Замок дівчини в білому

1

Сонце перейшло зеніт. Важкі золотисті промені освітили німу фортецю. Черешняки тріумфальним маршем рушили до воріт фортеці. Їхні зусилля, муки, хвилювання, їхні тривоги й сни були винагороджені. Вони заходили у вікову тишу найтаємничішої фортеці країни.

Їх не зустрів жоден голос, жодна злякана сурма не сповістила про їхнє прибуття. Жоден рицар у середньовічних латах не приклав правиці до грудей і не вклонився низько з належним вигуком: «Прибули черешняки!» Вони простували до найбільших воріт фортеці, хвилюючись, ступали по гранітних плитах, проходили під кам’яними колонами й аркадами. Вони прямували до входу в замок. Дві скелі сходилися вершинами, майже торкалися одна одної, утворюючи дивні ворота, — ніби рівнобедрений трикутник. І лише переступивши невидимий поріг воріт, побачили перші відблиски замку.

Черешняки опинились у велетенському відкритому амфітеатрі з круглими, опорядженими мармуром стінами. Долівка амфітеатру викладена гранітними плитами, посередині її розрізувала вузька доріжка з білого мармуру. Біла блискуча доріжка зв’язувала трикутні кам’яні ворота з протилежними ворітьми, що стояли, мов аркада із сліпучої криги, мов виклик природі. Вхід до замку! Загострені шпилі скель не дозволяли роздивитися замкові вежі. Але в душах переможців не лишилося місця для сумнівів і страхів. Вони були певні, що перебувають у старовинному князівському дворі, де переховувалися в жорстокі часи набігів князівська родина і скарби країни.

Попід круглою стіною виднілися то тут, то там кам’яні кубики, що правили колись мешканцям замку за крісла й лави. Два отвори від недіючих водограїв продірявили кам’яну підлогу обабіч мармурової доріжки. Біля одного із них навіки уклякла красива старовинна амфора, ціла-цілісінька, покрита білим розписом по чорному лакові.

Черешняки здивовано нишпорили по великому відкритому амфітеатрові. Відблиски мармуру сліпили очі. Хлопці й дівчата дивилися на все це з трепетом, затамувавши подих. Віктор порушив мовчанку:

— Замок порожній! Ніхто тут не ходив!

І справді, на пилюці, що габою вкривала граніт і мармур, не видно було слідів.

— А сліди, — сказала Лучія, — все-таки є. Тут хтось ходив…

Погляд її помітив якісь дивні знаки на гранітній долівці. Хтось ніби провів у пилюці тоненьку кривулясту лінію до водограю, що був праворуч від доріжки. Лучія зацікавлено простежила за тією лінією до краю басейну.

— Не розумію, що б це могло бути? Може…

Але вона не договорила. Відчула, як щось ворушиться біля ноги, а коли подивилася… Страх спаралізував її. Останнє, що вона запам’ятала, — готова до стрибка змія. Сиза стрічка з трикутною головою, з припухлістю на голові. Дівчина не відчула укусу змії, м’яко впала на гранітні плити.

Тієї ж миті стрибнув і Цомбі. Він помітив змію і знищив її ще в повітрі. Та, на лихо, вже після того, як тонесенькі, наче голки, зуби встигли випустити отруту в Лучіїну литку. Цомбі скинув голову гадюки десь у басейн, а потім затягнув туди ж і синю стьожку, що звивалася в конвульсіях, наче хотіла знайти свою голову. Вона вже не принесе зла нікому.

Усе відбулося за кілька секунд. Коли Урсу кинувся до басейну, Лучія м’яко впала на гранітні плити. Хлопець узяв її на руки й відніс до кам’яної лави. Віктор став поруч нього, блідий, аж прозорий:

— Рогата гадюка, Урсу!

Але крем’язень навіть не чув жахливих слів. Коли він побачив Цомбі, що тягнув голову змії, його ніби чорний грім уразив. І, як щоразу бувало в нього у хвилини найбільшої скрути, він весь зосередився на одному. Час вимагав не гаяти навіть десятих і сотих часток секунди.

Урсу грубо відштовхнув усіх. Йому треба світла. Треба знайти місце, куди вкусила гадюка… якщо вкусила! Може, Лучія знепритомніла, тільки побачивши, що змія готується стрибати, тільки почувши шурхіт по піску?.. Укус не міг бути вище коліна… Урсу побачив на правій нозі, якраз посередині литки, дві малесенькі ранки, дві червоні цяточки. Минуло всього кілька секунд!

Пальці Урсу обценьками зімкнулися навколо Лучіїної литки. З обох цяточок почала сочитися кров. Хлопець припав губами до червоної плями і смоктав, аж поки відчув, що рот повен крові. Тоді відпустив ногу. Лучія врятована! Він виплюнув отруйну кров і крикнув:

— Спирт! Алкоголь!

