Замок дівчини в білому

1

У містечку панувала літня тиша. Підлітки ще зранку біжать купатися, а без них двори, вулиці й передмістя якісь пустельні, розморені й мовчазні. Надвечір десь щось загомонить, але ось на містечко спадає ніч, і вулиці слухняно стеляться під ноги замріяним парам. Було літо вповні, були канікули, було маленьке містечко, і одноманітність, і лінькуватість, і розмореність, тобто все, що не годиться для молоді. Бо молодь найбільше страждала в містечку. Стояла теплінь, була млявість, і нічого особливого не передбачалося.

Деякий час усі друзі, та й не тільки вони, аж язики потомили, розповідаючи й переповідаючи про діла черешняків. Та слава хоч і швидко приходить, але ще швидше зникає. Особливо в такому маленькому містечку, де в центрі розіб’ється вікно, а дзенькіт чути по околицях. Про черешняків говорили зумисне й мимоволі, але ж відомо, що всяка пісня, коли її часто заводити, врешті-решт набридає. Єдиний, хто не дуже переймався балачками про велич людської слави, був, звісно, Тік. Для нього слава — що кола на воді від кинутого каменя. Він щовечора ішов до перукарні «Гігієна», сподіваючись знайти собі шанувальників, а що відвідувачів там було небагато, то Тік дуже страждав. Ображений до глибини душі, патлатий і кирпатий шибайголова чув завжди, перш ніж піти, одну й ту саму безжальну фразу, яку любив повторювати Данів батько:

— У людей нашого міста дві великі вади: вони не голяться й не люблять дітей.

І Тік, трохи підбадьорений, простував додому.

Черешняки дуже нудилися від спеки, від безділля, а надто від несподіваної розлуки. Віктор поїхав на кілька тижнів десь за кордон у юнацький табір, Йонел теж далеко — частину канікулів пробуде разом з батьками, Урсу-боксер весь у спортивних клопотах, бо ретельно готується до товариської зустрічі з чемпіоном країни серед юніорів, а решта — Марія, Дан, Лучія — або писали, або читали, або спали.

І ніхто нічого особливого не сподівався.

І коли б Тік не пішов того дня до школи побачити діда Тімофте, то цілком можливо, що друзі-черешняки марно проскніли б іще кілька днів. А може — хто зна? — цей випадок для Тіка означав набагато більше, ніж жадоба розворушити, розпалити любителів бити байдики та нудьгувати.

Тік спершу не побачив на шкільному подвір’ї нікого. Тільки якийсь незнайомий чоловік розмовляв з дуже веселим дідом Тімофте. У цьому, звісно, не було нічого дивного, хоч хлопець ніколи не бачив раніше цієї людини в місті. Але трішечки пізніше Тік запримітив щось інше. Воно, оте «щось», поглинуло всі його думки, почуття й увагу. Усі, хто виріс у маленькому провінційному містечку, добре зрозуміють, що діялося на душі в малюка.

Біля криниці на шкільному подвір’ї… стояла дівчина! Чорнява дівчина з коротким хвилястим волоссям, одягнута в білу ошатну сукню. Тік не в тому віці, коли, побачивши красуню, підносять руку до вуст, а вуста шепочуть: «Господи, яка вродлива!» Кирпатий пустун — досконале втілення всього конкретного й практичного — задумався над іншою проблемою: «Хто вона?»

Щоб не бути викритим та щоб не довелося червоніти, черешняк розміркував, що йому треба прокрастися на шкільне подвір’я й вибрати добрий спостережний пункт. А що ніхто в світі краще за нього не знав усіх ходів і виходів у шкільному лабіринті, то десь за хвилину він перестрибнув через паркан, ящіркою прошмигнув поміж кущів та клумб і зачаївся під великими кам’яними сходами в трикутній ніші. Звідти, з темряви, він пильнував, напруживши зір і слух, за кожним порухом білого дива.

