Замок дівчини в білому

1

Урсу розбудив друзів до схід сонця, як тільки засіріло. Черешняки поставили намети на березі потоку; вода в ньому холодна, мов крига, і здатна розбудити найбільшого сонька. Усі ще звечора погодилися, що в село до Кривої церкви підуть лише Віктор і Тік, а решта тим часом приготуються до походу.

Віктор з Тіком швидко подалися в село, щоб зустріти схід сонця біля церкви. Вони швидко промчали безлюдними вулицями й опинилися на високому горбі раніше, ніж із-за горизонту викотився червоний диск сонця. Побачивши отару горбів на заході, Віктор не втерпів:

— Знаєш, Тіку, якщо церква не точно на тому місці, де ріс дуб, і зроблена не за його виглядом, то нам навряд чи пощастить коли-небудь знайти той вхід.

— А це, Вікторе, важливо?

— Навіть дуже. Документ говорить, що нам треба йти туди, куди вкаже тінь викривленого дуба на світанку восьмого місяця. Тінь повинна показати на якусь вершину. Так і в тексті говориться: «За першою вершиною…» Тепер розумієш?

— Ти гадаєш, вона може вказати на іншу вершину?

— Саме цього я й боюся. Мабуть, викривлений стовбур дуба, тобто його тінь, дотягувалася до певної вершини, через яку, під якою чи крізь яку проходив князь у таємний хід. А коли церква збудована не точно на місці дуба, тінь її може нам показати на іншу вершину і… Ти розумієш?

Вікторові слова занепокоїли Тіка. Та коли малюк побачив, як поволі, ніби з-під землі викочується сонце, до нього повернувся бадьорий настрій.

— Я не вірю, Вікторе… Є ж легенда про дуба й про цю церкву на його місці…

— Саме це мене теж заспокоює… Церкву, мабуть, і збудували на місці дуба тільки для того, щоб вона показувала дорогу. Тому вона з викривленою банею. Легенда з неба не впала. Пильнуймо, Тіку… Сонце починає підніматися… Та-ак, а звідки ж подивитися на тінь? Про це ми й не подумали…

— У мене є ідея. Я вчора вилазив на дзвіницю. Знаєш, як звідти добре видно все навколо! Може, виберемося на дзвіницю?

Дзвіниця височіла якраз перед входом до церкви, за кілька метрів від неї. Вона була не дуже висока, так що тінь від церкви перекривала її власну тінь. Обидва хлопці швиденько піднялися на дзвіницю й зупинилися аж угорі біля слухового вікна. Тінь церкви простягалася до горбів. Коли провести пряму лінію від початку тіні, то вона впиралася в один з них.

— Третій зліва, Тіку!

— Отой, що з трьома деревами, які утворюють трикутник!

— Так, так. Почекаймо ще трішечки… Але нема ніякого смислу… Отже, ми повинні перейти через третій горб… Повертаймося!

Віктор і Тік залишили горба. Дорогою Віктор виповів малому свої сумніви:

— Я все-таки не розумію, як ми дійдемо від вершини до підніжжя крем’яної скелі. Від горба до гір, здається, чималий шмат шляху.

— Може, скеля перед горами, — припустив Тік.

— Може, й так, хоч я не дуже вірю. Одначе документ вимагає опиратися тільки на кілька дуже солідних орієнтирів… Тіку, любий мій, надвечір, коли пощастить, дійдемо до Замку двох хрестів, чи, як ви його назвали, до «Замку дівчини в білому»…

Лише тепер Тік наважився спитати Віктора, що той думає про цю дівчину. Одначе й сам відчув, що його слова пронизав острах:

— Ти що, Вікторе, думаєш про дівчину в білому?

Віктор відповів одразу, усміхаючись:

— Я думаю, вона в замку… Може, навіть саме в тій кімнаті, яка вказана в присланому нам плані…

— Але як вона опинилася в замку?

— Це загадка, Тіку…

— А ти не думаєш, що її полонили й замкнули у фортеці?

— Навіщо? Хто й навіщо полонив її і чому зачинив саме в замку?

— Ти не віриш, що вона полонена?

— Коли казати правду, Тіку, то не вірю, попри всі докази…

— А хіба вона не написала в листі, що її полонили? Ти ж і сам ніби не сумніваєшся в її посланні. А ця історія, про яку говорять в окрузі?.. Не могла ж вона з неба впасти…

— Справді… Я дечого не розумію, і те дещо викликає в мене багато роздумів… Іноді я майже переконаний, що їй загрожує велика небезпека, а іншого разу в мене буває таке враження, ніби все це тільки жарт… Не історія замку, а історія дівчини в білому…

— А я впевнений, що їй загрожує велика небезпека… більше того, мені страшно, коли б ми не прийшли занадто пізно…

Тік говорив з таким болем, аж Віктор відчув його острах. Тому він спробував заспокоїти малого:

— Давай усе повернемо навпаки, Тіку… Чому ми можемо прийти запізно?

— Коли казати правду, то я боюся, щоб її не вбили розбійники…

— Розбійники? А чому це тобі спало на думку? — удав здивованого Віктор.

Але Тік одразу перемінив розмову, бо помітив решту черешняків, що мчали їм назустріч:

— Не забудьмо горба, Вікторе. Третій ліворуч з трьома деревами…

Останні слова він сказав так голосно, що його почули всі.

— Третій! — зустріла їх Лучія. — Третій ліворуч… А скільки до нього кілометрів?

— Шість з половиною, — швидко підрахував їхній геніальний топограф Урсу. — Не більше… може, навіть на сотню-другу метрів менше… Коли Дан не нестиме багажу, то щонайбільше за дві години ми будемо на вершині.

— Так далеко туди йти? — здивувалася Марія.

— Це тобі здається далеко! — відважно заперечив Дан. — Думаю, що до обіду будемо там… А може, ти, Урсу, помилився… Тут же кілометрів два…

— Ти не бійся! За годину й п’ятдесят хвилин будемо там. До підніжжя прийдемо за годину. Підйом буде важчий. Він ніби прямий…

— А звідти, з вершини горба, скільки кілометрів до гір, Урсу? — спитав Віктор.

— Зараз важко сказати… По прямій — десь кілометрів п’ять. Але я не знаю, яка там дорога… Коли ми вийдемо на вершину, я скажу точно.

— Не будемо гаяти часу! — розпорядилася Лучія на превелику Тікову радість. — Пора рушати. Зупинимося тільки на вершині під тим деревом, що праворуч.

— Ого! — удавано злякався Дан.

— А для більшої певності ми з Марією вирішили приготувати там сніданок.

— Яке ж ви мали право вирішувати тільки обоє? — обурився Дан.

