:

- Ну, словом, накрав цей кандидат стільки, що зосталося йому - або на нари, або у Верховну Раду.

- А чого це він у нашу глушину приперся? Висувався б у Києві, там же його знають.

- То ж то й є, що знають. На всіх кутках чекали - з собаками. Бо в конторі сама тільки поламана табуретка залишилася. Все вивіз і продав. А у нас в області якраз радіо замовкло, пошта газети розвозити перестала, а по телику було саме кіно про вашу тезку. Ой, вибачаюся - там “просто Марія”, а ви у нас - не просто…

- Не підлизуйся.

- Так ото ж - приїхав цей до них - і весь округ цілий місяць не просихав. Я так думаю, що той злодій на пропой не тільки все крадене пустив, а й свого добавив. Дуже вже йому припекло з отою недоторканністю.

- Ой, Петю, не буде баба дівкою.

- Точно! Особливо, після п’яти абортів.

- Спеціаліст, не відволікайся! Що з твоїм злодієм далі було? Купив мандата?

- Не вийшло. Інший обскакав. Заплатив за колгоспи всі борги і всю яловичину з морозильників по базарній ціні скупив. Либонь, більше накрав. А у цього грошей тільки й лишилося, що на зарубіжний паспорт, на якісь острови посеред океану. Хоча, кажуть, він тепер там у них - в їхній верховній раді. Значить, не все пропив, щось і в заначці лишилося. То як, Маріє, щодо гуманітарної допомоги?

- А це не до мене. Це до Васі Дизеля йди, свого кореша колишнього. Нагадай йому, як ви у п’ятому класі до туалету для дівчаток “жабку” вкинули, щоб нас налякати, а звідти завучка вискочила зі спущеними рейтузами і вас аж до лісу гнала. Мо’, Василь сльозу зронить від спогадів про щасливе дитинство. І щось та й дасть.

- Ага, дасть. Дожене і ще раз дасть, а за рогом добавить. Скурвився кореш! Капіталістом став, чортів експлуататор!

- Петю, а ти його “Капіталом” Маркса, як ти кажеш, з-за рогу!…

Коли Петя Гітлер ну дуже хотів випити, у нього прорізалося своєрідне почуття гумору:

- Маріє, ви ж самі бачите, у кого зараз Вася вимахав! Чистісінько ваш Коханий, тільки в штанях! Який “Капітал”, який Маркс? Його трактором “Т- 500” давити треба! А ця машина на всі Колоди одна. І та у Василя…

- А хто ж вам усім винен? Коли колгосп розкуркулювали, то Вася собі трактора пригнав, а ти що? У голови з кабінету дві мішки порожніх пляшок виніс?

- Ну, так за пляшки ж тоді одразу гроші давали. А з трактором морока… То кажете, помочі од вас не буде?

- Не буде.

- А мо’, я гній вивезу?

- Вже вивезли. Та ще й заплатили.

Петя аж підскочив:

- Хто?

- Фермерка зі Старого Зозова. Вона для нових українців городину вирощує - щоби без капочки хімії. А у нас свині так харчуються, що гній у них, вважай, екологічно чистий продукт.

Від такої соціальної несправедливості бідний Петя ледь не розплакався:

- Це ж треба! Слухайте, Маріє, а може я до вашого родича наймусь, котрий Шериф? Пропажу разом шукати?

Я зареготала так, що весь свинячий гарем зірвався на ноги:

- Ой, доктор Ватсон знайшовся! У Великих Колодах!… Хоча стій! Ти ще не весь розум пропив. Слухай уважно: до Олексія ти, звичайно, підійди. Скажеш - я послала. Щоправда, грошей на таких, як ти, у нього немає. Бо у нас не Київ і навіть не область. Але як щось цікаве почуєш або побачиш, то він може натякнути агітаторам, аби ті вже зі своїх кишень щось кинули - за цінну інформацію.

Зраділий Петя Гітлер підскочив і вже намірявся бігти, але я його гальмонула:

- Тільки затям: коли хочеш помагати, то щоб як у школі: “без бре…” Бо точно втоплять тебе у сортирі, як ті москалі своїх терористів.

Петя Гітлер побіг вулицею, аж закуріло, а я похвалила себе за геніальну ідею. Знайти довірену особу наш алконавт, звичайно, не знайде. Бо він і на тверезу голову Маньку і Ганьку з коровами плутає. Але галасу здійме, що той тхір у курнику. Ану ж наполохає когось причетного.

А як не вийде, то доведеться самій платити Петі по графі “списання збитків від падежу свинопоголів’я”. Бо врешті решт, що таке всі ці вибори? Суцільне свинство!