Замок дівчини в білому

1

Нема жодного учня, а може, й дорослого чоловіка на все місто, якому одяг так би міняв зовнішність, як Тікові, коли він одягав святкового костюма. Сніжно-біла сорочка, коричнева краватка з чорними стрілами, старанно напрасовані штани, начищені до блиску черевики, з нагрудної кишені ледь видніє біла хусточка — все це надавало ангельського вигляду найпустотливішому на всю округу хлопцеві. Малий добре знав це і тому беріг святковий одяг лише для надзвичайних випадків. Звичайно, він не часто одягав його навіть на свята.

Але щоразу, коли пустун устругне якусь штуку і йому треба з’явитися на очі суворого судді десь поза рідними стінами, першим його захисником ставав святковий костюм.

Якось на урок географії прийшов новий учитель, що замінив їхнього. Страшенно заїкаючись, він намагався пояснити наступний урок, а тоді почав викликати учнів для закріплення матеріалу. Викликав і Тіка… бо той крутився за партою. Пустун відповідав спершу чемно, та коли його спитали: «Де розташований вулкан Попокатепельт?», він уже не міг витримати. Він і так терпів аж занадто. Новий учитель переніс гору Аконкагуа в Перу, але в Латинській Америці саме була епоха революцій, і хлопець змовчав. Хто його знає? Може, перемінилися державні кордони. Потім учитель змінив течію Міссісіпі, змусивши її текти через Колорадо. Тік знову не сказав нічого. Може, останнім часом побудували якийсь канал, а Тік про нього не знає. Але коли він почув, що новий учитель переплутав Гурон і Мічіган, то швиденько затулив собі рота рукою. У нового була якась оригінальна система повертати течію річки від гирла до витоків. Коли ж хлопець почув, як перекручено назву одного з найбільших на земній кулі вулканів, то не витерпів:

— Ви хотіли сказати Попокатепетль…

Новий люто глипнув на нього:

— Ну! Відповідай, де розташований Попокатепельт?

— Ви хотіли сказати Попокатепетль…

— Геть з класу, негіднику! — не на жарт розгнівався учитель. Тік підкорився категоричному наказові, але в дверях зупинився і сказав тоном наївним і вибачливим:

— Аби це був який згаслий вулкан, то я мовчав би, мов равлик. Але ви подумайте самі… Один з найбільших вулканів на земній кулі…

— Двійка! — зробив підсумок учитель.

Несправедливість була аж надто очевидною. І Тік утратив самовладання:

— Хочу вам сказати, тобто сказати їм, що Аконкагуа знаходиться в Чілі, що Міссісіпі тече не через Колорадо, що Мічіган не винен, що він знаходиться перед Гуроном, що в Америці леви водяться лише в цирках та в зоопарках. А Париж столиця Франції, а не Японії… Оце я й хотів сказати вам…

Остання ремарка була, звісно, вигадкою Тіка. Малого негайно викликали в кабінет директора. Але він запізнився десь на годину — рівно настільки, щоб збігати додому, одягнути святковий костюм і повернутися до школи. Директор, новий учитель, класний керівник і ще декілька вчителів чекали його в кабінеті. Спершу він просунув голову в двері і з першого погляду зрозумів, що тут гаряче. Новий стояв червоний, а керівник і директор були похмурі; один ходив, заклавши руки за спину, а другий важко опустив голову на руки. Вони дали йому знак зайти. Набираючись духу, він встиг поправити складку на штанях, а потім зайшов до кабінету.

Його поява в такому ангельському вигляді збентежила суддів. Аби щось сказати, класний керівник суворо глянув на нього згори вниз:

— Чому ти запізнився?

— Я не міг з’явитися перед вами…

— Гаразд, гаразд, — втрутився директор, — зараз мова не про запізнення.

Він подав знак новому, ніби запрошував прокурора розпочати процес. Але прокурор почував себе ніяково:

— Ви дуже добре знаєте… — почав він. — Знаєте, що то негаразд, коли якийсь учень… котрий загалом непоганий учень…

— Ви тільки не сердьтеся… — відповів Тік медовим голоском. — То лише через Попокатепетль… Коли б це не був один з найбільших вулканів на нашій планеті…

— Що таке? — зацікавився директор.

Тік повторив ще раз, і директор усе зрозумів. Він виніс сувору догану шибеникові в образі ангела.

— Але ж коли б це був не Попокатепетль… — захищався той.

