Замок дівчини в білому

1

Чоловік із шрамом підвівся, ледве починало на світ благословлятися. Розбудив інших лише після того, як поголився. Потім вийшов із приміщення, прихопив інструменти, з якими ніколи не розлучався. Худорлявий та «борсук» не квапилися вставати. Вони запалили по цигарці, потім їм закортіло побалакати, і вони почали пошепки, як уже давно повелося між ними.

— Тобі не здається, що він якось перемінився? — спитав худорлявий.

— Справді! Душа ніби знову стала на місці.

— О-ох! Може, тепер перепочинемо й ми трохи. Скажу тобі відверто: я вже ситий.

— Може, й перепочинемо… Тільки б не нагодилася ще яка притичина…

— Ти говорив із чабаном? Великої шкоди наробив він нам. Усе вдалося відвернути лише в останню мить…

— Шеф сказав, що патруль не повернеться, — повідомив новину той, що з борсуковими очима. — А коли навіть повернеться, то нас уже тут не застане. Шеф не на жарт стурбований. Особливо дівчиною…

— Так я тобі й повірив, — відповів худорлявий. — Дівчина — найсерйозніший привід у всій цій історії… Може, з нею щось сталося?

— З його тону ніколи не можна бути певним.

— Звечора він довго був біля неї, — продовжував худорлявий. — Мені навіть здається, що заходив до її кімнати, коли вона спала…

— Що ти верзеш? Ти забув, що він виробляв, коли сталася ота історія з монетою?.. Слава богу, мені тоді пощастило…

— А ти вважаєш, він цього не зрозумів? У мене інше враження. Він тільки прикинувся…

— Якщо він це розкусить, то будуть мені непереливки…

— Зараз він прийде! — здригнувся худорлявий. — Вставаймо!

Вони обидва майже водночас стрибнули на підлогу, поспіхом одяглися, схопили рушники й подалися до потічка. Коли повернулися, чоловік із шрамом був уже в кімнаті. Обидва з першого погляду помітили, що він посвітлів на виду, трохи пом’якшала його вічна похмурість.

— Чабан пішов? — спитав чоловік із борсуковими очима. — Він ніби ночував тут…

— Пішов недавно. Я вишпетив його трохи, бо він того заслужив.

— Мабуть, після всього тепер у нього не буде більше охоти базікати, — засміявся худорлявий.

— Так! — відповів чоловік із шрамом. — Він поклявся мені, приклавши руку до серця, що більше такого не повториться. І я вірю йому.

— А патруль? — поцікавився «борсук».

— Заспокоївся. Тепер і в нас буде спокійно. Жаль, що ми не скористалися ним. Ви думали про це?

— Про вхід? — ніби здивувався худорлявий. — Цілу ніч. Мені більше нічого й не снилося, тільки вхід.

— І?.. — запитання прозвучало ніби з ноткою презирства. — Нічого? А що б ви сказали, якби вхід виявився саме в цій кімнаті?

— Тут? — спитали обидва в один голос.

— Так!.. Придивіться гарненько. Де б він міг бути?

Чоловік із шрамом махнув рукою так, ніби дарував їм на віки вічні мармурове приміщення:

— Нічого тут у вас не викликає подиву? Гай-гай! Дивіться й думайте!

Обидва, ніби несповна розуму, блукали поглядами по кімнаті. Вони знали тут усе, кожну мармурову плитку, кожен сантиметр на кожній плитці. Безпорадно знизали плечима.

— А ви бачили коли-небудь одну-єдину колону посеред кімнати? — спитав чоловік із шрамом. — І не думали, навіщо вона стоїть самотою?

— У колоні? — пробелькотів худорлявий.

— Це я вже підозрював давно… але мені заважали останні події… Принесіть драбину!

Худорлявий приніс із кутка легеньку металеву драбину і приставив її до колони. Озброївшись самим молотком, чоловік із шрамом упевнено і спритно піднявся по драбині. Десь посередині він зупинився:

— І навіть не вище. Ось послухайте!

Він неквапом постукав молотком по колоні. По черзі вистукував дві сусідні мармурові плити. Після кожного удару перечікував. Потім почав стукати по два, далі по три рази в кожну плиту. Ті, внизу, не відчували ніякої різниці в звуках.

— Не чуєте?.. Чого витріщили очі? Краще нашороште вуха!

Він знову почав стукати, і слухачі нібито вловили якусь відміну. Одна з плит дзвеніла наче глибше.

— Зверніть увагу на неї! В кімнаті навпроти така сама плита видає такий самий звук. Тільки різняться вони трохи товщиною. Всього на кілька сантиметрів. В одної, може, двадцять п’ять сантиметрів, а в другої — п’ятнадцять або двадцять. Надто вже великий збіг: саме ці плити!

— А може, спробувати відчинити?

— У тому-то й біда. Їх можна відчинити лише зсередини колони. Очевидно, там якийсь механізм. Звідси їх можна відчинити, тільки висадивши в повітря колони… А вони дуже масивні… Тс-с!

Це був наказ. Звідкись долинув приглушений гомін. Почувся виразний стукіт у стіну. В одну мить усі троє схопили в руки сокири на довгих топорищах.

— Негайно зачинити вхід! — звелів обом, чоловік із шрамом.

І подався слідом за ними наглянути. Побачивши, що вони не можуть зрушити з місця велетенського каменя, він опинився біля них і підклав плече. Камінь заворушився і ніби навіки перекрив будь-яке сполучення із зовнішнім світом.

— Якомога пильніше перевірте приміщення! Праворуч! Ліворуч!

Обидва зрозуміли. Худорлявий узяв собі кімнати ліворуч, чоловік із борсуковими очима — праворуч. Обидва подалися бігцем, засунувши сокири за пояс.

