Замок дівчини в білому

1

Тік уже з годину простував дорогою до міста. Ніде не видно було ні душі. Він або почекав би, або наздогнав би — вдвох іти веселіше. Тільки кілька бабусь перейшли йому дорогу. Наближався полудень, і вони несли обід у поле. Хлопець сказав їм: «Добрий день!», вони пильно глянули на нього й відповіли так, як ведеться у цих краях: «Хай і вам буде добрий день!»

Сонце стояло в зеніті й дуже пекло. І жодної тобі підводи позаду! Хлопець зупинився біля криниці під крислатим дубом, набрав відро води, ковтнув кілька разів, а решту вилив собі на голову. Холодна вода побігла за пояс. Може, тепер стане легше. Прискорив ходу, бо якраз вийшов на стежину обіч шосе. Аби збавити час, почав рахувати кроками відстань між телеграфними стовпами. Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Тік став, але не тільки тому, що збився з ліку. Ззаду почувся гуркіт мотора, і хлопець, озирнувшись, побачив далеко хмарину куряви. Автомашина!

Коли хмаринка наблизилася, малий засмутився. Це не велика машина, а малолітражка. Він навіть не намагався випробувати щастя. Аби ж то нормальний автомобіль… Машина промчала повз нього. Крім шофера, у ній сидів ще один чоловік у літній сорочці і в білому брилі. Пасажир у брилі повернув до Тіка голову. Але малий саме відвернувся, бо ззаду заторохтів, віз. І він навіть не помітив, що машина зупинилася за сотню метрів від нього, біля акацій на перехресті.

— Гей, парубче! — почув Тік.

Чоловік у брилі вийшов з машини й махнув йому рукою.

«Не знає дороги до міста і хоче спитати в мене», — вирішив подумки «парубок», швидко припустивши до машини.

— Ти йдеш до міста? — спитав його чоловік у брилі.

— Як вам сказати… не зовсім до міста, але близько… в Зогрени. А точніше — в Папуру.

— На твоє щастя, ми теж їдемо в Зогрени. Сідай.

Тік так радо прийняв запрошення, що миттю опинився в машині поруч із водієм.

— А ти не хочеш сісти біля мене? — спитав чоловік у брилі. — Ми могли б поговорити трохи.

Тік здивовано пересів до любителя побалакати. Машина рушила. Чоловік дістав сигарети, закурив одну, а потім звично спитав:

— Ти куриш? — і простягнув йому пачку.

Тік спантеличено глянув на нього. Чоловік розсміявся:

— Ха-ха-ха! Я й забув, що ти маленький! Але невже ти ні разу не потягнув диму на перерві в школі чи влітку на річці? Щось мені не віриться…

— Так, я справді колись раз потягнув, і саме на річці… А звідки ви знаєте?

— Ти глибоко втягнув у себе, і тебе вчили казати: «І-і, де ж мої коні?» Правда?

Тік дедалі з більшою цікавістю дивився на свого балакучого попутника. Звідки він усе це знає?

— Саме так і було. А після того кашляв — мамо рідна!.. А звідки ви знаєте?

— Бо така в мене професія: все знати… Ну, скажи ще! Тобі історія найбільше подобається? Чи географія? Чи ці обидва предмети разом?

— Обидва.

— І ти знаєш, яка друга за величиною вершина в світі? Давалгірі чи Кінчінджінга?

— Годуен Аустен! — швидко відповів Тік. — Вісім тисяч шістсот одинадцять метрів.

— А Еверест?

— Та це ж кожен знає! — образився малюк. — Вісім тисяч вісімсот сорок п’ять метрів.

— А тепер бачиш, що не кожен? Вісім тисяч вісімсот вісімдесят два метри.

— Неправда!

— Давай парі?

— Я можу навіть сорочку віддати! І… коли хочете: вісім тисяч вісімсот сорок п’ять!

— Вісім тисяч вісімсот вісімдесят два! Облишмо парі. Гора має вісім тисяч вісімсот вісімдесят два метри. За останніми вимірюваннями. Вони відбулися не так давно. Мабуть, ти відстав з географії…

Поразка розізлила Тіка, особливо тому, що він її не заслужив. Аби відігратися, підготував переможцеві каверзу:

— Якщо ви все так добре знаєте, то скажіть, який вулкан має висоту п’ять тисяч чотириста п’ятдесят два метри?

Тік, назираючи висоту п’ять тисяч чотириста п’ятдесят два метри, мав на оці дві мети: або той не відповість, або переплутає назву вулкана. І не повірив власним вухам, коли почув:

— Попокатепетль!

Малий так і сів з роззявленим ротом. А потім пильно глянув на свого попутника. Той тільки усміхався в вус та вдавав, ніби не бачить погляду хлопця із смішним кирпатим носом.

— Ви вчитель, так? — спитав Тік.

— Ні, ні, не зовсім… — заперечив чоловік у брилі.

— Спра-авді? — багатозначно протягнув хлопець. — А хочете, я вам загадаю загадку?

— Тільки дуже розумну…

— Слухайте уважно, бо вона не з легких. Скажіть мені, у якій країні може бути таке. Це і є загадка. Починаю! У якій країні, коли метеозведення показує дощ, стоїть посуха, арахіси найбільший урожай дають узимку, а баобаби досягають висоти сотні метрів? Щоб допомогти вам, скажу, що першою білою людиною, яка висадилася там, був Магеллан у тисяча п’ятсот сороковому році з наказу короля Іспанії Філіппа Третього.

Чоловік пильно глянув на Тіка.

— Де ти почув цю загадку? Але кажи правду.

— Я сам придумав…

— Коли?

— Щойно.

— А про Магеллана ти теж сам щойно придумав?

— Так… Це ж дуже просто.

— Та що ви кажете, добродію? Де ти вчишся?

— У місті в ліцеї. А чому ви не відповідаєте на загадку? Може, вам повторити… чи допомогти чимось?

— Отже, коли б я не зупинив машини, то й не знай би, що в вашому ліцеї так учать…

— Саме так і вчать… Але я вам загадав загадку…

— Загадку з зіпсованими метеоприладами, з чудернацькими арахісами, з баобабами, які перемінили свій вид і перетворилися на евкаліпти або на гігантські секвойї. А після цього ти ще й дав навідні вказівки!.. Ти продовжив життя Магелланові і зробив його іспанцем. А з Філіппом Третім, правду кажучи, навіть не знаю, що ти хотів зробити. Він був королем раніше чи пізніше?

— Він помер рівно через сто років після Магеллана… — відповів Тік, прикро вражений, що весь його геніальний задум провалився.

— Ти відмінник?

— Іноді, — ухильно відповів Тік.

— Ти не любиш інших предметів, чи що?

