Замок дівчини в білому

1

Урсу, за звичкою, прокинувся ще до схід сонця, кілька разів глибоко вдихнув. Спав він надворі, як завжди влітку. Зробив собі там ліжко з товстих дощок, простеливши зверху кілька ковдр. Ліжко вийшло міцне, добротне, на ньому гарно спалося-відпочивалося. Неподалік, за будинком, Урсу зробив своєрідний душ. Дві товсті жердини тримали, ніби в обценьках, бочку, до отвору якої приладнано бляшану засувку з сотнею дірок. Урсу заливав троє відер води в бочку, потім смикав за мотузку, перевертав її отвором Донизу, і кілька хвилин тут бушувала справжня штучна злива. Щодня перед сном і зразу після підйому Урсу приймав душ.

Кринична вода приємно холодила шкіру, проганяючи рештки сну. Урсу витанцьовував під душем, а коли бочка спорожніла, стрепенувся, струшуючи краплини води, кілька разів оббіг кругом будинку й зупинився під турніком. Кільку підтягувань, кілька гімнастичних фігур, потім знову бігом кругом хати — і вже Урсу готовий до обов’язків та непередбачених випадковостей дня. Одягнувся швидко? шорти, майка, теніска, схопив з припічка вузлик з харчами (ще звечора наготувала мати) і сягнистою впевненою ходою пішов по ще безлюдних вулицях містечка. Уже кілька тижнів Урсу день при дні ходить цією дорогою. Тренуватися в полі йому найкраще. Там ніхто не заважає, не підглядає.

Коли він прийшов на поле, сонце вже на кілька долонь піднялося над обрієм. Урсу почепив вузлик із харчами на гілку дерева, туди ж повісив шорти й майку і почав бігати. Будь-хто, побачивши, як Урсу несамовито гасає полем, сказав би, що він навіжений. Але хлопець відчував, а далі й зрозумів, що така біганина, іноді по дві-три години, — це найкраще тренування для атлета і для боксера. Особливо для боксера. Затятий, тривалий і безладний біг полем, усіяним ямами та горбками, вимагав від тіла сили й моці, несподіваних рухів, спонукав до раптових зусиль. Дихання теж пристосовувалося до цього раптового зусилля, і Урсу думав, що для боксера нема нічого важливішого від уміння правильно дихати в цьому хаосі шалених і несамовитих рухів, з яких складається боксерський матч.

Урсу знав свого супротивника, знав його якості: сила, витривалість, швидкість, і знав, що не зможе його перемогти, покладаючись лише на свій могутній удар, бо для перемоги треба протиставити супротивникові ті самі якості, але на вищому рівні.

Після двох годин бігу Урсу присів у затінку, розв’язав вузлик із харчами і, ковтнувши гарячого чаю з термоса, почав швидко їсти. Образ супротивника не полишав його ні на мить… Щоб його перемогти, міркував Урсу, треба постійно атакувати, не давати йому найменшої змоги переходити в контратаку, змусити весь час захищатися, а в другому чи третьому раунді спробувати свій секретний удар, про який нагадав Тік: лівою вдавати атаки з поворотами й бічними випадами, що неодмінно ведуть до крюка, до цього, за словами тренера, наймогутнішого удару, який він бачив у своєму житті!

А якщо й супротивник застосує таку саму тактику? Якщо й він безперервно атакуватиме? Тоді все вирішить лише витривалість. Тому Урсу підвівся, пограв м’язами і знову побіг.

2

Тік прийшов до Дана рано-вранці, перечитав листа, написав відповідь, точнісінько таку, яку вчора ввечері «підказав» Дан, і вони обоє пішли на розвідку в міський парк. Метрів за двадцять від пам’ятника Емінеску ріс великий крислатий дуб, який при потребі міг стати ідеальним спостережним пунктом. Данові не дуже подобалося лізти на дерево без драбини, лише за допомогою рук та ніг. Він пильно стежив за спритними рухами Тіка і після деяких вагань зважився піти на приступ. Тік перетворився на старшого, а Дан задовольнився тим, що виконував його вказівки: хапався спершу за гілку, намацував ногою дупло, далі чіплявся за іншу гілку, упирався коліном у якийсь сук і нарешті дістався в гущавину крони. Правда, трохи Подряпався, захекався, але все одно почував себе переможцем.

— Знаєш, я можу стати акробатом. А як чудово видно!

І справді, із сховку в розлогій кроні майже весь парк був мов на долоні. А лава біля пам’ятника, що теж відігравала роль співучасника, здавалася звідти, з висоти, такою близькою, ніби за два кроки від них.

— Чудово! — зрадів Тік. — Почекаємо з півгодини, а потім пошлемо їй на парашуті записку. Коли хочеш, вона впаде просто їй у пелену. Слово честі, Дане, у стрільбі з рогатки зі мною ніхто не зрівняється.

Дан весело погодився. Обидва стратеги, уточнивши деякі подробиці, спустилися з дуба і розійшлися кожен своєю дорогою. Тобто Дан пішов читати, а Тік мусив потурбуватися, щоб лист будь-якою ціною прибув до адресата…

Малий подався спершу до магазину, маючи на думці дізнатися, що нового в кварталі, тобто, може, хтось щось скаже про дівчину в білому. Хитрувато блискаючи очима, він витягнув надвір свого найкращого продавця, чи, точніше, продавця, в якого він був найкращим покупцем, а оскільки покупців зранку не завізно, то мав час неквапом поточити з ним ляси. Звичайно, після кількох обхідних маневрів малий перейшов у наступ: спершу поцікавився, які нові товари надходять, натякнув на невдячність та грубість декого з покупців, особливо старих бабів, далі на зухвальство деяких дівчат, «що мають нахабство одягатися в біле», але схаменувся, тут-таки виправив промах і мимохідь нагадав про завтрашню урочисту зустріч з боксу. Подумав, що згодом ще повернеться до особи в білому. Але, почувши про бокс, шістнадцятирічний продавець ураз перетворився на якийсь млинок прогнозів, оцінок, технічних характеристик і тактичних передбачень, так ніби мав виступати не Урсу, а він сам. Тік охолодив запал спортивного фахівця, запропонувавши заклад: одна шоколадка проти п’яти пляшок лимонаду, що Урсу виграє нокаутом уже в першому раунді. Продавець стояв на тому, що Урсу в найкращому разі виграє по очках, а взагалі він програє, тут і сумніву бути не може. Для більшої певності Тік запропонував інший заклад: дві шоколадки проти десяти пляшок лимонаду, що переможе Урсу. Його співрозмовник з радістю пристав на ці умови, гадаючи, що розорить Тіка, але він і не здогадувався, що такі самі шанси і в малого.

