Вовкулаки не пройдуть

Розділ п’ятий. Останній свідок?

Свекор уже налаштувався далі попригадувати старі часи і принагідно переповісти найсвіжіші теленовини, але Шериф раптом послався на якісь невідкладні справи і рушив до дверей, та ще й мене за собою потяг. І що характерно - той машинопис прихопив із собою, не питаючи дозволу. Якийсь час ми вулицею йшли мовчки, потім Олексій раптом поцікавився:

- Слухай, ти тоді, в шістдесят п’ятому могла б тут жити? Без телевізора, з одним репродуктором, без маршруток до райцентру, до області, до Києва і навіть до чорта рогатого? Без генделиків, де можна купити те, що потрібно? І без черги? Без домашнього телефону, не кажу вже про мобільник?

- Скажу чесно - мені й зараз часом думається, чи не даремно я сюди з міста повернулася? А тобі?

- А я не думаю! Я тут мушу жити і працювати. Ну добре, біс із нею, філософією, скажи краще, як тобі ця “детектива” - чогось варта?

- Ну добре… чи погано? - не знаю… вся ця сива давнина, може, комусь і цікава. Але тобі хіба нема чого робити, крім оцю графоманію перечитувати? Знову тебе питаю: до чого тут міліція, якщо сорок років тому хтось убив… ну, не порося, прости мене Господи, а людину? Нехай навіть поважану людину. Ти ще влаштуй слідство, хто саме Дем’яна-конокрада в балці на смерть затовк. Замов цю, як її, ексгумацію, поклич за свідків бабу Химку з бабою Гапкою. Вони тебе навчать, навколо чого ще треба голим побігати, щоб самого Дем’яна допитати.

- Сестричко, я тобі дивуюся. То ти мені дірку в голові робиш за повну відсутність слідчих талантів, а то раптом серед дерев лісу не бачиш. Розумієш, колись, ще за недорозвиненого соціалізму, безкарно вбивають порядну людину. І справу, судячи з усього, благополучно заминають. А через сорок років у тому ж населеному пункті - чи майже в тому ж - безслідно зникає син колись безневинно вбитого. Що характерно - теж учитель і теж поважана людина. Що це?

- Містичне співпадіння. Бо сьогодні за трійки в атестаті вже нікого не вбивають. Навпаки, спасибі кажуть, що хоч якось та вивчили. Та вже й трійок тих немає…

- А якщо без містики? Пригадай: офіційна версія стосовно вбивства з метою грабунку, судячи з усього, шита білими нитками. Зараз би вона й до районного суду не дійшла.

- А строк давності?

- Знаєш, мені нещодавно якраз довелося цим питанням зайнятися. Колись було просто: скажімо, за вбивство належало п’ятнадцять років або розстріл. Міліція нічого не знайшла, вбивця десь рівно п’ятнадцять років тихо пересидів, за цей час навіть правил дорожнього руху не порушував.

- Такого не буває.

- Як вища міра світить, то буває. Бо - як там написано: “Строк давності переривається скоєнням нового злочину”.

- Добре, зрозуміла. Вбивця нікого більше не вбив, не вкрав, сусідам курей не труїв, тільки п’ятнадцять років дрижаки ловів од страху. І що?

- Наступного дня після закінчення строку давності йде до міліції, пише явку з повинною - і на свободу з чистою совістю! Міліція закриває старезний “висяк” і від радості за підрихтовану статистику гопки скаче. А от сьогодні - дзуськи! Відновлюється слідство, передається до суду. І тільки суд вирішує - віддати злочинцю належне за його старі справи чи застосувати строк давності.

- То що виходить?

- Виходить те, що нам із тобою не вистачає фактів. Будемо шукати.

- З якого кінця?

- З усіх, сестричко, з усіх.

- Ну, наприклад? Що ти збираєшся робити? Шукати людину, яка зникла на цьому тижні чи з’ясовувати, хто вбив її батька аж сорок років тому? А може, ти заразом розслідуєш, хто це у тридцять другому “скаженого комісара” підпалив? Пропоную версію: Панченко-старший, якому на той час було… одинадцять років! Нормально. Що скажеш?

- Завтра скажу. Сьогодні вже голова не варить.

І тут мене раптом як за руку хтось вхопив і зупинив. Прямо посеред вулиці стою - і мовчу. Братик навіть злякався:

- Ти чого? Що сталося?

- А ти не зрозумів?

- Що саме?

- Те, що Панченка-старшого саме отут десь і вбили. Он вона - колишня вулиця Жовтнева, а це колишня Леніна. А он - усе той же Озерний провулок. І навіть колишня бібліотека все ще на місці. Стоїть. Правда, без книжок, без вікон і без дверей. Але ще не впала. Тобі не страшно?

- Чого раптом?

- Уявляти, як оце людина, побита, вся у крові, з проламаною головою повзе по землі і немає сили навіть на допомогу покликати. І хоч би хто на вулицю вийшов.

- Я за свою коротку службу такого надивився, що боятися вже не маю права. Згадай Сороку в зашморгу.

Постояли, подивилися на руїни колишнього вогнища культури і освіти. Та й розійшлися. Олексій - до службової хати, а я на своє обійстя.

Мене ще здивувало, що братик, відходячи, розстібнув кожушок і пересунув на ремені поближче до пряжки кобуру з пістолетом. Кого в нашому селі остерігатися?

На вулиці не видно жодної людини. То нормально - село не місто. Хочеш прожити, а не вижити, лягай рано і вставай теж рано. Такого розкошу, як ліхтарі вздовж нашого “проспекту”, теж не було. Та сьогодні в них і потреби ніякої немає, бо місяць уповні так світить, як у пісні: видно, хоч голки збирай.