— Ні, не тому, мене ніхто не пережене в класі з жодного предмета. Надто коли я захочу…

— А-а! Тепер я починаю розуміти! Тобі подобається ганяти м’яча на пустирях, бити вікна, тягати когось за вуха, звичайно, тоді, коли той хтось дражниться з тобою…

— Ні! Бо ніхто не зважиться мене дражнити…

— Та що ви кажете, добродію? І за всі твої доброчесності ніхто тебе не відзначає? Гм, дивно…

— Що вдієш? Помиляються іноді і вчителі… Дехто вважає, що я зухвалий… А дехто називає мене ледарем, їй-право…

— Навіть так? І хто ж таке каже? Старші чи молодші? Не інакше, як молодші!

— Молодші! І звідки ви все знаєте?

— Бо старші знають дітей краще, ніж молодші. А коли по правді, то я тебе відзначав би, але за двох умов: по-перше, щоб ти вчився як слід, а по-друге, щоб не міняв поведінки.

— То я так і мушу залишатися зухвалим?

— Звичайно! Щоб ти не тільки книжки зубрив, сидячи між чотирьох стін. Краще вже розбий іноді десь вікно, аніж будеш жовкнути в хаті. Я не кажу, що неодмінно слід бити вікна, але…

— Коли ви все так добре знаєте, то чому б вам не вчителювати в нашому ліцеї? Я впевнений — з ваших уроків ніхто не тікав би. А ви не допустили б, щоб мене обзивали шалапутом… Я можу вас запевнити, ми стали б найщирішими друзями…

— Саме цим я й почну займатися…

— То ви прийдете у наш ліцей? Хочете спитати, чи суворий у нас директор? Я певен, він буде радий…

— Я знаю, у вас гарний директор. Кажеш, тобі треба в Папуру, так? — перемінив мову чоловік, коли машина вже в’їжджала в Зогрени.

— Туди! — відповів Тік. — Я вже дійду пішки. Мені дуже пощастило.

— І довго ти там будеш?

— Мені треба знайти одну людину. А знайду, то за десять хвилин і впораюся.

— Як ти вважаєш, Сандуле? — звернувся чоловік у брилі до водія. — Може, й нам гайнути до Папури, бо вже давненько не були там?

— Я хотів якраз вам про це сказати, — відповів шофер; він весь час прислухався до розмови пасажирів на задньому сидінні і страшенно дивувався, що Тік такий розумний.

Машина за кілька хвилин домчала до Папури. Тік вийшов на околиці села і дуже ввічливо подякував чоловікові у брилі.

Той відповів з деяким жалем:

— Коли за годину впораєшся, то приходь до примарії. Ми будемо там.

Бажання не втратити моторизовану нагоду підганяло малюка діяти якнайшвидше. Тому він спитав першого ж стрічного:

— Ви не скажете, де знайти діда Григоріє Бетяле?

— Ти хотів сказати діда Стріху? Він у свого брата Клондіраша. Он у тій хаті з похиленим димарем.

Тік щодуху метнувся туди. На призьбі сиділи два діди. Один такий худющий, що, здавалося, вже ніколи не підніметься з призьби. Малий звернувся до нього:

— Доброго дня, діду Григоріє!

Старий подивився на нього:

— Кого тобі треба?

— Діда Григоріє Бетяле.

— Називай мене, хлопчику, дідом Стріхою, я не ображаюсь. Що ти хочеш, маленький?

— Ви принесли до примарії в Вултурешти пакетика…

— Було таке! І що ти хочеш?

— Ви не скажете, хто його вам дав?

— Чому ж ні? Один шофер, лайливий такий… їздить машиною, як ця хата завбільшки…

— Ви його знаєте?

— Ну, не можна ж знати всіх людей на світі. Біс його зна, хто він такий… Я його тоді вперше побачив. Він лютував, бо в нього серед дороги поламалася машина, а вона точнісінько така, як заляпана кобила. Він дуже лаявся і — трах-бах! — віддав мені пакета. Я спершу подумав, що в нього не всі вдома. А навіщо це тобі, малий? Хіба то твій пакет?

— Так, мій. І я хотів би знати, хто вам його дав?

— Більше я тобі нічого не можу сказати…

— А ви не помітили, часом, номера машини?

— Я не дуже вірю, щоб він міг помітити, — втрутився до розмови другий дідусь.

— А навіщо мені номер машини? — додав Стріха.

— І навіть не побачили ніякого напису на машині?

— Почекай трішечки… Так, так! Було там щось написано великими літерами.

Тікове серце стало на місце. Він врятований.

— Може, пригадаєте, що?

— Я не дуже вірю, щоб він пригадав, — знову втрутився другий дідусь. — Як він може пригадати?

Тіка розізлив цей другий дід. Але він продовжував правити своєї:

— А може, все-таки пригадаєте?

— Я пригадав би, якби прочитав, — відповів Стріха. — Але бачиш, синку, я не вмію читати. Звідки мені знати, що там було написано?..

Малий був у розпачі. Але зробив ще одну спробу:

— А він не сказав, з міста він чи де працює?

— Та що він міг сказати? Тільки лаявся без угаву Я думаю, що він з міста. Так мені здається.

Малий схопився за соломинку:

— А не пригадаєте, як він лаявся?

— Анахтема, причастя, проскура, купіль, сонце, прокляття…

Тік гарненько запам’ятав усі лайки. Це були єдині подробиці, які Стріха міг пригадати про шофера. Невже пощастить знайти шофера лише за кількома лайками?

Він залишив обох дідів і подався до примарії. Йому сяйнула одна щаслива думка, і шанси розшукати шофера зросли.

2

Дан з Урсу і в підземеллі під правою стіною не знайшли нічогісінько, крім безлічі слідів, які свідчили, що й там побували люди.

— Даремно час тільки змарнували, — сказав Дан. — Майже два дні. Будемо повертатися?

— Мені здається, що тут уже не залишилося жодної необстеженої п’яді, — роздумував Урсу. — Ти як вважаєш? Чи, може, ми чогось не помітили?

— Не може бути! Тут не зосталось неоглянутого жодного сантиметра…

— Тоді збираймося додому. На вечір будемо в місті. Коли пощастить, то під’їдемо товарняком. Що скажеш?

— Ти ще й питаєш? Мені вже остогидло тут.

Урсу ще раз окинув поглядом колишню фортецю, схил горба. То там, то сям по схилу чіплялися деревцята. Кілька кущиків причаїлися і собі поблизу дерев. Але орлиний зір Урсу помітив і ще щось поміж кущами.

— Дане! Ану глянь он туди, на ті двоє дерев. Бачиш кущики?

— Де?.. Ага, так, так… Бачу…

— І не бачиш більш нічого? Всередині куща?

— Ніби якийсь камінь…

— Думаєш, камінь? — спитав Урсу.

