Замок дівчини в білому

1

Лучія, Марія, Урсу і Дан весь ранок розшифровували документ. Ця робота виявилася складною й важкою, бо знайдені в таємничому сховку папери були написані старовинним стилем. Обидва герої — король карбіду й проламувач дверей — дотримали даного слова: до обіду вивчили кирилицю. Годиною пізніше черешнякам пощастило переписати весь документ. Читання виповнило їхні душі таким хвилюванням, яке вони рідко переживали, і розпалило фантазію.

Ось що говорили ці старовинні сторінки, написані понад триста років тому:

Після цього вступу на одну сторінку був ще один аркуш, тобто ще одна сторінка тексту.

Це був, власне кажучи, сам документ:

У кінці документа через обидві сторінки іншою рукою, іншим пером, іншим почерком, іншим чорнилом дописано:

Такою болісною фразою закінчувався документ, який знайшли двоє черешняків у таємничій споруді.

Коли Лучія вдруге прочитала документ, у кімнаті запала могильна тиша. Жоден з черешняків не зважувався порушувати гнітючу мовчанку. Думки в усіх закрутилися клубком. Усім було ясно одне — послання дівчини в білому не вигадка, а справжній заклик. Але черешняки уявили собі водночас і криваву драму, що розігралася понад триста років тому. Бідолашний логофет дивану, що намагався «утримати в слові таємницю Фортеці Орлів», був убитий, щоб ніхто вже ніколи не міг дізнатися про неї з його уст.

Почуття обов’язку пробудило черешняків від мрій та задуми. Лучія перша зважилася порушити мовчанку:

— Документ прояснює багато загадок, а головне — розвіює найбільший сумнів. Це означає, що справді була колись Фортеця Орлів. І цілком можливо, що дівчина в білому справді там перебуває.

— Отже, нарешті ти повірила, що послання справжнє? — Дан спробував змусити її дати однозначну відповідь.

— Я не можу сказати, де в листі закінчується правда, а де починається вигадка. Приміром, історія з її полоненням мені здається вигаданою. Але стає ймовірним, коли не точним, те, що «дівчина в білому», як ви її називаєте і як їй самій подобається називатись, могла опинитися в замку чи в фортеці.

— А я певна, що все написане — правда! — сказала Марія. — Дуже багато фактів співпадає. Пригадаймо тон листа. Думаю, він тобі теж не видається нещирим, Лучіє?

— Не видався! — без вагання визнав тимчасовий керівник черешняків.

— Мені також здається, що її могли полонити… — задумливо вела далі Марія.

— Але хто і як? — спитала Лучія. — А коли це й справді так, то невже ті, що тримають її в полоні, а це або люди злі, або з лихими замірами, дозволили б їй писати й посилати листи? Такі діла не просто робляться. Подумай сама, Маріє!

— А може, їй допомагає хтось… Може, навіть один із тих, що тримають її в полоні?

— Малоймовірно. Ну, будьмо серйозними! Ти думаєш, що в таємничому й безлюдному замку дівчина її віку може тривалий час залишатися здоровою? Та коли правдива її розповідь, то ті, у кого вона в полоні, або розбійники, або шукачі скарбів, або ще якісь беззаконники. Думаєш, вона могла б жити отак просто між ними? Я пропоную відкласти цю проблему, а поки що зайнятися таємницею замку.

— Я згоден з Лучією, — втрутився Дан. — Таємницю дівчини в білому можна розкрити, тільки розкривши таємницю замку чи фортеці.

— Звісно, так, — обізвалася Марія. — Я цілковито погоджуюся з такою думкою!

— І я! — тепло обізвався Урсу.

Усі відчули важливість своїх слів, усі знали, до чого вони їх зобов’язують. Але правда й те, що всі прагнуть діяти.

— Перш за все, я вважаю, нам слід розшифрувати документ, — запропонувала Марія.

— Що розшифрувати? — прикинувся наївним Дан.

— А ти хочеш сказати, що документ по-іншому не можна трактувати? — підскочила Лучія.

— Може, на ті часи його було б і важко розгадати, — відповів Дан. — А мені це здається дуже простим. Слухай, Урсу! Лучіє, дай мені переписаний документ. Так! Слухайте! Спершу я мину безглузді фрази.

— А звідки ти знаєш, що вони безглузді? — здивовано спитала Лучія.

— А що може означати, приміром, перша фраза? — продовжував Дан. — «Перше, звідки б ти не брався шукати». Тобі це не здається простим? А зараз перейдемо до наступного речення, де сказано: «Потім дорога приведе тебе до старовинної фортеці, прозваної Фортецею Орлів…», далі він говорить, що під фортецею не знайдеш нічого, а коли пройдеш, як рак, чотири сажні… скільки в сажні метрів, Лучіє?

— Майже два…

— Без «майже». Кажи точно!

