Замок дівчини в білому

1

Полонянка в білому розшифровувала грамоту. Вона з самого початку розуміла, що повинна відібрати певні слова. Але не було ключа. Читаючи вголос грамоту котові, дівчина відчула, що деякі слова поєднуються в незвичайному ритмі. Їй здалося, що той ритм дуже схожий на Гомерові гекзаметри:

«Гнів, о бо-ги-не, зве-лич ти А-хіл-ла, си-на Пе-ле-я…»

А перші рядки в документі теж звучали так само: «Тай-ну ве-ли-ку, скар-би не-злі-чен-ні…»

Вона переписала текст грамоти слово в слово, а закінчивши, підкреслила олівцем ті слова, які вкладалися в гомерівську ритмомелодику:

«Тайну велику, скарби незліченні нещасть випали на наші голови і примушують нас думати про те, що їх приховує здавна, в кого не така пропаща душа, як наша. Як тільки ми підемо туди, де велика Фортеця Орлів називається, і попросимо суворо, скажуть люди, що свідчення усі їх приховує хрест там великий. А коли ми будемо ще нещасніші, то лиш хрест цей великий здатний послати на наші голови порятунок і разом з ним посланців таємних хрестові малому, і всі хай зроблять такого хреста. І ще Одного, і знову одного, і ще одного, а цей же буде знову найпершим. А хто буде лаятись, віками такого його не спокутує. І друге не в силі зробити, і думати буде не в силі. Бо в небесному царстві вхід там просторий і, як каже дехто, знаходиться тайний, і непосвячений жоден не знає і не буде знати во віки віків, в якому міжгір’ї воздвигнуте в муках творіння. І все марнота, все суєта суєт. І знайдемо ми не де-небудь в іншому місці, а тільки грамота тайна зі священного писання нам його покаже. А вона в ветхій тій книжці, що написав її мудрий Крістаке Зогряну — бідак-логофет третій по силі в державі. І тільки у віруванні покаже прохід лише тому із смертних, хто заслуговує цього. Тому, хто розумом мудрим зуміє просити вищої мудрості і зможе дістати з книги і до слів тих таємних ключа підібрати для нашого всіх щастя».

Дівчина в білому зібрала потім у гекзаметри підкреслені слова, і вийшов ось такий текст:

Дівчина в білому читала й перечитувала вірші. Ще раз пильно подивилася на старовинний текст, потім поклала папірці на ліжко й почала задумливо ходити по кімнаті. Незважаючи на всю скупість віршів, старовинний текст відкривав кілька винятково важливих подробиць. Передусім він розкривав таємницю Замку двох хрестів. Замок поділений на два крила, одне велике, а друге — мале. В якій частині вона? В хресті великому чи в хресті малому? Якщо в малому, то виходить, що звідси ніколи не можна перейти до другої частини замку. А якщо в великому, то треба шукати коштовні скарби й таємне сполучення з другим крилом, куди можна «послати посланців таємних». І третє — головний вхід десь у міжгір’ї, і тільки в іншій грамоті, яку написав логофет Крістаке Зогряну, розкрита його таємниця.

Дівчина в білому до дрібниць пригадала план замку, але жодна деталь не говорила про те, де вона перебуває — в малому чи в великому крилі. Великий вхід? А може, це той вхід, яким і вона сюди зайшла? Адже він теж потайний, та ще й так майстерно зроблений, що ніхто, крім тих трьох людей, ніколи й не помітив його.

Дівчина вийшла у внутрішній двір. Заглибившись у свої думки, навіть не помітила, як Філіппе знищив ще одну рогату змію. Дівчина в білому сушила собі голову, чи троє похмурих шукачів знають, що в старовинній Фортеці Орлів є скарби і таємні переходи. І невдовзі дійшла висновку, що знають, принаймні в неї є підстави так вважати. Тому вони й нишпорять по всіх закапелках. Але, очевидно, теж не знають, у якому вони крилі. Їхні дослідження могли означати і пошуки скарбів, і пошуки ходів. Але як може хід між двома приміщеннями вести тільки в один бік?

Дівчині в білому спало на думку найпростіше сполучення — двері. Та хіба через двері можна проходити тільки в один бік? Навіть коли це початок підземного переходу, то невже не можна використовувати їх і в один бік, і в другий? Тільки коли дуже велика небезпека або… але ні, не можна чітко уявити собі потайний хід, який веде тільки в одному напрямку… І раптом полонянку вразила приголомшлива простота, коли вона глянула на важкі металеві двері, що виходили з коридора у внутрішній двір.

