Замок дівчини в білому

1

Чоловік із шрамом оговтався.

— У нас є дуже цінна застава, — сказав він своїм спільникам. — Я впевнений, що «ті» пропонуватимуть обмін. Вони прийшли сюди тільки за скарбами. Ми повинні почекати.

— Мабуть, поява цього німого і зникнення дівчини пов’язані між собою… — наважився чоловік із борсуковими очима.

— Занадто все відбулося одночасно, щоб не бути пов’язаним…

Обох молодших спільників вразила твердість ватажка. Худорлявий звернувся до нього через кілька хвилин:

— Що робити з хлопчиком?

— Зачинити в кімнаті дівчини! — сухо відповів чоловік із шрамом.

Коли вони зайшли в приміщення-в’язницю, то побачили, що Тік ніби закам’янів у кутку. Худорлявий зупинився перед ним і пронизав поглядом-блискавкою:

— Якщо до ранку не скажеш усього, то…

Жест його був дуже красномовний.

Тік звів очі на людину перед ним, зміряв її від голови до п’ят, і обличчя його пересмикнулося.

— Виведіть його, — звелів ватажок. — У тебе буде час подумати — ціла ніч. Ти чув, злодюго?

Худорлявий смикнув Тіка, але малюк навіть не намагався чинити опору. Коли вони вже доходили до дверей, розпачливо заволав чоловік із борсуковими очима:

— Монети!.. Зникли монети!.. Злодій!.. Стій!

«Борсук» ніби збожеволів. Очі ледь не вискочать з орбіт, голос зривався.

— Де монети? — гаркнув він і кинувся зі стиснутими кулаками на малого, який тільки зіщулився, але здавався геть байдужим.

— Почекай! — зупинив свого спільника отаман. — Вони не можуть бути більш ніде, тільки тут, у кімнаті. Передусім гарненько обшукайте його.

Обидва накинулися на Тіка, обшукали, перемацали одяг, але не знайшли нічого. Кілька разів повторили обшук, аж поки чоловік із борсуковими очима не визнав:

— Нічого! При ньому геть нічогісінько нема! Проковтнути ж він їх не міг.

— Тоді виведіть його негайно!

Вони взяли Тіка за руки й повели до кімнати дівчини в білому. Залишаючи його, погрозили:

— Якщо до ранку не скажеш нічого, то мати рідна тебе не впізнає!..

Тік чемно, кивком голови попрощався з ними і впав на ліжко, щоб зібратися з думками.

Ті, що полонили його, ретельно зачинили двері, але пішли геть лише після того, як перевірили, чи надійно зачинені потайні двері, що вели з Тікової кімнати у внутрішній двір.

Стояла густа темрява. Обидва чоловіки йшли із засвіченими ліхтариками.

— Куди той шибеник міг покласти монети? — спитав чоловік із борсуковими очима.

— Заховав їх десь у кімнаті, — відповів худорлявий. — Мене не це турбує. Що буде з ним, а особливо з дівчиною?

— Він ніби зовсім спокійний.

— Такий він завжди, коли пригнічений. Мене дуже непокоїть оцей його стан. Коли він схвильований, то боятися нічого, але коли спокійний… Аби хоч не зробив якого промаху.

— Про це можна не турбуватися, — запевнив його співрозмовник.

Коли вони повернулися до своєї кімнати, там горіли всі свічки. Чоловік із шрамом заціпенів біля ніші.

— Шукайте монети! — стрепенувся він. — Куди він міг їх заховати? Гарненько перешукайте скрізь! А я ще раз обійду замок.

— Треба передивитися все! — сказав «борсук».

— А може, — завагався худорлявий, — давай спершу подумаємо, куди він міг їх приховати… Кімнату ми знаємо, як свої п’ять пальців… Інших потайних схованок нема, крім тієї, що в ніші.

— А може, він передав комусь через потайні двері в колоні? — здригнувся чоловік із борсуковими очима.

Отаман зирнув на нього із якимось презирством:

— Замість передавати їх комусь через хід у колоні, чи не простіше було б покласти їх до кишені і теж піти туди, але вже з повними кишенями?

Запитуваний присоромлено опустив очі і вдав, що починає шукати монети.

— А може, нам слід передусім переглянути речі? — запропонував худорлявий.

Йому ніхто не відповів, і він почав нишпорити в речах. Спершу витрусив на ліжко рюкзак.

2

Кам’яна плита, що виконувала роль люка, жбурнула Віктора й дівчину в підземелля. Обоє боляче позабивалися, особливо Віктор, що, захищаючи дівчину, прийняв на себе весь удар і знепритомнів. Невдовзі він прийшов до тями. Голова його лежала на колінах у дівчини в білому, а вона йому на скроні і на чоло поклала свої руки. Першою його думкою було знайти ліхтарика. Але рука, нишпорячи по землі, наткнулася тільки на уламки ебоніту й скла та ще на теплі пальці дівчини в білому.