— Удвох! — виправила його Марія. — Тобто одноголосно. А хочеш, щоб нас було більше, то можемо й тебе прийняти в ряди господинь…

— Гаразд! — пригрозив Дан. — Я готовий у дорогу.

І він так прудко пішов уперед, що здивував навіть Урсу. Дан так рішуче вирішив помститися господиням і позбутися заразом слави лінтюха та слабака, що невдовзі почав задихатися — цей стан дуже добре відомий спортсменам, він настає на межі сил. Криза сталася десь через два кілометри. Як грім. Хлопець ніби в пекло йшов, ніби в озеро з киплячою смолою. Але поруч нього був Тік. Він здогадався, чому в Дана заплітаються ноги, і саме тоді, коли той збирався прохрипіти: «Тіку, я вмираю! Передай батькові, що я загинув, як герой…», малий погнав його вперед:

— Лучія сказала, що помре зо сміху ще до третього кілометра…

— Чому? — прошепотів Дан.

— Бо сміятиметься з тебе, що ти рушив, як витязь, а звалився, мов ковбаса… їй-право, отак і сказала… Але Марія краща… Вона сказала, що сміятиметься, коли ти впадеш і доведеться піклуватися тобою…

— Так?! — видихнув Дан і прискорив ходу.

І тут сталося з ним оте просте й звичайне для спортивного світу диво. Йому вдалося подолати кризу… Він відчув, що відлягає в грудях, зникає кволість, яснішає голова. Він ішов, не озираючись назад. Згодом сказав Тікові:

— Я тебе дуже прошу, попроси рюкзака в Лучії. Я не можу дивитися на неї. А сам боюся зупинитись.

Тік приніс Данові рюкзака, але не Лучіїного, бо дівчина затялася давати щось із своєї поклажі до першого привалу, а Маріїного, — та дуже зраділа, що може позбутися частини свого вантажу завдяки темпові Дана. І лише Тік та вірний Цомбі найбільше раділи від такого завзятого маршу.

Навіть коли почався підйом, Дан нікому не дозволив обійти себе. Де тільки в нього сили взялися! Разом з Тіком і Цомбі він відважно подолав страшну крутизну горба й вибрався нагору, не відчуваючи втоми. Зупинився аж під велетенським деревом і, взявшись руками в боки, переможно чекав приходу двох господинь. Коли дівчата, нарешті, з’явилися, вони мовчки якийсь час дивилися на нього, а потім, ніби між іншим, звернулися до Віктора:

— Ми порадилися з Тіком і вирішили зробити привал біля крем’яної скелі.

Найгучніше з усіх сміявся Урсу:

— Ха-ха-ха! Дане, ти герой! Обіцяю, що зроблю з тебе чемпіона-марафонця. Коли тобі вдалося подолати кризу, то це означає, що в тебе є спортивні нахили. Але мушу сказати відверто, краще б ти не переходив через кризову точку.

— Чому? — розсердився Дан. — Ага! Заздрощі!..

— Бо мені доведеться нести тебе на спині. Ти не козирися, що назавжди позбувся втоми. До вечора вона себе покаже, а на завтра нам потрібні будуть ноші. Як би ти зараз не хизувався, як би не впирався, завтра ти вже не будеш здатен ні на що. А може, навіть сьогодні надвечір.

— Побачимо! — задерикувато відповів Дан.

Але слова Урсу трохи пригасили його запал. Завдяки спортивному досягненню Дана сніданок почався на півгодини раніше. Герой, по-лицарськи великодушний, пощадив Лучію й Марію, не став пускати тих контршпильок, яких вони заслуговували, а вдовольнився лише м’якою погрозою:

— Якщо ви вдруге присилуєте мене до такого випробування, то я заведу вас просто в пекло. Даю слово!

Урсу тим часом вибрався на вершечок дерева, щоб обстежити околиці. Горб, де вони зупинилися, круто спускався до підніжжя гори. На її схилі вдалині виднілося річище потоку, який збігав згори по ущелині. Урсу простежив за річищем і швидко відкрив, що воно — єдина доступна на гору дорога. Хлопець негайно доповів про свої спостереження й почув голос Віктора:

— Я так і думав. Мусить бути якась дорога. Логофет досить точно вказав нам шлях.

Урсу спустився з дерева, з великим апетитом попоїв і виробив з Віктором план дій, підрахувавши, що до підніжжя гори не більше п’яти кілометрів. Хоч темп, який запропонував Дан, вимагав від кожного великих зусиль, ніхто й не думав насолоджуватися відпочинком. Годинник не показував ще й восьмої ранку, коли черешняки почали спускатися з горба до підніжжя гори. Цей єдиний спуск поміж урвищ вів просто до річища потоку.

Коли черешняки дійшли до струмка, то відчули, що опинилися в іншому світі, який належить уже іншим силам.

Гори, що з вершини горба здавалися звичайними вершинами з голими загостреними верхами, тепер показували всю свою силу й дикість. Вони скидалися на мури — прямовисні, важкі, байдужі, притуплені й гладенькі, розколені то сям, то там стрімкими, страхітливими щілинами. Це було дике й суворе місце — воно пригнічувало, зловісно погрожувало, дихало жорстокістю. Нічого подібного черешняки ще не зустрічали на своїх шляхах.

Важкі випробування почалися вже в ущелині біля скелястих горбів. Тут не було ні второваної дороги, ані навіть сліду якоїсь стежини. Затиснуте скелями річище правило їм за сяку-таку приступну дорогу, непевну й примхливу. Вела вона через валуни, повз прірви й дерева, а особливо допікали безконечні повороти, аж навіть Дан здерся на валун і виголосив коротеньку промову:

— Ця дорога, на мою думку, схожа на боксерський матч. Атака справа, ухил наліво, крюк, прямий, аперкот, і жоден берег не лежить у нокауті більше десяти секунд. Для того, щоб розібратися, тут потрібен не турист, а рефері…

Дан зіскочив з валуна. І знову випади, ухили, обманні маневри…

Черешняки вийшли до підніжжя гір, але не зупинилися. Бо не закінчувалося й річище, а воно — єдина певна дорога, і вапнякові схили, які відкривалися час від часу, не провіщали поблизу крем’яної скелі. Десь через кілометр між скелями, ще грізнішими й гострішими, завидніло раптом кругле темне плато. Довкола здіймалися круті кам’яні стіни, і то таким густим частоколом, ніби утворювали ліс списів, що погрожували небові. Один із цих войовничих списів відрізнявся кольором і формою від решти. Туди й подалися черешняки, бо це була не вапнякова скеля, а гранітна, вона одна пережила хтозна-який геологічний катаклізм.

— Крем’яна скеля! — вигукнув Урсу.