— Філіппе! — покликала вона кота. — Це ж так просто! Поглянь лиш сюди! Адже це не сполучення між двома частинами, бо однією частиною не можна користуватися. Нашою. Тому я й замкнена знадвору!

Дівчина в білому переконалася, що іншої істини бути не може. Вхід постійно замкнений з одного боку і так добре прихований, що ніхто не спроможний здогадатися про нього. Адже й вона сама, і ті троє все обнишпорили, шукаючи таємний хід. Та звідки їй знати напевно, що вхід з протилежного боку не відкритий? Але, це вхід чи вихід? Знову завирували думки. Вона силкувалася щось з’ясувати. Вхід чи вихід?.. Щоб з’ясувати це, треба бути десь у замку. Де? У дворі? А може, справді у дворі? До цього, певно, ще не додумався досі ніхто!..

Вона кинула поглядом по двору, уздовж високих стін. Вони були сточені дощами й вітрами, густо вкриті мохом. Окрім східців, що вели до бійниць, вони, здавалося, не приховували більше ніякої таємниці. А під ногами — природний камінь… Ні, не в дворі. Це було б так неромантично! Це було б зневагою для величного й суворого замку, порушило б усіляку симетрію, розвіяло б її власні мрії.

Невже потайний хід саме в її кімнаті?

— Філіппе! — покликала дівчина друга й подалася в свою мармурову в’язницю.

А коли зайшла всередину, перше, що побачила, — голе ліжко. Там, де вона, перш ніж вийти, поклала такий багатий скарб, тепер не було нічого. Грамота, розшифровка й копія — зникло все, ніби крізь землю провалилося.

2

Лучія по порядку і до найменших подробиць розповіла Вікторові про все, що сталося тут після його від’їзду до Австрії.

— Ти забула сказати про одну-єдину деталь, Лучіє, — вихопився Дан. — Я мушу визнати, що ти — геній у галузі об’єктивної історії.

— Що я забула? — здивовано спитала Лучія.

— Що то саме я збив вас на цю помилкову дорогу, хай йому грець, тому третьому логофетові…

— Здається, я вчинив би точнісінько так само, — заспокоїв його Віктор. — Такий збіг — назва, місце, де ви знайшли грамоту, руїни… Ні, Дане, тут твоєї вини нема. Краще скажіть, що чути від Тіка?

Вікторове запитання пробудило всіх черешняків від якогось винуватого сну.

— Лучія, здається, сказала, — вів далі Віктор, — що Тік пішов по сліду послання й не знає точно, де ви зараз, або думає, що ви в місті.

— Справді, — визнав Урсу. — Того дня, коли він пішов, я сказав йому, що ми до вечора будемо вдома.

— А де б він міг бути зараз? — задумалася Марія.

— Думаєш, що не на сліду послання? Невідомо тільки, куди його завів той слід. І хто зна, скільки телеграм чекає вже нас удома!

— Чому телеграм?

— Бо якби він повернувся, то передусім прийшов би сюди. У всякому разі, він повинен тримати вас у курсі своїх справ. Тому я й вважаю, що він прислав уже бодай одну телеграму. Але підстав турбуватися нема ніяких. Тік досить розумний і кмітливий.

— Чому ж він тоді так довго затримується? — спитав Дан.

— Тут може бути тільки одне пояснення, — відповів Віктор. — Що нитка цього клубочка дуже заплутана.

— Ти хотів сказати — дуже довга! — наголосила Марія.

— Ні! Дуже заплутана! А це трохи інше. Аби вона була довгою… припустімо, наприклад, шофер сказав, що він одержав послання десь в іншому місті, кілометрів за сто від нашого. Що вчинив би Тік? Він одразу попередив би вас про своє відкриття і ще попросив би, мабуть, когось собі в допомогу.

— Все одно не розумію, — признався Урсу.

— Мені здається, що послання перейшло через багато рук, навіть через дуже багато, — міркував далі Віктор. — Я сказав би навіть, що воно йшло від села до села. Тому й запізнюється Тік. Він щоразу дізнається про нового поштаря, який, очевидно, недалеко, і йому здається, що то вже буде останній. І йде та й іде вперед, не відаючи, скільки йому ще доведеться пройти.

— Отже, ти віриш, що послання правдиве? — спитала Лучія.

— Настільки ж, як вірю і в існування замку. А в тому, що він існує, гадаю, ніхто з вас більше не сумнівається.