Ще коли ми були малими, батьки отакої пори ніяк не могли загнати нас спати. Ми дуже любили гратися в піжмурки, ховаючись у чорнющій, як смола, тіні. Але сьогодні мій настрій був далекий від дитячого захоплення. Щось непокоїло, більше того - тривожило. Чи отой братів жест з кобурою, чи темрява, яка сьогодні видавалася зовсім іншою, кривою і злою. Я озирнулася. Десь у самому кінці вулиці зблиснули якісь срібні тіні. Чи здалося? Бо всі сільські собаки мовчали - і наша Рада теж.

Але коли пугикнув з горища пугач, я ледь не підскочила. На додачу крилатий сторож нашої хати раптом обірвав своє бурмотіння, сковзнув з даху в повітря і над самою моєю головою перелетів на вербу коло школи. І там знову тужливо загукав, уже на все село. У мене аж мурашки по спині побігли, коли я втямила, що це верба край панченківського обійстя.

Вже коли відчиняла хвіртку на наше подвір’я, то чогось подумала: а як вони виглядають, оті вовкулаки, про яких бабці розказували? І хоча навколо було тихо, ніхто не гавкав і навіть не шарудів, але чогось зробилося дуже страшно. Тим більше, що і в хаті світло в усіх кімнатах було вимкнене.

Лише коли вскочила всередину і почула дружне сопіння моїх хлопчиків із легким підхропуванням чоловіка, то заспокоїлася. І потихеньку лягла, щоб нікого не розбудити.

…з одного боку - я страшенно хотіла спати. А з іншого - наче щось смикало мене за повіки, щоб я розплющила очі. Що ж я недодивилася? Чи недочитала?

Отак от крутилася майже всю ніч, заснула лише над ранок. І так заспала, що коли Павло делікатно спробував мене розбудити, лоскочучи за носа, мені уві сні здалося, що це наш кнур набрався нечуваного нахабства, зайшов до хати і штовхає мене писком, мовляв, вставай, бо я їсти хочу! Я пробурмотіла:

- Коханий, не будь свинею, дай поспати… - і повернулася на другий бік. Щоправда, десь через кілька хвилин до мене навіть сонної дійшло, що надворі вже день ясний. Встала, вийшла на кухню. Павло сидів за столом і сумно дожовував шмат хліба з салом, підхрумкуючи цибулиною. Побачив мене і зітхнув:

- Оце я сиджу і думаю: чи то ти мені в коханні освідчилась, чи свинтусом обізвала…

- Навіть якби обізвала, то, враховуючи, що саме нас годує, свинтус - це не образа, а комплімент. Приймається? Інших думок на сьогоднішній ранок немає?

- Приймається. А думки є. Чому моя жінка і вночі, замість того, щоб мене голубити, кримінальну справу розслідує?

- Питання не до мене. До твого тата - але то потім. А в першу чергу - до Шерифа. Скавчить, що без мене цій справі ладу не дасть.

Я й не думала, що Павло так вибухне:

- Та якщо він!… то я… я ж його пошматую, як Коханий куфайку!

- Ну-ну… ти що - знову куфайку повісив так, аби він до неї дотягся?

- Я - ні. То Вася Дизель зайшов до мене у свинарник по дюбелі. А там тепло, то він куфайку скинув і поклав на загородку.

- І що?

- Що-що. Немає більше у Васі куфайки.

- І звідки у нього такі замашки?

- У Коханого? Хіба ти забула, звідки він у нас?

Справді, на обійстя маминої сестри (котра, власне, і відписала нам його у спадок) малий свин втрапив через те, що був у своєї мами-льохи тринадцятим. А що цицьок у свині максимум дванадцять, то ніяких шансів прогодуватися у цій компанії він не мав. Тому й віддали його моїй тьоті, а вона підсунула малого сучечці Раді, котра того разу привела лише двох цуценят. Так вони і виросли втрьох: разом бігали по подвір’ю, перекидалися і шматували будь-яку ганчірку, що втрапляла їм на очі - чи то пак, на зуби. Навчили свинюка молочні братики, нікуди не дінешся.

- Я ще дивуюсь, як він у нас не загавкав.

- Зате ходить за тобою хвостиком, як його названі братики… до речі, по телевізору показували: в Індії є свині, які худі, мов ті хорти, бігають і по-собачому гавкають. Я так подумав: це ж, мабуть, і сало буде з присмаком собачатини. А як свиня худа, то де у неї те сало?

- Слава Богу, ми не в Індії.

Павло того ранку сам і свиней нагодував, і дітей розбудив, поснідати їм зготував та до школи відправив. Ясна річ, на мене він не гнівався, але Шерифові при нагоді виказати таки міг. Тому братові моєму добряче повезло, що він стукнув хвірткою якраз тоді, коли Павло Коханому загородку поправляв.

- Заходь швидше до хати, бо швагер обіцяв тобі прописати два наряди поза чергою. Свиням сажі чистити і гній на город тачкою вивозити.

- Слухай, я тут на ніч іще раз цього романа перечитав - ну й дурні ж ми з тобою! Розігналися до району їхати, а у нас же головний свідок під самим боком! Живий-здоровий, хоч і не дуже молодий.

- Хто? Петя Гітлер? Так він не пам’ятає, де він учора пив. А потім - скільки йому тоді років було?

- Чижевський! Йосип Станіславович! Він же на той час освітою в районі завідував, нашому, великоколодівському, нині покійному. Одягайся, пішли!

- Якщо я зараз усе покину і піду, це буде великим свинством по відношенню до Павла. Ти що, хочеш порушити моє сімейне життя?

- Та я Павлові все скажу!

