Замок дівчини в білому

1

На полустанку Бринчени вранці вийшло четверо пасажирів. Троє черешняків і дівчина років вісімнадцяти, з чорною, мов воронове крило, і довгою, ледь не до п’ят, косою. Від полустанка вели дві дороги — одна в село, друга обминала село й губилася в густому лісі, який покривав усі довколишні пагорби. Дівчина, окинувши черешняків довгим і допитливим поглядом, швидко пішла дорогою до села. Черешняки вибрали інший шлях. При вході до лісу вони, на свій подив знов зустріли ту дівчину — вона зупинилася, ніби чекаючи їх.

— Чому ж ви не сказали, що йдете через ліс? Підемо разом.

— Теж у Вултурешти? — в свою чергу спитав Дан.

— Авжеж. Бачу, і ви туди. Але я вас там не бачила. Ви ніби новенькі в нас…

Вони йшли разом широкою дорогою, що навпіл розтинала ліс.

— А ми там ніколи й не були! — відповів Урсу, здивований балакучістю дівчини.

— То й добре. А що ви шукаєте в нас з такою поклажею? Не інакше, як ідете до руїн. Уже років три там нікого не було.

— А чому б нам не піти туди? — здивувався Дан. — Хіба не можна?

— Чому ж не можна? Тільки не знаю, що вам удасться там побачити. Бо все, чого не порозтягали люди, дотрощили оті вчені. Хто їх знає, чого вони там шукають, бо не казали й слова. Люди подейкували, ніби шукали якісь кістки, але хіба можна тому вірити?

— І знайшли там якісь кістки?

— Так люди кажуть. Але то було давно. Ще тоді, коли брали звідти цеглу й каміння на хати.

— Як? — здивувався Тік. — Люди розібрали руїни?

— Усеньке село побудоване з тамтешнього каміння. А коли по правді казати, то на що воно могло ще придатися, те каміння? У нас люди хазяйновиті й хитрі. Мені дивно, що ви не чули про наше село. Злі язики навіть прислів’я про нас придумали: «Коли тобі в Вултурештах хтось дасть сливу, то стоятиме, поки не виплюнеш кісточку, щоб забрати назад!» Але то обмова. Колись, ще як у цих краях никали розбійники, а в наше село не потикалися, бо їм було страшно, то наші люди вдалися до хитрощів: вони залишили ніби без нагляду кілька худобин на покинутому обійсті, де навіть собака не тримався. Десь лише третього дня клюнули злодії. Люди їх схопили, розкрили їхню криївку й поділили між собою всі скарби, які знайшли в злодійському гнізді. Але то було давно, коли моя мати ще дівкою була…

— Видно, у вас є чим похвалитися… — спробував Дан узяти її на кпини.

— Та хіба тільки це? — вела далі дівчина. — Теж десь у ті часи, кажуть люди, селом пішла чутка, що приїхали до нас люди з міста шукати старовинні речі. Горщики, різьблену черепицю, ятагани та інші різні речі… Аби тільки все було старовинне. Сказали, що дадуть добрі гроші. Люди заходилися нишпорити по хатах і так позатирали речі, так подряпали їх, що всі горшки в хаті, казала мати, здавалися ніби від часів Ноя, а прадід так виточив свою шаблю, ніби вона була зроблена ще при Децебалові. А дехто ще й не таке витворяв. Люди стягали шматки черепиці з дахів, обсмалювали їх у приску й вимальовували на них візерунки, які тільки спадали їм на думку. Діло посувалося швидко… Скільки там було продано!.. Прибулі скупили тоді тисячі предметів, особливо багато купила висока й слабка з виду пані. Але один наш чоловік захотів переплюнути самого себе й виписав на трьох шматках постареної черепиці імена: Децебал, Траян і Мерару. Спершу пани аж запищали од радості. Але потім почали говорити між собою, казала мати, бо й вона була там: «А хто такий Мерару?» Їх покоробило це ім’я. А той телепень, що продав їм черепичини, не зміг утриматися, дурило. Він сказав, що це ім’я прадіда Мерару, попа з верхнього скиту. І тоді покупці ледь не знепритомніли. Вони почали обзивати наших людей розбійниками… Але ж наші люди не в тім’я биті. Коли ви вже купили — то все! Хіба ж то ми казали, що все це зроблено за Ноя? Ви прийшли до нас до хати і ледь не з рук виривали. І нічого обзивати нас, буцімто ми розбійники, бо ми можемо й келепи в руки взяти… Так і пішли ті пани без оглядки.

Тік, хоч як хвилювала його дорога до руїн, зайшовся нестримним сміхом, вислухавши кумедну розповідь дівчини.

— Господи! Ну й хитруни! Прадід попа Мерару!

— О, тут ще й не таке було! — захопилася дівчина з косою. — Теж тоді, коли мати дівчиною була. Прийшов нібито сюди якось штукар, ну, ото з тих, що по ярмарках ходять із картами: «Дивись, є король — нема короля». Обшахрував він перед тим сіл із вісім. Прийшло разом з ним ще четверо чи п’ятеро пройдисвітів і кожен зі своєю штукою. Люди подейкували, що всі вони злодюжки. А вони безперервно припрошували людей до ігрищ. Нене[8], кажуть, спробуй, нене, це ж тобі нічого не варто. А той бачить, куди воно гнеться. Ну, дідусю, це ж безплатно. Дідусь дивиться, але не зважується. А один умовив-таки зіграти з ними в «Є король — нема короля». Трьома картами. І спорожнив йому весь пояс. Але гаспидники не заспокоїлися. Береш два поли[9] за пояс? А чоловікові що робити? Віддав його за два поли. І почав вигравати. Повернув свої гроші. Шахрай каже: «Спробуй ще, нене». «Але на всі гроші», — відповідає дід. «На всі». І виграв. Шахраї розлютилися. Вони примушували його грати ще. І він весь час вигравав. Бачите, вони, шахраї не втрачали надії до останнього. «Ну! — під’юджували його. — Ну, давай, адже ти стільки виграв!..» А чоловікові що робити? Грає. Виграє. Розбійники аж нетямляться од злості. Але нічого не можуть вдіяти, бо все село зібралося біля них. А ті знай підбивають його грати. «Дивись: є король — нема короля, де і який є король». Я теж таке бачила на ярмарках, але я не дурна сунути носа не в своє просо. Шахраї ж не вгавають: «Давай грати, куди ти так квапишся?» А потім почали просити людей: «Продаю новий одяг за два поли!» Люди, звісно, чому б не купити, купили й одежу, потім і взуття, і ще не знаю, що там. Потім попросили шахраї того чоловіка дати їм одного пола, аби було за що бодай вина випити. Чоловік дав їм, але вони і його програли. І пішли шахраї із села тільки в спідньому, та їхні собаки потяглися за ними. Отак той чоловік, спершу програвши пояс, потім розбагатів. А згодом люди дізналися, що з виграного йому належала тільки половина. Бо він змовився з одним із шахраїв, і той намітив карту. Чоловік поділився з ним, але все одно і йому залишилося ще багато грошей. Я вже й не можу сказати, скільки він купив волів та коней…