— А чому б дівчині в білому не поглузувати з нас? Знаючи, що ми сміливі, допитливі…

Лучія хотіла востаннє переконатися, що не помилилася, повіривши в послання. І перевіряла тепер себе на Вікторові.

— Є забагато фактів, що свідчать проти розиграшу, Лучіє. Передусім, дівчина зникла. А це дійсність, і дійсність жорстока. Дівчина з її розумом і вихованням не могла залишити стареньку бабусю тільки заради того, щоб поглузувати з нас…

— Так і я говорив! — перепинив його Дан.

— Далі, щодо жартів. Коли хтось когось хоче підняти на сміх, то не виставлятиме сам себе на посміховище.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Марія.

— Судячи з того, що ти мені сказала, та з тону листа дівчини, Замок двох хрестів був її мрією, її ідеалом. Ти, Маріє, дійшла б до такого, аби заради найкращого жарту, хай навіть найдотепнішоґо, розкрити свою мрію або ідеал і виставити його на посміховище?

— Ні! — призналася Марія. — Твоя правда!

— І ще одне, чого не можна обійти увагою, бо це дуже серйозно. Шлях послання. Він дуже плутаний, як видно з усього. Коли ти хочеш покепкувати з когось, скажімо, за допомогою подібного послання, то передусім повинен подбати, щоб воно негайно дійшло до адресата. Тут уже треба ризикувати, може, навіть самому, власноручно передати, аби тільки бути певним, що воно дійшло за призначенням. Шлях послання плутаний, а це, я певен, означає: воно або знайдене випадково, тобто звідкись кинуте, або передане в руки комусь, хто чи не зрозумів становища дівчини, чи не хотів зрозуміти, а це вже дуже цікаво.

— Отже, ти справді віриш, що вона полонена в замку? — здивовано спитала Лучія.

— Що тобі сказати, Лучіє? Вірю! Але водночас у мене є й великий сумнів.

— І що в тебе викликає той сумнів? — поцікавилася Марія.

— Тон послання! Він надто закличний, наче аж прозорий. Йому бракує хіба що захоплення… Тут ще важко розібратися до кінця. Я зовсім не знаю дівчини. І ніхто з нас її не знає. Лише Марія перекинулася з нею кількома словами. Але й Марія…

— Почекай, Вікторе! — перепинила його Марія. — Це діло делікатне… Я забула сказати, точніше, не було коли. Лаура перехворіла менінгітом.

Віктор здригнувся.

— Тоді слід виходити з такого. Все, що написала дівчина, або дурниця, або правда. Оскільки перше відпадає, то виходить, що в посланні сказана правда. Дівчина справді полонена. Але щось не дало їй дійти до розпачу. Що саме? Або недооцінка небезпеки… або той постійний мрійливий стан, у якому вона завжди перебуває. Я вважаю, що розповідь про полонення — найправдивіша у посланні… Але як можна так недооцінювати небезпеку?

— Тоді це означає, — висловився Урсу, — що ми дуже запізнилися.

Віктор відповів на те не зовсім прямо:

— Слід було б діяти негайно. Хоч ми і зв’язані по руках і по ногах.

— У нас ще є принаймні два шанси, — сказала Лучія. — Перший — про щось дізнається Тік…

— Ну, а другий? — спитав Віктор.

— Ти розшифруєш документ!

— Після першого читання він мені видався з біса закрученим.

— Але ж наслідки!.. — втішив його Дан.

— Наслідки виявляться ще заплутанішими, — засміявся Віктор. — Ніби ти не знаєш, що так завжди трапляється в романах із зашифрованими донесеннями.

— Але наше донесення, на щастя чи на лихо, справжнє.

— Й існує для того, щоб довести правоту автора… Однак ми не можемо піти з руїн і взагалі звідси, поки не переконаємося, що обстежили тут кожну п’ядь. Ми не маємо права випустити найменшої дрібниці.

— Навряд чи залишилося тут хоч щось неоглянуте, — вихопився Дан. — Здається, нема жодного камінчика, жодного кущика трави.

— Ми могли б бути певними, що тут нема нічого, — сказала Лучія, — якби обстежили всю територію на глибину до одного метра.

— А ти що скажеш, Урсу? — спитав Віктор.

Урсу замислився, через кілька секунд відповів дуже впевнено:

— Нема тут нічого!

— Ти так вважаєш, ти переконаний? — допитувався Віктор.

— Переконаний!

