Замок дівчини в білому

1

Наступного дня вранці Марія справді пішла до будинку дівчини в білому. Був прохолодний ранок чудового літнього дня. Марія постукала кілька разів у ворота, заспокоїла лагідним словом собача, що не впізнало в ній сестри того, хто вчора копнув його ногою, і почала, хвилюючись, чекати, поки вийде незнайома дівчина. Але за кілька хвилин на ганок вийшла висока сухорлява бабуся. Небажана поява трохи спантеличила Марію.

— Кого вам треба? — спитала бабуся сердито, бо дівчина не привіталася з нею.

Марія швидко зрозуміла свою помилку й чимдуж заходилася її виправляти:

— Добридень, бабусю, ви не сердьтеся, будь ласка, що я вас потурбувала… Я хотіла б позичити у вас книжку…

Стара пересунула окуляри на кінчик носа, пильно зміряла дівчину поглядом і сухо відповіла:

— Навряд щоб мої книжки могли задовольнити тебе. Ти хіба знаєш кирилицю?

Несподівана відповідь і особливо запитання знову збентежили Марію. В душі вона вже погодилася з Тіком, чи, точніше, почала розуміти, чому він такий сердитий на стару. Враз Марія помітила, як на одному з вікон гойднулася завіска, а миттю пізніше побачила обличчя чорнявої дівчини й великі здивовані очі, що дивилися на неї. Ніби підбадьорена цим, вона без вагань відповіла бабусі:

— То, може, в Лаури є для мене цікаві книжки?..

— Звідки ти знаєш Лауру?

Але двері будинку вже відчинилися й на притіненому ганку аж посвітліло, коли на нього ступила дівчина в білосніжній сукні. Ця біла з’ява невідривно дивилася на Марію, але, крім цікавості й легкого подиву обличчя не виражало нічого.

— Ми познайомилися в Бухаресті… здається, на одному конкурсі… — збрехала, червоніючи, Марія.

Стара допитливо глянула на Лауру. Дівчина знову здивовано подивилася на Марію:

— На якому саме конкурсі ми зустрічалися?

Останнім зусиллям волі Марія вгамувала хвилювання, що підступило до горла, і сказала перше, що спало їй на думку:

— На літературному… торік.

Дівчина в білому здригнулась і знову пильно глянула на Марію. Обличчя її спершу зашарілося, потім зблідло. Вона ніби пригадала щось… Великий стіл, покритий червоним сукном… У залі — учні, і острах, і хвилювання, і надії… Вона навіть почула басовитий голос: «Першу премію за твір!..» І навіть побачила, як м’яко ступає по залі чорнява дівчина, котрій ніби вся кров прилила в обличчя…

— Ви Марія Флореску? — спитала по-справжньому схвильована дівчина в білому.

— Так, — відповіла, теж хвилюючись, Марія.

Дівчину в білому знов обступили спогади. Тоді вона щойно вийшла з лікарні: менінгіт тримав її в ліжку майже два місяці… Вона була квола, боліла іноді голова… Але таки пішла на конкурс… вона ж бо чекала його цілий рік… Велика зала… За партами повно хлопців і дівчат… За однією з парт сиділа й вона… писала… писала… Про ліси і замки… про великі темні зали… про дівчину в білому, що велично ступає по мармурових плитах… Почувся дзвінок… І шелест зошитів… Старенька, сива, як голуб, учителька зупинилася біля її парти… А вона писала собі… Учителька попросила зошита… Дівчина тремтячою рукою подала… Потім знову та ж сама зала… Басовитий голос: «Друга премія за винятково цікавий, на жаль, незакінчений твір…» Але в залі не підвівся ніхто… Знову той самий басовитий голос назвав прізвище автора… Але й цього разу ніхто не відповів… Авторка плакала, забившись у куток, плакала гірко, беззвучно… Це була перша поразка в її житті…

— Ви Марія Флореску? Але ж ми з вами ніколи не були знайомі…

Марія злякано звела руки. Стара, що досі мовчала й чекала, нарешті дала собі волю:

— Що тобі тут треба?.. І як не сором так нахабно брехати?.. Геть звідси!

Образливі слова старої стосувалися ніби не до Марії. Всі її думки, всі ображені почуття націлилися тільки на білу з’яву — збентежену, злякану, поблідлу. Марія глянула їй просто в очі й різко сказала:

— Ти бридка! Боягузка!

