Замок дівчини в білому

1

Крізь високе склепіння, у якому були десятки глибоких слухових віконечок, дедалі впевненіше проникав ранок. Швидко-швидко все приміщення виповнилося переможним світлом. Дівчина в білому розплющила очі, і її ще сонний погляд втупився у склепіння з порушеною симетрією. Може, це сон? Але згадки збиралися, обступали й висвітлювали дійсність. Вона полонянка!.. Ув’язнена в одному з таких замків, яких навіть уві сні не бачила. Виразно пригадала все, що з нею сталося, пригадала кожну деталь. Дівчина стрепенулася й пошукала поглядом кота.

— Філіппе! Філіппе! — тихенько покликала його.

Із ніші вистрибнув чорний кіт із білими плямами й почав тертися об її ноги. У ніші, де щойно був кіт, стояла велика картонна коробка. Увечері — дівчина ладна була заприсягтися, — там було порожньо. Дівчина в білому здригнулася. Металева штаба впоперек дверей на місці. Ніхто не міг проникнути в кімнату через двері.

Зацікавлена полонянка почала пильно обстежувати приміщення. Це була величезна кубічна кімната з довжиною грані десять метрів. Отже, дівчина опинилася всередині куба, стеля якого склеписта й пересипана слуховими віконцями. Масивна колона посередині нагадувала столітнього дуба й підпирала центр склепіння. Колона із склепінням утворювали разом велетенський гриб. І стіни, й колона зверху донизу вкриті великими плитами білого мармуру. Але ніде не видно ніяких дверей. І все-таки хтось та заходив сюди, коли вона спала. Картонна коробка не тільки доказ тому, а й ніби виклик.

У коробці холодна їжа: хліб, бринза, яйця. Полонянка поділила все з Філіппе й зголодніло накинулася на свою частку. Запила все кількома ковтками води з глечика і лише тепер помітила, що й він не на місці. Рюкзак її теж відкритий… Хтось порпався в ньому… Не взято нічого?.. Ні! Але таки взято! Вирвано кілька аркушів із зошита. Загадкові відвідини цілком поглинули її увагу. Вона вирішила ретельно обстежити кімнату, метр за метром, не пропускаючи нічого. Почала з підлоги. Підлога покрита мармуровими плитами: квадрат з метровою довжиною ребра. Загалом плит сто штук. Дівчина обстукувала ногою кожну плиту, але жодна не видала того характерного звуку, за яким можна впізнати, що внизу порожнеча. Вона скинула туфлю й заходилася вистукувати нею колону, поки могла дістати, але й там чувся тільки важкий глибокий звук. Полонянка подумала, що таємні двері можуть бути приховані в ніші, але й там нічого не помітила. Настав час детально обстежити всі чотири стіни. Кожна схожа на підлогу: зроблена з того самого матеріалу, покрита такою ж кількістю мармурових плит. Це приміщення — справжня в’язниця, звідси годі втекти.

У стіні праворуч від дверей ніяких порожнин не було. Дівчина обмацувала, обстукувала мармурову поверхню. Та сама безнадійна відповідь. Тепер стіна навпроти дверей. Перша, друга, третя плита… Ніякого потаємного ходу. І раптом полонянка здригнулася. Плита відповіла інакше. Якийсь глибокий звук. Остання плита з другого ряду. Полонянка мить роздумувала. Потім зважилася, обмацала пальцями ребра мармурової плити. Але не могла дістати вгору. Швиденько притягла в рятівний куток ліжко, вилізла на нього. Просунула пальці у шов між плитами. Філіппе з темного кутка зацікавлено дивився на неї своїми розширеними зіницями. Вгорі, на з’єднанні з третім рядом плит, пальці дівчини наткнулися на маленьку шпарку, зовсім непомітну знизу. Вона засунула пальці, схопила за край плити й потягнула. Плита піддалася, відійшла від стіни й прочинилася, мов звичайні двері. Крізь голубий отвір дівчина побачила небо. Воля!

