Замок дівчини в білому

1

Було вже пізно. Сон здолав усе. Спало місто, спали села, спала природа. Тіні та блиск мармурового замку розчинилися в нічному мороці. Із трьох людей, що володіли замком, не спав тільки чоловік із шрамом. Він курив цигарку за цигаркою та безупинно міряв кроками кімнати. Думки дівчини в білому летіли до черешняків. Біля її ніг сторожко вдивлявся в темряву своїми світляними очима Філіппе. У Шойменах Тік та його новий товариш Траян намагалися спогадами проганяти важкий свинець, що висів на їхніх повіках…

Черешняки прибули до міста пізно. Втома швидко кинула їх у ліжко. Лучію здолав міцний спокійний сон — вона була певна, що до ранку вся плутанина з’ясується. Марія заснула з думками про брата, що загубився десь у світах, але незабаром зустрілася з ним уві сні. Дан прибув надто пізно, щоб заходити до перукарні, а в батька було сьогодні, як ніколи, багато клієнтів. Коли він нарешті прийшов додому з трьома терміновими телеграмами від Тіка, то побачив, що син воює проти когось у важкому сні. Але будити не став.

Не спали тільки Віктор та Урсу. Обидва прийняли холодний душ, потім увімкнули яскраве світло й сіли один навпроти одного за столом, де лежали два жовті листочки. Віктор зважився, нарешті, порушити мовчанку цієї ночі, такої незабутньої і для черешняків, і для всіх їхніх друзів:

— Урсу, коли ми відкинемо вбік будь-який сенс документа, коли дійдемо висновку, що фрази не мають ніякого смислу, то що конкретно ми маємо?

— Ти хочеш сказати, що все написане…

— Ні, я зовсім не хочу сказати, що ці фрази безглузді, але якби вони були написані, скажімо, якоюсь абсурдною секретною абеткою, в якій к — це 1, а — 7, с — 3, що б ми робили?

— Я тебе зрозумів, Вікторе! Що б ми робили? Треба подумати…

— Що ми тут маємо конкретного, га? Папір, списані сторінки, рядки, різне чорнило, письмо, дата. Так?

— Точно! — зрадів. Урсу. — Мабуть, саме звідси й треба починати.

— Давай повторимо. Ми маємо два аркуші паперу, вони однакові, старовинні. У цьому нема ніякого сумніву. Кожен списаний з одного боку. Один — це пояснення, переднє слово логофета, другий — власне документ.

— Обидва написані однією й тією рукою, — нагадав крем’язень.

— Так! Щодо цього не може бути найменших сумнівів. Далі рядки. Документ має двадцять дев’ять рядків. Дата точна. На друге князювання Мойсея Могили припадає дата смерті Зогряну: тисяча шістсот тридцять третій рік. Я дивився в енциклопедії. Єдине, що виходить за межі спільного, — фраза, дописана іншою рукою, іншим чорнилом.

— Чому вона виходить за межі? Це, здається, можна просто пояснити.

— Ні! Це не зовсім просто пояснюється.

— Тобто, ти не віриш їй, Вікторе? Ти сумніваєшся в її правдивості? Ти ж сам говорив, що вона ніби на кшталт печатки…

— Ні, Урсу. Думка моя не перемінилася. Навпаки.

— Тоді що ж?

— Чому вона написана на двох сторінках? Вона могла б поміститися й на одній.

— Бо так захотілося тому, хто її писав. Правда, Вікторе, ти сам зумисне заплутуєш власну думку.

— Не заплутую, бо в мене нема ніякої думки. Запам’ятай — випадає із загального. Я думаю зараз про суперечку між Марією та Лучією. Отже, коли абстрагуватися від тексту, то в документі нема нічого конкретного. Ні назви, ні місця…

— Усе нормально! — усміхнувся Урсу. — Коли абстрагуватися від тексту.

— Це зовсім не нормально!

— Чому?