Віктор уже тримав напоготові пляшечку спирту. Швидко зробив тампон із вати, вмочив його в спирт і приклав Лучії до литки. Урсу вихопив у нього з руки пляшечку, сплюнув кілька разів, потім приклався і почав пити.

Якусь мить усі ошелешено дивилися на нього, аж поки почули розпачливий крик Марії:

— А-а! У нього ж поранена губа! Сьогодні вранці!.. Рись!..

Усі кинулися до нього. Урсу сів на кам’яну лаву біля Лучії. В горлі пекло. Хлопець кілька разів важко дихнув, потім простягнувся на лаві й заплющив очі. Якраз тоді, коли Лучія поворухнулася і глянула затьмареним поглядом на своїх друзів.

Організм Урсу почав люто боротися із зміїною отрутою. Алкоголь зміцнював і посилював опір крові. Черешняки безсило дивилися на муки свого друга. Піт ручаями стікав у нього по обличчю, майка стала мокра, як хлющ. Сп’янілий від алкоголю та одурманений отрутою, Урсу надовго знепритомнів. Його сталеве тіло відбивало шалені атаки отрути; кров, клітини, дивовижні сили організму проганяли жорстоку отруту, яка умертвляла все живе щонайбільше за дві години. Лучія й решта всі заціпеніли біля нього. Лучіїні пальці безперервно гладили його волосся, а малий схопив за праву руку й боляче стис, наче хотів передати кров, життя, теплоту — все, що тільки міг дати.

Марія, Дан, Віктор стояли, мов статуї, довкола кам’яного ложа і з острахом та надією дивилися, як корчиться їхній товариш. Лише після того, як спливло дві години, Віктор кинув перший якір надії:

— Дві години! Він врятований! Точно! Абсолютно точно!

У його словах бриніло таке відчайдушне переконання, що вони самі собою повинні були б вирятувати Урсу. Обличчя черешняків проясніли. Спазми та конвульсії Урсу ніби вщухли й припинилися. Але піт линув ще рясніше. Глибокий вдих… Тіло Урсу лежало нерухомо. Тік відчув, що рука, яку він тримав, обм’якла. Він уже ладен був закричати, коли почув голос Віктора:

— Усе! Минулося все… Ох, якого я страху натерпівся!.. Не знаю, чи знайдеться в світі людина, котра витримала б цю отруту… І ще так близько від серця…

Урсу почав дихати рівно. Риси його обличчя розгладилися. Організм переміг у борні з безжальною отрутою.

— Жоден лікар не повірить, якщо йому розказати, — вів далі Віктор. — Рогата гадюка — найотруйніша змія з усієї цієї гиді.

Хворий на кам’яному ложі поворухнув рукою. Всі втупилися в нього. Він отямився, але очей не розплющував. Чекав, поки минеться запаморочення. Дуже боліла голова і пекло в горлі. Але думки просвітліли, він пригадав усі подробиці… Почекав ще кілька хвилин… Відчув, що до нього вертаються сили, минає біль, знов почув усі звуки і навіть калатання власного серця…

Хлопець розплющив очі й скочив на ноги, ніби підкинутий пружиною. Глянув, усміхаючись, на друзів. Він боявся потоку слів, не хотів, щоб йому співчували. Тому почав перший:

— Ви що, злякалися? Я просто сп’янів…

— Урсу! — докірливо обізвалася Марія. — Що ти базікаєш?

— Яке базікання? Коли ти вважаєш мене базікою, то клянуся, що більше ніколи не візьму в рот спирту… нерозведеного! І вам не раджу того робити. Бр-р… дуже міцний… У роті ніби палає все…

Віктор зрозумів Урсу і вирішив допомогти йому:

— Ось бачиш! А ми вже подумали… Наступного разу ти й не побачиш у мене спирту, хай тебе покусає навіть сотня рогатих гадюк. Не тобі треба давати спирт, а їм, бідолашним. Я впевнений, що вона, вкусивши тебе, здохне за півгодини.

На обличчях черешняків знов розквітли усмішки. Крем’язень раптом спитав:

— Ну, а як замок? Чи ви берегли мій п’яний сон?.. Бувши на вашому місці, я привів би вам зараз сюди дівчину в білому…

Слова Урсу повернули добрий настрій і веселість черешнякам. Тік на ті дві години забув про дівчину в білому. А тепер вона знову заполонила його думки.

— Усі готові? — удавана суворо спитав Віктор. — Хто зна, що нас чекає попереду… Лучіє, як твоя нога?