— Отже, дві шоколадки проти десяти пляшок лимонаду. Я виграю, щоб я так жив! — сказав продавець.

— Правду кажучи, — зауважив Тік, — я й не знаю, що робитиму з тим шоколадом. Аби знайти якусь худющу та довгу, мов тичка, стару бабу, то віддав би їй, адже баби люблять солодке. Зате дівчатам, одягнутим у біле, шоколад ніби не смакує… Що ти на це скажеш?

— Стривай, стривай, — зацікавився продавець. — Є тут на нашій вулиці одна худюща стара баба, в неї вже кілька днів живе якась дівчина в білій сукні. Щоб мені повилазили…

— Слово?

— Слово! У баби є сини, вони вже великі. Вони з тих, що займаються книжками та іконами. Чортяка б її вхопив, ту бабу. Я сам чув, як вона говорила дівчині, щоб та не заводила собі друзів тут, у нашому містечку. Дівчина з Бухареста, звати її Лаурою, їй залишилося ще два чи три роки до закінчення ліцею [2]. Стара ось-ось має прийти за покупками. Щоб мені очі повилазили. Ти їй хочеш дати шоколад?

— Який шоколад?

— Але ж ти казав, що…

— А ти, коли казав, «щоб мені очі повилазили», то справді думав, щоб повилазили?

Продавець не встиг відповісти, бо його покликали в магазин. І саме цієї миті малий помітив, що до магазину підходить висока сухорлява бабуся з плетеним кошиком у руці. Він пропустив стареньку, і поки вона вибирала товар, а це тривало довго, бо все її не задовольняло, Тік обдумував, як же бути з таємною поштою. Послати когось із листом? Тік не дуже вірив незнайомим, а шибеникам із його кола не можна довіряти жодної таємниці. «Вони допитливіші од дівчат, і не відчепишся від них нізащо в світі». Покласти листа в бабин кошик було б непростимою необачністю, бо стара, поки дійде додому, не раз перевірить, що в кошику, й неодмінно знайде листа, це вже була б справжня катастрофа. Що ж робити? І тут він аж скрикнув з радості. Ніби крила виросли в хлопця й скуйовдженим білявим волоссям. Він кулею влетів у магазин, прослизнув повз інших покупців і попросив булавок на цілий лей.

Звісно, його зухвальство й нечемність одразу викликали цікавість, подив та гнів у всіх — і в продавців, і в покупців.

— Що це, ми переселилися в джунглі чи знову повернулися до лісу? — почувся скрипучий старечий голос. — Ви бачили таке? Є і в мене діти, хвалити бога, вони живі-здорові, уже дорослі, але…

Тік спробував піддобритися й чемно промовив:

— Ніби ви не знаєте, які діти… Але ж ви знаєте, що всі вони виростають у дорослих людей…

— Ну, це вже занадто! Нечувано! Ви бачили таке нахабство?!

— Геть звідси! Це не твого батька лавка! Геть, волоцюго!

— Аби це була лавка мого батька, то ви так зі мною не розмовляли б. Я знаю…

— Нема в нас булавок! Вони в магазині «Металеві вироби», що біля кінотеатру, в центрі.

— А навіщо тобі стільки булавок?

— Я назаганяв колючок у ногу, й нема чим витягти. Дуже болить…

— Бідолашний хлопець… А ми його так шпетимо…

— Бідолашний! Дайте йому булавку. Або хоч шпильку.

— На, хлопче, голку… Це ще краще, ніж булавка.

— Спасибі вам, тітонько, — подякував Тік. — Хай будуть здорові ваші внуки… і дорослі діти теж…

— Хай твої слова йдуть до бога! А в яку ногу ти загнав колючки?

Але Тік уже метнувся в двері. І люди тільки тепер помітили, що він взутий.

— Обманув нас, негідник… Ви бачили таке?!

— Я вже зустрічалася з такими волоцюгами і знаю, що їм треба…

— Лишенько! — дехто почав мацати свої кишені.

— Ой, а де ж мій гаманець із грішми? Пробі, рятуйте, обікрав мене злодій! Щоб його грім побив!

— Кличте сержанта!

— А то чий гаманець? Он там, на прилавку?

— Ой, дякувати богові, мій. І даремно я кляла того бідолаху. Тьху-тьху-тьху… Щоб не збулося…

— А може, й справді в нього скалки в нозі? Якось син мій, йому вже зараз тридцять років…

— А чому ж не може бути скалок? Взувся він потім, а воно йому болить зараз…

— Бідолашний хлопець, хіба ви не бачили, який він чемний…

Але Тік не чув цих мінливих балачок. Він причаївся за поворотом дороги, неподалік від будинку, де жили баба й дівчина в білому. Зі своєї схованки він помітив, що стара вже надходить. Почекав, поки вона пройшла трохи вперед, а коли зупинилася біля воріт перепочити, прожогом метнувся до неї, штовхнув ніби ненароком, попросив вибачення, але все це сталося на ходу, він навіть не стишив бігу.

— Проклятущий! — лайнулася баба. — Нема тобі іншого місця, де бігати, тільки на тротуарі? Стривайте-но! Та це ж ніби той самий шибеник! Уже, мабуть, щось украв!

Проте вона хутенько переконалася, що нічого не пропало. Але їй і на думку не спало, що вона могла мати щось на додачу. Хто зна? Може, тоді вона помітила б на своїй спідниці записку з написом: «Полонянці в білому». Але папірець не довго тримався на спідниці, бо тонка ніжна рука непомітно зняла його й притисла до грудей. Полонянка в білому одержала послання.