А дівчина з чорним хвилястим волоссям так і стояла нерухомо біля криниці, втупившись поглядом у голубе небо. І малий подумав: «Вона схожа на мою сестру. Я певен, що вона якраз саме складає вірші». Але коли дівчина тріпнула головою й рубонула рукою повітря, Тік зробив уже не такий ласкавий висновок: «Вона ніби трохи навіжена… або до неї вчепилася оса». А коли дівчина в білому, проходячи повз кам’яні східці, сказала дуже голосно і в’їдливо: «Які дурні розвідники в цьому місті!», Тік похолов і так й завмер із напіввідкритими вустами, неспроможний вимовити бодай слово. Він отямився за кілька хвилин і, щоб віддячити дівчині, показав їй услід язика, а потім додав погрозливо: «Ну стривай, розумако!»

Хтозна, яка думка майнула тоді в Тіковій голові. Але ж малий мав такі новини — ними й мертвого можна підняти з могили. А це, врешті-решт, означало перемогу.

Ось як випадок допоміг кирпатому хлопцеві з золотавим волоссям першим повідомити всіх про той незвичайний факт, що в місті з’явилася дівчина — чорнява, мрійлива, хитра, одягнута в дуже білу сукню.

2

Тікові потрібен спільник, і вже наступної миті він міркував, кому можна довіритися. Дан. Це вибір вимушений, бо Тік сьогодні вранці посварився із сестрою через квіти; тобто він без дозволу Марії зірвав у садку найкращі квіти, щоб поповнити свій небачений гербарій. З Урсу він не сварився, але не знав, де його шукати, бо той щоранку потай тренувався десь далеко на березі річки.

Дан зранку читав у затінку старого горіха за хатою. Тік знайшов його, засунув руки в кишені і, статечно кахикнувши, кілька разів пройшовся перед ним туди-сюди. Але Дан настільки захопився читанням, що лише з гречності глянув на гостя. Малий вирішив удатися до іншого способу. І сказав голосно, ніби сам до себе:

— А він справді-таки був дуже гарний, жаль його.

Даремно. Дан спокійно перегорнув сторінку.

— А може, ще й не відріжуть йому всієї ноги. Може, відріжуть тільки до коліна. Усе-таки щось та залишиться.

Читач байдуже перевернувся на другий бік.

— А він же найкращий перукар у місті…

Нарешті Дан підскочив, як ужалений.

— Хто? Що трапилося? — і відкинув книжку геть.

— А, це ти тут? А я тебе й не помітив… Знаєш…

— Кажи, що з ногою? Який перукар? Що сталося?

— Яка нога? Який перукар? — задерикувато перепитав Тік.

— А хіба ти не казав, що відріжуть ногу найкращому перукареві в місті? Ти кепкуєш з мене, кирпатий?

— Я? Я таке сказав? Може, тобі приснилося, некирпатий? Я ж думав про Іфрімового песика. Поламав, бідолаха, ногу, а ти ж знаєш, який він гарненький, той песик.

— А що з перукарем? Хіба ти не казав, що перукар?.. Я тобі зараз як дам копняка…

— По-перше, — перепинив його Тік, — ще не народився на світ той шалапут, що міг би дати мені копняка. А по-друге, коли я побачив, що тобі зовсім не шкода песика, то подумав: як це несправедливо, щоб такий безсердечний хлопець та був сином найкращого в місті перукаря?.. Ти щось, певне, маєш проти мене, бо все наговорюєш на мене позаочі і навіть гримаєш… І я просив би тебе не обзивати мене більше кирпатим. Я на твоєму місці, якби захотів обізвати когось кирпатим, то придумав би щось розумніше. Наприклад… осел!

— А хіба осли кирпаті?

— А ти хіба кирпатий?

Дан потрапив у сильце, розставлене Тіком. Малий відірвав його від читання, непомітно й майстерно перевів мову з ноги найкращого в місті перукаря на кирпатий ніс та ще й, врешті, отак образив. Не варто було сваритися далі. Тому Дан заговорив про інше:

— Ти не просто так прийшов сюди, кирпатий. Щось у тебе є на думці.

Цього разу Тік сприйняв прізвисько як визнання приязні, бо так воно, зрештою, й було, і вирішив завершити помсту. Випадала нагода розпочати справжню атаку:

— Як буде жіночий рід від «Білого арапа»?