У підземеллі панувала цілковита темрява, могильний морок, сюди не проникала жодна цяточка світла. Полонені не мали навіть примітивної палиці. А їм би хоч на мить світла, тільки на одну мить, щоб побачити, куди вони потрапили. Страхітливе становище! Ув’язнені не знали, чи вони на краю прірви, чи в оточенні металевих лез, чи, може, на них от-от упаде якийсь камінь. Аби підбадьорити дівчину, Віктор почав розповідати про пригоди, яких зазнали черешняки дорогою до фортеці. Час минав, і Віктор був переконаний, що Лучія, Урсу та решта всі вирушать їх шукати. Дівчина слухала, не перебиваючи. Лише коли Віктор якось сором’язливо й непевно сказав їй, що він особисто думає про послання, про замок, про людей, які її полонили, дівчина здивовано вигукнула і злякано затремтіла.

— Відтепер я тебе називатиму не дівчиною в білому, — сказав Віктор, — а просто Лаурою.

Відчувши, що Лаура заспокоїлася, Віктор подав зухвалу пропозицію обстежити в темряві свою в’язницю.

— Я йтиму вперед, а ти тримайся за мою руку, — повчав він її. — Мені неодмінно потрібна точка опори або хоч думка, що хтось є поруч, що хтось допоможе у випадку небезпеки.

Лаура зрозуміла все і мовчки знайшла його руку. Вони почали обстеження, яке, принаймні для Віктора перетворилося на джерело дивних, неповторних, незнаних раніше відчуттів. Хлопця ніби обступили всі жахи світу; повсюди ніби чигали леза, шпичаки, порожнеча, кігті, щупальці, але маленька трепетна рука змушувала забути про всі ці зловісні жахи…

Їхня мандрівка потемки тривала дуже довго. Віктор ішов поволі, зупиняючись на кожному кроці та шукаючи опори чи перешкоди в таємничій темряві. Незважаючи на велику обачність, черешняк двічі спіткнувся. Перший раз він натрапив на якусь порожнечу, де зсунулася плита, й перелякано здригнувся, але відчув, як тепла рука схопила його за шию й потягнула назад. Вдруге спіткнувся посередині підземелля, але цього разу вже він схопився за дівчину, а вона перелякано припала йому до грудей. Не було там ніякої небезпеки — ні прірви, ні лез. А згодом, коли в це темне приміщення знову повернулися спокій і тиша, почувся, голос Віктора:

— Ми в підземеллі, яке теж підкоряється законам квадрата. Довжина його метрів чотири. У лівій від нас стіні є вентиляційний отвір, але він високо. Висота підземелля метрів три, може, три з половиною.

— А підлога? — спитала дівчина. — Вона нерівна?

— В одному місці зсунулася плита, — відповів Віктор.

Дівчина прошепотіла:

— Але нам треба якось вийти звідси, Вікторе! Хто нас може почути?

— Не треба, щоб хтось чув. Я думаю, нас уже давно розшукують. Ти не знаєш Урсу, Лауро… Не може бути, щоб він нас не шукав.

Обоє сподівалися на допомогу. Обоє хотіли світла, хотіли сонця…

З

Людина, до якої линули надії обох полонених, теж, як і вони, безпомічно борсалася, ув’язнена в темряві. Люк без попередження жбурнув Урсу в яму. Якимось неймовірним вивертом крем’язневі пощастило зберегти рівновагу. Промінь ліхтарика опустився вниз, освітлюючи підлогу. Хлопець приземлився так вдало, ніби збирався негайно вискочити з пастки. Але люк зачинився дуже швидко. Урсу став в’язнем у стрімкій та глибокій ямі. До стелі метрів три з половиною. Урсу обстежив її ліхтариком і зрозумів, що хоч який масивний люк, але його можна було б легко відчинити.

У маленькій ямі не було геть нічого. Ніде навіть жодного камінчика, на який можна було б стати. Товстий люк щільно прилягав до стелі — крізь нього не проб’ється жоден звук. Хоч би каменя якого знайти… Жбурнув би його в стелю — може, почули б ті, що нагорі. Урсу помітив у кутку отвір — певне, для вентиляції. Отвір був угорі, в кутку, протилежному від люка, недалеко від стелі, і видавався досить широким, щоб у нього протиснутися. На щастя, хлопець мав при собі ножа. Він ударив ним у стіну під вентиляційним люком, зробив маленьку заглибину, куди можна було поставити ногу. Тоді, поставивши ногу в ту маленьку заглибину, Урсу зробив відчайдушний стрибок у темряву, і йому вдалося зачепитися пальцями за край отвору. Він підтягнувся, потім переніс усю вагу тіла на одну руку й дістав з кишені ліхтарика. Промінь вихопив вузький і рівний тунель, що упирався десь у мур.

Урсу всунувся в тунель і поплазував уперед, наче вуж. Проповз він так метрів сім, поки вперся головою в кінці тунелю в цегляну стіну. Вгору вела дірка, в яку можна було просунути руку. Урсу найбільше заінтригувала цегляна стіна. Для чого вона викладена? Тільки для того, щоб перегородити шлях? Ця асиметрична й нахабна стіна злила крем’язня, ніби під’юджувала його, аж руки свербіли.