3

Урсу прийшов до тренувального залу точно о п’ятій, бо знав, що його тренер дуже любить пунктуальність. Він зустрів свого найкращого учня, як завжди, усмішкою. То був чоловік років за п’ятдесят, із показною фігурою, широкоплечий, з дужою шиєю. Хоч тренер і похвалявся тривалою кар’єрою на рингу, проте поставою на боксера не дуже скидався. З виду це була звичайна людина, такий собі інтелігент, що знічев’я зайнявся спортом, а не колишній боксер у важкій вазі. Але він дуже відрізнявся власним поглядом на бокс від інших майстрів шкіряної рукавички, особливо від тих, хто стверджує, що бокс за своїми ознаками і винятковістю — це спорт сили й витривалості. Тренер Урсу не заперечував значення фізичних якостей, але невтомно прищеплював-своїм учням думку, що в кулачній боротьбі немало важать розум та психологія. Противника слід оцінити, підкреслював він, пильно вивчити його стиль, його специфічні удари, і вже залежно від наслідків вивчення боксер повинен організувати бій. Він пропагував не якусь одну-єдину тактику бою, відшліфовану до досконалості кимось із боксерів, а безліч тактик, кожна стосовно до конкретного супротивника й до власного боксування.

Тренер знову повторив Урсу свої звичайні настанови, супроводжуючи розповідь численними прикладами із власної практики та з практики інших боксерів, шо зажили собі слави у спорті.

— Що ми знаємо про твого супротивника? — спитав тренер Урсу. — Він дужий, дужчий від тебе, за спритністю — такий самий, як і ти, досвід у нього набагато більший. Отже, два плюси і знак рівності в нього, два мінуси і знак рівності в тебе. Він раціоналіст і психолог, а це веде до єдиного висновку: самовпевненість. Супротивник певен своєї перемоги. Він не сумнівається ні на мить, що переможе. Отже, гадаю, саме тут і треба шукати щось, саме тут ми й повинні діяти. Тобто у зв’язку з його вірою в себе, з його певністю перемоги нам слід перемінити всю тактику бою. Розумієш, Урсу?

Урсу розумів, хоч йому здавалося, ніби думка тренера не дуже в’яжеться з тим, що він сам думає про завтрашній матч. Тож він лише кивнув головою, хоча цей жест виражав швидше подив, ніж згоду.

— Противник вірить у себе. Укріпи його в цій вірі. Подаруй йому кілька легких успіхів. Зроби так, щоб він заспокоївся, щоб він зневажав тебе, як супротивника, вимусь його на атаку, захищайся невпевнено, а в другому раунді, коли він, звичайно, спробує закінчити бій, візьми його крюком із правої. Запевняю, ти пошлеш його в нокаут! І без розмов!

Урсу спантеличено глянув на свого вчителя. Тактика, на якій той зараз наполягав, суперечила його власним поглядам. Логіка майстра здавалася до неможливості хибною. Але тренер не лишав часу для роздумів, пора було братися за заняття. Сумніви й вагання Урсу не тільки не зникли, але навіть не пригасли. Він почував потребу порадитися з кимось. Тому й кликав Тіка до спортзалу. Хотів розповісти все малому, як близькому другові, щоб полегшало на душі, бо на іншу підмогу він не розраховував. А тепер йому було невтямки, що сталося з Тіком, чому той так запізнюється?

Правда, була ще одна людина, якій Урсу міг би повідати свої сумніви, — Лучія, але він не смів навіть думати про це. Після пригод у Чорній Печері дружба між ними пригасла. Коли там, у горах, серед небезпек, їхні різні натури чудово пасували одна одній, коли у вирі хвилювань і страху вони посилали одне одному такі потрібні, іноді майже непомітні хвилі тепла й ніжності, то, повернувшись у спокій та одноманітність містечка, обоє відчули якийсь острах, а згодом ніби крижані хвилі вкрили те, що було колись теплом і злагодою. Урсу з трепетом, що пронизував усе тіло, пригадав, як він ніс її, непритомну, на руках, як торкався її волосся, обличчя, вуст. Відчуття, ніби він вчинив блюзнірство, не полишало його ні на мить. Сором’язливість перед Лучією збільшилася, перемішалася з полохливістю та ніяковістю. Тому й поводився він іноді з нею просто по-хлоп’ячому. Така відмінна від тієї, в горах, поведінка хлопця знову зробила Лучію надзвичайно розважливою — вона не розуміла Урсу чи, може, примушувала себе не намагатися його зрозуміти.

Урсу ніби громом ударило, коли він побачив, що до спортзалу входить Лучія. Йому й на думку не спало, що її несподівана поява тут викликана якимось шостим жіночим чуттям, котре змусило Лучію збагнути, зрозуміти: Урсу потрібен хтось близький напередодні матчу. Дівчина відчула, що своєю присутністю заспокоїть хлопця, додасть йому віри у власні сили. Невже справді відчула? Ні, вона зважила все і просто дійшла такого висновку, — невинно пояснила дівчина сама собі.

Поява Лучії викликала в душі Урсу справжню бурю думок, запитань і хвилювань… Гори, печера, прірва… І він уже нічого не бачив перед собою, крім цього обличчя, ледь-ледь розкосих очей, тонких вуст, щік, яких торкнулася легенька блідість. Він кинувся до неї, схопив за плечі руками в потворних боксерських рукавицях і притис до себе. Лучія пополотніла. Перелякано глянула йому в очі… Урсу опустив руки. Спохмурнів. Лучія, теж налякана, відступила крок назад.

Щось їй здавило горло, і дівчина метнулася геть.

4

Саме в цей час два інших черешняки затаїлися на дубові за пам’ятником Емінеску й переживали тривожні хвилини, бо починали відчувати гіркий смак поразки. Вилізли вони сюди, коли було чверть на шосту. Тихесенько чекали вже з півгодини, а кожна мить сповнена хвилювання. Один спитав із острахом трохи пізніше:

— Уже шоста?

— Рівно. Вона не прийде. Був би я на її місці, то прийшов би перед шостою. Бісова арапка.

— Тс-с! Хтось іде праворуч.

У кроні дерева знову запанувала тиша. З правобічної алеї вийшла парочка закоханих. Вони йшли пританцьовуючи, але раптом зупинилися й сіли на лавку перед пам’ятником, воркочучи собі й далі.

— Чого це їм заманулося сісти саме тут? — розлючено прошепотів Дан.