Дан спантеличено зирнув на нього. Видно, гість продовжує кепкувати з нього.

— Якщо ти прийшов тільки ради цього, — сердито відповів він, — то мушу тебе попередити, що я не дочитав книжки.

— Слово честі, я не жартую. Мені справді треба знати, як буде жіночий рід від «Білого арапа».

Тіків голос, тон, весь вигляд хлопця були настільки щирими, що Дан повірив.

— А ти що, не знаєш?

— Не знаю. То як сказати: арапка чи арапиха?

— Мабуть, краще арапиха…

— Ні, це не годиться! Погано звучить. Правда ж?

— Тоді арапка!

— Думаю, що й це не годиться. Звучить ніби пестливо. А ще чогось нема?

— Та чого ти присікався до мене із цим жіночим родом? — втратив терпець Дан. — Іншого нічого я не можу придумати.

— «Арапиха» не годиться, бо вона не погана. «Арапка» теж не годиться, бо слово не симпатичне… А може, на неї казати «Біла арапина»?

— Кажи, як хочеш. Можеш казати арапка, арапиха, арапина, чого ти причепився до мене? Але… стривай, стривай, про кого ти говориш? Яка арапка?

— Ага! Ти проснувся нарешті. Я зустрів її коло школи. Тобто не зустрів. Ну, як тобі сказати?… Ми взаємно стежили потай один за одним. Але я гадав, що то тільки я за нею стежу.

— Про кого це ти?

— Аби ж то я знав… — і Тік розповів про несподівану зустріч на шкільному подвір’ї.

Дан, витріщивши очі, слухав його й не перебивав, хоча цікавість його була безмежна.

— Ти певен, що вона нетутешня? Певен, певен?

— Це така сама правда, як і те, що моя сестра тутешня і що вона противна… Як і всі дівчата. Втім, вони й схожі, — вів далі Тік, пригадавши історію з квітами, — вони обидві арапки, обидві проти мене. Найкраще сказати про неї «Біла арапиха»…

— Чому ти кажеш «біла»?

— Аби ти бачив, яка на ній сукня… Наче сніг…

— То тобі здалося так, мабуть, бо дівчина чорнява.

— Ну й що! Я все одно казатиму на неї «Біла арапиха».

— Вона давно в місті?

— Точно не знаю, але думаю, що днів кілька…

— З чого ти взяв?

— З того, як вона впевнено ходить по шкільному подвір’ю та по вулиці, одразу видно, що вона тут не вперше.

— Ага! Отже, вона вже кілька днів тут і навіть не подумала познайомитися з нами, — одразу визначив Дан. — Отже, вона собі ціну знає.

— Ще б пак! Вона навіть кепкувала з нас — сказала, ніби в нашому місті дурнуваті розвідники.

— Отже, вона стежила за тобою, чула про нас і справді кепкувала з тебе, помітивши, як незграбно ти її вистежуєш. І сказала не просто так. Це означає, що вона не дурна.

— Ні, вона дурна! І я їй ще покажу! — розлютився Тік.

— Що ти їй покажеш? Нам треба поводитися дипломатично…

— Вона не знає, через яку губу плюнути, я вже бачив, — знов вибухнув малюк, але одразу ж і вгамувався. — А як би нам трохи покепкувати з неї?

— А напишімо їй листа, — запропонував Дан. — Тільки хто їй того листа передасть? Де знайти такого листоношу?

— А хто ж? Я! Я зможу переодягнутися лахмітником, коли хочеш.

— Ти знаєш, де вона живе?

— Я дізнаюся швидше, ніж ти допишеш листа.

Дан без вередування погодився скласти листа, а Тік негайно заходився виконувати обов’язки детектива.

3

Надвечір якийсь дивний хлопчик у лахмітті, з перев’язаним білою ганчіркою оком, у береті і з товстим ціпком у руці шкандибав по вулицях, зазираючи здоровим оком у кожен двір, на кожен ганок, у кожен садок. Нарешті калічка присів стомлено край тротуару й заходився лускати насіння, стежачи вже обома очима (звичайно, він додумався зняти пов’язку) за ганком будинку, що стояв перед ним.