— А що ж там може бути ще? Адже весь горб усіяний камінням.

— Мені ж здається, не просто камінь, а щось зроблене руками, — відповів крем’язень і кілька секунд не відривав погляду від куща. — Он і цегла є. Зараз подивлюся.

— Ти збожеволів? Як там могла опинитися цегла?

— Це мене теж дуже цікавить. А якби ти був певен, що то цегла, то що зробив би?

— Звичайно, обстежив би. Але не віриться, що вона там є.

— Я можу покласти руку на вогонь — у тому кущі цегла.

— А ти зможеш туди піднятися? — більше для годиться спитав Дан.

Хоч горб і крутий, Урсу невдовзі був біля куща. Між травичкою та оголеним камінням стримів камінь. Урсу, копнувши кілька разів лопатою, оголив той камінь, що так довго ховався від світла. Це не скельний виступ, а ріг стіни, людська праця! Хлопець схопився однією рукою за коріння, а другою заходився завзято орудувати лопатою. Дан нетерпляче стежив за ним знизу.

— Що там? — крикнув він Урсу.

— Стіна, загадкова стіна.

Через півгодини Урсу зробив приступку, стоячи на якій, можна було далі розкопувати стіну. Тоді спустився вниз, узяв мотузку, дав один її кінець Данові і, піднімаючись сам, тягнув за собою й товариша. Підйом стомив обох. Передихнули на викопаній при-, ступці, дивуючись із таємничої стіни.

— Що б це могло бути? — спитав Дан. — Адже ясно, вона зроблена людськими руками.

Кущ прикривав обох черешняків від усіляких цікавих поглядів. Хлопці взялися обкопувати кам’янистий виступ. Дан швидко натер собі мозолі. Але цікавість брала своє, і він не покинув лопати навіть тоді, коли Урсу, побачивши його закривавлені долоні, звелів припинити роботу. Стіна вела кудись усередину гори.

Обох здивувало зроблене відкриття. А вони ж уже збиралися йти… Добре, що Урсу в останню мить глянув сюди…

— Дане! — прошепотів Урсу. — Іди сюди!

Покалічений підійшов до товариша й побачив, що стіна закінчується металевою плитою.

— Двері! — майже впевнено сказав Дан.

І справді, що далі копав Урсу, то більше металева плита набирала обрисів дверей. Хлопці стояли зверху, тож мусили копати весь час униз, аби зробити щось на зразок колодязя й розчистити двері. Через каміння копати було дуже важко. Незважаючи на величезне бажання якомога швидше розгадати загадку таємничої споруди в горбі, обидва черешняки розуміли — їм треба докласти чимало зусиль, щоб вивільнити металеві двері. А оскільки обидва вже добряче стомилися й понатирали мозолі, то вирішили приберегти сили, а розкопки продовжити завтра.

Хлопці спустилися з горба й пішли до потоку прохолодити трохи розгарячені тіла. Вони досхочу нахлюпались у воді й відчули себе бадьорішими, ніж зранку. Обидва жили напругою великого відкриття. Бо відчували, що там, нагорі, в тій так ретельно прихованій будові знайдуть розгадку надзвичайної таємниці.

Урсу почав ладнати вечерю, а Дан подався на пошту послати телеграму. Він написав: «Затримуємося один день крп Дуже цікаві відкриття крп Урсу Дан». Але, помітивши дуже допитливий погляд дівчини за віконцем, узяв другий формуляр і написав набагато скупіше: «Затримуємося один день крп Урсу Дан».

3

Коли Тік дістався до міста, то побачив Лучію в саду з телеграмою в руках. Телеграма щойно прийшла. Зміст її кинув малюка в холодний піт.

— Вони таки знайшли якесь кляте підземелля… Бачила б ти, скільки там грязюки!

І хлопець розповів про всі пригоди, яких вони зазнали протягом двох днів. Про те, що було з ним, не розводився, бо дуже поспішав. Сказав тільки, що першим поштарем має бути якийсь невідомий шофер, але до вечора він його неодмінно знайде.

Аби здійснити свій захопливий план, шибайголова мусив звернутися до найкмітливіших і найвідданіших хлопчаків — кандидатів у черешняки. Він зібрав їх усіх по тривозі до себе в сад, підігрівши загадкову атмосферу кількома заздалегідь продуманими словами, а потім кожному по черзі дав таємниче й невідкладне завдання: дізнатися до вечора, хто з водіїв автомашин у місті лається словами «анахтема», «причастя», «купіль», «сонце», «прокляття» і «проскура». Тоді розбив містечко на сектори, по одному на кожного малюка, попросив дотримуватися таємниці, і всі дали відповідну урочисту клятву. Тепер уся ватага второпала, якої величезної ваги було завдання, а кожен зокрема почував себе на сьомому небі.

— Ввечері о сьомій усім доповісти! — закінчив Тік. — На цьому ж місці. Пароль — ЦОМБІ!

Того ж дня по обіді у всьому місті, надто на вулицях з пожвавленим автомобільним рухом, відбувалися дуже цікаві події.

На одній з бічних вулиць шофер тільки-тільки завів машину.

— Візьміть і мене, дядечку!

— Скільки даси?

— Що дати?

— А може, ти хочеш, щоб я заплатив? — розсердився шофер.

— Така розвалюха… — відповів малий, задкуючи.

Почувши, звісно, «О, анахтема!», щасливий пуцьвірінок записав номер машини.

Іншою вулицею машина мчала на повній швидкості. Якийсь малюк із тротуару дав знак зупинитися, а потім спитав:

— Що ви робите, дядечку?

— А тобі що треба?

— Щоб колеса крутилися…

— На причасті тебе закрутить, шалапуте…

Малий негайно записав номер машини.

…Перед їдальнею стояв автомобіль. Якесь хлопченя підійшло до шофера:

— Дядечку, вилайте мене!

— Що? Сонце і…

Сміливець накивав п’ятами.

Інший хлопчик неквапом переходив вулицю саме тоді, коли по ній на шаленій швидкості мчав великий автомобіль. Шофер пригальмував якраз настільки, щоб нагадати малому про «купіль». А коли той почав записувати номер машини, водій подумав, що то, мабуть, син якогось офіцера-відпускника.

Одному з кандидатів у черешняки навіть не довелося зумисне сердити шофера — той мучився, міняючи стару шину. І, звісно, розпалювався дедалі більше з кожним «прокляттям» та ще й з якимсь «помазком». Малюк негайно занотував і «прокляття», і номер машини, наперед тішачись майбутніми Тіковими похвалами.

Шостому виявилося найлегше. Його батько був шофер і любитель «проскури», тож малому не залишалося нічого іншого, як тільки записати номер машини, бо саме це й просив Тік.