— Один метр і дев’ятсот дев’яносто шість міліметрів.

— Гаразд, гаразд!.. Отже, коли пройти назад майже вісім метрів, бо документ говорить про чотири сажні, тобто один метр дев’ятсот дев’яносто шість міліметрів помножити на чотири, потім пройти два кроки вперед…

— А що означає речення про втому й відпочинок? — спитала Марія, що теж узяла один із переписаних аркушів.

— Бо якщо сама побуваєш там, то переконаєшся! Не віриш? Цей документ навіть дитина второпає. Потім іди «десять без одного», тобто дев’ять кроків, потім «десять з одним», тобто одинадцять кроків, потім «піднімайся з труднощами»… Мамо рідна, яка це правда! Потім ще кілька кроків, і, очевидно, знайдеш вхід. Документ говорить: «Потім гарненько лічи східці і тільки на передостанньому зупинись», це означає, мабуть, що вхід збоку, праворуч або ліворуч, потім розповідається про сьомий замок, а це означає, власне кажучи, вхід до замку…

— Але ж ти перескочив через багато речень, Дане, — перепинила його Лучія. — Що вони означають? Для чого написані?

— Я вважаю, твоє запитання — то найкраща відповідь! — сказав Дан піднесено. — Щоб заплутати читача, щоб спантеличити його, і тут третій логофет виявився неабияким майстром. Це найкраще видно зі стилю, яким написано документ, стиль загадковий, релігійний. Не забувай, Лучіє, що люди на той час були богобоязливі. Аби тоді хтось знайшов цей документ, то його вразила б побожність, оті заповіді, розумієш? Мовляв, не злись, не домагайся добра інакше, ніж, приміром, євангелієм чи святою неділею; він був би такий вражений, що правда прослизнула б у нього між пальцями. Згадай епоху, згадайте всі ту епоху… Логофет, на його час, звісно, і справді був дуже мудрою людиною, але для нас…

— Іншими словами, — перепинила його Марія, — ти вважаєш, що розв’язання загадки у…

— Саме так, у Вултурештах! — закінчив Дан.

— Але де? — спитав Урсу. — Адже ми буквально облазили всі тамтешні ями.

— Я теж так спершу думав, як і ти, Урсу, але одне речення з документа мені розкрило очі: «Потім іди, як рак, чотири сажні», тобто назад…

— Куди к бісу йти? — розсердився Урсу. — Ззаду тільки горб…

— А де ми знайшли документ? У долині?

— А-а! — дійшло до Урсу. — Ти хочеш сказати, що в горбі…

— Так! Я вважаю, що фортеця знаходиться в тому горбі. Вона, може, має й інші входи, та цей, що на нього вказує документ, знаходиться в горбі.

— А як і коли можна було збудувати все? — спитала Марія.

— Хіба не сказано в передньому слові, що працювали тільки при світлі місяця? — відповів Дан. — Потім так само, як і з логофетом Зогряну, вони вчинили з іншими: геть голову!.. А земляного горба хіба не могли зумисне обрізати і зробити урвистим? То, здається, дуже цікавий горб… Тепер мені прояснилося багато дечого, Урсу. Я ніби й знав! Нам треба обстежити не руїни, а горб…

— То що ж тоді означають ті нещасні руїни? — спитала Лучія.

— Вони могли бути хіба захистом для замку. Сам замок захований, але про всяк випадок його треба ще й охороняти. До того ж, дуже своєрідно. Велика фортеця привертала б увагу. А маленька… Її ніхто, не помітить, нікого вона не зацікавить. А замок — у горбі. Коли розміркувати про руїни й про горб, та ще про місце, де ми знайшли документ, то я певен, ви теж не будете сумніватися.

— Здається, Дан слушно каже! — підсумувала Лучія. — Вултурешти треба обстежити метр за метром. І все-таки!.. Ваша дівчина в білому говорить про мармуровий замок і ніде жодним словом не згадує про темні кімнати, про відсутність сонця… А про що це свідчить? Що лист її — вигадка?

— Може, в пагорбі тільки вхід до замку, — відповів Дан.

— А сам замок де? — спитала Марія.

— Десь за горбом, у лісі, над якимось неприступним урвищем або, може, навіть десь далі. Адже є підземні ходи, довжина яких вимірюється кілометрами… Якщо йти за документом, то в Вултурештах, а не в руїнах чи поблизу них є щось, зв’язане з замком. То може бути вхід або підземний тунель.

— То чи не краще нам розподілитися на дві групи? — запропонувала Лучія. — Одна обстежуватиме горб, друга — околиці. Так ми прискоримо діло.

На тому й погодилися.

— А як же Тік? — вихопився Урсу. — Хто зна, де він зараз, бідолаха…

І справді, всі, під враженням останніх відкриттів, зовсім забули про малого.

— Даймо телеграму, хай негайно повертається до Вултурештів, — запропонував Дан.