Тільки біля її підніжжя юнаки зупинилися й поскидали поклажу. Урсу, мов мавпа, видряпався на стрімку скелю й знайшов місце, звідки добре було видно всю місцевість. По той бік гострих скель, що утворювали стінки відра, на дні якого вони перебували, здіймалися безжальною перешкодою гори Голих Вершин. Їхні стіни були такі рівні, неначе хтось вирубав їх одним ударом шаблі. Тільки небесні птахи вільно діставалися до вершин. Здавалося неймовірним, щоб людина могла добратися туди.

— Ми наче взаперті! — повідомив Урсу друзів, спустившись зі скелі. — Я не знаю, де той вхід, бо не видно нічого, що вказувало б на замок, але вибратися на ті гори абсолютно неможливо.

— І нема ніякої щілини, ніякої долини через гори? — спитала Лучія.

— Долини? Ти знаєш, який вигляд у фортечної стіни? Гори точнісінько такі самі. Їх наче створила людина, а не природа. Тільки на вершині вони ніби доступніші. Замок, мабуть, десь за цими шпичастими скелями.

— Не вірю! — сказав Віктор. — Його б легко знайшли.

— А може, він усередині якоїсь скелі? — висловила здогад Марія.

— Тоді б його теж було дуже просто знайти, — розчарував її Урсу.

— Давайте подивимося, куди нас веде логофетів документ, — втрутилася Лучія. — Нічого нам робити якісь припущення. Він говорить не про замок, а тільки про вхід. А в цьому нагромадженні скель може бути не один, а сто входів.

— І не забуваймо, — нагадала Марія, — що до входу веде стріла, пущена в сонце. Це означає, що вхід — на віддалі польоту стріли.

— У сонце! — уточнив Дан. — А що означає оте «в сонце», коли ніякого сонця не видно звідси, з цієї глибини?

— Не видно, — якось лагідно сказав Віктор. — Але ж відомо, де воно сходить, чи не так?

— А-а! — отямилася Марія. — Стріла, пущена на схід? Чудово-о! А де схід?

Лучія дістала компас і за мить показала такий важливий і потрібний черешнякам напрямок:

— Прошу! Прямо перед вами ост! Нам треба тільки лука й стрілу.

— Скільки може пролетіти стріла, Вікторе? — спитала Марія.

— Навіть дуже сильно пущена стріла навряд чи пролетить більше сотні метрів. Правда, Урсу?

— Може пролетіти… Але не набагато більше. Отже, по той бік скелі… По той бік… Там досить цікаве нагромадження… Якщо дивитися зверху, то там ніби справжній лабіринт… Тільки не в глибині гір, а біля підніжжя. Навіщо ж там шукати вхід?

— Зараз це не має ніякого значення, — сказав Віктор. — Ми не знаємо нічого, крім того, що там таємний вхід до Замку двох хрестів. І ще ми знаємо, що дорога до замку підземна, бо текст говорить: «Дорога спускається, піднімається також, потім прямо веде»!

— А це неодмінно повинна бути підземна дорога? — спитала Лучія.

— Так виходить за текстом. Аби було сказано: «Піднімається, потім опускається», то можна було б припустити щось інше. А так я не можу витлумачити інакше цю фразу. Тут ще мовиться й про ворота. А де ви бачите ворота?

— А може, все-таки десь тут є долина… — правила своєї Лучія.

— Долини не може бути в цих стінах, Лучіє, — сказав, ніби з докором у голосі, Урсу.

— Принаймні річка тут колись текла, Урсу. Ці заглибини, річище, яким ми прийшли сюди, — все воно не виникло з повеління Всевишнього.

Лучіїне зауваження трохи збентежило Віктора. Він понишпорив очима довкола, потім м’яко звернувся до неї:

— Щодо річища, то твоя правда. Я вважаю, що воно веде не зі сходу, а з заходу.

— Я теж так думаю. Отже, десь повинна бути й долина…

— Так, — перепинив її Віктор, — але в тексті дуже чітко сказано, що треба пустити стрілу в сонце, тобто на схід. І все-таки думаю, що йдеться про підземний хід. Почнемо пошуки?

Усі погодилися на тому і негайно почали пошуки. Та коли підійшли ближче до скель, то зрозуміли, що це. буде набагато важче, ніж думалося спершу. Урсу слушно застерігав. Перед ними лежав справжній лабіринт скель різної форми й величини. Скелі та підвищення, особливо в лівій частині лабіринту, поросли деревами, натомість протилежний бік був майже голий.

Щоб полегшити й прискорити пошуки, шукачі розділилися на дві групи. В одній були Тік, Урсу та Марія, в другій — Віктор, Дан і Лучія. Група Урсу мала обстежити заліснену частину, група Віктора — оголену. Речі загорнули в парусину й приклали кількома каменями, Тік звелів собаці сторожувати все, і черешняки, озброївшись туристськими інструментами, подалися на пошуки.

— Пильнуйте! — напутливо сказав Віктор, коли вони мали розійтися. — Кожен квадратний метр може приховувати вхід. Незалежно від наслідків пошуків через дві години зустрічаємося біля речей.

2

Віктор, Лучія і Дан вирішили спершу ознайомитися зі своєю зоною й замалювати найдивніші, найнезвичайніші місця, які могли б правити за прикриття для потайного ходу.

Після першого обходу, що тривав більше години і ввігнав їх у сім потів, Лучія охарактеризувала зроблені нею помітки:

— Скелі вапнякові, зруйновані негодою, з багатьма заломами та виямками. Виямки переважно поверхневі. Дві з них являють собою початки гротів. На одній зі скель з рівними стінами, неможливій для підйому, на вершині дивна виямка.

— Можна вважати, що вхід до замку міг би бути в одному з трьох місць, — підсумував Дан.

— Я не думаю, що нас можуть зацікавити інші місця, — сказав Віктор. — 3 чого почнемо?

— З того, що в наших силах, — відповіла Лучія. — На скелю не можна вилізти.

— Тоді ходімо в печери, — запропонував Дан. — Але не забудьмо ліхтариків.

Вони прихопили кожен по мисливському ліхтарю й подалися до гротів, гнані надією і хвилюванням.

— Я вірю, що вхід в одній із цих печер, — сказав Дан. — Це найпростіше, найлегше і…

— А я сумніваюся, — відповіла Лучія. — Печери занадто спокусливі й зручні. Швидше вже ота заглибина на вершині скелі…

— Принаймні, — роздумував Віктор, — у заглибини набагато більше шансів, ніж у печери, — хоч би тому, що вона здається неприступною.

— Але це не узгоджується із вказівкою логофета: «…спускається, піднімається також». Так, як ти, Вікторе, недавно, говорив…

— Це навіть аж занадто за вказівкою логофета… Адже він сказав спочатку про вхід, а вже потім цю фразу. Стріла знаходить вхід і стріла дуже гарно може вибрати за ціль заглибину на вершині скелі… І звідти спускається, так?

