Замок дівчини в білому

1

Тихий світанок лагідно розбудив дівчину в білому. У великій кімнаті було прохолодно. Полонянка обгорнулася ковдрою, дістала з-під подушки зошит і, поклавши його на коліна, почала гортати аркуші, перечитуючи сторінки, уривки, речення зі свого щоденника. Відчувши, що вона прокинулася, Філіппе одним стрибком опинився біля неї, притулився головою до ніг, а потім завів свою монотонну пісню.

Дівчина в білому знову звіряла свої думки зошитові у шкіряній обкладинці. Перше речення вона прочитала вголос:

— «Уже втрачена всяка надія… Черешняки не можуть прийти вчасно. Вони або не прийдуть сюди ніколи, або прийдуть, коли мене вже не буде тут… Залишилося дуже мало часу… лічені дні… Все стало схоже на хворе серце, на хворе тіло, яке потрясають важкі удари лихоманки… У повітрі щось відчувається… Люди довкола мене стривожені…»

Олівець побіг далі по сторінці, але вуста дівчини не ворушилися. Трохи згодом олівець випав з руки… Останні слова полонянка знов вимовила вголос:

— «Я помилилася… Я сама найбільше винна у всьому, що сталося, у всьому, що сталося зі мною. Коли б я вам відкрила ще тоді, того вечора, свої думки, свої плани, любі мої далекі друзі…»

Вона скочила з ліжка, глибоко вдихнула кілька разів повітря, потім разом із Філіппе покинула мармурову кімнату й подалася до потічка з джерельною водою. Холодна вода, її жебоніння остаточно прогнали залишки сну та чорні думки і ніби додали надії.

— Філіппе! Любий мій! Мені хотілось би співати, танцювати на цих мармурових плитах… але ти не відчуваєш, Філіппе, що залишилося дуже мало часу! Я сама собі розвіяла мрії, свої найкращі мрії, Філіппе…

Вона прожогом повернулася в холодне мармурове приміщення, одягла найкращу білу сукню, довгу, з широким ефірним подолом, з каскадом мережива на рукавах і з мереживом на грудях. Обличчя її зашарілося, волосся стало чорним, лискучим. Накинула зверху широкого жакета з білої, наче сніг, вовни. Потім пішла, дрібненько ступаючи нечутними кроками, ковзаючи, ніби примара, по мармурових плитах.

— Ні, Філіппе, не можна веселитися! — враз похнюпилася вона. — Я не повинна веселитися. Я занадто самотня. Мені треба сумувати, одягнути чорну сукню і плакати. Ти знаєш, Філіппе, який гарний буває плач?.. Лежиш собі на ліжку, в самоті, у великій тиші, і відчуваєш, як по щоках течуть гарячі сльози… Мені б слід поплакати… щоб відчути сльози, Філіппе…

Дівчина в білому заплющила очі й спробувала нагнати на себе сум… Вона самотня в своєму замку… У неї є добрий лагідний Філіппе, але він не може вимовити жодного слова… мармурові стіни холодні й невблаганні… одноманітно тягнуться довгі дні самоти… такі ж ранки… такі ж і вечори… постійне безгоміння, якого не розітне звук сурми… тут не чути жодного юного голосу… а нині… нині… ці сумні думки… лічені години… б’ють секунди, мов удари серця, а серце молоде, хворе, квапливе… щоб іти… Куди?.. Куди?..

— Ні, Філіппе, не треба плакати. Я не маю права бути сумною. Навіть приречені сподіваються до останньої миті. А миті мої ще не закінчилися, години мої ще не спинилися… Я кваплюся на велику зустріч… на великий прийом у мармуровому палаці… Навіщо ж плакати, Філіппе? Може, ми невдовзі почуємо ходу… і голоси, голоси, яких я так чекаю… Це вони… вони, мої друзі… Хоч я їх і не знаю, хоч вони й мене не знають… вони найкращі мої друзі… і я чекаю до останньої миті… Я повинна захищати всі свої мрії, любий мій Філіппе.

Дівчина в білому знов почала ходити по великому мармуровому приміщенні, пестячи плити дрібненькими нечутними кроками, ніби пливла в біло-голубому просторі сну.

2

А в іншій кімнаті замку панував зовсім не такий настрій, як у кімнаті дівчини в білому. Люди були схвильовані, похмурі, збуджено металися з кутка в куток та кидали навсібіч холодні допитливі погляди. Єдиний, хто намагався зберегти спокій та звичне самовладання, був чоловік із шрамом. Голос його, як завжди, владний, рухи виважені й точні, очі зблискували крицею.

— Сьогодні заборонено виходити за межі фортеці! — розпорядився він.

— Я бачив патруля ще на світанку, — повідомив чоловік із борсуковими очима.

— Вхід до фортеці зачинено надійно? — спитав ватажок худорлявого.

— Я розкрив і прірву перед входом…

— Дорогу перекрили камінням? — знову поцікавився старший.

— Так! — в одно відповіли обидва.

— А зсередини поставили підпірки?

— Так!

— Я піду перевірю. Будьте тут.

Чоловік із шрамом покинув приміщення. «Борсук» почекав трохи, поки той відійде далі, а потім звернувся до худорлявого:

— Кріпиться, але і його доймає неспокій…

— Я теж так думав. А ти як робив би?

— Тобі що, зовсім не страшно чи ти прикидаєшся?