Лучія не відчувала ніякого болю. Отруєна кров так швидко була видалена, що нога навіть не напухла. Боліло тільки там, де Урсу стискував пальцями.

— Ну! Як нога?

— Так, ніби нічого й не було, — усміхнулася нарешті Лучія.

— А як голова, Урсу?

— Теж так, ніби нічого й не було…

— Щоб ти тільки не загубив її зовсім, — невинно додав Дан, але, побачивши, що Урсу зашарівся, поспішив пояснити: — Сьогодні вранці тобі її ледь не зрубав меч… потім Лучія… тобто… Ну, досить!

— Дивися, щоб я з твоєї голови не зробив конуса, — прошепотів Тік на вухо Данові.

— Як? — Дан здивовано нахилив вухо до шибеника.

— Дуже просто! Кулаком! — уточнив малий.

Ніхто не звернув уваги на перешіптування двох черешняків.

— Речі беремо з собою? — спитала Марія.

— Як хто хоче, — відповів Віктор. — Краще взяти. Гаразд? Ми ввійдемо в замок разом із сутінками.

2

Чоловік із борсуковими очима вже кілька годин сидів у кам’яній щілині й пильнував. Певний час він нічого не бачив. Ніщо не порушувало лісової тиші. Він дорікав подумки чоловікові із шрамом, адже той прирік його на це безглузде, смішне й незручне чатування. Фортеця була така засекречена й неприступна — то навіщо ж розвідка тут, на стіні?

Він надумав уже був спускатися, коли помітив якусь метушню в лісовій гущавині. Плаєм піднімався військовий патруль. Люди йшли, не поспішаючи, закинувши зброю на плечі; хто вдивлявся в кущі, хто позирав у бік фортеці. Коли дійшли до галявини, посеред якої здіймався горб, зупинилися, потім вилізли всі на горб і почали оглядати місцевість. Один із них, очевидно, помітив щось, бо впевнено махнув рукою. Усі подалися туди, обійшли скелю, ніби навмисне вийшли з поля зору спостерігача, що сидів на стіні, але дуже швидко повернулися. Тепер вони йшли цепом, тримаючи зброю напоготові, ніби перед атакою на ворога.

Незабаром чоловік із борсуковими очима побачив і ворога, якого вони намагалися прогнати. Це була висока й дужа бура ведмедиця. Вона лютувала. Її потурбували, мабуть, тоді, коли вона саме бавилася з ведмежатами. Лють погнала її на солдатів. Чоловік із борсуковими очима бачив, як ті підняли зброю, і тут-таки прогриміли постріли. Налякана гуркотом, від якого їй позакладало в вухах, та свистом куль, ведмедиця злякалася і швидко подалася назад.

Невдовзі патруль попростував далі дорогою до Фортечки. Потім чоловік із борсуковими очима побачив, що солдати зупинилися на осонні, ніби зібралися відпочивати. Вони розсілися на траві, один дістав із ранця серветку й кілька пакетів, інший пляшку, ще один запалив цигарку.

«Борсук» знову наготувався спускатись, коли до його слуху долинув переливчастий свист десь із-за фортеці. Він повернув голову й побачив удалині чабана. Той свистів, очевидно, щоб відігнати лісових звірів або щоб легше було йти. З бесагами за плечима, з гирлигою в руці, він ішов, ніби просто прогулювався. Поминув зубці стіни, навіть глянув на щілину, але придивлявся не дуже пильно й не дуже довго, бо почув гамір у долині й помітив солдатів на осонні. Він прискорив ходу, наче квапився на цю зустріч, а підійшовши, скинув бесаги і всівся на траву біля солдатів.

Розвідник на стіні зафіксував усе, ніби сфотографував. Тепер уже не вагався жодної миті: пора спускатися. І знову почалися муки. На кожному східцеві зупинявся й проклинав свої гіркі дні. І так захопився прокляттями та пекельним спуском, що навіть не помітив товаришів, які підійшли до стіни й стояли під нею. А він тонув уже біля самісінького берега. Нога сковзнула з останньої сходинки, і… він опинився в руках чоловіка із шрамом.

— Що трапилося? — спитав ватажок, рвучко поставивши його на землю.

— Ні!.. Нічого!.. Але… — спантеличено забелькотів «борсук».

— Патруль прибув? — намагався повернути його до тями ватажок.

— Так! На них напала ведмедиця…

— То вони в неї стріляли?

— Ні… тільки налякали її.

— Ага! Отже, це звідти долинали постріли! — сказав худорлявий.

— Так… але я бачив ще когось.

Чоловік із шрамом дуже зацікавився:

— Кого?

— Чабана! Він повернувся і сидить зараз, балакає з солдатами…

— Де?