Віктора задовольнила відповідь Урсу, але Лучія аж стенулася:

— Як ти можеш бути таким певним? Що, в тебе очі із спеціальними променями, і ти можеш бачити під землею? Чому ж ти їх не запатентуєш?

— Лучіє! — спинив її Віктор. — Не забувай, що ми шукаємо замок у вже сходженому місці. Аби йшлося про який-небудь хід чи про помешкання… Але прислана дівчиною схема свідчить про грандіозну будову. Як той замок може бути тут, у цих мочарах або в цьому лісі, де безперервно швендяють?

— Я розумію, одначе… Так, так! Твоя правда, Вікторе. Вибач, Урсу, мене дуже розлютили ці невдалі пошуки.

— Ні, Лучіє! Ти не повинна заплющувати очі! — спробував розрадити її Віктор. — Коли тобі здається, що ми обминаємо хоч що-небудь істотне, то ти маєш право, більше того, зобов’язана зупинити нас.

— Колодязь! Невже там нічого не приховано? — спитала Лучія.

Урсу відповів з такою нудьгою, що всі здивовано глянули на нього:

— А-а, яма… Звичайнісінька криниця…

Байдужий тон переконав Лучію, але Віктора змусив задуматися:

— Пригадай, Урсу, тобі не сипалося на голову нічого, ні? Може, пісок або що?

— Здається, було б краще, коли б ти теж оглянув руїни. Не для того, щоб переконатися, що там нема замку, а щоб нічого не випустити з уваги. І я, і Дан, і навіть Тік дивилися на них із презирством. Крім кількох дуже брудних підземель, ми нічого там не знайшли.

— Я не проти. Ми ще раз оглянемо все, але коли там нема нічого цікавого, то нема сенсу й даремно бруднитися.

Вони всі пішли до руїн, обійшли їх довкола, подекуди зупиняючись. Віктор спитав Урсу:

— Де, ти кажеш, ви нічого не знайшли?

Урсу показав на ліву стіну, де зяяли кілька ям, повних води й мулу.

— У цій тванюці?.. Дуже гидко, — запротестував Віктор.

— І ти вважав, ніби там щось може бути? — скривила Марія носа.

— Ні, не думав, але ми там не дуже й роздивлялися.

— Ці ями, — зауважив Віктор, — ніби недавно викопані.

— Я знаю, але вони заходять на кілька метрів під стіну…

— Та будь серйозним, Урсу! Не будь дитиною!

— Правда, Вікторе, я впевнений, що там нічого нема. Але ти мене так спитав, що я мусив пригадати всі місця, які ми тут не обстежили. І ці ями — єдине місце, яким я погидував…

— Коли так, — повеселів Віктор, — то в мене побоювань більш нема. У Вултурештах не криється жодної таємниці. А коли і є якась, то вона зараз нас не може цікавити. Мені здається, нам треба поспішати…

І всі полегшено зітхнули. Відчули: у них з’явився керівник, і тепер їм не доведеться даремно марнувати час і сили.

— Тоді негайно рушаймо! — вигукнула Марія.

— Це було б найкраще, але автобус, як сказав мені шофер, буде тільки ввечері. Отже, я хотів би… щоб не втрачати часу…

— Тобто, ти хочеш?.. — Лучія боялася закінчити фразу.

— Так! Почнемо уважно вивчати документ. У кого є копія?

Марія подала йому свою копію, і Віктор почав уголос читати старовинний текст, так добре відомий черешнякам.

3

Перш ніж вирушати в Шоймени, Тік зайшов і до Стеліана, і до Баніци, але обидва сказали, що вони й чути не чули про якогось там пакета. Отже, за розрахунками баби Аглаї, єдиною людиною, котра могла б передати Пескуці Гитланові послання, залишався тільки вчитель із Шойменів, «отой зазнайко Папуча».

Цомбі почув наказ знову рушати в дорогу і побіг услід за своїм невтомним господарем. На півдорозі до Шойменів Тік присів під шовковицею і приготував собі з того, що дала на дорогу тітка Парушойка, розкішний обід. Утома змусила його обідати трохи довше, і він скористався нагодою, щоб перебрати пригоди, яких уже зазнав, і передбачити інші, які виднілися на горизонті.

Малий відчував, що наближається до замку дівчини в білому, а серцем чув, що вона у великій небезпеці. Та що він може вдіяти сам?.. Тому вирішив дати ще одну телеграму черешнякам після того, як поговорить з останнім носієм послання, з учителем. Але скільки разів він уже думав, що людина, до якої він квапиться, це вже останній листоноша?.. Малий обмізковував, як би так розпитати вчителя про пакет, щоб не викликати в того ніякої підозри?