Філіппе стрибнув поперед неї надвір. Вона обережно подалася за ним. Тихенько зачинила потаємні двері, потім, усе ще стоячи навшпиньках, окинула поглядом світ, у який тікала. Радість швидко змінилася розпачем. Світ, куди вона втекла, — теж в’язниця!

Полонянка стояла посеред величезного двору з високими, зарослими мохом стінами. За стіни правили просто скелі, так турботливо й майстерно відполіровані та укріплені, що навіть через віки вони здавалися холодними й неприступними. Дівчина помітила в правобічній стіні великі металеві двері. Вона їх ніби десь бачила… Так, безперечно, — бачила напередодні. Але то було в коридорі, тоді, коли вона йшла попереду свого конвоїра. Дівчина кинулася до дверей і з першого погляду зрозуміла, що вони замкнені. Але коли б двері й були не замкнені, то чи подужала б вона відчинити їх, такі вони важкі й іржаві? Іншої ради не було. Треба було змиритися з в’язницею просто неба. Але все одно її слід обстежити.

Дівчина неквапом обійшла двір, оточений скелями. Пустельність і холод стомлювали її, лякали й ніби заганяли всередину — до тієї в’язниці, що без неба. Але треба роздивитися все… Хто зна… На гребені стіни, що просто перед нею, видно кілька отворів, схожих на бійниці. Та як дістатися туди, на десятиметрову висоту? На стіні ліворуч помітила кілька заглибин, ніби підпічки, там-таки, під стіною, джерело, наче опоряджене людською рукою. Кришталева холодна вода підбадьорила її, розвіяла сум і прогнала страх. Полонянка знову глянула на стіну з бійницями. Раптом їй сяйнув здогад. Якщо ті отвори на гребені справді бійниці, то мусить бути й шлях до них!

Гнана хвилюванням і нетерпінням, вона подалася до стіни й почала оглядати її сантиметр за сантиметром.

І справді знайшла під стіною ледь помітну заглибину. Але дуже вузька заглибника геть заросла мохом. Дівчина встромила руку якомога глибше в зелений оксамит, аж поки наткнулася, на якусь перешкоду. Витягла мох, і заглибина перетворилася на круглий отвір, куди легко можна просунути руку чи ногу. Вона гарячково продовжувала пошуки. Стіна всіяна зеленим мохом, одні кущики більші, інші менші, ці ніби влипли в стіну, ті скидаються на нарости. А може, всі вони ростуть у заглибинах, зроблених рукою людини? Полонянка пильно придивилася до тих кущиків, упорядкувала згідно з планом, що виник у голові, і раптом усе набуло іншого значення. Плетиво моху — то не що інше, як приступки, видовбані в камінні, подвійні приступки — для рук і ніг. Не вагаючись, вона почала підніматися по стіні. Бажання якомога швидше дістатися на гребінь, до бійниць перемогло страх і додало сміливості. Що вище дівчина піднімалася, то ширші ставали приступки для ніг, а для рук з’явилися металеві кільця. Підніматися, тримаючись за кільця руками, — це ж заіграшки. Ще східець… ще один… останній!

Полонянка щасливо вийшла якраз у великий отвір посеред гребеня. Це й справді бійниця. З неї видно далеко навкруг Фортечки. Від одного погляду вниз дівчині стало млосно, аж у голові запаморочилося. Там чигала огидна, жахлива прірва. Неймовірно, щоб якась жива душа зважилася піднятися чи спуститися цим боком. Дівчина подолала запаморочення і довго-довго вдивлялася в дикий краєвид Фортечки. Постояла часину із заплющеними очима, помріяла, а тоді обережно почала спускатися. Коли опинилася внизу, взяла кота на руки й, погладжуючи його, обізвалася:

— Нема більше ніякої ради, любий Філіппе! Мусимо залишатися розумними невільниками. А як було б чудово, коли б нам пощастило звільнитися!