— Бо ти винен, — відповів Тік. — Треба було прикріпити записку: «Зайнято». Ти чому про це не подумав?

— А ти вважаєш, що ми в театрі?

— Я їх зараз прожену, — розізлився раптом пустун.

— Як? Крикнеш і викриєш нашу схованку?

— Та… рогаткою. Почекай хвилинку!

Тік дістав рогатку, заклав жолудя і прицілився на лаву. Але набою одразу не випустив. Чекав. На лаві молодик із довгим, немов жіночим, волоссям саме припалював цигарку й відкинув руку з цигаркою на спинку лави. Проте за мить скочив, ніби вжалений. Цигарка просто вилетіла в нього з рук.

— Що сталося, голубе? — перелякано спитала чорноброва дівчина з палахкотливо-червоними вустами.

— Нічого, нічого, — заспокоїв її хлопець. — Я задивився на великих метеликів.

Тік знову наготував свою стрільбу. «Голуб» примостився зручніше. Він заклав ногу на ногу і так відкинувся на спинку, що нога аж стирчала догори. Пильному черешнякові така поза видалася досить непристойною, і тому другий удар прийшовся якраз по підошві. Пролунав дзвінкий ляск. «Голуб» так спритно скочив з лави і так мужньо рвонув з місця, що його подруга мусила наздоганяти його.

Через кілька хвилин після втечі «голубів» з’явилася, цього разу зліва, ще одна пара: огрядна низенька бабуся і млявий хлопчина в окулярах.

Тік знову наготував рогатку:

— Якщо вони сядуть на лаву, то я зроблю цього чотириокого тюхтія чемпіоном із бігу з перешкодами. Стривай лиш!

І справді, млявко зупинився якраз навпроти лави й готувався сісти. Уже навіть тримався за лаву!

— Ти чого зупинився? Сталося щось? — почувся голос старої.

— Господи, хай він сяде! — благав Тік, тримаючи напоготові рогатку. — Я ж перетворю його на хом’яка.

Білявий черешняк лютував. Йому вкрай треба було на комусь вилити свій гнів. Але оскільки бабуся пішла й потягла за собою хлопця, довелося терпіти. Алеєю пройшли двоє дорослих людей, потім якийсь офіцер, потім дві селянки, піп, довготелесий парубійко з руками до колін і з носом Буратіно, висока, мов тичка, дівчина вела за руки двох дівчаток, а ті верещали за своєю мамою, знову той самий офіцер, двоє Тікових однокласників (одного з них він таки привітав жолудем у найдошкульніше місце), якась бабуся з білим, мов сніг, волоссям, нагнувшись до дитячої коляски, смаглява жінка з банкою в руці, знов офіцер…

— Уже половина сьомої, — обізвався Дан. — Що будемо робити? Мабуть, не дійшов лист до адресатки. Або стара наклала на нього лапу.

— А може, лист так розхвилював її, що вона прочитала його лише до половини?

— Такого бути не може. Вона не читала нічого подібного в своєму житті.

— Твоя, мабуть, правда… — з притиском відповів Тік.

— Що ти хочеш цим сказати? Написано не так, як у вищому світі?

— Ще будемо ждати? — сердито перебив його пильний черешняк.

— Я більше не буду. Коли хочеш…

— Я теж! З мене досить. Досить! Залишайся, якщо…

Тік швидко сковзнув униз, але Дан випередив його, бо втратив рівновагу. Обидва мали вигляд переможених. Більше години марно простирчали на дубові.

— Твоя арапка — нечувана боягузка, — спробував зробити підсумок Дан. — У неї нема ані крапельки романтики. Коли вона не йде на ризик і несподіванку невідомої зустрічі…

— Тут винна тільки стара відьма. Я знаю. Вона, мабуть, закувала її в ланцюги. По руках і ногах.

Обидва переможені підійшли до лави. Данові закортіло посидіти. Але не встиг він сісти, як його підкинуло вгору, ніби він сів на вістря цвяха.

— Глянь, Тіку! Що це таке? Хто її приніс? Коли?

Тік глипнув туди, куди показувала Данова рука. На спинці лави, якраз посередині, білів аркуш паперу. Хлопець схопив його й почав уголос читати:

«Шановні хлопчаки! Я одержала ваше послання, яке викликало в мене справжнє почуття… жалю до вас. Я зробила вам честь, кинувши зачарований погляд на вас, коли ви так спритно дерлися на дерево. Але все-таки мені жаль, що ви не зможете гладити слідів моїх ніг, і побоююсь, що ви можете подумати, ніби я мавка, бо у вашому віці все можливе. Моя вам порада: знайти заняття, ближче до вашого віку й до ваших можливостей. Що б ви сказали про участь у змаганні на самокатах чи на триколісних велосипедах? Коли ви не переможете, моя великодушна присутність зменшить ваші незмірні страждання. Це відповідає вам „Полонянка в білому“.

P. S. Б’юсь об заклад, що ви просидите на дереві щонайменше до пів на сьому і що вас перекривить, коли ви прочитаєте ці рядки…»

У своїх останніх передбаченнях дівчина в білому не помилилася ні на краплину. Вигляд у хлопців був гідний жалю. Ніколи ще жоден черешняк не ковтав гіркішої пілюлі. Вони витріщили очі один на одного й не знали, що робити. Дан лютував, що його ідея з листом зазнала краху, а його самого виставило на посміх якесь дівчисько, якого він знати не знав і яке, за словами Тіка, не старше Марії й Лучії. Тіка докопували набагато конкретніші питання: «Хто й коли причепив цього папірця на лаву?» Йому хотілося плакати з досади, що його ошукали, наче маленького. А вже про самокати й триколісні велосипеди то й казати годі.

— Це тільки відьма винна! — скреготнув зубами малий. — Аби я міг, то пустив би їй мишу на спину. Ну, стривай, я тобі покажу!

Данові було невтямки, при чому тут бабуся. Правду кажучи, Тік теж не знав, яку роль відіграла бабуся в драмі, де їх осміяно, а говорив тільки так, аби зірвати на комусь гнів. Хитрість дівчини хоч і роздратувала його, одначе й викликала почуття пошани та захоплення, що їх він, звісно, приховував, як лише міг. Саме цим і можна пояснити, чому громовідводом його блискавиць стала старенька.