А там чорнява дівчина в дуже білій сукні щось казала високій сухорлявій бабусі. Калічка второпав досить швидко, особливо з жестів дівчини, що розмова недружня. Але ж хлопчик не чув жодного слова, і так йому кортіло почути все, що він знову натягнув на око пов’язку, перейшов, жахливо кульгаючи, вулицю й тихесенько присів на протилежному тротуарі. Потім знову взявся до насіння, нашорошивши вуха, і запам’ятав усе, от ніби записав на магнітофонну плівку.

— Я тобі вже сказала, Лауро! — у жорсткому голосі старої бриніла погроза. — Нічого тобі водитися з тутешніми волоцюгами… Запам’ятай це раз і назавжди!

«Яка противна карга», — подумки відзначив калічка.

— Бабусенько, але я вас дуже, дуже прошу… — задзвенів голосок, ніби дзвіночок.

— Ти можеш бувати, де хочеш, — вела далі стара тим самим тоном, і калічка зразу визнав її голос за поганий та скрипучий. — Але я не дозволю тобі заводити з ними знайомства. Батько залишив тебе на мене… Я так вирішила, Лауро. Тож не дозволю і не раджу тобі цього робити.

— Але ж таточко казав…

— Дай батькові спокій. Я й сама добре знаю, як виховувати дітей. І його в люди вивела… І не сором йому… Не віддав мені тебе, коли ти була отакусінькою…

Калічка не побачив, яка Лаура була «отакусінька», тільки почув голос дівчини в білому, той самий дзвіночок:

— Але ж, бабусенько, подумайте самі… Це ж справжня мука! Краще б я пішла з батьком…

— А я стільки часу одна-однісінька й не стогну. І не кажи, ніби краще було б тобі піти з батьком, не сердь мене… Ти добре знаєш, де він.

— Вибачте, будь ласка, бабусю, я не хотіла вас образити, слово честі… Я так вам сказала тільки тому, що тато вчив мене бути чесною.

«Хіба ж це бабуся? — знову подумав калічка. — Це ж бабище, або ще краще — суща відьма…»

Нещасний хлопчик якийсь час нічого не чув. Але ж він не повертав голови, то й не помітив на собі пильного погляду дівчини в білому. «Може, там щось трапилося?» — спитав він сам себе, але не встиг відповісти, бо якесь люте щеня вискочило з подвір’я, спинилося навпроти нього й заходилося гавкати, та ще й вкусити намагалося, аніскілечки не співчуваючи бідоласі. Калічка люто лаявся подумки; бо, із зрозумілих причин, не міг потягнути це щеня костуром по спині.

Голос дівчини в білому звільнив його від думок про помсту

— Бабусю, чи у вас нема шматка хліба, бо он перед хатою сидить жебраченя? Сліпе, криве і, здається, ще й несповна розуму…

Калічка й справді почувався нещасним. Щеня дзявкотіло без угаву, дівчина в білому викрила його… І він вчинив так, як будь-хто розумний вчинив би на його місці. Він поволі підвівся, ступив, дуже шкутильгаючи, пару кроків, потім різко обернувся й копнув ногою те прокляте щеня. Воно жалібно заскавчало, а калічка так ударився в ноги, що його не наздогнав би ніякий собака.

Відтепер він уже не сперечатиметься з Даном про гарненького песика, якому, може, по коліно відріжуть ногу.

4

Хлопчик так швидко опинився перед Дановою домівкою, що навіть не встиг, чи, може, забув зняти з ока пов’язку, яка робила його невпізнанним.

— Чого ти никаєш тут, бродяго? — спинила його на порозі Данова мати. — Хочеш, щоб я на тебе собак нацькувала?..

— Облиште, мамо, це не… — трохи запізно втрутився Дан, не зразу впізнавши бродягу, що безтурботно заходив у ворота.

— Що облишити? Ти вже злигався з волоцюгами? Геть звідси, голодранцю! Гривей! Азор! Візьміть його!