— Я побоююсь, аби й нам не довелося повертатися, як тим шахраям, — злякався Дан.

— Потім тут ще й не таке творилося, — дедалі більше розпалювалася дівчина. — І все це ще тоді, коли мати дівчиною була. Прибув якось у село новий жандарм, страшний, як чорт. Доти він перемінив вісім міст і скрізь підряд ставив хату своїм дочкам і внукам. Справжній тобі невдаха-жандарм, той старший сержант… Коли він прийшов до нашого села, то сказав, що в нього ще дві дочки… А як видасть їх заміж, то тоді піде вже на пенсію. Дав, мовляв, натяк… Тобто люди, якщо хочуть позбутися його… Але люди наші не в тім’я биті. Вони не сміятимуться, коли їм пальця покажеш. І почав жандарм переслідувати людей. Побори, штрафи. Тоді легко було робити, що тобі заманеться. Ходили наші до його начальників, але ті сказали, що вже вісім разів переводили його з одного місця на інше, тепер уже нема куди далі. А що ж залишається робити людям? Терпіли. Але ж це була справжня біда на їхні голови. Одне слово, бо вже он видно село, якось прибіг до нього в контору поштар і приніс вісім телеграм. Вісім телеграм!.. Жандарм за мить посивів, побачивши їх. А коли прочитав, то ледь не знавіснів. Усі дочки і внуки сповіщали телеграмами, що приїжджають до нього. Жандарм спершу подумав, може, вони переплутали, коли в нього день народження, а потім і сам почав думати, що в нього день народження. Дочки та внуки прибули всі разом, ніби змовилися. Батько — трьома підводами на станцію. Вони вискакують із поїзда і кидаються, обливаючись слізьми, до нього: «Ми приїхали, татусю, приїхали!» Жандарм ледве не знепритомнів. «Чого ви приїхали?» «А хіба ти не кликав нас?» — залементували вони. А що ж сталося? Дочки одержали телеграми, буцімто від його імені, хай негайно продають хати і все майно та якомога швидше приїжджають до нього, бо йому дуже кепсько. Дочки, знаючи, як нажиті ті хати, продали їх майже за безцінь. Їм стало страшно, знаєте, коли приходить така телеграма, і вони приїхали. Жандарм ніби збожеволів. Він подався через горби, добіг до села і почав горлати: «Ви мене з торбами пустили, розбійники! Я вас уб’ю, я вас постріляю!» Але його прогнали собаками. Ніхто й по сьогоднішній день не знає, хто дав телеграми, але то була мудра людина. Ніхто не міг дізнатися. Телеграми дані в базарний день, а тоді всеньке село було в місті. Вночі жандарм знову почав метатися по селу й кричати, що вултуренці пустили його попідтинню. «На! Візьми!» — репетував жандарм, зривав із себе лахміття і жбурляв на людські обійстя. А люди, звісно, підбирали, навіщо ж відкидати ногами нежданий набуток? Потім пішов жандарм у свою управу, уже був такий, як мати народила, і заходився телефонувати в усі міста, де він раніше служив, до своїх колишніх начальників, аж до самого Бухареста дійшов, і, так люди кажуть, говорив у телефон: «Здорові були, пане полковнику, я, старший сержант Йон Зглімбя, доповідаю вам, що вже дійшов до краю…» Тільки закінчував розмову, просив інше місто, і так весь час. Аж поки приїхали по нього… Отакі-то люди в нашому селі! З ними по-злому обходитися не можна.

Дівчина попрощалася з трьома черешняками, показавши їм найкоротшу дорогу до руїн.

2

Руїни й справді були в жалюгідному стані. Колишня фортеця лежала біля підніжжя урвистого пагорба. В далеку давнину її задня стіна складала разом з горбом єдине ціле. Але та стіна майже вся зникла. Лише то тут, то там стриміли якісь залишки, поїдені часом і потрощені рукою людини. Більші залишки бокових стін вросли у землю поміж ям та ровів. Від передньої стіни не залишилося нічогісінько. Люди розібрали її до основи, перевезли каміння в село й поробили з нього підмурівки для власних хат. Місце, де колись була основа твердині, перетворилося на глибоченний рів, який місцями ховався під землею, утворюючи щось подібне до льоху. Ті підземні діри — мокрі, смердючі, темні.

Оце і все, що зосталося від могутньої колись Фортеці Орлів.

Троє черешняків поставили намет над допоміжною стіною, чи, точніше, там, де колись була задня стіна фортеці. Це місце найвище, звідси можна бачити всю територію колишнього укріплення: спереду добре видно всі підступи, а ззаду нависає урвистий кам’яний горб.