— Тому що в тексті теж нема ні назви, ні місця. А десь же вони та мусять бути.

— Не забувай, що текст зашифрований!

— Це ясно. Але ж він не зашифрований нормально: 1 — це 3, а — р, т — 8… тобто тим стилем, яким дуже часто користуються діти. Він зашифрований смислом фраз… Зашифровані не букви. Аби було так, то ми б розв’язали їх за півгодини без ніяких труднощів. Тут зашифровані або слова, або речення… Розумієш, Урсу? А де ж конкретні фрази?

— А оцей, наприклад, вісімнадцятий рядок, оці «три смереки» в кінці фрази не можуть вказувати на якесь місце?

— Знов за рибу гроші! Я не вірю! Поки що в нас нема конкретних вказівок на місце й назви. Це доймає мене найбільше. Коли це справді так, як я думаю, то ми ніколи не розгадаємо тексту.

— Чому? — злякався крем’язень.

— Бо це означає, що десь загубилася частина тексту! Ще одна сторінка.

— А ти сам хіба не казав, Вікторе, що додана фраза…

— Так, але я недавно дивився в літопис Мирона Костіна… Подивись і ти… Бачиш?

— Що саме?

— Спочатку іде рік від створення світу, а потім рік від народження Ісуса Христа.

— Отже, ти вважаєш…

— Це просто припущення. Бо якраз може бракувати того аркуша, де написано: «… а від народження спасителя Ісуса Христа року 1633».

— Тоді, — з острахом обізвався Урсу, — даремні всі наші зусилля!

— Ні, я ж тобі казав, це тільки припущення. Але ми не маємо права нічого випускати з уваги. Навіть тоді, коли наткнемося на щось болюче для себе.

— На цих аркушах, мабуть, дуже багато мікробів…

— Ще раз кажу, Урсу. У тексті нема ніяких конкретних вказівок. Це друга частина документа, в цьому ми обидва впевнені. Перша фраза, яка засвідчує документ, дивна, друга, яка конкретно нічого не говорить, теж дивна. Суцільні дива та й годі.

— Невже нема нічого нетаємного в тексті цього Зогряну?

— Побачимо. Я думаю, пора братися за текст.

— Отакої! — вигукнув Урсу. — Що нам за нього братися, коли ми знаємо все. У ньому двадцять дев’ять рядків…

— Ні! У ньому двадцять дев’ять рядків-фраз. Кожен рядок — речення! Оце те, що мені здається найбільш дивним.

— Чому?

— У мене таке враження, Урсу, що рядки зумисне написані так, щоб кожен був реченням. Не намагайся пригадати документ, а подивись на папір. Речення довгі, речення короткі. Хто примушував логофета робити з кожного рядка речення або з кожного речення рядок? Аж ніяк не площа паперу і не звичка. У його часи деякі книжники писали речення, що займали не один рядок, а цілі сторінки. Тобі це не здається дивним?

— Тепер… та-ак! — визнав крем’язень. — Тоді й це «потім», яке мені так діяло на нерви…

— Ну, говори, не соромся, — підбадьорив його Віктор.

— Відіграє певну роль між реченнями… Хай йому грець!

— Так! Воно підсилює окремішність речень. Я навіть ризикнув би сказати, що зумисне відрубує речення від речення. Надає кожному реченню саме його значення.

— Бр-р! — злякався Урсу. — Яка плутанина!

— Дуже велика! Бо в такому разі це означає, що кожна фраза окремо має своє значення, зате весь текст, узятий разом, не має смислу.

— А «нічого» в кінці? — спитав Урсу.

— Це інша дивина. Навіщо тричі говорити «нічого»? Давай ще раз подивимось. Пиши! Двадцять дев’ять рядків-речень; кожне речення має своє значення, яке не вкладається в загальний смисл тексту… Чекай! Тоді це означає, що ми не можемо говорити про загальний смисл тексту… Але що ж це може бути? Аби не втратити нитки… І повторене «нічого» в кінці. Ми знову залишаємося без ніякого просвітку… Чи не можуть бути зашифровані речення? Або слова? Чи букви? Ану, давай спробуємо… Дай мені номер одного речення, Урсу!