— На осонні перед фортецею.

— Так… так… Як не тепер — то ніколи. Знаєте, що треба робити?

Помічники запитливо глянули на шефа.

— Кожному по кімнаті. Ми неодмінно мусимо знайти другий вихід… Ми не повинні втрачати жодної хвилини…

Заперечувати вони не зважувалися. Худорлявий тільки додав:

— Аби в нас була вища драбина…

— Я не думаю, що вона нам потрібна… Не драбина, а… — чоловік із шрамом постукав себе пальцем по лобі: — Голова! Ось що нам треба!

Він пішов, залишивши тих двох, нерішучих і здивованих.

— Навіть визнає, що в нього теж її нема, — пробурмотів худорлявий.

— Ти краще пильнуй свого діла, — осадив його співрозмовник. — Мені геть не до вподоби такі справи. Маєш щось проти нього — скажи йому відверто в вічі.

Худорлявий здригнувся:

— Ніби ти не так само думаєш…

Чоловік із борсуковими очима якось презирливо глянув на нього:

— Їй-богу, ти сам на це напросився!.. Але нема сенсу марнувати час. Аби швидше знайти той таємний вихід… Нас може чекати несподівана розв’язка…

Не гаючись, вони попростували в замок.

З

Дівчина в білому лежала на ліжку, Філіппе сидів біля її ніг. Очі в неї заплющені, білі руки, ніби крила, молотили повітря. Одна-єдина думка переслідувала її, а вона навіть не мала сили перенести її до зошита в шкіряній обкладинці: «…сьогодні або завтра настане й для мене вирішальний день. А в мене одне лиш бажання. Я так давно благаю, щоб воно сповнилося, так давно прагну цього… У мене навіть бракує сміливості перенести його на папір… і я прошепочу його тихенько на вухо Філіппе…»

Отже, бажання дівчини ніхто не почув. Але хіба його не знає ця велика біломармурова кімната? Хіба мало разів шепотіла вона його і високому склепінню, і плитам на долівці, і блискучим нішам, і холодним стінам?

Дівчина стрепенулася.

— Ти нічого не чув, Філіппе? — спитала вона з острахом.

Вона притихла і напружила слух. Німо, поволі збігали хвилини. Філіппе стрибнув з ліжка, підійшов, вигинаючись, до зачинених дверей і клубочком згорнувся біля них. Дівчина в білому несвідомо рушила за котом, дійшла до дверей, зупинилася.

— Тс-с! — прошепотіла вона. — Здається, з того боку хтось є…

Кіт притулився до її ніг — так він робив тоді, коли хотів її заспокоїти.

Дівчина в білому ковзнула рукою по мармуровому квадрату, взялася за край дверей і раптово смикнула.

В отворі з’явилося обличчя чоловіка із шрамом.

4

Після коридора у формі хреста Віктор зрозумів, що вони опинилися в замку, який намалювала дівчина в білому. Черешняки стояли на перехресті двох коридорів, викладених мармуровими плитами. Полонянка прислала їм напрочуд детальний план. На ньому позначені кожні двері, дивовижно точні віддалі, співпадала навіть кількість мармурових плит. І незважаючи на все, — ні знаку, ні голосу, ні сліду, нічогісінько. Немов сотні літ ніхто не переступав порога замку. Ніби якась галюцинація. Загадка замку й дівчини в білому болісно обсіла черешняків. Вони гадали, що все з’ясується, коли прибудуть до замку, що таємничість розвіється, мов пилюка на мармурових стінах. А тут навпаки — загадки стали ще таємніші.

— Не поспішаймо поки що ні з якими висновками, — сказав Віктор. — Передусім треба обстежити всі приміщення замку.

Повернувшись до початку коридора у формі хреста, черешняки зупинилися біля двох дверей поблизу входу: праворуч чи ліворуч?

— Куди ти вважаєш, Тіку, треба спершу? — спитав Урсу.

Тік завагався лише на мить, потім вирішив:

— Праворуч.

Великі металеві двері вкривав товстий шар іржі. Урсу наліг на них з усієї сили, і вони відчинилися. Руки в хлопця стали червоні, а на білий мармур сипнула іржава пилюка.

— Тут нікого не було, — сказав Віктор, перш ніж переступити поріг. — Принаймні щонайменше кілька століть у ці двері не заходив ніхто.