Рівно о сьомій вечора всі шість пуцьвірінків, яких аж розпирало від хвилювання, зустрілися біля Тікових воріт. Дуже суворий шеф особисто питав пароль, потім пильно оглядав кожного і лише після цього відсилав у глибину саду. Поки туди не підійшов Тік, жоден із них навіть словом не прохопився. Аж ось прибув сам шеф і зразу владно спитав:

— Ну?

Усі кинулися до нього, навперебій простягаючи записники:

— Я! Я! Я!..

Щасливий шибайголова приймав письмові донесення від усіх шістьох розвідників. У кожному донесенні записані номери різних автомашин і одна із вказаних лайок.

Кирпатий шеф з кучерявим чубом безтямно втупився в ті донесення і раптом так зажурився, що малюків аж дрож пробрав. Як же все-таки знайти того шофера?

Пустун переконався в душі, що він не про все розпитав Стріху. Не було іншої ради. Треба ще раз іти до старого. Хлопець надумав вирушити до Зогренів уже рано-вранці наступного дня.

4

Саме тоді, коли Тік у супроводі Цомбі рушив на Зогрени, Урсу й Дан знову взялися до розкопок на вершині горба. Вночі обидва спали, мов убиті, відпочили, а вдосвіта їм снились сни, сповнені таємниць. Як на лихо, Данові долоні вкрилися суцільними пухирями, від кожного руху лопатою руки боліли й нестерпно пекли. Урсу заборонив йому навіть торкатися до лопати. Але Дан дістав з аптечки бинт, обмотав долоні й знову почав копати, поки Урсу побачив, що бинти почервоніли. Крем’язень так гаркнув на нього, що в Дана лопата випала з рук:

— Коли зараз же не перестанеш, я тебе скину вниз! Подивися краще, чи не стежить за нами хтось цікавий.

Радий, що хоч і покалічений, а може чимось стати в пригоді, Дан цілком серйозно прийняв завдання. На їхнє щастя, місцевість була заболочена, ніким не оброблялася, та й далеко від села, отже, бродити тут нікому. Селяни з самого ранку в полі. І до руїн нікому й діла не було.

На скільки глибшала яма, настільки важче доводилося Урсу. Після не дуже товстого шару м’якої землі лопата наткнулася на кам’янисті сланці. Урсу тепер працював лише кайлом, бо лопата годилася тільки вичищати яму. Кайло було маленьке, робота посувалася повільно, хоч хлопець дедалі дужче бив у непіддатливий грунт. Залишалося ще з півметра, коли кайло виявилося непотрібним. Те, що Урсу спершу назвав скельними сланцями, насправді виявилося кам’яною стіною, яка прикривала металеві двері. Пробитися крізь цю старовинну стіну годі було й думати.

— Тут тільки динамітом можна взяти, — ледь не плачучи, сказав він Данові.

— Де ж його взяти? — злякався той. — А може, обійдемося чимось простішим?

— Мене починає дратувати все оце чортовиння.

— А мене, скажу тобі щиро, дуже тішить.

Урсу глянув на Дана поглядом, який важко було назвати привітним. Тому Дан поквапився уточнити свої слова.

— Ні, мова зовсім не про цей, так би мовити, нещасний дот, а про все наше відкриття. Наскільки все ускладнюється, настільки й зростають шанси знайти щось, Урсу.

— А-а! — дійшло крем’язневі. — Так воно, певно, і є, тільки ніяк не можу збагнути, як нам пробитися крізь цю перешкоду. У нас нема підходящого знаряддя, та й великого шуму не можна зчиняти. Я вже думав бити кайлом, може, і вдалося б проламати… Та сюди збіжиться все село… А ти ж чув від Катріни, що тут за люди.

— Я придумав! Ти повинен ударити сильно кілька разів, а потім, через півгодини, ще кілька разів.

— А далі? Чи ти думаєш, що люди в селі нічого не почують?..

— Тік казав, що вчора в селі не було ані душі… Лише кілька бабів та малюків…

— Доведеться робити так, бо нема іншої ради. Якби було хоч трохи карбіду!..

Дан не зрозумів:

— Карбід? Навіщо він тобі?

— А ти ніколи не грався карбідом і консервною банкою? Кладеш консервну банку в калюжу, під неї шматок карбіду. Карбід вибухає і підкидає банку вгору.

— Я знаю, але не розумію, навіщо він нам тут? Думаєш, що вдасться висадити двері карбідом?

— Я не висаджуватиму дверей, але зміг би відкрити їх, не привертаючи уваги сільських бабів.

— Не розумію, поясни, будь ласка.

— Дуже просто! Ти йдеш у село і кілька разів стріляєш карбідом бідя криниці, де граються діти. Консервні банки в нас є. Треба тільки узгодити наші дії з точністю до секунди…

— А-а! — здогадався Дан. — Ти хочеш, щоб гуркотіло одночасно? Чудова думка! Тільки нема карбіду!

— А може, в кооперативі?

— Спробую… Якщо знайду… Прихоплю з собою й консервні банки.

Урсу й Дан звірили годинники. Секундні стрілки показували однаково. Хлопці домовилися, що перший вибух буде сигналом про те, що карбід знайдено. Через дві хвилини — другий вибух. А потім вибух що три хвилини. Урсу в цю секунду гатитиме в двері.

— Ти ж пильнуй! — настановляв Дана Урсу. — Банок набери якомога більше, бо, може, загубиш якусь. А дітлахів заставляй після кожного вибуху збирати їх.

— Не турбуйся, вибух буде що три хвилини!

— І ще одне, — додав Урсу. — Калюжу знайди невелику. А тільки підкладеш карбід, одбігай чимдалі. На моїх очах одного хлопця буквально скупало таким вибухом.

Дан бігцем подався в село, а Урсу заходився розширювати площину біля металевих дверей, щоб було де розмахнутися і якомога дужче вдарити. Однак він забув про одну дрібницю. Тим часом його цілком захопила робота. Закінчивши розчищати, примірився до удару. Він стане отак зверху над стіною, візьме кайло обіруч, покладе поряд на видноті годинника, а певної миті щосили вдарить. Хто зна, може, поталанить легко пробити проіржавілі двері. Хлопець простягнувся горілиць на траві, розкинувши руки й ноги, щоб відпочити й набратися сил. Поволі спливав час. І лише коли почувся звук вибуху, Урсу згадав, що вони не врахували однієї важливої дрібниці.

Ні про що більше не думаючи, Урсу зайняв визначену заздалегідь позицію. Він вискочив на стіну, міцно вперся ногами в землю, схопив обіруч кайло й почав розмахувати, втупившись у годинника. Ще три секунди… дві… одна!