Після першого обстеження черешняки відчули тільки жаль і розчарування. Дан хотів спершу замалювати в зошит план колишньої фортеці, але, розміркувавши, відмовився від свого заміру. «Неможливо, — вирішив він подумки, — щоб у цих жалюгідних руїнах, обнишпорених уздовж і впоперек, могло ще щось викликати бодай найменший інтерес». Знищений замок з білого мармуру призначався лише для переховування біженців князівської крові. Черешняки пильно все обстежували, хоч і без надії. Найуважнішим дослідником виявився Тік. Але й його охопив розпач. «Невже вултуренці, — думав він, — оті бісові люди, як змалювала їх дівчина з косою, довели б до такого жалюгідного стану ці руїни, коли б не були певні, що вони годяться хіба на будівництво власних жител? Мабуть, місцеві жителі обнишпорили заступом, лопатою, а то й просто голіруч скрізь, навіть під стінами. Проте хто його знає… Тут були ще закидані рови, цілі стіни, підвали, ями, які, може…»

— Дане! — гукнув Урсу. — Я все-таки вважаю, що було б непогано намалювати план фортеці. Принаймні побачимо, який вона мала вигляд років триста-чотириста тому. Тобі це не важко?

— Чому важко? Мені здається, що вона мала форму трапеції, за основу якої правив горб. А ти як вважаєш, Урсу?

— Трапеції, кажеш? А в мене така думка, що це був швидше трикутник, і спирався він на горб.

— Трикутник? — здивувався Дан. — А велика передня стіна?

— Вона могла не належати до власне самої фортеці. Це — щось на зразок віяла, яке півколом оточувало фортецю, це винесений наперед вал, щоб захищати її.

— Ти гадаєш, вона впиралася в горб? Тоді виходить, що це місце, яке ми називаємо фортецею, тобто місце, де ми зараз стоїмо, не що інше, як вежа. Але хто бачив вежу у формі трикутника?

— Так чи так, а я певен, що мур не сполучається з руїнами, де ми стоїмо, — відповів Урсу. — І цілком можливо, що ці руїни — залишки не фортеці, а самого замку.

— А чому ти так думаєш? — поцікавився Тік.

— Бо дуже велика відмінність між передньою стіною і стінами, де ми стоїмо. Я звернув увагу на кілька каменів і цеглин від передньої стіни, та ви їх теж бачили…

— Справді, — пригадав Дан, — але я все одно не розумію…

— Вони з іншого матеріалу. На мою думку, цим пояснюється, чому саме цю стіну використали, наче справжню каменярню, і не залишили від неї нічого. Вона зроблена з добротнішого, міцнішого матеріалу.

— І які ж висновки з цього? — спитав Дан.

— Аби ж то я знав! Я не фахівець із будівельних матеріалів, тільки й того, що два роки тому влітку був за підручного в муляра. І дещо від нього перейняв… Може, передня стіна просто старша…

— А я думав якраз навпаки! — здивувався Тік.

— Може, й так, хоча, коли гарненько подумати…

— А я вважаю, що твоя правда! — втрутився Дан. — Коли передня стіна — висунутий наперед оборонний мур, що мав відбивати всі напади, то й зроблений він мав бути з міцнішого матеріалу, ніж той, з якого побудовані приміщення й вежі всередині.

— Про це думав і я, — відповів Урсу. — Саме тому, Тіку, мені й здавалося, що перед нами руїни замку-фортеці.

— Це не так! — гаряче запротестував Тік. — Як-то ця трухлявина може бути замком?! Та ще й яким замком! Я не вірю!

— Почекай, Тіку, не гарячкуй! — спинив його Дан. — Чому ти думаєш, що тут неодмінно мав би бути Замок двох хрестів?.. Правда, багато дечого співпадає… І назва, і, може, навіть архітектура…

— А чому історики не знайшли нічого? — спитав Урсу. — Вони ж напевне дійшли якогось висновку. Але якого саме?

— Про це всі знають, — відповів Дан. — Оскільки Фортецю Орлів і Замок двох хрестів досі не відкрили, це означає, що й тут їх не знайдено.

— А все-таки було б непогано спробувати обстежити підземелля, — запропонував Урсу. — Ми не можемо залишити необстеженими ці місця. Ти як думаєш, Тіку?

Тік був згоден. Дан теж. Обидва, ніби мимохіть, спустилися слідом за Урсу в отвір, який видавався і більшим, і цікавішим. І справді, ледве встигли вони пройти кілька метрів по м’якій замуленій землі, як відчули під ногами тверде, ніби камінь. Усі троє дослідників засвітили ліхтарики. Перед ними був обличкований камінням підземний хід. Це відкриття здалося їм важливим. Вони обережно почали просуватися вперед, присвічуючи ліхтариками. Ліворуч і праворуч підземного коридора побачили два темні отвори. При світлі ліхтариків вони мали вигляд полишених приміщень.

Хлопці обстежили по черзі всі стіни, підлогу, стелю, але не знайшли ніякого ходу сполучення — ні відкритого, ні потайного. Вони хотіли вже повертатися назад, коли Дан раптом сказав з притиском:

— Але ж ми не обстежили стелі!..

У правобічному приміщенні в кутку стелі вони відкрили квадратний отвір. Черешняки здивовано переглянулися. Це було вже цікаво. Тікові навіть привидівся білий мармур загадкового приміщення, а всередині, там, у довгій білій-білій сукні… Він попросив дозволу в Урсу першим залізти в той горішній квадратний люк…

3

Дівчину в білому перевели назад у те приміщення, де вона вперше познайомилася з замком. Тиша і вічний полиск мармуру знову запанували в приміщенні після напружених днів пошуку, стукоту й гармидеру. Троє шукачів не знайшли нічого в кімнаті полонянки і пішли шукати далі.

Полонянка тікала разом із Філіппе у великий внутрішній двір. Нові почуття заволоділи її душею. Вранці вона знайшла поблизу потайних дверцят шматок паперу, в який хтось загорнув велику золоту монету. Дівчина ще раз оглянула монету при денному світлі. Це була старовинна римська монета. Вона так добре збереглася, що, здавалося, ніби її випустили зовсім недавно. Скільки кілограмів золота варта вона сьогодні? З обох боків монети викарбувано профіль якогось римського імператора. Дівчина здригнулася, прочитавши ім’я… Калігула… Деспот, жорстокий імператор… він надав звання консула своєму коневі! Отже, цій монеті щонайменше двадцять століть…

Дівчина в білому розгорнула папір, у який була загорнута монета, і з подивом прочитала: «Не бійся! Ти не самотня! Прийми цю монету на знак дружби. Не загуби. Твій друг». Хто ж то такий? Що він хотів сказати цим «Ти не самотня»? Чому дав таку цінну монету «на знак дружби»?