- Не раджу. Бо він уже обіцяв тебе пошматувати, як Коханий куфайку.

- То що, мені самому йти? Я знову щось забуду або не те спитаю.

- Знаєш що? Іди і клич його до нас у гості. Пообідаємо разом. Бо він, як жінки не стало, навряд чи щодня гаряче їсть. А я швиденько борщику приставлю варитися.

- Геніально! То я побіг?

- Біжи, бо зараз Павло до хати повернеться. Чуєш: стукати перестав… та не туди біжи! Через город!

- Мене нема!

І брат таки здимів.

Старий Чижевський, бо саме так його в селі звали, після того, як поховав спершу сина-генерала, котрий у Афгані загинув, а два роки потому - і дружину, став зовсім відлюдкуватим. Міг тижнями на очі не показуватися. Пенсію поштарка носила, харчі часом Джигіт завозив. Влітку ще було видно його в садку чи на городі, а взимку тільки й знали, що живий, бо бачили дим із комина та світло від екрана телевізора у вікні.

Люди у нашому селі поки що делікатність мають. На весілля, щоправда, пхаються без запрошення. Та коли у людини справжнє горе, то їй з порожніми балачками в душу не лізуть. Але з виду не випускають.

Запрошення наше Чижевський прийняв, певно, таки скучив за нормальною розмовою. Тож коли після вечері ми обережно поцікавилися, чи пам’ятає він історію зі старим Панченком, гість відповів одразу:

- А чого ж, пам’ятаю. Всіх пам’ятаю. Сильний вчитель був Панченко. Ми його в резерві на директора школи тримали. І син у нього вдався. Часом, як здибаю, то аж недобре стає: викапаний же тато, навіть ходить точнісінько так. Це ж йому вже скільки? Слухайте, це він зараз такий, як його тато був, коли його вбили. Чи навіть уже старший?… От життя летить! Наче вчора мене за всю цю історію і на бюро чистили і ледь із партії не вигнали, і в рядові вчителі заслали. Добре, що все це вже після Сталіна діялося. Бо при ньому і мені би строк дали. За злісну недбалість у роботі з кадрами - була така стаття. А так - витерли об мене ноги на бюро і поперли на низівку. Рядовим учителем.

- А за що?

- Як за що? За розвал виховної роботи в районній середній школі. А якщо чесно - то за те, що не переконав покійного, що ставити трійку в атестат синові героя революції небезпечно.

- Так ця ж версія, щодо помсти, до суду не дійшла.

- Пам’ятаю, пам’ятаю. Але ж той, котрий дитбудинківський… ну як же його? Вже й не згадаю… ну, котрий усе на себе взяв… теж по нашій освітянській лінії проходив. Дитбудинки тоді чиї були? Нашого міністерства. Хоча їх уже на той час Хрущов у школи-інтернати переробив, але знаєте, як питання ставилося? Хто винен? Наросвіта. “Виховали злочинця, розумієте!”

- Це вам після суду казали?

- Яке після суду! Ледь той бідолаха з повинною прийшов, ще чорнило на його начебто щиросердному зізнанні не висохло, а мені вже кричать: “Здавайте, Йосипе Станіславовичу, справи - і марш у рядові!” Ні, може, якби я тоді на бюро не сказав пару гарячих слів секретареві, навіщо, мовляв, сироту безрідного підставляєте, то може би обійшлося самим тільки “строгачем”. А так - не обійшлося. Начальство непокірних не любить.

- А що з тим сиротою далі було?

- Я думав, раз ви мене покликали, то мусите самі знати. Він і трьох років у тій тюрмі не просидів.

- Невже амністія?

- Ага, на той світ. Або, як казали в армії, вічний дембель. Туберкульоз відкрився. Шкода… Я вам ще таке скажу: той секретар райкому, котрий фактично справу про вбивство Григорія Трохимовича закрив, дурним не був. І натяк по смерті своїй залишив.

- Який іще натяк? Листа написав зі щиросердним визнанням?

- Хитріше! Він, бачите, після виходу на пенсію в області жив. У хорошій квартирі з гарячою водою, теплим туалетом, а заповів аби його поховали у нашому селі і не де-небудь, а саме поряд з могилою вчителя Панченка, якого він на тридцять років пережив. Родичі подивувались, але так і зробили. Тепер поряд лежать.

- Кажете, знав щось? То може, родичів розпитати? Чи однопартійців колишніх?

- Де ті родичі, де та партія. Він що ще попросив: аби я особисто від його імені перед сином Панченковим вибачився за нього. Мовляв, узяв свого часу гріх на душу. З ним і на той світ іде. Там, казав, покійного Трохимовича перепросить, а я щоб тут синові все пояснив. Це скільки вже років Сталіна з Берією не було, а страх лишився. З нормальних людей тхорів робив.

- Передали вибачення?

- Не пам’ятаю, чесно. Спочатку, самі знаєте, якраз тоді у мене з сином горе було… а потім, тільки-но почав до тями приходити - Ольга Петрівна моя від мене до сина пішла… От добре, що нагадали! Піду, перепитаю, а як забув - то сам вибачусь.

- Не вдасться, Йосипе Станіславовичу. Хіба не чули? Та все село говорить, що молодший Панченко десь зник.

- Як зник?

- Був у районі, мав уже додому повернутися - і десь по дорозі зник.

- От що значить я три дні, поки мороз, із хати не виходив… То я вам ось як скажу: шукайте і трусіть сина Рейтаровського, трієчника нещасного. Він відомстив! Сучий потрох!

- Та чекайте, відомстив він Григорію Трохимовичу. А до чого тут Семен Григорович? Він же йому трійку не ставив!