— Навіщо? — заперечила Лучія. — Його дії певного мірою зараз навіть дуже корисні. Вони не стільки допоможуть розв’язати загадку замку, скільки… загадку дівчини в білому. Особливо полонянки в замку. Тік довго не затримається. Залиш йому, Маріє, записку, що ми у Вултурештах.

— Коли ми збираємося йти? — поцікавився Урсу.

— Завтра рано-вранці! Щоб устигнути на поїзд! — повідомив Дан. — А там сім кілометрів пішки до села.

— Краще автобусом, — сказав Урсу. — Туди ходить і автобус. Теж виїдемо вранці.

— От і гаразд. Звідти буде ближче до руїн. Зустрічаємося завтра на автостанції. Усім скажемо, що йдемо на екскурсію до лісу. І друзям, і батькам… А Тікові залишимо записку, щоб прийшов до нас.

— А не можна затриматися на кілька днів? — захвилювалася Марія.

— Навіщо? — здивувався Дан.

— Через два дні має прибути Віктор…

— Ой-ой!.. Я геть забув… Залишмо і йому записку… Я сам напишу. А ти, Маріє, напиши Тікові.

Черешняки розійшлися готуватися в дорогу. Дан весь аж промінився. Він уперше відчув бажання бути керівником.

2

Тіків друг прокинувся, коли ще й на світ не зазоріло, і почав будити гостя. А той безтурботно спав, мов убитий, бо цілком довірився своєму товаришеві.

— Зараз побачиш того чванька. Такий чванько!

Тік швиденько одягнувся і вийшов до воріт. Сходило сонце. Люди гуртами йшли через городи. Далеко на шосе завиднівся якийсь велосипедист.

— Це він! Чванько! — зрадів товариш. — Зараз побачиш того чванька! — хлопцеві страшенно подобалося це слово.

Коли велосипедист під’їхав ближче, Тік ступив кілька кроків на середину дороги і став там, мов укопаний. Велосипедист ошелешено зупинився.

— Дуже гарний велосипед! — сказав малий замість «Доброго ранку», певен, що чванько прийме його похвалу з великим задоволенням. — Але я вас хочу спитати ось про що. Ви кілька днів тому передали одному шоферові пакета. Не скажете, хто вам його дав?

Велосипедист зміряв Тіка з голови до ніг, але припустився помилки, бо спершу відповів, а вже потім запитав:

— Поштар із Брустурів. А чому це тебе цікавить, кирпатий?

— Бо ми заклалися з отим хлопцем біля воріт.

— А-а! — протягнув щасливий власник велосипеда, але за якусь мить знову похопився: — А який заклад і на що?

— Це вже наше діло.

На щастя, біля воріт однієї хати з’явилася вродливенька струнка дівчина. Уздрівши її, чванькуватий велосипедист стрибнув у сідло, мов чемпіон, але, перш ніж натиснути на педалі, сказав Тікові:

— Кажеш, дуже гарний велосипед? Га? Справді гарний! Найкращий із тих, що зараз випускають, наймодерніший…

І він промчав повз дівчину, задерши голову і випроставшись, ніби мотоцикліст.

— Справді чванько, — порадував друга Тік. — А до Брустурів далеко?

— До Брустурів? Від Могили кілометрів п’ять, у бік гір.

— А до Могили?

— Кілометрів три всього. А чого ти питаєш?

— Думаю, треба було б зайти в Брустури до Маріїної подруги, це шкільна товаришка моєї сестри.

— Зачекай мене, я теж піду, тільки переодягнуся.

— А може, мені й не йти… Хто його знає…

— Не йди! Зараз прибіжать хлопці… Пограємо в футбол…

— Справді? — ця пропозиція ніби дуже зацікавила Тіка. — Та я все-таки піду. Але тільки до Могили. Там у мене є невелике діло. Поки я ходитиму, ти підбери команду… Я — центральний нападаючий… А восени візьму тебе в команду свого класу.

Тік був певен, що йому пощастить піти самому. Не зовсім самому, звісно, бо з ним Цомбі. На Брустури, хлопче!

Через його обіцянку хлоп’ятам з Бозієнів не довелося цього ранку пограти в футбол. Дітлахи з величезним нетерпінням чекали на щонайкращого малюка в місті, «та що там у місті — у всій країні!», чекали, аж поки похотіли їсти, а тоді розбіглися по домівках, зголоднілі й нещасні. Та й Тікові було не до веселощів. Поштар у Брустурах сказав, що пакета дав йому піп Гирбачіу із Стенкуци. А Стенкуца за п’ять кілометрів від Брустурів. І хоч малий намагався якомога швидше дістатися до Стенкуци, на жаль, того дня не довелося добратися по ниточці до клубочка. Батюшка Гирбачіу звечора гуляв на протилежному кінці села, повернувся звідти тільки перед світанком і тепер хропів на ганку у велетенській балії, що правила йому за ліжко. Стара служниця з поораним зморшками лицем і слабким зором дуже радо зустріла у воротях білявого ангелочка:

— Ласкаво просимо, хлопчику! А мати що поробляє? Вона жива-здорова?