— І все-таки як же записка опинилася тут? — чудувався Тік. — Хто й коли приніс її? Неймовірно!

— Принаймні не раніше, ніж ми прийшли в парк, бо тоді б ми побачили її, Тіку! Я певен, що записка написана після п’ятої тридцять. Тобто не ми стежили за дівчиною, а вона за нами. І отак насміялася з мого листа. Ну, я їй цього не прощу ніколи в житті!

— Давай краще пригадаємо, хто сюдою ходив і хто сидів на лаві, — знову повернув на конкретне Тік.

— «Голуби»? Неможливо!

— Баба з тим тюхтієм в окулярах ще неможливіше!

— А ніхто більше й не підходив до лави.

— То хто ж тоді в біса причепив цього папірця? З рогатки ж його не закинули!

Аби Тік міг зазирнути в будинок, де мешкала дівчина в білому, то швидко розгадав би загадку. Висока сухорлява бабуся якраз марно шукала на ганку свої окуляри, що десь поділися, а в далекій кімнаті стомлена чорнявка одягала перед дзеркалом білу сукню. Поруч на стільці лежали кинуті шорти, хлоп’ячий светр, кумедний кольоровий берет. Переодягнута в цю одежу, замаскувавшись окулярами, що їх саме шукала бабуся, вона стала з виду дурнуватеньким безпомічним хлопчиком, настільки безпорадним, що він зумів навіть переконати якусь бабусю, і та не тільки показала вихід із парку, а й провела його аж до воріт. Але нічого цього Тік не знав, тому його й далі мучило нез’ясоване питання та пекло відчуття щонайганебнішої поразки.

Зате два черешняки відкрили щось набагато важливіше: перед ними був сильний супротивник. Поразка привела їх до тями, і вони вирішили поговорити про дівчину в білому з усіма товаришами. Сьогодні ж увечері. Тому й пішли обоє розшукувати друзів: Тік — Урсу, щоб заразом і вибачитися за запізнення, а Дан — Лучію з Марією. Добрий шмат дороги вони пройшли разом, та коли дісталися на вулицю, де мешкала дівчина в білому, обидва аж стрепенулися. Біля житла ворога, якраз там, де Тік прикріпив до бабусиної спідниці послання для полонянки, стояла вона, та сама особа, котру цієї миті обидва черешняки менш за все воліли бачити.

Тікова арапка, розводячи руками, наче балерина, весело говорила з якимось набундюченим молодиком, дуже високим і статечним. І Дана, і Тіка охопило хвилювання, але його одразу ж змінив подив, бо в співрозмовникові дівчини вони впізнали іншого грізного ворога: супротивника Урсу, який уже два роки підряд утримував звання чемпіона серед юніорів.

— Гм-м, але ж і вродлива! — не втримався Дан.

Тік і вухом не повів на приятелеві слова. Його обсіли, як завжди, конкретні питання: «Звідки цей здоровило знає дівчину в білому? Чому дівчина в білому, коли вона хоче мати друзів, замість шукати черешняків, дружить із цим типом, — він же навіть не з нашого міста? І чому баба-яга дозволяє їй зустрічатися з ним вечорами?»

— Побий мене грім, Дане, коли я що-небудь розумію! — скис Тік.

— Я теж. Крім одного: у неї грізна особиста гвардія.

Обидва зупинилися серед вулиці. Намагаючись не показати цього один перед одним, вони одночасно спробували виконати однаковий маневр: звернули з дороги, щоб поглядом не зустрітися з ворогами. Але це їм ще й не спало на думку, як дівчина в білому мимохіть повернула голову й помітила їх. Тік, на щастя, здогадався почати зав’язувати шнурок, який притьмом розв’язався. А то, подумав він, дівчина могла б підняти їх на сміх! Але Дан не зрозумів одразу і спитав:

— Що таке? Ти вдарився?

— Хочеш, щоб вона подумала, ніби ми страшки? — спитав у свою чергу Тік. — Упусти щось і намагайся підняти.

Дан упустив хустину, яку поспіхом дістав з кишені, і зразу ж відчув себе кумедним.

— Ти щось надумав?.. Ми ж себе виставили на посміх!

— Вона нас побачила! Я певен, що зараз почне кепкувати.

— Ясно, як день! — буркнув Дан. — Коли битимемо поклони серед вулиці, наче два блазні.

— Ходімо просто на них! — запропонував раптом шибеник.

Обидва прибрали спокійного та байдужого вигляду і попростували на двох своїх лютих ворогів. Дан утупився поглядом у дівчину в білому й запримітив, що вона ледь кирпата і що в неї дуже великі зеленкуваті очі, а Тік метав блискавиці на здорованя. Дівчина заливчасто сміялася. Вона розповідала щось веселе своєму товаришеві. Незважаючи на всі зусилля, Тік уловив лише шматок фрази: «…якісь дітлахи! Їм подобається гратися в розвідників, шпигунів, прикидатися дурниками…» Але це його так страшенно розлютило, особливо коли той здоровило вибухнув сміхом і кинув: «Ну й дурні!», що він майже крикнув Данові:

— Ох, коли б Урсу пересадив йому носа бодай на кілька сантиметрів вище…

— Гей, базіко! — почув Тік позад себе басовитий і злий голос.

На превеликий подив Дана, Тік крутнувся й пішов прямісінько на здорованя. А коли опинився перед ним, заклав руки в кишені і зміряв поглядом від голови до ніг:

— Що ви хотіли, перепрошую?

І запитання, і сам вигляд Тіка спантеличили здорованя. Розгубилася навіть дівчина в білому. Черешняк скористався їхньою розгубленістю і кинувся в атаку:

— Передайте, будь ласка, своїй кралі, що коли ми захочемо гратися в ослів, то звернемося до вас…

Він повернувся, спокійно пройшов кілька метрів, а потім рвонув, мов навіжений. Розрахунок був точний. Бо саме тієї миті, коли Тік ударився в ноги, здоровань зрозумів, що з нього посміялись, і хотів кинутися за малим, але дівчина засміялася, і він зупинився. Парубійко стиснув кулаки й гаркнув:

— Хуліган!