Черешняки зайшли всередину: просторий куб, білий, світлий, але сумний. Вони впізнали кімнату за малюнком дівчини в білому. Ті самі розміри, ті самі видовбані в стінах ніші, та сама дивна мармурова колона посередині приміщення. З єдиною відміною — кімната умебльована, чи, вірніше, була колись умебльована. Кілька спорохнявілих від часу крісел стояли віялом перед балдахіном, від якого залишилося тільки тоненьке плетиво бронзових стояків та скелет піддашка над рештками князівського ложа. Усе, що колись було полотном, тканиною, шкірою, кольором, — перетворилося на прах. Залишилися тільки якісь сіро-попелясті ганчірки та кілька мідяних жолобів, що їх не встиг знищити час та не розтягли хижі птиці. Біля однієї ніші чорний мармуровий столик з вигнутими металевими ніжками ще зберігав князівський вигляд. На столикові дрімала дивовижна срібна амфора, оточена десятком позолочених келихів, — усі високі, всі на одній ніжці, от ніби сторожа. В одній з ніш припадали сизим пилом емальовані вази та багато позолочених столових приборів.

Нічого — ні слід, ні якийсь знак у пилюці — не вказувало, що сюди хто-небудь заходив. Черешняки з хвилюванням, з трепетом, з шанобливим мовчанням розглядали цю закам’янілу сторінку історії. Тільки думки клекотіли в їхніх головах та особливо запитання, на які вони не могли поки що відповісти. Віктор звернувся пошепки до Урсу:

— Спробуй відчинити металеві двері. А я — потайні.

Поки Віктор і Урсу намагалися відчинити двоє дверей, решта шанобливо й захоплено розглядали речі в приміщенні. Подібне вони бачили тільки в музеях, але там усі речі під склом — витерті й начищені. А ці зберігали на собі священний пил історії, були вщерть виповнені подихом віків. Чия рука востаннє підносила амфору до позолочених келихів, і за чиє здоров’я з них пили?

Голос Віктора пробудив їх від заціпеніння, яке перемішалося із загадковим трепетом:

— Ходімо в двір!

Віктор відчинив потайні двері, і майже одночасно Урсу впорався з металевими. Черешняки потрапили до внутрішнього двору. Він був точнісінько такий, яким намалювала його дівчина в білому. Голий, порожній, оточений неприступними високими стінами. Обійшли його з кінця в кінець, але не знайшли нічого, крім обтесаного й відшліфованого каменя, що правив за лаву.

Юнаки повернулися, безшумно зачинили двері і мовчки вийшли в мармуровий коридор. Вирішили пройти в сусідню кімнату, ліворуч.

Нова кімната не відрізнялася від тієї, звідки вони вийшли. Такі самі старі спорохнявілі меблі, така сама густа сиза пилюка. Обидві кімнати навіть запустінням схожі одна на одну. Може, хтось зумисне придумав таку до дрібниць подібну, жалюгідну смерть? Тут теж на столику із залізними вигнутими ніжками стояла срібна амфора. Потайні двері теж виходили у внутрішній двір, де ні черешняки, ні Цомбі не знайшли, хоч як старалися, нічого, крім великої кам’яної лави. І тут, як і в першому дворі, незаймані плити беззастережно свідчили, що в мармуровому замку нікого не було.

Залишалося відвідати північне крило. Може, там пощастить розв’язати загадку фортеці та дівчини в білому. Перш ніж зайти в дві кімнати, черешняки уважно й ретельно обстежили внутрішні коридори. Білий мармуровий хрест, що розділяв замок на чотири рівні частини, не мав більше ходів, крім того, по якому вони йшли. В трьох інших кінцях хреста не вдалося знайти іншого входу чи виходу. Вони обстукали стіни, але марно. Важкий, глухий звук не давав їм ніякої надії.

Черешняки приготувалися до великого штурму. Урсу відчинив двері… Тік прикрив очі рукою. Вони заходили до кімнати дівчини в білому. Малий пригадав до дрібниць план із листа полонянки… Але в кімнаті було порожньо, пустельно. Нічого, геть нічого не було всередині. Ні стільця, ні сліду в пилюці, ні навіть чогось невидимого, що свідчило б про чиюсь присутність. Вони увійшли у внутрішній двір, але там їх чекала порожнеча. Тільки камінь у кутку та грот, де жебонів потічок. Стіни неприступні. На вершині однієї з них вони помітили заглибини, ніби зубці.

Залишалася остання надія. Починало сутеніти. Близькі сутінки підганяли їх. Остання кімната праворуч. Урсу відчинив двері… і перелякано сахнувся назад. Біля дверей стояли два велетні зі зброєю напоготові. Але войовники стояли непорушні. Тільки погрозливо виблискувала зброя…

Урсу і Віктор швидко засвітили ліхтарики, щоб осліпити велетнів. Але ті навіть не поворухнулися. Закам’яніли навіки… Це були середньовічні обладунки, що зображували двох лицарів у бойових позах. Черешняки, тримаючи в руках засвічені ліхтарі, тихесенько шаснули в кімнату. Від світла ніби запалала пожежа — з язиками полум’я, з палаючими точками, з холодними погрозливими відблисками!