— Так, так… Я пригадую…

Черешняки підійшли до однієї з печер. Вхід до неї був стрімкий, але цілком придатний для гнучкого тіла. Перш ніж зайти всередину, Віктор попросив їх трохи відійти. Він виліз по виступові до входу, посвітив ліхтариком усередину печери і почав свистіти, кричати та жбурляти каміння. Але в печері було тихо. Отже, в ній не поселилася жодна жива істота, що мала б цілковите право розсердитись і захищати своє житло від непроханих гостей.

— Я зайду перший, — вирішив Віктор, — а як треба буде, то покличу й вас.

Віктор зайшов усередину й засвітив ліхтарика. Заглибина виявилась невеликою, — наче темне й бридке дупло. Біля входу на стінах чорніли плями кіптяви, а на долівці лежали рештки деревного вугілля. «Ось чому звірина уникає цієї природної печери, — подумав Віктор. — Її використовували, очевидно, як прихисток від негоди мисливці або пастухи. Тут нічого шукати».

— Нема нічого! — сказав він друзям, спустившись до них. — Тут були люди. Боюся, що й друга печера буде така сама. А жаль!

Лучія і Дан, за Вікторовим прикладом, почали лякати та проганяти звірину, що могла бути в другій печері.

— Нічого живого всередині! — повідомила невдовзі Лучія.

— Тоді тим більше нічого не знайдемо, — сказав Віктор.

Він зайшов у другу печеру і зразу побачив сліди людського перебування: порожні консервні банки, шматки паперу й газет, плями кіптяви й залишки деревного вугілля. Хоч печера трішечки й більша, ніж її посестра, але й тут не могло бути ніяких таємниць. Стіни кам’яні, гладенькі, і тільки в одному кутку жебонів струмочок. Віктор підібрав кілька шматків паперу та консервних банок і вийшов надвір.

— Це все, що є в печері, я тільки струмочка не зміг узяти. Зараз подивимося, хто й коли тут був… Газети… вони далеко не сьогоднішні… ба навіть не нинішнього року. Лучіє, ти не пам’ятаєш, коли вийшло третє видання «Тома Сойєра»?

— Навіщо це тобі?

— Ось тут, у середній колонці, пишеться про нові книжки і згадується третє видання «Тома».

— Торік у… червні, — пригадав Дан.

— А ця газета вже нинішнього року… теж за червень. Хто б це міг бути? Туристи? Мисливці? Червень… Червень… Але хіба це сезон для полювання? Щоб якісь мисливці… Та облишмо це на потім… Зараз подивимось, що то за заглибина на вершині скелі.

Скеля була схожа на церковний шпиль і піднімалася вгору метрів на тридцять. Зовсім неприступна. Від висоти метрів двадцяти скеля звужувалася, наче вершина шпичастої піраміди. Заглибина була метрів на п’ять нижче від вершини. Віктор обійшов скелю з усіх боків, щоб вибрати приступний шлях.

— Навіть не думай, Вікторе! — зупинила його Лучія. — В найкращому разі ти піднімешся всього на кілька метрів. А далі, варто тобі зробити тільки один помилковий крок чи рух… Пошукаймо інших засобів…

— Нема в нас інших засобів, Лучіє, дарма їх шукати… Або ми заглянемо власними очима всередину, або повинні відмовитися взагалі…

— Але ж це неможливо! Нічого навіть думати піднятися туди.

Однак Віктора Лучіїні слова не могли зупинити. Він помітив у скелі кілька щілин. Поставив ногу в одну з них, схопився рукою за якийсь виступ і відтак поволі-поволі, дуже обережно і з великими труднощами піднявся метрів на три. Він видряпувався, наче кішка по корі дерева. Але просунутися далі він уже не міг ні на сантиметр. І спуститися вже не міг. Тоді надумав просто пуститися руками. Його наче рвонув хтось, таке несподіване було падіння. Він спробував випростатися, але зробив це занадто раптово, тому впав на землю не ногами, як розраховував, а руками.

Лучія й Дан кинулися до нього водночас, але він здужав підвестися. сам. Віктор зовсім не постраждав, тільки долоні обдер об землю.

— Неможливо, Лучіє! — видихнув він. — Твоя правда. Не можна піднятися. Але як же заглянути туди? Як?

— А може, спробувати кинути каменем? — запропонував Дан.

— Це означає: «Давай робити що-небудь, аби не стояти даремно», — змирився Віктор.

Це було все, на що вони виявилися здатними: кидати в заглибину камінці. Правда, це теж було нелегко. Данові камінці не долітали до заглибини. Спробував і Віктор, після того як Лучія, сувора й невблаганна, перев’язала йому руки. Йому вдалося вцілити в заглибину лише після третього разу. Враз звідти вискочила якась велетенська істота і стрілою шугнула в небо.

— Орел! — прошепотіла Лучія. — Там, мабуть, орлине гніздо…

— А це означає, що там ніхто не був… — зрадів Віктор. — Що будемо робити?

— Треба порадитися з усіма, — відповіла Лучія. — Тим більше що вже закінчується друга година.

І всі троє заквапилися до місця зустрічі.

3

Перш ніж почати обстеження, Урсу, Марія і Тік розійшлися по окремих підвищеннях, щоб оглянути всю заліснену зону, яку вони мали обстежити. Уся місцевість лежала мов на долоні. Це був молоденький ліс на одноманітних схилах. Тільки ген край лісу виднілося скупчення скель, наче руїни якоїсь фортеці. Добре запам’ятавши все, троє черешняків спустилися, щоб виробити спільний план.

— Думаю, нам слід обстежити тільки одне місце, — сказав Урсу, — оте дивне збіговисько скель.

— Воно так гарно скидається на зруйновану фортецю, — вихопився Тік. — А може, там і була Фортеця Орлів?

— Аби вона була там, то її давно вже відкрили б, — угамувала його Марія. — І про це не говориться в документі. Зараз нам треба знайти вхід, а не фортецю. Хто зна, де вона може бути, та фортеця…

— Ходімо туди! — запропонував Урсу.

— А решта території? — спитала Марія. — Коли ми обстежимо її?

— Мені здається, тут нема чого шукати. Ліс молодий, а це означає, що ця частина була або голою, або її порівняно недавно вирубали й залишили напризволяще. А коли рубали стільки лісу, то не могли не побачити входу, хоч би як він був замаскований.

Черешняки підійшли до нагромадження скель. Але те, що здаля видавалося нагромадженням, насправді виявилося велетенським каменем, однією-єдиною скелею, поруйнованою в десятках місць дощами та вітрами. Деякі тріщини врізувалися глибоко в скелю, наче ніші. Обійшовши кілька разів цей велетенський камінь, Урсу трохи розчарувався:

— Крім кількох незначних щілин, є два великі отвори, вони заходять далеко в камінь. У мене таке враження, ніби вони опоряджені людською рукою.