Марія не оглядалася. Пішла швидко, майже бігцем, ледве стримуючись, щоб не заплакати.

2

Дівчина в білому таки прийшла на матч. Вибрала вільне місце неподалік від рингу і почала нишпорити поглядом, ніби шукала когось. Побачила Марію і втупилася в неї поглядом. Але в очах Марії — лише презирство. Навіть не глянула на неї.

Тік і Дан знали, що сталося вранці біля хати старої карги, але так потерпали за Урсу, що лише безсило здвигнули плечима й вирішили відкласти розмову про дівчину в білому на наступний день.

Особливо непокоївся Тік, бо й тренер Урсу, як відчув малий, був якраз не в гуморі. Він чув на власні вуха, як той повчав свого учня: «Не бійся, Урсу! Не забувай, що я тобі казав. Перемога у твоїй руці, у твоїй тактиці, у твоєму крюкові».

Але Урсу лише буркав щось у відповідь і хитав головою.

Усе це могло означати що завгодно, тільки не впевненість у перемозі.

Тікові було ясно, як день, що з Урсу скоїлося щось неймовірне. Адже він добре знав, з яким нетерпінням чекав той зустрічі, як ретельно готувався до неї, і ось — маєш! — за якусь годину перед матчем у нього замогильний настрій, а не хвилювання й рішучість людини, котра готується ступити на найвищу сходинку в своєму житті.

На якусь мить Тікові закортіло розказати Урсу про сигнали, якими тренер керуватиме боєм свого учня. Урсу тоді щомиті знав би наміри свого супротивника, бо малий запам’ятав чисто все, навіть краще, ніж той бридкий здоровило. Але ця страхітлива думка блиснула лише на мить. Тік — прихильник справжнього спортивного духу. Він не може вдаватися до підступності, бо це дало б одному з бійців додаткову, підлу зброю в руки. Адже яка різниця між тим, що Урсу знав би бойові сигнали свого супротивника, і тим, що приховав би в рукавиці шматок свинцю?.. Але й це ще не все. Урсу не тільки не послухав би його, але й зневажав би потім усе життя.

Тік знов подався в роздягальню. Тренер масажував свого учня, не дивлячись йому в обличчя, зате Тік добре бачив це обличчя, на якому вимальовувалась та сама печаль, навіть ще більша. Малий спробував підбадьорити друга й сказав, кліпаючи очима: мовляв, той здоровань похваляється скрізь і всюди, що пошле його в нокаут уже на самому початку матчу, але в Урсу навіть кутики вуст не здригнулися, не проглянуло навіть презирство. Лише тоді, коли тренер пішов залагодити якісь технічні справи, Урсу нарешті спромігся на слово:

— Лучія прийшла?

Тік, звичайно, відповів жартом, бо вирішив, що це саме та мить, коли можна розвеселити друга:

— Хто? Вона? Вона прийде?! Я можу битися об заклад, що Лучія зараз розраховує швидкість процесів у кістках обличчя боксера, в котрого двадцять зустрічей на рік і чотири поразки через відмову виступати… Ніби ти її не знаєш!..

— То вона навіть не прийшла?

— Чого ти так хвилюєшся за неї? — загарячкував малий. — Коли вона вчинила тобі якусь капость, то, клянусь, їй доведеться вивчати бокс або самбо, щоб урятуватися від моєї помсти…

— Ні, Тіку… Це набагато серйозніше…

— Ну, Урсу, це ти геть несерйозний, коли вважаєш, ніби може бути щось серйозніше, ніж…

— Тіку, тобі цього не зрозуміти… Я образив її…

— Подумаєш! Пошли її к бісу! Я сам би її…

На жаль, Тік не встиг заспокоїти свого друга, бо в роздягальню зайшов тренер — нагадати, що матч починається за кілька хвилин.