— Мені панотець потрібен, — пробурмотів Тік.

— Та що ти кажеш? — здивувалася служниця, яка, очевидно, була ще й трохи глухувата. — А коли вона повернеться? Щоб я встигла приготувати з горщик голубців, бо дуже вони їй до вподоби… Ех, діти, діти…

— Я не внук… — лагідно сказав Тік.

— Коли? — спитала його служниця. — Ну, гаразд. А ти, може, поїв би чогось, бо ж зголоднів, мабуть… Від Бетрини сюди — дорога далеченька… А благочестивий сплять, неборака… Мали вночі сьогодні роботу. Тільки перед світанком повернулися…

Тік хотів сказати старій, що він не внук попа, що він не з Бетрини, але не встиг рота розкрити, як піп заворушився вві сні.

— Отче! — закричала йому на вухо служниця. — Встаньте-но, отче, бо внук приїхав із Бетрини!

Батюшка розплющив очі, спробував підвести голову, але знов опустив її.

— Що тобі, Йонелуше? — спитав він.

Тік одразу скористався цією миттю просвітління:

— Добрий день… Скажіть, а хто вам дав отого маленького пакетика, загорнутого в папір?

Піп вибалушив затуманені очі:

— Який пакет? Ти що, думаєш, я п’яний? Зараз я на тебе напущу геєну огненну!

— Я кажу про того пакетика, якого ви дали днів два тому поштареві.

— Який поштар? Який пакет? Які два дні?

— Такий маленький важкесенький пакетик, перев’язаний шворкою, адресований на перукарню «Гігієна».

— «Гігієна»?! — піп зіперся на лікоть, намагаючись щось пригадати. — Перукарня… перукарня… Щось там із черешнями було, еге?

— Так, так! — вигукнув «янгол», зрадівши, що батюшка пригадав.

— А ти що хочеш? Я ж віддав його якомусь телепневі!

— А вам хто його дав?

— Хто мені дав? Та якби ж я міг пригадати! Здається, ніби Сорока… Так! Справді Сорока…

— Яка сорока?!

— Ота перекупка з Пасіки, щоб її геєна огненна проковтнула! Заплатила мені за п’ять курок шістдесят леїв, сама ж продала їх на базарі по тридцять леїв за штуку! А мені навіть ламаного шеляга не дала, грабіжниця, щоб їй зуби повипадали… Хай дякує, що не потрапила мені до рук! Ну, та я їй покажу! Як попадеться, то я її спершу відлупцюю, а тоді ще й проклену…

Хлопець непомітно втік, залишивши панотця на самоті з його планами помсти. Тік мусив якомога швидше дістатися до Пасіки і знайти перекупку. Він уже страшенно стомився, але надія, що цей поштар буде останній, тобто перший, змушувала його не зважати на те, що кеди натерли ноги. Знала б дівчина в білому, скільки йому доводиться страждати, аби довести товаришам, що вона написала правду, що існує замок і що вона сама — полонянка в тому замку! Якби ж то знала все це дівчина в білому!..

За такими думками він навіть не помітив, як дійшов розпеченою дорогою до Пасіки.

Село ніби вимерло. Був якраз полудень, спека аж палила легені, вітерець — хоч би дихнув на маленького подорожнього. Тік помітив на головній вулиці магазин і подався просто туди. Чемно привітався. Всередині було троє чоловіків і висока молода жінка з вогнистим поглядом. Одразу визначивши, хто продавець, малий ввічливо спитав:

— Пробачте, будь ласка, але чи не підказали б ви, де мені знайти тітку Сороку?

У відповідь гримнув такий грізний вибух реготу, що Тіка охопило зловісне передчуття.

— Яка тітка, нікчемо? Яка Сорока, паршивцю?

Сварливий голос належав жінці, і Тік прикинув: «Може, вона дочка Сороки?»

— Ви не гнівайтесь, будь ласка, але…

— Як-то не гніватися, негіднику?! А як ти смієш насміхатися з людей, страхопуде ти такий?!

— Я не знав, що ви родичка…

— Яка родичка, песиголовцю? Я тобі зараз як дам по пиці, босяк ти такий!..

Останця образа була найдошкульніша, і Тік уже не міг стерпіти. Але продавець моргнув — мовляв, вона й є Сорока.

— Та-ак! — розсердився хлопець. — Тоді бувайте здорові!