Тікові не лишалося нічого іншого, як шаснути назад, хоч він добре знав, що ніяких собак нема. За кілька хвилин він знов опинився на тому самому подвір’ї, тільки зайшов десь із-за будинку. Був він уже без пов’язки, але з великою діркою в штанях, бо не помітив кілка, стрибаючи через паркан. Дан вислухав про його халепу з бабою та щеням, утішив хлопця, як міг, а тоді натхненно прочитав йому, дарма що вже смеркло, листа, якого писав від обіду до вечора:

— «Шановна незнайомко! Аби я був поетом, то весь цей лист написав би віршами. Даруй, що природа не дала мені цього хисту. Натомість я дарую тобі все, що тільки може подарувати юнак. Образ твій не полишає мене ні на мить…»

— Ой, який же ти брехун! — перепинив його Тік. — Ти ж навіть не бачив її ніколи…

— Не розумієш — це ж лист! Слухай далі… «Ти в снах являєшся мені білою мавкою…»

— Чи я не казав тобі, що вона чорнява!

— Тс-с… «…літаючи в примарному світі й збираючи довкола себе безстрашних лицарів, з якими я б’юся до знемоги, аби тільки мені одному мати щастя тебе бачити, щастя гладити сліди твоїх ніг, цілувати квіти, що торкалися до твоїх щік і золотих кіс…»

— Які золоті коси? Я ж казав тобі, що в неї волосся, мов смола…

— Так, слушно, це треба переробити, — погодився Дан. — Однак смоляні коси не годяться. Не поетично. Треба знайти щось інше.

— Чорні, чорні, чорні, — забубонів Тік. — Як воронове крило!.. Ні! Це зневажливо… Що ще є чорне?.. Хвіст Цомбі!.. Чорнило!.. Батькова туш! Чорні, мов туш… Як ти скажеш?

— Ні, не звучить, — відповів Дан. — Мов головешка.

— Мені не подобається!.. Та невже ми не знайдемо чогось чорного?

— Знаєш що? Давай зробимо так, як роблять поети. Коли не знаходимо потрібного слова, ставимо таке, що звучить, як образ, як поетичний образ. Приміром, чудове або фантастичне. «Твоє фантастичне волосся». «Фантастичне» підходить! Далі… «Але світанок, що всіх радує, веде мене у світ суму, тобто в реальний світ, а він приховує твій образ, сковує мою відвагу й навіває тугу».

— Спинись трішки. Тобі не здається, що «навіває тугу» звучить трохи пишно?.. Слово честі, Дане, не сердься…

— Цить! «Я вірю, що ти людина благородна, шляхетна, а душа твоя повна високих гарних почуттів, ладна полегшити тяжкі страждання… То хоч кинь свій чарівливий погляд загадковому юнакові, що здригається, зачувши твою ходу…» Це надихнув мене Емінеску[1], відчуваєш?

— Ні! — Тік сприйняв запитання всерйоз. — Щодо загадкового…

— Помовч!.. «…поверни йому веселість, що досі не полишала його ні на мить; вдихни надію, що він злетить колись до гніздечка твого серця. Коли ж бажання його занадто зухвалі, дозволь йому хоч раз торкнутися до твоєї руки, дозволь послухати твоє ім’я, що бринить, мов дзвіночок твого голосу…»

— Звідки ти знаєш, що в неї голос, мов дзвіночок? А це таки правда…

— Душа поета, що ж ти хочеш…

— Та-ак, — засумнівався Тік. — Коли йшлося про коси, то душі поета в тебе не було…

— Облиш критику, а краще послухай… «…і розлучитися з твоїм образом, що навіки збережеться в його великому й доброму серці. А тоді, коли ти захочеш, через рік, через десять літ чи й пізніше ти знову з’явишся переді мною…»

— Боюся, що тоді вона буде схожа на свою бабусю, — в тон йому відповів Тік.