Підійшовши до кімнати дівчини в білому, чоловік із борсуковими очима потягнув зовнішній механізм і тихенько прочинив двері. В кімнаті нікого не було. Він зачинив двері на металеву штабу і повернувся в інший коридор. Почекав кілька хвилин, потім прослизнув у внутрішній двір, але не побачив ніде нікого. Його ніби громом уразило. Куди ж могла подітися дівчина в білому? Але він ніби відчував, що вона десь тут. Підвів погляд і побачив її вгорі на стіні, біля зубців. Але й дівчина в білому побачила його. І почала занепокоєно спускатися…

2

У другому замку черешняки від самого ранку шукали потайні двері в мармурових кімнатах. Вони стукали в кожну брилу, в кожну плиту, в кожну стіну. Зробили якусь примітивну драбину і по черзі піднімалися по ній, вистукували кожен квадрат, а потім обмацували пальцями периметр і зв’язки.

Перший пошук не дав ніякого наслідку. Невдачі ніби переслідували черешняків.

— Все-таки вхід повинен бути! — затявся Віктор. — Де він? Де? Але бути він повинен!

— Я думаю, ми робимо помилку, — сказала Марія.

— Знову ти сумніваєшся в існуванні другого замку? — дорікнув їй Дан, що, як завжди після вагань, став найпалкішим прихильником Вікторової теорії.

— Мова не про те, — захищалася Тікова сестра. — Згадаймо про документ логофета, про вхід до замку, про ворота, які так жорстоко й хитро охороняються, що не треба й ніякої варти, про цю загальну ідею побудови фортеці з двома замками-близнюками…

— Ну, гаразд, — почав насміхатися Дан, — але куди ти хилиш?..

— Хочу прихилити сюди, — розсердилася Марія. — Я хочу, щоб ви викинули з голови думку, ніби вхід може бути просто дверима в стіні.

— Твоя правда, Маріє, — підтримав її Віктор. — Але ця сувора симетричність замку вимагає звичайного банального обстеження. Що інше ми можемо вдіяти?

— А коли розглянути все через призму симетрії? — вголос подумала Лучія.

— Оце ідея! — звеселів Віктор. — Але, не знаючи входу, чим ми можемо користуватися, щоб його відкрити?

— Треба спершу подумати! — запропонувала Марія.

— Я цілу ніч тільки й думав про це, — признався Віктор. — Хочу збагнути ідею сполучення… Намагаюся поставити себе на місце будівельників, але, як казав Дан, аби ж тут були статуї, галереї, комірки… А тут усе таке величезне, безмежне й відкрите. Ніщо не вказує на приховану таємницю. Тож ми й вимушені обстукувати стіни.

— А якщо потайні двері такі або майже такі завтовшки, як стіна? — спитала Лучія.

— Це означає крах наших пошуків, — відповів Віктор. — Я впевнений, що нам треба взятися за кімнати й перевірити всі симетричні місця. Може, вдасться щось знайти. Побачимо, де різна кількість мармурових плит, порівняємо кімнати за розмірами, і хтозна…

— То чи не краще спершу скласти план замку? — запропонувала Лучія. — Накреслимо прототип кімнати на папері, а потім порівняємо з ним кожну кімнату. Я впевнена, що так буде легше.

— Як не крути, а виходить Прокрустове ложе! — висловився Дан. — Ну, хай буде так!

Лучія накидала на папері план кімнати-прототипа. Це був куб з довжиною ребра десять метрів, утворений п’ятьма прямими площинами — підлога та стіни із склепінчастими дверима. На кожній площині — сто мармурових плит завбільшки майже в квадратний метр. Чотири такі самі квадрати утворювали основу колони, а три трикутники, кожен майже по два квадратних метри, утворювали вхідні двері та дві ніші.

Черешняки почали вже розходитися, коли Урсу запропонував:

— Все-таки загалом не варто виключати ідею, що таємне сполучення з другою частиною замку не може бути у внутрішніх дворах.

— У тебе є конкретна пропозиція? — спитала Марія.

— Поки ви обстежуватимете приміщення, ми з Тіком могли б робити це саме у внутрішньому дворі.

Ідея Урсу припала до душі всім, особливо малому. Обоє друзів, та ще Цомбі з ними, звернули в найближчий лівий двір, решта черешняків на чолі з Віктором зайшли в кімнату праворуч. Кімната цілком відповідала намальованому прототипові. Ні на плитку більше, ні на плитку менше, жодної розбіжності в розмірах. Залишалися дві ніші. Замість мармурових плит завбільшки майже в квадратний метр, вони викладені дрібненькими плитками, площею десь у квадратний дециметр. Черешняки обстукали кожну плитку, але жоден звук не виказував ніякої порожнини.

— Здається, в цій кімнаті нам нічого шукати, — сказав Дан. — Треба перевірити її сестру навпроти.

Лучія затрималася на мить оглянути мармурову плиту на підлозі, котра була ніби зрушена з місця. Але простукування все швидко з’ясувало.

Кімната навпроти теж, мов дві краплі води, була схожа на прототип. Тут пошуки теж не дали нічого. Бездоганна симетрія. У нішах той самий глибокий звук. Усі засмучено вийшли з кімнати. Шанси знайти вхід зменшилися наполовину.

— Отже, таємне сполучення, — сказала Лучія, — в одній із двох наступних кімнат.

— А якщо і там та сама симетрія? — спитав Дан.

— Тоді або таємного входу нема, або він не прив’язаний до симетрії, або тут така асиметричність, якої ми нездатні помітити.

Марія подивилася на Віктора, але не прочитала на його обличчі нічого. Він тільки якось дивно кусав собі губи.