Малий вийшов з магазину, прибравши, звісно, вигляду ображеної людини. Однак він весь перетворився на слух, чекаючи рятівного окрику. І той окрик не забарився:

— Хлопчику! Зачекай лишень! Чого ти так сердишся одразу? Почекай, поговоримо трішечки…

Тік стишив ходу, але не зупинився. Жінка догнала його:

— Почекай, я тобі щось скажу… Ми ж люди. А якби хтось прийшов отак-о серед білого дня до твоєї матері й спитав: «Ви, часом, не знаєте, де ота дурнувата його мама?..» — то скажи, тобі було б приємно, га?

Малий начебто ще сердився, але обличчя його вже розпогоджувалося.

— Гай-гай, я тобі куплю щось у місті, — збрехала Сорока. — Не будь такий насуплений та скажи, навіщо ти мене шукав?

— Не хочу! Ви й самі знаєте…

— Гай-гай, хлопче, люди — вони посваряться й помиряться, я навіть тоді, коли говорю погані слова, то роблю це не зі злості; я тільки хотіла пожартувати, бо така в мене звичка, а коли вже берешся за жарти, то хтозна-куди можна зайти. Ну, то що ти хотів від мене?

— Я хотів вам сказати, тобто не я, а попросили мене, щоб я вас знайшов і переказав вам. Про курей.

Сорока стала ще добріша, а голос її зробився геть солоденький:

— Я побачила зразу, що ти гарний і розумний хлопець. А який у тебе песик чудовий! Як його звати? Мабуть, Азор або Грівей?

— Цомбі або Цингуліка… Залежно від того, як із ним поводитися…

— Цомбі й Цингуліка? — ніби здивувалася жінка. — Ой, яке гарне ім’я! А як воно йому пасує! Це ти сам придумав? Зразу видно. Ти вже не сердишся? То що ти хотів сказати про курей?

— Батюшка Гирбачіу просив мене переказати вам, що хотів би продати ще чотири курки…

— А він не сказав, скільки хоче за курку?

— Ні! Сорока, каже, знає й сама. Минулого разу, каже, ми з нею домовилися. Отак він сказав…

— Хай тобі бог дає здоров’ячко, а я вже тобі щось принесу з базару, не забуду. А до батюшки піду зараз же. Про тебе я не забуду. Коли вже Сорока щось сказала, то як зав’язала…

Звісно, вона не спитала навіть, ні як звати хлопця, ні звідки він, щоб дати оте, куплене для нього на базарі «щось».

— І просив батюшка, щоб ви сказали, хто вам дав пакетика…

— Пакетика? Якого пакетика? А-а! Чому ж не сказати? Акушерка з Бетрини, опасиста така, Парушойка на неї кажуть… А ти, часом, не родич батюшки?

— Ні! Я просто йшов через село і випадково довідався…

Хлопчина хотів ще сказати молодиці, що то все лише жарт, що розлючений піп чекає тільки, щоб вона потрапила йому на очі, коли раптом ніби хтось підмінив і вид, і слова, і тон Сороки:

— То ти не родич батюшки?

— Ні!

— То як же ти, волоцюго, посмів дражнити мене Сорокою? Ворони б тебе склювали! Я тобі зараз як дам потиличника, шавко ти проклята…

Це слово Цомбі знав аж надто добре, тож, почувши його з вуст жінки, він раптом люто глянув на неї і так грізно загарчав, що Сорока перелякано позадкувала. Тік заспокоїв собаку, але жінці сказав лише «Бувайте здорові!» А вже попрощавшись, відчув жаль до неї. Бо згадав розлюченого попа і подумав, наскільки помножиться його лють, коли той побачить Сороку…

3

У Вултурештах черешняки розділилися на дві групи. Дан і Лучія залишилися в руїнах, а Урсу з Марією пішли в ліс.

Ліс був густий, здавалося, йому нема ні кінця, ні краю. Марія не розуміла, як можна пройти через цей ліс, а особливо — як тут можна щось розвідати. Зате в Урсу був трохи бадьоріший настрій. Хлопець вискочив на вершечок якоїсь могили і помітив на лісовому обширі велетенського бука, що височів над усіма довколишніми деревами. Це гігантське дерево черешняк і взяв за орієнтир.

— А тепер скажи, чому ти вирішив іти саме сюди? — спитала Марія, коли вони вийшли на світлу галявину, посеред якої височіло дерево. — Тобі не здається, що ми занадто далеко забрели в ліс?

— А що б ми робили, коли б не прийшли сюди? У нас є зараз чудовий спостережний пункт, він полегшить пошуки.

— Ти хочеш вилізти на бука?

— Треба.

Урсу зняв черевики, ще раз окинув поглядом гладенький, гінкий стовбур дерева і поліз. Спритно, мов кіт, він видерся на вершину. Марія аж перелякалася, побачивши, як він мріє на самісінькому вершечку дерева.