— А Париж? — сердито докинув з другого боку класний керівник.

— Тут я винен… але, знаєте… це все через Попокатепетль. Коли б це не був один з найбільших на планеті вулканів…

Директор жестом попросив Тіка залишити приміщення. Але шибеник нашорошив вуха за дверима і почув-таки директорові слова:

— Ви тільки Попокатепетль скалічили? Не могли знайти на всю Америку якогось іншого, меншого вулкана?..

2

Тік одягнувся по-святковому, а це означало, що трапилося щось аж надто важливе. Звичайно, причиною такої несподіваної переміни була дівчина в білому.

Одразу після перемоги Урсу Марія розміркувала, що вона сама нечемно повелася з Лаурою. Слова, що розізлили її: «Але ж ми з вами ніколи не були знайомі», означали передусім подив. Вони навіть віддалено не нагадували докору чи втечі… Марія терзалася всю ніч, а вже як зрозуміла свою помилку, то ще вдосвіта розбудила Тіка і все йому розповіла. Тік одразу її зрозумів, і, хоч не забув, як з нього насміялися, без вагання згодився піти до дівчини в білому, витягнути її з хати під будь-яким приводом, передати Маріїні вибачення й домовитися про зустріч. Аби не припуститися помилки й цього разу, братик одягнувся по-святковому.

Але, перш ніж вирушати до будинку дівчини в білому, Тік зробив чималий гак по місту. Він зайшов до парку привітати свою гальорку, зупинився потім перед «Продуктами», щоб одержати і швидко ліквідувати свій заклад, потім подався до діда Тімофте, але йому сказали, що старий пішов десь на село. Отже, так вийшло, що до помешкання дівчини в білому він прибув перед обідом.

Вигляд у Тіка був такий, що навіть собача не впізнало в ньому вчорашнього зловмисника. Але й Тік не розгубився, побачивши на ганку бабусю. Він заговорив своїм чарівливим голосом, що так пасував до його вбрання:

— Доброго дня, бабусю… Я хотів би сказати вам…

У малого слова застрягли в горлі. Бабуся плакала. Він хотів був тікати, але його поява, певне, справила враження, бо він почув слабенький, майже благальний голос:

— Заходь, заходь! Кого ти шукаєш?

Тік ступив на ганок, чемно поцілував бабусі руку і тільки після цього відповів:

— Дівчину в бі… тобто Лауру…

Почувши ім’я «Лаура», бабуся знов приклала хусточку до очей. Плакала вона щиро.

— Я втратила її… Вона пішла… втекла… Я знов залишилась сама… Я не зрозуміла її, а вона не зрозуміла мене.

У Тіка обірвалося серце. Але він не міг повірити в те, що чув на власні вуха.

— Моя сестра хотіла б… — спробував він.

— Вона пішла, — зітхнула бабуся. — Втекла… Залишила мені тільки записку…

Острах нитками прошив пустунове серце. А що, коли все, що він почув, правда?

— Наша родина ніби проклята… Ніхто й знати не хоче ніякого пристановища й відпочинку, всім давай тільки гори, та руїни, та диких звірів. Господи-боже мій!.. Вона ж іще дитина, а пішла сама… А я ж так хотіла, щоб і при мені була якась жива душа… Тому й тримала її весь час у хаті, біля себе…

Бабуся була занадто нещасною, щоб зрозуміти, кому вона виливає свою журбу. Ангельський вигляд малюка розчулив її. Вона розгорнула аркуш паперу й почала читати, тихо шепочучи, ніби сама до себе:

«Пробачте мені, бабусю… вірте мені… я не хотіла, щоб ми мучилися обоє… я йду до своїх гір, у свої замки… між свої високі колони… Все те мене кличе, бабусю, кличе… А я йду тому, що люблю вас…»

Ридання знову струснули стареньким висхлим тілом, а Тік тихесенько, без звуку пішов.

3

Вузеньким здичавілим міжгір’ям дерся вгору маленький поїзд-лісовоз. На непокритих платформах примостилися натомлені люди. Сиділи тут старі, спираючись на повні бесаги, молодиці з дітьми на руках, чоловіки з сокирами, веселі юнаки, підлітки з допитливими поглядами, а серед них і чорнява кирпатенька дівчина, одягнута в сукню, що напередодні була, очевидно, дуже біла. З багажу в дівчини тільки рюкзак, теж почорнілий від вагонної кіптяви. Дівчина мовчала… Ніхто не заважав їй дивитися на небо, де не було ані хмарини. Дівчина в білому шукала фортеці й замки, а їх могло подарувати тільки безхмарне й безмежне небо.