Крем’язень ударив з жахливою силою. Він нічого не почув, крім грому удару, а Дан серед малюків біля криниці почув тільки вибух карбіду. Урсу знову напружено застиг. Коли до наступного вибуху залишилося кілька секунд, він зрозумів: щоб кайло пробило металеві двері, другий удар повинен бути ще сильніший… Цей удар був такий сильний, що держак кайла переламався навпіл. Саме про це Урсу й не подумав раніше. Але не можна гаяти часу. За три хвилини помилку слід виправити… Він не повинен пропустити жодного вибуху, бо хто зна, скільки Данові вдасться продовжувати «гру».

Урсу, забувши про будь-яку обачність, шалено метнувся з горба. І хоч від металевих дверей до місця внизу, яке він примітив, було щонайменше метрів тридцять п’ять, крем’язень подолав цю відстань кількома скоками. А там нагнувся до величезного каменя, взятися за якого зважилася б лише дуже сильна людина, схопив його й підняв до грудей. Від страшенної ваги тіло зігнулося, але хлопець почав підніматися вгору урвистим схилом. Гнаний однією думкою — якомога швидше дістатися до металевих дверей! — він майже третину шляху подолав без перепочинку. Зупинитися вирішив біля смерічки й оголеного коріння. Але корінь, на який він зіперся коліном, випорснув. Не випускаючи каменюки з рук, хлопець покотився вниз.

Урсу зумів зупинитися раніше, ніж докотився вниз. Коли він знову взявся за камінь, то одразу вирішив, що слід піднімати обережніше. Неважко зрозуміти, що такий спосіб сходження швидко знесилив його. Хлопець робив невеликі ривки, спиняючись для короткого перепочинку. Для цього він намічав собі то дерево, то кущик трави, то камінь, старався дістатися туди одним духом, перепочити секунду — і далі. Камінь тягнув його вниз, коліна неймовірно напружувалися, вени на шиї видулися.

Остання точка для перепочинку — зламаний держак кайла біля приступки. Тільки діставшись туди, зрозумів, що, зосередивши всю увагу на тому, щоб дійти до стіни, він не почув Данового вибуху. Хлопець глянув на годинника — точніше, на саму секундну стрілку. Інших стрілок навіть не бачив. Бо страшно було подумати, в якому становищі він опинився. Йому не залишалося нічого іншого, як поставити на один-єдиний шанс: буде ще лише один вибух, а минуло тільки дві хвилини з трьох. Він зрозумів за якусь мить просвітління, наскільки нерозважні були їхні розрахунки. Через п’ять секунд стрілка почне нове коло по циферблату. Урсу підняв камінь, витягнув уперед руки, нагнувся, коротко розмахнувся, а потім жбурнув його з нелюдською силою.

5

Дан ладнався до четвертого вибуху, коли побачив гурт бабів, що надбігали до криниці. Як на лихо, поспішати він не міг. Залишалося ще кілька секунд. Він закричав бабам:

— Обережно! Назад! — і поклав карбід під банку. Гримнуло секунда в секунду. Малюки довкола нього аж нетямилися з радості. Вони стрибали, мов бісенята, і весь час кричали:

— Стрельни ще раз! Як страшно!

Баби були вже поруч.

— Розбійнику!

— Послухайте, бабусю…

— Мовчи, пройдисвіте!

— Ось лозина, тітко Ляно, зараз ми йому покажемо…

Баби оточили Дана глухою стіною, в якій для відважного черешняка не залишилося найменшої шпарини, куди можна було б прошмигнути.

— Дубцем йому треба вправити розум!

— Чого ти чекаєш, Флоаро? Провчи його трохи, щоб не лякав села!

— Злодію! — кинулася до хлопця одна баба з кулаками. — Розбійнику!

Дан нагнув голову, підставляючи спину… Він чекав, зіщулившись, удару, але басовитий голос, що його Тік впізнав би одразу, зупинив руку старої.

— Гей, баби! Чого ви прискіпалися до хлопця? Онуків би посоромилися!

— А тобі чого треба, трухлявино! — огризнулася одна стара. — Аби твоя воля, ти б найняв його в примарію, щоб стріляв цілими днями!

— Це я трухлявина?! Ви чули таке, люди добрі? — вдавано розлютився дід, підморгуючи Данові, — ушивайся, мовляв. — Подивіться краще на себе. Хіба не бачите, що з вас уже пісок сиплеться?

— Щоб тобі вже заціпило! — кинула баба з червоним, як буряк, носом.

— Повчи краще свою дівку, бо щось дуже з парубками водиться! — докинула інша.

— Ну й баби! Нема вам більше до кого вчепитися?

Дан не чекав, коли вщухне суперечка біля криниці, а скористався першою ж нагодою і прошмигнув між двома бабусями, які тільки роти роззявили на слова діда Плачинди, і припустив, скільки духу, поки ніхто не помітив його втечі. Хлопець зупинився лише біля руїн. Там з останніх сил схопився за мотузку, яку йому кинув Урсу. На його щастя, крем’язень, помітивши втому Дана, тягнув мотузку так, що герой карбіду і консервних банок дістався нагору, не доклавши ніяких зусиль, потім упав безсило на траву й почав скаржитися другові:

— Я вже думав, що мене порішать баби. Аби не якийсь розумний дідусь, то мені б кості переламали там, біля криниці. Мамо рідна, бачив би ти, як вони накинулися на мене!

— А удари чутно було?

— Які удари? — насилу видушив Дан.

— Ти скільки разів стріляв?

— Здається… чотири.

— Чотири? Значить, нічого не було чути?

— Я нічого не чув, крім вибухів. Але бачив би ти, які вони були люті!

— Та облиш уже бабів. Хіба зараз до них?

Але Дан не дав йому договорити, бо підскочив, ніби вжалений, уздрівши кайло:

— Що?! Зламався держак? Коли?

— Після другого удару.

— А як же тобі вдалося пробити?

Урсу показав Данові на камінь. Дан спантеличено глянув на друга.

— Де ти його взяв?

— Тут! Давай краще подивимося на отвір!

Вони обидва нагнулися до металевих дверей. Каменюка проламала горішню частину дверей, зробивши дірку завбільшки з кулак.

— Аби ще один вибух, то камінь влетів би всередину. Я ніби відчував щось. І тому зупинився в останню мить.

— А зараз не можна? Баби подумають, що я заховався десь на околиці і знову їх дратую. Ризик тут невеликий.

Ризикувати їм і справді не було потреби, бо від села долинув звук вибуху. Малюки перейняли «техніку гри» і тепер під опікою діда Плачинди почали бавитися самі. Обидва черешняки зрозуміли, що тепер нічого не заважає їм довести справу до кінця. Урсу підняв каменюку, напружив сили і ще раз пожбурив у двері. Дан тріумфуюче закричав:

— Готово! Ура!