— Отже, домовилися, Урсу! Укріпи його віру в легку перемогу. Хай він забуде про всяку обачність… Дай йому заробити кілька легких очок… А коли він відкриється, підчепи його крюком…

Але малий далі не слухав, бо поспішив залишити тісне приміщення й зайняти своє місце за дівчиною в білому. Він заздалегідь прикріпив там папірець, де великими літерами виведено коротке ім’я: «Тік». Перш ніж сісти, Тік спробував знаками підбадьорити Урсу. Черешняк на рингу ніби трохи пробудився. Він слухав тренера і намагався збагнути сказане. А той твердив про здоровий глузд, про логіку, тактику, про психологію… Урсу в якусь мить напруження відповів: «Ця дуже логічна тактика веде тільки до поразки. Але я підкорюся…» З такими похмурими думками Урсу й вийшов на ринг.

Поява обох боксерів викликала неймовірний шал у залі, напхом напханій молоддю, переважно учнями й студентами. Лише довкола Тіка зібралося десятків три пуцьвірінків, що утворили грізну громадку, яку очолив, звісно, кирпатий розкуйовджений черешняк.

— Ур-су!.. Ур-су!.. Ур-су! — дзвеніли дитячі голоси.

Голосніше від усіх кричав, звісно, Тік і кілька разів, наче ненароком, нахилявся аж до самісінького вуха дівчини в білому. Але Лаура — ніби кам’яна. Не видала себе жодним жестом, жодним порухом. Тримала в руці коробку цукерок, до яких навіть не доторкнулася. Її спокій почав дратувати малого шибеника. Він так осмілів, що легенько торкнув дівчину за плече, а коли та обернулася, промовив задерикуватим і погрозливим водночас тоном:

— Ви виграли заклад… Знаєте, отой із дубом… Це все через одного мого трохи нерозважливого друга… Чи не були б ви такі ласкаві дати мені змогу на реванш хоч би й зараз…

— Тільки змагання на самокатах, — швидко відповіла вона.

— Жаль, що ви не б’єтеся об заклад на конкурсах краси, — не залишився в накладі Тік. — Я певен, що ваш приятель буде дуже гарно розмальований після матчу…

Однак дівчина в білому вдала, ніби не почула сказаних у неї над вухом слів. А Тік відплатив за себе новим вибухом галасу, від якого Лаурі заклало в вухах:

— Ур-су!.. Ур-су!.. Ур-су!..

Урсу з рингу помахав рукою розпаленій гальорці, на його обличчі з’явилася навіть усмішка. Щасливі, що їх помітили, малюки ледь не луснули з пихи і тут-таки зчепилися між собою, з’ясовуючи кожен по-своєму жест і усмішку майбутнього переможця.

Урсу однак скоро забув про них. Він нишпорив очима по всій залі, відчайдушно шукаючи когось. Але не знаходив. Бо в його погляді, що на мить затримався на Тікові, застигли смуток і безнадія. Пустун відчув, як його огортає тривога, і та тривога принесла тишу у всю залу. Малюки з емблемою Урсу на вилогах — ведмідь у боксерських рукавицях — мали суворий наказ: сидіти тихо, поки не буде сигналу від диригента з розкуйовдженим чубом. А саме вони й задавали тон усій залі.

У залі панувала тиша… І враз голос, посилений гучномовцями, почав називати прізвища боксерів, вагову категорію, тривалість матчу, прізвища тренерів, позиції на рингу.

Знову тиша… І — гонг!

Здоровило блискавично кинувся в атаку. Урсу відступив, майстерно відхиляючись від перших ударів, — так він учив і Тіка. Гальорка шаленіла. Верховода найгаласливішого гурту глянув на тренера здоровила й побачив, що той підняв угору ліву руку зі стиснутим кулаком. «Корпус до корпуса», — прошепотів він. Така несподівана переміна тактики захопила Урсу зненацька. Кулаки його противника далеко не завжди влучали в повітря. Урсу намагався виплутатися зі скрутного становища замаскованим відходом, який наступав слідом за блискавичною атакою. Але тренер здорованя ніби читав його думки. Піднята вгору права рука зі стиснутим кулаком: його учень негайно відступав, зводячи нанівець увесь запал атаки Урсу. Потім піднята вгору права рука з розкритою долонею Здоровило, ніби автомат, завдав удару лівою рукою і влучив Урсу в підборіддя.

Тік заплющив очі й скреготнув зубами — ніби той жахливий удар дістався йому. Коли розплющив очі, то побачив ліву руку з розчепіреними пальцями: шалена атака!

— Стережись, Урсу! — закричав він щосили.