З

Урсу й Тік пройшли всі внутрішні двори, після кожного порога скрегочучи зубами з досади. Скрізь тільки холодні стіни, природні скелі без заглибин і котловин, височезні, наче гори, стіни, яких навіть обстукувати не варто було. Обидва стомлено сіли на кам’яну лаву в кімнаті гвардії і задумались. Урсу помітив якусь переміну в поведінці Тіка, але не міг збагнути її причини. Поки що не міг. Малий явно був не такий, як завжди. Його жвавість і пустотливість, постійний блиск живого срібла в очах, спритність рухів — усе зникло, перетворилося на неспокій і гризоту. Малому було добре лише поруч із Урсу, чи, може, просто разом з ним він почувався спокійніше. Адже Урсу такий добрий до нього. Урсу ладен важити життям, аби викликати усмішку на чиємусь обличчі. І Тік міг сказати своєму старшому другові все, що лежало на душі. Але щось його утримувало. Тому спитав, ніби ненароком:

— Урсу, ти бачив дівчину в білому? Вона сиділа поперед мене на матчі. І тоді, вночі, перед хатою…

— Пригадую… — відповів юнак, аби лиш підтримати розмову. — Так… І мені вона здалася вродливою…

— Дуже вродлива, Урсу… — зітхнув Тік. — І не знаю, який мене біс сіпнув весь час їй дошкуляти. Навіщо я її засмучував? Тобі не здається, що вона втекла через мене?.. Принаймні так здається іноді мені… Але, замість відчувати прикрість, мені щоразу стає приємно…

— Чому, Тіку?

— Якщо вона втекла через мене… знаєш… я теж утік би через неї… Коли я думаю, що побачу її, Урсу…

В Урсу стислося серце. Ось де та причина! Він узяв малого й ніжно пригорнув до грудей. Тік вирвався з обіймів, заплющив очі й задумався… Тоді спитав:

— Урсу, ти не думаєш, що через ту заглибину в стіні можна щось побачити?

Урсу згадав, що в одному з внутрішніх дворів є високий і гладенький мур, а на його вершині, мов бійниці, кілька отворів. Підніматися по тому мурові — справжнісіньке божевілля. Але малий стільки надії вклав у своє запитання!

— Спробуємо, Тіку, може, з допомогою мотузки мені вдасться піднятися туди.

— Ні, ні! Піднімуся я!

Голос Урсу раптом став злий:

— Тіку, тут не до жартів. Принеси мотузку!

Малий мовчки скорився і пішов шукати мотузку. Урсу пройшов у внутрішній двір і розлючено зупинився перед муром із бійницями. Мур був заввишки метрів п’ятнадцять, такий рівний, ніби його вирубали одним помахом бартки. Посеред муру стримів кам’яний зубець, а трохи вище — кілька маленьких тріщин. Спуститися у двір згори, від бійниць, здавалось Урсу легкою справою. Але як піднятися — оце проблема!

Тік прийшов із бухтою мотузки:

— Вистачить?

Навіть не глянувши на неї, Урсу відповів:

— З лишком!.. Отже… можливо, вдасться вибратися туди… Думаю, зубець витримає. Дай мотузку!

Тік подав. Урсу розкрутив її на всю довжину.

— Нічого не вийде із зашморгом. Бачиш, Тіку? Той зубець занадто маленький, та ще й трикутний. Мотузка одразу зіскочить з нього. А так було б добре. Не виходить прямо…

— Тоді краще відкладемо… Може, Віктор уже знайшов вхід…

Урсу зрозумів відчай, затамований у голосі малюка:

— Ні! Але щоб піднятися, доведеться потрудитися й тобі…

Тік по-справжньому зрадів:

— Я зроблю… зроблю… Ти тільки мені дозволь…

Але закінчити речення йому забракло сміливості. Дуже боявся знову розізлити Урсу.

— Це не дуже важко, але й не дуже легко, — сказав Урсу.

Крем’язень перекинув мотузку через маленький кам’яний виступ на стіні. Смикнув із силою. Зубець витримав. Хлопець прив’язав один кінець мотузки до великого каменя під стіною, а другий залишив вільним. Потім показав Тікові, що той має робити: тримати мотузку біля стіни, щоб вона не відійшла й не зіскочила з кам’яного зубця, бо тоді… Малий зрозумів, який це небезпечний підйом, і раптом відчув, що треба просити Урсу не підніматися. Але знову не посмів…

Урсу почав підніматися так обережно, ніби дуже боявся. Він знав: якщо не натягувати мотузки, не робити неправильних рухів, то вона міцно застрягне між виступом і стіною і таким чином надійно його підтримуватиме. Це був, може, єдиний шанс дістатися до кам’яного зубця. І припущення його чи, може, бажання, справдилися. Мотузка закріпилася. І хоч тепер потрібні були подвійні зусилля, з’явилася впевненість. Хлопець досить швидко добрався до кам’яного зубця. Але тут…

Тік побачив, що його друг прикипів до стіни, обхопив лівою рукою виступ і намотав мотузку на ногу. І так підтримуючись, він тихесенько посунувся по стіні, простягнувши праву руку до маленької щілини. Пальці ввійшли в щілину, наче кігті, а ліва нога оперлася на кам’яний зубець. Урсу зробив зашморг лівою рукою і накинув його на ліву ногу. Зашморг виявився таким хитромудрим, що тягнув мотузку вгору за ногою Урсу. Тік спершу не зрозумів, навіщо цей зашморг, але коли побачив друга, що пересувався в протилежному від нього напрямку, то здогадався зразу. Урсу, на випадок несподіваного падіння, зависне вздовж стіни… Зашморг на якусь частку секунди зупинить його падіння, а хлопець за цей час, може, зуміє віднайти рівновагу…

Для Тіка цей підйом виявився справжньою мукою. Найнезначніша нерівність на стіні ставала за точку опори. Видовище було приголомшливе. По високій, гладенькій, наче мармурова плита, стіні, нехтуючи всіма законами рівноваги, піднімалася людина. Вона скидалася на плавця на дзеркальній поверхні води, що просувався дуже повільно вперед, от тільки вода стояла вертикально. Людина пливла тихо-тихо… Тік побачив, як Урсу схопився руками за балюстраду, підтягнувся на руках, наче вийшов з басейну.