— А чому мені може бути страшно?.. Ми тут у цілковитій безпеці. Ніхто сюди не може проникнути.

— А через другий вхід? — похопився «борсук».

— Я не вірю, що є ще один вхід. То легенда.

— Тобто ти не віриш документові, якого розшифрувала дівчина? Зовсім не віриш?

— Хіба я знаю?.. Але, їй же право, все це здається неприродним.

— А коли вночі у нас в кімнаті опиняться хтозна-які гості? — здригнувся чоловік із борсуковими очима.

— Це неможливо! — спробував заспокоїти його інший. — Звідки їм знати про вхід?

— Я все-таки триматиму напоготові зброю…

Запанувала на часину мовчанка. Потім худорлявий спитав:

— Про дівчину він не говорив нічого?

— Він дуже лютий. Не знаю, що буде…

— Він не випускає її з ока ні на мить. Може, в нього є якась думка щодо неї?

— Зараз уже занадто пізно… Тут може бути тільки одне вирішення…

— Якщо він не перемінить за ніч своєї думки. Уже два дні, як він задумав…

— Здається, не перемінить, — перепинив «борсук» худорлявого. — Його вимушують обставини…

— Кажи правду! — трохи помовчавши, раптом вибухнув худорлявий. — Тобі неприємно, що ми опинилися тут? Ти ніби перемінився…

— Я теж думаю… — відповів чоловік із борсуковими очима. — Аби не та історія з чабаном, з патрулем, з дівчиною, і така непевність… А ти?

— А мені що? Мені тільки прикро, що ми не знайшли всіх скарбів… Ми могли б або забути все, або все перемінилось би…

— Ти занадто віриш у легенду про скарби… Я…

— А чому і не вірити? Вхід — то зовсім інше. А скарб існує. Ми навіть знайшли дещицю. І якби мали час, то знайшли б і решту. Але надворі дуже тривожно…

— Ото ж бо воно й є. Боюся, щоб сюди ніхто не проник…

— Тс-с! Іде! — прошепотів худорлявий.

У кімнаті знову запанувала мовчанка. До кімнати зайшов чоловік із шрамом. Був він ніби спокійний

— Усе гаразд, — сказав він. — Через наш вхід ніхто не зможе проникнути до замку. Я поставив ще одну загорожу. Залишається другий вхід.

— Якщо він є! — буркнув, ніби сам до себе, худорлявий.

— Є! — рішуче відповів чоловік із шрамом. — І ми повинні його знайти! Ходімо шукати зараз! Беріть інструменти!

Вони взяли ліхтарі, сокири, ломи, молотки й дуже спокійно вийшли з приміщення.

Над мармуровим замком наче збиралися хмари якоїсь великої небезпеки.

З

Черешняки знову прокинулися разом із світанком. Урсу, ще звечора запам’ятавши орієнтири, вказав шпилі й заглибини, між якими могло з’явитися на кілька хвилин сонце, перш ніж заховатися до наступного дня. Вони провели уявний трикутник з вершиною на місці привалу і з основою біля крем’яних шпилів. Сторони трикутника розходилися не більше, як на шістдесят метрів у тому місці, куди могла долетіти добре пущена стріла. Отже, їм належало обстежити площу завдовжки сто з чимось і завширшки метрів шістдесят-сімдесят біля основи. Зона лежала праворуч і ліворуч від скелястої гриви, в дуже важкій для обстеження ущелистій долині. Черешняки знову розділилися на дві групи. Група Віктора взялася обстежувати долину ліворуч від гриви, група Урсу пішла праворуч. А Цомбі знову залишився стерегти речі.

Віктор домовився з Лучією й Даном пройти метрів півтораста долиною вперед, обстежуючи один схил, а повертаючись — інший.

Обійти долину виявилося не так-то легко. Хоч на її дні ніде не видно було води, всі зрозуміли, що тут колись вирував нищівний потік. На кожному кроці шлях заступали велетенські камені; щоб подолати їх, троє черешняків мусили докладати чимало зусиль, іноді вдаватися до тяжкої акробатики. Дан, хоч звечора і нарікав гірко на масажі, почав уже в душі дякувати крем’язневі. Усі болі та поколювання в суглобах і м’язах ще не минулися, але ж він міг іти вперед цією повною проклять дорогою, відчуваючи, що на кожному кроці може віддати душу.

— Урсу врятував мене! — хвалився він без угаву. — Без його зловорожості я й досі валявся б перед наметами.

— Може, ти трохи даси перепочити своїм голосовим зв’язкам та втупиш оченята в правий схил? — в’їдливо спитала Лучія.

На щастя, схил був гладенький і голий, він не міг приховати від пильних поглядів потайний вхід. Тільки смереки то сям, то там гордо здіймали до неба свої стовбури.

— А долина сходжена! — відкрив Віктор. — Не дуже віриться, що ми тут зможемо щось знайти.

— Ти певен, що тут бували люди? — спитав Дан.

— Я побачив сліди, які не залишають сумнівів. Кілька зрізаних смерек, витоптані місця… У мене таке враження, що ми йдемо по кам’янистій стежці…

— Думаєш, ми помилилися напрямком? — спитала Лучія.

— Я не знаю, що й сказати… Ми йдемо певною зоною, що її визначив Урсу. А Урсу рідко помиляється у визначенні віддалі й площі. Усе залежить від місця, яке вказав Дан, та від напрямку сонячного променя.

— Я показав тільки місце, де грівся на сонці, — вибачився Дан.