Горяни навколо неї були настільки звичні до тутешньої краси, що не звертали на неї найменшої уваги. Говорили всі — хто охоче, а хто з нехіттю.

— Ти в Смереки їдеш?

— Еге.

— До лісу тільки чи далі, до заводу?

— Буде видно. Де платять краще та де краще ставляться до людей. А більше мені й не треба.

— А ви чули? Ніби знов знайшли золото… Це вже місяців три-чотири тому, ще тільки крига скресла, то ніби один чоловік витяг неводом золоті монети.

— Таке! Дитячі байки… Ось я чув…

— А я тобі скажу, що тут золота багато, хлопче, багато щирого золота… Десь тут є скарб… Про це і в старовинних книжках пишеться…

— А скільки вам років, дідусю?

— А скільки б ви мені дали? Ну-ну, цікаво!

— Сімдесят, я сказав би, але боюся вас образити.

— Та облиште! Я ж не баба.

— Ну ще п’ять.

— Більше.

— Невже вісімдесят?

— І ще чотири.

— А з вигляду ви — ніби парубок. Мабуть, ще й дівчата задивляються на вас.

— А в нашому селі є один дідок, Костаке Дзига його прозивають, то бачили б ви, як він бігає за курми! А йому ж уже вісім після сотні.

— А ви з якого села?

— Я? З Тартаків. А Дзига може вам розказати, скільки він вистраждав через те золото. Бо він усеньке життя прожив тут, у цих краях. Лісникував. І ночі не було, щоб хтось не навідувався туди, вгору, до Фортечки. Цілісіньку ніч ліс гув од їхнього стукоту. А що він міг зробити? Вони б його порубали на шматки.

— І знайшли що-небудь?

— Дзига каже, що таємницю скарбу ніхто не може знати. Тільки коли бог захоче, то кине щось у весняні води. А люди… вони тоді щось знайдуть. Люди зруйнували стіни, потрощили прикраси… Дехто й натрапляв на щось. Оце вже років п’ять-шість тому поніс один чоловік до міста, аж до Бухареста, кілька витребеньок, здав у музей. Не знаю вже, скільки тисяч леїв дали йому за них… І відтоді знову сюди плавом попливли злодії.

— Дивіться пильно, може, й зараз їх побачите.

— Та їх і справді тут, наче зайців восени. Торік піймали цілу банду розбійників, душ четверо, — вони никали по селах і навіть людей перестрівали. Їх суворо покарали. А я кажу, що таких треба вішати при всьому народі. І так треба чинити з усіма злодіями. Ти думаєш, коли тебе перестрінуть, то помилують?

— А мені, дідусю, здається, що в цих балачках чимало небилиць наплетено…

— Не віриш старому? Ну, нехай би жінки теревенили… Та ти спитай навіть дитину…

Кожен вів про своє. А дівчина ні на мить не розлучалася зі своїми фортецями, замками, мріями та голубим небом. Вона й слова не чула із тих страшних розмов, які точилися довкола неї, певна, що все незабаром переміниться.

4

На землю спадала вечірня прохолода. За Дановою хатою, під тим самим гіллястим горіхом, хоч нікому й не потрібен був його затінок, мовчки сиділи троє черешняків: Тік, Дан, Марія. Після стількох непередбачених подій усі троє були неспроможні придумати щось путнє. Урсу, не сказавши нікому й слова, узяв намет на плечі й подався десь у поле; Лучія не хотіла виходити з дому і навіть гадки не мала комусь щось пояснювати, а дівчина в білому зникла невідомо куди.

Найдужче сумував Тік. І хвилювався не знати як. Та й було чого — адже спочатку він так погано подумав про високу бабусю в окулярах, а оце щойно залишив її в сльозах на ганку. І ще одне: пішов Урсу, не сказавши йому ні слова, а це вже було щось зовсім неймовірне й дуже болюче. Тік відчував, що він — свідок якихось незвичайних подій, які проясняться не так-то й швидко. Одначе йому не подобалося стояти пеньочком, бо спокою не давала настирлива думка: «Треба шукати дівчину в білому». Але хто його сприйме всерйоз? Марія? Марія тільки жалкувала, що не подружила з розумною дівчиною, гідною товариства черешняків. Вона не знала, хто така ця дівчина, і в глибині душі не дуже вірила листові, якого Тік запам’ятав дослівно… Дан? Дан одразу визначив, що це ще одна витівка дівчини в білому.