Шибайголова зупинився серед вулиці, теж погрозив кулаком і гукнув щосили:

— А мене звати Тік! Радий познайомитися!

Цього разу дівчина в білому аж зайшлася сміхом. А Тік тим часом намагався переконати Дана, ніби він заздалегідь наготував відповідь, бо знав, що скаже його ворог.

— А якби він продовжував: «Хуліган, хуліган!»? — спитав Дан.

— Тоді я втягнув би його в конфлікт із будь-яким перехожим. Наприклад, із цим дідусем. Я сказав би: «Дідусю, ви чуєте, отой йолоп обзиває вас хуліганом…» Були б йому непереливки.

Його хитрощі були спрямовані на інше. Він не думав, що парубійко спокійно проковтне й другу пілюлю, але й гадки не мав, що дівчина в білому, яка так щиро сміялася, не встигне заспокоїти свого приятеля. Тож малий не озирався й не помітив, що здоровило кинувся за ним. А коли повернув голову, то було вже пізно — уздрів його за два метри від себе. Ривкові Тіка міг би позаздрити чемпіон світу з бігу на сто метрів. І тільки цей блискавичний старт порятував його від суворої прочуханки. Але здоровань усе-таки трішечки дістав його носаком.

Десь за сто метрів марного бігу, бо задоволений парубійко давно повернувся до дівчини, Тік зупинився, почекав Дана і спитав розгублено:

— Ти бачив, як він мене підчепив?

Дан, хоч як співчував другові, не міг стримати усмішки:

— Ти начебто казав, що ще не народився той, що зможе копнути тебе носаком.

Тік презирливо глянув на Дана:

— По-перше, аби ти знав, він мене дістав тільки трішечки. По-друге, клянусь тобі, що пошлю його в нокаут, навіть коли доведеться тренуватись десять років підряд на мішку з піском і все своє життя присвятити боксерству.

Малий говорив так тихо і так упевнено, що Дан тільки рота роззявив, але найголовніше те, що й потреби не було тренуватися десять років на мішку з піском та обирати кар’єру боксера, щоб здійснити страшну помсту.

5

Урсу, ніби в воду опущений, стояв самотою в спортзалі. Розпатланий пустун, усе ще під враженням майбутньої відплати, дуже здивувався, заставши друга в такому стані. Звідки він міг знати, що з годину тому тут була Лучія і що тут відбулася сцена, яка могла б закінчитися інакше, якби він не спізнився. Пригнічений Урсу майже годину сидів отак нерухомо в кутку, зігнутий тягарем думок та гнітючих почуттів.

— Що з тобою, Ведмедику [3]? — спитав Тік. — Невже тобі страшно? Чи, може, тобі хтось дав носаком?

Але той навіть не глянув на Тіка. Малий раптом спалахнув:

— Урсу, ти повинен його побити! Щоб ти знав… так я… Аби ти тільки знав, що він зі мною зробив!

І почав розказувати все, що сталося на вулиці, де мешкає дівчина в білому. Урсу, однак, нікого не чув і нічого не розумів. Усі його помисли були про те, що сталося між ним і Лучією, сила-силенна думок стикалася одна з одною, аж іскри летіли, а по спині наче мурашки бігали. Що й казати, нещасна людина! Тік закінчив свою розповідь погрозами, потім згадав, що він спізнився, і попросив вибачення в Урсу. І лиш тоді почув перші слова друга:

— Ох, Тіку, Тіку, навіщо ти спізнився? Ой-ой-ой! Чому ти спізнився?

— Вибач, будь ласка, дуже прошу, вибач… Вибач мені, будь ласка, і ще за одне… Я приховав від тебе одне діло…

— Тіку, любий… я… я дуже образив Лучію, — раптом випалив свою таємницю Урсу.

— І тому ти такий сумний? Я не думаю…

— Так… і нічого не вдієш… Нічим ти мені тут не зарадиш! Краще помовч…

Але Тік раптом зайшовся нестримним реготом:

— Ха-ха-ха^:! Лучія ображена! Дурний! Ти її не знаєш. Лучію цілий день можна шмагати лозиною по спині, й вона не образиться, а прикинеться божевільною.

— Ні, Тіку, ти не розумієш… Тут інше…

Але цієї миті в дверях з’явився тренер:

— Ну, як справи? Зважай, Урсу! Наша тактика правильна. Переконай супротивника, що він у безпеці. Дай йому кілька легеньких очок. Хай він поставиться до тебе зверхньо, хай він заспокоїться, виманюй його нападати, весь час захищайся, хай він думає, ніби ти злякався, а в другому таймі, коли він намагатиметься завдати остаточного удару, кидай його крюком. І нічого хнюпитись. Коли ти не пошлеш його в нокаут, то я, даю тобі слово честі, покину бокс. Бо це означатиме, що я нічогісінько не тямлю в ньому. Ну, вперед, не падай духом! Ще ніколи в житті я не був настільки впевнений у перемозі. У тебе є все потрібне для перемоги, і передусім — тактика!

— Так, так, — підтвердив Урсу, але в голосі його не було ніякої певності.

— Одягайся швиденько, бо треба звільнити залу для твого супротивника.

Урсу послухав поради тренера, одягнувся і вийшов разом з Тіком. Та через кілька кроків зупинився засоромлено.

— Тіку, ти не сердься, але…

— А-а! — здогадався малюк. — Хочеш упевнитися? Я саме думав, як це зробити, щоб ти не сердився. Ти знаєш, я залишусь подивитися на твого супротивника. Ну, бувай! О, ледь не забув. Ми вирішили зустрітися о восьмій у мене й поговорити трохи про… дуже важливу справу. Усі черешняки…

Урсу кивнув на знак згоди головою, а Тік скрадливо подався назад до зали. Обережно проник усередину, сховався біля дверей за лавами й причаївся там.

Коли здоровань переступив поріг, Тік відчув холодок у потилиці. У спортивному костюмі той був ще грізніший. Високий, широкоплечий, з довгими м’язистими руками, з дужою шиєю, зі специфічною статурою боксера, — здавалося, ніби він усе життя провів на рингу. Його тренер показував йому знаки, настановляв, ніби дитину.