Нарешті крем’язень на вершині! Він полегшено зітхнув кілька разів, поклявшись ніколи в житті не робити такого більше. Але це йому все одно не вдасться. Він певен. Урсу швидко відв’язав мотузку від ноги й перекинув її через великий міцний виступ на вершині муру. Тепер спуститися — забавки. Він ліг на живіт і потягнувся до краю стіни. Погляд пробіг по внутрішньому дворі, мов дві краплі води схожому на той, звідки він піднявся, з таким самим каменем посередині, з такими самими мурами. Крем’язень насилу стримався, щоб не вигукнути здивовано.

Біля каменя побачив дівчину в білому… Вона йшла, понуривши голову. Якийсь високий, опасистий і дужий чоловік тягнув її за руку. Дівчина не опиралася. Ішла за ним до потайних дверей. Але в ту мить, коли вона збиралася переступити поріг, Урсу підвів голову, а дівчина озирнулася. Усе відбулося за частку секунди, їхні погляди зустрілися.

Урсу блискавично пригнувся. І саме вчасно, а то б його знайшов допитливий погляд чоловіка із шрамом. А коли хлопець удруге крадькома виглянув у двір, то побачив, як дужий чоловік зачиняє потайні двері. Крем’язень посунувся назад, перехилився через виступ муру, схопився руками за мотузку і швидко почав спускатися. Тікові здалося, що Урсу падає…

4

Черешняки закінчували обстежувати останню кімнату і ладні були знову вибухнути прокляттями, коли їх зупинив справжній вихор: прибігли Урсу й Тік з приголомшливою новиною. Спершу всі сприйняли це за жарт, за чергову витівку пустуна. Бо їм не вкладалося в голову, як можна вибратися на гладеньку, мов скло, стіну. Всіх так ошелешив божевільний вчинок Урсу, а ще більше те, що хлопець побачив за стіною, що вони ніяк не могли отямитися.

— Знаєш, Урсу, на що ти заслуговуєш? — нарешті спромоглася вивільнити свій гнів Лучія.

— Оскільки все закінчилося щасливо, — швидко втрутився Віктор, — він заслуговує… навіть не знаю, на що він заслуговує. Але на твоєму місці, Лучіє, я попросив би всіх заплющити очі…

— Я вже заплющив, — повідомив Дан. — І навіть закрив вуха!

Данів жарт продзвенів дивовижним дзвіночком: розпогодилося. Лучія зашарілася, а Урсу так завзято почав чистити брудний одяг, що кілька хвилин ніхто не бачив його розпашілого обличчя.

Усіх до єдиного черешняків охопило нестримне бажання: негайно діяти! Навіть Віктор, хоч йому страх як кортіло розв’язати спершу загадку другого замку, відкинув убік усі припущення й гіпотези:

— Ми повинні знайти вхід! Він десь тут, і ми мусимо його негайно знайти! В руках у нас надзвичайний козир. Ви розумієте, що це означає?

— Так! — схвильовано відповіла Лучія. — Так! Так! Ми всі знаємо, що означало б, якби ми знайшли вхід. Ми стали б господарями замку, були б захищені від усіх небезпек, визволили б дівчину, могли б розв’язати всі загадки… Але де воно, де воно, те прокляте сполучення?

— У дворі нема, це точно! — повідомив Урсу.

— І в кімнатах! — додав Дан.

— У коридорах теж! — доповнила Марія. — У повітрі не може бути! То де?

— Мене вб’є ця проклята симетрія, — поскаржилася Лучія. — Що асиметричне в цій кімнаті? Скажіть мені. Стіни досконало однакові, колони точно посередині, всі ніші й двері стоять однаковісінько… Симетрія не веде нас нікуди.

— Тоді геть симетрію! — збунтувався Дан. — Треба шукати інші закони!

— Які закони? — спитала Марія. — Якби тут було щось дивне, ми б використали закон дивовижності! Якби було щось непотрібне, застосували б Закон доцільності. Я ж не бачу нічого…

— Стривай! — спинив її Віктор. — Маріє! Ти ж сказала велике діло! Усе здається корисним. А коли так, то розглянемо все через цю призму, через цей закон доцільності. Лучіє! Дай мені прототип кімнати.

— Навіщо він тобі? Я знаю все напам’ять. П’ять площин, кожна на сотню квадратних метрів…

— Ні, ні, ні! Що тут є непотрібного? — спитав Віктор.

— Ніші, мармурові плити, таємні двері, колона… — перераховував Дан. — Та ніби все потрібне… Може, мармур… Навіщо стільки мармуру?..

— Ніші необхідні, — почав Віктор. — Про мармурові плити говорити не будемо; потайні двері зв’язують кожну кімнату із внутрішнім двором… Колона…

— А колона для чого? — спитала раптом Марія.

— В кімнаті вона одна… — сказав Дан.

— І справді, для чого вона? — повторив Віктор. — Одна колона… і просто посередині кімнати… Маріє! Яка користь від цієї колони в приміщенні?

— Я не бачу користі від неї…

— Однак у цьому замку нема нічого непотрібного, навіть каменя. То навіщо ж колони?

— Вони непотрібні! — наголосила Марія.

— То чого ми тут шукаємо? Повинен бути якийсь сенс у цій симетрії та відсутності доцільності. Якщо колона не підтримує нічого, якщо навіть не прикрашає кімнати, то вона може бути тільки засобом сполучення.

— Як ми до цього раніше не додумалися? — здивовано й сердито спитала Лучія.

— Тому, що все дуже симетричне і дуже велике! — відказав Віктор. — Якби вона була одна-однісінька, ми б кинулись до неї, а так, коли вони є в кожній кімнаті… Якби не Марія з ідеєю доцільності, то й не знаю, коли б ми додумалися до цього. Давайте драбину!

