Вовкулаки не пройдуть

Ха-ра-шо!!!

Колодчани - люди гуманні. Подивилися-подивилися, як агітатори мучаться у своїх намаганнях наблизитися до народу, та й вирішили їм допомогти. Прислали депутацію на чолі з Микитовичем.

- Тут ось що, - солідно заговорив наш голова, - не хлібом єдиним жива людина. Та й хліб той ми самі собі виростимо, а от як стосовно “зрєліщ”? В нашому селі артисти хіба що проїздом з’являються. Зі швидкістю шістдесят кеме… Хоч би один зупинився. А до культури прилучитися ой як хочеться!

- А кого вам гальмонути?

- Ми оце вчора по телевізору дивилися, стрибала там знову ця… Христя в намисті.

- Хто?

- Аллина дочка, котра за чеченцем. А він їй пику б’є… Така нещасна, зверху - гола, а знизу - дупа в чорних колготках. Зовсім обносилася.

- То що вам - Орбакайте привезти?

- Ні, я якраз хотів сказати, що ото такої нам не треба.

- Ваша правда. Бо ця, як ви кажете, Христя в намисті разом з її мамашею-пенсіонеркою - то вже секонд-хенд. Вторсирйо по-вашому.

- По-нашому - вторинна сировина.

- Хай буде! Головне - ми вам справжню артистку привеземо. Таку, що тут у вас дахи позриває!- підстрибнув радісно кучерявенький. - Закачаєтеся!

І справді, того ж дня оголосили, що до нас їде не хто-небудь, а сама (чи сам?) Вірка Сердючка!

Навели сякий-такий порядок у старому літньому кінотеатрі, бо тільки там була сцена, позабивали гвіздки в ті лавки, котрі хиталися, і протягли від стовпа дроти, щоб було куди апаратуру ввімкнути. Ну не під баян же він (чи вона?) виступатиме!

Нарешті приїхала сама артистка. Вибігла на сцену і закричала:

- А у нас - гуляночка-а-а!

- Оце то цицьки! - пробурмотів за нашими спинами мій старшенький.

Ну-ну… мале, а раннє. Треба буде сказати Павлові, щоб за сином приглядав. По-чоловічому.

- Та то під сорочкою шарики резинові. - пояснив молодший.

І цей туди ж. З отою роботою не зогледишся, як онуків у пелені принесуть. Павле, ти послухай, про що твої діти балакають!

- Які шарики, малий?

- Ну, такі, як “У зятя” на стінах висять.

- Ніякі не шарики! - встряв менший Тищенко. - то гондони надуті!

- Ой ви, село не заасфальтоване! Хто так каже: резинові шарики, гондони? Теж мені, Сердючки великоколодівські!

- А як треба?

- Не “резинові шарики”, а гумові кульки…

Розумна ж у мене дитина росте! Як треба буде, то всіх свиней продам, а вивчу його в академії. Тільки не в тій, районній, що з телячого технікуму перероблена, а в справжній, у Києві, котра біля центрального автовокзалу.

- …і не “гондон”! Сам ти гондон! Правильно називається: кондом.

Звідки в цьому віці така обізнаність?

Малий Тищенко, перш за все, почув: “сам ти гондон”, тому одразу поліз битися, але, побачивши поблизу Шерифа, вгомонився. Але ненадовго:

- А давайте зараз перевіримо!

І як же це вони зібралися перевіряти? Невже мацати підійдуть? Оці от пуцьвірінки? Мені стало смішно. Хлоп’ята щось там вовтузилися, а тоді Федьчин прошепотів:

- У кого скобки є?

- Льются песни, льются вина!… - пристукувала каблуками Вірка Сердючка. Народ не шкодував оплесків, а як дійшло до приспіву, дружно підхопив:

- Ще не вмерла Україна,

если мы гуляем так!

- Зараз як бабахне! - прошипів у мене над вухом Тищенко-молодший.

- То воно ж - і так, і так бабахне!

- Якщо гумова кулька - то голосніше…

Отут мені все стало зрозуміло: перевіряти зібралися рогаткою конструкції “два пальці-гумова смужка” і “скобками”, себто, половинками канцелярських скріпок з гострими кінцями. Колись у школі мої однокласники били цими “скобками” по лампочках, а найшкодливіші - дівчатам по ногах. Але ж то коли було! А цих яка холєра навчила?

Я хотіла цитькнути на синів, але не встигла. Щось ляснуло, але нічого не бабахнуло. Натомість артистка звереснула і вхопилася за груди. І що характерно - вона замовкла, а пісня з динаміків лунала далі.

- А у тьоті цицьки справжні! - радісно заверещав малий Тищенко.

- Справжні… - розчаровано протяг хтось із дорослих. - Е, люди, нас дурять! Цицьки справжні, а значить - Вірка Сердючка несправжня. Під чужу фанеру, холєра, відробляє!

Ох і ґвалт здійнявся! Псевдо-Сердючка дременула, підтанцьовка - за нею. Народ - слідом. Шериф, як завжди, за народом. Старі люди, щоправда, лишилися на місцях, але виключно тому, що від реготу не могли на ноги звестися. Тим часом пара хлопців з обслуги фальшивої зірки жужмом поскидали в машину свою апаратуру - і дали по газах.

Група народних месників повернулася через кільканадцять хвилин вельми розлюченою. От дивна річ - “артисти”, виявляється, добре знали всі тутешні стежки. Бо замість бігти до дороги вони вискочили городами на леваду, а звідти - до лісу, і поминай, як звали. Цікаво, звідки вона родом, ота розмальована і зі справжніми цицьками? Невже колись у наших Великих Колодах гусей пасла?

Хоча - може заздалегідь шляхи відступу розвідали? Видать, їх уже не вперше бити хотіли.

А народ уже потяг на сцену кучерявенького.

- Ми ще не проголосували, а ти вже дурити нас зібрався?

- Та я сам не знав! У мене короткозорість, як я міг роздивитися, що вона несправжня? Під спідницю їй лізти, чи що?

- Їх, оцих двійників, зараз до біса! - кинув хтось на захист агітатора. - Останню фальшиву Сердючку в Карачаєво-Черкесії піймали.

- Остання була у нас!

- Раз не піймали - значить не остання.

- Якщо так - сам співатимеш! І без халтури! І без фанери! Даремно, чи що, народ зібрався?

Співали всі, а переляканий кучерявенький, ще й підтанцьовував. Виконували будь-які замовлення, і лише коли стара вчителька російської мови і літератури Валентина Спиридонівна виявила бажання послухати романс “про вишнёвую шаль”, змолилися:

- Не наш формат!

Зять баби Софи раптом вибрався на сцену і заголосив:

- Браття українці! Москалі там наших на Кавказі вбивають! А ми тут їхні пісні слухати будемо? А дулі з маком! Зате кожному, хто сьогодні зайде до мого закладу - скидка два… ні, п’ять відсотків!

І всі разом, сільські і міські, дружними лавами, як колись на демонстрацію, рушили, співаючи:

- Піду втоплюсь я у річці глибокій,

Шукати будуть - не скоро знайдуть!

Ти будеш плакать, минатимуть роки,

Мене до смерті не зможеш забуть!