Вони перебували у збройовій палаті. Розвішана на стінах зброя всяких розмірів і всіх часів виблискувала в промінні ліхтарів. Були тут булави, оббиті цвяхами келепи, луки, арбалети, шаблі, шпаги, ятагани, кинджали, списи, піки, запоясники, алебарди — одні вже поїдені іржею, інші ще зберігали вигляд та блиск.

Праворуч біля мармурової колони здіймалася третя постать, ще старіша, ніж перші дві, протинаючи повітря довгим заіржавілим списом. Той лицар ніби не хотів, щоб сюди зайшли чужинці, і його спис готовий був проткнути груди зухвальцям. У нішах — сагайдаки, повні дерев’яних з металевими наконечниками та бронзових і залізних стріл. Лежали вони впереміж із шоломами, панцирами та щитами, які були колись оздоблені золотом і сріблом, розцяцьковані коштовним камінням.

Це вже була інша закам’яніла сторінка історії. Ніхто не порушував войовничої тиші приміщення, не було тут і ніяких мешканців, крім тих мовчазних залізних лицарів. А може, все це лише сон? Тік спробував підняти булаву, однак насилу зрушив її з місця. На держакові булави залишилися відбитки хлопцевих пальців. Це вперше за багато століть людська рука торкнулася до цієї зброї. Той самий Тік відкрив в одній із стін потайну нішу, яка одразу прикувала до себе погляди всіх. Тут лежали сотні самих лише кинджалів, стилетів, запоясників, і це, видно, була найцінніша колекція в усій кімнаті. Кожна ручка прикрашена коштовним камінням, оздоблена золотом і сріблом чи інкрустована слоновою кісткою, нефритом і бурштином. Один кривий кинджал мав на ручці позолочений знак династії Сельджукідів.

Черешняки дивилися на все широко розплющеними очима, але там було так багато речей, вся та коштовна зброя так виблискувала, що вони швидко втомилися. Віктор відчинив потайні двері і вийшов разом з усіма у двір, який з першого погляду нічим не відрізнявся від попередніх. Чийсь ліхтар знайшов усе-таки якусь виїмку в одній з високих стін двору. Урсу й Віктор теж посвітили туди своїми ліхтариками. Виїмка розширювалася далі в скельній стіні, перетворюючись у широке низьке приміщення. Попід стінами тяглася масивна кам’яна лава, перериваючись лише в одному місці — біля входу.

— Це, мабуть, кімната гвардії, — прошепотів Віктор.

Була ніч, разом із сутінками ніби спустилася і втома, і неспокій, що стільки часу приховувалися в душі кожного. Черешняків хилило до відпочинку, але їм ще дужче кортіло поговорити, щоб заспокоїтися й наповнити вітрила надії. За місце для ночівлі вони вибрали кімнату гвардії. Туди ж перенесли й речі. З наметів та ковдр зробили матраци і застелили ними кам’яні лави. Вирішили перебути першу ніч перемоги, як і личить справжнім хоробрим та дужим воїнам, у кімнаті князівської гвардії на твердих кам’яних ложах. Але і втома, і сон відійшли далеко. Болюче питання, наче хвиля, перекочувалося від одного черешняка до другого.

— Я не розумію нічого, — напрямки заявив Дан. — Або ми опинилися в примарному замку, або примара — сама дівчина в білому. Ви як вважаєте?

— Є два факти, що виключають один одного, — сказала Лучія. — Перший — план замку, який прислала дівчина в білому. Його міг скласти тільки той, хто знає замок. Тобто хто був у замку. Спершу я не вірила, але зараз, коли ми обійшли замок, я впевнилася, що дівчина в білому могла скласти план тільки після того, як побувала тут. Таких подробиць не може дати ніяка уява, ніяка розповідь. Я маю на увазі, приміром, точність віддалей, розмірів, архітектурних деталей. Хто їй міг розповісти все це? І другий факт, теж безсумнівний, — до нас у замку нікого не було. Ми не знайшли жодного сліду людини. Як пов’язати ці речі?

— Вони геть не пов’язуються, — погодився Віктор. — Схоже, ймовірніша саме та гіпотеза, що хтось розказав дівчині про замок. Але хто і як міг розповісти такі подробиці, коли в замку нікого не було?

— А може, дівчині, — висловила здогад Марія, — якимось чином потрапив до рук план замку, вона зробила копію і прислала її нам?