— Одинадцятого чи дванадцятого, яке ти хочеш?

— Одинадцятого! «Потім піднімайся з труднощами до околиці села». Що може означати ця фраза? Куди піднімайся, до околиці якого села? Ні, тут нема навіть числової вказівки… Давай вісімнадцяте… «Потім зупинися біля потоку і святої неділі поєднай дві одиниці та полічи три смереки…» Тут є якісь числові вказівки… Дві одиниці… Одинадцять чи два?.. І три… Що воно означає? Букви?.. Ні! Тому що нема в світі жодної абетки, яка б складалася з десяти літер. Слово? Яке слово? Звідки слово?

— А може, якісь речення не мають значення? — перепинив Урсу Віктора. — Як, наприклад, «нічого» в кінці?

— Не може бути жодної фрази без значення.

— Чому?

— Тому що вони не були б уведені в текст. Усі речення самостійні. Якби вони не були потрібні, їх би не вводили в текст. Ясно?

— Але все-таки останні фрази не означають нічого, крім «нічого». Чи вони теж мають якесь значення?

— Саме так, Урсу! І саме звідси треба починати!

— Я все одно не розумію. Якщо навіть «нічого» щось означає, то що ж це за документ?

— Оце і я питаю, Урсу, — відповів Віктор із якимось дивним полиском в очах. — А може, перед нами ще один документ?

— Як? — підскочив Урсу. — Я ж казав просто так…

— А я кажу не просто так. Я абсолютно впевнений! І все-таки логофет припустився однієї помилки… Чи, може, зумисне зробив це…

— Якої помилки? — по спині в Урсу побігли мурашки.

— Дуже чітко відокремив речення, перетворив їх на окремі самостійні речення, без ніякого зв’язку між ними… Це вказує, Урсу, що ми не маємо, точніше, не можемо мати загального смислу. А якщо нема загального смислу, то це означає, що перед нами не документ.

Віктор з Урсу разом підвелися з місць. Крем’язень був ошелешений, розгублений:

— То що ж воно таке, оці папери, які виповнили мені душу киплячим салом?

— Я думаю, що це ключ! Перед нами не документ, Урсу, а тільки ключ для розшифрування документа…

— То де ж тоді документ?

— Або він загублений… або тут!

— Де? Ти що, з глузду зсунувся? — вигукнув Урсу, хапаючись руками за голову.

— Ні! Я був, був божевільний, усі ми божевільні, спантеличені, приголомшені… Неймовірно! Невже він міг загубитися?

Віктор притулився чолом до віконної шиби та так і закляк біля вікна, не маючи й кровиночки в обличчі.

— Невже він загубився, Урсу? — повторив знову по якомусь часі роздумів. — Невже загубився?.. Я навіть боюся спробувати.

— Якщо ти вважаєш, що це лише ключ, то загубилася сторінка документа.

Віктор не зважав на слова Урсу; він відійшов од вікна, ніби трохи підбадьорений.

— Мені аж страшно. Я ніколи в житті так не хвилювався. Урсу! Я не можу дивитися, не можу думати, роби все сам…

— Що робити?

— Полічи рядки в передмові…

— Передмова! — загорлав Урсу.

— Ні, ні! Я прошу тебе, не говори ні слова. Полічи рядки… Тільки й того! Як хочеш — голосно, тихо…

— Двадцять дев’ять! — прошепотів Урсу, теж вражений відкриттям. — Двадцять дев’ять рядків, отже…

Віктор безсило опустився на ліжко.

— Що з тобою? — кинувся до нього крем’язень.

Віктор відповів тихо, тремтячим голосом:

— Ми відкрили справжній документ!..