— І сказав, що промінь був не паралельно до долини, а трохи навскіс, — нагадав Віктор. — Грунтуючись на твоїх словах, Урсу і визначив зону.

— А якби хтось із вас побачив сонце? — спитав Дан.

— Тоді все перемінилось би… Але спершу ми повинні виконати вказівку логофета. А після того… навряд щоб були якісь труднощі. Логофет говорить: «Стріла пущена в сонце…» Яким простим це видається тепер!.. Це означає, що сонце видно один тільки раз від підніжжя крем’яної скелі і то на дуже короткий час. Пусти стрілу в його напрямку, і на тому місці, де впаде стріла, — потайний вхід до замку.

— Дуже вдатно і дуже гарно! — визнав Дан.

— Дуже надійно і дуже точно…

— Вікторе! — урвала Лучія їхню розмову. — Ти бачив отого уламка біля смереки?

— Занадто він стрімкий, Лучіє. І, здається, зовсім недавній. То радше шматок скелі, занесений сюди, очевидно, сильним потоком.

— А ви не думаєте, — знову обізвалася Лучія, — що ми пройшли вже більше півтораста метрів? Я спершу хотіла рахувати кроки, але при стількох поворотах та обходах це неможливо, безглуздо.

— Пройдемо ще трохи, — запропонував Дан. — У доброго лучника стріла може пролетіти й далі.

Але й далі вони не знайшли нічого, що могло бути схожим на потайний вхід. Правий схил долини, турботливо вимитий і вигладжений водою, нічим не привертав уваги. Коли вони зрозуміли, що зайшли так далеко, куди не долетіла б стріла, пущена найсильнішою рукою, то повернули назад, уважно вдивляючись цього разу в протилежний бік долини.

— Ну, а цей ще непристойніший, — глузував Дан. — Навіть безсоромний. На ньому нічого нема.

І справді, цей схил, крутіший і вищий, ніж перший, був без жодного сліду зелені. Його ніби поголили безжальною бритвою. На скелястих стінах не видно було ані жмутика трави.

— Здається, ми й тут не знайдемо входу, — спохмурніла Лучія. — Коли й тим так поталанить…

4

Урсу запропонував інший план досліджень: Марія і Тік обстежують дно долини і лівий схил, а він сам, одночасно з ними, — правий бік, який видався зухвалішим і пихатішим. Певний час Урсу продирався крізь смереки й бур’яни, заклавши, як кажуть, руки в кишені, втішаючись несподіванками горба. Іти вперед було легко. Невдовзі молода несмілива зелень, так само, як і цей схил, що стояв, ніби добродушний дідуган, почали його нервувати. Усе скидалося на книжку, яку дуже легко розкрити й дуже легко читати: вхід не міг бути тут.

Тік і Марія легко йшли вниз долиною. Перешкоди їм траплялися дуже рідко, а дивацтва не дуже їх підганяли. Однак це не заважало обом пильнувати, і не тому, що вони мали хтозна-які ілюзії, — просто це було правило всіх черешняків. Зрештою, малий був переконаний, що вони на правильному шляху. Тому він невтомно й весело насвистував, наслідуючи різноманітних пташок. Незабаром вони прийдуть до замку… зустрінуться з… Його мелодія стала такою ласкавою та ніжною, тремтливою й тужливою, що навіть Урсу почув усі її нюанси й ніби розкрив Тікову таємницю, бо кинув поглядом згори вниз на малого. Цей ніжний свист і врятував хлопця із золотими кучерями й теплими очима.

Велика рись, завбільшки з Цомбі, нечутно скрадаючись, ладналася до нападу. Урсу запримітив її вже тоді, коли вона готувалася стрибнути на Тіка. Крем’язень знав, що означає блискавичний укус рисі. Розпанахана сонна артерія… Смерть… Рись була всього за кілька метрів від малого. Навпроти неї, на кам’янистому горбі метрів на п’ять вище, був тільки Урсу. Марія ледь повернула голову, щоб сказати щось Урсу, але побачила, як той стрілою метнувся вниз.

Урсу не мав часу попередити Тіка й виважити стрибок. І він, і рись стрибнули одночасно. Двоє тіл зіткнулися в повітрі. В Урсу були витягнуті руки. Рись не могла зупинитися. Вона вдарилася об груди хлопцеві, але цієї ж миті залізні пальці крем’язня схопили її за горло. Рись лапою потяглася до рота Урсу, але ядуха і смерть перетворили її на ганчірку. Крем’язень стиснув руками горло звіра, ніби лещатами. Коли Урсу торкнувся землі, рись висіла в нього в руках, мов онуча. Він крутнув мертвого звіра, а потім жбурнув щосили за якийсь велетенський камінь. Там він і залишився, там і знайшли його круки, здивовані загадковою і несподіваною смертю найкровожернішого тирана лісу.

Тік і Марія лише безсило споглядали смертельний двобій людини й звіра. Ніхто з них не міг збагнути, що ж трапилося. Усе відбулося так блискавично, що вони навіть не помітили, як рись збиралася нападати Тік навіть почав докоряти Урсу:

— Навіщо ти її вбив? Вона ж така гарненька!

Він був дуже здивований, коли Урсу обняв його за плечі й погладив кучері.

Здоровань не хотів навіть думати, що могло б скоїтися, коли б він запізнився бодай на якусь частку секунди… Він затремтів…

— Урсу! — закричала Марія. — Ти поранений?