Але Урсу вже йшов з драбиною. Він зіпер її на колону, виліз і почав обстукувати. Звук глибокий, глибокий… Так… так… так… тік… тік… тік…

— Отут ніби трохи відрізняється, — сказав Урсу. — Чуєте?

Тік… так… тік… так… Одна з мармурових плит звуком трохи відрізнялася від інших. Урсу обмацав її з усіх боків, заклав пальці в щілину й потягнув. Плита не зворухнулася. Він потягнув щосили. Нічогісінько. Тоді надумав покрутити її. Мармурова плита обернулася навколо невидимої осі й відкрила отвір, через який легко могла пройти людина.

— Постав її на місце, Урсу! — звелів Віктор. — Зараз ми застосуємо закон симетрії.

— Ти вважаєш, що таке саме сполучення є і в інших колонах? — спитав Дан.

— Коли застосувати закони дивацтва, то так! — відповів Віктор. — Дивно саме те, що ми знайшли сполучення в першій колоні, яку обстежили. Давайте подивимося в інших кімнатах.

У сусідній кімнаті — збройовій палаті — черешняки відкрили другий хід. Зате в інших двох кімнатах, хоч як вони старались, у колонах не ворухнулася жодна мармурова плита.

Так воно і є, — підсумував Віктор. — У замку два шляхи сполучення. І, здається, ми відкрили їх обидва, правда?

— Іншими словами, — продовжила Марія Вікторову думку, — ми стали господарями замку!

Тік потягнув убік Урсу. Решта всі пішли до кімнат з розкритими таємницями. Малий прошепотів на вухо крем’язневі:

— Урсу… я тебе дуже прошу… пусти мене в колону… скажи… що в тебе… ти забив ногу… коліно…

Більше йому нічого не вдалося сказати, бо повернувся Віктор.

— Урсу! Ходімо вдвох на розвідку! Не втрачаймо жодної хвилини!

Крем’язень з відчаєм роздивлявся коліна. Наче примірявся, як їх розтерти. Відповів, не підводячи очей:

— Не знаю, що й діяти… В мене ніби задерев’яніла нога… Ще коли спускався зі стіни…

Але Віктор не встиг нічого розпитати. Пустун ласочкою стрибнув до нього. Очі його палали, хоч говорив він приголомшливо байдуже:

— Не треба, Вікторе, щоб про це знала Лучія. Скажи, ніби ти передумав, скажи, що замість Урсу піду я. Я менший, мені легше пройти в підземному коридорі, ти переконай її, що все буде гаразд…

— Урсу, Урсу! — спантеличено сказав Віктор.

Але ніхто не намагався з’ясувати, що думав Віктор, повторюючи ім’я крем’язня. Усі черешняки зібралися в білій кімнаті з колоною посередині, а малого наче огорнув туман, тому й голос, який повідомив, що на першу розвідку піде Тік, долинув до нього ніби віддалеки.

І раптом пролунав злий голос, від якого заклало в вухах. Той голос протестував. Це була Лучія, і, на жаль, не сама вона. Підскочив і Дан, підбігла й ота нестерпна та люта, що говорить, ніби любить його.

— Хай іде Урсу, — сказала Марія. — Я не дозволяю Тікові!

Пустун збентежився і вдав із себе дуже ображеного. Коротким жестом він підкликав Цомбі, а тоді кинув розлючено:

— Коли я не годжуся для розвідки, то хоч доведу, що зумію дістатися додому без вашої допомоги. Ходімо, Цомбі! А ти, недолуга, ще побачиш…

— Почекай! — зупинила його Лучія. — Ти ніби дитина. Хіба сам не розумієш?..

— Чекай ти! — нахмурився Тік. — Ти ніби нянька. А сама чому не розумієш? І чому не уявиш собі, що я хочу справді піти звідси. Бо хочу довести, що ти помиляєшся. Так само, як і з розвідкою…

— Навіть не думай і не гадай! — закричала Марія. — Обізвав мене недолугою… Піднімешся в колону останній…

Тік почав підлабузнюватися до Марії:

— Ну, слово честі, Маріє… Скільки разів я називав тебе ідіоткою, але злість у тебе минала. А недолуга — це ж лагідніше, ніж ідіотка… Я на Дана весь час так кажу.

— А я теж проти! — кинув Дан.

Черешняки стояли в порожній кімнаті. Тік з болем подивився на мармурові стіни, на колону, протягло зітхнув…

— Коли ви всі проти… то нічого не вдієш. Хоч би одним оком побачити той вхід!

Жалібно скривившись, він піднявся по драбині й заглянув в отвір. Раптом голос його перемінився. Обличчя теж:

— Тс-с! Он же книжка! Як ви її не побачили?

Усі з’юрмилися довкола колони. Тремтіли від напруження. Урсу допоміг Тікові залізти всередину. Пустун зник у колоні. Голова, що виглянула з отвору за кілька секунд, була вже чиясь інша, якогось молодого білявого звитяжця з кирпатим носом і живим сріблом в очах.

— Книжка чудесна, — сказав він. — Хочете знати, що в ній написано? Коли Тік захоче щось зробити, то зробить неодмінно. Все! Кінець! Так і написано. Чуєш, недолуга? Ніби ти мене не знаєш! То твоє щастя, що я тримаюся біля тебе…

— Перед доконаним фактом, — знизав плечима Віктор, — нам нічого іншого не лишається, як вважати, що ми саме цього й хотіли. Урсу, підтримуватимеш зв’язок з Тіком, а Лучія зі мною. Тіку, підемо разом за сигналом Марії.