- Е, там теж історія була! Своє він таки відсидів, малий Рейтаровський, тільки за іншу справу.

- О! Вже гаряче! - засовався на стільці Шериф. - Щось схоже на мотив вимальовується! Розказуйте, Йосипе Станіславовичу, що воно з молодшим Рейтаровським було?

- Пам’ятаєте ті часи, коли по колгоспах щоосені студентів із міста розвозили? На битву за врожай. Буряки, кукурудза, соняшники. Бо своїх колгоспників ледь на начальників вистачало. Комірники, бригадири всілякі. А рученьками працювали студенти і школярі. То замість першої чверті була суцільна трудова повинність. І в школах, і у вузах.

- Ну, я це ще застала, а от Олексій уже - нове покоління.

- То уявіть собі: осінь, якщо я не помиляюся, шістдесят сьомого року. Студенти-філологи з київського університету збирають кукурудзу - замість вчитися. Цілий місяць. Якось так вийшло, що в групі були переважно дівчатка. Поселили їх по хатах, годували на бригаді, за роботу, ясна річ, їм не платили, а норму питали. А та норма - для здорового дядька, а не для вутлої студенточки. То ввечері ледве ноги тягли. Одна радість - в неділю до клубу на танці сходити.

А в селі, крім школяриків, зважте, жодної молодої людини. Всі прилаштовані в обласному центрі або, як мінімум, у районному ПТУ. Головне - аби не до колгоспу. В колгоспі саме начальство - батьки отих петеушників і старі люди.

Місцева молодь сповзається у село на вихідний - перехопити харчів, а головне - випити і погуляти. Випивши, йдуть у клуб, де на честь студентства мають бути танці. І починають задиратися з їхніми хлопцями, мовляв, чого ви сюди приїхали, це наше село! А ті хлопці - переважно здорові мужики, що вже відслужили в армії, тому, хоч їх і менше, але без особливих зусиль викидають місцевих хиляків за двері.

А тут, як сніг на голову - Зінько Рейтаровський із дружками. І п’яні добряче.

- А він де взявся?

- Хіба я не казав? Він із тією трійкою, що йому Трохимович у атестат впаяв, звісно, перший рік нікуди не поступив. Конкурси тоді були такі, що часом і золоті медалісти пролітали. А на другий рік уже армія підпирала. То його батько по якихось там своїх зв’язках до нашого обласного педінституту приткнув. Ясне діло, щосуботи синок - до тата з мамою, поїсти-поспати, сидори напхати - і вйо назад! А пити він почав іще у школі. Та все татко прикривав. Тож воно зовсім розсобачилося. Потяг одну студентку, як той лантух, танцювати. А вона: з п’яними не танцюю! І що ж він, сволота, робить? Виймає кастет - і по обличчі її. Та ще й кричить: ти знаєш, хто я? Ну, тут хлопці київські підскочили, а дружок цього хулігана замість його швиденько відтягти, теж кулаками розмахався, не одного зачепив, доки обох не вкоськали.

- А студентка як?

- Рана глибока виявилась, аж до кістки, крові повно, струс мозку, як потім у лікарні встановили. Довелося рану чистити і шви накладати. Доки шукали транспорт, доки в район привезли, доки чергового добудилися - то вона вже й непритомна. А вранці з’ясувалося, що старий Рейтаровський уже скрізь, де треба, побував, усім рота заткнув, кого треба - підмазав. І як почали студенти скаржитися, то їм у міліції кажуть: який кастет? Вона ж на полі спіткнулася і вдарилась об комбайн! Виробнича травма, у нас навіть свідки є! Ви тут дуже вчені, понаїжджали і ображаєте заслужених людей. Це ще треба подивитися, кого притягати - і за хуліганство, і за наклеп.

Отоді ми втрьох - я, комсорг студентський і мій друг Семен, котрий Григорович, їдемо навіть не до району, а до області, віднаходимо в обкомі партії якогось переляканого і повідомляємо, що студенти не вийдуть на роботу, доки хулігани не опиняться за ґратами. Чиновничок спочатку тисне на демагогію, на свідомість, а головне, що студенти, як “образовані”, повинні були не викидати п’яних за двері, а прочитати їм якусь лекцію. Але ми, як “образовані”, стояли на своєму, і він змушений був дзвонити до прокуратури. Запам’яталася його фраза: “Тут у нас дєло пахне керосином. Побили студентку, а ти знаєш, хто можуть бути її батьки? І я не знаю. То швидше дєйствуй”.

Хуліганів пов’язали ще до того, як ми з області повернулися. Вони спокійнісінько спали вдома, вважаючи, що їм нічого не буде. Адже один із них - син героя революції, а другий - місцевого бригадира.

- Раз пов’язали, то напевне ж і судили. Бо на ті ваші часи вказівка з обкому навіть не обговорювалася.

- Судили їх уже через тиждень. Дали обом небагато, здається, півтора чи два роки, але по рецидивній статті. Це зрозуміли навіть не хлопці, а бригадирова жінка. Бо заверещала: “Краще б тебе, синку, під тим клубом зарізали, бо куди ж ти тепер із такою статтьою попхнешся? Це ж позор на все життя!”

- А про те, що позор на все життя - це бити дівчину, та ще й кастетом, ніхто із цих колгоспничків так і не зрозумів?

- Не зрозумів. Дехто навіть погрожував студентам: спробуйте приїхати сюди через рік - ми вас поріжемо. Я, тоді, пригадується, сказав: а до вас взагалі більше ніхто не приїде. Тож вигрібайте ваше лайно самі. Так бригадирша зі мною до самої своєї смерті не розмовляла. Бригадир, щоправда, вибачився. Признався якось мені, що дуже сподівався на старшого Рейтаровського. Бо якби він свого сина витяг, то й приятель міг самим переляком або умовним строком відбутися.