Не доходячи десь із кілометр до села, він побачив якогось хлопчину, свого ровесника; той силкувався вирвати з куща кілька кукурудзин.

— Гей, малюк! — гукнув йому Тік. — Учитель Папуча далеко живе?

Почувши цей вигук, хлопчина покинув кукурудзу й підбіг до сміливого незнайомця. Зміряв його поглядом з голови до ніг, а потім сказав із презирством:

— Ти, оцупок, думаєш, коли біля тебе шавка, то вже можеш дозволяти собі все? Аби ти знав, я старший від тебе і можу тебе в землю загнати…

Коли «малюк» ще тільки виходив з кукурудзи, Тік зрозумів, що помилився. А той розізлився не на жарт. Тік хотів усе залагодити миром, але то, звісно, не від страху:

— Мир! Хочеш? Давай руку!

— Лише після того, як поміряємося силою, клишоногий! Чи тобі вже стало страшно?

Тік, звісно, не міг витерпіти такої наруги:

— Як поклянешся, що не верещатимеш і не скажеш ні матері своїй, ні сестрі…

— На кулаках чи боротися? — спитав той прямо.

— Вибирай ти, бо я все одно зіб’ю з тебе пиху…

— Зараз побачимо, як ти проситимешся, коли опинишся на лопатках…

— Отже, будемо боротися? — уточнив Тік.

— Боротися!

Стомлений і запилений подорожній скинув рюкзак і, перш ніж почати поєдинок, спитав:

— Вільна? Класична?

— Мені однаково! Яку знаєш ти і твій батько…

— Гаразд. Хто перший торкнеться землі — той переможений.

— Давай!

— Давай ти!

Вони зійшлися. Схопили один одного за пояси й заходилися витанцьовувати на полі, дуже здивувавши собаку, якому було невтямки, чого двоє людей можуть отак-о зчепитися, навіть не посварившись один із одним. Тік одразу відчув, що малий дужий, але обережний. Його можна перемогти тільки хитрістю, бо… обмаль часу. Але й супротивник удався до хитрощів. Боротьба тривала вже довго, коли мирний подорожній пригадав кілька прийомів, яких навчив його Урсу. Вибрати найефективніший з них було не дуже важко. І він вибрав. Упав на коліна, смикнув супротивника на себе, потім став навкарачки, раптово схопив його за пояс і перекинув через себе. Не минуло й секунди, як Тік опинився зверху на супротивникові, який навіть не встиг отямитися від подиву. Тоді притис його плечі до трави й відпустив.

— Готово! Ти переможений!

— Ще раз! — попросив той, потиснувши Тікові руку. — Подивимося, чи вдасться тобі повторити прийом.

Але Тік не повторив, а просто застосував інший. Він перегнув супротивника, швидко перехопив його руками за пояс, одним рухом кинув через праве плече, а потім любісінько поклав на лопатки.

— Хочеш іще? — спитав переможець, витерши руки об штани.

— Хочу! — сухо відповів хлопець і знову потиснув руку.

— Я більше не хочу. Дуже поспішаю

— Треба, щоб ти й мене навчив. Я переможений, але хочу, щоб ти мене навчив. Батькові я все розкажу.

— Ми ж домовилися, щоб не було ніяких балачок…

— Я йому скажу, як ти мене поборов. Ось тобі рука, побачиш, усе буде гаразд.

Тікові нічого не лишалося, як показати переможеному кілька найуживаніших прийомів.

— Чудово! Тепер мене ніхто вже не поборе в селі. Та ти ж, як я подивлюся, диявольський розбійник!.. Ходімо разом у село. А що тобі треба від Папучі?

Хлопець Тікові сподобався. Одначе відкривати йому таємницю розвідник не збирався.

— Хочу, щоб він допоміг мені розв’язати задачу…

— Ага-а! А ти звідки?

— А ти?

Спільні запитання й відповіді здружили їх цілком. Тік усе-таки відкрив новому другові одну таємницю, щоб утішити й спантеличити його: а саме, він іде в Шоймени довідатися, чи не можна там організувати екскурсію

— А чому ти не приїхав поїздом-лісовозом? — зовсім розгубився хлопець.

— Мене підвезли аж до Келцуна. Майже нова машина. Жаль було покидати її.