Камінь прошив металеві двері, зробивши отвір, крізь який могла влізти людина.

6

Золотоволосий детектив у супроводі Цомбі досить швидко дійшов до Зогренів. Дорогою його нагнала підвода, і селянин зрадів, що буде з ким побалакати. У селі один метикуватий малюк привів його аж до хати діда Стріхи.

Той саме годував свійську птицю.

Дід Стріха впізнав Тіка одразу ж, як тільки почув «Добрий день!», і пильно глянув на нього.

— А-а! Той самий малий! Про що ти хочеш іще спитати?

— Про того самого шофера, діду Стріхо.

— Але я справді більше не бачив того лайливця.

— Може, ви пригадаєте хоч що-небудь. Він був товстий?

— Я не сказав би, що він гладкий…

— Сухорлявий? Високий? Горбатий?

— Такий, яких багато.

— Він не кульгає? Може, на обличчі який шрам є?

— Шрам?.. Тобто що ти маєш на увазі?

— Ну, рубець, слід після рани, знаєте, коли хтось поріжеться…

— А-а! Ти хочеш сказати, чи не був він якось позначений? Ні, я нічого не помітив. Хоча стривай… Ні… Він був вимазаний у сажу від машини, не знаю, як вона зветься. А на обличчі сліди від пальців.

— Ви не пригадаєте, як він одягнутий?

— Чому ж ні? Такий одяг носять трактористи. «Комбінезони» на них кажуть. Але він його скинув і залишився тільки в бавовняній сорочці без рукавів. У нього дуже сильні руки, це я помітив.

— А на руці не було якогось татуювання?

— Як? Що це таке? Я ж тобі казав, що я не ходив до школи!

— Ну, знаєте, так, як роблять моряки. Вони виписують щось на руці, ніби вимальовують голубим чорнилом. Серця, жіночі обличчя…

— А-а! — зрозумів Стріха. — На руках у нього не було ніяких дурничок. Я бачив тільки набряклі жили.

Тіка охопив розпач. Що за ніякий шофер? Без рубців, без татуювання. Хоч би в нього не було ноги або в бійці хтось йому відтяв вухо…

— І не було нічого-нічого? Навіть ніс не приплюснутий?

— Аби я його побачив, то, може, і впізнав би, але чогось особливого не пригадую. А навіщо він тобі, хлопчику, що ти неодмінно хочеш його бачити?

Малий не встиг відповісти на запитання, бо Цомбі, запідозривши, очевидно, що господар його в скрутному становищі, зчепився раптом з кошлатою шавкою, яка злякано дивилася на нього з кутка подвір’я. На поміч шавці прийшов сусідський собацюра, отже, боротьба вже тривала на рівних. Стріха, не відаючи про справжнє становище на фронті собачої битви, схопив дрючка й пожбурив його в нещасного собаку.

— Геть з обійстя, помазок і прокляття!.. — лайнувся він і, повертаючись до Тіка, сказав, ніби просив вибачення: — Цей шофер так лаявся, що й я навчився від нього на старості літ. Знаєш, що таке помазок?

— Щіточка для гоління… — відповів малий.

— І чому шофер лається в «помазок»?

— Він лаявся в «помазок»? — аж підстрибнув від несподіванки Тік.

— Я тобі вже сказав. Мені ще ніколи не доводилося чути, щоб хтось лаявся в «помазок», хоч, скажу тобі, наслухався я в житті чимало лайок.

Що там не кажи, а малий недарма бив ноги. Все-таки щось та дізнався. Може, врешті-решт, йому пощастить знайти шофера за останньою ознакою, за отим «помазком», про якого нагадав Стріха. Хоч хлопець і поспішав, однак не забув подякувати дідусеві і стрімголов кинувся у ворота.

— Гей, Цомбі! — крикнув він. — Ми мусимо знайти людину в місті, котра лається в «помазок»! Знаємо тільки одне: він шофер.

З усього видно було, що щастя починало всміхатися кирпатому черешнякові. Не встиг він вийти за село, як його наздогнала підвода. Їздовий запросив хлопця сісти, а Цомбі вимушений був пристосувати свій біг до швидкого дріботіння коника. У місті кирпатий кучерявець зібрав ватагу малюків і таємниче та суворо звелів їм повторити завдання. Він перемінив сектори дії кандидатів у черешняки так, що жоден з них не міг спровокувати на лайку одного й того самого шофера.

— Перемінимо й пароль, — закінчив Тік. — Пароль буде ІБМОЦ!

Він примусив кожного повторити, а коли переконався, що всі засвоїли завдання, розкрив перед ними таємницю.

— Треба дізнатися, хто із шоферів у нашому місті лається в «помазок». Запам’ятайте: ПОМАЗОК! Знаєте, що таке помазок? Щіточка для гоління…

З натовпу малюків раптом почувся несміливий голосок одного з кандидатів у черешняки:

— А я знаю, хто так лається! Якби ти мені сказав одразу! Він спершу вилаявся в «прокляття», а потім і в «помазок», та я думав, що то якась деталь від машини, може, такий шуруп.

— Невже? — аж підстрибнув командувач. — І ти записав номер?

— Я тобі його передав.

Тік гарячково понишпорив у кишенях, знайшов усі донесення і вибрав одне з них:

— Оце воно? Донесення номер п’ять, із сектора Е?

— Так!

— Любий мій! Ти цілком заслужив зватися черешняком!

Інші малюки засмутилися, що їхня місія закінчилась, так і не розпочавшись. Зате новоспечений черешняк почував себе на сьомому небі від щастя. Бо знав, що відтепер, коли він опинився під крильцем у Тіка, ніхто не посміє його дражнити або віддухопелити. Його так розпирало від гордощів, що він навіть посмів запропонувати шефові:

— То, може, пошукаємо машину?

Пропозицію радо прийняли Тік і решта кандидатів у черешняки. Бо з’явився шанс заслужити похвалу й прихильність шефа. Вони розбіглися стрімголов, повторюючи в думках номер машини та дивний пароль.

Десь за годину один із них повернувся захеканий:

— Ібм… хи-хи-хи… Імб… хи-хи… Іб…

— …моц! — закінчив за нього Тік. — Що трапилося?

— На Па… хи-хи… На Панській… машина, шофер, поламався мотор…

— Не може бути! — вигукнув Тік. — Ти впевнений?

— Але ж він при мені лаявся в «помазок»! «Чого ти витріщив очі? — каже він мені. — Помазок бродяжний!..»

— Де ти його залишив?

— На Панській, кажу, якраз навпроти магазину металевих виробів.

Хоч Тікові було геть ніколи, він усе одно не хотів ламати величі ритуалів, заведених серед своїх прихильників. Він виструнчився і потис малому руку. Той аж затремтів, бо не сподівався такої честі.