Філіппе так сумно глянув на неї, що в дівчини серце закам’яніло. Мовила заспокійливо:

— Не впадай у відчай, дурненький, бо втекти ми все одно втечемо. Радій, що з нами не скоїлося чогось гіршого. Ось побачиш, ми скоро будемо на волі…

І замовкла. Тільки пальці занурювалися в м’якеньке хутро. Вихор думок охопив дівчину, але швидко вгамувався. Їй стало дуже сумно. Принесла зошита, олівця, присіла на камінь і спробувала накреслити план замку. Її ще з першого погляду вразила довершена симетрія мармурової кімнати. Творець замку був, мабуть, одержимий законами симетрії. Кожна стіна квадратна і водночас являє собою суму певних квадратів, двері й колона розташовані в кімнаті теж симетрично. Дівчина в білому обчислила, що довжина сторони основного квадрата буде приблизно один метр. І використала цю умовність у своєму плані, хоч добре знала, що тоді, коли будовано палац, метричної системи ще не існувало. Архітектор у своєму задумі виходив з основного квадрата і переходив до квадратів більших, а ті утворювали куби, один із них — її кімната. Цілком можливо, що весь замок має форму велетенського куба з чотирьох приміщень, розділених двома коридорами у формі хреста. І вона намалювала на папері план палацу, надавши деталей своєї кімнати іншим трьом приміщенням. На малюнку план замку видався їй навдивовижу простим. Чотири кімнати, хрещатий коридор.

— Філіппе! — закричала вона несамовито. — Філіппе! Ти знаєш, де ми? Дурненький ти! Аби ти знав!.. Це мій замок! Мій замок, Філіппе! Я давно вже мрію про нього… Я була всього один лиш раз у ньому… але то був сон… А потім ще раз… коли писала про нього на літературному конкурсі…

Дівчину в білому ніби охопив якийсь шал. Очі її виблискували.

— Це мій замок, Філіппе! — шепотіла вона. — Замок моїх снів. Я одягла найкращу свою сукню, щоб прийняти його запрошення…

Дівчина раптом замовкла й розкрила зошита. У своєму захваті, та ще розмовляючи з котом, вона не помітила чоловіка із шрамом. Чоловік дивився на неї крізь отвір у металевих дверях, і на його обличчі був якийсь дивний вираз. Коли полонянка почала писати, він тихо причинив двері.

Дівчина в білому писала, писала… У ногах її монотонно муркотів кіт.

2

У сусідній кімнаті замку, котра, мов дві краплі води, була схожа на кімнату дівчини в білому, чоловік із шрамом допомагав сухорлявому довгорукому чоловікові виконувати якусь дуже дивну роботу. Обидва стояли на високих дерев’яних козлах і ретельно обстукували мармурові плити обмотаним у ганчір’я молотком. Після певної кількості ударів вони зупинялися, щоб перекинутися кількома словами.

— Нема нічого… Ніякої порожнини…

— І в мене нічого…

— Це місце з червоним хрестиком.

— Все одно. Треба обстукати кожну плиту.

І вони знову починали стукотіти. Обидва обстежували одну стіну. Але все марно. Стомлені й злі, вони спустилися по благеньких сходах.

— Це може бути, щоб ми не знайшли! — сказав чоловік із шрамом. — Треба ще раз перевірити ніші.

Він зупинився перед нішею, засунув пальці в заглибину й, легенько натиснувши, відчинив потайні дверцята. У вузенькому отворі, обличкованому мармуром, стояла невеличка глиняна ваза. Він висипав уміст вази на білу плиту ніші. Звук, що розкотився по кімнаті, — пронизливий, металевий, гострий, — видався обом їм приємнішим за все на світі. По мармуру розсипалися жовті монети.

— Золото, золото, щире золото! Маєток… багатство, — зашепотів сухорлявий.

Чоловік із шрамом перепинив його:

— Монети все одно поки що залишимо тут. Це найкраща схованка. Обстежимо й другу нішу… хоч уже раз шукали… Де ж воно може бути заховане?

Його вічно похмуре обличчя проясніло.

— Почекай! А може…

Спільник обернувся й здивовано глянув на нього. Чоловік із шрамом зупинився біля залишеної ніші, знову відчинив потайні дверцята, витяг вазу з монетами. Пильно обдивився голі стіни. Потім повільно дістав з кишені молоток і почав обстукувати стінки. Почувся глибокий звук, бічні стіни відповіли тим самим, унизу теж.

— Тут, тут! — сказав він.