— Ага! Отже, ти хочеш побачити, де можна у нас робити екскурсії. Тс-с! Тут є такі місця, де ще не ступала нога людини.

— Та невже? А чому туди ніхто не ходив?

— Там страшенні прірви… і… я тобі скажу по дуже великому секрету: там є розбійники…

— Не віриться… — прикинувся Тік.

— Це я тобі кажу. Батько мій працює начальником пошти. А я нашорошую вуха і слухаю. Отам, угорі, біля Смереки, шастає ніби кілька розбійників.

— Не може бути… — і далі прикидався шибайголова.

— А ти що думаєш, батько даремно чи не щодня їздить у гори з військовими патрулями? Це я тобі кажу. А чим ти повернешся до міста, коли поїзд уже пішов?

— Трапиться якась нагода!

— Знаєш що, ходімо до мене спати. Коли тато почує, що ти мене поборов, то він не знати як буде тобі радий. Він весь час мені каже так: «Затям собі, щоб тебе ніхто ніколи не поклав на лопатки, але коли хтось поборе, то потисни йому руку».

— Гаразд… піду. Але спершу зайду до Папучі.

— Він живе якраз біля нас. Поки ти з ним розв’язуватимеш задачу, я поговорю з матір’ю.

Траян, син начальника пошти, показав хату Папучі і бігцем подався додому. Тік постукав у ворота, а коли вийшов учитель, попросив його медовим голоском:

— Пане вчителю, чи не знайшлося б у вас трохи часу допомогти мені розв’язати задачу?

Учитель, високий довготелесий юнак, трохи короткозорий, недовірливо глянув на прибульця.

— А чого це ти зараз, серед літа, розв’язуєш задачі?

— Вивчаю для переекзаменовки і маю багато…

— Ага! — зрозумів Папуча. — Заходь! Яка там у тебе задача?

— Про естафету. Десять людей несуть одного пакета на віддаль п’ятдесят кілометрів.

— Теж мені задача! Кожен по п’ять кілометрів.

— Ні! — відповів Тік. — Один із них збився і пройшов дистанцію двічі.

— Ага! Ну й далі?

— Другий кульгавий і йшов утричі довше. Третій загубив пакета на півдорозі, а коли прийшов до мети, побачив, що його нема, вернувся назад, пошукав, знайшов, приніс і передав.

— А що питається в задачі?

— О котрій годині перша людина отримала пакета?

— І все? Це дуже просто: о п’ятій годині п’ять хвилин.

— Як ви так швидко вирахували?

— Так я думаю!

— Гаразд… але година, о котрій він узяв пакета…

— Це вже моя справа… О п’ятій годині п’ять хвилин, максимум о п’ятій десять.

— Але ж я вам не назвав жодної цифри: скільки пройшов кожен, на скільки запізнився той…

— Ну й що? Я тобі кажу, що о п’ятій годині п’ять хвилин. Наука виходить з досвіду. Я сам одержав кілька днів тому такого пакета від одного селянина із Смерек, Зайцем його звуть. Одержав о п’ятій годині п’ять хвилин, максимум о п’ятій годині десять хвилин. А чому б не підставити цей час і в задачу з пакетом? Навіщо ще й рахувати?

Це було так несподівано й красиво, що Тік трохи не стрибнув на шию вчителеві… тільки це було б занадто по-панібратськи. Ще мить тому хлопець і сподіватися не міг, що так легко доб’ється свого. Побачивши Траяна біля воріт, Тік чемно розпрощався з учителем.

— Дякую вам від щирого серця. Ви мені зняли камінь з нього.

Потішений учитель зверхньо кинув хлопцеві:

— Трапиться ще задача — можеш мене турбувати. Тільки не приходь із дрібницями. Принось важкі…

Коли хлопці відійшли далеченько і вчитель не міг почути, Тік прошепотів на вухо Траянові:

— Ой Траяне, ну й учитель у вас…

— Що?! Він школи не тримається. Робить тільки гімнастику, грає в кеглі та плете брилі.

— Але все одно сміливий… Ходімо зі мною. Я дам телеграму товаришам. Скажу, що тут прекрасні місця.

Обидва хлопці подалися на пошту.

4

Черешняки давно спакували речі й стояли край шосе, чекаючи автобуса чи якоїсь оказії. Оскільки нічого ніде не було видно, вони сіли колом на траві, думаючи про грамоту логофета Крістаке Зогряну.