— Дочекайся тут усіх, і скажеш, що ти уповноважений мною приймати донесення. Та не забудь у кожного питати пароль. ІБМОЦ!

Тік рвонув з місця, а малий почав сушити собі голову безліччю запитань. Яким тоном йому говорити з розвідниками? А може, вимагати від них письмові донесення?

Як йому бути з розвідниками?

А кирпатий шибайголова мчав тим часом до Панської вулиці, дивуючи своєю швидкістю безліч людей. Боявся він лише одного — аби шофер не полагодив мотор і не поїхав.

Але Тікові страхи виявилися марними. Бо, щоб мотор почав працювати, шофер, як завжди, мусив добряче погріти чуба. Машина стояла там-таки, де її побачив щасливий кандидат у черешняки, а шофер був ще лютіший, ніж раніше. Тік, ще не доходячи до нього, здалеку почув «помазок», сказаний крізь зціплені зуби. Аби не накликати на себе злості шофера, хлопець почав шукати якогось пристойного приводу для розмови. Він став так, щоб шофер його не помітив, а побачивши гайку на землі, підняв її й дуже швидко подав:

— Візьміть, будь ласка! Вона ледве не закотилася в рів.

Вражений жестом та чемним тоном хлопця, шофер і не подумав, що тут нема ніякого рову. Черешняк ризикував, але з вигодою.

— Спасибі, — відповів шофер усе ще буркотливим тоном. — Без цієї гайки згайнував би ще півгодини.

Шофер поволі заспокоювався. Він запустив двигуна й підморгнув Тікові:

— Не хочеш трохи покататися?

Пустунові навіть не снилося, що за такий короткий час йому вдасться зробити так багато. Він одразу вмостився в кабіні біля шофера й почав здалеку:

— Вам доводиться виїжджати й за місто, в села?

— Майже завжди за місто. Тому так і зносилася машина. А дороги які, помазок і прокляття! Ух! Самі тобі аварії. Одна за одною. Коли працює мотор, стріляє шина. Коли з колесами порядок — ламається клятий мотор.

— І ніхто вам ніколи не допомагає? Я навіть сьогодні бачив у Зогренах аварію машини. Але там був і дід Стріха, високий такий, довготелесий, він допомагав шоферові.

— Отой згорблений дід? — перепитав шофер.

— Угу… У нього тіло вигнуте знаком запитання.

— Стрічав і я того діда, днів два тому. І передав йому одного пакета. Чи відніс він його?

— То ваш пакетик? — почав підбирати ключика Тік.

— Ні! Мені його дав один селянин, точніше, парубок з Бозієнів, він весь час на велосипеді гасає. І попросив відвезти до міста.

— А ви знаєте того хлопця? Не скажете, як його звати?

— Ні! Я й бачив його тільки раз чи двічі, коли проїжджав через Бозієни й Могилу. Він цілий день гасає на велосипеді. А чому це тебе так цікавить?

Тік наготувався щось відповісти, коли це якийсь вибух струсонув машиною. Шофер загальмував і схопився руками за голову:

— Помазок і прокляття! Ти бачив?! Шина! Охо-хо!

Але Тік уже не слухав другого «помазка». Він вискочив з машини й стрімголов подався додому. Йому кортіло вже сьогодні добратися в Бозієни і знайти того, хто приніс послання. Хлопець на ходу переповів Марії про наслідки своїх розвідин і попросив переказати батькам, що він пішов провідати товариша в Бозієнах.

Потім покликав із собою Цомбі і вдруге за цей день рушив такою знайомою до найменших дрібниць дорогою.

7

Урсу просунув спершу руку, потім голову в пробитий каменем отвір у металевих дверях, засвітив ліхтарика й почав водити променем. Камінь провалився в якусь глибоку яму, звідти дуже тхнуло пліснявою. Яма являла собою куб, ребро якого було метрів три завдовжки. Хлопець освітив променем ліхтарика стіни, але не виявив там ні дверей, ні отвору. Він обережно висунувся назад і розповів Данові все, що побачив.

— Не може бути цей отвір просто ямою! — ніби аж злякався Дан.

— Спробуємо обстежити підлогу. Не думаю, що на нас чекає якась небезпека.

— А ти бачив підлогу? Ти впевнений?

— Якщо камінь лежить там, то там є й підлога, — відповів Урсу. — Я спущуся перший. Ти просунь голову, візьми ліхтарика, а решту залиш на мій розсуд.

Урсу обережно просунувся в отвір, спустився вниз. Відчув під ногами тверду підлогу, покриту тонесеньким шаром землі. Допоміг спуститися Данові. Вони обидва засвітили ліхтарики й почали пильно вивчати куба, всередині якого опинилися.

Це було просте за будовою, але солідне приміщення з товстими стінами. Обидва черешняки грунтовно й ретельно шукали в ньому потайний хід, який, вони були певні, неодмінно мусив бути. Урсу обстукав кайлом кожну стінку, крім відкопаної знадвору. Не залишилося необстеженої жодної п’яді стін, однак не було навіть сліду дверей.

— Не може такого бути! — затявся Дан. — Ця споруда повинна мати якесь призначення. І єдине її призначення — приховувати таємний хід. Чи ти вважаєш не так? А мене хоч ріж, не знаходжу іншого пояснення.

— Я вже й не знаю, що думати. Кожне відкриття сповнювало нас надіями й несподіванками… Ти ж знаєш — і в руїнах, і в тих підземеллях… Але не встигнеш перевести подих після важких зусиль чи крикнути «Ура!», як переконаєшся, що це відкриття — нісенітниця, воно веде в нікуди, або бачиш, що там уже побував хтось до нас.

— Не забувай про те, Урсу, що тут уже хтозна-скільки століть нікого, крім нас, не було.

— Це правда. Перед нами тут нікого не було.

— Ось бачиш? А я вважаю — ця споруда щось приховує!

— Обстежмо підлогу! Адже ми її залишили насамкінець. Дуже часто таємні ходи бувають у підлозі.

— Давай! Я ризикнув би сказати: «Хай щастить!»

Перш ніж спуститися, Урсу вкинув сюди інструменти, то тепер узяв кайло і прокреслив дві діагоналі, потім, теж кінчиком кайла, поділив підлогу на чотири рівні частини. Хлопці лопатами почали зчищати землю. Коли підлога стала зовсім чистою, вони уважно обстежили її з допомогою ліхтарів. У кутку біля задньої стіни помітили кружальце землі завбільшки з долоню. Вони одразу ж здогадалися, що там якась виямка. А може, навіть щось більше.

Дан пильно стежив за кожним рухом Урсу. Ось той узяв у руки лопату, підійшов до цього острівця грунту й відкинув його. Лопата наткнулася на метал — почувся характерний звук.

— Кільце! — збуджено прошепотів Дан. — Я так і думав!