На жаль, в одному вона цілком певна. Черешняки, якби навіть одержали її послання, ще не встигли б дістатися до фортеці. Та чи й зможуть вони взагалі прибути сюди коли-небудь? Вона написала їм нове послання, намалювала навіть схему дороги до Фортечки, яка привела б черешняків аж до входу в замок. Вона точно запам’ятала всі орієнтири в цьому лабіринті могил, ровів і каменів. Вона могла б пройти там із зав’язаними очима. І нове послання, і плани готові, але чи потраплять вони коли-небудь до черешняків? Як? Через кого?

— Філіппе, дурнику ти мій! Ти знаєш, які ми самотні? А я не хочу самотності, Філіппе! Хочу волі! Хочу вільного світу! Хочу друзів, Філіппе!

Полонянка ще раз вибралася на стіну з бійницями і, завмерши там край прірви, з надією й тривогою задивилася на стежину, якою пішов чабан з її першим посланням. І знову, як і стільки разів раніше, на стежці — ні душі. Дівчина спустилася вниз, у серці в неї була пустка та щось пекло в кутиках очей.

— Як ти вважаєш, Філіппе, довіримо тому, хто назвався нашим другом, нове послання до черешняків?

Дівчина в білому повторила своє болюче запитання тій істоті, яка не знала, що відповісти. Невже той, хто подарував монету, справді друг?

— Як ти вважаєш, Філіппе? — розсердилася вона. — Є у нас друг у цій в’язниці?

Але Філіппе не слухав її. Він вигнувся дугою, стрибнув угору й причаївся за каменем. Дівчина пошукала поглядом причину його тривоги. На кам’яній лаві ворушилося щось чорне… Жах паралізував дівчину. Блискуча сиза змія з рогоподібним виростом на верхній щелепі здавалася чорним луком, готовим ось-ось випростатися! І бризнула в повітрі чорна блискавка…

Тої ж миті ліворуч майнула друга жива істота — ще швидша за ту блискавку. Обоє тіл зіткнулися в повітрі. Падаючи, змія хвостом зачепила сукню дівчини.

Змія не встигла захиститися. Філіппе вмить відкусив їй голову. Після цього кіт знову ліниво зайняв своє місце біля ніг дівчини й почав лащитися до неї. Лаура поволі отямилася. Спробувала зібратися з думками. Треба подолати хвилювання, треба щось робити.

Дівчина палицею скинула зміюку, яка все ще звивалася в конвульсіях, у яму. Так само зробила й з маленькою огидною головою і лише тоді цілком усвідомила небезпеку, що загрожувала їй. По спині в Лаури побігли мурашки. Філіппе дивився на неї лагідними сонними очима. Дівчина в білому нагнулася й почала гладити його. Кіт заплющив очі й почав муркотіти.

— Ой Філіппе, любий мій Філіппе, — тепло і вдячно шепотіла дівчина.

Над замком западали сутінки. Полонянка попрямувала до своєї камери. На очі їй накотилися великі важкі сльози:

— Яка жорстокість, Філіппе! Яка жорстокість!

Вона думала про людину із шрамом.

4

У кімнаті, вибраній для нарад, схилилися над похідним ліжком дві постаті. В сутінках не розгледіти було їхніх облич.

— Шеф сьогодні сердитий, — почувся голос сухорлявого.

— Це я теж відчув. Мабуть, не виходить щось із розрахунками…

— Думаєш, це все через чабана?

— Може, й через нього. А може, й щось інше.

— Мені здавалося, що вони таки домовилися…

— Наче… Але хіба можна бути певним? А може, просочилося щось, може, сказав комусь?

— Телепень! Не міг він поговорити з нами трохи раніше…

— Зараз він клянеться, що ніде більше й словом не прохопився.

— Не знаєш, коли йому вірити! Нам слід остерігатися…

— Гадаєш, ми знайдемо що-небудь?

— Я впевнений! Шеф каже, що це ще не все. Це він узяв собі в голову, мов ідею фікс…

— Боюся, аби він не впоров якоїсь дурниці. Ти не думаєш, що все це пов’язане з дівчиною?..

— Я цілковито довіряю йому. Не забувай, що така робота нам не первина. Хіба забув? Нам завжди щастило.

— Однак усе тут мені здається дуже небезпечним. Кожної миті, на кожному кроці…

— Тс-с! Здається, хтось іде… — стишив голос чоловік із борсуковими очима.

— Тобі тільки почулося… Це, мабуть, у кімнаті…

— А зараз теж не чуєш? Тс-с! Не чуєш?

— Чую!

Відчинилися потайні двері, і в отворі з’явилась масивна постать чоловіка із шрамом.

— Один до мене з ліхтарем! Швидко!

Сухорлявий скочив з ліжка, схопив ліхтаря з ніші й подався слідом за чоловіком із шрамом. Борсукоокий залишився в приміщенні сам. Він скрадливими кроками підійшов до ніші з тайником, відчинив потайні дверцята й засунув туди руку. Дістав жменю золотих блискучих монет. Дотик до металу тішив його. Але ось він щось почув. Тоді швиденько поклав монети на місце, зачинив дверцята і впав на похідне ліжко.

Повернулися його товариші. Сухорлявий байдуже повідомив:

— Нема нічого.

У кімнаті знов запанувала тиша.

5

А в іншій кімнаті, в протилежному крилі замку дівчині в білому снився сон…

…Вона — у величезній білій залі з мармуровими стінами, посередині стоїть велетенська колона… Шлейф білої сукні спадає на мармурові плити. Великі залізні двері широко відчинені. Слуга в лівреї з золотими галунами віддано дивиться на неї маленькими борсуковими очима. В кутку покірно схилив голову високий чоловік із шрамом від лівого ока до кутика губів. Крізь прочинені двері долинає шум ходи, дзенькіт острог і голоси. Лакей з борсуковими очима зігнувся вдвоє і тихим голосом доповідає:

— Ваша величносте, прибули черешняки!