— Як?! Так… так! — І від голосу Урсу здригнулися стіни в хаті. — А-а! Передмова! Гаразд, але ж це… тільки за кількістю рядків?..

— Ні, Урсу! Це за всіма ознаками. За «потім» і за «нічого», а особливо за доданим реченням. Нам бракувало однієї подробиці. Кількості рядків. Тепер я вже не маю ані найменшого сумніву.

— Я не бачу нічого, крім однакової кількості рядків…

— У чому сила речень-рядків? У тому маленькому невизначеному «потім»…

— А «нічого»?

— Воно ще важливіше! Прочитай останні три рядки, які написав логофет!

Урсу почав читати:

— «Я, третій логофет дивану…»

— Почекай! — перебив його Віктор. — Передусім зверни увагу, що тільки тут третій логофет почав з абзаца… А це дуже важливо! Читай!

— «Я, третій логофет дивану Крістаке Зогряну, написав цю таємну грамоту… — тут починається новий рядок, — …в друге князювання його величності Мойсея Могили на сорок і першому році… — починається новий, останній рядок, — …свого життя, котрий, дасть бог, буде не останнім». Читати й додану фразу?

— Ні!.. Тепер тобі не здається все дуже простим? Оця фраза і означає «нічого».

— З такими фактами?

— Ці факти не стосуються документа. Для самого документа вони означають «нічого».

— Отже, інші фрази з передмови?..

— Саме так! Інші фрази з передмови — це і є документ!

— А додана фраза?

— Це геніальна думка, Урсу! Геніальна! Це ніби ще один документ. Той, хто додав фразу, знав таємницю документа. Розтягнувши її отак, на обидві сторінки, він дав найкращу вказівку на те, що існує нерозривний зв’язок між двома сторінками, що їх не можна відділяти одну від одної, що тільки обидві вони — документ!

— А ми зовсім не звернули уваги на передмову!

— Той книжник був дуже мудрий. Якби його не вбили, він неодмінно став би великим логофетом. Хто зна, скільки втратили і культура, й історія через його смерть!..

— Але я все одно не розумію, де документ? Що він містить?

— Я цього теж іще не знаю. Його треба розшифрувати. У нас є ключ. Кожному рядкові з передмови адресується речення з ключа. От і все, що ми знаємо. Але це вже надзвичайно багато! Нам ще треба чимало намучитися, але нас чекає винагорода. Почали?

Урсу був готовий. Віктор узяв обидва аркуші:

— Таємниця кожної фрази з передмови тісно пов’язана з її сестрою, тобто з відповідною фразою з ключа… Звідси ми й почнемо. Перше речення ключа: «Перше, звідки б ти не брався шукати». Що б це могло означати? Я думаю про числову вказівку, яка допоможе нам відбирати слова. Стривай! Але ж тут теж є вказівка, Урсу! Коли ти приходиш на певне місце, в певну точку, звідки будеш рушати?

— Точкою буває центр або середина…

— Скільки слів у першому рядку передмови?

— Дев’ять. Середнім буде п’яте… Гаразд…

— Точно! Підкресли те слово, Урсу. А я його випишу окремо. Далі… «Потім дорога приведе тебе до старовинної фортеці, прозваної Фортецею Орлів, де, думаю, нічого не знайдеш…» Будемо вважати, що в відповідному рядку передмови нема жодного слова, яке могло б стосуватися таємниці… Далі: «Потім із десяти заповідей п’яту і дев’яту вибери…»

— Я підкреслив п’яте і дев’яте слова в третьому рядку, — повідомив Урсу. — Готово!

— «Потім іди, як рак, чотири сажні», — продовжував Віктор. — Як рак… Отже, назад, виберемо четверте слово від кінця в четвертому рядку. «Потім швидко ступи два кроки вперед, а на останньому зупинись». Отже, говориться про перше, друге і останнє слова. Ти підкреслив, Урсу?