- Не вийшло?

- Так, не спрацювали революційні заслуги.

- А далі що було?

- Бригадирський синок до села так і не повернувся - як пішов по таборам, так слід по ньому й згинув. І Зінька Рейтаровського ми теж більше не бачили. Кажуть, відсидів, вийшов, в інституті, ясна річ, не поновили. Що ще?

- Зінькові батьки вам не грозилися?

- Ні, тільки на вулиці робили вигляд, що не пізнавали. Хоча доноси на мене хтось писав. Щоправда - анонімні. Але власті вирішили на цьому справу й зам’яти. Переляканий голова влаштував студентам гучні проводи з горілкою та поросятами з гречаною кашею. А на додачу подарував від правління колгоспу величезний, потім ледь його дотягли до Києва, портрет Максима Горького - на тлі моря з буревісником. Цей витвір соцреалізму, кажуть, досі висить у одній з аудиторій філфаку.

- Та ще порода - що батько, що синочок! От тільки Семен Григорович там яким чином проходив? Він що - по дружбі з вами до області їздив чи як свідок?

- Він як із армії прийшов, у той же наш педінститут поступив, тільки на заочний. І в школі працював піонервожатим, а ще, здається, фізруком. Ото й не дав всю цю справу зам’яти. І до прокуратури з нами поїхав, і в обком, пообіцяв до Києва написати, як у нашому районі хулігани жнива зривають, а місцеве начальство їх покриває. А як треба - то й до цека дійти грозився. Подіяло, уявіть собі! Я так думаю, цей старий революціонер у місцевого начальства вже давно в печінках сидів зі своїми заслугами. І взагалі, на той час учасники штурму Зимового вже вийшли з моди.

- Як? І така мода була?

- Обов’язково! Пам’ятаю таку вказівочку з райкому партії: “Ветеранів, котрі майже бачили Леніна більше до роботи з дітьми не залучати. Тих, хто стверджує, що разом із Леніним ніс на суботнику колоду, негайно відправляти до божевільні. Надалі запрошувати на виховні заходи передусім тих учасників війни, кому товариш Брежнєв Л.І. вручав партквитки на Малій Землі. Список додається, керуватися тільки ним”.

- Який список? Тих, хто ніс одну колоду з Володимиром Іллічем, чи тих, хто сидів у одному окопі з Леонідом Іллічем?

- Даремно кепкуєте, дітки. Я вам не розказував, як востаннє Наума Рейтаровського бачив? Ні? Нагадаєте за хвилину, бо ж забуду головне. Знацця, мода на героїв революції закінчилась, а в райкомах уже давно нові люди сиділи. Тож їм такий Рейтаровський, та ще й зі своїм бандюгою-синочком сто років снився.

Тому цього разу вони його прикривати не стали. Син пішов під суд, а тато, відповідно, на заслужений відпочинок. Люди в селі на радощах тиждень пили, що скаженого комісара позбулися.

- Скільки, кажете, синочкові відписали?

- Два роки. Та ще по такій статті, що з інституту вилетів без права поновлення. Плюс судимість - вона на ті часи біографію не прикрашала. Мамуня тоді бігала по селу, кричала, що це студенти винні, вони її синочка згубили, бо тепер він ніколи вищої освіти не одержить. Все голосила: понаїхали тут, понаїхали! А що дівчині життя скалічене тим рубцем на все обличчя - то її не зачіпало.

- Відсидів, кажете, два роки, а що потім було? Де сімейка поділася?

- А таки поділася. Тільки-но старого у відставку спровадили, а сина - по етапу, батьки спакувалися, хату продали та й кудись виїхали. Різне люди казали. Хтось їх у області бачив, хтось у Львові, а хтось начебто навіть у Києві здибав. Потім наша районка надрукувала на останній сторіночці некролог. Мовляв, пішов із життя учасник революції, громадянської та вітчизняної воєн… туди йому й дорога. Але ж довго жив, паскуда! Дуже довго.

- Нам батько розказував, що старий Рейтаровський на сорокаріччя Перемоги заскакував. Сфотографувався з ветеранами і начальством - та й назад. А жінка його навіть з машини не вийшла.

- А я на такі заходи не ходжу. Хоч і кличуть. Мені на тих липових ветеранів, що як зійдуться, то починають на нещасних афганських хлопців наскакувати, самі знаєте… не те що бачити, на одному гектарі спиною стояти гидко.

Я зрозуміла, що мав на увазі старий Чижевський. В нашій районці десь у ті часи був надрукований лист такого, з дозволу сказати, ветерана. Мовляв, що це таке, тільки й чути: афганці, афганці… про нас писати треба! Це МИ батьківщину рятували, а ці - на чужій землі воювали, тож на славу не заслужили. А того, що цим хлопчикам політики-маразматики, котрі в Афган встряли, ні за що ні про що життя поламали - цього той писака не врахував. До речі, як розібралися, то справді з’ясували, що він усю війну в Ташкенті просидів, на продуктовому складі.

У нас і досі згадують, як після того листа в газеті Йосип Станіславович поїхав до району, зайшов до першого секретаря і мовчки пожбурив йому в голову свій партквиток та ветеранське посвідчення. Потім повернувся у Великі Колоди і перестав виходити на люди.

Секретар щось там смиконувся щодо публічного вигнання “відщепенця” з партії, але майже одразу зазнав нового удару по партійній репутації. Цього разу від контуженого афганця, котрий зайшов до нього в кабінет, переставив горщик зі столітником з табуретки на підвіконня і без коментарів розтрощив казенну меблю об голову секретаря. На цьому керівна і рушійна сила у нашому районі припинила свою діяльність.