…Він уже й лік утратив, скільки разів намагався зламати стіну. Кишеньковий ножик не дуже допомагав. Ним він виколупував розчин, а руками, наче обценьками, висмикував цеглини зі стіни. Його праці могли б позаздрити всі володарі пекла. Лише для того, щоб відкинути висмикнуту цеглину, він мусив повернутися, вивернутися, якоюсь дивовижною стрічкою викрутити все тіло аж до кінчиків пальців. Стіна була широка, міцна, як і все в цьому замку. Урсу ніби перетворився на свердло. Пилюка набилася йому в рот і в горло, проте він ні на секунду не припиняв роботи. Безупинно бив і висмикував цеглину за цеглиною з тієї пекельної стіни.

Раптом ніж, чи те, що лишилося від нього, почав видавати не такі глухі звуки. Урсу вже перебував на межі сил. Коли б не цей звук надії, він, певне, і залишився б там, бо вернутися назад не було як. Черешняк зібрав усю енергію, натиснув рукою, і рука разом із залишками стіни ковзнула в порожнечу. Він таки пробив кам’яний бар’єр. Просунувся в проламаний руками отвір і опинився в тунелі, точнісінько такому, з якого вийшов.

Крем’язень раптом перестав повзти. До нього ніби долинули якісь звуки… Просувався вперед тихесенько, ніби нечутно плив по воді, поки пальці намацали край тунелю. Тихенько дістав з кишені ліхтарик, витягнув руку, щоб точно спрямувати промінь. Йому здалося, що шерхіт десь унизу, ліворуч від нього. Він різко натиснув на кнопку, різонувши темряву спалахом світла

4

У збройовій палаті Лучія, Марія й Дан кілька годин підряд мучилися, шукаючи способу дізнатися щось про зниклих, про їхню долю. Лучія заборонила всім і кожному спускатися в колону. Вона розуміла, що вхід небезпечний, що саме там чигають усі біди. Усіх трьох черешняків охопив такий великий страх, що вони довго не могли нічого придумати.

Данові в голові не вкладалося, що Віктор так легко потрапив невідомо кому до рук і навіть не спромігся дати сигнал тривоги. Віктор ніколи не робив необдуманих, ризикованих вчинків, щоразу при небезпеці попереджав друзів.

Лучія найбільше думала про Урсу… Вона знала його дуже добре, знала його думки, його дивовижну здатність діяти й блискавично орієнтуватися в складні хвилини. І ще знала, який сильний Урсу, коли треба рятувати чиєсь життя…

А Марії ввижалося, ніби Тік у руках якихось невідомих, а ті неодмінно люди злі й лихі, вона ніби наяву бачила жорстокі, огидні, безжальні пики… Аби тільки почути той голос, хай обзиває її ідіоткою, божевільною, як хоче, вона все одно була б найщасливішою людиною в світі!

І був ще Цомбі, вірний пес, якого несподіване зникнення господаря зробило жалюгідним.

Лучія отямилася першою. Вона спробувала заспокоїти друзів чи, може, заспокоїти саму себе, прогнати відчай:

— Не могло трапитися нічого страшного, Маріє. Розум мій відмовляється вірити в таке…

— Тільки розум, Лучіє? — насмілився перепинити її Дан. — Чи, може…

— Ні, Дане. Я знаю, про що ти думаєш. Звичайно, болить у мене й душа… Але поміркуйте й самі. Коли б наші друзі опинилися в руках у невідомих, ви гадаєте, що ті вдовольнилися б тільки цим? Якби хлопці не сказали навіть жодного слова, а ті не знали, що ми тут, невже б вони не прийшли сюди переконатися, що тут нема нікого?

— Може, вони бояться? — непевно сказав Дан.

— Якщо вони взяли Урсу, то невже ці люди можуть боятися чогось на світі?

— А що ти сама думаєш? — спитала її Марія.

— Мені здається, сталося щось непередбачене, вони потрапили в якусь пастку, що ніяк не пов’язана з незнайомцями… Хто зна! Може, зачинені ті кімнати, куди вони потрапили…

— То чому ж вони не повертаються?

— Може, поламався механізм дверей або…

— Або що? — поцікавився Дан. — Тоді нам не залишається нічого іншого, як тільки піти слідом за ними через потайне сполучення.

— Ні! — щосили запротестувала Лучія. — Небезпека криється тут, у цих злощасних колонах. Якщо не знайдемо іншої ради, то спробуємо пройти через них, зв’язавшись мотузками… А поки що…

Світанок нечутно зайшов у замок. Морок розступився і в серцях черешняків ніби знову зажевріла надія.

— Маріє, Лучіє! — вигукнув Дан. — Є ще один шлях сполучення з другою частиною замку… Стіна, на яку вчора вибрався Урсу…

— Ти збожеволів? — здригнулася Лучія. — Цей шлях неприступний!

— Але якщо Урсу вибрався туди… — стояв на своєму Дан.

Усі подалися до внутрішнього двору. Вони опинилися в становищі потопельника, для якого і соломинка — надія на порятунок. Надія була абсурдна, безглузда, але все-таки це шанс. Тим більше, що в дворі на них чекало диво: з вершини звисала мотузка. Урсу й Тік, поспішаючи, забули стягнути її вниз.