— Я впевнений, що тут пастка! — сказав він. — Вона вирішила, що ми знову прийдемо до неї, та й склала листа.

— Гаразд, — а бабуся? — не погодився Тік.

— Бабуся? Ха! Така лисиця, як Лаура, будь-яку бабу змусить грати роль кози чи діда, а не те що плакати. Не забувай, як вона нас обвела навколо пальця!

— Ти збожеволів? — розпалився Тік. — Я не подивую, коли ти скажеш, що й Урсу переміг здоровила тільки завдяки їй.

— А ти думаєш, це неможливо?

Тік розлютився не на жарт. Він ладен був зчепитися з Даном, але знав, що не дістане відсічі, та й не настав ще час для великої бійки.

— У мене таке враження, ніби в тебе не всі вдома, — знайшов Тік інший спосіб помститися.

— Відколи спізнався з тобою, — відрізав той.

— Так, бо раніше ти був просто ідіотом… може, навіть биком!

— Тіку! — прикрикнула Марія. — Ти не маєш права так говорити.

— А ти не маєш права мною командувати! Чому не підтримуєш мене?

— Бо ти нестерпний. Коли вже викинеш дурниці з голови?

— Коли зірву останні три квітки в садку…

Настала Данова черга втручатися й мирити їх:

— Та вгамуйтеся! Що вас укусило обох?

— А ти не бачиш? Через неї дівчина втекла з міста, а вона ще сміє…

— А-а! Ось що тебе пече! — здогадалася Марія. — Не інакше, парубче…

Тік зрозумів, куди його хоче загнати Марія, і випередив її:

— Ви обидві схожі, мов дві краплі води. Однаково погані й бридкі. І навіщо мені сушити голову через вас? Аби ще й ти пішла в який-небудь замок… Чому не йдеш?

— Бо якраз цього хочеться тобі, і не кажи, що я не вгадала. Знаєш, Тіку…

— Можеш називати мене осликом!

— Чому? — здивовано спитала Марія.

— Бо ти моя старша сестра.

— Негіднику! Я тобі вуха пообриваю!

— Ти вже колись хотіла… та твої погані вуха якраз підходять для моїх рук…

— Гей! — прикрикнув Дан. — Можете собі чубитися, де хочете, тільки не тут! Вгамуйтеся! Рахую до трьох. Раз… два…

Замість «три» почувся Тіків голос:

— Ти дурень! Навіть гірше, ніж дурень! Ти… — він хотів сказати «боягуз», але побоявся видати самого себе. Натомість лише махнув рукою, а це мало означати щось дуже зневажливе. А тоді пішов, набурмосений і ще сумніший.

Черешняки опинилися ніби в зачарованому колі. Нічого їм не вдавалося. Усе виходило навпаки. Вже почалися чвари. А їм і до голови не приходило, що десь там, далеко в горах, відбуваються події, які перевернуть їхнє життя.

5

Люди називали ці гори Гелята[4], і ніскілечки не помилилися, охрестивши їх так. Кругле гірське пасмо з урвистими стінами вигнулося на десятки кілометрів, замкнувши в собі величезну долину. Посеред долини гордо здіймалося кілька бескидів, але нікому ще не щастило добратися до них. Єдина дорога до Геляти звалася Фортечкою. Скеляста грива зважилася нахилитися до Геляти, утворивши в такий спосіб людям дорогу. Там, де грива торкалася гір, лежали руїни якоїсь дуже давньої фортеці. Історики спершу доводили, що там було римське укріплення часів третього століття нашої ери. Згодом під римськими руїнами знайшли руїни ще давніші, які беззастережно свідчили, що в першому столітті тут була фортеця даків. Стіни без цементного розчину, вироби з металу й кераміки підтвердили здогади археологів.