— Підкреслив! Але ти знаєш, що вони не в’яжуться між собою, ті підкреслені слова.

— Я волів би, щоб несподіванка чекала нас укінці. Давай поклянемося, Урсу, поки не закінчимо, ніхто з нас не обізветься жодним зайвим словом!.. Чудово! Продовжуємо: «Потім трохи відпочинь, бо ти стомився, а дорога не зовсім безпечна». Отже, нам тут теж нічого шукати. «Потім і внизу нема нічого, тільки марнота». І в цьому рядку теж. Мудрий логофет! Він умів тримати перо в руці. «Потім рушай у дорогу з усіма євангеліями, і не зле, щоб ти сам придумав одну заповідь».

— Усі євангелія… Це «4» чи 1, 2, 3, 4?..

— Думаю, що четвірка. А що це таке: «…щоб ти сам придумав одну заповідь»? Щось тут наплутано!

— Чому? Мені здається просто: один, тобто перше слово…

— Тоді логічніше було б і вказати спочатку перше слово, а потім четверте. Так? Щодо цього логофет дуже точний. Дотепер усі вказані ним номери співпадали.

— Тоді яка буде наша заповідь?

— Та, яка йде після десятої! — пояснив Віктор. — Тобто одинадцята. Неймовірно! Мене приголомшує його мудрість! Ти підкреслив? Подивимося далі: «Потім десять без одного і десять з одним понесуть твої кроки». Тобто дев’яте й одинадцяте слова. Дуже мудрий логофет… «Потім тобі допоможе проста мандрівка і не зовсім навіть остання». Проста мандрівка!

— Тобто проста фраза чи просте слово… — засумнівався Урсу.

— А може, просте число, Урсу? Правда? Виходить, ніби п’ятірка, так? Наголошено: «…і не зовсім навіть остання». Тобто та, що йде перед останньою… Передостання… дев’ята. Так? Тепер: «Потім піднімайся з труднощами до околиці села…»

— Це останнє слово в рядку. Я підкреслив. Іншого не може бути.

— «Потім покинь околицю і біля останнього обійстя сядь у затінку стріхи».

— Тобто останнє і передостаннє… — вихопився крем’язень.

— Ні, ні! — зупинив його Віктор. — Не забувай, що кожне речення — самостійне. Не перенось сюди попередню околицю. Ні! Фраза саме така, як і слід. Давай подивимося на речення в передмові.

Те речення мало такий вигляд:

«роду нашого і, князівським нащадкам, біля підошви яких схиля-…»

— Яке закінчення рядка — «схиля-» чи «яких»? Логофет був дуже точний, щоб закінчувати рядок перенесеним словом. Отже, закінчення — «яких». А перед ними — «біля» і «підошви», значить: «біля підошви». Оце і треба підкреслити!

Урсу підкреслив і далі слухав Віктора:

— «Потім зупинися на три великодні дні…» Принаймні, це не один, два, три… бо він вказав би дні на початку тижня. Великдень тут має якесь значення. Який перший день великодня?

— Неділя, — швидко відповів Урсу

— Отже, це сьомий день… Так! Оце-то так! Сьомий, восьмий, дев’ятий! Неділя, понеділок, вівторок! Винятково геніально! Потрясаюче! Та якщо вважати «неділя, понеділок, вівторок», то це означає 7, 1, 2! Але, називаючи Великдень, він дав номери іншої ознаки: 7, 8, 9! Підкресли їх! Які несподіванки нам придумав логофет? Зараз побачимо. «Потім після одного „Гоп“ уприся ногою в землю, після другого зроби так само…»

— Ну, це просто, — сказав Урсу. — «Гоп» — це стрибок. Отже, треба перестрибувати через перше й третє слова. А відтак залишиться друге й четверте.

— Саме так! — відповів Віктор. — «Потім, якщо підеш у понеділок, то прийдеш у неділю». Перше й сьоме. Дуже просто.