Але хто б його міг почути у цій несусвітній веремії, що зчинилася в залі? Та й не встиг він докінчити фразу, як здоровило почав виконувати команду. Урсу безперервно відступав, ухилявся, блокував, творив справжні чудеса, щоб уникнути потужних ударів, але супротивник переслідував його, мов машина, що ніколи не знає втоми.

Відступаючи, у ролі бійця, котрий лише захищається, Урсу дедалі більше впевнювався, що обрана тренером тактика неодмінно веде до поразки. Але ніщо в ньому не опиралося лихим передчуттям. Він блокував удари, відбивав їх, ухилявся, відчайдушно захищався… Кілька разів намагався зробити вдаваний удар лівою чи правою, але щоразу його супротивник був готовий до протидії.

Тікові здавалося: от-от скоїться неминуче лихо. Раптом він побачив сигнал тренера, і йому від страху відібрало мову: вгору звелися дві руки з розчепіреними пальцями. Тієї ж миті здоровило блискавично вдарив Урсу в підборіддя. Це був жахливий удар. Зала завмерла. Урсу здригнувся, похитнувся, впав на коліна… Рефері почав рахувати. Тренер здоровила і далі тримав підняті догори обидві руки з розчепіреними пальцями. Його учень стояв у кутку, напруживши, ніби вона була сталева, праву руку. Він читав лише сигнали свого вчителя: удар за ударом, кожен на повну силу. На «вісім» Урсу підвівся. Здоровило стрілою метнувся на нього й викинув уперед праву руку. Урсу, ще очманілий, все-таки знайшов у собі сили ухилитися від удару.

Урсу спробував рятівний випад — корпус до корпуса. Тренер-диригент знову прочитав його думку й підняв угору праву руку зі стиснутим кулаком, тобто наказував своєму учневі негайно відступати. Під час відступу він прийняв ще одне рішення: ліва рука розкрита, і майже цієї ж миті розкрилася й права: завершальна атака з остаточним ударом.

Аперкот лівою кинув Урсу на корд. Тренер здорованя полегшено зітхнув і підняв руки в торжествуючому жесті: кінець! Ще не було людини, котра могла б витримати такий удар. Але водночас пролунав і гонг. А Урсу вже вдруге опускався на коліна. Проте після гонга він ще знайшов у собі сили підвестися й пішов нетвердою ходою до свого кутка. Там упав на стілець і заплющив очі.

Поруч нього став тренер, він масажував його, підбадьорював чи намагався підбадьорити, але якось ніби непевно. Він теж занепокоївся. Відчував, що десь припустився промаху, але не міг збагнути, де саме.

Від крижаної води Урсу стрепенувся. Він глибоко зітхнув, кліпнув кілька разів очима, потім занишпорив ними по залі. Але не знайшов нікого, крім сумних облич. Побачив Тіка й ледь підморгнув йому… Ще раз пробіг поглядом по залі, і знову його очі пойнялися болем.

Тік зиркнув на годинника. До початку раунду ще залишалося тридцять секунд. Погляд, яким Урсу вдруге оббіг залу, пояснив Тікові все. Він дістав записника, олівця, черкнув кілька слів на поспіхом вирваному аркушику і насилу згорнув його. Залишалося ще двадцять секунд. Зовсім мало часу, щоб дістатися до кутка Урсу. Для цього треба було б подолати чимало перешкод та ще оббігти ринг. Малий дістав з кишені рогатку. Ще п’ятнадцять секунд. Але ж чим вистрелити? Поперед нього дівчина в білому, тримаючи непочату коробку цукерок, байдуже дивилася на ринг. Тік стрепенувся. Він нагнувся до Лаури й швидко простяг руку до коробки:

— Ви не сердьтеся, будь ласка… Мені треба цукерку…

— Охоче! — швидко відповіла Лаура. — Вони з молоком…

Тік залишив випад без відповіді. Зовсім не було часу. Він швиденько загорнув цукерку в папірець із таємничими словами, наготував рогатку й розтягнув гуму. Залишалося ще сім секунд. Багато, багато надзвичайних мішеней брав на приціл малий упродовж своєї кар’єри чемпіона рогатки, починаючи з горобців і кінчаючи цигарками в зубах тих хлопців, що корчили із себе дорослих. Він розтягнув гуму. Залишалося ще шість секунд. Тік прицілився, затамувавши подих, і випустив незвичайний набій.