І несміливо стукнув, а може, й не стукав, бо молоточок тремтів у руках. Сухорлявий (очі ледь не вискочать з орбіт) кинувся до нього:

— Порожнина? Невже?..

Пальці ватажка шукали край. Верхня плита відчинилася, наче люк. Він засунув руку по лікоть і тремтячими пальцями витяг глиняну вазу. Знову поліз рукою і дістав ще одну вазу. Втретє не знайшов нічого. Перекинули вази на мармурові плити ніби лише для того, щоб почути дзвін монет.

— Теж двадцять?

— Так.

— Отже, разом шістдесят.

Обидва нахилилися над знайденим скарбом, брали в руки по кілька монет; чоловік із шрамом роздивлявся кожну по черзі, приплющивши очі, сухорлявий пробував на зуб.

— Вони? Їй-богу, вони!

— А може… — але сухорлявий не встиг докінчити фразу. У глибині кімнати відчинилися потайні двері, і зайшов чоловік із очима борсука.

— То ви вже знайшли щось?.. Я бачив чабана, він піднімається сюди.

Чоловік із шрамом раптово обернувся:

— Він іде з села?

— Так! Хоч учора сказав, що йде в протилежний бік…

— Залишайся тут! — звелів чоловік із шрамом прибулому. — Ми знайшли ще дві вази з монетами…

Тоді покликав із собою худорлявого, й вони разом вийшли з мармурового приміщення.

Ледве за тими двома зачинилися двері, як чоловік з очима борсука кинувся до ніші. Монети валялися по всій ніші. Він уголос перерахував їх. «Шістдесят». Розділив на три купки по двадцять штук і задоволено потер рукою підборіддя. Довго дивився на глиняні вази, обмацав їх, потрусив, потім відніс в один куток кімнати. Повернувся до ніші з золотом. Йому ніби не сподобалося, як розділені монети. Узяв кілька штук, неквапом обмацав їх, погладив. Його очі горіли приском. Потім поклав на місце… Але не всі. В руках у нього залишилася одна монета. Він поклав її до кишені, вдоволено кашлянув. Потім вийшов із приміщення через металеві двері. Упевнено пройшов коридором, не присвічуючи собі ліхтариком. Перш ніж вийти через замаскований отвір у руїнах, сторожко виткнув голову. Пильно подивився навсібіч. І лише переконавшись, що його не бачить ніяке чуже око, вийшов із замку. Певний час ішов у лабіринті скель та поворотів, які й вивели його на галявину. Його друзі сиділи з чабаном на могилці і розмовляли.

Вівчар збирався йти. Він уже закинув гирлигу на плече, а бесаги за спину. Чоловік із шрамом сказав:

— Дивіться, будете повертатися, неодмінно зайдіть сюди. Гаразд? У всякому разі…

— Буде видно, бо я повертатимусь не раніше, ніж днів через десять… Щасливо залишатися!

— Щасливої дороги!

Одночасно з вівчарем пішли й ті троє. Але вони не квапилися. Той, що з очима борсука, спитав:

— Що він казав?

— У нього ніби не всі вдома… — охарактеризував чабана чоловік із шрамом. — Але я думаю, ми з ним дійдемо згоди.

— Мені він здається хитрим, — втрутився сухорлявий. — Навряд чи він здатен утнути якусь дурницю…

— Ще монети є? — перемінив розмову той, що із очима борсука. — Перейдемо до іншої кімнати, чи?…

— Не треба квапитися, — порадив ватажок. — Поки не перешукаємо десять разів на кожному місці, нікуди не підемо.

Інші мовчки погодилися. Ватажок, здається, користувався серед них повагою. Вони йому ніколи не перечили. Чоловік із очима борсука зрозумів даний йому мовчки сигнал, повернувся й пішов до могили. По якімсь часі сухорлявий спитав:

— А що робити з дівчиною?

— Поки що вона в безпеці. Борош опікується нею.

— Я теж так казав, — погодився сухорлявий. — 3 Борошем їй нічого не загрожує.

— Пастуха ще видно? — спитав ватаг, коли повернувся той, що з очима борсука.