- Є ниточка! - знову засовався на стільці Шериф. - Сьогодні ж пошлю запит на розшук отого недовченого синочка! Маріє! Ти розумієш? Версія ж є! Мотив! Підозрюваний! Та ми з тобою його враз розкрутимо!

- Я тобі дам “ми з тобою”! - озвався Павло. - Це тобі не агітатора з-під Маньки з Ганькою витягати. То ж не людина - вовчара! Горло перегризе - і моргнути не встигнеш!

- А хто тобі сказав, що Марія його брати піде? Її справа - думати!

- Слухай, Олексію, добре влаштувався! Марія тобі думає, ти на нові погони заробляєш, а я вам хто? Табуретка для столітника?

- Хазяїн у домі! - дуетом сказали ми з братом.

- Це ви Коханому розкажіть. Бо він сьогодні мені так і видав: оце зараз із твоїх рук поїм, а завтра ти до мене й не підходь. І родичеві своєму це передай, котрий мент.

- Розумієте, Йосипе Станіславовичу, Коханого, коли він не в гуморі, вкоськати можу тільки я, м’якою жіночою рукою. Решта - таки справді й не підходь!

- Скотина - вона краще від людей знає, хто в домі хазяїн, - хмикнув старий учитель. - Добре, дітки, потішили старого, пошанували… але вже піду я, либонь.

- Йосипе Станіславовичу, - озвався Олексій, - ви не хвилюйтесь, я вас як привіз, так додому і відвезу. Бо чого це вам поночі, та ще й пішки.

- Хочеш сказати, що один уже додому не дійшов?…

- Вибачайте, хочу! Береженого Бог береже. До речі, про останню зустріч зі старим Рейтаровським… ви ж обіцяли.

- О, слухайте, це взагалі був анекдот. Зібрали якось нас, ветеранів до дев’ятого травня на круглу дату: чи то тридцять років Перемоги, чи то сорок від початку війни. Точно вже не пригадую. Але не в вісімдесят п’ятому, бо Брежнєв ще був живий. Стоїмо під райкомом, щоб на мітинг іти до пам’ятника Леніну. Аж тут підкочує машина і з неї вилазять старий Рейтаровський із ціпком і його сучка. Господи, скільки вона у мене свого часу крові випила! Так от, вилізли, пришкандибали до нас, привіталися, до гурту, питають, приймете? А ми їм - ну, раз уже приїхали… коли дивимось, а у скаженого комісара на лацкані новенький значок ветерана Другої гвардійської армії. Це в котрій Брежнєв служив. І не тільки ми це помітили, а й наш начальник районного кадебе. Глянув уважно так на значок, а потім на Рейтаровського. Той раптом почервонів і пошкандибав за ріг, начебто до нужника з дороги. Повернувся вже без значка. Отакий момент!

- А може, у нього в нужнику цей значок випадково відстібнувся і в очко впав?

- Відстібується, Олексо, те, що на шпильці. А значок був на гвинті зі штифтом. Дірочка на лацкані все видала. Ну, вибачайте, мені таки справді пора… набалакався я з вами - на рік вперед.

Доки старий учитель одягався-взувався, я, загортаючи йому на дорогу вареників із шкварками і намагаючись не дивитися у бік Павла, шепнула Шерифові:

- Як одвезеш Станіславовича, дзвони мені. Думка є.

З виразу обличчя Олекси я зрозуміла, що він ладен витрусити з мене ту думку не через півгодини, а тут-таки і зараз. Але порятував мене старий Чижевський.

- Ото правду кажуть - старість не радість. Я ж головне забув. Той дитбудинок зозівський, звідки бідолаха-сирота… ну, ти диви… ніяк прізвища не згадаю… так він до п’ятдесят шостого року не наш, не освітянський був.

- А чий же?

- Офіційна назва - спецзаклад емгебе. А фактично - спецколонія для дітей “ворогів народу”. Тож я і думаю: а чи не спровадив старий Рейтаровський свого часу батьків того хлопця у “вороги народу”, а його самого - у спецзаклад? Бо по рокам сходиться. Він сорок сьомого року народження, а людей ні за що аж до п’ятдесят третього хапали.

- Ваша правда, Станіславовичу. А як не наш “скажений комісар”, то такий же, як він. Мало хіба наволочі тоді було!

- Дехто й досі живе, - погодився Чижевський. - Ну то що - поїхали? Бо як я зараз ще щось пригадаю, то до ранку просидимо.

- Вйо! - вхопив шапку Шериф. - Маріє, ти ж про свою думку не забудь!

За моєю спиною щось зашипіло. А потім жалібно квакнуло.

Мій братик, як завжди, не тільки виконав моє прохання, а й перевиконав. Не подзвонив, а примчав особисто. І загорлав з порогу:

- Кажи!

- Цить, дурню, курей побудиш! Про дітей я вже не кажу.

- І Гюльчатай знову поросна! - додав із свого кутка набурмосений Павло.

- Поздоровляю, татку! - не до ладу ляпнув Олекса. І всі розреготалися. Напруга спала і Шериф уже по-діловому поцікавився:

- То що за думка?

- Проста, як Петя Гітлер після першої півлітри. Ти свій запит на Рейтаровських збираєшся поштою посилати?

- А ш-ш-о? - не зрозумів родич.

- Куряче капшо! Ти що, не знаєш нашу пошту? У нас Водохреща не сьогодні-завтра, а відповідь ти одержиш на Зелені свята. Наступного року. Дзвони начальникові міліції у район додому. Просто зараз. Нехай він негайно виходить на Київ. Ти ж сам мені сто разів казав: як за перші сім днів сліду не знайдеш, то штани сам знімай, а погони тобі начальство здере.