При світлі ліхтариків черешняки побачили навколо кільця чотири тонесенькі врізи, чотири виїмки, які утворювали квадрат завширшки майже в півметра.

— Люк! — здригнувся Дан від хвилювання. — Ти бачиш, Урсу?

Замість відповіді Урсу заклав кінчик кайла в кільце і щосили потягнув за дерев’яний держак.

— Не хоче піддаватися? — спитав Дан. — Давай зробимо важіль із держака.

— Він не витримає, але іншої ради в нас нема.

Урсу здалося, ніби люк ворухнувся, але насправді зламався держак. Хлопець знову натис на кінчик кайла і так почав тягнути, аж кров застукотіла в скронях. Люк справді піддався й на кілька міліметрів одним краєм піднявся над підлогою. Хлопець витягнув кайло з кільця й кількома дужими рухами підняв кам’яну кришку.

Перед очима двох черешняків була виямка, всередині якої стояла металева скринька. Витягли скриньку назовні. Ямка виявилася неглибокою. Урсу постукав кінчиком кайла, але звук був глухий. Не залишалося жодного сумніву — тут не було ніякого потайного ходу.

Зрештою вони зайнялися знахідкою. Скринька виявилася незамкненою, тільки поіржавіла. Вони відчинили її й на свій подив побачили ще одну скриньку, дерев’яну, яка вже зогнила. Але і в ній була ще одна металева скринька, ледь зачеплена іржею, ця вже замкнена.

— Скринька в скриньці! — дивувався Урсу. — Що тут може бути?

— Може, скарб?

— Відчиняємо?

— А ти подужаєш?

Урсу почаклував кайлом. Металева кришка не дуже довго чинила опір. Незабаром вона відскочила вбік, але всередині виявилася ще одна скринька з твердого дерева, яка дуже добре збереглася.

— Ну, це вже занадто! — вигукнув спантеличений Дан. — Які скарби можуть бути там усередині?

Вони обережно дістали дерев’яну скриньку. Кришка в неї була забита цвяхами.

— Вийдемо нагору? — запропонував Урсу. — Бо я й здумати не можу, що тут є.

— Ходімо, бо мені вже кепсько від цієї пилюки та плісняви.

Вони спершу викинули інструменти, потім виліз Урсу. Дан подав йому загадкову скриньку, а потім і сам висунув голову з дірки. Урсу легко витягнув його нагору.

— Тут, при світлі, краще, — сказав Дан, з насолодою вдихаючи чисте, прохолодне повітря. — Мені дуже цікаво знати, що ж там усередині? Давай відчинимо!

Для озброєного кайлом Урсу відчинити скриньку — справжня дрібниця. Але все одно він підважував кінчиком кайла дуже обережно, щоб не пошкодити скриньки. Кришка відскочила. Що ж там усередині? Ще одна скринька? Чи, може… Вони сподівалися побачити блиск монет, діамантів, коштовностей. Але ніякого металевого блиску. Тільки зогниле ганчір’я та старе полотно. Оце і весь вміст! Вони перекинули її догори дном, вони її трусили. Але марно. У скриньці більш нічого не було. Дан уже ладен був вибухнути лайкою, коли Урсу швидко розгорнув ганчір’я і побачив там два аркуші паперу.

— Що це таке?

Аркуші дрібно списані кирилицею. Дан глянув на Урсу. Крем’язень стояв очманілий:

— Я, на жаль, нічого не розумію в цьому! Може, ти знаєш кирилицю?

— Тільки цифри… Стривай, ось ніби можна щось розшифрувати… Тс-с! Який жаль, що я не знаю абетки! Ось записано: 1… 4… 1… Що б це могло означати? Дивися, а ось унизу аркуша 7141…

— А може, то рік? — докинув Урсу.

— Твоя правда, Урсу. Це справді сім тисяч сто сорок перший рік. Треба відняти від нього п’ять тисяч п’ятсот вісім.

— Тисяча шістсот тридцять три! — швидко відповів Урсу. — Тисяча шістсот тридцять третій рік, — це, мабуть, дата документа.

— Здається, ми знайшли дуже цінний документ, Урсу. Подумай тільки, який він давній! А як дбайливо заховано його! Може, навіть уся ця споруда зведена заради нього!

— Знаєш, що я думаю? Я вже говорив, що мені часто ставало страшно. Скільки разів ми думали, ніби знайшли щось…

— Не панікуй… Я певен, ми знайшли дуже цінний документ. І все — завдяки тобі, Урсу. Аби ти не помітив того виступу стіни, ми б верталися ні з чим.

— Та облиш ти. Тут моїх заслуг найменше. Що будемо робити?

— Негайно додому! І Марія, і Лучія чудово знають кирилицю. А коли ні, то даю слово честі, що завтра до обіду я сам перекладу його на нашу абетку.

— Гаразд, я теж за це, — твердо відповів Урсу.

— А що робити з діркою? — спитав Дан. — Залишимо так чи засиплемо?

— Не турбуйся. Мине ще багато тижнів, поки її помітять. Хто сюди може зайти?

— До того ж, думаю, нам тут уже нічого шукати, — додав Дан.

Але він помилявся.

Урсу швидко згорнув намет і вбгав його у великий речовий мішок. Вони могли рушати. З якимось смутком у голосі Дан обізвався до товариша:

— Який жаль, що Тіка не було! Він би так тішився! Бідолаха! Хто зна, де він тепер!

Урсу й Дан ще раз окинули поглядом руїни і впевнено рушили до станції. До заходу сонця залишалося ще кілька годин.

8

Жоден із трьох хлопців не досяг того дня поставленої перед собою мети. Урсу й Дан так пізно приїхали до міста, що було ніяково будити друзів та ділитися з ними своїм великим відкриттям. Тож вирішили відкласти все на ранок. А малий шибайголова, пройшовши всю дорогу до Бозієнів пішки, дістався в село, коли вже смеркло. На щастя, він не збрехав Марії, що у нього в тому селі є приятель, отже, він і пішов просто до нього. Тік, непомітно для хлопця, випитав у нього, що справді є такий парубок, який по кілька разів на день гасає на велосипеді між Бозієнами й Могилою, але живе він не в Бозієнах, а в Могилі.

— Аби ти тільки бачив, як він величається на тому велосипеді! — додав товариш. — Мамо рідна, можна луснути зо сміху! Ніби осідлав скакуна! Якщо встанемо завтра рано-вранці, то побачимо його.

Тік похвалив товариша за спостережливість і захотів побачити велосипедиста, аби переконатися, що змальований портрет справді відповідає дійсності. Зворушений такою увагою і цікавістю, товариш поклявся, що покаже вранці велосипедиста, хай навіть доведеться ради цього не спати цілу ніч.