Невдовзі Марія подала сигнал. Два черешняки рушили водночас підземними дорогами, які мали привести до замку дівчини в білому. Обидва думали, що ті дороги будуть важкими, покрученими, з перешкодами й несподіванками. Але сполучення виявилися щонайпростішими. Коли хлопці опинилися нижче рівня підлоги, перед кожним відкрився рівний тунель. Тільки тоді, коли обидва підійшли до другого замку, то піднялися на кілька метрів усередині таких самих колон. Творці потайних шляхів сполучення потурбувалися про одне: перекрити вхід до тієї частини замку, де була збройова кімната й де мешкала князівська родина. Тому двері в колонах другого замку мали пристосування всередині: воно автоматично зачиняло їх після того, як таємний посланець залишав вхід. Крізь них можна тільки вийти, а ввійти, лише тоді, коли якийсь домашній сторож, залишений усередині колони, відчинить двері на умовний сигнал. Отже, для князівської родини на випадок небезпеки було два виходи. Але сюдою ніхто не міг проникнути у великий хрест.

Тік і Віктор, звісно, не знали цієї таємниці. Вони просувалися вперед, наче равлики, присвічуючи собі ліхтариками, зупинялися щокроку та прислухалися. Але обидва переконались, що цими таємними дорогами дуже давко ніхто не ходив. Отже, їм нічогісінько не загрожує. Промінь ліхтарика показував кожному дорогу — рівну, вільну, без ніяких перешкод. Потім промінь побіг по драбині з металевими щаблями в якийсь високий кам’яний циліндр, що був не чим іншим, як серединою колони.

5

Дівчина в білому знову опинилася зачинена у своїй кімнаті. Вона разом із Філіппе знову полонянка у велетенському й мовчазному, ніби крижана могила, просторі. Іншого разу вона дала б волю сльозам, била б кулаками в металеві двері, виливала б котові свій смуток. Чоловік із шрамом ще ніколи не був такий суворий і невблаганний, але дівчина в білому забула весь сум, усі страхи, всі чорні спомини. Її огорнула велика тепла радість і збадьорила серце. Зошит у шкіряній обкладинці знав причину цієї радості. Полонянка цілком довірилася йому…

Диво, якого так прагнула дівчина в білому, здійснилося. І вже останньої миті, коли вона втратила всяку надію, коли вкотре заходила у свою мармурову в’язницю, саме тоді, коли переступила поріг, побачила на вершині муру одного з тих, кого так палко чекала. Це був Урсу. Ні, їй не здалося, вона не помилилася!

Черешняки прибули! Байдуже, як і коли. Вони прибули! В останню мить!

— Ти пригадуєш, Філіппе? «І засуджені на смерть сподіваються до останньої миті». Я навчилася дечого, Філіппе. І тепер ми не втратимо надії. До останньої миті.

Чоловік із шрамом, як завжди, твердий і суворий, не помітив, як заблищали очі в дівчини. Він не мав навіть часу подивитися на неї. Дівчина в білому спокійно чекала. Черешняки знали, що вона тут, знали, що вона полонянка. А надворі тепло, чудово, і замок ждав голосів, жвавих кроків, небаченого прийому.

Дівчину в білому підхопили хвилі уявного вальсу. Вона закружляла по кімнаті. Не чути нічого. Жодного звуку. Мармур був звичний до мовчанки, він цілковитий господар мовчанки, йому ніколи нічого не належало, крім холодного німого полиску. Але серце, калатало дедалі дужче. Дівчина в білому зупинилася й спробувала вгамувати думки, що рвалися кудись у дуже світлу мандрівку.

Притулившись до колони, Філіппе вигнувся дугою. Дівчина простежила за його вогняним поглядом. Колона! Звідти, з середини колони, долинав якийсь шум… Одна з плит почала раптом беззвучно обертатися.

В створі з’явилося засмагле обличчя з пильним поглядом очей із запитливо піднятими бровами, з майже дорослими рисами. Два погляди — один згори, другий знизу — схрестилися вмить. Хлопець мовчки приклав пальця до вуст саме тоді, коли дівчина хотіла щось сказати.

Голова прибулого зникла на якусь мить, потім з’явилася знову.

— Добре, що вчасно роздивився, — сказав він пошепки. — Я не можу спуститися. Двері зачиняються автоматично. Ти зможеш піднятися по мотузці?

— Хто ти? — теж пошепки спитала дівчина в білому. — Віктор?

— Віктор.

— Віктор?! То ви прийшли всі? І дівчата теж?

— Всі! Я кидаю тобі мотузку. Тримайся! Я тебе витягну!

Дівчина якусь мить вагалася. Хоч вона й чекала черешняків, раптова поява Віктора спантеличила її. І хоч їй треба було ще щось зробити, вона вчепилася в мотузку, наче кішка. Почула, як хтось відчиняє двері.

Віктор схопив її за руки і втягнув в отвір, смикнув за собою й мотузку, за яку не встиг учепитися Філіппе, потім тихенько штовхнув мармурову плиту, і вона зачинилася саме в ту мить, коли через поріг спорожнілого приміщення переступив чоловік із борсуковими очима.

6

Тік теж дістався в середину колони. Безшумно піднявся по металевій драбині і зупинився біля плити, яка правила за отвір. Серце малого калатало. Нарешті він побачить дівчину в білому… Як він заздрив Урсу, коли той сказав, що бачив її у дворі! Адже Тік так давно мріяв побачити її першим! А зараз він її врятує. Навіть коли доведеться пройти через найбільші, небезпеки. Він не повернеться назад без неї…

Підігріваючи себе героїчними думками, Тік почав мудрувати біля дверного механізму. Механізм заіржавів і скрипів. Тому хлопець поділив операцію на короткі етапи з паузами між ними. Нарешті мармурова плита почала відділятися від інших, тихенько, безшумно обертатися. Тік просунув голову в отвір і зазирнув у приміщення. Побачив троє похідних ліжок, кілька валіз, речових мішків, кілька високих свічників з товстими, наполовину згорілими свічками; в одній із ніш три купки блискучих золотих монет. Біля колони стояв стіл, завалений пакетами, паперами, склянками й термосами. В другій ніші — сила-силенна альпіністського спорядження: льодоруби, молотки, ножі, ломи, ліхтарі, батареї, сокири, але все складене в досконалому порядку.