— «…і знайдеш мене в цьому вічному чеканні, на яке спроможне тільки одне почуття. Чарівна незнайомко, прийми, будь ласка, пропозицію зустрітися, висловлену з таким острахом і сподіванням. Прийди завтра о 6-й годині по обіді в парк на лаву біля пам’ятника тому, хто найкраще оспівав кохання, — великому Емінеску». Ну, то що скажеш, Тіку?

— Я знаю одну дівчину, котра до цього листа поставилась би холодно й байдуже…

— Дівчина? — здивувався Дан. — Ти вважаєш, що є дівчина, яка може встояти проти такого листа?

— Лучія. Вона б тобі довела, що в серці нема гнізда, що дзвіночків не буває в роті, а тільки на базарах, що цілувати всі квіти не можна, бо деякі з них гіркі, не кажучи вже про кропиву тощо. Я її добре знаю.

— Твоя арапка неодмінно прийде, Тіку. Подумай сам, вона тут самотня і раптом одержує листа, та ще й якого листа!.. Неодмінно прийде! Як нам його переслати?

— Це вже мій клопіт. Коли ти його мені даси?

— Як почекаєш, то навіть зараз. А ні — то завтра вранці. Та гляди, щоб вона не дізналася, від кого лист. Треба передати його у великій таємниці.

— А коли вона прийде, то як ми виплутаємося? Ти ж розумієш…

— Коли прийде? Знаєш, що ми зробимо? Ми сховаємося на тому крислатому дубові за пам’ятником. І приготуємо записку. Ми змусимо її почекати з півгодини, а потім просто в пелену кинемо записку.

— І що ти думаєш написати?

— Десь таке: «Потворна й чванькувата незнайомко! Ми вирішили покепкувати з тебе, щоб ти не дуже гнула кирпу та провітрила трохи голову. Але якщо хочеш, ми приймемо тебе до нашого гурту. Два черешняки». Згоден?

— Чудово!.. Я тобі таке скажу, Дане. Якось мені стукнуло в голову, що ти, — сам знаєш, як каже вчитель хімії про цих… ну, тупоголових… що ти ніби безпорадний, але я оце переконався: ти насправді — хлопець хоч куди. Завтра зранку я в тебе.

Дан тільки рота роззявив. Чи не хотів, часом, цей пуцьвірінок покепкувати з нього? Але ж Тік говорив так простодушно…

5

Тік спершу скинув з себе лахміття і тільки тоді зайшов до будинку, — щоб батьки, бува, не почали розпитувати. Він якось двозначно відповів на запитання матері, де його носило, а коли батько сказав, що в Марії гості, малий із душевним трепетом попростував до голубої кімнати з великими вікнами й піаніно. Але дівчини в білій сукні там не було, — це ж таке йому сяйнуло в голові, — і він похмуро буркнув «Добрий вечір», бридливо скрививши носа. Це зовсім не подіяло на Марію та Лучію, проте занепокоїло Урсу.

— Що з тобою, Тіку? — спитав його крем’язень. — Ви програли матч?

Тік миттю отямився й прибрав войовничого вигляду.

— Що? Ще б чого? Це вони програли! Я забив три голи за п’ять хвилин. Сім — два, але матч довелося припинити, бо вже смеркло.

— Цілком можливо, що ти одним ударом забив два голи! — шпигонула його Лучія.

— Ні, бо я пожалів тебе. У воротях стояв той бідолаха, твій двоюрідний брат, ти знаєш, про кого я кажу: той, що з подвійним підборіддям.

— Той бідолаха, мій двоюрідний брат, учора поїхав до моря. Ти переплутав його, мабуть, із своїм двоюрідним братом, що пішов у гори.

— Кажи правду, Тіку, де ти був? — швидко спитала його Марія.

— Ходив за рослинами для гербарію… Чина, папороть, гриби, болотяна кропива…

— А де ж рослини? Лише кропива та одна папоротина…

— Де? — у Тіка на кінчику язика вертілося ім’я одного свого товариша, але він вчасно схаменувся, згадавши двоюрідного Лучіїного брата, і тому відповів інакше: — Зустрів дорогою ягнятко, бідненьке було голодне, і я віддав йому все. Таке малесеньке. Щойно народилося…

— То якась незвичайна овечка, що привела ягня в липні, — втрутилася Лучія. — Ти не знаєш, що вівці скочуються тільки навесні.