Край цей дикий, важкодоступний, на кожному кроці чигає небезпека. Тут водяться найрідкісніші екземпляри всякого гаддя. Трапляються навіть рогаті змії, від укусу яких доросла людина вмирає за дві години. Місцеві люди, особливо пастухи, хто хоч раз ризикнув піднятися на Фортечку, говорили й про інші небезпеки. Ведмеді, мовляв, не соромляться тут нападати на людину, у хащах підстерігають вовки, на все живе накидаються рисі. І ще твердили пастухи, що легенди про скарби, заховані в руїнах, приваблювали багатьох людей та численні зграї розбійників. Найближче село, Стримба, кілометрів за дванадцять звідси, лежить на північному краю скелястої гриви. Друге село, Шоймени, — в протилежному кінці гірського масиву Гелята.

Здавалося, ніби тут ніколи не ступала нога людини. Проте неподалік від Фортечки, куди від жалюгідних залишок руїн можна каменем докинути, про щось говорили кілька чоловіків. Місце, яке вони вибрали для своєї ради, давало змогу далеко бачити єдину дорогу, що вела до Фортечки. Було їх четверо. Троє ніби міські, одягнені всі майже однаково, — у цупкому бавовняному одязі, на ногах чоботи, на головах парусинові кашкети. У кожного за поясом лискучий гострий топірець із дуже довгою ручкою. Один, уже в літах, високий, ледь згорблений, плечистий, з дужими руками, був нібито за ватажка. Від усієї його, ніби виточеної, постави віяло похмурістю. Важко було навіть визначити, чи коли-небудь з’являлося на його обличчі щось схоже на усмішку. Глибокий шрам тягся від лівого ока майже до кутика вуст, роблячи вираз обличчя ще жорстокішим. Ліворуч від чоловіка зі шрамом стояв, зіпершись на стовбур дерева, низенький сухорлявий чоловічок з поголеною головою, такий блідий на виду, що кожен перелякався б, зустрівши його вночі десь у полі. Довгі, майже до колін руки, видавали надзвичайну силу. Третій із одягнутих по-міському, швидше, просто гладкий, ніж дужий, молодий, з глибоко посадженими очима борсука, з товстими м’ясистими губами, що видавалися далеко вперед, мав вигляд людини обжерливої та хижої.

Очевидно, цих трьрх городян привів на Фортечку четвертий — чабан у розповні сил, що стояв поперед них, спершись на велику гирлигу. Поставою він скидався на чоловіка із шрамом. Його вроду псував трохи задовгий гострий ніс. Чабан був начебто з тих людей, у яких вистачає й сили, й відваги стати на герць із ведмедем. Він був із тих небагатьох тутешніх людей, хто щороку по кілька разів ходить на Фортечку. І знав він, мабуть, як ніхто інший, усі таємниці Геляти, а, отже, міг обминути й передбачити. небезпеки, що іншим було не до снаги.

Чоловік із шрамом показав чабанові на скелястий лисий гребінь Геляти й спитав глибоким басовитим голосом:

— Ви там були?

— Куди мені! Дістатися туди можуть тільки гірські кози. Якось хлопці спробували вилізти, бо чутки ходили, нібито там закопані скарби, але й до половини дороги не дійшли, як одного вкусила змія, він і дух віддав, а другий звалився в прірву, то його ледве витягли звідти з потрощеними ногами.

Чоловік із шрамом похитав головою і розпитував далі.

Він здавався людиною, певною себе, звик запитувати коротко й відповідати швидко:

— А влітку тут нікого не було?

— Пройшло кілька людей. Гуртом. А десь через місяць ходили солдати… Теж по двоє та по четверо, бо одному тут ніяк не пройти.

Чоловік із очима борсука теж запитав писклявим голосом:

— Коли востаннє були солдати?

— Та днів десять тому. А точніше — два тижні й два дні.

— Гаразд… — сказав сам до себе довгорукий. Він дістав із кишені штанів пачку сигарет «Карпаць» і, взявши собі одну, простягнув чабанові:

— Беріть, будь ласка… А чого тут ходили солдати? — спитав, ніби знічев’я.

— Бо, певне, мали такий наказ. Мабуть, їм велено охороняти тутешні місця від розбійників… Стільки злодюг нишпорить тут, скарби шукають… Тож недаремно люди кажуть, що кращого гнізда для пройдисвітів, ніж тутешні гори, не знайти по всій країні.

Чоловік із очима борсука підійшов до чабана. Ступав він тихо, спираючись на топірець. Глянув тому прямо в очі:

— Скажіть, ви зараз спускаєтеся в село чи піднімаєтеся звідти?

— А чому ви про це питаєте?

— Нам треба принести дещо із села, — втрутився чоловік із шрамом.