— Отже, так: ліва рука, стиснута в кулак, угору — значить, ти повинен бити по корпусу. Права рука, стиснута в кулак, угору — ти відступаєш. Розкрита долоня — означає протилежне. Обидві руки вгору зі стиснутими кулаками — ти мусиш ухилятися. Обидві руки вгору з розкритими долонями — ти завдаєш остаточних ударів. Ану, спробуємо.

Отже, Тікові випала нагода спостерігати найдовершеніше диригування боєм, яке він будь-коли бачив у своєму житті. Учень майже блискавично виконував настанови свого вчителя. Іноді, в межах лише однієї секунди, давалися дві різні команди: ближній бій — далекий або атака — відступ. Любо було дивитися, як простий знак рукою викликав десятки ударів по уявному корпусові або інший знак перетворював праву руку здоровила в якийсь гігантський поршень.

— Чудово! — зробив підсумок тренер. — Я певніший твоєї перемоги, ніж того, що я існую. Тут помиляються, любий мій, багато тренерів. Вони вважають, що під час бою боксер може зберігати холодну голову й розсудливість. Вони забувають, що найкраще оцінює хід бою той, хто поза рингом. Саме тренер бачить те, чого не бачать боксери, і відчуває те, чого не відчувають вони. А все полягає в тому, щоб уміти керувати боєм! Ну, а тепер до мішка з піском. Противник твій дужий. Йому слід завдати такого удару, щоб він упав.

Тренер вийшов із зали, розплившись у посмішці, а його учень заходився гамселити мішок з піском. У Тіка кров захолола в жилах, коли він побачив, з якою силою той б’є. «Один такий удар звалить будь-кого», — подумав хлопець. Після кожного удару мішок з піском вигинався дугою градусів на дев’яносто. Здавалося, що мішок наповнений не піском, а пухом, бо він ходором ходив, наче знавіснілий маятник. «Боже мій, як мені страшно за Урсу!» — подумав Тік. А здоровань гамселив по мішку дедалі лютіше, дедалі затятіше.

У Тіковій голові раптом блискавкою сяйнув зухвалий намір. Ледве втримавшись від зловтішного вигуку, хлопець тихенько підвівся з-за лави, нечутно підійшов до дверей, зачекав трішечки…

Здоровань завдав смертельного удару по мішку з піском. Тієї ж миті Тік пронизливо вигукнув: «А-а-а!» Заскочений зненацька, боксер повернув голову на крик. Але нічого не встиг побачити, бо мішок з розгону вдарив його по щелепі, і здоровань сам мішком звалився долі в перший за своє життя нокаут. Отже, черешняк дотримав-таки свого слова.

6

У голубій кімнаті з великими вікнами Марія випитувала в Дана:

— Ти нестерпний, ну скажи хоч слово! Невже не розумієш, що мені дуже цікаво?

— Лише тоді, коли прийдуть Тік та Урсу. Май же хоч трохи терпіння…

— Аби ти тільки знав, які вони противні, ці хлопці, що вдають, ніби стали серйозними. Думають, наче вони схожі на дорослих. Я тобі ось що скажу, Дане, З дівчатами не можна бути таким серйозним. З хлопцями — то так-сяк…

— А чому не можна бути серйозним з дівчатами?

— Бо все одно не вистоїш проти їхньої наполегливості, а тільки перетворишся на кумедного юнака… і тому… тому, що дівчата й так майже точно знають, що криється за «великою серйозністю».

— А я певен, наприклад, що нікому й на думку не спаде, про що тут ідеться!

— Хочеш спробувати? Я тебе питатиму, а ти відповідай лише «так» чи «ні». Отже, тільки так або ні. Більш нічого.

Дан повагався мить, але гра видалася йому навіть цікавою.

— Ну, давай! Побачимо, що з того вийде.

— Гаразд, почали… Мова йде про дівчину…

— Ну, це вже занадто! Звідки ти знаєш? Ага-а! Усе ясно: тобі Тік сказав?

Та це був лише пробний камінь. Аби Дан відповів їй просто, як вони й домовилися, так або ні, Марія могла б опинитися в великій скруті. Але Данова відповідь-запитання додала їй певності. Віктор, якби він був на місці Марії, мислив би так: «Це не Лучія, це хтось інший. Отже, я з нею не зустрічалася. А то Дан не дивувався б. І не зустрічалася тому, що ми з нею не знайомі… Отже, можна зробити ще один випад».

— Тік? Ні, він мені не казав нічого. Але давай продовжимо.

І Марія повела далі тоном, у якому вчувалася і впевненість, і віра, і навіть глузування:

— Правда ж, я її не знаю?

У Дана очі полізли на лоба.

— Ти мені не бреши! Тобі все вибовкав Тік. Ну, я йому покажу!

Марія, прикрившись усмішкою, аналізувала подумки: «І не подруга, і не однокласниця, однак вона десь мого віку, а то б ми не говорили про неї. І я її не знаю!.. Але кого з дівчат у місті я не знаю? Може, вона не з нашого міста? Точно!»

— Я тобі вже сказала, що Тік мені не говорив нічого… — відповіла Марія таким тоном, щоб Дан подумав, ніби вона дізналася про все від когось іншого: — Вона не з нашого міста, еге ж?

— Ти кепкуєш із мене, Маріє! Хто тобі сказав? Вона?

«Отже, дівчина таки не з нашого міста, — думала далі Марія, не зважаючи на Данове збентеження. — А чому ж я нічого не знаю про неї? Та тому, що вона недавно тут. Ясно!»

— Вона всього кілька днів тому приїхала сюди?

Дан відповів цього разу сухо:

— Так!

Маскою всезнаючої усмішки Марія приховала своє невдоволення скупою відповіддю. «Якщо вона справді прибула до нашого міста всього кілька днів тому, а я про неї не знаю, то це означає: 1) вона оселилася на протилежній околиці міста; 2) родина, де вона мешкає, невелика, коли міські дівчата не знають про приїзд незнайомої дівчини». Вона пильно глянула на Дана і впевнено сказала:

— Відповідай мені лише «так» або «ні», як ми й домовлялись. Але швидко, без обдумування. Вона живе на протилежній околиці?

— Так.

— Сидить цілими днями вдома?

— Так! — відповів, дедалі більше торопіючи, Дан.