Ліс аж до Вултурештів лежав мов на долоні. Він розкинувся на рівному плоскогір’ї, розрізаному річечкою, що звідси, згори, здавалася Урсу срібною стрічкою. Цей розріз не був прямий, а нагадував півколо. Урсу побачив усе, що хотів побачити, — точніше, те, що сподівався побачити. Він швидко спустився з дерева і вже з висоти кількох метрів просто стрибнув, геть перелякавши Марію.

— Ми врятовані! — сказав він. — Я й не знаю, що б ми робили без цього чудового бука.

— Ти знайшов замок?

— Ні, але якщо він тут, то ми маємо всі шанси відкрити його сьогодні, принаймні не пізніше, ніж завтра до обіду. Усе залежить тільки від тебе.

— Не розумію.

Урсу пояснив Марії, що ліс росте на плоскогір’ї, яке кінчається урвищем, а під тим урвищем — руїни. На щастя, неподалік тече лісом річечка.

— Як би тобі сказати… — намагався пояснити Урсу. — Уяви собі ліс у формі великого круга, ніби місяць уповні. Починається затемнення — і частина місяця зникає. Розумієш? Так зробила і наша річечка. Вона відділяє частину лісу від основного масиву. І якраз ту частину, що прилягає до урвища.

— Тепер розумію. Ти хочеш сказати, що нам треба обстежити тільки цю частину.

— Точно! Якщо замок у лісі, то він повинен бути лише тут. Кращого місця для нього не знайти.

— Отже, ми мусимо йти за течією… — погодилася Марія.

— Це перше, що ми маємо зробити! Коли тут є якийсь потайний вихід чи вхід, то він повинен бути тільки на березі річки. На наше щастя, берег майже оголений. А не знайдемо нічого на березі, то в лісі…

— А ти більше нічого не помітив? Чогось схожого на будівлю чи на житло?

— Там ніби стоїть щось на осонні… Я наче бачив якусь покрівлю, але не певен…

— А не краще зразу піти туди?

— Ні! Спершу пройдемося понад річкою, а коли вже нічого не знайдемо…

— Але ж ти кажеш, ніби щось бачив на галявині…

— Ти сама подумай, Маріє: там, на галявині, може, якась колиба, якесь житло, а це означає, що ніякого замку тут нема…

— Твоя правда! Якщо тут ходять люди, то вони не могли не помітити замку. Залишмо насамкінець цю останню надію… Гаразд… Ходімо вздовж течії!

Урсу й Марія рушили до глибокої, ніби зумисне оголеної, долини, щоб полегшити їхні пошуки. Урсу попереду, Марія за ним. Вони не тільки хвилювались, але й боялися. Боялись, що затіяне діло виявиться марним.

4

Біля підніжжя горба, над руїнами, терзалися Дан і Лучія. Дан видерся на горб і закричав:

— Ось тепер і вір документові! Я повинен пройти чотири сажні назад, але куди ж я піду?

— А ти ж говорив, що документ навіть дитина зрозуміє! — нагадала Лучія. — Я думаю, що треба провести уявну лінію в чотири сажні вздовж горба і шукати на тій лінії.

— Ох! Цей документ мене замучить, — зітхнув Дан.

— Розділимо горба навпіл, — підбадьорила його Лучія. — Праворуч — ти, ліворуч — я.

— Краще ти йди праворуч, бо я вже там був.

Лучія прийняла зустрічну пропозицію, навіть не запідозрівши, що Дан це зробив тільки тому, що ліва частина здалася йому важчою. Вони розійшлися в різні боки, просуваючись то на колінах, то навшпиньки, водночас пильно роздивляючись та обмацуючи руками кожну п’ядь землі. На висоті восьми метрів ні кущик, ні камінчик, ні ямка не вказували, що тут є якесь помешкання. Вони обоє повернулися назад, помітивши, що вийшли за межі руїн, і ще раз обстежили землю обабіч уявної лінії. Але нічого, нічогісінько не привернуло їхньої уваги.

— А що ми, зрештою, шукаємо? — спитала Лучія.

— Як що шукаємо? — перепитав Дан. — Вхід до замку.

— Але тут, на висоті чотирьох сажнів, що ми можемо знайти?

Дан тільки рота роззявив. Він про таке й не думав.

— Аби нам знати відправну точку, — продовжувала Лучія, — то можна було б скористатися твоїми комбінаціями. Ми б зупинилися на тій уявній точці і звідти б ступили два кроки вперед, а потім десять з одним і десять без одного. Але якщо не відомо, звідки починати, тоді нам нічого шукати тут, у Вултурештах.

— А звідки ти це взяла?

— З твоїх висновків. Хіба не ти казав, що не слід надавати значення кожній фразі? А зараз, бачу, ти перемінив свою думку…

— Ну й що? Від моїх слів до того, щоб іти з Вултурештів, — далеко…

— Ану прочитай другу фразу з документа!