З губи Урсу цебеніла кров.

— То нічого! Я сам собі прикусив язика!

Він утерся тильним боком долоні й посмоктав поранену губу. Потім одвернувся, сплюнув кілька разів, глянув на малого, що співчутливо дивився на вбивцю вбивць, і тоді йому сяйнуло, як він любить усіх черешняків, — ладен життя віддати заради них. Але були серед них двоє, заради яких… заради яких… Він навіть не знайшов належного визначення, тільки біль стиснув горло, та й по всьому.

— Ну, гаразд! — прогнав Урсу свою слабість. — Продовжуємо обстеження!

Долина, якою простували троє черешняків, раптом різко перемінила свій вигляд. Схили, що досі здавалися лагідними й приступними, перетворилися раптом на стіни — високі та урвисті. Здавалися вони неподоланними. Урсу зрозумів, що доведеться використати всю свою майстерність акробата, щоб дістатися на ребро вершини. Воно було таке тоненьке й таке голе, що хлопець ледве втримував рівновагу. Він просувався вперед важко, на чотирьох, іноді лише утримуючись на м’язах рук, іноді роблячи справжні сальто-мортале, щоб подолати тріщини та страхітливі прірви. Через тридцять метрів мук та безуму хлопець нарешті вибрався на вузенький майданчик, посеред якого ніби хтось кинув видовженого ромба. Урсу вже вибився з сил. Лише перепочивши трохи, озирнувся довкола. Ліворуч унизу, в долині, стояли Тік і Марія. Праворуч, теж у долині, ішли до нього, не помічаючи його, Віктор, Лучія і Дан.

— Гей! — гукнув Урсу. — Ви знайшли що-небудь?

Але, ще не договоривши, помітив щось якраз посередині невеличкого майданчика. Урсу втупився туди очима, потім подивився на товаришів. Усі стежили за ним.

— Не могли ви знайти нічого! Подивіться всі на годинники!

— Знову надумав убиватися? — сердито спитала Лучія.

— Вісім і три хвилини! — крикнув Дан.

— І чотири хвилини! — почув Урсу голос Віктора.

— І чотири хвилини! — наче луна, повторила Марія.

— О восьмій годині чотири хвилини, — повідомив Урсу, — черешняки прийшли до входу в замок. Несіть сюди речі й мотузки. Тут, на майданчику, вистачить місця для всіх.

5

Якраз посередині майданчика, де він зупинився після своїх страхітливих переходів, Урсу помітив щілину у формі ромба. Краї щілини були такі правильні, а ромб настільки досконалий, що юнак не мав уже ніяких сумнівів. Цей отвір був або зроблений, або вдосконалений людиною. Про щось інше він уже й не думав і не хотів тільки сам радіти зробленому відкриттю. Почекав, поки підійдуть інші черешняки, навіть не дивився на ромба, піймав мотузку, яку йому кинув Віктор, потім одного за одним перетягнув своїх друзів угору на майданчик. Спершу Тіка, що одним стрибком, ніби рись, учепився в мотузку, потім Марію, далі Лучію, за нею Дана і, нарешті, Віктора.

— Я не тягнув би вас сюди! — зустрів його Урсу. — Але я певен, що цей отвір і є вхід.

З великою обачністю чи, може, з великим хвилюванням черешняки попростували, ніби виконуючи ритуал, до ромба посередині майданчика. Тут не було ніякої рослинності. Отвір був темний і страшний. Урсу нагнувся і глянув униз.

— Глибокий колодязь, — сказав він. — Опоряджений рукою людини. Дайте ліхтарика!

Присвічуючи ліхтариком, Урсу побачив на прямовисних стінах металеві ручки, наче сходи, що вели в глибину. Тоді попросив камінь і, нахилившись вухом до отвору, кинув його. Подумки рахував, поки почув якийсь плескіт.

— На глибині метрів з тридцять — вода, — повідомив крем’язень. — Треба спуститися.

Віктор і Лучія обв’язали його мотузкою за пояс, погодили обов’язкову систему необхідних сигналів. Урсу почав спускатися. Надійні металеві ручки, забиті в камінь, вели аж до води. Він устромив руку в воду і понишпорив там. Коли вода дійшла йому до ліктя, пальці наткнулися на якесь кільце. Може, сходи ведуть ще нижче? І вхід там? А якщо це дощова й тала вода?.. Дощі й сніги були завжди… Отже, вхід не міг бути нижче рівня води, а тільки вище нього, десь там, куди вода не сягає.

Урсу почав підніматися, шукаючи ліхтариком якусь заглибину чи щілину в стінах колодязя. Знайшов її метрів за п’ятнадцять вище, тобто на півдорозі; вона була в стіні навпроти металевих сходів. Щілину важко одразу помітити, бо вона замаскована, з першого погляду її можна було прийняти за пляму або за видовжену тінь. Урсу протиснувся в неї, ступнув раз, вдруге і побачив, що щілина розширюється, перетворюючись на підземний коридор. Він ступив ще крок у цей коридор і тієї ж миті відчув щось рухливе, непевне під ногами. Інстинктивно рвонувся назад. І саме вчасно. Величезний камінь з оглушливим гуркотом звалився йому до ніг. Камінь мав розвалити голову незваному гостеві. Хоч смерть була за крок від нього, Урсу радісно вигукнув. Тепер він цілком певний! Отже, це справді дорога до замку. Хіба не сказав передбачливий логофет наприкінці свого хитромудрого документа: «І ся треба стерегти від небезпек біля кожних воріт»? Отже, вони прибули до перших воріт Замку двох хрестів!