— Дуже шкода, що не можу стати вам у пригоді, бо йду звідти…

— А повертатиметеся сюдою?

— Іншої дороги навіть звірі не знають… Та хай звірі десь і пройдуть, а людина не зможе…

— Коли ви йтимете назад? — перепинив його сухорлявий.

— Десь на третій вечір… Але даруйте, я забалакався з вами. Тут, коли й знаєш дорогу, то негоже, щоб застала ніч…

Чабан випростався, закинув гирлигу на плече. Чоловік із шрамом простежив за його рухом, підійшов ближче і сказав із похвалою в голосі:

— Добряча гирлига. З такою і ніч не страшна в дорозі.

— Уже вісім вовків я забив нею, ведмедицю й ведмедя… А гаддя — то й не пам’ятаю, скільки. Гляньте, яка вона…

Чабан простягнув гирлигу чоловікові, котрого вважав за старшого. І дуже здивувався, побачивши, як той легко підняв її над головою й махнув кілька разів.

— А я й не думав, що ви такий дужий, — шанобливо обізвався чабан. — Бо ця гирлига далеко не кожному по силі. Ви колись теж були чабаном… Можу побитися об заклад.

Чоловік із шрамом віддав вівчареві гирлигу, пустивши повз вуха пропозицію про заклад:

— Не забудьте, чоловіче, зайти до нас, коли будете повертатися… А то, може, ми вас підстережемо на дорозі… Ну, щасливо!..

Чемно попрощавшись, чабан сягнистими кроками попрямував плаєм, який ніби обперізував гори.

— Невже він не піде до села? — спитав чоловік із очима борсука.

— Не думаю! — владно пробасив чоловік із шрамом. — Начиння приготували?

Після ствердної відповіді чоловіка із очима борсука він глянув на другого товариша:

— Перевірте батареї. Щоб не залишитися без світла…

— Нема чого турбуватися, — відповів той. — Усе на місці.

Чоловік із шрамом глянув у долину. Здригнувся.

— Дайте бінокля!

Той, що з очима борсука, метнувся десь за скелю і приніс бінокль. Ватажок узяв його й приклав до очей. Інші двоє стежили за ним з якимось острахом. Відчували: шеф щось помітив. І справді, крізь скельця бінокля видніло щось живе… Ось його можна й розгледіти… Кам’янистим плаєм простувала дівчина в білій сукні, з рюкзаком за плечима. Обличчя чоловіка із шрамом стало ще похмурішим. Він звелів своїм товаришам:

— Готуйтеся ночувати! Маємо нежданого й небажаного гостя.

Вони відійшли в ліс, але не плаєм, а паралельно до нього, через гущавину, поміж смереками, намагаючись якомога менше зчиняти шуму.

6

Ставши на могилі, прихованій чагарником, чабан зіркими очима пильно глянув на дорогу. Він побачив чоловіка із шрамом, що йшов лісом уздовж стежки, а потім помітив ніби якесь дівча, одягнуте в білу сукню, що простувало до руїн. Чабан зрозумів, що ці двоє людей неминуче повинні зустрітися. На його превеликий подив, чоловік із шрамом зробив чималий гак, уникаючи зустрічі. За якийсь час біла постать зникла в гущавині. Хвилиною пізніше дівчина знову з’явилася на видноті, натомість зник чоловік із шрамом, ніби крізь землю провалився. Вигулькнув він трохи пізніше, але позаду дівчини в білому, і пішов на неї з тилу, намагаючись бути непоміченим.

Чабан стежив, як той ступає вслід за дівчиною, ніби вовк за здобиччю. Коли біла постать вийшла на галявину, чоловік із шрамом прискорив кроки, наздогнав її, схопив за плечі й крутнув до себе. Вівчар почув крик, побачив, як дівчина хитнулася, а потім учепилася руками в свого переслідувача. Швидким рухом чоловік із шрамом перекинув її собі на плечі й подався з цією живою ношею до руїн. Через кілька хвилин він зник за скелями.

Спершись на гирлигу, вівчар обмірковував побачене. І, ніби зважившись на щось супроти волі серця, пішов неквапом своєю дорогою. На осонні перед Фортечкою з’явився чоловік із очима борсука… Пастух спокійно простував до пустельних далеких верховин. Потім непомітно звернув праворуч. А там швидко, наче за ним хтось гнався, метнувся через ліс тільки йому знаною стежкою, бо вона хоч і небезпечніша, але набагато швидше виводила до села.