Володарка замку забула на мить про свій маєток, про своє становище і рушила до дверей назустріч гостям. Веселим гуртом у двері заходили черешняки… Здивована чорнява дівчина з косою… високий, дужий, ніби Геракл, юнак… низенький рум’яний хлопець, одягнутий у голубий, не по зросту, аж до п’ят фрак… потім ще дівчина, якої вона не знає… сухорлявий хлопець, тіло якого ніби створене для того, щоб носити парадний одяг… потім Віктор… Віктор не відводить погляду від схвильованих очей володарки замку… за ним кирпатий пуцьвірінок із скуйовдженим волоссям, очі якого ніби затягнуті тасьмою чорного шовку…

— Дозвольте, ваша величносте… — сказав слуга і дав знак чоловікові зі шрамом.

Щаслива володарка замку широким жестом подарувала свободу переможеному, що стояв, похнюпивши голову, в кутку зали. Потім глянула на гостей… але раптом серце її швидко закалатало. По мармуровій підлозі швидко й безшумно мчала вперед чорна стрічка… Володарка замку закричала…

Чоловік із борсуковими очима зупинився, почувши крик. З похідного ліжка на нього дивився палаючими очима кіт. Чоловік заховався за колону й почекав… По якімсь часі знову рушив. Промінь ліхтарика вихопив порожнину ніші… В закутку лежав паперовий пакетик. Промінь світла побіг по написаних великими літерами словах: «Перукарня „Гігієна“ — для черешняків». Чоловік помацав пакетика й здригнувся. Всередині була загорнута монета. Він погасив ліхтарика, сховав пакетик у кишеню й підійшов до похідного ліжка. Кіт ні на мить не зводив з нього очей. Чоловік зупинився за крок перед нерухомим, але напруженим, наче лук, котом, перед палаючими, мов жар, очима. Він глянув на ліжко, де спала дівчина в білому. Простягнув руку… Філіппе метнувся вгору і впився в неї кігтями. Рука перелякано смикнулася назад. Швидко, але безшумно чоловік із борсуковими очима вискочив через потайні двері з приміщення.

Дівчина в білому снила… Філіппе накинувся на чорну огидну стьожку й відкусив їй голову.

Було вже, мабуть, за північ. Але в наметі над руїнами ніхто з черешняків не міг заснути. Усі думали про події минулого дня. Той прихований у стелі люк не вів, як вони уявляли або хотіли, до хтозна-яких нечуваних відкриттів. Вони вийшли через нього до брудної кімнатки, схожої на голубник, стіни якої ряхтіли іменами й датами — і то зовсім недавніми. Сільська дітвора взяла собі, очевидно, за звичай гратися там у піжмурки в святкові дні. Обстежили вони й решту таких самих брудних ям та підвалів, і ясно було з першого погляду, що не могли вони приховувати потайних входів чи інших, так потрібних черешнякам таємниць. Однак хлопці вирішили продовжувати обстеження й наступного дня, тільки дивитися пильніше.

Урсу перший відчув, що друзі не сплять. Його доймала одна думка. Тому спитав майже пошепки:

— Ви не спите?

Відповіли йому теж пошепки:

— Ні!..

— Я вважаю, що нам треба прискорити роботу, — сказав він, — і не марнувати часу, порпаючись у руїнах. Що ти скажеш, Тіку?

Малий одразу зрозумів, куди гне Урсу. Йому хотілося б залишитись обстежувати руїни. Може, все-таки знайдеться десь якийсь слід, якийсь знак, а його, Тіка, не буде тут… А коли не знайдуть нічого? Тоді справді тільки задарма згайнують час. Тому й відповів без зайвої балаканини:

— Твоя правда! Треба прискорити все, отже…

— Піти по сліду листа? — спитав Дан.

— Тік сам упорається, — прошепотів Урсу. — Не думаю, що це дуже складно. Ми повинні якомога швидше з’ясувати всі ці казочки про замок і про полонену. Завтра до обіду маємо дійти якогось висновку або принаймні виробити певну думку. Що ви скажете?

— Я готовий іти хоч зараз… — відповів малюк. — Завтра до обіду знайду того, хто перший узяв до рук листа, хай навіть доведеться обійти всі хати…

— Якщо все вирішили, то спробуймо заснути, — позіхнув Дан. — А завтра кожен займеться своїм. Добраніч!

У наметі запанувала тиша, але сон заблукав десь і ніяк не хотів приходити до хлопців.

Повільно спливав час. Раптом усі троє почули свист. Довгий приглушений свист. За ним невдовзі другий. Уже трохи ближче. Це скидалося на якісь сигнали. Потім ще й третій. Усі троє підвелися.

— Тс-с! — цикнув Урсу і жестом звелів тихенько подивитися в отвори намету.

Надворі стояла непроглядна темрява. Важкі чорні хмари затягнули місяць і зорі. Очі спершу не могли нічого роздивитися в пітьмі. Але через якийсь час побачили під стіною три великі білі плями. Знову почувся свист. Линув він від білих плям. Три привиди просувалися до намету. Урсу заспокоїв друзів.

— Тс-с… — почули Тік і Дан. — Залишайтеся тут…

Урсу нечутно взув черевики й вислизнув надвір з протилежного боку намету.

Білі тіні наближалися безшумно, тільки пересвистувалися то тихше, то голосніше. Вони розійшлися, ніби готувалися атакувати намет із трьох боків. Тінь праворуч раптом беззвучно звалилася. Дужа рука обхопила її за стан, а долоня затулила рота. І все це за якусь частку секунди. Тінь намагалася пручатися, але залізний обруч міцно стис її, аж подих перехопило… Біла тінь знялася в повітря. Цієї ж миті середній привид, ніби відчувши щось, різко спитав:

— Гей! Що там? — і, відкинувши простирадло, подався туди, де металася в повітрі біла тінь.