Від радості відкриття Дан занімів. Забув, що він товстун, що в нього не минулося перенапруження м’язів, що ніколи в житті не займався акробатикою, що може повиламувати собі руки й ноги, може навіть скрутити собі в’язи. І водночас відчував у собі таку відвагу, що не хотів нічого й чути:

— Я піднімаюся, дівчата! Будь що буде! Коли Урсу піднявся без мотузки, то чому мені не піднятися з мотузкою?

Дівчата дивилися на нього, ніби вперше бачили. Ніколи ще він не виявляв стільки рішучості. Дан був готовий розпочинати свій убивчий підйом.

5

Світло ліхтарика прорізало темряву, і водночас Урсу гаркнув так басовито, що міг би приголомшити будь-кого:

— Стій!

І тут-таки зайшовся оглушливим реготом, від якого здригнулися кам’яні стіни. Перед ним закам’яніли, тримаючись за руки, з розширеними від страху очима двоє… Якби крем’язень зустрів тут, у підземеллі, крокодила чи орангутанга, то здивувався б менше. Тільки не Віктора й не дівчину в білому сподівався він тут зустріти!

Віктор упізнав цей страхітливий регіт, бо тільки одна людина в світі здатна так сміятися, і полегшено зітхнув:

— Господи! Якого страху ти нагнав на нас! Я вже думав, що нам кінець. Не міг ти якось трохи інакше крикнути, Урсу!..

— Урсу?! — зраділа разом з Віктором дівчина в білому. — Як ти нас знайшов?

— Я проламав таку грубелезну стіну, що тепер побоююсь, чи не завалиться підмурівок замку.

— А як ти знайшов цей хід? — спитав Віктор.

— Який хід?

— Цей, що привів тебе до нас Не крізь стіну ж ти пройшов…

— А-а! Проклятий люк!

— Ти що, теж потрапив у пастку?

— Авжеж! Так само, як і ви. Тік у руках незнайомців, ми — заживо похоронені… Що з іншими — невідомо… Там, безумовно, теж мало щось трапитись… Може, на них напали вояки. Якийсь яничар чи татарин…

Вікторові здалися дивними ці жарти Урсу, надто після того, коли він побачив, що обличчя й руки товариша почервоніли від цегли й крові.

— Скажи правду, Урсу! Ти знайшов якийсь вихід звідси?.. Кинь нам краще мотузку, бо ми хапаємо дрижаки від холоду.

— І як же ви зігрієтеся мотузкою? — знову почав глузувати Урсу. — Це було б цікаво й для мене. Бо для чогось іншого в мене нема мотузки.

— Аби ти сам побув стільки, як ми, в цьому підземеллі, — захлипала дівчина в білому.

— І то правда! В підземеллі був я недовго. Я ламав стіни замку… Бо якби не ламав, то, може, й кості залишив би там…

— Ти знайшов якийсь вихід? — знову спитав Віктор.

— Знайшов вихід тільки до вас. Але спершу мені треба спуститися.

Спуск його був схожий на спробу самогубства. Урсу лежав головою вперед, простору мав не більше, ніж землі під нігтями, а висота підземелля майже три з половиною метри. Аби хоч долівка земляна…

— Вікторе! Підійди ближче до цього отвору і гарненько тримайся. Я трохи натисну на твої плечі. Бо інакше не зможу спуститися…

Хлопцеві, який тихенько просувався головою вперед, вдалося трохи стримати падіння, бо він зачепився за виступ отвору кінчиками пальців ніг. Він витягнув руки вниз і схопився пальцями за плечі Віктора. Одразу ж пустився й ногами краю… Він зробив небачене сальто-мортале, але виконав його непомильно.

Тільки торкнувшись долівки, Урсу засвітив ліхтарика, ліг і витягнувся горілиць.

— Що з тобою? — злякався Віктор.

— Я стомився! Вмираю! Я ж кажу, що проламав стіну метрів два завтовшки.

— Де звідси вихід? — спитала його дівчина в білому.

Урсу освітив верхній люк:

— Він там же, де і вхід сюди. Треба тільки натиснути на нього, і ми вільні.

— А хто ж натисне? — здивувалася дівчина.

— Той, хто про це питає! — весело відповів Урсу. — Ми зробимо піраміду. Я — основа, Віктор — середина, а ви… вершина. Однак я мушу трішечки відпочити.

6

У сусідньому замку світанок застав такий самий розгардіяш і тривогу. Троє чоловіків перевернули кімнату догори дном, перешукали, перенишпорили скрізь, навіть там, де не тільки шістдесят монет, а навіть півмонети не могло заховатися. Але не знайшли ніде нічого. Вони знову заходилися вистукувати стіни може, шибеник знайшов тайник, про який вони досі не знали? Але стіни були холодні й байдужі. Цілу ніч ліхтарі висвічували закутки й щілини, валізи й речові мішки, консервні банки, ланцюг на колоні, та все марно.

— І все-таки монет при ньому нема! — заверещав чоловік із борсуковими очима.

— А ви взуття перевірили? — спитав ватажок.