Малий зважився на безрозсудно-сміливий вчинок: вирішив спуститися в кімнату. Адже він знав план замку, знав розташування кімнат, специфіку кожної кімнати, потайні двері, а найважливіше — знав таємний хід сполучення. Він ще раз озирнувся по кімнаті, але не побачив нікого, не почув жодного звуку. На його нещастя, Тікові не видно було, що робиться позаду колони. А то б він побачив, що там, ледве стримуючи подих, причаївся із сокирою в руці чоловік із шрамом. Тік його не помітив. Тож він схопився руками за край отвору і сковзнув по колоні вниз.

Ледве ноги торкнулися підлоги, як хлопець почув, що двері потайного ходу зловісно хряпнули вгорі, і тієї ж миті його схопили чиїсь сталеві руки.

7

Чоловік із борсуковими очима зайшов до кімнати дівчини в білому. Але не побачив ніде нікого. Тільки кіт вороже дивився на нього десь із кутка. Кімната порожня, потайні двері зачинені знадвору… А дівчина все одно зникла. Коли прибулий переконався, що зникнення дівчини настільки ж реальне, як і загадкове, то відчув, що його охоплює жах. Він швидко вибіг із кімнати, але пішов до ватажка не одразу, а спершу розшукав худорлявого у внутрішньому дворі, де залишив його вартувати.

— Зникла дівчина! — повідомив новину.

Вартовий недовірливо покрутив головою:

— Він знає? Ти йому сказав?

— Ні! І не знаю, що робити! Коли він дізнається…

— Звідки вона зникла? — спитав худорлявий.

— Із своєї кімнати… двері зачинені знадвору…

— Отже, і в тій колоні є потайний хід. Ходімо скажемо йому! Негайно!

Вони бігцем подалися до кімнати з похідними ліжками, а коли зайшли всередину, то побачили, що їхній ватажок викручує руки якомусь білявому хлопчині, а той люто пручається.

— Такий малий, а верткий, наче в’юн, — сказав їм чоловік із шрамом.

Він підштовхнув полоненого туди, де було більше світла, і почав вдивлятися йому в обличчя. Потім гаркнув так, ніби сотня громів ударила:

— Що ти шукаєш тут, розбійнику?

Непохитний Тік не вимовив ні слова. Чоловік із шрамом погрозливо підійшов до нього. Замахнувся рукою, ніби хотів ударити:

— Відповідай, злодюго! Чи ти не чуєш?

Тік пильно глянув йому в очі, але не відповів.

— Я бачу, що тільки двадцять п’ять ударів ременем по голій спині додадуть тобі сміливості. Кажи, хто тебе послав сюди і звідки ти прийшов?

Малий скорчив байдужу, ніби аж презирливу гримасу, що вкрай розлютило чоловіка із шрамом. Повернувшись до двох прибулих, які заніміли від цього несподіваного видовиська, він крикнув їм:

— Що з вами? Чого ви закам’яніли там? У цій кімнаті ще тільки статуй бракувало…

— Дівчина… — насмілився «борсук».

— Що з нею? Що трапилося?

— Зникла!..

— Що?! — загорлав чоловік із шрамом. — І ви стоїте тут, витріщивши на мене очі?

Забувши про полоненого, він схопив сокиру й кулею вилетів за двері, ті двоє подалися за ним. Але худорлявий не зовсім ще втратив розум, бо зачинив двері на штабу.

Залишившись сам, Тік білкою стрибнув до дверей потайного ходу. Натиснув з усієї сили. Даремно! Двері зачинені зсередини. Порятунку не було. Полонений зважив ситуацію. Треба щось неодмінно зробити, поки нема тих трьох. Хоч хлопцеві дуже хотілося першому визволити дівчину в білому, він усе-таки радів, що вона врятувалася. Уже не хвилювався за неї… Але що він міг зробити в цьому становищі, в якому опинився сам? Стояти, склавши руки? Ні!

Погляд його пробіг по кімнаті й наткнувся на нішу з купками монет. В голові сяйнула зухвала думка. Малий підбіг до ніші, якусь мить дивився на монети, потім роззирнувся по кімнаті, шукаючи щось. І його очі враз заіскрилися.

Все тривало не більше двох хвилин. Ледве він встиг повернутися в куток, де його залишили, як металеві двері відчинилися і ті всі троє переступили поріг. Обличчя чоловіка із шрамом побуряковіло.

— Ти все ще не хочеш говорити, злодію?

Але тут же зрозумів, що треба діяти швидко й розмірковано. Тому спокійно сказав своїм спільникам:

— Ланцюги!

Худорлявий дістав із речового мішка товстий ланцюг, на кінці якого висів великий замок.

— Драбину! — звелів «борсукові».

Той швиденько приніс драбину. Чоловік із шрамом зіпер її на колону, піднявся по ній, обкрутив кілька разів ланцюгом ту частину колони, де відчинялися потайні двері, і замкнув ланцюг так, що потайні двері не могли зворухнутися.

— Ліхтарі й ще одного ланцюга! — знову звелів він після того, як спустився по драбині.

Тік бачив, як вони взяли ліхтарі з кам’яного столика, дістали з речового мішка ланцюг і пішли до металевих дверей. Перш ніж вийти, ватажок погрозив хлопцеві пальцем:

— Стій спокійно, бо однаково все дарма. Ти дуже цінна застава! Я знаю, хто з тобою і з ким ти.

Малий добре чув, як дзенькнула металева штаба, замикаючи двері. Він полонений… Але він не хвилювався — друзі його визволять, а люди, які взяли його в полон, не знайдуть золотих монет, коли повернуться сюди…

І справді, у мармуровій ніші не залишилося жодної монети.