— Вхід! — перехопило подих у Тіка.

— Я не дуже вірю, — остудила його запал Марія. Занадто вже на видноті у всіх ця скеля. Не найкраще місце для таємного входу.

— Чому? — заперечив малий. — Звідки тобі знати, який вигляд мали ці місця понад триста років тому? Може, ліс тут був такий, що крізь нього ніхто не міг пройти.

— Може… — сказав Урсу. — Але, замість точити ляси, давайте краще зайдемо всередину…

— Коли б не було якогось звіра всередині! — злякалася Марія.

— Не турбуйся. Якщо тут навіть є вовк чи лисиця, то вони вийдуть іншим боком.

Урсу рушив уперед із ліхтариком у руці та з топірцем у другій. Ніша була не дуже темна. Очевидно, десь пробивалося світло. Стіни маленького коридора, здавалося, не приховували ніяких таємниць. Посередині скелі коридор переходив у простору, ніби кімната, заглибину, де, за всіма ознаками, перебували колись люди. Обнишпоривши всі закапелки цієї природної кімнати, черешняки пішли далі коридором, аж поки вийшли надвір з протилежного боку.

— Нема нічого! — засумував Тік. — Невже тут нема якихось інших заглибин?

Піднятися на бескид було неважко. Вони всі троє видряпалися по його схилу, дісталися вершини, але все намарне. Ніде ніякого сліду потайного ходу. Вони відпочили кілька хвилин на вершині бескиду, ще раз пильно роздивившись усе.

— Урсу! — ожив Тік. — Ану глянь на ту прірву… Бачиш? Отам! Тобі не здається, що там на дні якась темна пляма?

— Ніяка то не пляма, — відповів Урсу. — То отвір. Чи не барліг. Якщо хочеш, ходімо перевіримо.

Шукачі пішли до Тікової плями без великого душевного трепету. Коли зупинилися на краю урвища, Урсу спитав малого:

— Ти бачив коли-небудь борсука?

— Ні! — замість малого відповіла Марія.

— Зараз побачите. Ви не бійтеся, це наймирніший, найситніший, але й найлінивіший звірок між усіма тваринами. Зараз ми його трохи потривожимо.

Взявши довгу палицю, Урсу почав шурхати нею в борсукову нору, але даремно. Звірка не турбувало ні шарудіння листя, ні свист Урсу. Розсердившись, здоровань ліг на живіт і засунув руку в нору. Борсук прошмигнув повз нього і надзвичайно прудко втік, смішно перебираючи своїми коротенькими лапками.

— Ця дірка, Тіку, веде принаймні до замку Борсуків, — почав кепкувати Урсу. — Я пропоную ще раз оглянути скелю, але не з любові до неї. Побачимо, чи нема там чого поблизу: було б жаль утратити щось. Потім спустимося до місця збору, але кожен своєю дорогою, і в такий спосіб обстежимо місцевість.

Троє невдах, майже нещасливців, знову молилися фортуні, але фея не з’явилася й цього разу.

Поодинці вони спускалися до місця зустрічі і прибули туди майже одночасно з групою Віктора.

Обмінявшись даними, невдачами й надіями, черешняки в один голос вирішили відпочити кілька годин, бо вже настала й пора обідати. А вони всі стомилися й зголодніли. Намети поставлять після обіду, І лише Тік, здивований таким рішенням, кинувся до Віктора.

— Хіба ми сьогодні не підемо до замку?

— Сьогодні? Але ж ми ще навіть не знайшли входу.

— Він тільки в тій заглибині на вершині скелі, — наполягав малий.

— Так і я думаю, — заспокоїв його Віктор. — Але до певності далеко. Якщо вхід навіть там, то все ускладнюється. Як нам дістатися туди? Урсу, в тебе є якийсь план?

На Вікторове запитання не відповів ніхто. Урсу зник. Він скористався тим, що всі зайняті іншим, і потай подався до скелі з отвором. Йому небагато треба було, щоб переконатися, що скелю взяти не так-то просто. Треба знайти якийсь засіб… І той засіб є! Крем’язень швидко повернувся до наметів — саме тоді, коли Віктор повторював запитання:

— Урсу, як ти вважаєш, на скелю можна вибратися?

— Так! — відповів той дуже спокійно.

Хоч ноги в усіх були наче розварені, а на підошвах висів свинець, і Лучія, і Віктор підскочили, ніби підкинуті пружиною.

— Ти можеш піднятися до заглибини? — спитала Лучія з докором і погрозою водночас.

— Не турбуйся, Лучіє, — спробував заспокоїти її Віктор. — Якщо Урсу дійшов такого висновку, то там нема ніякої небезпеки.

— Це справді нелегко, — додав Урсу, — але не так уже й важко. Для вас то буде важче, коли, звісно, там є вхід. Але я вже придумав, як вам туди вибратися.

— Що придумав? — спитав дуже стурбовано Дан.

— Я вас навчу, але, перш ніж підніматися, треба буде зробити кілька відповідних вправ. Тому я теж, як і Віктор, думаю, що до замку ми зможемо вирушити тільки завтра вранці.

Дан знову глянув на Урсу, але цього разу перелякано:

— Завтра? Ти справді так думаєш, чи мені почулося?

— Що, втома вже бере своє? — в один голос спитали обидві дівчини.

— Яка втома?! Смерть мене бере! — заскімлив Дан. — Я знесилений, а ноги так болять, що мамо рідна! Я не знав досі, що й свинець може боліти!

— Тоді все ускладнюється, — сказав Урсу. — Тобі треба лежати спокійно, не рухатися, ввечері я зроблю масаж на славу, до завтра тобі трохи минеться, так що зможеш підніматися.

— Ти, мабуть, надумав масажувати мені ноги?

— Саме так.

— Гай-гай! Може, хтось інший дасть на масаж свої ноги замість мене. Бо я не витерплю, їй-право…

Марія зайшлася сміхом, заразивши ним і решту. Тік вирішив і собі похвалити хворого:

— Ти іноді дотепно жартуєш…

— Які жарти! — ощирився Дан. — Аби ви опинилися на моєму місці…

— Відпочивайте! — розпорядилася Лучія. — Наговоритеся пізніше.

І та ж сама Лучія через кілька хвилин перша звернулася до Віктора:

— Ти думаєш, що там, у скелі, є вхід?

— Принаймні, Лучіє, орлине гніздо видається єдиним неприступним місцем на східній крем’яній скелі. І не тільки це. Віддаль до нього дорівнює польоту стріли, і, зрештою, то дуже надійне місце.