— Я навіть у рот йому заглядав, дивився і в руках, і в кишенях… Не ковтав же він їх!

— Отже, вони тут, у цій кімнаті! — вирішив ватажок.

— Але вже не залишилося неперевіреного жодного закапелка, — зважився заперечити худорлявий.

— А може, він їх поклав назад у схованку? — підскочив «борсук».

Про це ніхто з них не подумав. Усі троє втупилися поглядами в нішу. Чоловік із борсуковими очима підійшов до тайника, відтягнув першу мармурову плиту, потім другу і засунув усередину руку. Але швидко висмикнув її назад. Руки його тремтіли, ніби осиковий лист.

Остання надія зникла.

— Нема!

— То де ж він їх у біса заховав? — розлютився шеф. — Якийсь шалапут, якийсь зірвиголова так посміявся з нас!

— Тут залишається одне пояснення. Він їх кинув у колону!

Чоловік із шрамом розлючено глянув на худорлявого, але все-таки спромігся відказати спокійно:

— Я вже раз говорив! Для того, щоб кинути їх у колону, треба спершу відчинити потайні двері. А для того треба, щоб там, у колоні, була якась жива душа… А та жива душа прийшла б тільки визволити шибеника. І думаю, монетам набагато простіше було б дістатися в колону в кишені цього шалапута, ніж кинутими.

— І все ж…

— Монети тут, у цій кімнаті, — наголосив шеф. — Цей кирпань або син великого кишенькового злодія, або винятковий штукар. Скільки часу він залишався в цій кімнаті першого разу?

— Лише три хвилини! — повідомив худорлявий.

— І за ці три хвилини він їх заховав. Ну, це неймовірно! Давайте поставимо себе на його місце. Куди він міг би їх заховати за три хвилини?

— А я кажу, приведімо його сюди! — наважився «борсук». — Пригрозимо тортурами. І він таки скаже.

Чоловік із шрамом відкинув пропозицію «борсука» одним презирливим жестом.

7

Тікові ніч теж видалася лихою та болісною. Він, самотній у величезній кімнаті, не маючи жодної вісточки від друзів, легко став здобиччю чорних дум. Раптом почув якесь шарудіння і в кутку побачив два світлячки. У хлопця по спині побігли мурашки. Але він швидко відгадав загадку світлячків і ласкаво покликав кота. Той, ніби відчувши у хлопцеві друга, стрибнув до нього на ліжко. Монотонне муркотіння і м’який оксамитовий смух трохи заспокоїли полоненого.

Тіка доймало одне страшне запитання, на яке він не міг знайти відповіді. Це питання з’явилося разом із спокоєм і швидко перетворилося в болісну одержимість: де він бачив чоловіка із шрамом? Адже він бачив десь це нахмурене обличчя, міцну поставу, чув навіть цей басовитий голос. Таки точно десь його бачив, і не зовсім давно… Та хоч як силкувався, нічого не міг пригадати. Де? Де? Де?

Сон не йшов, але хлопець і не кликав його. Він лежав, простягнувшись на ліжку, заплющивши очі, і раптом здригнувся від несподіваної думки: на хіжку, де лежав він тепер, стільки часу спала дівчина в білому…

На світанку хлопець прокинувся і пригадав свої думки, згадав пригоди, яких довелося зазнати. Він полонений, він в руках у невідомих людей…

Швидко стрибнув із ліжка. Треба рятуватися! Він не витерпить полону!

Від раптового стрибка впала подушка, під якою лежав зошит у шкіряній обкладинці. Щоденник дівчини в білому… Тік розкрив його і одразу ж (звісно, мимоволі) прочитав перші рядки, забувши про будь-який сором і правила пристойності. Він не читав, а а поглинав рядки. Коли зрозумів, що проник у недозволену таємницю, було вже пізно. Тому перечитав щоденника ще раз, маючи намір знайти щось напевне.

Записи, які зробила дівчина в білому, були йому вкрай необхідні. Тік хотів розкрити одну таємницю, тож у своїй неделікатності він був схожий на кожного, хто опинився б у його становищі.

«…Мені сумно, — починався щоденник дівчини в білому. — Хоч я й перебуваю у замку, про який мріяла вже десять років, який шукала так гарячково у вільні свої дні й ночі, але я замкнена, полонена, німа, оточена мовчазними, наче мармурові стіни, людьми. Може, мені так визначено долею, але я не могла залишатися під замком у галасливому містечку, де кожен мій приятель завдавав би болю бабусі… Я її не осуджую, я розумію її і дуже-дуже благатиму, щоб вона простила мені мій вчинок… Мила бабусю, я прожену ваш смуток, коли тихенько покладу голову вам на коліна і розповім про свій замок… Правда ж, ви зрозумієте мене і пробачите?

. . . . . . .

Я пригадую страх, що охопив мене першого дня! Пам’ятаю, як дісталася до Фортечки, у мене був точний план дороги від станції до руїн, знала, що знайду його там, але коли почула його ходу біля себе… коли побачила його обличчя, то зрозуміла, що він мене не пощадить. Я прикинулася непритомною… Чула, як він послав асистентів приготувати для мене ліжко, бачила, як нишпорив у медичній сумці, а коли в його руці опинився шприц, то вдала, що вже прийшла до тями.