Олекса сперечатися зі мною не став. І таки одразу подзвонив, витяг начальника з ліжка, виклав ситуацію і всупереч побоюванням навіть не заробив за нахабство. Навпаки, наш районний підполковник ще й заспокоїв, мовляв, служба у нас така, що спокою не жди. І взагалі, це дуже добре, що Олекса, на відміну від деяких самовпевнених лейтенантиків, не соромиться зі старшими товаришами радитися. Видати, перспектива “висяка” підполковникові теж не посміхалася. Або ще простіше - від нового міністра інструкція надійшла: олюднити образ офіцера міліції.

Відповідь надійшла несподівано швидко. Вже наступного ранку. Але не порадувала. З департаменту, котрий наглядає за всіма, хто сидить і відсидів, повідомили, що громадянин Рейтаровський З.Н. після відбуття повного строку покарання в такій-то зоні під якимсь там номером відбув на постійне місце проживання до своїх батьків у селище Жидачів Львівської області, де був прописаний у приватному секторі за такою-то адресою. Десь на початку 80-х виписався із Жидачева і відбув до наступного місця проживання, а якого саме - невідомо, у зв’язку з тим, що, згідно з якимись там інструкціями, його судимість була погашена. Що це таке - я толком і не зрозуміла, але допитуватися не стала, бо братик був і без того, як із хреста знятий. Єдина ниточка, здавалося, така ймовірна, обірвалася. Як на словах пояснили з київського департаменту нашому підполковнику, двох таких бардаків з реорганізацією, як за Горбачова, а потім за Кучми, жодна порядна установа не витримає. Навіть міліція.

Ще не встиг Шериф сказати, що він про все це думає, як прибігли Манька з Ганькою із криком:

- Степан тещу вбиває! Ганяє за нею на машині навколо хати!…

Степанова теща, баба Докія - то ще той подаруночок! Колись давно, либонь ще за Хрущова, їй вдалося з’їздити до родичів у Канаду. Характерно, що більше її туди не запрошували. Либонь, не пережили радості від зустрічі. Але Докія Петрівна ще років тридцять по тому розказувала всім, як вона у Канаді на смітнику знайшла такі майже цілі мешти, що взяла за них на Луцькій барахолці аж п’ятдесят радянських рублів. Тож не дивно, що маючи таку тещу, врівноважений загалом Степан час від часу не просто зривався, а вибухав. Отак і цього разу. Після чергової сварки напився, але недостатньо для того, щоб завалитися у клуні. Навпаки, потягло піти в атаку. Ми вже добігали його хати, як Шериф раптом зупинився:

- Стій! Щось воно не так.

- Чого не так? Машина гуде, значить, теща ще бігає.

- Не так гуде. Це не його “запорожця” двигун. І взагалі не легкова. Так: підходимо тихенько, щоб нас не бачили.

Яке там тихенько! Спочатку з-за хати вилетіла перелякана теща зі своїм традиційним: “Ґвалт, рятуйте, люди добрі, хто в Бога вірує!”, а за нею викотився… асфальтовий коток, у сідалі якого підстрибував Степан, наче той Чапай верхи на вороному.

- Я тебе, стара помийнице, в асфальт закатаю!

- Степане, стій! - закричав Шериф. - Стій і злазь! Я тобі наказую!

- А ти не наказуй, - злоєхидно огризнувся Степан. - Ти мене спершу дістань, а тоді наказуй!

- А ти, народний меснику, спочатку очі роззуй, а потім тещі погрожуй. У який це асфальт ти її намірявся закатати, коли у тебе надворі саме болото?

- Вкраду, а закатаю!

- Злазь, дурню! Добром прошу.

Теща наче трохи оговталася:

- Майоре, що ти з ним балакаєш? Стріляй!

- Ага, по колесах! - радісно підказав Степан, який іще не пропив почуття гумору.

- Громадяни, заспокойтеся! - взяв себе в руки мій брат. - Степане, я одного не розумію: де ти коток узяв?

- Як де? Спіонерив. На трасі. Там начебто знову почали дорогу ремонтувати.

- Та ти що? Ти хоч розумієш, чим це нам грозить? Знову цивілізація повз нас летітиме на швидкості сто сорок! Накриється заправка Васі Дизеля, Джигітів генделик, та й твоїй комерції - гаплик!

- Ша, Дубровський, я Маруся! Коток я взяв, то поверну, а от той, хто асфальт поцупив, навряд чи назад привезе.

- А що, асфальт украли? Ще одна пригода на мою ментівську… голову.

- Не бійся. Кому треба, той і вкрав. Скаржитися не будуть.

- А я буду! - вистромила свого носа з-за Шерифової спини теща. - В район скаргу сама повезу! Хай тобі бодай п’ятнадцять суток вліплять!

- Слухайте, Докіє Петрівно, ну це ж, власне кажучи, ваша сімейна справа, то нащо ж так одразу - в район? Степане! Ти чого це, як той Фантомас розбушувався?

- Так ви ж самі винні! - вхопила теща Шерифа за ґудзик із тризубом. - ви ж йому розказали, що я, коли минулі вибори були, на нього заяву написала. От він і озвірів.

- Нічого я не розказував, тільки вас полякав. Стану я таємниці слідства підозрюваним виляпувати, аякже!

- А хто ж тоді?

- А я знаю? Чекайте… коли то було? І оце тільки зараз дійшло? Ну, ти Степане і гальмонутий. То може сам зізнаєшся, хто тобі розповів?