А зрозумів усе занадто пізно. Чиясь рука обценьками схопила його руку і з силою заломила назад. Два колишні привиди потрапили до Урсу в полон, а що руки в них були заламані, то вони й не чинили опору.

— Не рухатися! — звелів Урсу. — Бо руки поламаю. Кличте й третього… Дане, Тіку, виходьте! — гукнув він друзям. — До нас прийшли чудернацькі гості…

Обидва полонені навіть не намагались поворухнутись. Біль, а надто засторога цілковито паралізували їх. Обидва майже в один голос закричали:

— Катріно! Іди сюди!

Але у відповідь їм — нічичирк.

— Іди сюди, чортяка б тебе вхопив! Ти хотіла насміятися з нас!.. — І вони почали проситися в Урсу: — Попусти трішечки, бо ж нам завтра косити…

Тік і Дан вийшли з намету, присвічуючи ліхтариками, і побачили двох високих кремезних хлопців, — в одного з них на плечах було накинуто простирадло, — що сиділи нерухомо, ніби пеньки. Руки в обох заламані за спину.

— Гей, іди сюди! Хай тобі всячина! Іди сюди, бо ми вже рук не чуємо!

З темряви виринула біла постать, і дуже знайомий голос задзвенів черешнякам у вухах:

— Гей ви, тюхтії! А ще хвалилися, що найдужчі й насміливіші хлопці на все село!.. Ганьба. Та я ж з вами не танцюватиму хори [10], скільки ви й житимете…

Тік і Дан побоювалися, що луснуть зо сміху…

— Ми прийшли без лихих намірів, — пояснила дівчина з косою. — Ми тільки хотіли налякати вас трохи, а потім я думала розповісти вам ще одну історію, бо забула вдень, теж іще з тих часів, коли мати дитиною була… Та відпустіть уже їх, а то вони посиніли від болю.

Урсу відпустив обох привидів-початківців, і ті заходилися розтирати руки. Один почав бідкатися:

— Ой господи, ти ж мене покалічив. І де ти тільки навчився так заламувати руки? Є в нашому селі один вівчар, Кисляком його прозивають, то він хвалиться, що може з двома впоратися, і навіть показував, як, але нас двох він ніколи не боров… Ох, якби знали таке, то вже давно спокійненько спали б… Оце вклепалися…

— То пусте, — відповів Урсу. — Є один спосіб заламувати руки, від нього тільки болить. А коли відпустити, біль минає.

— І справді! — здивувався другий парубок. — Я вже не відчуваю ніякого болю. А ти, бачу, добре знаєшся на отаких штучках!..

— То ви ні риба, ні м’ясо! — ущипнула дівчина.

— Та йди ти під три чорти, бо ми тобі зараз дамо прочуханки. А ви, будьте ласкаві, покажіть, як це робиться.

Урсу показав. Парубок одразу перейняв премудрощі цього діла, і вся його гіркота змінилася радістю:

— Ага-а! Ану, спробуймо, як це в мене вийде!..

Парубок виявився дужим. Але зігнути руку Урсу йому було таки не до снаги. Тоді він розлютився і схопив її двома руками, але теж нічого не вийшло.

— Та ти ж не людина, ти кремінь, чи вже навіть і не знаю, як сказати. Ми, Йоне, і вдвох його не побороли б… Я такого ще в житті своєму не бачив. А чому ти не йдеш у цирк? Там же можна мати добрі гроші.

— Ви тільки послухайте, який цирк був колись, теж іще в материні часи, — почала Катріна. — Жив тоді в нашому селі один чоловік, уже й не знаю, як його звали, здається, Христофор, а може, якось інакше. А жартівник із нього був неперевершений. Цілими днями творив витівки. Одного разу, якраз тоді боярин розплачувався з людьми, але заплатив чоловікові менше, ніж той заробив, бо той меткий був у роботі, то він щось поклав у кишеню бояринового кітеля, що висів на гілляці. Коли боярин, покінчивши з платнею, одягнув кітеля й засунув туди руку, то ледь не скам’янів. І люди сахалися від нього, бо на боярина ніби чорна хвороба напала. Навіжений Христофор засунув йому в кишеню змію. Іншого разу він перевдягнувся попом; і де він усе те доп’яв — біс його знає. Причепив бороду, вуса, почав ходити від хати до хати та казати всім, буцімто він прибув з митрополії побачити, як поводиться боярин із хрещеним людом. Люди викладали йому все, наче небесному посланцеві. А він знай твердить: «Та зійде скоро мир і благодать». І говорить отак у ніс, як я оце вам показую. Тобто завжди він говорив нормально, а тут отак прикинувся. Дійшов поголос до боярина. А ще казали, начебто боярин був не в ладах з митрополією, бо колись бояринів бугай ткнув рогом попа, а попадя розлютилася, що покалічили її чоловіка, місяць підстерігала, аж поки встромила бугаєві під хвіст запаленого віхтя з соломи. Бугай почав метатися по обійстю боярина, покалічив не знаю вже скільки корів, потрощив хліви. А боярин, щоб помститися, загнав цілу череду волів на церковне подвір’я, один бугай зайшов навіть усередину до церкви в святковий недільний день, якраз тоді, коли піп, зігнувшись удвоє, розмахував кадилом. А піп, подумавши, що бугай прийшов на розправу, як припустив, то зупинився аж на амвоні. Люди ж, думаючи, що батюшка збирається читати євангеліє, поставали навколішки слухати. Така веремія зчинилася. А коли боярин почув, що в селі з’явився піп із митрополії, то наготував силу-силенну наїдків та напитків і покликав його до себе. Піп пішов, а чому б йому не піти? І зібралися всі сільські багачі туди та всі в один голос кажуть, що кращої, сердечнішої людини, ніж боярин, то і в світі нема. А піп, знай собі, гугнявить у ніс: «Та зійде скоро мир і благодать». Потім заходилися бенкетувати. Піп вип’є трохи і знову своєї править: «Та прийде мир і благодать, купіль і причастя, які тебе зробили… Будуть тобі жандарми, божі празники й великодні, і всі святі тайни…» Аж усі перелякалися… Гульня була саме в розпалі… І раптом усі, що сиділи за столом, бачать, піп ніби з лиця перемінюється… Вони подумали, певне, що вже перебрали… Трохи згодом бачать: піп і справді перемінився, але не можуть зрозуміти чому. Один, трохи тверезіший, каже: «Отче, у вас же ніби вуса були…» А піп своєї тягне: «Та зійде мир і благодать, і вуса піднімуться до небес…» А той причепився до нього, мов реп’ях: «Отче, але ж у вас раніше й борода була…» А піп своєї: «Та зійде мир і благодать, і бороди оживуть третього дня після писання…» Люди клянуться, що саме так і казав той навіжений Христофор… Врешті він вивалився у вікно. Але в селі вже не міг залишатися. Прибився він десь до цирку і став там, не знаю, як воно зветься… Але звався вже не Христофор… уже називав себе ніби Тріо Бен Калік і носив червону феску. А чого він себе назвав калікою, ніхто того не знає…