— Я знав, що ти прикидалася! — сказав він мені. — Чому ти втекла з міста?

Він навіть слухати нічого не хотів, для нього нічого не важило жодне моє найменше прохання. Він був твердий, як завжди, коли його не слухали. Почувши його тихий спокійний голос, я зрозуміла, що мені кінець.

— Ти будеш ув’язнена! Не виходитимеш нікуди, тільки у двір, та й то зрідка. А звідси все одно не зможеш вийти, хоч би там що. Для тебе все зачинене!

Я спробувала протестувати. Знала, що марно. Він говорив дуже спокійно, щоб не залишити мені жодної надії. Сказав навіть таке: він не хоче наражати мене на небезпеки… І що відправить мене додому при першій же нагоді. Я не могла одразу збагнути, які небезпеки можуть бути в цьому старовинному й спокійному замку… Коли б та перша нагода не траплялася якомога довше!

Він хотів, щоб ми боролися, — хто кого! Отже, я зараз обмірковую один план дій.

. . . . . . .

Наступного дня я зробила велике відкриття. Я в Замку двох хрестів! Ми обоє шукали його й марили ним. Скільки припорошених документів перечитали про нього! Замок перетворився на мету його життя. Він його шукає майже двадцять років. В останні роки завжди брав мене з собою. А чому ж не взяв і на ці канікули? Яка ж я нетямуща! Адже я сама не захотіла!.. Він весь час говорить про небезпеки. Які тут можуть бути небезпеки?

Але цього дня я відкрила не лише свій замок. Відкрила й ідею, яка мене врятує. Вона визволить полонянку в білому. Я напишу черешнякам, розповім їм про свій замок. Вони неодмінно прийдуть. А коли прийдуть, тоді ми досхочу помандруємо по замку…

. . . . . . .

Мені дуже, дуже сумно… Бідолашний Філіппе… Він лащиться біля моїх ніг… Він наче розуміє мене і хоче заспокоїти… Я написала черешнякам… Може, хоч послання дійде до них? Я передала його чабаном. Що він подумав про мене, побачивши, як я стримлю над урвищем і кидаю йому пакета?… А коли навіть послання дійде, чи прийдуть сюди черешняки? Як же я забула? Забула найголовніше. Я певна, що вони не повірять у моє послання… Подумають, що це глузування… Я кличу їх у невідомий замок і не кажу, де цей замок є! Мені в голові не вкладається, як я могла забути! Якщо чабан і доніс послання до міста… Він не може його здати на пошту або передати комусь… Я тримала в руці рятівний круг… Невже трапиться ще така нагода?.. Одначе треба бути готовою… Хтось, здається, Пастер, говорив, що найщасливіший випадок приходить тільки до підготовленої людини…

. . . . . . .

Він щойно пішов із моєї кімнати. Дуже похмурий. Сказав, що один дурний чабан бачив, як він мене брав на руки (це тоді, коли я прикинулася непритомною), пішов на поліцейський пост у селі і про все розповів… Я уявляю пики тих людей там, коли чабан розповів їм про цей випадок. Мене розбирав сміх. Це, мабуть, той чабан, якому я довірила своє послання!

— Чому ти смієшся? — гримнув він. — А коли він сказав ще комусь? По околицях подумають, що тут, у Фортечці, переховуються розбійники та викрадачі дітей. Який йолоп! Не міг він спершу поговорити з нами!

Він пішов з кімнати. Перед тим сказав, що має зробити обстеження, і на деякий час переселить мене в іншу кімнату. „Але ти все одно будеш замкнена!“ — попередив він.

. . . . . . .

Який жахливий день!.. А все починалося так прекрасно… Один із асистентів, мабуть, нумізмат, прислав мені підбадьорливу записку й монету. Аби знаття, що тут зчиниться… Важко сказати, що він міг би зробити з ним, хоч дуже любить і асистента, і його біляву, наче лялька, донечку.

Вимагає повернути записку. І монету із зображенням Калігули… А може, це прислано мені не випадково? Калігула був тиран, деспот… Я думаю, що це натяк. Він інтелігент, симпатичний… І просто божеволіє за монетами.

День почався чудово… Я саме роздивлялася монету, коли побачила Філіппе, а потім змію… Я заклякла, бо ненавиджу змій… А коли побачила, що гадюка… Любий мій Філіппе… Він мені життя врятував… Якби не Філіппе, я вже не могла б написати цих рядків. Змія кинулася б на мене, а отрута зробила б своє… Чому він тримає мене під замком? Як він може бути таким жорстоким? Коли б мене вкусила гадюка, я не могла б навіть скористатися медикаментами. Чому він такий суворий? Навіщо тримає мене взаперті? Я все це скажу йому просто в обличчя. Хай йому буде боляче! Може, краще було б, щоб мене вкусила гадюка… Але ні! Ні!

. . . . . . .