Кулька влучила Урсу просто в груди. Урсу здригнувся, ніби вжалений. Клубочок упав йому до ніг. Він спантеличено роззирнувся по залі й побачив розпачливі жести Тіка, що розмахував рогаткою. Усе зрозумів. Залишалося ще три секунди. Він розгорнув папірець, розгладив його й прочитав: «Ти повинен перемогти! Лучія». До початку раунду лишалася секунда…

Саме цієї миті тренер Урсу кинувся до свого учня, бо хотів підбадьорити його, сказати, що всі його міркування глибоко хибні, що слід усе перемінити, але гонг підхопив його учня зі стільця. Урсу вирішив застосувати іншу тактику — ту, про яку він думав весь час.

І він кинувся в атаку з таким самим запалом, що й його супротивник, який усе ще вважав Урсу за розгубленого.

Почалась неповторно красива боротьба: удари, ухиляння, блоки, удавані удари, відступи, танець, сила, гнучкість, вишуканість. Ще якийсь час тренер здорованя мав змогу керувати своїм учнем, але він не встигав за швидкістю боротьби, за низкою несподіванок, які придумував Урсу, і, стоячи там, за рингом, пітнів дужче, ніж його учень на рингу.

Атака Урсу виявилася цілковитою несподіванкою для чемпіона. Він гадав, що супротивник уже подоланий, і ось тобі, маєш… Урсу невтомно танцював навколо нього. І не втрачав жодної нагоди завдати удару по корпусу, ухиляючись щоразу від подібних ударів, аперкотів та фінтів. Це був вишуканий танець у такому ритмі, якого ніхто ще не бачив на боксерських рингах. Зала вирувала. А на гальорку ніби вилили цеберко живої води. Крики й вигуки не вщухали. Ніхто малюків не заводив, бо й сам Тік не міг уторопати, що сталося з Урсу. Його ніби підмінили. Раптом він зрозумів, що Урсу готується вдарити лівою. Побачив, як той повернувся корпусом, крутнувся, нахилився плечем праворуч і вперед, ніби відчув його напружену, мов сталеву, правицю і загрозливо підняту ліву. Здоровань підняв обидві рукавиці, щоб захиститися від страхітливого удару в обличчя з правого боку. Але удар призначався не туди. Винятковий обманний випад Урсу… А коли малий побачив, як права рука коротко смикнулася назад, а потім майнула блискавкою, він заплющив очі. Коли ж розплющив їх, то побачив, що на ногах стоїть тільки один боєць. Другий нерухомо лежить долілиць.

Рефері чітко порахував до десяти, потім підняв руку Урсу. Переможець спустився східцями рингу під безперервний шал присутніх. Супротивник почав ворушитись, але хто там на нього вже дивився? Усі погляди, всі слова і всі симпатії були звернені до Урсу. Тренер привітав свого учня якоюсь винуватою посмішкою:

— Урсу, як же ти здогадався?.. Я не мав часу пояснити тобі, що слід перемінити тактику. Навіть коли б хотів…

Урсу, нагнувши голову, відповів йому:

— Ви казали мені про це, казали колись… Ви вчили мене, що психологія для боксера важить дуже багато. З цього я й виходив. У своїх міркуваннях, ви базувалися на упевненості супротивника в перемозі. Я теж так думав. Але ви радили подарувати йому кілька легких успіхів, а тоді укріпити його впевненість, хай, мовляв, заспокоїться. Але коли, замість заспокоїти його, ця тактика викличе в нього бажання якомога швидше закінчити бій? Надто коли він побачить, що все йде досить легко… Чому б не спробувати уникнути від самого початку будь-якої несподіванки, будь-якого неочікуваного удару? Я весь час відчував, що ваш метод призведе не до самозаспокоєння, а саме до такої реакції супротивника.

— А твої міркування? — здивовано спитав тренер.

— Я міркував так: коли атакуватиму від самого початку, то похитну його впевненість, посію страх. А це може призвести до цілковитого порушення рівноваги, і тоді невпевнений супротивник у моїй владі. Так воно й сталося в другому раунді. Я вам дуже вдячний, бо ви навчили мене думати. Але тут був ще один фактор, який сприяв моїй перемозі…

Цей фактор саме заходив до роздягальні Урсу. Був то білявий кирпатий хлопчик, він кинувся на шию переможцеві, ледь не плачучи од радості.