— А як може сполучатися ця скеля із замком, що його не видно на цілі кілометри?

— То інше діло. Нам не треба зараз цим займатися. Нас цікавить поки що тільки вхід. І все. Так говорить логофет. Тільки тепер я починаю розуміти, яка точна його вказівка. Треба було про це подумати відразу щоб не витрачати стільки часу на пошуки.

— Що ти маєш на уяві? — зацікавлено спитала Марія.

— Від підніжжя скелі на схід, — відповів Віктор, — є тільки одне примітне місце. Отой отвір на вершині скелі. Лучник, вибираючи ціль, мимоволі натрапив би саме на нього, бо він нікуди не може зникнути. Якби ми подумали про це відразу, то вже, мабуть, були б під брамою фортеці…

— Та якби ще покликали з міста пожежників з драбиною, — глузливо, але без злості, додала Лучія.

Урсу, вловивши Лучіїн острах, зметикував, що тепер не найслушніший момент розказати, як він надумав вилізти на скелю. Тому й уникав поглядів Тіка та Віктора, вдаючи, що займається чимось іншим.

— Відпочивайте! — гримнула Марія, і саме вчасно, бо Лучія вже наготувалася вивергнути нову зливу запитань.

Черешняки зайшли в намет, і не було потреби примушувати їх спати. Втома зробила своє. Тільки Цомбі надворі охороняв їхній спокій.

4

Сон збадьорив усіх. Тільки Дан, старанно виконуючи вказівки Урсу, лежав без руху. Правда, раз спробував звестися на ноги, але його пронизав такий біль, що він не стримав крику:

— О-ой!

— Що трапилося? — кинулась до нього Марія.

— О-ой! — Дан спробував повернути все на жарт. — Навіщо ви мене залишаєте самого? Я теж хочу піти з вами.

— Лежи непорушно! — суворо звелів йому Урсу тоном, що не допускав заперечень. — Хтось же повинен стерегти речі. Самого собаки замало…

— Коли тільки так, то я можу й залишитись! — мусив погодитись Дан. — Але ви не йдіть без мене в замок, бо… Я вам клянуся, що прийду туди раніше від вас. Не забувайте сьогоднішнього випадку!

Марія переконала Дана, що входити без нього в замок нема ніякого сенсу, і черешняки вирушили до дуплавої скелі, залишивши найнещаснішого із смертних стерегти речі.

Коли вони підійшли до підніжжя скелі, Урсу розказав, як він думав підніматися.

Метрів на два нижче отвору стирчав гострий кам’яний шпичак.

— У ньому наш порятунок! — показав Урсу.

— Тобто? — поцікавився Тік.

— Тобто зробимо ласо і затягнемо його на шпичаку.

— Ти хочеш вилізти туди, тримаючись лише за мотузку? — перелякалася Лучія.

— Заіграшки! — відповів хлопець. — Не встигнеш ти плеснути в долоні, як я вже буду нагорі.

— А як ти від шпичака дістанешся до отвору?

Урсу закашлявся, вдаючи, ніби сміється, і сказав ще твердіше:

— А ви не бачите там малесеньких щілинок? Вони ніби спеціально зроблені, щоб добиратися до отвору…

Ніхто з них не бачив жодної щілини, але всі повірили, що вони там є.

— А мотузка? — знову стала на своєму Лучія. — Ми втратимо дуже гарну мотузку.

— Не втратимо ми ніякої мотузки! — заспокоїв її Урсу.

— А як ми її звідти знімемо? — спитала Марія.

— Побачите. Майте терпіння.

Крем’язень зробив зашморг, підійшов до скелі, розкрутив мотузку над головою й кинув. Мотузка просвистіла в повітрі, зашморг упав на кам’яний шпичак. Урсу смикнув, щоб зашморг затягнувся, і відпустив мотузку. Вона затанцювала вздовж скелі і зупинилася біля його ніг.

— Я готовий! — сказав Урсу. — Ви не бійтеся, мені тут нічого не загрожує.

Всупереч запевненням Урсу, серця всіх пройняв холодний трепет.

Крем’язень звівся навшпиньки, схопив мотузку якомога вище, підтягся і гойднувся від скелі коротким помахом тіла. Раптово вперся обома ногами в стрімку стіну, ніби зависши у повітрі. Повільними, точними, виваженими рухами почав підніматися по скелі. Стіна була настільки рівна, що він міг підніматися тільки в горизонтальному положенні — а це положення незручне, стомливе, небезпечне. Боліли всі м’язи, особливо плечовий, що забезпечував горизонтальну позицію. Але все це була ніби гра, ніби забавка порівняно з тим, що чекало його далі, коли він дістався до кам’яного шпичака. Бо, крім цього обрубка, не було більше жодної точки опори, ні ямки, ні щілини, де можна було б зачепитися рукою.

Урсу лівою рукою обхопив кам’яний виступ і відпустив мотузку. Ноги марно шукали бодай якоїсь опори на кам’яній стіні. Хлопець обхопив камінь другою рукою — тепер уся вага тіла перемістилася на руки. А слід було поспішати, не гаяти жодної миті, не розтрачувати сил, адже вони знадобляться для ще складнішої роботи. Бо хлопець придумав божевільний план — єдиний, з допомогою якого, на його думку, можна було дістатися до орлиного гнізда.

Товариші бачили знизу, як він перебирав пальцями до вершини шпичака, як обхопив вершок, як розслабилося його тіло. Потім вони стали свідками найприголомшливішої акробатики, яку тільки бачили у своєму житті. Тримаючись руками за кам’яний виступ, Урсу щосили кинув ноги вгору. А коли став свічкою, то, наскільки зміг, витягнув руки. Усе тіло трималося лише на пучках пальців. Це тривало всього лиш якусь частку секунди. Крем’язень, головою вниз і ногами вгору, став паралельно до скелі. Кінчиками пальців ніг знайшов виступ отвору. Зачепився за нього. Перша небезпека минула. Хлопець був певний того. Тепер він перепочив трохи — і зробив найнерозважливіший у житті рух.

Зачепившись кінчиками пальців ніг за виступ отвору, Урсу махнув руками і вигнувся наче сталевий лук. Знизу добре було видно, як на мить його тіло майнуло в повітрі… Без ніякої підтримки, без опори… Дівчата заплющили очі, щоб не бачити страшного падіння. Але, всупереч усім законам тяжіння, тіло Урсу, замість упасти вниз, матнулося вгору, дужий ривок переніс його до отвору, а ноги залишили виступ отвору саме в ту мить, коли руки схопилися за його ребро. Хлопець поволі підтягнувся на руках, крутнувся ще раз і сів на виступі отвору, наче на найзручнішій лаві. Усміхаючись, привітно помахав рукою всім унизу й почекав кілька секунд, щоб перевести подих та вгамувати хвилювання й страх, які почали обсідати його.