— І в неї нема жодного товариша в місті, еге ж?

— Нема!

— Бо її тримають у покорі вдома, так?

— Так.

Тепер Марія вирішила поставити найнебезпечніше запитання — запитання, підставу якому давав весь успіх її «гри».

— Ти вважаєш, що варто продовжувати? — і додала багатозначно: — Перемогла я…

— Але звідки ти все це знаєш? — загарячкував Дан. — Хто тобі міг розповісти про дівчину в білому? Хто, крім Тіка?

— Ти!

— Я? Ти глузуєш з мене? Я вві сні не розмовляю, а коли і говорив, то не дуже розумію, як ти могла передбачити сон.

— Ти мені сам сказав!

— Коли?

— Щойно!

— Ну, знаєш, Маріє… — але, охоплений підозрою, затнувся. — Твердиш, ніби це я тобі сказав? І щойно? Отже…

— Так! І я ж тебе застерігала, що ти не можеш тримати таємниці. Не вдавалася, як інші дівчата, до лестощів, обіцянок, до ласки чи погрози. Я грала чесно. А ти сам спіймався на гачок! Не розумієш?

— Поясни чіткіше. Адже ти знаєш, що мені від народження бракує клепки.

Марія пояснила Данові хід своїх думок. Таке самовикриття спершу його дуже розлютило, але потім він навіть галантно подякував Марії за захопливу красу гри.

Ясна річ, у свій спосіб:

— Ти справжня відьма, і, як сказав би Тік, у мене таке враження, ніби я тебе досі недооцінював. Аби ти знала… у тебе багато шансів, щоб я закохався в тебе. Та, на жаль…

Хай там що, але коли набурмосений Тік зайшов до кімнати, Марія до найменших подробиць знала таємницю дівчини в білому. Малий трохи просвітлів, розповівши історію з нокаутом, і повідомив обох черешняків, що Урсу на нараду не прийде, бо не в настрої, «мабуть, через матч, хоч і прикидається, ніби причина в іншому».

— Я ходив до нього додому, після того, як послав його супротивника в нокаут, але він нізащо не хоче йти, — не без жалю закінчив Тік.

— Лучія теж не захотіла прийти, — повідомив Дан. — А ви ж знаєте, коли вона вже щось скаже…

— І Лучія теж? — здивувався Тік. — Чи вони показилися обоє? Отакої! Через них біла арапка може залишитися непокараною. Але я цього так не залишу!

— Може, ви й мені скажете, за що ви її хочете покарати? — спитала Марія.

— Бридка! Погана! Шпигунка! Хіба ти не знаєш, що вона вчинила з нами? — мов ошпарений, зірвався пустун. — Вона ж виставила нас на посміх…

— І тому ви хочете її покарати? — допитувалась Марія. — Бо вам не вдалося поглузувати з неї? Чи, може, вам і на думку не спадало поглузувати з неї?

— І ти її захищаєш? — здивувався Дан. — Маріє! Мені здається, що ти таки знайома з нею…

— Зовсім я з нею не знайома. Знаю тільки з ваших слів, але хай там що, а вам не вдасться зробити з білого чорне. Знаєте, на кого ви схожі? На одного мого однокласника. Той говорить про Йона або про Віктора десь таке: «Ви тільки гляньте, який він дурень: на географії знає всі річки так, ніби вони в нього на городі течуть. А на історії, аби ви бачили, знає, зубряка, всі дати і всіх князів. Навіть на ботаніці, — ви тільки послухайте, який бовдур, — де всі лише повторюють за вчителем, він учить, аж очі вилазять. Ну скажіть, хіба не дурень?» Ну, а тепер ви скажіть, хто з вас дурень?

— Тобто ти хочеш сказати, що ми дурні? — кинувся в наступ братик із розпатланими кучериками.

— Не зовсім так категорично. Але трохи дурненькі… Були, я хотіла сказати… Якісь безпорадні…

Тік блимнув на сестру, потім на Дана. Не було ніякого сенсу щось приховувати. Він теж відчув, що це найкращий момент припинити гру:

— Може, Дан і був просто дурненьким. А я виявився величезним дурнем. Допустити, щоб мене провело отак за ніс якесь дівчисько!.. Та все одно я віддячу тій бабусенції! Я перестріну її на вулиці, зупиню й скажу: «Цілую ручку. Ви не сердьтеся, будь ласка, але я думаю, що ви глухі…» Або знайду для неї гарненьку мишку, яка вміє бігати по спині…

І Дан, і Марія аж за боки бралися зо сміху, дивлячись на серйозного Тіка. А малюк, трохи здивований, перечекав, поки вони насміються, а потім спокійно спитав:

— А як же бути з дівчиною в білому? Невже ми так і не покараємо її ніяк?

— А я кажу, що ми повинні прийняти її в своє товариство… — запропонувала Марія. — Думаю, що й Урсу погодиться. І Лучія…

— Лучія?! — зітхнув Тік. — Але ж вона поки все не рознюхає, поки не дізнається про всі оцінки з усіх предметів за всі минулі шкільні роки, то й чути не захоче про неї. Лучія стане точнісінько такою самою бабусенцією, коли доживе до її літ.

На Тіка знов напала звичка перебільшувати. Він сердився на Лучію, бо відчував, що це через неї сумує Урсу якраз напередодні матчу. Не тому, що він поставив на заклад «якихось кілька леїв», але поразка Урсу могла б знищити весь його авторитет у галузі спорту й спортивного прогнозування. Адже Тік був справжнім королем спортивних передбачень у місті. А саме цієї слави він і не хотів утрачати. До того ж сама поразка Урсу завдала б йому такого болю, від якого він ніколи не знайшов би ліків.

— Отже, — спробувала Марія прояснити становище, — навіть коли Лучія буде проти, все одно нас більшість. У найгіршому випадку три голоси «за» і два «проти», хоч я й не думаю, що Урсу заперечуватиме.

— А як же ти думаєш залучити її до нас? — поцікавився Дан.

— Дуже просто, — відповіла Марія. — Поговорити з нею.

— Хто говоритиме? — злякався Тік.

— Принаймні не ви. Ви самі себе скомпрометували в її очах. Я спробую це зробити!

— Як?

— Завтра вранці піду її провідати…