Відновивши в пам’яті старовинний текст, Урсу пригадав: «Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде». Так указував логофет дорогу після того, як стріла знайде вхід. Отже, ця дорога — небезпечна. Це пастка, здатна примусити замовкнути навіки того, хто не знає таємниці. Справжня дорога — через щілину праворуч і вгору… Хлопець роздумував недовго… Він знову скинув, так само, як і в Вултурештах, мотузку і рушив, тягнучи ноги по кам’яній підлозі, через нішу, що вела вгору. Але вже за кілька метрів налякано зупинився. Він стояв на камені, що, ніби платформа, висів над безоднею. Кинутий камінь лише через багато секунд досяг першої перешкоди. Бр-р! Урсу повернув промінь ліхтарика і неподалік від входу в заглибину помітив металеву драбину, рідну сестру тієї, якою він спустився в колодязь. Такі самі ручки, така сама відстань між ними. Східці вели ніби нагору, але не прямо, а трохи вбік. Тепер усе ясно! Підземна дорога вела в гори попід кам’яною гривою, яку він подолав. Щоб переконатися в цьому, він поліз металевими східцями і через десять-дванадцять метрів опинився в просторому приміщенні. Обставлене воно кам’яними лавами, висіченими в стінах скелі. Ніби старовинна почекальня…

Урсу не гаяв часу. Він пішов назад, легко уникаючи небезпек, знову обв’язався мотузкою і піднявся на поверхню. Черешняки чекали його, згоряючи від нетерплячки й хвилювання. Він швидко переповів їм про свої відкриття. Дуже точно намалював вхід, позначивши небезпечні місця, можливі перешкоди, і майже до сантиметра вказав відстань. Це був урочистий момент, у тиші чувся тільки голос Урсу, який просив Віктора взяти на себе керівництво експедицією, а йому, Урсу, довірити ар’єргард. Крем’язень найкраще знав, скільки відваги, скільки самопожертви, відповідальності, впевненості і рішучості приховувалося під скромним виглядом трохи сором’язливого черешняка, якого він пропонував у провідники. Всіх охопила радість, мовчазна радість, яка піднімалася з глибини душі. Черешняки рушили до Замку двох хрестів!

Дуже точні вказівки Урсу допомогли юним дослідникам дістатися до почекальні без будь-яких пригод. Віктор угорі, а Урсу в колодязі, біля початку підземного входу, наглядали за спуском кожного, використовуючи подвійну систему мотузок, що допомогло уникнути якихось можливих небезпек. Віктор не любив прикрих випадковостей, тож просив Урсу провести кожного в почекальню. Останнім спустився він, забравши решту багажу.

У просторому кам’яному приміщенні Віктор попросив усіх засвітити ліхтарики. Потужне світло осяяло всі закутки. Через кілька хвилин Віктор вимкнув свого ліхтарика, решта зробили те саме.

— У нас є запасні батареї? — спитав він.

— Дванадцять штук, — відповіла Лучія. — По комплекту на кожен ліхтарик.

У мисливські ліхтарики входило по дві круглі батареї.

— Ти боїшся, що нам може не вистачити? — поцікавився Дан.

— Невідомо, скільки тягнеться цей тунель, — відповів Віктор. — Він може бути дуже довгим. У мене така думка, що тунель веде за гори. Бо замок може бути тільки по той бік гір.

— Ого-го! — здригнувся Дан. — А який же дідько проклав його такого довгого? Хто? Коли?

— Вода, любий мій, — пояснила Лучія. — Тунель — не що інше, як підземне русло річки. Хтось прорубався сюди згори і перетворив його на шлях сполучення. Оце і вся загадка!

— Оце і вся загадка! — повторив Віктор дуже повільно, майже по складах. — Ти правду казала, Лучіє, коли стверджувала, що дорога до замку може йти тільки долиною, річищем. Але ми не подумали про підземне річище.

— Як могла проникнути сюди дівчина в білому? — спитав Тік. — Звідки вона дізналася про цей вхід? Нічого не розумію…

— У цей вхід ніхто не проникав уже сотні років, — відповів Віктор. — Тут нема жодного свіжого сліду. Не сюдою пройшла дівчина в білому.

— А це означає, що до замку є ще один вхід, — зробила висновок Марія.

— Абсолютно точно! — підтримав її Віктор. — Є ще один вхід, він відкритий, здається мені, теж недавно. Тудою і пройшла дівчина. Хто міг відкрити той вхід? І чому приховує секрет? Досить дивна вся ця історія… Її міг би пояснити…

— Хто? — нетерпляче підскочив Тік.

— Я ще не певен, Тіку. Це лише підозра. Але якщо підтвердиться… Може, ми з’ясуємо це краще дорогою… Пильнуймо!

Останні Вікторові слова були сигналом рушати. Черешняки приготувалися, перевірили ліхтарики, підвелися з лав. Вони готові! Колона утворилася сама собою. За Віктором виступав Тік із надзвичайно розумним Цомбі, слідом Марія, потім Дан, за ним Лучія. Останнім ішов Урсу з величезним рюкзаком за плечима.

Віктор зайшов у підземний коридор, присвічуючи собі ліхтариком. Коридор був рівний, досить високий і не дуже стрімкий. Вони могли йти по ньому не пригинаючись і не повертаючись боком.