Усі задоволено сміялися, коли це один із хлопців раптом кинув, ніби громом уразив:

— Ти так гарно видумуєш, Катріно, що й сам дідько тебе не переважить!

— Тобто усе це неправда? — спитав неймовірно здивований Дан. — Не може бути!

— А ви що, повірили їй? — засміявся парубок. — Вона ж цілими днями тільки те й робить, що вигадує байки. Бачили б ви, як біля неї крутяться люди на роботі. Хто візьме її за дружину, той матиме сміху в хаті.

— Кого я візьму, ти хотів сказати, йолопе!

— Ми дуже вже забалакалися, а завтра нас жде робота в полі. Ти куди завтра йдеш, Катріно?

— Завтра не знаю, куди піду. А сьогодні йду в сад…

Колишні привиди визнали, що дуже гарно провели час, і розпрощалися з юнаками як з найкращими друзями.

Залишившись самі, черешняки ще довго сміялися, а Тік не міг приховати захоплення:

— От бісова дівчина… з такою ніколи не засумуєш!

Вони зайшли до намету, разом з ними вплив туди й сон, тільки Тіка ще довго доймали сумні думки.

7

Одначе пустунові приснилися, мабуть, чудові сни, бо вранці він прокинувся жвавий, веселий і цілком готовий вирушити в дорогу. Він трохи ще погаявся біля Дана й Урсу на руїнах, та коли побачив, що сонце підбилося вже височенько і що він може не застати нікого в селі, то залишив друзів, що саме готувалися спуститись у мокрий льох.

Село ніби вимерло. Бо люди ще зранку пішли в поле. У примарії залишився один тільки дідусь, який був то за сторожа, то за посильного — залежно від того, є начальство чи нема.

— Доброго ранку! — привітався Тік. — Тут нема нікого?

Дід окинув його довгим поглядом з-під брів:

— Як-то нема нікого? А я хто такий?

Тік мусив проковтнути пілюлю. Він ступив з лівої і спробував виправитися:

— Знаєте, я хотів спитати, чи нема нікого в примарії… — але зрозумів, що заплутався ще дужче.

— Ти, малий, думаєш, що тут у нас щось може відбуватися без мого відома? Ти чув про Плачинду?

— Звичайно, — збрехав Тік. — Про нього все місто знає…

— І від кого ж ти чув, скажи-но, будь ласка? — спитав недовірливо дід.

— Від… Катріни! — блиснула Тікові рятівна думка. — Вона казала, що такого, як Плачинда, нема більше нікого в селі…

— Саме так, розбійниця, і сказала?

— Їй-богу, саме так.

— Не могла б вона сказати просто так, без ніякого заміру, правда ж?

— Правда! — впевнено підтвердив малий. — Вона казала: «Побачиш діда Плачинду, він хоч і старий, але тримається добре, і якщо ти з ним станеш до розмови, то два дні й дві ночі в тебе живіт від сміху болітиме… Бо ще тоді, коли мати дівчиною була, то він викидав такі коники…»

— Так і сказала, моя голубонька?

— Так і сказала!

— То, щоб ти знав, Плачинда мій зять, і він секретар примарії!

Тік скорчив таку нещасну гримасу, що дід не стримався:

— Бачиш, як я тебе підловив! Плачинда — це я! А секретаря звати Ілією. Іліє Далба. Хіба ж не краще казати правду від самого початку?

— Якби ж і ви вчинили так само. Я хотів вам зробити приємність, їй-право. Бо навіть здаля видно, що ви хороший дідусь. Я ж знаю.

Нова тактика швидко здолала опір дідуся.

— Ти мені подобаєшся, бо розумний, а особливо тому, що так перекривив Катріну, як у селі ніхто не втне. А та розбійниця — то моя дочка. Ти знаєш, малий, як хлопці ходять за нею? Я тобі скажу, що це саме через неї в нашому селі так добре ідуть справи. Вона що захоче, те й зробить. Ось навіть учора ввечері підмовила двох хлопців, і вони пішли на руїни лякати якихось непроханих гостей…

Тік чемно мовчав. Дідусь раптом спитав його:

— А навіщо тобі Іліє Далба?

— Треба в нього дещо спитати…

— Ніби не можна мені сказати. Бо навіть коли звернешся до нього, він все одно прийде до мене питати, що відповісти. Ну, то як?

— Я сказав би, але, бачите…

— Чого ти хитруєш? Секретар пішов до міста.

— Ви сказали, нібито про що б вас не спитати…

— Ти глянь на нього! Та як ти смієш не вірити старим людям? Ти мене починаєш сердити…

Тікові не хотілося мати ще одне непорозуміння з дідом, і він спитав:

— Не приносив ніхто кілька днів тому сюди, в примарію, такого невеличкого пакета?

— Чому ж ні? Григоріє Бетяле приносив. Його Стріхою прозивають… А що тобі треба від нього?

— Я хотів би спитати його…

— Стріху? Якщо він не пішов, бо він не тутешній, а з Зогренів. Учора ввечері був ще в селі. Але казав, що сьогодні вранці піде назад.

— А може, він ще не пішов… — з надією вимовив малий, бо знав, що Зогрени за шість кілометрів від міста в протилежний кінець.