Віктор говорив тихо, повільно, ніби ні до кого не звертався

— Що ми конкретно знаємо з грамоти? Нічого. Звідти не можна вивести жодної назви. Але в передньому слові щось є. А сам, власне, документ? Скільки я його не читаю, стільки разів відчуваю, що в мене тріщить голова.

— От бачиш! — зрадів Дан. — А мені щоразу хочеться вити на небо. Аби знаття, де могила логофета, то я, їй-право, витяг би його звідти…

— Могила може бути в Зогренах, — сказав, аби щось сказати, Віктор.

— У Зогренах? — здивувалася Марія. — Ти вважаєш, що назва села походить від імені логофета?

— Так траплялося з багатьма селами… Але облишмо це, воно ніскілечки не допоможе нам розв’язати загадку. Де застосувати всі вказівки документа? Оце задачка!

— А ти певен, що їх неодмінно треба десь застосовувати? — спитала навмання Лучія.

— Звичайно! Інакше я не бачу в них сенсу.

— Але як тоді пояснити цей хаос вказівок: одні досить конкретні, інші загадкові? Це якась плутанина, звідки тоді щось зрозуміти! — випалила Лучія.

— А я все-таки думаю, що деякі вказівки дані просто для того, щоб ошелешити читача, — нагадав про своє Дан. — Весь цей релігійний стиль…

— Аби ми мали ключа, то з його допомогою відібрали б потрібні фрази від непотрібних, — роздумувала Марія.

— Як? Який ключ? — спитав Урсу. — Адже скрізь, у кожному реченні «потім», «потім», «потім». А коли якийсь раз нема того «потім», то я вже знаю, що це речення непотрібне, так, як сталося в кінці з «нічого». А справді, навіщо було стільки разів говорити «нічого»? Невже не вистачило б одного разу?

Віктор трохи здивовано глянув на Урсу. Точнісінько такі самі питання дошкуляли і йому. Він теж, як і Урсу, помітив, що в грамоті дуже щедро розсипані «потім» та тричі повторюється «нічого».

— Та навіщо ж? — спитав Віктор уголос.

— Із тими заповідями… — додав Дан.

— І вигадування інших заповідей… — докинула й собі Марія.

— І свята неділя, і ліс із бузиною, і три смереки, і те, що після третьої йде четверта, а після восьмої дев’ята! — сказала Лучія. — Якесь цілковите безглуздя.

— Усе-таки тут приховано якийсь сенс! — стояв на своєму Віктор.

— Хіба? Ти його вже побачив? — пустив шпильку Дан.

— Ні! — невтішно відповів Віктор. — Якби ж то… Але в принципі сенс повинен бути, і навіть дуже великий.

— Але це алогізми! — сказала ніби докірливо Лучія.

— Але це алогізми! — повторив ніби вдоволено Віктор.

— Я вже не вірю, що в цій плутанині фраз може щось прояснитися. Це неможливо! — Данів голос був не злий, але теплий, твердий.

— Давайте почнемо з кінця… — запропонувала Марія. — Почнемо з «нічого».

— І скоро дійдемо до кінця кінців! — знервовано відповіла Лучія.

— А це хіба не означає, що десь усе-таки існує логіка? — спитав Віктор.

Однак Лучію не так-то просто переконати.

— Скажи мені, будь ласка, Вікторе, яка логіка в такому реченні: «Потім відчини сьомого замка і побачиш курчат у кінці подвір’я»? Можеш сказати?

— Не можу, — признався Віктор. — Але ж повинна вона десь бути.

— Або таке речення, — вела далі Лучія. — «Потім тобі допоможе проста мандрівка і не зовсім навіть остання». Що це таке — «проста мандрівка»? І яка вона «і не зовсім навіть остання»?

— Не знаю. Звідки мені знати?

— Або таке: «Потім попроси князя, щоб не шукати більше нічого потім».

— Лучіє! Текст все одно має якийсь смисл. У нас нема до нього ключа. Це головне! Коли ми його знайдемо, все стане дуже простим.

Данові прийшла до голови несподівана думка:

— А навіщо князь убив Крістаке Зогряну?

— Щоб той не розголосив таємниці! — відповіла Марія.

— Він його вбив тому, що не вдавалося розшифрувати документа, чи тому, що той просто насміхався з «високого повеління», пишучи все це? Я питаю серйозно.

— Тоді не було б ніякого сенсу оберігати документ, та ще й так ретельно, — остудив Дана Віктор. — Його негайно порвали б на шматочки. Ти згоден?