8

Віктор пропустив дівчину в білому вперед по драбині з металевими ручками. Він присвічував їй, поки вона дійшла до тунелю, а вже тоді почав спускатися й сам.

— А вони підуть за нами? — спитала дівчина, коли хлопець опинився біля неї.

Віктор засвітив ліхтарик і продовжував освітлювати дорогу. Потім спокійно відповів:

— Тільки в тому разі, коли зламають колону. Двері відчиняються лише зсередини.

Дівчина схопила Віктора за руку і сказала тремтячим голосом:

— Так не можна! Я повинна неодмінно повернутися… Хоч би на кілька секунд…

— Заспокойся! — перепинив її Віктор. — Звідти ніхто не може піти за нами… Зате ми можемо пройти туди будь-коли. Замок спеціально збудовано так, що лише з нашого крила…

Але дівчина в білому урвала його:

— Я була певна, що є ще одне крило! І воно більше, ніж наше?

— Набагато! Але схоже на те, що на твоєму плані, мов дві краплі води.

— Ви знайшли скарб?

— Скарб?! Ах, так! То зала зброї з дуже цінними речами. А ти звідки все це знаєш?

— Я знайшла старовинний документ, він був захований у моїй кімнаті. А як вам удалося прийти сюди? Адже я забула написати в листі…

— Ми теж знайшли один старовинний документ, він і привів нас до входу в замок… Ми тобі все розповімо…

Обоє обережно ступали по кам’яних плитах підземного ходу.

— Що це за люди, які тримали тебе в полоні? — спитав раптом Віктор.

— Ви їх не знаєте?

— Ще не знаю, але маю певні підозри…

Обоє дійшли до середини тунелю. Дівчина в білому ступила крок уперед, щоб іти лікоть у лікоть із Віктором.

— І які ж у тебе підозри? — з цікавістю запитала вона.

Віктор узяв її під руку вільною рукою. Але не встиг і рота розкрити, як його вразило чорне передчуття. Це була перша реакція на підступний напад. Земля побігла під ногами. Дівчина в білому інстинктивно вчепилася за нього. Так, обнявшись, вони обоє провалилися в порожнечу, притулившись одне до одного із смертельним жахом у грудях.

9

У збройовій кімнаті Лучія не знаходила собі місця. Минуло вже багато часу, а розвідників усе не було. Далі не можна чекати, згорнувши руки. Вона вийшла в коридор і покликала решту черешняків.

Урсу теж непокоївся. Карався, що дозволив Тікові піти замість себе. Хто зна, що там скоїлося з хлопчиною? Але все-таки спробував заспокоїти друзів:

— Не тривожтеся. Невідомо, на які перешкоди вони там наткнулися. Коли хочете, я піду вслід за Тіком.

Йому відповіли тільки повні сліз очі тієї, котру нещодавно образив білявий шибеник. Крем’язень швидко вискочив на колону і зник у потайних дверях. Невдовзі він дістався до тунелю, пішов обережно вперед, освітлюючи та обстежуючи окремо кожну стіну і кожну кам’яну плиту окремо. Він пройшов половину тунелю, і з ним нічого не сталося. Пастка була сконструйована так, що відкривалася тільки тоді, коли хтось із другого замку намагався пройти в князівський замок. Це була подвійна міра безпеки проти будь-кого чужого і незваного, хто зважився б проникнути до князівського замку.

Урсу зайшов до середини колони, знайшов потайні двері і спробував тихенько відчинити їх. Механізм піддався, але двері навіть не зрушилися з місця, незважаючи на всі його зусилля. Тут не було ніякої загадки. Хлопець здогадався, що двері забарикадовані зовні. Отже, Тік потрапив невідомим до рук. Те, чого не хотів припускати Урсу, стало фактом. Безперечно, Тік пройшов у двері, тоді одразу спрацював механізм, і люк зачинився зсередини. Тепер не можна гаяти часу. Треба якомога швидше повертатися, покликати Віктора й разом виробити план як вирятувати малого з рук невідомих людей.

Крем’язень чимдуж подався назад. Думка про те, що Тік у небезпеці, завдавала йому фізичного болю. Як захистити малого, як його врятувати? Його треба негайно рятувати, і Урсу вже знав, як. Він проникне в другий замок, він ще раз перелізе через зубчастий мур. Люди простять йому, що він заради порятунку Тіка порушив клятву. Це буде перше й останнє клятвопорушення в його житті.

У ту мить, коли думка про порятунок Тіка цілком заволоділа ним, коли він вирішив, що візьметься за її здійснення негайно, хлопець відчув, як під його ногами розверзається порожнеча. Він інстинктивно замахав руками в повітрі, намагаючись за щось ухопитися. Але йому вдалося тільки зберегти рівновагу, а це означало дуже багато при такому несподіваному падінні.

10

Замок, де вже років триста нікого не було, став раптом театром нечуваних подій.

У північному крилі, в крилі дівчини в білому, троє чоловіків, швидше зневірених, ніж сердитих, крутилися довкола підлітка з кирпатим носом і кучерявим чубом, а той на всі погрози відповідав мовчанкою.

У князівському крилі троє черешняків переживали невимовно важкі хвилини. Найкращі з-поміж них зникли безслідно. Зник Віктор — той, хто міг би розвіяти морок невідомості; зник Урсу — той, хто міг би довести до кінця найабсурдніший план порятунку; зник кирпатий пустун — той, за кого найбільше потерпали черешняки.

А вони всі безсило борсалися у двох глибоких і темних підземеллях, звідки не долинав назовні жоден звук. Хитрі пастки навіть за кілька століть не втратили механічної пам’яті. Вони взяли полонених, бо таке було їхнє призначення.

Над Замком двох хрестів опустилася ніч на чорних моторошних крилах.