Дошкуляло тільки одне — протяг у тунелі, холодний і пронизливий протяг. Вони ступали назустріч йому, намагаючись іти швидше, напружуючи думки. Невдовзі до слуху шістьох лицарів-визволителів долинув якийсь незвичайний гуркіт.

— Так, ніби десь неподалік буря! — сказав Віктор.

— Або обвал! — злякалася Марія.

Вони пройшли ще трохи, і шум став виразніший. Це був гострий, аж оглушливий металевий свист, ніби там стояло якесь чудовисько.

— Увага! — вигукнув Віктор. — Я думаю, що ми наближаємося до дверей… Ні! До воріт! — пригадав він. — Це вони викликають шум.

І справді, через кілька хвилин ходи промінь ліхтарика вперся в металеві ворота, що заступили шлях. Оглушливо свистів потік повітря, що проривався через дірку посередині воріт. Може, хтось зумисне зробив це металеве чудовисько, щоб лякати непроханих гостей? Це була одна з небезпек, про які нагадував логофет, — цього разу психологічна.

— Остерігаймося небезпек біля кожних воріт! — нагадала Лучія, дарма що всі добре пам’ятали цю засторогу.

Урсу негайно опинився біля Віктора. Він дістав палицю і штовхнув. Але ворота навіть не поворухнулися.

— Може, вони замкнені? — спитав Урсу.

— Не думаю! — відповів Віктор. — Тоді логофет не попереджав би, щоб ми остерігалися небезпек. Вони тільки зачинені, а якщо й замкнені, то хіба потоком повітря.

— Наляжемо? — запропонував крем’язень.

— Але обережно, Урсу! Хто зна, що там, по той бік воріт?..

Урсу не штовхав дверей ні палицею, ні плечем. Він уперся спиною в стіну, а ногою натис на ворота. Вони заскрипіли й відчинилися майже наполовину, але потік повітря знову з гуркотом зачинив їх. Віктор тримав ліхтарика напоготові і на якусь мить устиг посвітити в щілину. Він побачив довгий рівний тунель, але зразу за ворітьми ніби зяяла порожнеча.

— Вікторе! — сказав крем’язень. — Я зараз постараюся їх трохи відчинити, а ти уважно подивися в отвір. Засвітіть усі ліхтарики!

Усі, засвітивши ліхтарики, стали позад Урсу. Крем’язень напружився і почав штовхати двері. Отвір помалу збільшувався. Черешняки побачили пастку. За порогом не було долівки…

— Урсу, ти можеш потримати двері відчиненими кілька секунд? — спитав Віктор.

— Навіть довше! — відповів крем’язень, докладаючи всіх зусиль.

Віктор не вагався. Не обізвавшись і словом, він притьмом стрибнув у той отвір. Опинився там швидше, ніж його друзі встигли здивуватися. Біля зовнішньої ручки воріт знайшов ще одну ручку, в стіні. Швидко захопив ручку воріт мотузкою, просилив її через другу і почав тягнути. Коли двері притулилися до стіни, зав’язав вузол. Дорога була вільна. Урсу ледь передихнув після напруги і підійшов до Віктора, присвічуючи ліхтариком униз.

Яма була не дуже глибокою. Всього лише метрів п’ять-шість. Але на дні стирчали всякі гостряки — каміння і зброя. Хоч дещо з того заіржавіло та притупилося, все одно воно могло легко прохромити будь-яке тіло, що потрапило б туди.

— Бр-р! — здригнулася Марія. — Але ж і жорстокі були мешканці замку! Вони не залишили жодного шансу на порятунок. А як ми перейдемо?

Тік не чекав запрошень. Він, наче кішка, перестрибнув на другий бік. Цомбі одразу за ним. Перейшов і Урсу на той бік, щоб підстрахувати чийсь невдалий стрибок. Стрибнула Лучія, потім Марія… Залишився Дан, який ніколи в житті не стрибав на віддаль далі одного метра і якого не стільки списи на дні ями, скільки інші списи, що шпигали в м’язи та суглоби ніг, робили нерішучим.

— Нема іншої ради! — плутано жартував він. — Ми мусимо розлучитися. Тут не можна спорудити містка…

— Нема нічого простішого! — відповів Урсу. — Вікторе, кинь йому мотузку.

Ніхто не здогадувався, що задумав Урсу. Крем’язень уперся ногами у найвужчому місці, потім перекинув тіло через яму, схопившись руками за протилежний край виступу. Тіло спружинилося на руках і ногах, аж поки зайняло горизонтальне положення. Місток готовий!

— Іди швидше! — гаркнув Віктор на Дана, що дивився недовірливо на всю сцену. Хворий отямився, швидко поставив ногу на потилицю Урсу і, тримаючись руками за мотузку, перейшов на протилежний бік. Там він м’яко опустився Вікторові на руки.

— Аби ти не крикнув, то я ніколи в житті не взяв би участі в подібному вбивстві. Ти чудовисько! І ти, і він!

Урсу стояв біля них, і хоч обличчя його не було видно, усі зрозуміли, що він веселий:

— Але ж ти легкий, наче пір’їна. Я тебе навіть не відчув. Коли ж це ти так охляв?

— Тоді, як переходив, — у тон йому відповів Дан.

І справді, для Урсу цей живий місток був дрібницею. Віктор розв’язав мотузку, і двері зачинилися.