Як завжди при виконанні акробатичних номерів, глядачі хвилювалися набагато більше, ніж сам акробат. Лучія й Марія все ще трималися руками за серце, а Віктор і Тік трясли головами, намагаючись прогнати страшні думки. Урсу сидів угорі спокійно та байдуже, принаймні так їм здавалося; кожен із них шукав найсуворіше слово, щоб осудити його божевільний вчинок. Лише Тіка, який не раз бачив захопливі вправи Урсу на турніку та на трапеції, пронизувала теплота, коли оте хвилювання можна назвати теплотою. Він же перший і звернувся до переможця.

— Ти заткнув за пояс усіх акробатів, Урсу! Який жаль, що в нас нема фотоапарата!

Крем’язень помахав йому рукою зі скореної висоти і зник у заглибині.

Вона виявилася неглибокою. Урсу обстежив її, не користуючись навіть ліхтариком. Він ретельно обмацав кожну стіну, кожну ямку і кожен виступ, обстежив досить рівну долівку й неправильної форми стелю. Ніде ніякої таємниці, ніякої спокуси. Тільки в одному кутку склеписта щілина. Хлопець дістав ліхтарик і посвітив туди. Те, що він побачив, змусило його скрикнути від подиву.

5

Дан, упавши на траву та час від часу постогнуючи від болю, подумав, що все-таки він може хоч якось рухатися. З горем-бідою йому вдалося звестися на ноги і ступити кілька кроків уперед. У нього боліло все тіло, а особливо ноги. На кожному кроці в тіло впивалися вогняні свердлики.

Намети стояли за скелями в прохолоді. Для нерухомого Дана тут було навіть занадто холодно. Цомбі прохолода теж не припала до вподоби. Він знайшов сонячного променя на плато і побіг туди грітися. Побачивши, як пес засмагає, Дан теж подибав до нього п’яною ходою. І лише тоді, коли ступив ногою на світляну смугу, відчув, що його покинули сили. Він мішком упав за кущем. Певний, що йому не вдасться вже поворухнутися, він витягнувся горілиць та так і завмер, обігрітий мандрівним променем. Але світляна смужка дуже швидко зникла, і знов запанувала прохолода.

Нещасний хлопець заплющив очі й думав тільки про те, що прийдуть друзі, і він добереться до наметів уже з їхньою допомогою. Скрізь панувала кам’яна тиша… Але раптом Дан почув голоси й мимохіть нашорошив вуха. Цомбі теж. Голоси наближалися. Але це не голоси друзів, а чиїсь чужі. Дан пригадав, що кущ, де він лежав, ріс над глибокою ущелиною. Але хто ж то спускався сюди? Хто? Голоси були все ближче. Давши собаці знак мовчати, Дан зважився на геройський вчинок. Він перевернувся на живіт, затамувавши в горлі болючий стогін, і всунув голову в кущ, намагаючись побачити всю ущелину. Туди спускалися двоє: високий плечистий чабан із гострим носом і кволенький миршавий чоловічок, очевидно, лісоруб. Чоловічок раптом зупинився і вчепився до вівчаря:

— Кирлане, що ти в біса приховуєш? Я ж мовчу як риба. Ти чув, щоб я десь щось бовкнув? Ну, скажи, що з тією дівчиною? Вони затримали її?

— Ти геть дурний! — відповів чабан, намагаючись відтрутити його. — Тобі заціпило тільки на два дні, а тепер знову починаєш… Я вже казав тобі — нічого там не було. Що ти від мене ще хочеш?

— А хіба ти не казав, що дівчину в білій сукні…

— Ти мене доведеш, що я тебе схоплю за горлянку. Коли я тобі це говорив, га? — гримнув чабан. — А якби навіть, і сказав? Ти хочеш накликати на мене біду?

— Отакої, одразу і гніватися, — перелякався лісоруб. — Так люди кажуть. І так ти казав першого разу…

— Але я вже говорив тобі, що нічого не було! Дивись сюди! Коли я дізнаюся, що ти хоч заїкнувся про це…

Незважаючи на всі свої старання, Дан більше нічого не почув. Ті двоє пішли далі, а черешняк так і лишився з роззявленим ротом та витріщеними від жаху очима. Він почекав кілька хвилин, а коли вирішив, що ті відійшли вже досить далеко і не можуть його почути, через силу звівся на ноги й подався до дуплавої скелі бігом, — звісно, коли кульгаву нещасну ходу із зупинками майже щокроку можна назвати бігом. Але для Дана це був найважливіший біг за все його життя.

6

Урсу з сяючими очима з’явився в отворі заглибини. Він схопився руками за виступ і тихенько-тихенько опустив ноги вниз, поки дістав пальцями кінчик шпиля. План спуску він обмізкував ще раніше, коли піднімався… Він сперся ногою на вершечок каменя, пустився руками і спорснув униз. Тієї миті, коли голова опинилася на одному рівні зі шпилем, він витягнутими руками обхопив шпичака. Небезпека минула. Тепер лишалося тільки звільнити мотузку. Урсу дістав з кишені клубок тоненької шворки, розмотав її і прив’язав один кінець до мотузки. Потім перекинув клубок через шпиль на протилежний бік. Тепер будь хто міг одним ривком стягнути мотузку зі шпиля.

Велетень спустився легко, ніби ковзаючи. Однак полегшено зітхнув лише тоді, коли торкнувся ногами землі:

— Важкувато-таки було! Але все обійшлося!..

— Самогубцю! — різко кинула йому Лучія. — Хоч би сказав, чи знайшов щось там угорі.

— Знайшов, — загадково відповів Урсу. — Але спершу знімемо мотузку.

— Щось мені здається, ніби ти небагато там знайшов, — буркнув Віктор.

— А таки знайшов! Орлине гніздо. Там кілька пташенят, але вони якісь обскубані та общипані, бідолахи…

— А вхід? — підстрибнув малий.

— Ніяких слідів… просто кам’яна заглибина та й годі…

— І ти наражав своє життя на небезпеку заради нічого, — дорікнула Марія.

— Як-то заради нічого? Я ще ніколи не бачив орлят. Вони такі обскубані, а хотіли накинутися на мене. А таких ледачих батьків, як їхні, то рідко де й знайдеш. Не прийшли навіть захистити своїх малят…

Віктор стояв сумний. Цей свій карколомний підйом Урсу здійснив через його ідею і з його згоди.

— Нічого не розумію, — зізнався Віктор. — Де ж може бути вхід?

— Може, десь далі, — відповів Урсу. — Логофет, може, мав на оці якогось особливого лучника…

— Ні. Тут криється загадка. В цьому кам’яному безладді він не міг вказати точнішого місця, ніж та заглибина на вершині скелі.