— У всякому разі твоє припущення найлогічніше з усіх, — відповів Віктор. — Може, навіть єдине, яке могло б усе прояснити. Усі вказівки такі точні, — кажу про вказівки, які прислала нам дівчина, — що напрошується тільки один висновок: вони скопійовані із старовинного документа.

— Не може бути! — збунтувався Тік. — Тоді чому по околицях ходять чутки про дівчину?

— Це єдине припущення коли не розвіює, то принаймні добряче розхитує твою гіпотезу, Маріє. Лишається тільки припустити, що дівчина сама розпустила чутки про своє викрадення. Але для чого? Щоб заманити нас сюди? Уявімо, що так і було б. Пішли б ми, звичайно, не знаючи документа Зогряну. Куди довів би нас лист дівчини та чутки про її викрадення? Куди дійшов Тік по слідах листа? В Шоймени. А якби пішов далі, куди він дійшов би?

— До замку він таки не дійшов би, — затялася Марія. — Бо, як видно з усього, дівчини в замку не було.

— Ти певна?

— Вікторе, — втрутилася Лучія, — в замку не було ні дівчини, ні когось іншого. Це абсолютно точно.

— Ви всі певні цього?

— Ти сам сказав, — відповіла Марія, — що ніхто не заходив у замок уже сотні літ.

— Так!

— Тоді, вибач, я не розумію тебе.

— Давай відновимо все, — дуже м’яко обізвався Віктор. — Ми одержуємо листа від певної особи, котра кличе нас у якусь старовинну, не відому досі фортецю. Разом з листом одержуємо детальний план замку. Але особа забула вказати місце, де є той замок.

— Чому забула? — підскочила Лучія. — Чи не тому, що й сама його не знає?

— Відкладемо відповідь на це запитання трохи на пізніше. А я насмілюся твердити, що якби вона вказала нам місцезнаходження фортеці, то ми, може, ніколи б не потрапили до замку і не були б зараз тут.

— Твоє твердження мені здається нелогічним! — заперечила Марія.

— Почекайте, щоб я не збився. Отже, вона забула сказати, де знаходиться фортеця. Дехто із нас вірить у щирість послання і починає дослідження. Одна із доріг — шлях листа. Цією дорогою подався Тік і дійшов до Шойменів, так і не добравшись по ниточці до клубочка. Друга дорога, помилкова, — обстеження руїн у Вултурештах, — випадково привела до відкриття документа, якого понад триста років тому написав логофет Зогряну. Ми пішли дорогою, вказаною в документі, і теж прийшли в Шоймени.

— Це дуже дивно, але можливо, — сказав Дан, що почав поділяти точку зору дівчат.

— Краще сказати: це дуже можливо, але дивно, — поправив його Віктор. — А ще краще сказати: це дивно, але дуже можливо.

— Згоден! — відповів Дан.

— А тепер підійдімо до найсуворіших висновків. Одна особа, — назвемо її A, — знаходить єдиний документ, де говориться, що в точці ікс є певна річ. У цей же час інша особа, B, одержує листа, де говориться, що в точці ікс є певна річ. Обоє, A і B, зустрічаються в точці ігрек і йдуть разом до точки ікс, де й знаходять певну річ. Що випливає з цього? Існування в часі двох осіб: автора документа й автора листа, C і D. Ми можемо дуже легко перенести цю задачу на нашу історію. Документ і лист — речі дуже різні. І все-таки вони приводять до точки ікс.

— Але вони не обоє приводять до точки ікс, — перепинила його Лучія. — Особа B не дійшла до точки ікс.

— Тому що вона не дійшла до кінця, — відповів Віктор. — Але ми вважаймо, що дійшла.

— З моєю логікою цей висновок не узгоджується! — почала впиратися Лучія. — Але… ми так дійдемо до абсурду! Припустімо, B проходить шлях до кінця. І дійде до точки ікс?

— Дуже логічно, Лучіє, і дуже важливо: чи доходить B до точки ікс, не пройшовши через точку ігрек? Отже, ігрек починає перетворюватися на елемент першої ваги. Перетворення веде до входу в точку ікс. Але… не тільки для A, а й для B. Існування цього надзвичайно важливого ігрека хіба не свідчить про існування особи D?

— Так! — відповіла Лучія. — Але вона не обов’язково повинна бути в точці ікс.

— Обов’язково! Якби точка ігрек була вказана в листі, то існування особи в точці ікс можна було б поставити під сумнів. Але коли точка ігрек є результатом математичного рівняння, перетворюючись із невідомого на відоме, тоді не можна ставити під сумнів існування D в точці ікс. Без D та ікса не може існувати задача, не може існувати ігрек. Ігрек може існувати тільки поряд із D та іксом. Вони необхідні в рівнянні. І тоді, коли ігрек стає відомим, це означає, що все рівняння дійсне.