— А як розлютила наших дівчат ця фраза!

— «Потім гарненько лічи східці і тільки на передостанньому зупинись…»

— Сходи Дана й Лучії! Колодязь був потоком… Отже, я підкреслюю передостаннє слово.

— «Потім заблукай добровільно у лісі, повному бузини». Бузина? «Бузиновий ліс»? А-а! Коли говориться про заблукання та ще й у бузині, то не знайдеш нічого! «Потім зупинись біля потоку і святої неділі поєднай дві одиниці та полічи три смереки». Щось аж дуже заплутано. Потік — перше слово. Підкресли. А свята неділя — сьоме. Поєднані дві одиниці буде не що інше, як одинадцять. А не може це бути одинадцять плюс три? Є чотирнадцять слів у рядку, Урсу?

— Якраз чотирнадцять.

— Тоді підкресли й останнє слово. «Потім попроси князя, щоб не шукати більше нічого потім…» Тобто нам нема чого шукати в цьому рядку… «Потім перейди вершину, зітхни двічі і навіть, удев’яте».

— Підкреслив! — повідомив Урсу.

— «Потім постукай у перші ворота…»

— Відчинено! — усміхнувся Дан. — Хоч і запізно, але відчинилися вони врешті-решт.

— «Потім відчини сьомого замка і побачиш курчат у кінці подвір’я».

— «Сім» — це ясно, а курчата?

— Ти хотів сказати «курчата в кінці» рядка? Якщо не одне курча, а курчата, то не менше двох. Останні двоє слів, Урсу.

— Тут щось не зовсім виходить! Як це може бути?

Подивився й Віктор. Рядок закінчувався словами: «старечої і ся-…»

— Думаю, що «і ся-», — вирішив Віктор.

— А чому? Чому не «старечої» та «і»?

— Тому, що говориться про курчат. А вони такі малесенькі! «Потім після третьої іде четверта, як після восьмої дев’ята». Отже, три, чотири, вісім, дев’ять.

— Є! Підкреслено!

— «Потім три і вісім розсипаються…» — сказав Віктор голосом, сповненим хвилювання.

— І залишаються чотири й дев’ять! — Вони підкреслені!

— «Потім приходь до кінця кінців». Це може бути тільки останнє слово. «Тому що нема нічого, нічого, нічого».

Віктор і Урсу втупилися в копію документа, покресленого там і сям олівцем Урсу.

— Ти можеш, Урсу, вибрати підкреслені слова, записати їх по порядку, не думаючи, не відчуваючи, не читаючи речення, яке вийде? Я не зміг би… Може, тобі вдасться…

— Вдасться! — рішуче сказав Урсу й заходився вибирати та записувати слово за словом, намагаючись із останніх сил не звертати уваги на смисл, не читати речення. Він писав і рахував подумки від 134 до 7, потім від 7 й вище, аж поки лягло на аркуш останнє слово.

— Давай домовимося так, Урсу. Коли ти прочитаєш, то незалежно від смислу речення, ми лягаємо спати, не кажучи жодного слова. Навіть коли дізнаємося про неймовірну таємницю, навіть коли почуємо хтозна-який жорстокий абсурд чи дурницю… Домовились?

Надворі вже розвиднялося — скоро мало зійти сонце.

— Згода, — відповів Урсу.

— Читай!

Віктора проймав дрож, накочувалося запаморочення. Він сперся на стіл, щоб не впасти. Тремтів голос і в Урсу.

— «Тінь дуба викривленого у Шойменах на світанку місяця восьмого вкаже дорогу. За першою вершиною біля підошви крем’яної скелі стріла, пущена в сонце, покаже вхід. Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде. І ся треба стерегти від небезпек за всіма ворітьми».

Обидва черешняки впали ниць на ліжка. Не промовили ні слова — вони плакали від хвилювання та радості.