— Ходімо!

Тунель здавався безконечним. Ніде в суцільній темряві ні смужечки світла. Ніякого натяку на близький кінець дороги. Потік повітря такий же пронизливий і холодний. Черешняки спокійно долали його. Бо йшли вони не по воді, а по твердій кам’янистій дорозі до білого мармурового замку, що, мов магнітом, притягав їх до себе.

Подекуди від тунелю відходили рукави. Віктор обережно пройшов уперед по одному з них і опинився на краю якоїсь прірви. «Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде», — написав мудрий логофет у старовинному документі. Не варто було звертати з прямої дороги. Він повернувся, і лицарі світла пішли далі. Ще одні ворота, схожі на перші, з’явилися попереду. Яка небезпека чатує тут? Аби їх не попередив співчутливий логофет…

Віктор ледве встиг торкнутися ногою дверей, як у підземному коридорі звалилася лавина каміння. Коли все затихло, Віктор знову прочинив двері. За самісіньким порогом була яма, майже засипана камінням. Така сама пастка, як і біля перших дверей. Для того, хто потрапив би в неї, яма стала б могилою.

Обстеживши перешкоду, юнаки розкрили й механізм, який викликав обвал. Каміння лежало у виямці над дверима. Один із каменів упирався на металеву платформу, двері, відчиняючись, повертали й платформу, тоді основний камінь котився вниз і тягнув за собою решту каміння. Обвал!

— Ця пастка — документ із печаткою! — сказав Віктор. — Ніхто тут не ходив дуже давно. Навіть той, хто знав таємниці замку. Біля перших воріт пастки можна уникнути, так само як і падіння каменя, але тут кожен мусив би відчиняти двері, і тоді неодмінно звалилось би каміння.

— У якому ж столітті пройшов тут останній мешканець замку? — замріялася Марія. — І як він був одягнутий?

— Щоб це знати, — стрепенувся Дан, — ми повинні спершу дістатися до замку!

І черешняки знову рушили темним ходом, якому, здавалося, не буде кінця-краю.

6

Дівчина в білому стежила через прочинені двері своєї кімнати за тим, що відбувалося у внутрішньому дворі замку. Троє чоловіків неспокійно ходили з одного кутка двору в інший. Чоловік із шрамом курив цигарку за цигаркою. Говорив тільки він. Жестикулював і стискував кулаки, ніби виливав на когось свою лють. Коли він проходив повз її двері, дівчині в білому вдалося почути кілька слів.

— …будь що буде!.. Саме зараз, коли ми маємо в тому велику потребу… коли можна було б відкрити напевно…

Більше вона не почула. Хода віддалилася. Дівчина знову причаїлася. Чоловік із шрамом жестикулював. Інші двоє не зронили й слова. Його слухали і тільки іноді згідливо кивали головами.

Усі троє зупинилися під зубчастою стіною. Чоловік із шрамом говорив щось «борсукові». Рука його показувала на східці, що вели нагору, потім із силою рубнула повітря. «Борсук» кивнув головою, навіть відповів щось. Одразу ж поруч із ним став і худорлявий.

— Тс-с! Філіппе, мовчи! — прошепотіла дівчина в білому. — Дивись крадькома. Зараз має відбутися щось серйозне…

«Борсук» почав лізти на стіну. Було зразу видно, що він не звичний до такого заняття. Підйом для нього виявився справжньою мукою. Полонянка стала глядачем на виставі комічної акробатики і ледве стримувала сміх. Руки, ноги й тулуб його не узгоджувалися в рухах, і то була кумедна, гротескна, ба навіть небезпечна сцена, бо вже біля самісіньких зубців «борсук» спіткнувся і завис на одній руці.

Діставшись нагору, він передовсім ліг горілиць і почав глибоко дихати, ніби запасався повітрям. Намагався відновити сили й прогнати страх.

Нарешті став на коліна, перехрестився й почав просуватися на чотирьох до краю стіни. Діставшись до одного з відгалужень, махнув рукою тим, що внизу, і сів за кам’яною пірамідою — явно з наміром поспостерігати за чимось.

Чоловік із шрамом сказав йому щось і пішов разом з худорлявим до потоку на протилежному кінці двору.

Чоловік із шрамом пильно оглянув стіну за потічком, перекинувся кількома словами з сухорлявим і зненацька втупився поглядом у потайні двері, з-за яких стежила дівчина в білому.

Полонянка здригнулася. їй здалося, ніби їхні погляди схрестилися. Дівчина безшумно зачинила двері й повернулася до ліжка.

— Тс! Прикинемося, ніби ми нічого не знаємо, Філіппе. Невже він помітив?

Поволі спливали хвилини. Двері не відчинялися. Після тривалого чекання дівчина злізла з ліжка й підійшла навшпиньки до потайних дверей. Притулила вухо, але не почула знадвору нічого. Почекала ще кілька хвилин, потім підняла руки до дверей. Схопила пальцями за край і легенько потягнула. Двері не рухалися. Вона потягнула дужче. Не піддаються… Смикнула з усієї сили — двері залишилися непорушними.

— Вони замкнули нас! — закричала дівчина в білому.