Я була така несправедлива з ним! Засмутила його, і тепер мені дуже прикро. Він сказав, чому тримає мене під замком. Тут повно гаддя. Трапляються й рідкісні екземпляри рогатої гадюки, укус якої вбиває щонайбільше за годину. Тому він весь час ходить у чоботях і носить при собі сокиру. Сказав, що вони нападали на нього багато разів. Відкрив мені одну таємницю. Виявляється, Філіппе звати Борошем… Це тутешній кіт, найвідоміший на всю округу винищувач змій. Його змалку навчили цьому мисливці. З великими труднощами вдалося придбати кота на той час, поки вони будуть у Фортечці. Тому він і залишив його при мені. Переконав мене, що мені нічого боятися змій, коли зі мною Борош. Борош! Мені не подобається це ім’я. Я його все одно називатиму Філіппе. І вони теж почали його так називати.

Незважаючи на все це, він не хоче дати мені волю. Може, трохи згодом, пообіцяв. Сказав, що лаяв нумізмата.

— Він тобі дав монету? — спитав.

Я збрехала, сказала, що ні. Але я певна, що він не повірив. Не хотіла б я опинитися на місці нумізмата. Чому він такий суворий з асистентами? Адже я знаю, як він їх шанує і як вони його люблять!

. . . . . . .

Сьогодні я зробила велике відкриття. Знайшла старовинний документ, написаний кирилицею. Мені дуже сподобався хитромудрий ключ. Якби Філіппе не терся біля мене, я ніколи б не здогадалася, що його можна розшифрувати скандуванням. Він забрав розшифрований документ, коли я була у внутрішньому дворі. Ввечері сказав, що документ стане у великій пригоді для їхніх досліджень… Чому тут нема черешняків? Я впевнена, що замок повний таємниць… Чим більше думаю, тим більше починаю переконуватися, що черешняки не прийдуть сюди ніколи.

. . . . . . .

Я щаслива, щаслива, щаслива! Щойно мені вдалося вирвати від нього обіцянку. Ще сьогоднішній день і одна ніч. Завтра в обід я вільна. Стану володаркою замку! Він поставив тільки одну умову. Щоб Борош (яке гидке ім’я!) весь час був при мені. Але я вже так подружила з Філіппе, що не можу з ним розлучитися. (А може, ми заберемо Філіппе додому?) Від завтра, Філіппе…

Але все одно мене час від часу охоплює смуток. Аби тут були черешняки… Та нічого не вдієш! Хіба ж вони повірять у послання без адреси? Та й як дістануться сюди, коли цей замок так далеко і ніхто не знає про нього!..

. . . . . . .

Уже втрачена будь-яка надія. Черешняки не можуть прийти вчасно. Вони або не прийдуть ніколи, або прийдуть, коли мене вже тут не буде… Залишилося дуже мало часу… Лічені дні… Все стало схоже на хворе серце, на хворе тіло, яке потрясають важкі удари лихоманки… Люди довкола мене стривожені…

Усі вони розгублені. І втратили спокій. Патрульні сказали сьогодні вранці, ніби ходять чутки про банду, що вештається в околицях Фортечки. В окрузі наростає тривога, бо тут і раніше переховувалися банди розбійників. Думаю, тільки з поваги до нього йому дозволили побути кілька днів, але з твердою умовою: вхід до замку повинен бути закритий так, щоб і комар не проник до середини.

Кінець моїм надіям про свободу… Я ніби прикована в кімнаті… Без його дозволу не маю права й кроку ступити звідси. І він, і асистенти ні на мить не зводять очей з моєї кімнати й мого двору. Чому вони так бояться?.. Через мене? Все-таки я їм завдала стільки клопоту… Але хіба я могла не прийти до замку?.. Загублено стільки днів! Я жодного дня не ходила вільно по своєму замку… Коли б я від самого початку покликала черешняків або хоч не забула вказати в посланні місцезнаходження замку…

Я помилилася… Я сама найбільше винна у всьому, що сталося, у всьому, що сталося зі мною. Коли б я вам відкрила ще тоді, того вечора свої думки, свої плани, любі мої далекі друзі…

Я зачинена з Філіппе. Ми не сміємо вийти в двір. Патруль прочісує місцевість. Має бути щось дуже серйозне. Він розповів їм про скарби, і відтоді вони кожен день приходять до Фортечки. Солдати сказали, щоб він готувався до відходу. Він розхвилювався так, що не може продовжувати дослідження. Хоч переконаний, що історія з розбійниками — то тільки чутка, яку пустив чабан. Тому й лютує… Я самотня, в кімнаті вже нема, здається, ніяких таємниць… Весь час думаю, що це може бути останній день. У мене ще не було жодного дня цілковитої свободи, навіть жодної миті свободи я не мала в своєму замку… Чи могла б я плакати?

. . . . . . .

Та сама тиша… Філіппе знищив ще одну змію. Який відважний Філіппе!..

Він зробив собі спостережний пункт на стіні… Хто може проникнути в замок? Краще б вони займалися обстеженнями… А якщо нас завтра попросять піти звідси?.. Ні! Я повинна зберігати надію. До останньої миті

. . . . . . .

І все-таки він казав правду! Прийшов чабан і признався солдатам, що розповів одному своєму знайомому про те, як мене викрали, та про розбійників у Фортечці. Як швидко розлітаються чутки!