7

Чоловік із шрамом освітлював потужним ліхтарем темні руїни. За два кроки перед ним ішла дівчина в білому. Голос у нього владний, він не терпить заперечень:

— Жодного кроку з променя ліхтаря!

Дівчина в білому спробувала щось сказати.

— Мовчати! — гаркнув чоловік.

Дорога вела до кільця гір. Там закінчувалися руїни старої фортеці. Після кількох урвистих і крутих поворотів між скелями дорога закінчилася. Але саме там завиднів у горі отвір, ніби зроблений людськими руками, — судячи з усього, відкрили його зовсім недавно. Дівчина в білому злякано озирнулась на людину позад себе.

— Пригнися і заходь усередину! — пролунав наказ.

Дівчина скорилась і опинилась у довгому коридорі, обличкованому білим мармуром. Від подиву ледь скрикнула поблідлими вустами. При світлі ліхтаря мармур дивно світився. Басовитий голос звелів знову:

— Прямо вперед!

Дівчина в білому отямилася. Вона йшла не між руїнами якоїсь давньої фортеці, а через зали замку, де хтозна-скільки часу не було жодної живої душі. Несподіване відкриття схвилювало її дужче, ніж усе інше. Всюди товстеленні гранітні, одягнуті в мармур старовинні колони підпирали лискучу стелю.

— Праворуч!

Вони прийшли на перехрестя, на справжнє перехрестя; тут збігалося троє мармурових відгалужень. Дівчина пішла у вказаному напрямку. Праворуч і ліворуч по коридору стояли навпроти одні одних по двоє великих металевих дверей. Дівчина в білому карбувала в пам’яті кожну деталь дороги, кожну колону, кожен східець, по якому піднімалася чи опускалася, кожні двері, повз які проходила.

— Прийшли!

Вони зупинилися навпроти іржавих металевих дверей. Чоловік із шрамом напружився, вперся плечем. Двері відчинилися. Дівчина в білому запримітила на металевих дверях просте пристосування, яким їх можна зачиняти знадвору. Таке саме пристосування було і всередині. Приміщення здавалося величезним. Останні хвилі сутінок накочувалися десь згори, покриваючи стіни кімнати кольоровим серпанком. Нишком звела погляд. Склепіння стелі десь далеко вгорі. Дівчина опинилася ніби в гігантському соборі. Склепіння підпирали масивні лискучі колони. Кімната була порожня. Мармурова підлога точнісінько така, як її зробили колись. У гладеньких холодних стінах чорніло кілька ніш. В одній з них стояв ліхтар. В іншій — глечик і ніж. Чоловік із шрамом простежив за поглядом Дівчини в білому… А вона роздивлялася приміщення. В кутку стояло ліжко. Просте похідне ліжко. Воно й було єдиними меблями в цій мармуровій кімнаті. Дівчина знову глянула на нішу, де був ніж, але не побачила вже його там.

Чоловік із шрамом повернувся йти. Пробудившись, наче від сну, дівчина кинулася за ним до дверей, але владний голос прикував її на місці:

— Я не люблю крику й вереску! Тихо! Побудеш тут поки що…

Двері зачинилися. Дівчина в білому почула гуркіт металевої штаби, яка перетворила мармурову кімнату на в’язницю. У розпачі метнулася до дверей, загрюкала слабенькими кулачками в холодний метал. Отямилася від болю. Вона полонянка в незнайомому замку! Машинально посунула металеву штабу впоперек дверей. Вийти не можна… Але ніхто не зможе й зайти сюди. Стомлена, розхвильована, дівчина в білому лягла на ліжко. Раптом у неї за спиною щось заворушилося… Жах спаралізував її, коли вона побачила щось темне. Вона не самотня в цій мармуровій в’язниці!.. Маленька темна істота притулилася до неї, потерлася вухом об плече. Кіт! Дівчина почала гладити кота, ніби забутого тут сотні літ тому, а тоді заговорила до нього, назвавши першим-ліпшим ім’ям:

— Філіппе! Любий мій, ми полонені, ти розумієш? Але не бійся! Не все втрачено, Філіппе. Адже ми розумники з тобою, ми трохи почекаємо і помалу підготуємо план втечі…

Поява цього лагідного кота подарувала дівчині надію. А Філіппе, ніби розуміючи її, почав тихо муркотіти свою предковічну пісню, яка швидко приспала дівчину.