— Врешті-решт, чого це я маю звітувати перед вами? Я з’їв ті рослини сам, і вони були дуже смачні, особливо кропива, тому в мене нічого нема, так що годі вам розпитувати.

Вони й справді облишили його, але зрозуміли — малий щось від них приховує. Кирпань із блискучими лукавими очима зрозумів, що припустився помилки десь на початку і намагався перемінити розмову.

— А ви чого зібралися тут усі? Прийшли привітати Цомбі?

— Ми одержали листа од Віктора з Зальцбурга, — відповів Урсу. — Тобто Марія одержала. Він тобі теж передає вітання й пише, що купив для тебе чудового ліхтарика.

Тік вихопив листа з рук Марії й блискавично прочитав його, а коли дійшов до ліхтарика, то аж застрибав від радості:

— Гаразд! Ви ще побачите! З ліхтариком я тобі ще покажу, де раки зимують, — погрозив він Марії й одразу згадав іншу дівчину — чорняву, одягнуту в біле. — Я навіть… — але вчасно прикусив язика.

Ні, Тік справді поводився дивно. Урсу поспішив йому на допомогу.

— Ти прийдеш завтра о шостій на останнє тренування? Післязавтра, Тіку, в мене матч. Думаю, ти не забув…

— А навіщо тобі ще тренуватися? — прийняв Тік допомогу. — Хіба вже є з ким битися?

І справді, отак у майці, з голими плечима, засмаглий, Урсу здавався втіленням сили й гнучкості. Щонайменший порух — і м’язи так і покотилися клубками під шкірою.

— Не можна бути самовпевненим, — відповів Урсу. — Мій супротивник і вищий, і важчий за мене. Він уже два роки чемпіон серед юніорів.

— Ти бачив його?

— Торік. У другому раунді він послав противника в нокаут. Важка в нього рука. Б’є, наче довбнею, а що вже верткий!

— І ти мусиш його перемогти? — поцікавилась Лучія. — Я чула, ніби існують якісь вагові категорії…

— Ти не бійся, — втішив її Тік. — Урсу одним махом покінчить з ним. Крюк правою! Мабуть, нема в світі людини, котра б вистояла. Я бачив тебе біля мішка з піском. Бр-р! Знаєш, Урсу… Ти нібито б’єш лівою, відступаєш крок ліворуч, обертаєшся всім корпусом і б’єш правою. Точнісінько так, як тебе вчив тренер. Б’юсь об заклад…

— Його тренер вірить, що він — майбутній чемпіон країни у важкій вазі… — трохи невпевнено відказав Урсу.

— Коли той тренер побачить тебе, то скаже, що його учень уже колишній майбутній чемпіон. Ти тільки дістань його правою, і він втратить бажання займатися боксом та ще й кілька зубів.

— Ну, гаразд, приходь завтра!

Тік повагався трохи, а потім йому здалося, ніби він уперше в житті збрехав:

— Прийду!

Малий вийшов з Маріїної кімнати разом з Лучією та Урсу, але провести гостей у нього не вистачило терпцю. Тож він залишив їх на сестру, а сам пішов до своєї кімнати, упав на ліжко й почав обмірковувати всі неподобства та обмани, які тільки вчинив за день. Коли мати покликала вечеряти, він квапливо відповів, — мовляв, лише годину тому їв тістечка в Дана, за що дістав кілька докорів медичного характеру: негаразд їсти солодощі перед вечерею, адже перебивається апетит, це погано впливає на шлунок і…

— Мамусю, ти і вдома говориш, як лікар, але ж ти знаєш, що діти…

Вона лише усміхнулася на таку відповідь і поблажливо похитала головою. Цей жест дуже задовольнив малюка, він приніс йому заспокоєння, а коли сказати правду, то неспокій думок, а потім дуже химерний сон із боксерами, пристрастями глядачів, якимись потворними бабами й дівчиною в білому…