Саме тоді нагодився Дан. Він уже геть вибився із сил. Хитався, мов лозина.

— Ви не знайшли входу? — спитав він. — Який жаль! А він би нам так пригодився!

— І ти тільки ради того й придибав, щоб нам це сказати?

— Ні, ради іншого. Але спершу підтримайте мене, бо я впаду.

Урсу стрибнув йому на допомогу:

— Я ж тобі сказав лежати й не рухатися! Значить, буде додаткова доза масажу!

Дан спершу приречено глянув на Урсу; потім почав розповідати п’ятьом невдахам-дослідникам усе, що дізнався «внаслідок страждань та нелюдських мук», за які його можна було б хоч звільнити від масажу.

Данова розповідь страшенно стурбувала Тіка, Перед ним знову з’явився образ дівчини в білому, малий ніби відчув дотик чорного волосся до обличчя, як і тоді, у великому залі під час матчу.

Хлопець ніби наяву побачив, як її, тремтячу, із зв’язаними руками, повели в замок якісь дуже злі й страшні люди.

— Невже ми її не врятуємо? — скрикнув малий.

Черешняки здивовано глянули на нього. Тік вирішив перевести все на жарт:

— Чого ви так витріщилися на мене? Хіба не розумієте, яка нам траплялася нагода? Гай-гай! Коли б я був на місці Дана, то привів би сюди чабана зв’язаного. Я його мучив би, тягав би за ніс, поки він не сказав би мені, як опинився в замку…

— Бачив би ти, що то за ведмідь! А ніс який!.. Ніби наконечник списа. Я певен, що він використовує носа замість зброї при нападі…

— А що то за чабан? — спитав Віктор. — Жаль, що не пощастило поговорити з ним.

— А може, ще наздоженемо? — втрутилася Марія.

— Та як ми їх наздоженемо, коли вони пішли, наче вітер… Їй-богу, отой другий помчав, наче за ним гналися. А поки я придибав сюди, то минуло вже з годину… Та й що ми можемо вдіяти без входу?

— Завтра знов обнишпоримо ущелини… — сказала Марія. — А може, компас поламаний?

— Це відпадає! — запевнила Лучія. — Я кажу, що треба ще раз уважно вивчити речення. Може, його слід інакше тлумачити…

— Даремно, Лучіє, — сказав Віктор. — Як його інакше можна витлумачити? Що інше може означати слово «сонце», як не схід? Адже сонячне проміння не проникає на дно цього відра. Я за весь день не бачив навіть світляної плями.

— О-о! А-о-о! — з акричав Дан, аж луна пішла долиною.

Усі кинулися до нього.

— Ні! Ні! Я не кажу нічого. Тільки якщо звільните мене від масажу…

Ти що, збожеволів? Нестерпний! — приструнчила його Марія. — Надумав кепкувати з нас?

— Хочу вам дещо сказати. Сьогодні вранці я зрозумів, що я — геній, ну так, як, приміром, Едіп. Тому й нав’язав вам форсований марш. Для того, щоб у мене піднялася температура… Я все розрахував… О п’ятій у мене підніметься температура, ви без мене йдете на обстеження. Я залишаюся на плато з Цомбі. Я знав, що йтиме чабан…

Лучію вразив цей словесний потік. Вона поклала руку Данові на чоло:

— Здається, в тебе жар. Більше сорока градусів.

— Коли так, — розлютився Дан, — то зараз я вам усім нажену температуру. Знайте, любі мої, що точно о шостій тридцять п’ять сонячний промінь рівно п’ять хвилин спочивав на дні цього відра!.

Дан ніколи не бачив у поглядах своїх друзів більшого подиву. Подиву, змішаного з благанням.

— Гаразд, нестерпні! — змилосердився він. — Правда, то Цомбі відкрив сонячний промінь. Та він не може вам сказати про своє відкриття… Герой — я! Коли б я не пішов до сонячного променя, то не почув би й чабана.

Дан не помилився. Його друзів ніби шал охопив. Вони накинулися на нього, трясли його, кричали на вуха, аж поки він звалився на руки Урсу.

— Неси мене, Урсу! Я збожеволію через них. А я ж людина хвора…

Урсу перекинув його через плече, наче плаща.

— Де ти бачив сонце? — крикнула йому на вухо Лучія.

— Швидко до куща, Урсу! А вухо вже не треба масажувати!

Дан точно показав їм місце, де його обігрів сонячний промінь. Усі глянули на захід. Сонце вже сховалося за зубцями гір. Але з-за якого шпиля воно заглянуло сюди? Якщо вони не визначать напряму променя, то вимушені будуть утратити ще один день, тобто зможуть піти до замку лише післязавтра на світанку.

— Як світив промінь? — спитав Віктор Дана. — Уздовж долини чи навскіс?

— Ніби трохи навскіс, але я не зовсім певен.

— Аякже, геній! — пустила шпильку Лучія. — Не здатний навіть пригадати такої простої речі. Звичайно, Вікторе, сонце могло бути тільки між найвищими шпилями.

— Або між найнижчими, — відповів Віктор. — Отак-то!

Урсу напружено вдивлявся у верховини гірського масиву, намагаючись провеси уявну лінію від шпилів до куща, а потім назад. Віктор і Лучія дивилися вже не на гори, а на очі Урсу. Крем’язень по кількох хвилинах роздумів сказав тим тоном, яким говорив у серйозні моменти:

— Дуже цікаво! Моя лінія веде туди, де стримлять два великі шпилі з двома маленькими. Дивіться й ви! В одному з тих просвітів і з’явилося сонце, коли його промінь упав біля куща.

Усі намагалися провести лінію від себе до велетенської кам’яної стіни, але вже нелегко було розрізнити контури зубчастих вершин. У горах сутеніє швидко.

— Я запам’ятав усі орієнтири, — заспокоїв їх Урсу. — Зранку почнемо пошуки. Площа не повинна бути великою.

— Тільки давайте домовимося: без ніяких геройств, — попередила його Лучія.

— Ні, Лучіє! Цього разу ні! Логофет нам точно вказав напрямок. То я винен, що шукав не точний напрямок, а загальний: схід. Коли б я подумав про точність, з якою дані інші вказівки, то ми не втратили б дня…

— Тут твоєї вини нема, — розсердилася Лучія. — Все одно слід було б чекати заходу сонця.

— Так… але ми зберегли б сили…

— Тоді найкращий вихід — якомога швидше відновити їх, — сказала Лучія. Отже, з того й почнемо…

Вони всі погодилися на тому, розклали невелике вогнище, тісно збилися довкола нього і мовчки повечеряли. Їх зачарувала поезія сутінок, але й гріли хвилювання та доймав неспокій.