- Так сама ж теща. Сьогодні. Каже: як я тебе через Сороку не посадила, то вже від учителя не відкрутишся. Всі пам’ятають, як ти йому колись велосипед поламав і за це двійку з поведінки одержав. І сват покійний, царство йому небесне, так тебе тоді ременем виховував, що все село чуло. Дурепа стара! Якби я всіх убивав, хто мені двійки ставив, то нікому було би зараз у школі дітей учити.

- Не гніви Бога, Степане! - озвався з-за паркану дядько Вдовиченко, який об’явився невідомо звідки. - Твоя теща - то не моя теща, покійниця, бодай би їй на тому світі гикнулося!

- Ваша теща? Хочете сказати - мати вашої Дусі?

- Атож.

- То чим вона вам не догодила? Як ви з Дусею зійшлися, бабця вже віку доживала, от-от мала померти.

- Але це “от-от”, видно, трохи забарилося і дітям набридло чекати! - вставила свої п’ять копійок Степанова теща. - Я знаю, що кажу, вона мені якось скаржилася, що доглядали її не так, як їй хотілося б!

Степан так здивувався, що навіть двигуна заглушив. А Вдовиченко зрадів, що тепер він - центр уваги, сперся руками на край паркану, як на трибуну, і мовив:

- Покійниці, поки вона жива була, хотілося, щоб усі навколо неї циганської халяндри скакали. А головне: все дірку в голові мені робила, коли та коли ми з Дусею розпишемося. Я їй пояснюю, що у мене принципи, що я проти всіх цих умовностей, головне - любов і довіра…

- І ті пільги, які твоя Дуся мала, як мати-одиночка! - знову встряла Степанова теща.

- Та що ви там розумієте, скільки тих пільг.

- Скільки? Мої законні дітки, як літо, то разом зі мною горбилися, як не на буряках раком, то на току, як не на току, то на кукурудзі. На школу собі заробляли. А твої байстрята розгодовані - як не у піонерському таборі, так у санаторії байдики били! А чого ж! Шкільна форма безплатно, взуття даром, книжечки-зошити - тримайте, дітки! А бодай би тобі, Бахуре, ті пільги боком повилазили! І то не всі одразу, а по одній, по одній.

- Та далися вам мої пільги! Наче нема про що більше говорити! Ви краще дослухайте, що наша баба учворила! Якось покликала нас і каже:

- Дітки, щоб ви знали, я в хаті замурувала гроші. Де саме - перед смертю скажу. Як помру - дістанете, вистачить і мені на поминки, і вам на життя.

- Ну, ясна річ, дітки одразу подобрішали до бабці, - хмикнула я.

- Та ми вже їй як годили! Помирала вона десь під Новий рік, а перед смертю на піч показала. Але коли нарешті відійшла і ми кинулися колупати піч, грошей не знайшли. Розібрали всю, розумієте, всю-ю-ю піч по цеглинці - сама глина і сажа. Довелося позичати і на похорон, і на поминки, і на сороковини. Три роки борги віддавали! А ви мені все пільгами очі колете, - ледь не плакав Вдовиченко.

- Та-а-ак, купилися ви, голубчики, на макуху. Є правда на світі, є!

- Я собі уявляю, як теща з того світу над нами сміється, - буркнув дядько Вдовиченко. - І прикрутило ж їй саме взимку померти! Добряче тоді з розібраною піччю попомерзли… до речі, ви не перевіряли, чи пропажу на трасі не закатали під асфальт… ну, ви розумієте? Є у мене підозра, що вчитель наш виявився небажаним свідком того, як розкрадають державне майно… або вбивають когось на замовлення. А що з небажаними свідками роблять? То в Америці ноги в бетон - і в воду. А у нас, я в газеті читав, - в асфальт закочують. Свіжу латку пошукайте. І поколупайте.

- Яка в біса свіжа латка? Григорович зник взагалі за три дні до того, як на трасу асфальт привезли. От як він міг бачити ту крадіжку, як ще не було чого красти? Кажу ж - весь асфальт поцупили і розкатали, де треба. Там не поколупаєш. Там тебе самого так вколупнуть, забудеш, як на чесних людей брехню зводити! - буркнув Степан, котрий нарешті заспокоївся і зліз з котка. Манька з Ганькою, котрі весь цей час давилися сміхом за парканом, про всяк випадок затулили тещу своїми моцними грудьми, але Степан тільки плюнув їм під ноги і пішов до хати.

- Е, ти куди? А коток хто покладе, де взяв?

- Та кому він потрібен, той коток? Хай стоїть, бо ще хтось поцупить на металолом. А так - ціліший буде.

Братик дочекався, доки слідом за Степаном до хати крадькома пробереться і його теща - і тихо, але грізно сказав:

- Слухай, ти, бахур недороблений! Діждешся, що будеш першим, кого у Великих Колодах уб’ють на замовлення. Але я після цієї радісної для села події навіть пальцем не поворухну.

- А чого?

- А того, що кілєра найме не хтось один, а вся громада скинеться. Навіть Петя Гітлер порожні пляшки здасть, але свою гривню докладе. То що мені - все село саджати? Не діждешся!

Коли вертали назад, братик жалібно поскаржився:

- Уявляєш - навіть не в області, а й у нас у райцентрі думають, що в селі злочин розкрити, що дурному з гори побігти. Мовляв, усі один одного знають, нічого не сховаєш, варто тільки попитати добряче… ага, зараз! Скажуть! Все, що завгодно, крім того, що тобі треба.

- Братику, то все через те, що ти - влада. А в селі владу особливо не люблять. Бо що хорошого від неї люди мали? Це ще добре, що ти свій, а був би ти “прикомандірований”, то й справді дідька лисого швидше б знайшов, ніж той асфальтовий коток.