— Прошу: «…потім дорога приведе тебе до старовинної фортеці, прозваної Фортецею Орлів, де, думаю, ти нічого не знайдеш…» Отже, ти хочеш сказати…

— Так! Тобто я хочу сказати, що коли зважити кожну фразу, то таємницю слід шукати не в Вултурештах.

— Гаразд, але ж це дурниця, — запротестував Дан.

— Справді дурниця. Я вже й не знаю, що думати! Адже документ точно вказує: таємниця фортеці Орлів не в Вултурештах. Мені не віриться, що тут помилка.

— Я теж починаю вірити в це, Лучіє.

— Зрештою, шановний логіку, тлумачення слова «Вултурешти» в позитивному значенні означало б дуже цінну вказівку. Визнавай!

— Визнаю… Як же не визнати? Але в чому тут таємниця?

— В тому, що документ зашифрований… — випнула губи Лучія.

— Гаразд, припустімо таке, — відповів Дан. — Гляньмо ще раз на документ. Єдине конкретне слово тут — Фортеця Орлів. Погоджуйся й ти!

— Погоджуюсь! Але саме тут і перепона. Бо все-таки неможливо, щоб у такому документі було випущене найголовніше — місце фортеці. Тому я й подумала одразу, та й зараз так думаю, що починати розв’язувати загадку треба тут.

— Аби ж ми мали ще якісь дані, Лучіє, — з жалем погодився Дан. — А може, третій логофет мав на думці інші Вултурешти? Ти розумієш мене?

— Це неможливо!

— Чому? В нашій країні дуже багато Вултурештів. Навіть у нашому районі кілька.

— Я не думаю, що йдеться про інші Вултурешти з двох причин, і ці обидві причини важливі: по-перше, тут руїни фортеці, а по-друге, — документа ви знайшли саме тут.

— Справді так! — силкувався погодитися Дан. — Хай буде по-твоєму. А де ж тоді таємниця?

— Може, її розкрили Урсу й Марія. Он вони.

Ті двоє підійшли, хитаючись від утоми.

— Ну, знайшли що-небудь? — спитала Марія.

— Отже, ви теж нічого не знайшли! — здогадалася Лучія.

— Зрештою, нам дещо прояснилося… — сказала Марія. — Ми все-таки щось знайшли…

— Що? — підстрибнув Дан.

— Правду, впевненість, — заспокоїв його Урсу.

— Яку?

— Тут не може бути й мови ні про замок, ні про вхід до нього, — сказав Урсу.

— Чому? Звідки в тебе така впевненість? — наполягав Дан.

— Звідки б вона не була, але є, — замість Урсу відповіла Марія. — А з другого боку, важко сказати, звідки вона могла б бути.

— Облиш гратися словами! Кажи ясніше! — нетерпілося Данові.

— Долина оголена, вона не може приховувати ніякої таємниці. А в лісі стоїть стара колиба, в ній недавно жили люди, а це означає, що люди, які дуже часто ходили тут, не могли б не помітити слідів замку, коли б він існував. Це ясно, як день.

— Мені нічого більше додати, — обізвався Урсу. — Ми можемо дійти висновку, що цей замок під землею — сховище, адже повинен він десь бути, отже, доведеться розкопати весь цей горб.

— Або перестати вірити в полонянку в білому, — підсумувала Марія. — А ви знайшли щось?

— Так само, як і ви…

— Значить, ви теж певні? — спитала Марія.

— На жаль, ні! — відповіла Лучія. — Єдине, до чого ми дійшли обоє, стосується документа: тепер він ніби ще таємничіший, ще загадковіший, а не по-дитячому простий, як здавалося спершу.

— Не такий, як я думав спочатку, — наголосив Дан.

— Що ж робити? — спитав Урсу.

— Треба спершу якомога краще вивчити документ.

Кожен, тримаючи в руках копію, почав читати від початку й до кінця та від кінця до початку таємничий документ логофета дивану Крістаке Зогряну. І що більше вчитувалися в нього, то більше переконувалися, що покійний логофет, вирішивши «утримати в слові таємницю Фортеці Орлів», приховав її найкращим чином.

Щастя їхнє, що малий із золотим волоссям і сумними очима надзвичайно вперто йшов слідами листа дівчини в білому, та й наближалася ще одна визначна подія, рятівна для того становища, в якому опинилися черешняки.

5

Тік не застав акушерки вдома. Йому сказали, що вона приймає пологи. Новесенька біленька хата, куди вона пішла, стояла якраз посеред села, звідти долинав пронизливий дитячий крик. Тік, похмурий, мов сутінки, що вже почали густішати в повітрі, спитав про акушерку і мусив з півгодини чекати в сінях, аж поки з’явилася в сінях одягнута в біле така опасиста молодиця, яких він ще ніколи не бачив.

Акушерка помітила Тіка й підійшла до нього.

— Треба дуже швидко, чи можна трохи почекати?