Вона метнулася до металевих дверей посеред мармурової стіни. Як завжди, цього разу двері теж були замкнені. На кілька хвилин дівчина ніби закам’яніла. Потім почала ходити. Ніби звільна, байдуже. А по щоках текли великі сльози…

7

Черешняки йшли вперед темним тунелем. Ніяких воріт більше не траплялося по дорозі. В одному місці тунель піднімався на кілька сходин. Віктор перерахував їх. Сім. А ці сходи, часом, не своєрідні ворота? Мабуть, так. Він обстукав альпіністською палицею першу сходинку. Звук важкий, глухий. Друга — те ж саме. Третя — такий самий звук. Четверта вже дзвеніла інакше. Так само і п’ята. І шоста. Остання знову задзвеніла важко, глибоко. Різниця в звуках, очевидно, не випадкова.

— Нова пастка? — спитав Тік.

Замість відповіді Віктор ударив каблуком у четверту сходинку. Відчув, що нога провалюється в порожнечу, а порожнеча утворилася на місці трьох сходин, які зрадливо звучали при обстукуванні.

Яма, що розверзлася, була глибока. Справжня прірва! Як і інші пастки, ця теж — остаточне засудження до смерті!

— Бр-р! Яка жорстокість! — здригнувся Віктор. — Замок настільки добре захищений, що йому не потрібна охорона. Навіть коли б якийсь воїн або подорожній і потрапив у цей вхід і хотів розкрити таємницю, то тут і залишив би свої кості. Хай би він навіть уник першої пастки, все одно, мабуть, набрався б такого страху, що не знав би, як вийти звідси. Йому вже було б не до таємниць.

— Яма не дуже широка, — сказав Урсу. — Через неї можна легко перестрибнути.

Проте крем’язень зупинився над отвором, щоб допомогти дівчатам і Данові та й взагалі всіх підтримувати.

Підземний хід був прямий. Нарешті десь у глибині завиднілася малесенька голуба пляма. Черешняки прискорили ходу, впевнені в безпомильних вказівках логофета Крістаке Зогряну. Голуба пляма наближалася. Це кінець тунелю. Урсу поспішив випередити Віктора. Бо він завжди звик перший робити розвідку. І то щастя, що поспішив. Удар, замість голови чи шиї, дістався рюкзакові. Хлопець здивовано оглянувся й побачив, що на нього впав велетенський, поїдений іржею меч. Через кількасот років лезо його, може, й нездатне було рубати. Але колись, падаючи, меч міг би розчерепити голову.

Халепа Урсу з її чудернацькою розв’язкою звеселила черешняків.

— Як же ми не здогадалися, що вихід — теж ворота! — сказав Віктор напіввесело, напівсерйозно. — А це ж так просто… Яка може бути довжина тунелю?

— Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять! — видихнула Лучія.

Усі здивовано витріщили на неї очі. Всерйоз її сприйняв тільки Урсу.

— Не може бути. Тут не більше восьми кілометрів…

— Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять кроків! — відповіла Лучія.

— Ти збожеволіла? — дорікнула Марія. — Невже ти рахувала?

— А що ж було робити? Мені вже так набридло ваше базікання, що я вирішила за краще зайнятися корисною справою. І почала рахувати кроки. А в балачки не встрявала. Одинадцять тисяч триста сорок дев’ять кроків на сімдесят сантиметрів… Скільки буде, Урсу?

— Сім тисяч дев’ятсот і десь п’ятдесят метрів… Але одну хвилинку… Точно: сім тисяч дев’ятсот сорок чотири метри. Майже вісім кілометрів.

— Ух! Санта Лучія! — не втримався від похвали Дан. — Ти нічого не навчилася за всі наші походи. Навіщо тобі рахувати, якщо поруч є Урсу? Коли ти вже вилікуєшся?

Черешняки вийшли на світло. Вони подолали ще кілька східців і опинилися на скелястому плато, яке притулилося до гриви зі стрімкими урвистими стінами. Вони стояли на дні якоїсь котловини, оточені зусібіч велетенськими, неприступними горами, швидше на дні прірви, куди зважувалися залітати хіба орли. Посередині здіймалося нагромадження гострих, гордих, погрозливих скель…

— Фортеця Орлів! — захоплено вигукнув малий.

І враз кам’яний острів посередині прірви перетворився на фантастичну і неприступну природну фортецю. Водночас у синяві неба над погрозливими скелями почав ширяти орел, ніби відгомін минулих століть.

Був полудень. Велетенська улоговина виповнилася сонцем. Хтось згадав за обід. А один черешняк із мрійливими очима і золотистим чубом просив усіх зупинитися лише біля входу до фортеці, під ворітьми замку.

Опоряджений рукою людини гребінь, яким ішли черешняки, скидався на справжній місток між тунелем і фортецею. Майже три кілометри тягнулася кам’яна дорога по осонні до воріт фортеці. Скелі були прорізані просто посередині. Цей проріз і правив за вхід до фортеці. Але ніде не видно було ні замку, ні колон, ні аркади, ні князівської вишуканості та царської величі. Усе мовчазне, грубе, дике, так, як і розпорядилася природа.

Черешняки зупинилися, поскидали речові мішки і з вивільненими руками, наче крилами, з посвітлілими очима стояли перед фортецею.

— Перший привал, щоб поновити сили й набрати форми… — сказала Лучія.

— Потім ми тріумфально ввійдемо до фортеці!.. — зрадів Дан.

— А може, знайдемо й замок… додала Марія.

Десь віддалік долинуло кілька глухих вибухів, ніби залпи салюту. Черешняки такого не чекали. Що б могли означати ці вибухи? І замість радощів у їхні душі поволі закрадалася тривога.