— Так!.. Але… могло бути й таке: цей документ фальшивий і його зумисне поклали в таємне місце, щоб використати, як майстерну пастку, а справжній документ…

— Могло бути й таке… — трохи подумавши, згодився Віктор. — Але ми не приймемо цієї гіпотези, поки не знайдемо справжнього документа або поки остаточно не переконаємося, що цей текст абсолютно неможливо розшифрувати, бо він підроблений.

— А я певен, що ця гіпотеза правильна! — захищався Дан.

— А я ні! — сказав Віктор. — Така майстерна пастка вимагає деяких приманок, щоб заманити чи, як сказав би Тік, завести до себе.

— І я так думаю, — похопилася сестра того, кого щойно згадав Віктор.

Лучія теж досить виразно визнала, що хоч вона й говорила про абсурдність документа, але не поділяє Данової думки.

— Ми використали ще не всі можливості для його розшифрування, оце і все!

З Віктором погоджувався й Урсу.

— Я ось що подумав, — знову почав Віктор. — Ви точно скопіювали текст оригіналу? Нічого не пропустили при переписуванні?

— Нічогісінько! — запевнила Лучія. — Можеш звірити з оригіналом.

Вона дістала з рюкзака товсту папку, розкрила її й подала Вікторові два пожовклі від часу аркуші. Віктор узяв і всю свою увагу зосередив на них. Він досить добре знав кирилицю, тож вільно читав з оригіналу.

Прочитав раз, удруге, потім сказав:

— Не пропущено нічого, це я визнаю повністю… Зачекайте! Ви все-таки щось пропустили. Ви переписали фрази не так, як вони розміщені в документі. Треба скопіювати їх точнісінько так, як вони стоять в оригіналі. Зараз ми це й зробимо, все одно маємо час, поки підійде автобус.

— Але ж це безглуздя! — запручався Дан.

Марія люто блимнула на нього.

— Тебе ніхто не просить копіювати. Краще визнай, що тобі ліньки.

— Отакої! Не про лінощі мова. Мені дивно. Я стільки настраждався через ці папери. Я просто захворів…

— А тепер хочеш заразити й нас! — гримнула на нього Лучія. — Бери краще в руки аркуш…

— Гаразд! — погодився Дан. — Я можу взяти навіть обидва аркуші, коли ти хочеш. Але клянуся всіма святими й дияволами, що не напишу й літери. Хай воно горить!

— І ти теж! — різко кинула Марія.

— А чому тільки я не смію говорити дурниць або глузувати? Чому це саме я повинен бути найсерйознішим серед усіх?

— Бо ти ніколи не буваєш серйозним. Досить! — сказала Лучія. — І врешті-решт нам не потрібна твоя допомога… зараз…

Вона сама, хоч і не надавала великого значення розміщенню фраз, почала старанно копіювати текст сторінки, переписуючи кожну букву так, як в оригіналі, а Віктор робив те саме з другою сторінкою.

Ось який вигляд мала тепер копія, що точнісінько відтворювала текст оригіналу:

5

— Тепер можна сказати, що перед нами справжня копія оригіналу, — заспокоївся Віктор. — Залишається ще одне питання. Чи не загубився… тобто чи не загубили ви якогось аркушика?

— Ми? — вдав із себе ображеного Дан. — Ми ніколи не губили навіть пилинки. Може, якийсь аркуш загубився ще тоді, коли заховували документ?

— Ні! — відповів Віктор. — Ось тут є печатка на документі, яка засвідчує, що не загублено жодного аркуша.

— Де ти побачив печатку? — здивувалася Марія.

— Речення про смерть третього логофета так, як воно написане, справляє враження печатки. Якби в грамоті було три аркуші, додана фраза перейшла б на третій аркуш. Вам не здається, що грамота — справжня?

Усі погодилися з Віктором.

— Нарешті ти впевнений, що весь документ у наших руках, — сказала Лучія.

— Так! Документа то ми маємо, але де ключ?

— Автобус! — повідомив Дан. — Оце вам і ключ…

І справді, з’явився автобус. Черешняки сіли в нього. Останніми сіли Урсу й Віктор — тимчасові носії.

— Урсу, ти не міг би прийти сьогодні на ніч до мене? — спитав Віктор. — Батько поїхав, а ми могли б спокійно зайнятися розшифровуванням. Я не засну, поки не розв’яжу загадки, хоч для того довелося б не спати цілий місяць.

Урсу згідливо кивнув головою.

Усю дорогу до міста черешняки думали тільки про зашифровану грамоту. Який же до неї ключ?