— Негайно! — буркнув Тік, якого обсіли власні турботи.

— Аніко! — гукнула акушерка. — Наготуй усе, що треба. Це вже п’яті пологи за сьогоднішній день. Та дарма. Хай ростуть здорові. Ану скажи, кого б ти хотів — сестричку чи братика?

Тік аж тепер збагнув, що мала на думці опасиста молодиця, і почав виплутуватися:

— Ідеться, власне, не про пологи, — почав він. — Тут інше…

— Ось і не поталанило мені. Коли вже й я поб’ю рекорд? А про що йдеться?

— У мене особиста справа…

— Особиста? А яка ж то в тебе може бути особиста справа?

— Я маю на увазі пакет. Такий малесенький пакетик…

— Який пакет? Що за пакетик?

— Той, що ви його дали Сороці…

— А тобі він навіщо, той пакет?

— Ви можете сказати, хто його вам дав?

— О, ти допитливий, дзиго! А коли і я тебе щось спитаю?

Тік розгубився. Але голос у молодиці владний:

— Звідки ти і куди йдеш?

— З міста і повертаюся туди! — в тон їй відповідав хлопець.

— І коли ти думаєш повертатися?

— Зараз! Тобто після того, як скажете, хто вам дав пакета.

— Так! Тебе цікавить тільки, хто мені його дав?

— Дуже… Навіть дуже-дуже… — Тіків голос став благальним.

Молодиця глянула на нього зверху вниз:

— Отже, це для тебе надзвичайно важливо, дзиго, коли ти прийшов аж сюди заради пакетика. Ну гаразд! Я тобі скажу, хто мені його дав, але хочу спитати ще таке. Як ти думаєш повертатися вночі до міста?

— Трапиться якась нагода… Коли вже добрався сюди, то ого-го! Будьте певні!

— А коди не випаде нагоди?

— Ну то й що?.. Доберуся…

— Послухай мене, дзиго! У тебе є знайомі в селі?

— Є… двоюрідний брат… — збрехав Тік.

— Як його звати?

Хитрун на мить розгубився, а потім невимушено відповів:

— Іліуца… Товариш мій… У нього ніс такий, мов баклажан…

— Іліуца? — здивувалася молодиця. — Ти ба! Він живе біля мене. Аніко! Облиш приготування, поки що на сьогодні в нас нема більше роботи. Коли що, то я буду вдома. А ти, хлопче, зараз іди до Іліуци, — добре виспишся, а завтра вранці я тобі скажу.

— Так, але мені здається…

— Що тобі здається?.. Дивися, дзиго, щоб я не передумала.

Іншої ради не було. Тік побрів слідом за молодицею, гарячково шукаючи вихід із того жалюгідного становища, в якому опинився. Але жінка вже зупинилася перед великою добротною хатою.

— Ну, заходь перший, дзиго.

— Ви знаєте… Іліуца, мабуть, і не знає мене…

— Як це він може не знати тебе, коли він твій двоюрідний брат, твій товариш і в нього ніс, мов баклажан? — і жінка підштовхнула до хати нещасного Тіка. Цомбі залишився надворі, біля ганку. В хаті пустун побачив схожого на себе хлопця, хоч ніколи його не бачив досі, навіть на фотографії.

— Ось і твій Іліуца. Тільки ми його звемо Петріке.

— Коли по щирості, то я сказав не всю правду…

— Гляньте на нього! А ти думав, так тобі одразу й повірили? Чи ти вважаєш, що розумніший від когось? Аби ти знав, у цій долині щонайменше тисяча дітей, чий голос перша почула я, то й не намагався б… Мамо! Подивіться лишень, що за гість у нас сьогодні! Ну й ну! Зараз пограйся трохи з Петріке, ви швидко заприятелюєте, повечеряєте, а потім спати. Все, що тобі треба, дізнаєшся завтра вранці. Згода?

Тік не знав, що й казати. Але тут скрипнула хвіртка, й акушерка метнулася до дверей:

— Де, Аніко?

— За горою, в Туртурелах. Щойно приїхав бричкою парубок. Плаче, як баба…

— Ха-ха-ха! — засміялася молодиця. — Отак він учиться бути батьком… Сьогодні в нас таки рекордний день. Мамо! Дасте гостеві повечеряти, бо він голодний. А ви чого витріщили очі один на одного, ніби обидва не хлопці? Потисніть один одному руки і… придумайте, чим вам зайнятися.

Ледве промовивши ці слова, найгладкіша з жінок, яку Тік будь-коли бачив у своєму житті, неймовірно прудко збігла по східцях ганку.

— Але ж і спритна в тебе мати, Петріке! — дуже щиро сказав Тік.

— Ти ще не те побачиш! — відповів хлопець і заходився розповідати несподіваному гостеві силу-силенну дивних випадків, що бували з його матір’ю.