— Я думаю, що твій висновок — софістика. Він ніби й логічний, але…

— Чому? Поміркуй сама. Якщо A + C + Y = X і B + D + Y = X, це в математичному вигляді, то нам не залишається нічого іншого, як співставити ікси. Наш ікс, тобто одержаний нами з C, від логофета Зогряну, — ікс чистий, він є наслідком тільки цього рівняння.

— Точно! — підстрибнула Лучія. — Цей ікс тільки наш. І в нашому замку не було нікого, крім нас, звичайно, за останні кілька сотень років.

— Але цей результат неодмінно має бути спростований іншим рівнянням. Можливо, що ікс, одержаний від D, теж буде чистий.

— Ні, ні в якому разі! — запротестувала Марія. — Ікс може бути тільки один. Цей, де ми зараз.

— Друге рівняння, — почав кепкувати Дан, — може бути дійсне, але не може дати того самого ікса.

— Тоді, — сказав Віктор якимось дуже дивним тоном, — єдина проблема — це проблема ікса. Щоб порівняти рівняння, які ми визнали дійсними, а ми визнали дійсними обидва рівняння, нам не залишається нічого іншого, як позначити, скажімо, в першому рівнянні X¹, а в другому X², тому що обидва вимагають одного ікса.

— Два ікси? — здивувалася Лучія. — Або ікс, або щось інше.

— Не два ікси, а X¹ і X²! — наголосив Віктор. — Два ікси, але два ікси споріднені.

— Таке мені не траплялося в математиці, — запротестувала знову Лучія. — Де ми дійшли до цього? Коли припустили існування обох іксів.

— А якщо ікс означає замок? — спитав Віктор.

— То існує й другий замок? — засміявся Дан.

— А щоб покінчити, — сказав Віктор дуже впевнено, — то існує Замок двох хрестів. Так говорить Зогряну. Двір двох хрестів.

— Як? — спантеличено спитав Дан.

— Тут винна алгебра, — вибачився Віктор. — Один ікс великий утворений із двох споріднених маленьких. Один-єдиний замок утворений двома хрестами.

Всі були приголомшені. Загадка Замку двох хрестів розв’язана! Усе тепер стало просто і ясно.

— Дивовижно! — вигукнув Дан. — Два однакових замки! Звичайно, один замок складений з двох, однакових квадратів… Коли ти до цього дійшов?

— Під час суперечки, — признався Віктор. — Без вашої дуже логічної протидії мені б це і на думку не спало. А зараз це здається таким простим. Яйце Колумба!

— Але це означає, що мусить бути ще один вхід крім того, яким прийшли ми! — висловила припущення Лучія. — Той вхід, через який у замок зайшла дівчина.

— Безперечно! — відповів Віктор. — Але цим не вичерпується загадка замку. Не забуваймо — це цілий замок, а складається він з двох частин, з двох хрестів. Отже, ці частини повинні сполучатися одна з одною. Де ж сполучення?

— А якщо існує другий вхід до замку, — втрутилася Марія, — то хіба ці два хрести не можуть бути відокремлені один від одного?

— Це неможливо! — відповів Віктор. — Сховок неодмінно мусить мати і вхід, і вихід… Так, приміром, як і в нашому замку. Коли логофет Зогряну вказав, що дорога, якою ми прийшли сюди, це вхід у фортецю, то дорога, якою сюди зайшла дівчина в білому, — вихід із фортеці. Чи можемо ми, судячи із цих фактів, припустити, що між входом і виходом нема сполучення? Це абсурд. Замки сполучені один з одним. Це точно!

— Але де? — спитав Дан. — Увесь замок симетричний і геть позбавлений фантазії. Він не такий, як оті замки в романах — з меблями, аркадами, переходами, коридорами, з кам’яними склепіннями і драпуванням. Де в цих гладеньких мармурових стінах може приховуватися таємний вхід?

— Це мене теж збиває з пантелику, — признався Віктор. — Де вхід? Де він може бути? Почнемо методом вилучення…

— У коридорі його точно нема, — сказав Урсу. — Стіни товсті і дзвенять, мов скеля.

— Та й у внутрішніх дворах не може його бути, — додала Марія. — Тут справді не стіни, а скелі.

— Тоді залишаються тільки кімнати! — підсумувала Лучія. — В одній із чотирьох кімнат. У котрій же?

— У котрій? — повторив Віктор.

— Побачимо завтра, — стомлено попросив Дан.

Черешняки без зайвих балачок прийняли сором’язливу пропозицію Дана. Їм теж треба було відпочити після того, що вони вже зробили, а надто перед тим, що їх чекало.