Я знову щаслива! Він дав мені, нарешті, свободу! Я можу ходити (звісно, з Філіппе) по замку, куди заманеться, тільки не можна виходити за замок. Тепер у нас попереду багато днів. Радість свободи оживила в мені давню надію… Може, все-таки прийдуть черешняки… Сталося стільки див! Чому б їм не прийти сюди?.. Аби вони повірили в послання, то могли б піти по його слідах і прийшли б сюди…

Любий мій зошите, від сьогоднішнього дня я заповнюю тебе веселими ділами, розповідями, історіями… Коли б я могла переконати його, щоб він розповідав!.. Ти знаєш, як він чудово розповідає?.. Ніби все бачиш у кольорі, відчуваєш час з усіма законами, звичаями і відображеннями, бачиш велетенські пересування народів. Я не знаю нікого, хто міг би так добре розповідати. Він бачив стільки фортець і замків… Ти знаєш, як я його люблю? Я люблю його, люблю…

. . . . . . .

Невже я ніколи не зможу походити по замку? Я вже стільки часу тут і весь час полонена. Він прийшов до мене такий похмурий. Я ще ніколи не бачила його таким схвильованим. Сказав, що почув у замку якісь незрозумілі звуки… Вважає, що то розбійники… Знову обмежив мене… Я не маю права залишати ні приміщення, ні двору…

Може, щось сталося? Хто б це міг бути? Може, спробувати допомогти їм чимось? Стану, приміром, спостерігачем на стіні…

. . . . . . .

Я знову зачинена у своїй кімнаті, ув’язнена, ніби закована в ланцюги. Але така щаслива! Побачила Урсу вгорі, на вершині стіни! Побачила його, і він мене побачив. Прийшли черешняки! Прийшли любі мої друзі! В останню мить. Я сподівалася до останньої миті… Думаю, що це я привела їх сюди, мої надії привели їх. Я врятована! Я вільна!

Прийшли черешняки… Чекаю вас, любі мої…»

На цьому закінчувався щоденник дівчини в білому. Тік сумовито закрив його. Йому так хотілося, щоб дівчина хоч словом згадала про нього. Адже він прагнув вирятувати її з пазурів лихих людей… Узяти її за руку й провести через підземні переходи та потайні приміщення… Де тепер дівчина в білому? Мабуть, серед друзів. Йому й самому треба звільнитися з цієї в’язниці — лихої, але й гарної… Тут стільки часу була дівчина в білому…

Малий пригадав, де він бачив чоловіка із шрамом. На подвір’ї школи, поряд із дідом Тімофте, того самого дня, коли вперше в житті побачив і дівчину в білому. А дід Тімофте був такий радий поруч нього, що Тік тоді подумав: певно, це найвідоміша людина з тих, хто будь-коли відвідував школу.

І саме тоді, коли Тік пригадав усе, металеві двері з гуркотом відчинилися і всередину ввірвалося троє розлючених людей. Чоловік із шрамом пильно глянув Тікові в очі і спитав громовим голосом:

— Скажеш?

— Скажу! — усміхнувся пустун. — Але при умові, що ви розв’яжете колону…

Малий, проте, не сказав, де він приховав монети. Його розповідь ошелешила обох асистентів, а чоловік із шрамом зайшовся реготом, чого з ним давно вже не бувало.

8

Увесь замок переживав надзвичайні події.

Після неймовірних зусиль Данові, Марії та Лучії вдалося вилізти на зубчасту вершину кам’яної стіни. Підйом стомив їх. Вони посідали на стіні, щоб трохи перепочити. Останньою піднімалася Лучія. Вона витягла за собою мотузку й теж сіла поряд із ними.

9

Піраміда, яку утворив Урсу в підземеллі замку, виконала своє призначення. Урсу навчив Лауру, як триматися за стіну, щоб підтримувати рівновагу всієї піраміди. Сказав їй також, що коли вона натисне на люк, то повинна вчепитися руками за виступ отвору. Коли піраміда досягла люка, Урсу взяв Віктора за підошви й підняв до стелі. Дівчині в білому вдалося зробити все, що від неї вимагалося. Урсу й Віктор вилізли по видовбаних у стіні виямках. Нарешті всі, після ночі ув’язнення, опинилися в підземному ході.

Втративши орієнтацію, рушили не до князівського замку, а до малого хреста. Ланцюги на колонах були розв’язані, і вони швидко опинилися в… кімнаті дівчини в білому.

Дан, Лучія і Марія, сидячи на вершині стіни, глянули в двір і побачили таку картину, від якої в них голова пішла обертом.

У внутрішній двір двома різними ходами виходили дві групи людей. Одна — Урсу, Віктор та дівчина в білому, друга — Тік, чоловік із шрамом та його асистенти. Сцена була така вражаюча і несподівана та весела, що Дан приклав долоні рупором до рота і крикнув:

— Гей! Не забувайте про глядачів!

Тепер голова пішла обертом у тих, що стояли внизу, особливо в Урсу й Тіка, які, звісно, зовсім забули про мотузку.