Розвідник ще раз кинув поглядом у долину і впевнено сказав:

— Принаймні він нас не бачить.

— Тоді заходьмо! — звелів чоловік із шрамом.

І всі троє безшумно зникли всередині гори.

3

Дівчина в білому збуджено перечитала вголос сторінки, які заповнила своїм красивим округлим почерком. Біля її ніг лежав, задерикувато повернувши до неї голову, Філіппе, ніби слухав листа, що зобов’язував його в цей гіркий час бути розумним і несвідомо мурчати в своєму кутку. Котяра не зрозумів нічогісінько з того, що почув, але його вдавана зацікавленість була авторці приємна.

«Любі черешняки! — починався лист. — Я тепер така щаслива, що хотіла б, аби й ви забули всі наші обопільні непорозуміння та прикрощі. Воліла б я про них не думати. Не згадуйте й ви. Я так прагнула познайомитися з вами першого ж дня, але, вибачте мені, сьогодні я не можу сказати нічого поганого ні про кого, не хочу нікого ображати.

Сьогодні, за кілька хвилин перед тим, як почати писати листа, я відкрила замок. Він снився мені, я його шукала ось уже десять років, — той замок, що збагатив мене, зачарував моє дитинство. „Замок двох хрестів…“ Я хотіла розказати вам про нього, покликати вас до себе, щоб ми відкрили його разом, пройшли по його залах, одягнених у білий мармур, щоб ми обійшли його разом і разом відкрили всі його таємниці та багатства, щоб ми стали на деякий час його господарями — гордими й веселими.

Клянусь вам, я ніколи напевно не знала, що він існує. Навіть тепер, коли ступаю по його мармурових плитах, коли торкаюся власними руками його холодних і сліпучих стін, коли знаю потаємні входи й милуюся його суворою симетричною красою, мене знов охоплює страх — чи це не сон знову? Замок безлюдний і мовчазний, ніби віками чекає ваших голосів і ваших кроків.

Ви ніколи не чули про нього? Це — Замок двох хрестів у Фортеці Орлів… Це саме про нього, не називаючи його, згадують багато документів! Згадайте старовинні грамоти, у них пишеться про місця, куди тікали князівські родини в часи борні з ворогами, про місця, де князі ховали свої багатства в часи поневірянь. Проте ніде в документах не згадуються назви старовинних фортець. І тільки один-єдиний раз давній літописець назвав Фортецю Орлів та Замок двох хрестів, але той документ загубився, і залишилася тільки згадка про нього в інших літописців. Люди перетворили ті згадки на легенду, а сама легенда пережила віки.

Чула і я ту легенду, іноді сумнівалася в її правдивості, але мрія про замок ніколи не покидала мене. Може, саме ця впертість, ця віра й привела мене сюди, принесла в ці дикі й сумні місця, де приховується вхід Ідо замку. І хоч я полонянка тут, хоч я замкнена в одному крилі й не маю надії на порятунок, хоч нема поруч зі мною нікого, крім однієї живої істоти, мовчазної і дуже спокійної істоти — кота Філіппе, усе-таки я щаслива, що прибула у володіння моїх мрій. Єдине завдає мені великого смутку — те, що нема тут вас.

Я запрошую вас усіх до свого замку, щоб могли ми разом тішитися його красою та багатствами, щоб ви мене визволили з мого суму, а надто із самотності, від якої блякнуть усі мої радощі.

Я зроблю все, щоб цей лист дійшов до вашого міста, потрапив вам до рук. Живу з надією, з вірою, з упевненістю, що ви прийдете. Тому й кажу вам нетерпляче: „До побачення“.

Тепер уже справді „Полонянка в білому“.»