— Ти вибач мені, Урсу, але я навіть не знаю, як ти переміг. Коли я побачив, як готується вдарити твоя права, то заплющив очі. Мені було жаль бачити вдруге такий нокаут.

— Де Лучія? — швидко спитав Урсу.

— Яка Лучія? — щиро здивувався Тік.

— А записка… записка, яку ти мені кинув?..

— А-а!.. Записка! То я написав! Думаєш, я дурний — допустити, щоб ти через неї програв матч? Та що з тобою?

Урсу плюхнувся на канапку. Він був ладен утретє одержати могутній удар від здорованя, тільки б Лучія була тут.

3

Дівчина в білому завмерла в квадраті вікна. На ледь освітленій вулиці перехожих було мало. В будинку давно вже панувала тиша. Думкам привільно. Дівчина почувалася самотньою, дуже самотньою, обурливо самотньою. Коли батько сказав, що вона пробуде всі канікули в бабусі, Лаура застрибала від радості. Малесеньке, загублене на карті містечко притягувало до себе, наче магніт. Спогади веселого дитинства, хоч здавалися туманними й далекими, обличчя бабусі, будинок з ганком, просторе обійстя з шовковою травою, що так ніжно лоскотала ноги, коли бабуся дозволяла ходити босоніж, чарівність далеких сонячних днів, — усе видзвонювало в вухах світлою голубою мелодією. Але це містечко було жадане ще й тим, що тут жили черешняки. Про них Лаура начулася багато, але найповнішу і найправдивішу розповідь вона почула з вуст одного з них.

…Спершу їй навіть на думку не спадало, що цей кволий і незграбний хлопчисько, якого вона кілька тижнів тому зустріла в кабінеті свого батька, міг бути черешняком. Його ніби щось хвилювало, коли він перебігав поглядом по книжках, які тисячами вишикувалися на полицях бібліотеки, поки батько гаряче доводив щось високому білявому чоловікові, колишньому товаришеві по ліцею. Коли, нарешті, вони познайомилися, юнак почервонів і Лаура зверхньо посміхнулась.

Потім, швидше з чемності та під враженням від книжок на полицях, юнак боязко спитав, чи подобається їй мандрувати. Вона кивнула головою і швидко та байдуже запитала й собі те саме. Він теж відповів кивком голови, а потім знову став таким же мовчуном, яким вона його й застала. Вони були в бібліотеці самі. Дорослі вийшли десь у сад. Несподівано він спитав її:

— Ти боїшся мене?

Жорстоке запитання юного гостя ніби зняло панцир, у якому він волів би перебувати. Він глянув їй в очі, докірливо насупив брови, але раптом сказав відверто:

— Тобі подобається вдавати із себе розв’язну? То знай, що це негарно. Підшукай іншу роль, яка не грунтується на зазнайстві та на бажаннях, а на інтелігентності й щирості…

— Тобі теж не личить бути психологом. Хочеш, я скажу, хто ти?.. Ти соромливець, аж вмираєш від страху. Я, бувши на твоєму місці, давно вже знала б, із ким розмовляю…

— А-а, певно… Якби на твоєму місці була дівчина, трохи… зрештою…

Не знаходячи потрібного слова чи, може, вдаючи, що не може знайти його, він задовольнився тим, що випнув губи…

— Я — Лаура…

— А я — Йонел…

— Мені подобається подорожувати, бути королевою, мені подобаються гори, ліси, я люблю пити воду з джерел, бути розумнішою від інших!.. І писати… мені подобається писати, писати, писати про все… про ліси, про замки…

— Ти жахлива! — здивувався Йонел, намагаючись витягнути Лауру з її замрії. — А чому тобі не подобаються печери?

— Мені не подобаються печери? Хто тобі сказав? Вони мені дуже подобаються!

— Була б ти приязна, я розповів би тобі про справжній випадок у казковій печері…

— А-а! Про черешняків! Чула! Вже й не пригадую, скільки разів. І від кого тільки не чула! Я все знаю! Віктор, Урсу, Марія, Лучія, Тік, Йонел, Дан… Чому ти червонієш?

— Ні… Я не червонію… Тобто… Ну гаразд! Нічого ти не знаєш! По-перше, ти навіть не знаєш, хто я такий! А я Йонел! Чому ти почервоніла?