— Може! Якщо хочеш, то я скажу, де його можна знайти. Іди цією вулицею прямо, коли дійдеш до криниці, то спитай у дітей, вони там пустують громадкою цілий день, де хата Болгинди. Вона трохи вище од криниці. Там може й бути Стріха.

Тік подякував дідові й бігцем подався вулицею до криниці, що виднілася ген у долині. Аби ж він вирушив рано-вранці та не теревенив стільки з дідом Плачиндою…

— Гей, малюк! — звернувся він до якогось хлопчика в червоних полотняних штанах, що стояв біля криниці. — Де хата Болгинди?

— А навіщо вона тобі?

— Скажи, маленький, не витріщай так очей на мене.

— Не хочу казати!

— Я тобі дам гудзика.

— Спра-авді? — засумнівався той.

Тік хоч-не-хоч відірвав гудзика й простягнув пуцьвірінкові. Дівчина з косою правду казала. У цьому селі навіть діти вміють користуватися становищем.

— О-он вона, отам, де шовковиця! Ось прямо. Але вдома там нікого нема.

Та Тік не зважив на останні слова й щодуху подався до вказаної хати. Він так заходився стукати в ворота, аж по всьому селу завалували собаки, проте на обійсті Болгинди — ні духу. В сусідній хаті через вікно виткнулася голова бабусі:

— Кого тобі треба, що ти все село розтривожив? У Болгиндів нікого нема.

— А куди ж він пішов? — спитав Тік. — Мені ж треба вкрай поговорити з кимось із Болгиндів…

— Подивися, там пуцьвірінок малий має бути вдома. Такий худющий, у червоних штанах…

— Дякую!

Прибігши до криниці, черешняк відкликав убік пуцьвірінка в червоних штанах.

— Хочеш мати ще одного гудзика? Дуже гарного…

— Невже? — засумнівався малий. — Той, що ти мені дав, поганий.

— У мене є кращий, але не бреши тільки.

— Я не брешу, аби тільки в тебе були гудзики…

— Де дід Бетяле?

— Який Бетяле?

— Стріха, Стріха де?

— А-а! Стріха! Він пішов сьогодні вранці, ще півні не співали…

— Куди пішов?

— Додому, в Зогрени. Він же до нас приходить тільки раз на рік… Тепер уже десь через рік прийде.

— А він справді пішов?

— Справді!

— Ну, а зараз дай маленького гудзика, я подивлюся, котрий більший. Так! Тепер іди.

— Але ж ти казав, що даси ще одного гудзика, а забрав навіть того, що дав раніше.

— Ну, швидко! Чи не чуєш?

— Дай мені гудзики, бо я батькові скажу!

— Чому ти дозволив, щоб Стріха пішов? Я тобі дам десять гудзиків. На ось одного лея, та тільки перестань скиглити.

Почувши про гроші, малюк підстрибнув угору, ніби горобчик. Він схопився, заховав його до кишені, а потім сказав Тікові:

— Стріха пішов не прямо в Зогрени. Казав, що в нього є якесь діло на один день у Папурі.

Почувши несподівану звістку, Тік дав малюкові ще два гудзики. Той схопив їх і перевів подих аж біля хати. Перш ніж щось вирішити, Тік забіг до примарії — побачити діда Плачинду.

— Як пройти до Папури, дідусю?

— До Папури? Це від Зогренів ще кілометрів п’ять дорогою на Велени. А якщо стежкою, то буде, мабуть, тільки чотири. А що тобі там треба?

Тікова радість щезла за одну мить. Він думав, що Папура десь біля Вултурештів.

— Я хотів тільки дізнатися… — відповів він, забувши про добросердість дідуся.

Тікові пошуки почалися з невдачі.

8

Урсу і Данові не поталанило і в другому вогкому підземеллі. Єдине, що вони зробили внаслідок ретельного і впертого пошуку, — забруднили одяг та набрали в туфлі води и багнюки. Тому пішли до потоку, роздяглися і випрали одяг.

Тік прийшов до них якраз тоді, коли вони сушилися на сонці.

— Ага! — дорікнув їм пустун. — Ви згадали, що в нас зараз канікули…

— Це біда якась на наші голови, — поскаржився Урсу. — Я певен, що в цих руїнах ми не знайдемо й шматочка мармуру…

Вони переповіли по черзі свої халепи.

— Нам ще залишилося обстежити тільки стіни з правого боку, — сказав Дан. — Там є якісь брудні діри. Думаю, до вечора закінчимо. Є ще якийсь кам’яний хід… У мене таке передчуття…

— Ми не повинні дуже довіряти передчуттям, — перепинив його Урсу. — А ти, Тіку, що гадаєш робити зараз?

— Поїду шукати Стріху.

— Чим же ти поїдеш?

— Знайду щось.

— Ти не хочеш і нас трохи почекати? Можемо піти разом.

— Не треба марнувати час! — рішуче сказав Тік. — Я піду сам! До вечора знайду Стріху. А звідти, з Папури, до міста якихось десять кілометрів…

— Тоді повертайся просто додому! — звелів йому Урсу. — А ми, коли щось знайдемо, пришлемо телеграму. Хоч я не дуже вірю.

— Отже, мені брати з собою й маленького рюкзака? — спитав Тік.

— Ти коли думаєш іти?

— Зараз.

— Відпочинь ще хоч з півгодини.

Але Тік уже закинув рюкзак за плечі. Урсу й Дан потисли йому руку, побажавши від щирого серця успіхів у пошуку.

— Може, ти до вечора дізнаєшся щось, — сказав йому Урсу, — то дай телеграму на примарію. Бо не знайдемо ми тут ніякого дідька, щоб стирчати ще ніч.

— Не турбуйся, — відповів йому Тік.

І почалося змаганння з дорогою. Тікові маленькі кроки відмірювали велику віддаль. Але він навіть не підозрював, скільки доріг його чекає, скільки досад, скільки невдач, скільки страху, скільки лютувань. Він не уявляв, якою важкою й заплутаною виявиться та нитка, що по ній ковзнуло й прибуло до черешняків послання дівчини в білому.