Закінчивши читати листа, дівчина в білому почала гладити кота й лагідно нашіптувати йому:

— Не сумуй, Філіппе! Незабаром прийдуть гості… І ми будемо вільні… І ми ще заспіваємо, Філіппе-дурнику… Чуєш? А тепер у нас інші турботи… Цього листа треба допровадити далеко звідси, до наших друзів…

Кіт раптом ворухнувся, і дівчина в білому отямилася. Згадала, що треба щось робити. Звела погляд до бійниць на стіні. Там уся її надія! Вона вирвала два аркуші з зошита, підняла з долівки шматок білого мармуру, який пролежав тут хтозна-скільки часу, одірвавшись від котроїсь із плит її замку, обмотала написаним камінь, і вийшов важкенький пакетик, якого вона обгорнула двома чистими аркушами, вирваними із зошита. Зверху великими літерами написала назву міста призначення, внизу меншими: «Перукарня „Гігієна“ — черешнякам». Усе міцно перев’язала тоненькою шворкою. Заховала його на грудях. Тоді почала підніматися по кам’яній стіні до середньої бійниці

Полонянка дісталася туди якраз на ту хвилину, коли стежиною по той бік прірви ішов, ступаючи впевнено і швидко, вівчар з величезною гирлигою на плечі. На щастя, він був недалеко.

— Гей! — крикнула дівчина, склавши руки рупором. — Гей!

Чабан здивовано зупинився й почав нишпорити поглядом, шукаючи, хто його гукав. Дівчина в білому замахала руками. Тільки тоді чабан побачив угорі, на гребені стрімкої стіни, білу примару, яка однак була йому зовсім незнайомою. Він дружньо помахав, рукою. Підбадьорена сигналом чабана, дівчина в білому вирішила зробити те, що вже давно надумала. Вона приклала руку до губів — знак мовчати. Боялася, щоб не помітили ті, хто полонив її. Дістала з-за пазухи цінний пакет, зміряла відстань і відчула страх — боялася, що забракне сили перекинути послання на той бік прірви. Аби ще хоч вітер та кинути щосили…

Вівчар спершу не зрозумів, чого хоче дівчина. Але він пильно стежив за кожним її рухом і нарешті втямив, що вона щось кине. Дівчині в білому поталанило. Побоюючись, що річ, яку дівчина кине, може розбитися, чабан приготувався спіймати її.

Він поклав долі гирлигу і наставив човником свої широкі долоні.

Дівчина в білому набрала повітря, щосили кинула й зупинилася в поруху на краєчку прірви. В неї кров похолола в жилах, але не від страху перед бездонною ямою: дівчина побачила, відчула, зрозуміла, що пакет не долетить на той бік, до чабана!

Але й чабан помітив цю небезпеку. Одним стрибком він опинився край прірви, витягнув уперед праву руку… Усе відбулося за якусь мить… Послання, яке полонянка в білому адресувала черешнякам, — у руках чабана! Широким жестом обох рук вівчар запевнив дівчину, що вона може не турбуватися. Водночас це був і знак прощання.

Спритно і весело дівчина спустилася по східцях, видовбаних у скелі, підійшла пританцьовуючи до здивованого кота й повідала йому таємницю, ніби пісню проспівала:

— Ми врятовані, Філіппе! Але ти про це нікому ані-ні… Тепер будемо чекати черешняків…

Кіт дивився на неї, наче розумів кожне її слово. Але його котячий розум не второпав нічого, і як же здивувався Філіппе, коли господиня поблідла, кинулася до кам’яних східців і так швидко видряпалася по них, що й він міг би позаздрити їй.

Та коли полонянка опинилася нагорі, за чабаном і слід замело.

Вона тихо спустилася вниз і розгублено сіла біля Філіппе.

— Як же я могла забути? — почала бідкатися вона. — Єдине, про що я не мала права забувати, Філіппе.

З очей дівчини в білому котилися великі гарячі сльози. У посланні черешнякам описано геть усе. Не було тільки однієї дрібнички: не вказано місцезнаходження замку — Замку двох хрестів. І помилка ця була таки непоправна, бо вночі дівчину в білому перевели до іншої кімнати, точнісінько такої самої, з таким самим внутрішнім двором, де були такі самі холодні міцні стіни, але виходили вони не в білий світ, а на внутрішню частину гори. На цих стінах не було бійниць, не було сходів до гребеня.

Ті троє обстежували кімнату за кімнатою, вистукували стіни день при дні і ніч при ночі.

Дівчина в білому зі смутком і розпачем у душі все-таки ще сподівалася на диво.