— Ти?! Йонел?!.. Ти черешняк? Чому ж ти не сказав цього відразу?.. І не хвалися, що…

Йонел відповів їй усмішкою. Потім заклав праву руку десь за потилицю й сказав:

— Коли хочеш переконатися, поклади руку сюди! Це саме сюди вдарив мене Петреску ручкою пістолета. Ого! Добряче боліло! Якби не Марія…

— Знаєш що? Ходімо в сад, і там розкажеш мені все. А забудеш щось, то я нагадаю…

Вони обоє побігли в сад, і там, у затінку айви, Йонел розповів їй до найменших подробиць про надзвичайну експедицію черешняків у Чорну Печеру, змалював портрети кожного, розповів про відвагу й незрівнянну силу Урсу, про енергію та далекоглядність Віктора. Подив і захоплення непомітно заволоділи душею Лаури.

Ввечері вони розлучилися як двоє гарних давніх друзів. Пообіцяли, що писатимуть, що провідуватимуть одне одного, що Йонел познайомить її з друзями. І вона відчула себе такою близькою до черешняків, що зараз же почала благати батька, щоб дозволив їй пробути частину канікулів у бабусі, в містечку. Спершу батько й чути не хотів про це, сказав, що Лаура поїде з ним, як це вже бувало й на інші канікули. Але врешті-решт її прохання й благання взяли гору.

Завмерши в отворі вікна, Лаура поринула в спогади. Приїхала вона сюди з думкою розшукати друзів, про яких мріяла вже стільки часу, але бабуся оберігала її від усіх і кожного, змушувала весь час сидіти в хаті, навіть на прогулянку не пускала саму… І Лаура почувалася самотньою, дуже самотньою…

Чиясь хода на тротуарі пробудила її від думок. На безлюдній вулиці з’явилася висока постать, що ніби прямувала сюди. Коли постать підійшла до ліхтаря, Лаура її впізнала і зраділа. Урсу! Дівчину ніби якийсь вихор підхопив. Десятки думок і почуттів витіснило одне: негайно поговорити з ним, попросити вибачення за зустріч із Марією, яка роз’ятрила болючі спомини, і щиро сказати, що Лаура хоче дружити з черешняками, що вона пропонує здійснити велику, надзвичайну подорож…

Лаура вистрибнула з вікна якраз тоді, коли Урсу опинився біля будинку.

Хлопець остовпів, коли перед ним невідь-звідки виник білий привид. Хлопець не міг второпати, що сталося. Аж відсахнувся.

— Ти Урсу, еге ж? — почувся шепіт. — Мене звати Лаура…

Урсу знову сахнувся, але білий привид підступив ще ближче до нього.

— Ти не злися і не бійся… — забринів тремтячий шепіт. — Я хочу тобі сказати щось дуже важливе…

Але саме цієї миті сліпуче світло залило темне провалля ганку, у замку дзенькнув ключ і на порозі з’явилася грізна постать бабусі. Побачивши хлопця й дівчину, що стояли, майже торкаючись одне одного, стара тільки й спромоглася спертися на одвірок і промовити:

— Ану в хату…

Лаура скорилася, наче загіпнотизована.

Урсу ще почув, як зачинилися двері, як розлючено крутнувся в замку ключ, і, так нічого й не збагнувши, попростував додому.

У бабусі подив уже минувся. Тепер її охопили страх і лють, очі метали блискавиці.

— Як ти тільки зважилася на таке? У твоєму віці? Стрибати через вікно?

Лаура не могла нічогісінько пояснити. Вона кілька разів розкривала рота, але стара зразу ж зупиняла її і знову накидалася:

— Це нечувано! Який сором! Який жах! Від завтрашнього дня ти не вийдеш із хати! Досить!

— А я втечу!.. — затялася Лаура й зайшлася гірким плачем, а крізь схлипування тільки чулося: — Втечу!.. втечу!..

— Від завтрашнього дня ти не вийдеш із хати. Я замикатиму тебе на ключ!

— Бабусю! — підскочила Лаура. — Чому ви не хочете мене вислухати? Хоч вислухайте, коли не хочете зрозуміти!

Але стара вийшла з кімнати, навіть не глянувши на внучку. Лаура впала на ліжко і, схлипуючи, виробила відчайдушний план.